Дипломна робота на тему:

Поняття та класифікація бюджетних правопорушень

ЗМІСТ

Вступ Ст.

Розділ 1. Бюджетні правопорушення та органи, що здійснюють контроль за
дотриманням бюджетного законодавства.

12

1.1.Поняття та класифікація бюджетних правопорушень.

12

1.2. Контроюючі органи 20

Розділ 2. Поняття та види стягнень за бюджетні правопорушення.

41

Розділ 3. Порядок накладання та оскарження рішень про застосування
санкцій за бюджетні правопорушення.

54

3.1. Порядок накладання стягнень на порушників бюджетного законодавства

54

3.2. Оскарження рішень про застосування стягнень за бюджетні
правопорушення

66

Розділ 4. Організація охорони праці на підприємстві

4.1 Правові аспекти організації охорони праці на підприємстві

4.2 Організація охорони праці на підприємстві

4.3 Функції служби охорони праці та розрахунок її чисельності.

4.4 Проведення навчання та інструктажів з питань охорони праці на

підприємстві.

Висновки 83

83

87

91

95

101

Список використаних джерел 106

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасне суспільство являє собою велику
систему відносин, які взаємопов’язані між собою. Бюджетний процес це
невід’мна складова, яка забезпечує функціонування держави. Тому
дотримання законності в бюджетній сфері є головним завданням державної
політики. На сьогоднішній день бюджетна система України, модернізуються
і реформується, більш активно здійснюється законодавче регулювання
бюджетних правовідносин.

Проблемним на сьогоднішній день на шляху реформування є питання про
відповідлаьність за бюджетні правопорушення та порядок накладання
стягнень за них.

Необхідно зауважити, що прийняття Бюджетного кодексу та нового
Кримінального кодексу зумовило виникнення необхідності прийняття великої
кількості підзаконних нормативних актів які вносили зміни до тих чи
інших законів. Це в свою чергу підсилило ряд протиріч, що виникають в
процеси притягнення до відповідальності.

Бюджетний кодекс в загальному дає характеристику бюджетному
правопорушенню, видам стягеннь та порядку їх застосування та оскарження.

Але вважати положення бюжетного кодексу такими, що повністю регулюють
питання порядку застосування стягеннь неможливо. Це пояснює ться тим, що
за бюджетні правопорушення передбачено настання кримінальної,
адміністратинвої, дисциплінарної та цивільної відповідальності. А дані
види діяьності регулюються Кримінальним кодексом, Кодексом про
адміністративні правопорушення, Кодексом законів про працю та Цивільним
кодексом України та іншими підзаконними актами. Тому важливим є питання
дослідження всіх галузей законодавства та вивчення всіх нормативних
актів, впритул аж до внесення пропозицій змін деяких норм.

Проте як сьогодні важливе питання регулювання порядку застосування
стягнень свідчить те, що зміни були внесені в усі важливі галузеві
нормативні акти.

Зокрема необхідно відмітити те, що на підставі ст.121 та ст..124, був
виданий Указ Президента України від 25 грудня 2001 року № 1251/2001 Про
зміцнення фінансової дисципліни та запобігання правопорушенням у
бюджетній сфері. Його метою було підвищення ефективності використання
коштів бюджетів усіх рівнів, створення дійового механізму протидії
правопорушенням i зловживанням у бюджетній сфері.

Закон україни Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні
правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення
законодавства про бюджетну систему України 15 листопада 2001 року N
2787-III, було теж прийнято на основі бюджетного кодексу.

 Кримінальний кодекс містить ст. 210 – 211, яка передбачає
відповідальність за злочини в бюджетній сфері, а отже необхідним є
вивчення порядку притягнення до кримінальної відповідальності, згідно з
Кримінально-процесуальним кодексом.

Взагалі, на нашу думку розглядати порушення в бюджетному процесі
необхідно по стадіям бюджетного процесу, і крім того доцільним вважаємо
використання терміну бюджетне правопорушення, оскільки всі його ознаки
ці поняття ідентичні за змістом і за всіма ознаками.

Актуальність магістерської роботи зумовлена відсутністю нових
комплексних розробок у цьому напрямку й практичною значимістю питань,
необхідність вирішення яких зумовлена потребою удосконалення системи
регулювання порядку накладання та оскарження стягнень за бюджетні
правопорушення взагалі Все було сказано вище зумовило вибір теми
дослідження.

Об’єкт дослідження. На нашу думку об’єктом дослідження можна визначити
суспільні відносини, пов’язані з визначенням виду юридичної
відповідальності та вибору стягнення, а також систематизація порядку
накладання стягнень за бюджетні правопорушення, у відповідності з чинним
законодавством.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є матеріальні й
процесуально-правові властивості, правові основи застосування стягнень,
нормативно-правова база кримінального, кримінально-процесуального,
адміністративного, трудового та цивільного галузей права.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення сутності
процесу притягнення до відповідальності за бюджетні правопорушення,
розмежування єдиного порядку накладання стягнень передбаченого в
Бюджетному кодексі, на відносно відокремлені частини. А саме
крмінально-процесуальний і адміністративно-правовий.

Згідно з поставленою метою, завданнями дослідження є:

визначення природи, сутності, властивостей різних процесуальних порядків
притягнення до юридичної відповідальності за бюджетні правопорушення;

аналіз статистичних даних по злочинам в бюджетній сфері;

визначення і характеристика системи органів, що здійснюють контроль за
дотриманням бюджетного законодавства та самі безпосередньо беруть участь
у бюджетному процесі, правового статусу кожного з цих органів;

комплексний аналіз провадження у справах про застосування стягнень за
злочини та проступки;

Методологічна основа дослідження — система загальнонаукових
(діалектичний, історичний, системний аналіз тощо) і спеціальних методів
(статистичний, порівняльно-правовий, документального аналізу, експертних
досліджень).

У процесі виконання дисертаційного дослідження використано чинне та
раніше діюче законодавство України.

Емпіричну базу склали статистичні дані про застосування стягнень
органами внутрішніх справ.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Магістерська
робота поглиблює існуючі уявлення про юридичну відповідальність,
сутність, призначення, властивості стягеннь, порядок їх застосування, а
також систему органів, що наділені певними поноваженнями у бюджетному
процесі, здтні контролювати дану сферу та притягати до відповідальності
правопорушників.

Результати роботи можуть бути використані при підготовці методичних
розробок, підручників, навчальних посібників для студентів та слухачів
юридичних закладів освіти.

Розділ 1

Бюджетні правопорушення та органи, що здійснюють контроль за дотриманням
бюджетного законодавства

Поняття та класифікація бюджетних правопорушень

На сьогоднішній день, дуже гостро постало питання застосування санкцій
за бюджетні правопорушення. Це питання ми можемо віднести до проблемних.
Це пояснюється тим, що мережа нормативних актів, що регулюють питання
юридичної відповідальності дуже розгалужена. Майже кожен день змінюються
правовідносини та порядок їх регулювання. Саме такі зміни можна
спостерігати і в бюджетному процесі.

Прийняття у 2001 році бюджетного кодексу додало роздумів вченим юристам
і практикам. Оскільки, даючи визначення бюджетному правопорушенню в
кодексі не визначаються його види. Детально не врегульоване питання
суб’єктів бюджетних правопорушень, а порядок накладання санкцій та їх
оскарження за правопорушення в бюджетній сфері регулюється не
систематизованою кількістю нормативних актів, що ускладнює їх
використання.

Спробуємо узагальнити правову інформацію стосовно бюджетних
правопорушень та відповідальності за них.

Взагалі правопорушенням, є порушення права, акт, що противний праву,
його нормам, закону. Вчинити правопорушення – значить “переступити”
право. Правопорушення – це свідомий, вольовий акт суспільно небезпечного
протиправної поведінки.

Бюджетний кодекс України дає визначення бюджетному правопорушенню.

Бюджетним правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного
процесу встановленого цим Кодексом та іншими нормативно-правовими
актами порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін,
виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету (ст.116 Бюджетного
кодексу України)[2].

Бюджетне правопорушення, як і будь-який інший вид правопорушення
характеризується низкою ознак та особливостей.

Суспільна шкідливість, небезпечність – основна об’єктивна ознака,
визначальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа,
що відмежовує правомірне від протиправного. Суспільна шкідливість
проявляється в тому, що правопорушення завжди пов’язане з посяганнями на
пріоритети і цінності людського суспільства, зачіпає особисті і
суспільні інтереси. Акт правопорушення завжди є виклик суспільству,
знехтування тим, що суттєве, цінне для нього. Суспільна шкідливість чи
небезпечність правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі
цінності суспільства, на умови його існування.

