РЕФЕРАТ

На тему:

Поняття та основні ознаки особистого селянського господарства

У сучасних умовах реформування аграрного сектора економіки України
існує й буде зростати потреба в загальних (у масштабах країни) нормах,
якими забезпечуються формування середовища, сприятливого для створення
та ефективного функціонування сільськогосподарських товаровиробників,
системи сільського розселення, яка б відповідала новим виробничим
відносинам, а також відновлення, розвиток та утримання на цій основі
соціальної та інженерної інфраструктури села. Особисте селянське
господарство як первинна форма організації виробництва
сільськогосподарської продукції особистою працею членів сільської сім’ї
і як форма її реалізації, є в цьому процесі джерелом додаткових (а
подекуди й єдиних) доходів, котрі забезпечують повне задоволення
матеріальних, житлових, культурно-побутових потреб громадян.

Згідно з інформацією Мінагрополітики наприкінці 2002 р. в Україні
налічувалось 12,9 млн. сімей (дворів), які мали земельні ділянки
загальною площею 4,9 млн. га, в тому числі 4,1 млн. га ріллі (12%
загальної площі держави). Середній розмір особистого селянського
господарства в країні становить 0,38 га. 2002 р. селянські господарства
виробили 1835 тис. т м’яса, 10674 тис. т молока, 6326 млн. шт. яєць,
2362 т вовни, 16390 тис. т картоплі, 5120 тис. т овочів, 1035 тис. т
фруктів і ягід, що становить відповідно 73, 75, 86, 70, 99, 88 і 72% від
загальних обсягів виробництва цієї продукції в Україні. Валова
сільськогосподарська продукція, вироблена в таких господарствах,
становить на сьогодні 60% загального обсягу її виробництва в Україні, а
в особистих селянських господарствах Чернігівської, Житомирської,
Тернопільської, Рівненської, Волинської, Чернівецької, Львівської,
Івано-Франківської та Закарпатської областей питома вага виробництва
валової сільськогосподарської продукції становить від 63 до 94%.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про особисте
селянське господарство»1, особисте селянське господарство являє собою
господарську діяльність, здійснювану без створення юридичної особи
фізичною особою індивідуально (або тими особами, які перебувають у
сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою
задоволення особистих потреб шляхом виробництва, перероблювання й
споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та
надання послуг із використанням майна особистого селянського
господарства, зокрема й у сфері сільського зеленого туризму.

Як зазначає професор В. В. Янчук, сучасному особистому селянському
господарству притаманні такі ознаки: по-перше, це — форма виробництва,
яка ґрунтується на рівноправних формах власності на землю, на приватній
власності громадян, а також на їхній особистій праці та праці членів
їхніх сімей, тобто має виключно трудовий характер; по-друге, це —
сукупність майна, що має вартісне вираження, ціну й належить громадянам
на праві спільної сумісної власності; по-третє, особисте селянське
господарство доповнює суспільне виробництво, має щодо нього підсобний
характер, є додатковим (а не основним) джерелом прибутків; по-четверте,
воно має, в основному, споживчий характер; по-п’яте, його можна на
взаємовигідних засадах використовувати для збільшення виробництва
товарної маси продуктів харчування та сировини рослинного й тваринного
походження.

Аналіз змісту даного Законом визначення особистого селянського
господарства дає підстави стверджувати, що законодавець відхилився від
розуміння певної форми ведення сільськогосподарського виробництва як
діяльності, спрямованої на задоволення виключно особистих потреб, і
доходи від якої не є основними для членів певного господарства.

Цей висновок випливає зі змісту самої назви розглядуваного нами
господарства. Нагадаємо, що відповідно до ст. 56 ЗК (в редакції від 13
березня 1992 р.) такі господарства мали назву «особисте підсобне
господарство». До речі, Державний комітет України із земельних ресурсів
висловив офіційну позицію щодо тотожності термінів «особисте підсобне
господарство» та «особисте селянське господарство». Так, у листі
Держкомзему від 5 квітня 2002 р. зазначається, що поняття «особисте
підсобне господарство» та «особисте селянське господарство» за змістом
тотожні. Земельна ділянка надається для ведення особистого селянського
господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції та
забезпечення кормами власної худоби й птиці. Таке господарювання
здійснюється без створення юридичної особи і спрямоване передусім на
забезпечення власних потреб членів особистого селянського господарства в
сільськогосподарській продукції. Тому розмір земельної ділянки для
ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського
господарства має становити 2 га. Згідно із ч. 2 ст. 121 Закону України
від 3 липня 1992 р. «Про плату за землю», (в редакції Закону від 19
серпня 1996 р.) особисті селянські господарства, які мають у власності
земельні ділянки не більше 2 га, звільняються від сплати земельного
податку. Земельні ділянки придбані у власність громадянами, що провадять
особисте селянське господарство понад норми безоплатної передачі,
визначені ст. 121 ЗК, у тому числі і в порядку, зазначеному в ч. 2 цієї
статті (у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки
(паю), мають оподатковуватися на загальних підставах згідно із Законом
України «Про плату за землю».