Правопорушення є винним діянням. Тобто, це психічне відношення особи до
власного поводження і його результатів, у якому виражене негативне чи
легковажне відношення до права, до інтересів суспільства і держави, до
прав і свобод інших осіб. Оскільки право регулює вольове поводження
людей, про правопорушення можна говорити тільки тоді, коли від волі
людини залежить вчинити чи правомірно, чи неправомірно, і обраний другий
варіант на шкоду першому. Відповідно не є правопорушеннями, хоча б і
суперечні праву, діяння малолітніх, а також осіб, визнаних несамовитими
(тих, хто під час здійснення діяння не могли усвідомлювати свої дії чи
керувати ними внаслідок душевної хвороби чи іншого хворобливого стану).
Не є правопорушенням і так званий нещасний випадок, що заподіяв шкоду,
яка стала результатом збігу об’єктивних обставин, що виключають провину.

Необхідно згадати ще одну неодмінну ознаку кожного правопорушення –
шкоду. Характер шкоди може розрізнятися по об’єкту, розміру й іншим
ознакам, але правопорушенню завжди характерна соціальна шкода. Вона може
мати матеріальний чи моральний характер, бути вимірною чи ні, більш-менш
значною, що відчувається окремою людиною, колективом і суспільством у
цілому. Та чи інша характеристика шкоди залежить від видів порушених
інтересів, суб’єктивних прав, об’єкта правопорушення.

Наявність шкоди є необхідною соціальною ознакою всякого правопорушення,
що обумовлює всі правопорушення як суспільно небезпечні діяння.

Важливою юридичною ознакою бюджетного правопорушення є його
протиправність. Це означає, що відповідна діяльність або бездіяльність
суб’єкта не відповідає вимогам, сформульованим у конкретній правовій
нормі. Наприклад, повноваження Верховної Ради України на стадії
прийняття Закону про державний бюджет виходять за рамки визначені
законодавством і вона може порушити строки прийняття Закону тощо. З
формально-юридичного аспекту протиправність – це порушення вимог норм
права, невиконання юридичних обов’язків, закріплених у
нормативно-правових документах. Сутністю правопорушення є свавілля
суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає
закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших
суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючих
норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням
невикористання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації
залежить від власного розсуду суб’єкта.

Отримавши визначення ми не маємо конкретного переліку бюджетних
правопорушень. Знання класифікації правопорушення є важливою обставиною
при кваліфікації правопорушення тобто вибору виду санкції та правової
норми, якою будуть керуватися при застосуванні стягнення.

Вивчивши положення бюджетного кодексу та деяких інших нормативних актів,
ми можемо зробити спробу класифікації бюджетних правопорушень.

На нашу думку види бюджетних правопорушень розрізняються за наступними
критеріями:

Правопорушення, що вчиняються на стадії складання проекту бюджету:

Порушення Кабінетом Міністрів України порядку розробки Закону України
про Державний бюджет;

Порушення Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими
державними адміністраціями та виконавчими органами відповідних рад
порядку підготовки проектів рішень про відповідні місцеві бюджети;

Порушення Кабінетом Міністрів України порядку схвалення проекту закону
про Державний бюджет України;

Правопорушення, що вчиняються на стадії прийняття закону про державний
бюджет:

Порушення: строків подання закону про державний бюджет до Верховної
Ради, строків розгляду проекту закону в комітетах та депутатських
фракціях, термінів перебування закону України про Державний бюджет
України на розгляді у Верховній раді;

Порушення порядку розгляду проекту закону про Державний бюджет України в
читаннях Верховної Ради;

Порушення порядку прийняття рішення уповноваженими органами рішення про
затвердження бюджету відповідного рівня;

Правопорушення, що вчиняються на стадії виконання бюджету:

Порушення порядку проведення операцій з коштами державного бюджету;

Порушення розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних
коштів;

невиконання вимог щодо бухгалтерського обліку, складання звітності та
внутрішнього фінансового контролю за бюджетними коштами і
недотримання порядку перерахування цих коштів;

контролю бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті
зобов’язань та проведенні платежів;

порушення розпорядниками бюджетних коштів вимог щодо прийняття
ними бюджетних зобов’язань;

нецільового використання бюджетних коштів.

Правопорушення, що вчиняються на стадії складання звіту про виконання
бюджету:

Порушення порядку подання детальних звітів про виконання бюджету
розпорядниками бюджетних коштів;

Подання недостовірних звітів та інформації про виконання бюджету;

Несвоєчасного і неповного подання звітності про виконання бюджету;

Даний перелік правопорушень не є вичерпним, оскільки критерії поділу
бюджетних правопорушень дуже різноманітні. Даний перелік бюджетних
правопорушень нами було сформульовано на основі Бюджетного кодексу
України. Хотілось би відзначити, що Кримінальним кодексом України,
набравшим чинності 01.09.2001 року на відміну від попереднього
кримінального Закону, передбачено ряд спеціальних статей за порушення
бюджетного законодавства, а саме: порушення законодавства про бюджетну
систему України (стаття 210) [4]та видання нормативно-правових або
розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч
встановленому законом порядку (стаття 211)[4]. Дані статті передбачають
притягнення винних осб до відповідальності на різних стадіях формування
та виконання бюджету України. Крім того слід відзначити, що сттаття 211
«видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи
і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку» на нашу думку
передбачає собою профілактику бюджетного правопорушення на початковому
етапі бюджетних правовідносин, що є досить прогресивним.

Будь-які правопорушення, включаючи і бюджетні, характеризуються
наявністю складу правопорушення. Використовуючи загально прийняте
поняття складу правопорушення можна сформувати склад бюджетного
правопорушення. Він має наступний вигляд: об’єкт, об’єктивна сторона,
суб’єкт, суб’єктивна сторона.

Розглянемо склад бюджетних правопорушення детально.

1. Об’єкт бюджетного правопорушення – коло суспільних відносин
(бюджетних правовідносин), регульованих і охоронюваних правом, у якому
відбулося діяння, що завдало цим відносинам шкода. Будь-яке
правопорушення, навіть якщо воно і не набуло шкідливих наслідків,
наносить шкоду правопорядку, заподіваючи шкоду суспільній
правосвідомості вносячи безладдя в урегульовані правові відношення.
Особливо шкідливі правопорушення, що залишилися безкарними.

2. Об’єктивна сторона бюджетного правопорушення – характеристика діяння,
способу його здійснення (групою, систематично, повторно, із
застосуванням зброї, спеціальних технічних засобів), обставин (під час
епідемії, у воєнний час, під час стихійних лих). Для ряду складів
правопорушень досить тільки здійснення діяння, хоча б воно і не
спричинило наслідків. Якщо це діяння призвело до шкідливих наслідків, то
відповідальність за нього або посилюється, або здійснюється по іншому
складі, що передбачає більш сувору відповідальність.

Інші склади правопорушення включають визначення наслідку діяння і,
відповідно, припускають установлення причинного зв’язку діяння і
наслідків, що наступили.

3. Суб’єктом правопорушення вважається особа винна у вчиненні
бюджетного правопорушення. При здійсненні штрафної, каральної
відповідальності якості особи, що вчинила правопорушення, враховуються
як обставини, що впливають на ступінь строгості покарання – зм’якшуючі
чи обтяжуючі. При вчиненні бюджетних правопорушень передбачений
спеціальний суб’єкт – посадова особа, при чому, мається на увазі
керівники та службовці, що наділені рядом повноважень у бюджетному
процесі.

За майнові правопорушення відповідають фізичні і юридичні особи.
Суб’єктами правопорушень можуть бути органи друку й інші засоби масової
інформації, що поширили про кого-небудь неправильні чи компрометуючі
відомості.

4. Суб’єктивна сторона – форми провини. У відношенні складів, де діяння
кваліфікується без зв’язку з його наслідками, діє загальний принцип:
«Незнання офіційне опублікованого закону не звільняє від
відповідальності за його недотримання».

У складних складах, що містять опис діяння і його наслідків, поверх того
важлива диференціація форм провини. Розрізняються намір і необережність.
Правопорушення визнається зробленим навмисне, якщо особа, що його
вчинила, передбачала його шкідливі чи небезпечні наслідки і бажала
їхнього настання (прямої намір) чи свідомо допускала настання цих
наслідків (непрямий намір) (ст.24 КК України)[4]. Правопорушення
визнається вчиненим по необережності, якщо особа передбачала можливість
настання шкідливих чи небезпечних наслідків свого діяння, але без
достатніх на те основ самовпевнено розраховувала на їхнє запобігання
(легкодумство) або не передбачала можливості настання таких наслідків,
хоча повинна була і могла їх передбачати (недбалість).

Контролюючі органи

Формування бюджетів України на усіх рівнях, подальше цільове
використання бюджетних коштів, вимагає від держави значного контролю за
бюджетним процесом на різних його етапах. З цією метою в державі
функціонує ряд органів з різними завданнями, функціями, правами та
обв’зками. Важливу роль у системі державного контролю за додержанням
законодавства у бюджетній сфері здійснює Рахункова палата України.

Рахункова палата України і Рахункова палата Верховної Ради Автономної
Республіки Крим є постійно діючими органами державного контролю, під
контроль яких поставлені кошти відповідних бюджетів. Основною метою
діяльності цих органів є сприяння досягненню раціонального й ефективного
управління державними коштами..

Однією з основних функцій Рахункової палати є контрольно-ревізійна. У
звітах про діяльність Рахункової палати дана функція так і називається.
З одного боку, з такою позицією можна погодитися, бо Рахункова палата
наділена правом проводити ревізії. А з іншого – рішенням Конституційного
Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо
відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про
Рахункову палату Верховної Ради України” (справа про Рахункову палату)
визнано такими, що не відповідають Конституції України положення Закону
України “Про Рахункову палату”, за якими на Рахункову палату покладено
повноваження здійснювати контрольно-ревізійні види діяльності. А це, в
свою чергу, означало, що із статті 7 даного Закону вилучено термін
“контрольно-ревізійні”[39].

Контрольно-ревізійна функція являє собою основний напрям реалізації
поточного контролю за використанням фінансових і матеріальних ресурсів.
Ця функція відображена у завданнях Рахункової палати і передбачає
здійснення: контролю за виконанням законів України та прийнятих
Верховною Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України,
за фінансуванням загальнодержавних програм у частині, що стосується
використання коштів Державного бюджету України; за дорученням Верховної
Ради України контролю за виконанням Державного бюджету України за
поквартальним розподілом доходів і видатків відповідно до показників
цього бюджету, в тому числі видатків з обслуговування внутрішнього і
зовнішнього боргу України, витрачанням коштів цільових фондів; перевірки
за дорученням комітетів Верховної Ради України щодо використання за
призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових
фондів та коштів позабюджетних фондів; контролю за ефективністю
управління коштами Державного бюджету України Державним казначейством
України, законністю і своєчасністю руху коштів Державного бюджету
України, в тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів у
Національному банку України, уповноважених банках та інших кредитних
установах України; за дорученням Верховної Ради України, комітетів
Верховної Ради України контрольних функцій щодо фінансування
загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального
і національно-культурного розвитку, охорони довкілля та інших програм,
що затверджуються Верховною Радою України; контролю за інвестиційною
діяльністю органів виконавчої влади, перевірки законності та
ефективності використання фінансових ресурсів, що виділяються з
Державного бюджету України на виконання загальнодержавних програм;
контролю за виконанням рішень Верховної Ради України про надання
Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним
організаціям, передбачених у Державному бюджеті України, за касовим
виконанням Державного бюджету України; перевірки за дорученням Верховної
Ради України відповідно до свого статуту кошторису витрат, пов’язаних із
діяльністю Верховної Ради України та її апарату, допоміжних органів і
служб Президента України та апарату Кабінету Міністрів України, а також
витрачання коштів державними установами та організаціями, що діють за
кордоном і фінансуються за рахунок Державного бюджету України; контролю
за проведенням таємних видатків разом з Міністерством фінансів України у
порядку, визначеному Верховною Радою України.

До основних об’єктів контролю законодавець відносить: Державний бюджет
України, кошти державних цільових фондів, фінансово-кредитні і валютні
ресурси. Необхідно зазначити, що відповідно до діючого законодавства
Рахункова палата контролює лише видаткову частину державного бюджету,
контроль за дохідною частиною було забрано відповідно до рішення
Конституційного Суду України від 23 грудня 1997 року. Діюче
законодавство встановлює й основні критерії контролю: законність та
своєчасність руху і використання коштів, відповідність видатків
встановленим нормативам, ефективність, цільове використання коштів та
інше.[39]

З метою реалізації вказаних завдань і виконання функцій Рахункова палата
повинна забезпечити: організацію і проведення оперативного контролю за
використанням коштів Державного бюджету України за звітний період;
проведення фінансових перевірок, ревізій в апараті Верховної Ради
України, органах виконавчої влади, Національного банку України, Фонді
державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України
органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм
власності в межах, визначених законом; проведення комплексних ревізій і
тематичних перевірок за окремими розділами і статтями Державного бюджету
України, у тому числі бюджетів загальнодержавних цільових фондів.

Закон України “Про Рахункову палату” конкретизує функції Палати щодо
окремих об’єктів контролю. Так, встановлено порядок діяльності
Рахункової палати з проведення контролю за виконанням Державного бюджету
України, за фінансуванням загальнодержавних програм, за використанням
кредитних ресурсів, за діяльністю установ банківської системи.

Контрольно-ревізійна функція палати реалізується шляхом здійснення
перевірок та ревізій. У ході перевірок і ревізій на основі
документального підтвердження їх результатів, достовірності
бухгалтерського обліку і фінансової звітності визначаються своєчасність
і достовірність взаємних розрахунків об’єкта, що перевіряється, і
Державного бюджету України. Якщо перевірка чи ревізія належить до
компетенції як Рахункової палати, так і іншого державного контрольного
органу, вона повинна проводитись ними спільно.

Контрольно-ревізійна функція Палати здійснюється на плановій основі та у
певних випадках, за рішенням Колегії Рахункової палати, позапланово.
Перевірка законності передбачає визначення відповідності фінансової
роботи підприємства, установи, організації, державного органу
встановленим нормативними актами нормам. Перевірка доцільності
передбачає визначення потреби, необхідності у використанні коштів. Також
здійснюється перевірка використання коштів за цільовим призначенням. У
Бюджетному кодексі України вперше на законодавчому рівні визначено
поняття “нецільове використання бюджетних коштів”, тобто витрачання їх
на цілі, що не відповідають бюджетним призначенням, встановленим законом
про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет, виділеним
бюджетним асигнуванням чи кошторису”. Вчинення таких дій веде до
зменшення асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що
витрачені не за цільовим призначенням, і притягнення відповідних
посадових осіб до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної
відповідальності у порядку, визначеному законами України. На сьогодні
навіть внесено відповідні зміни до Кодексу України про адміністративні
правопорушення, зокрема встановлено адміністративну відповідальність за
використання бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або
недотримання порядку проведення операцій з бюджетними коштами.
Встановлено кримінальну відповідальність (стаття 210 Кримінального
кодексу України) за використання службовою особою бюджетних коштів
усупереч їх цільовому призначенню. Перевірка ефективності передбачає
оцінку фінансової віддачі від вкладення державних ресурсів там, де вона
передбачається[40].

Відповідно до законодавства за підсумками проведених перевірок і ревізій
складається звіт, за достовірність якого відповідні посадові особи
Рахункової палати несуть персональну відповідальність.

Контрольно-ревізійна функція є важливим джерелом для проведення
експертно-аналітичної роботи. Інформація за перевірками, ревізіями та
обстеженнями використовується при проведенні експертизи та поданні
висновків Рахунковою палатою щодо проекту Державного бюджету України,
проектів нормативних актів з питань бюджетно-фінансової та
грошово-кредитної систем, окремих напрямів бюджетно-фінансової,
грошово-кредитної політики тощо.

Експертно-аналітична функція реалізується у двох напрямах: у підготовці
експертних висновків за конкретними документами і аналітичних
матеріалів. Так, Рахункова палата проводить експертизу проектів
Державного бюджету України, а також проектів законів та інших
нормативних актів, міжнародних договорів України, загальнодержавних
програм та інших документів, що стосуються питань Державного бюджету і
фінансів України; здійснює аналіз і дослідження порушень і відхилень
бюджетного процесу, підготовку і внесення до Верховної Ради України
пропозицій щодо їх усунення, а також удосконалення бюджетного
законодавства в цілому; готує і подає висновки до Верховної Ради України
та її комітетів щодо виконання Державного бюджету України, зокрема
доходів і видатків загальнодержавних цільових фондів, фінансування
загальнодержавних програм за звітний рік; проводить попередній аналіз до
розгляду на засіданнях комітетів та Верховної Ради України звітів
Антимонопольного комітету України про здійснення ним державного контролю
за дотриманням антимонопольного законодавства, а також звітів Фонду
державного майна України та посадових осіб, які обираються,
призначаються або затверджуються Верховною Радою України, щодо
ефективного управління майном, що є основним національним багатством,
власністю українського народу.

Значне місце у системі контролю за дотриманням бюджетного законодавства
займає Міністерство фінансів України, яке розробляє та проводить єдину
державну фінансову політику, а також забезпечує її проведення.

Відповідно до Бюджетного кодексу України Міністерство фінансів України
здійснює контроль за дотриманням бюджетного законодавства на кожній
стадії бюджетного процесу як стосовно державного бюджету, так і місцевих
бюджетів, якщо інше не передбачено законодавством України.

Однією з основних функцій Міністерства фінансів України є здійснення
фінансового контролю у процесі розробки Державного бюджету. Так,
відповідно до Бюджетного кодексу за складання проекту закону про
Державний бюджет України відповідає Міністерство фінансів України. Воно
здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного
бюджету України, а це означає, що Міністерство фінансів контролює як
надходження коштів до бюджету, так і їх витрачання. Міністр фінансів
України протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису
Державного бюджету України встановленим бюджетним призначенням.