Члени особистих селянських господарств можуть належати до категорії
зайнятого населення в тому разі, якщо робота в господарстві є для його
членів основною і розрахунковий місячний дохід на кожного із них
дорівнює розміру мінімальної заробітної плати або перевищує його.
Порядок визначення розрахункового місячного доходу на одного члена
особистого селянського господарства встановлює Кабінет Міністрів
України. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та
облдержадміністрації один раз на 3 роки до 20 грудня встановлюють
розрахунковий місячний дохід особистого селянського господарства в
середньому по регіону й доводять до районних, Київської та
Севастопольської міських держадміністрацій, які в місячний строк
встановлюють розрахунковий місячний дохід на одного члена особистого
селянського господарства та не пізніше 1 лютого того року, що настає за
звітним, доводять його до районних, міських та районних у містах центрів
зайнятості, управлінь праці та соціального захисту населення районних
держадміністрацій, структурних підрозділів з питань праці та соціального
захисту населення виконавчих органів міських і районних у містах рад та
органів державної статистики.

Члени особистого селянського господарства діють на свій розсуд і ризик у
межах встановленого правового господарського порядку. Діяльність,
пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не належить до
підприємницької діяльності.

Особисті селянські господарства піддягають обліку, який здійснюється
сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної
ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади з
питань статистики.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про особисте селянське
господарство», члени особистого селянського господарства мають право:
самостійно господарювати на землі; укладати особисто або через
уповноважену особу будь-які угоди, що не суперечать законодавству;
реалізовувати надлишки виробленої продукції на ринках, а також
заготівельним, переробним підприємствам та організаціям, іншим юридичним
і фізичним особам; самостійно забезпечувати власне виробництво
матеріально-технічними засобами; відкривати рахунки в установах банків
та отримувати кредити в установленому законодавством порядку; бути
членами кредитної спілки та користуватися її послугами; отримувати
трудову пенсію, а також інші види соціальної державної допомоги та
субсидії; надавати послуги з використанням майна особистого селянського
господарства; використовувати для власних потреб наявні на земельній
ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження,
водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування
збитків у випадках, передбачених законом; вільно розпоряджатися належним
майном, виробленою сільськогосподарською продукцією та результатами її
переробки; отримувати дорадчі послуги; брати участь у конкурсах
сільськогосподарських виробників для отримання бюджетної підтримки
відповідно до загальнодержавних і регіональних програм; об’єднуватися на
добровільних засадах у виробничі товариства, асоціації, спілки з метою
координації своєї діяльності, надання взаємодопомоги та захисту спільних
інтересів тощо; провадити зовнішньоекономічну діяльність.

Вчені зазначають, що право членів особистого селянського господарства на
зовнішньоекономічну діяльність, закріплене в ст. 7 Закону України «Про
особисте селянське господарство», суперечить нормам Закону України від
16 квітня 1991 р. Про зовнішньоекономічну діяльність». Згідно зі ст. ст.
З, 5 цього Закону, фізичні особи можуть бути суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності тільки за умов набуття ними цивільної
дієздатності, відповідно до законів України, а також до умов реєстрації
(якщо вони мають постійне місце проживання на території України) як
суб’єктів підприємницької діяльності. Оскільки ведення особистого
селянського господарства відбувається без створення юридичної особи, то
громадяни, які ведуть таке господарство, не можуть виступати суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності. Отже, якщо член особистого селянського
господарства зареєструється як суб’єкт підприємництва, він не зможе на
законних підставах займатися зовнішньоекономічною діяльністю як член
такого господарства.

Основними обов’язками членів особистого селянського господарства є:
дотримання вимог земельного законодавства та законодавства про охорону
довкілля; забезпечення використання земельної ділянки за цільовим
призначенням; підвищення родючості ґрунтів та зберігання інших корисних
властивостей землі; не порушення прав власників суміжних земельних
ділянок та землекористувачів; дотримання правил добросусідства та
обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних
зон; своєчасна сплата земельного податку або орендної плати; дотримання
чинних нормативів щодо якості продукції, санітарних, екологічних та
інших вимог законодавства; надання сільським, селищним, міським радам
відповідних даних щодо його обліку. Закон не містить вичерпного переліку
прав і обов’язків членів особистого селянського господарства.

Члени особистих селянських господарств піддягають загальнообов’язковому
державному соціальному страхуванню та пенсійному забезпеченню.
Загальнообов’язкове державне соціальне страхування, пенсійне
забезпечення та сплата збору до Пенсійного фонду України, а також
надання соціальної допомоги членам особистого селянського господарства
здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством.

Ведення особистого селянського господарства припиняється в разі:

— рішення членів особистого селянського господарства про припинення
його діяльності;

— якщо не лишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який
бажає продовжити його ведення;

— припинення прав на земельну ділянку згідно із ЗК.

У разі припинення ведення особистого селянського господарства сільська,
селищна, міська рада за місцем розташування земельної ділянки, наданої
для цих цілей, вилучає його з обліку особистих селянських господарств.

Спори щодо ведення особистого селянського господарства можуть
вирішуватись судом або органами місцевого самоврядування та органами
виконавчої влади в межах їхніх повноважень.

Похожие записи