Відповідно до пункту 4 Положення про Міністерство фінансів України, яке
затверджене Указом Президента України від 26.08.1999, Міністерство
фінансів здійснює в межах своїх повноважень контроль за цільовим
використанням коштів державного та місцевих бюджетів, бере участь у
здійсненні контролю за дотриманням інтересів держави в управлінні
державними корпоративними правами відповідно до законодавства; здійснює
у межах своїх повноважень контроль за додержанням суб’єктами
підприємницької діяльності законодавства, що регулює питання видобутку,
виробництва, використання і реалізації дорогоцінних металів і
дорогоцінного каміння, проводить в установленому порядку перевірку щодо
операцій з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням; здійснює
фінансовий контроль за діяльністю агентів, що мають свідоцтво на
проведення державних грошових лотерей, а також проводить у
міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади,
органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і
організаціях, в установах банків та інших фінансово-кредитних установах
усіх форм власності перевірки фінансово-бухгалтерських документів,
звітів, планів, кошторисів та інших документів щодо зарахування,
перерахування і використання бюджетних коштів, а також одержує
пояснення, довідки й відомості з питань, що виникають під час перевірки.
Відповідно до Бюджетного кодексу України Міністерство фінансів України
разом з Рахунковою палатою у порядку, визначеному Верховною Радою
України здійснює контроль за проведенням таємних видатків[22].

Здійснення суто контрольної функції у сфері фінансів не можливе без
виконання, здійснення інших функцій. Якщо функцію контролю вважати
основною, то інші функції, які сприяють її виконанню або обслуговують
її, будуть мати назву допоміжних. Звичайно, такий поділ функцій на
основні та другорядні в даному випадку є умовним, бо Міністерство
фінансів не є суто органом фінансового контролю, а є центральним
спеціалізованим органом державної виконавчої влади з управління
фінансами. Тому поряд із контрольною функцією слід відмітити
організаційну функцію. Вона створює умови для здійснення Міністерством
фінансів України покладених на нього завдань, передбачає їх
встановлення, здійснення певних дій, які спрямовані на забезпечення
виконання контрольної функції. Інакше кажучи, організаційна функція
полягає у здійсненні Міністерством фінансів певних організаційних дій,
що в подальшому сприятиме здійсненню контролю. Оскільки Міністерство
фінансів є органом управління фінансами, то воно, відповідно, відповідає
за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає
основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які
використовуються для підготовки бюджетних запитів і розроблення
пропозицій проекту Державного бюджету України; подає проект закону про
Державний бюджет України Кабінету Міністрів України для розгляду;
затверджує бюджетний розпис; бере участь у розробленні прогнозних
показників економічного і соціального розвитку України на поточний
період та перспективу; у межах своєї компетенції здійснює загальну
організацію та управління виконанням Державного бюджету України; бере
участь у розробленні та здійсненні заходів щодо фінансового оздоровлення
і структурної перебудови економіки; забезпечує у встановленому порядку
цільове фінансування загальнодержавних національних програм; погоджує в
установленому порядку призначення на посаду та звільнення з посади
керівників фінансових управлінь обласних, Київської і Севастопольської
міських державних адміністрацій; визначає порядок подання центральними
та місцевими органами виконавчої влади необхідних матеріалів для
проведення аналізу ефективності діючої податкової системи та пропозицій
щодо її вдосконалення; здійснює за дорученням Кабінету Міністрів України
в установленому порядку випуск державних цінних паперів, визначає обсяги
емісії облігацій внутрішньої державної позики за строками погашення у
межах загального обсягу емісії, виступає від імені Кабінету Міністрів
України гарантом своєчасного погашення облігацій, що випускаються;
організовує в межах своїх повноважень виготовлення бланків цінних
паперів і документів суворого обліку; співпрацює відповідно до
визначених повноважень з міжнародними фінансовими організаціями та за
дорученням Кабінету Міністрів України проводить з ними переговори і
консультації з питань фінансової політики та укладення кредитних
договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;
здійснює у випадках, передбачених законодавством, ліцензування окремих
видів підприємницької діяльності; надає з Державного бюджету України в
установленому порядку позички в разі виникнення тимчасових касових
розривів під час виконання бюджетів Автономної Республіки Крим,
областей, міст Києва та Севастополя, які мають бути погашені в
установлені строки у межах поточного бюджетного року; надає відповідно
до законодавства відстрочку та розстрочку за платежами Державного
бюджету України[40].

Міністерство фінансів України, здійснюючи організаційну функцію, бере
участь у розробленні, підготовці різноманітних заходів, пропозицій,
зокрема: подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення
взаємовідносин між Державним бюджетом України і місцевими бюджетами.

З метою забезпечення належного виконання Державного бюджету, що в
подальшому сприятиме і належному здійсненню контролю, Міністерство
фінансів здійснює функцію регулювання. Так, якщо в процесі виконання
бюджету зміна обставин вимагає менших асигнувань головним розпорядником
бюджетних коштів, Міністр фінансів України (керівник місцевого
фінансового органу) приймає рішення про приведення у відповідність
бюджетного призначення Державному бюджету України (місцевому бюджету). У
певних випадках функція регулювання тісно пов’язана із контрольною і
здійснюється після проведення контрольних дій. Так, якщо за результатами
місячного звіту про виконання загального фонду Державного бюджету
України виявиться, що отриманих надходжень недостатньо для здійснення
бюджетних асигнувань відповідно до бюджетних призначень з урахуванням
граничного рівня дефіциту (профіциту), затвердженого законом про
Державний бюджет України, Міністерство фінансів України встановлює
тимчасове обмеження асигнувань загального фонду Державного бюджету
України. Якщо ж за результатами квартального звіту про виконання
Державного бюджету України має місце недоотримання доходів загального
фонду Державного бюджету України більш ніж на 15 відсотків від суми,
передбаченої розписом Державного бюджету на відповідний період, Міністр
фінансів готує пропозиції про внесення змін до Державного бюджету
України[39].

Наступною є функція прогнозування. Міністерство фінансів України, як
передбачає Бюджетний кодекс України, здійснює прогнозування доходів
бюджету, показників зведеного бюджету України. Прогнозування є
початковим етапом, з якого починається формування бюджету. І якщо ці
запрограмовані показники будуть найбільш точними, то це в подальшому
приведе до повного виконання бюджету.

Існує також аналітична функція.. Так, Міністерство фінансів здійснює
аналіз виконання бюджету, на будь-якому етапі складання і розгляду
проекту Державного бюджету України проводить аналіз бюджетного запиту,
поданого головним розпорядником бюджетних коштів.

У системі Міністерства фінансів є спеціальні контрольні служби: Державна
контрольно-ревізійна служба та Державне казначейство України.

Структура органів Державного казначейства майже повністю повторює
адміністративно-територіальний поділ держави – це центральний апарат,
яким є Головне управління Державного казначейства України, територіальні
органи – управління у Автономній Республіці Крим, у всіх областях,
містах Києві й Севастополі, а також районні, міські та районні у містах
відділення. Саме Державне казначейство та його органи є юридичними
особами, мають розрахункові та інші рахунки в установах банків, печатку.

Органи Державного казначейства створені з метою проведення державної
бюджетної політики, ефективного управління доходами і видатками у
процесі виконання не лише Державного, а з 1 січня 2002 року і місцевих
бюджетів, посилення контролю за надходженням, цільовим і економним
використанням державних коштів.

Завдання, що покладені на Державне казначейство України, визначає Указ
Президента України “Про Державне казначейство України” від 27 квітня
1995 року із наступними змінами і доповненнями.

У Положенні про Державне казначейство, що затверджене постановою
Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 року із наступними змінами
і доповненнями також виділені ці завдання у статті 4. Тому доцільно на
початку даного пункту вказати, що “завданнями Державного казначейства є”
і, відповідно, перерахувати їх.

На Державне казначейство відповідно до Указу Президента “Про Державне
казначейство” покладені наступні завдання: організація виконання
Державного бюджету України і здійснення контролю за цим; управління
наявними коштами Державного бюджету України, зокрема в іноземній валюті,
коштами державних позабюджетних фондів і позабюджетними коштами установ
та організацій, що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету
України; фінансування видатків Державного бюджету України; ведення
обліку касового виконання Державного бюджету України, складання
звітності про стан виконання Державного бюджету України; здійснення
управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом відповідно до
чинного законодавства; розподіл між Державним бюджетом України та
бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя
відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов’язкових
платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;
здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних
позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що
утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України; розробка
нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського обліку,
звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є
обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що
використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

Слід дещо звернути увагу на деякі розбіжності, що існують у визначенні
завдань в Указі та у Положенні про Державне казначейство. Так, Указом
Президента передбачено складання Державним казначейством звітності про
стан виконання Державного бюджету України, а у Положенні йдеться про
складання звітності про стан виконання як державного, так і зведеного
бюджетів. Останнє, організацію і здійснення збирання, зведення та аналіз
фінансової звітності про стан виконання як державного, так і зведеного
бюджетів, відносить до функцій Головного управління Державного
казначейства, отже, до Указу Президента потрібно внести відповідні
зміни. Є деякі неточності у визначенні останнього завдання Державного
казначейства. В Указі зазначено, що Державне казначейство розробляє
нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку,
звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є
обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що
використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів, а
у Положенні зазначено, що Державне казначейство і затверджує ці
документи, але не вказано, що вони є обов’язковими. На думку автора,
вказувати на те, що Державне казначейство затверджує ці документи, не
потрібно, оскільки розробка документів передбачає і їх затвердження. Із
зазначеного у тексті видно, що документи називаються
нормативно-методичними, а це не зовсім правильно. Краще зазначити, що
Державне казначейство розробляє інструктивні та інші нормативні акти.
Так, наприклад, відповідно до статті 112 Бюджетного кодексу України
Державне казначейство встановлює єдині правила ведення бухгалтерського
обліку та складання звітності про виконання бюджетів, кошторисів, видає
інструкції з цих питань.

Для виконання завдань органи Державного казначейства наділені певними
функціями, які визначає Положення про Державне казначейство. Державне
казначейство реалізує принцип єдиного рахунка Державного бюджету, що дає
змогу мати щоденно вичерпну інформацію про стан державних фінансів.
Воно, виконуючи приписи Закону “Про Державний бюджет України”, який
приймає законодавчий орган держави, лише контролює його фактичне
виконання, хоча у певних випадках ці приписи можуть бути незаконними та
привести до певних порушень. Зазначене вище свідчить про те, що Державне
казначейство є просто виконавцем. А може було б доцільно для
попередження таких порушень наділити його певними повноваженнями,
зокрема надати право при виявлені явних порушень подавати заяву чи
клопотання про їх усунення, наприклад, до Кабінету Міністрів України,
який відповідно до Конституції України забезпечує проведення фінансової
політики та забезпечує виконання Державного бюджету України чи до
Президента України, який наділений правом підписувати закони, які, до
речі, змінюються незаконно. Це єдиний державний орган виконавчої влади,
що займається організацією виконання бюджету. Кримінальний кодекс
України (стаття 211)[4] встановлює відповідальність за видання
нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки
бюджету усупереч встановленому законом порядку.

Відповідно до положень Бюджетного кодексу в Україні застосовується
казначейська форма обслуговування Державного та місцевих бюджетів, яка
передбачає здійснення Державним казначейством України операцій з коштами
бюджетів; розрахунково-касове обслуговування розпорядників бюджетних
коштів, контроль бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень,
прийнятті завдань та проведенні платежів, бухгалтерського обліку та
складання звітності про виконання бюджетів.

Відповідно до Бюджетного кодексу України зведення, складання та надання
звітності про виконання Державного бюджету України здійснюється
Державним казначейством України.

Крім зазначених, до організаційних функцій саме Головного управління
Державного казначейства можна віднести: здійснення управління доходами і
видатками державного бюджету, проведення операцій з наявними бюджетними
коштами, зокрема в іноземній валюті, у межах розпису доходів і видатків
державного бюджету.

Бюджетний кодекс України надає право Державному казначейству України у
передбачених цим кодексом випадках призупиняти бюджетні асигнування, а
також застосовувати адміністративні стягнення до осіб, винних у
бюджетних правопорушеннях. Зазначене вище дає підставу вважати, що
однією із функцій Державного казначейства є право застосовна.

Як зазначалося вище, у системі Міністерства фінансів України існує
спеціальна служба, яка здійснює фінансовий контроль, –
контрольно-ревізійна служба, що діє на підставі Закону України “Про
державну контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26 січня 1993 року.

Закон “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” [8]визначає
статус державної контрольно-ревізійної служби, її функції та правові
основи діяльності. Постановою Кабінету Міністрів України від 5 липня
1993 року було затверджено Положення про державну контрольно-ревізійну
службу в Україні, яке закріпило особливий правовий статус державної
контрольно-ревізійної служби України, який полягає у її
підпорядкованості центральному спеціалізованому органу державної
виконавчої влади з управління фінансами – Міністерству фінансів України.
А це означає, що саме державна контрольно-ревізійна служба, відповідно,
є органом державної виконавчої влади та має розгалужену структуру.

Контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях,
містах Києві й Севастополі підпорядковуються Головному
контрольно-ревізійному управлінню України. До складу обласних
контрольно-ревізійних управлінь входять контрольно-ревізійні підрозділи
(відділи, групи) у районах, містах і районах у містах.

Закон України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”
визначає загальні завдання, що стоять перед органами державної
контрольно-ревізійної служби, які розглянуто у попередніх розділах.
Законодавство окремо, більш конкретно, визначає коло завдань, що
покладені на Головне контрольно-ревізійне управління України, яке є
центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів
України. Положенням про Головне контрольно-ревізійне управління України,
яке затверджене Указом Президента України від 28.11.2000 № 1265/2000, до
основних завдань Головного контрольно-ревізійного управління України
віднесено: підготовку пропозицій щодо формування державної політики у
сфері державного фінансового контролю; забезпечення у встановленому
порядку реалізації державної політики у сфері державного фінансового
контролю за використанням відповідно до законодавства міністерствами,
іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, іншими бюджетними установами, а також
підприємствами і організаціями незалежно від форми власності,
організаційно-правових форм, відомчої приналежності та
підпорядкованості, які отримують кошти з бюджетів та державних цільових
фондів, коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, веденням і
достовірністю бухгалтерського обліку та фінансової звітності;
розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та
попередження їх у подальшому.

Ці завдання є загальними і можуть бути актуальними протягом тривалого
проміжку часу. Однак перед органами державної контрольно-ревізійної
служби на кожному етапі її розвитку постають більш конкретні завдання,
які є найактуальнішими для даного періоду, на виконання яких
направляються зусилля державної контрольно-ревізійної служби і вони
викладаються у певних нормативних актах. Так, Наказом Міністерства
фінансів України від 31.05.2000 № 118 затверджено Основні завдання
державної контрольно-ревізійної служби в Україні на 2000–2004 рр.
(Стратегія діяльності державної контрольно-ревізійної служби). Стратегія
діяльності державної контрольно-ревізійної служби розроблена на
виконання завдань, що містяться у Посланні Президента України до
Верховної Ради України “Україна: поступ у ХХІ століття”, і включає
систему правових, організаційних, методологічних і кадрових заходів.
Одним із основних завдань, що визначає Стратегія діяльності державної
контрольно-ревізійної служби, від виконання якого залежить належне
здійснення всіх інших завдань, є вдосконалення діючого законодавства. У
період до 2004 року, враховуючи недосконалість Закону України “Про
державну контрольно-ревізійну службу в Україні”, необхідно підготувати і
забезпечити прийняття нормативно-правових актів щодо надання органам
державної контрольно-ревізійної служби повноважень з певних питань.
Зокрема, наприклад, передбачається надати повноваження органам державної
контрольно-ревізійної служби з питань здійснення контролю за виконанням
дохідної і видаткової частин бюджетів усіх рівнів, які входять до
бюджетної системи України.

Органи державної контрольно-ревізійної служби виконують також і
допоміжні функції, які забезпечують здійснення контрольно-ревізійної. До
таких функцій можна віднести організаційну, нормотворчу, аналітичну,
інформаційну, правозастосовну.

Для належного здійснення фінансового контролю, реалізації
контрольно-ревізійної функції необхідно розробляти методологію
контрольно-ревізійної роботи, тобто розробляти інструктивні та інші
нормативні акти про проведення ревізій та перевірок – це є одним із
елементів нормотворчої функції, яку виконують органи державної
контрольно-ревізійної служби. Головне контрольно-ревізійне управління
України і контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі ще й розробляють пропозиції щодо
удосконалення контролю. А Головне контрольно-ревізійне управління
України відповідно до законодавства розробляє і затверджує
нормативно-правові акти, що регламентують діяльність органів державної
контрольно-ревізійної служби, бере участь у підготовці пропозицій щодо
вдосконалення фінансової системи України. Із зазначеного можна зробити
висновок, що виконання нормотворчої функції спрямоване на вдосконалення
проведення фінансового контролю, а також на вдосконалення діяльності
органів державної контрольно-ревізійної служби.

Однією із функцій органів державної контрольно-ревізійної служби є
організаційна. Так, Головне контрольно-ревізійне управління України та
контрольно-ревізійне управління в Республіці Крим, областях, містах
Києві і Севастополі організовують роботу контрольно-ревізійних
підрозділів у Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі;
здійснюють методичне керівництво та контроль за їх діяльністю. У даному
випадку контроль є функцією управління. Крім цього, Головне
контрольно-ревізійне управління України здійснює заходи щодо добору,
розстановки, професійної підготовки та перепідготовки кадрів органів
державної контрольно-ревізійної служби; організовує в межах своїх
повноважень роботу щодо забезпечення охорони державної таємниці в
органах державної контрольно-ревізійної служби.

Однією з функцій Головного контрольно-ревізійного управління України і
контрольно-ревізійного управління в Республіці Крим, областях, містах
Києві і Севастополі є аналітична. Вони узагальнюють наслідки
документальних ревізій і перевірок у випадках, передбачених
законодавством, узагальнюють досвід проведення ревізій і перевірок, а
Головне контрольно-ревізійне управління України ще й здійснює аналіз
стану додержання фінансової дисципліни. До речі, у Стратегії діяльності
державної контрольно-ревізійної служби вказано, що одним із кроків щодо
підвищення дієвості державної контрольно-ревізійної служби має стати
суттєве посилення аналітичної роботи її органів з питань фінансової
дисципліни в державі. Визначаючи основні функції органів державної
контрольно-ревізійної служби, ні Закон України “Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні”, ні Положення про Головне
контрольно-ревізійне управління України чітко не визначають аналітичну
функцію. На наявність цієї функції вказує лише те, що органи державної
контрольно-ревізійної служби узагальнюють матеріали ревізій (перевірок),
якому відповідно повинні передувати вивчення та аналіз.

З аналітичною функцією тісно пов’язана інформаційна. Так, узагальнюючи
наслідки документальних ревізій і перевірок, Головне
контрольно-ревізійне управління України і контрольно-ревізійне
управління в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі
повідомляють про них органам законодавчої та виконавчої влади і,
узагальнюючи досвід їх проведення, поширюють його серед
контрольно-ревізійних служб. Таке поширення, наприклад, відбувається
шляхом публікування певних статей у спеціальній рубриці “З досвіду
роботи” у журналі “Фінансовий контроль”, який є
інформаційно-аналітичним, науково-практичним виданням державної
контрольно-ревізійної служби України. Крім цього, Головне
контрольно-ревізійне управління України інформує громадськість через
засоби масової інформації про заходи щодо здійснення контролю за
додержанням фінансової дисципліни та систематично інформує Президента
України, Кабінет Міністрів України про факти порушень фінансової
дисципліни, виявлені ревізіями і перевірками фінансово-господарської
діяльності. Стратегія діяльності ДКРС поза увагою не залишила і належне
виконання цих функцій, бо в ній зазначається що державній
контрольно-ревізійній службі необхідно підвищити якість
інформаційно-аналітичних матеріалів за результатами проведених ревізій
та перевірок, що надсилаються керівникам центральних і місцевих органів
влади, підприємств, установ і організацій.

Значне місце у контролі держави за бюджетним процесом та дотриманням
бюджетного законодавства відіграють правоохороні органи України. Хоча їх
роль досить специфічна та досить вузько направлена. Основним завданням
правоохоронних органів являється викриття, попередження та профілактика
злочинів у даній сфері. Провідну роль в цьому відіграють державна
служба по боротьбі з економічними злочинами та управління по боротьбі з
організованою злочинністю Міністерства внутрішніх справ України,
Прокуратура України, підрозділи по боротьбі з економічними злочинами
Служби безпеки України та у ряді випадків податкова міліція ДПА України.
Дані служби керується у своїй діяльності рядом нормативних актів
основними з яких є Кримінальний та кримінально – процесуальний кодекси
України, Закони України “Про міліцію”, “Про прокуратуру”, “Про службу
безпеки України”, “Про оперативно – розшукову діяльність” та ін.

На відміну від інших органів державного контролю за дотриманням
суб’єктами бюджетних правовідносин бюджеткного законодавства
правоохоронні органи не проводять планових перевірок, оскільки не
можливо запланувати кількість злочинів, які вчинять суб’єкти бюджетних
правовідносин в той чи інший період. Робота правоохоронних органів, як
правило, планується та проводиться по двом напрямкам.

Перший – коли в ході роботи державної контрольно – ревізійної служби
України, Рахункової палати України, Міністерства фінасів України або
іншого контролюючого органу встановлюється факт порушення бюджетного
законодавства відповідальність за який передбачена нормами Кримінального
кодексу України. В такому випадку матеріали перевірки направляються в
правоохоронні органи для прийняття рішення згідно ст.97 Кримінально –
процесуального кодексу України і якщо в даних матеріалах вбачаються
ознаки злочину, то відповідний правоохоронний орган порушує кримінальну
справу та проводить попереднє розслідування.

Другий напрям роботи – проведення оперативними підрозділами вищевказаних
установ опереативно–розшукової діяльності, самостійне виявлення порушень
бюджетного законодавства та притягнення винних у скоєнні злочину осіб до
кримінальної відповідальності. В даному випадку оперативні працівники
самостійно вибирають об’єкт для перевірки виходячи з наявної інформації
отриманої оперативним шляхом, проводять подальший збір матеріалів
необхідних для реалізації оперативно-розшукової справи та здійснюють
безпосередньо реалізацію зібраних матеріалів.

Крім вищевказаних напрямків роботи правоохоронних органів слід
відзначити, що прокуратурою України здійснюється контроль за додержанням
бюджетного законодавства в ході загального прокурорського нагляду.
Відповідно до вимог ст.5 Закону України “Про прокуратуру”[12] нагляд за
виконнаням законів всіма органами, підприємствами, установами,
організаціями, посадовими особами та громадянами являється однією з
основних функцій прокуратури. В останні роки значна увага приділяється
прокуратурою України нагляду за дотриманням законів, що стосуються, як
економічних відносин у країні в цілому, так і в сфері бюджетного
законодавства зокрема. Про вищевказане свідчить той факт, що за останні
два роки у порівнянні з минулими роками значно зросла кількість
порушених кримінальних справ по статтям кримінального кодексу України,
що передбачають кримінальне покарння осіб за скоєні злочини у
економічній сфері та притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Розділ 2

Поняття та види стягнень за бюджетні правопорушення

Розглядати поняття стягнень за бюджетні правопорушення необхідно від
виду відповідальності (адміністративної, кримінальної, дисциплінарної)
та від галузі права норми якої порушені, характеру бюджетного
правопорушення, тобто наслідків які були завдані даним правопорушенням.
Згідно з нормами Бюджетного кодексу України особи, винні у порушенні
бюджетного законодавства, несуть цивільну, дисциплінарну,
адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законами
України (ст.121)[2]. Бюджетне правопорушення, вчинене
розпорядником чи одержувачем бюджетних коштів, може бути підставою
для притягнення до відповідальності згідно з законом його
керівника чи інших відповідальних посадових осіб, залежно від характеру
вчинених ними діянь. Посадові особи органів державної влади,
органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого
самоврядування, а також підприємств, установ та організацій, які
вчинили бюджетне правопорушення, несуть передбачену законом
цивільно-правову відповідальність згідно з законом незалежно від
накладення передбачених бюджетним кодексом заходів стягнення на
розпорядника чи одержувача бюджетних коштів.

Вище ми розглядали розподіл бюджетних правопорушень на види. Цей
розподіл є головною передумовою визначення виду стягнення за бюджетні
правопорушення.

На основі даного розподілу ми розглянемо види стягнень за бюджетні
правопорушення.

Стягнення, що застосовуються за порушення бюджетного законодавства
можуть бути каральні та правовідновлючі.

Каральна відповідальність наступає за злочини, адміністративні або
дисциплінарні проступки в бюджетному процесі, які в загальному будуть
називатися бюджетними правопорушеннями. Виникає ця відповідальність та
проходить тільки в процесуальній формі і визначається актами державних
органів, складеними посадовими особами, що наділені необхідними
повноваженнями.

Вказаний вид відповідальності включає наступні стадії:

Обвинувачення конкретної особи у вчиненні правопорушення або проступку;

Використання обставин справи щодо правопорушника;

Прийняття рішення про використання або не використання санкції, вибір в
її межах конкретної міри покарання;

Застосування стягнення або покарання, що призначено правопорушнику.

В даній ситуації акцент робиться на процесуальну сторону
відповідальності, на сам процес притягнення винних осіб до
відповідальності і нерозривно пов’язаний з ним процес кваліфікації.

По-перше, необхідно визначити під які норми права підпадає вчинене
правопорушення (якої галузі права).

Наприклад, мається на увазі кримінально-правові норми. Вибір норми в
даному випадку не являє собою великої складності. Оскільки процес
притягнення до відповідальності та призначення покарання розмежовується
в залежності від тяжкості суспільно небезпечного діяння.

Кримінальне законодавство поширюється на ті суспільно небезпечні дії
які прийнято вважати найбільш небезпечними від інших, за які наступають
суворіші санкції (ув’язнення, виправні роботи, обмеження волі, заборона
займати певні посадаи, заборона зайняття певними видами діяльності). І
найголовніше, що різнить кримінальну відповідальність є наявність у
особи, що відбула покарання осбливого правового стану – судимості.

При адміністративній відповідальності законом передбачено, що через рік,
якщо особа не скоює протягом року іншого проступку, то вона вважається
такою, що до адміністративної відповідальності не притягувалась.

По-друге застосовуючи положення нормативно-правових актів, вчиняти дії,
передбачені по кожній стадії. В кінцевому результаті буде досягнута мета
– притягненя винного до відповідальності.

До іншиї групи стягеннь ми віднесли правопоновлюючі.

Їх суть заключається у відновленні незаконно порушених прав, в
примусовому виконанню обов’язку. Особливість цього виду відповідальності
в тому, що в ряді випадків правопорушник може, сам без втручання
державних органів, виконати свої обов’язки, поновити порушені права,
зупинити протиправний стан.

Правопоновлююча відповідальність виникає з моменту правопорушення і
завершується поновленням порушеного правопорядку. Процесуальні норми
регулюють реалізацію цього виду відповідальності у випадку спору або
відмови правопорушника поновити порушений правопорядок[24].

В цій класифікації видів стягнень юридичну відповідальність приймають за
єдине ціле, як загально правову категорію. В свою чергу це ціле
розподіляється на дві складові. Одна складова відповідає за покарання
винних. Мається на увазі весь процес притягнення до відповідальності
починаючи з обвинувачення винного і закінчуючи покаранням. Тут має місце
і примус, якого зазнають правопорушники збоку державних органів, і
настання шкідливих наслідків у вигляді санкцій.

Інша частина, яка носить назву правопоновлюючої відповідальності,
відповідає за відновлення того стану суспільних відносин, майнового або
фізичного стану особи який існував до правопорушення. В такому випадку
для правопорушника не застосовуються примус державних органів і не
наступають шкідливі наслідки, такого змісту як в інших видах
відповідальності.

Розглянемо тепер детальніше всі можливі види стягнень за бюджетні
правопорушення.

Бюджетні правопорушення, які виникають на всіх стадіях бюджетного
процесу, та які за своїм характером є суспільно небезпечним винним
діянням, що посягають на охоронювані кримінальним законом цінності і є
заборонені під загрозою покарання караються санкціями передбаченим
Кримінальним кодексом України[26.138]. Даний вид правопорушень є
злочином і стягнення за вчинення злочинів у бюджетній сфері, серед усіх
видів стягнень за скоєні правопорушення даного характеру, є
найсуворішими.

Взагалі, злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно
небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад
України, його політичну і економічну системи, власність, особу,
політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само
інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке
посягає на правопорядок.

Для того, щоб бюджетне правопорушення вважалося злочином, воно повинно
містити в собі такі ознаки: кримінальна протиправність; суспільна
небезпечність; винність; караність.

Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними
діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинення
такої шкоди об’єктам, що охороняються кримінальним законом.

Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак
злочину: цінністю того блага, на яке посягає злочин; шкідливістю
наслідків, що настають через учинення злочину; способи діяння; мотивами
діяння, формою та ступенем вини.

Друга ознака злочину – кримінальна протиправність – указує, що лише
діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися
злочином.

Третя ознака – винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо
воно здійснене умисно чи з необережності. Там, де нема вини, нема
злочину. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо нема вини – це
не злочин.

Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі
існують певний вид і термін покарання.

Для України на даному етапі її розвитку небезпека злочинів скоєних, як у
бюджетній сфері зокрема, так і в економічній сфері вцілому очевидна.
Сучасна економіка являє собою досить складну систему, кожна частина якої
взаємопов’язана між собою. Важливу роль для сучасного етапу розвитку
економіки відіграє податкова та бюджетна системи, які поступово
модернізуються, набирають більшого законодавчого регулювання своєї
діяльності. Проте досить гостро за останні декілька років постає
проблема виявлення, реагування та профілактики злочинів і злочинності в
даній сфері, звідси, відповідно, й недосконалість нормативно-правового
забезпечення в даному напрямі.

За статистичними даними МВС України, тільки за останні три роки
кількісний показник злочинів, пов’язаних з незаконним використанням
бюджетних коштів, виріс майже в два рази. Лише за період 2002 року
внаслідок вжитих заходів органами внутрышніх справ України було викрито
понад 5 тис. злочинів у даному напрямку, а сума викрадених бюджетних
коштів становила 253 млн. грн. Незважаючи на здійснення державою ряду
позитивних заходів, спрямованих на стримування злочинності в бюджетній
сфері, остання, за оцінками спеціалістів, стала в Україні найбільш
криміногенною. Саме у ній використовується значна кількість засобів та
методів одержання незаконних доходів. Виходячи з аналізу стану
злочинності в бюджетній сфері, держава намагається вирішити дану
проблему шляхом криміналізації все більш широкого кола суспільно
небезпечних діянь застосуванням санкцій з позбавленням волі
(криміналізація переважає декриміналізацію, а пеналізація переважає
депеналізацію). Проте давно відомо, що найбільш ефективне не кримінальне
покарання, а профілактика злочинів. Застосування кримінального
покарання, особливо за злочини в бюджетно-податковій сфері, де працюють,
в основному, особи з високим інтелектуальним потенціалом, може нанести
державі більше шкоди, ніж користі. Тому очевидно акцент необхідно
перенести на ранню стадію – запобігання і профілактики злочинів, щоб не
бути вимушеним карати за нього.

Указом Президента України була затверджена “Комплексна програма
профілактики злочинності на 2001–2005 рр.”, яка передбачає створення
атмосфери нетерпимості до злочинності, викорінення корупції, зменшення
кримінального тиску на економічні відносини. Дана програма містить
суттєві положення щодо протидії економічній злочинності, зокрема й у
бюджетній сфері, усунення причин та умов, які сприяють її розвитку,
закріплює прийняття більш ефективних заходів щодо зміцнення
співробітництва правоохоронних органів у даному напрямі. Втім вона
недостатньо враховує стан злочинності в даній сфері.

Загострення криміногенної обстановки в бюджетній системі, звичайно,
викликає адекватну реакцію держави. Безперечно, кожна держава захищає
свої економічні інтереси, зокрема шляхом криміналізації небезпечних
діянь у цій сфері, адже нові соціально-економічні умови породжують нові
соціально-небезпечні діяння, що потребує внесення коректив у
законодавство. У попередньому кримінальному кодексі законодавцем було
розширено сферу захисту відносин у бюджетно-податковій сфері (ст. 148–2
з 1993р, ст. 80–3 з 1997р. ст. 80–4 з 1997р. та ін). У нині діючому
Кримінальному кодексі України збільшилась загальна кількість складів
злочинів, що посягають на бюджетно-податкову сферу, а більшість санкцій
даних статей передбачають покарання у виді обмеження або позбавлення
волі. Одним із позитивних моментів є те, що в діючому КК України статті
вищевказаних складів злочинів віднесено законодавцем до одного розділу –
“Злочини у сфері господарської діяльності”, проте як у КК України 1960
р. дані статті було розміщено в різних главах (інші злочини проти
держави, господарські злочини). Втім слід вказати і на недоліки.
По-перше, четверта частина складів злочинів закріплена в діючому КК
України, що посягають на відносини в бюджетно-податковій сфері, викликає
сумнів і в цивілізованих країнах не переслідується кримінальним
законодавством. Якщо такі злочини, як ухилення від сплати податків (ст.
212 ККУ), виготовлення або збут підроблених грошей (ст. 199 ККУ),
легалізація грошових коштів, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 ККУ), є
загальновизнаними міжнародною практикою, то порушення законодавства про
бюджетну систему (ст. 210 ККУ), порушення порядку випуску та обігу
цінних паперів (ст. 223 ККУ) та деякі інші є досить сумнівними складами
злочину, адже це більш адміністративні, дисциплінарні та фінансові
правопорушення. По-друге, сьогодні спостерігаються традиційні тенденції
“боротьби із злочинністю”, зокрема і в бюджетно-податковій сфері,
переважно кримінально-правовими заходами, застосовуючи надмірне
втручання держави в економічні відносини. При цьому недостатньо
використовуються кримінологічні заходи щодо профілактики та протидії
злочинності в даній сфері. По-третє, поширенню злочинності та її
стимулювання в податковій та бюджетній системі сприяє незабезпеченість
правового регулювання цієї сфери, неузгодженість та недосконалість
окремих законодавчих актів. Перед усім це стосується неузгодженості
положень Закону України “Про банки та банківську діяльність” із Законами
України “Про організаційно- правові основи боротьби з організованою
злочинністю”, “Про міліцію”, “Про службу безпеки України”, “Про
прокуратуру” в частині надання інформації про законність здійснення
фінансових операцій. Очевидно, що потрібно вдосконалювати законодавство,
яке стосується фінансових відносин та діяльності правоохоронних органів.

Аналіз динамічних змін щодо застосування різних видів кримінальних
покарань дає свідчення про те, що інтенсивне зростання економічної
злочинності, особливо в бюджетно-податковій сфері, незважаючи на
кількість виявлених злочинів та кількість осіб засуджених до позбавлення
волі, підштовхує до пошуку нових заходів профілактики, з акцентом на
заходи соціально-економічного характеру. Очевидно, що спочатку
необхідний глибокий як економічний, так і кримінологічний аналіз, щоб
остаточно з’ясувати найбільш небезпечні діяння, що можуть завдати
значної шкоди податковій та бюджетній системі, а потім робити відповідні
висновки щодо відокремлення та декриміналізації сумнівних злочинів,
криміналізації дійсно небезпечних злочинів, доцільності переведення
деяких складів злочину до адміністративної, фінансової чи дисциплінарної
відповідальності. Важливим моментом у сучасних умовах розвитку є
необхідність виділення злочинів у сфері економіки в окремий розділ, і
тому дане питання повинне враховуватись у подальшій законотворчій
діяльності.

Якщо діюче законодавство не забезпечує профілактику нових видів
економічної злочинності, потрібна цілеспрямована робота щодо зміни та
доповнення законів або створення принципово нових нормативно-правових
актів. Наприклад, діюча боротьба із злочинністю в усіх країнах мала
реальні результати тільки після прийняття комплексних законів, потім –
внесення до них доповнень, введення в дію нових законодавчих актів –
створення цілих галузей існуючого законодавства[22].

Особи, що вчинили діяння, які порушують бюджетне законодавство України,
але не мають такої ж суспільної небезпеки, як злочини притягуються до
відповідальності у порядку встановленому Кодексом України про
адміністративні правопорушення. Адміністративне стягнення є мірою
відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила
адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України,
поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових
правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. 

За вчинення адміністративних правопорушень в бюджетній сфері можуть
застосовуватись такі адміністративні стягнення:

1) попередження;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або
безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок
вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові;

6) виправні роботи;

7) адміністративний арешт[3].

Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених, види
адміністративних стягнень. За одне адміністративне правопорушення може
бути накладено основне або основне і додаткове стягнення. Попередження
як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі. У
передбачених законом випадках попередження фіксується іншим установленим
способом. Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і
посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі,
встановлених цим Кодексом та іншими законами України. Щодо
адміністративних стягнень за порушення законодавства у бюджетній сфері
України слід відзначити, що винні особи можуть лише бути покарані шляхом
накладення штрафу, оскільки інше кодексом України про
адміністративні правопорушення у відношенні суб’єктів адміністративних
правопорушень у сфері бюджетного процесу не передбачено. Проводячи
аналіз динаміки законотворення у сфері бюджетних відносин стає
очевидно, що в державі, на всіх рівнях, привернуто велику увагу до
питань регулювання діяльності в сфері бюджетного процесу та посилення
контролю за за даним процесом. Про вказане свідчить той факт, що
протягом одного 2001 року до нормативних актів, що регламентюють
притягненя осіб до відповідальності (кримінальний кодекс, кодекс про
адміністративні правопорушення) було внесено ряд спеціальних статей з
мето посилення контролю у сфері бюджетного процесу. Оскільки, внесення
до кримінального кодексу України у частині визначення злочинів у
бюджетній сфері нами було розглянуто вище, то зупинимося безпосередньо
на зінах у Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Законом України від 15.11.2001 р. N 2787-III було доповнено КУпАП
статтею 164-12 “Порушення законодавства про бюджетну систему України”.
Дана стаття передбачає притягнення до відповідальності осіб за
використання бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або
недотримання порядку проведення операцій з бюджетними коштами, як це
встановлено чинним бюджетним законодавством. Статтею встановлена
відповідальність за дане правопорушення — накладення штрафу на посадових
осіб від тридцяти до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян. Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після накладення
адміністративного стягнення, — тягнуть за собою накладення штрафу на
посадових осіб від сімдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян. Визначення нецільового використання бюжетних коштів наведено
у Бюджетному кодексі України. Стаття 119 визначає: нецільове
використання бюджетних коштів, тобто витрачання їх на цілі, що не
відповідають бюджетним призначенням, встановленим законом про
Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет, виділеним
бюджетним асигнуванням чи кошторису, має наслідком зменшення
асигнувань розпорядникам бюджетних коштів на суму коштів, що витрачені
не за цільовим призначенням, і притягнення відповідних
посадових осіб до дисциплінарної, адміністративної чи
кримінальної відповідальності у порядку, визначеному законами
України[2].

У разі нецільового використання бюджетних коштів, отриманих у
вигляді субвенції, зазначені кошти підлягають обов’язковому
поверненню до відповідного бюджету у порядку, визначеному Кабінетом
Міністрів України. Відповідні посадові особи притягаються до
відповідальності згідно з законом.

Виходячи з вище наведених норм бюджетного кодексу України ми можемо
відмітити, що

Щодо дисциплінарної відповідальності за бюджетні правопорушення, то слід
відмітити, що даний вид відповідальності регламентовано, в основному
нормами трудвого права України і за порушення дисципліни до працівника
може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

1) догана;

2) звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути
передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні
стягнення. Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано
право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на
посаду) даного працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну
відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами
законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися
також органами, вищестоящими. Працівники, які займають виборні посади,
можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з
підстав, передбачених законодавством. Дисциплінарне стягнення
застосовується безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше
одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення
працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або
перебування його у відпустці.

Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з
дня вчинення проступку. До застосування дисциплінарного стягнення від
порушника трудової дисципліни має бути отримано письмові пояснення. За
кожне порушення трудової дисципліни у бюджетній сфері, може бути
застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду
стягнення орган, що накладає стягнення повинен враховувати ступінь
тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких
вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується
в наказі і повідомляється працівникові під розписку. Якщо протягом року
з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано
новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав
дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення
трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то
стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії
дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не
застосовуються.

Розділ 3

Характеристика порядку накладання та оскарження рішень про накладання
стягеннь про бюджетні правопорушення

3.1. Порядок накладання стягнень на порушників бюджетного законодавства

Як показали дослідження стягення, що застосовуються за бюджетні
правопорушення мають різну природу. А саме правопорушники можуть бути
притягнуті до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної та цивільно
— правової відповідальності. А отже, процес застосування стягнень
відрізняється один від одного.

Розуміючи це, досліджувати порядок накладання стягнень необхідно по
кількох напрямках.

По-перше, вивчити положення кримінального та кримінально-процесуального
кодексу які регулюють порядок притягнення правопорушників до
кримінальної відповідальності, а отже і те як застосовуються стягнення
до осіб які вчинили злочин у сфері бюджетних правовідносин; по-друге,
необхідно переглянути статті кодексу про адміністративні правопорушення
стосовно порядку накладання стягнень та деякі інші нормативні акти,
змістом яких є порядок застосування санкцій за бюджетні правопорушення і
даний порядок має адміністративний характер; по-третє, опрацювати
трудове законодавство і сформувати єдиний порядок накладання
дисциплінарних стягнень за правопорушення в бюджетній сфері, якщо наявні
приводи та підстави. При чому необхідно звернути увагу на положення
бюджетного кодексу України.

Після прийняття бюджетного кодексу України, були внесенні поправки до
різних нормативно-правових актів. Одним із провідних нормативно-правових
який був змінений є кримінальний кодекс України. Тут необхідно
зауважити, що положення кримінального кодексу формувалися з врахуванням
змісту бюджетного кодексу. В результаті цього процесу в розділі 7
злочини в сфері господарської діяльності з’явилося дві статті (ст.210 та
ст.211)[4], які прямо визначали кримінальну відповідальність за бюджетні
правопорушення.

Ці статті передбачали, що видання службовою особою нормативно-правових
або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч
встановленому законом порядку, якщо предметом таких дій були бюджетні
кошти у великих розмірах. Крім того використання службовою особою
бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню або в обсягах, що
перевищують затверджені межі видатків, а так само недотримання вимог
щодо пропорційного скорочення видатків бюджету чи пропорційного
фінансування видатків бюджетів усіх рівнів, як це встановлено чинним
бюджетним законодавством, якщо предметом цих діянь були бюджетні кошти у
великих розмірах.

До бюджетних коштів належать кошти, що включаються у бюджети всіх рівнів
незалежно від джерела їх формування.

Великим розміром бюджетних коштів відповідно до статей 210, 211 цього
Кодексу вважається сума, що в тисячу і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Особливо великим розміром бюджетних коштів відповідно до статей 210, 211
цього Кодексу вважається сума, що в три тисячі і більше разів перевищує
неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірене особі чи
перебувало в її віданні.

За ці правопорушення законом були передбачені стягнення у вигляді
штрафу, виправних робіт, обмеженням волі, позбавленням волі та
позбавленням права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю.

У разі втановлення фактів, що свідчать про те, що особа вчинила діяння
перебачене ст.210 або ст.211 КК України, то досудове слідство у таких
справах у відповідності до ст.112 КПК (підслідність) України
проводиться слідчими підрозділами прокуратури. Досудове слідство у
кримінальних справах повинно бути закінчено протягом двох місяців. В цей
строк включається час з моменту порушення справи до направлення її
прокуророві з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи
до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів
медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження в справі.
Цей строк може бути продовжено районним, міським прокурором, військовим
прокурором армії, флотилії, з’єднання, гарнізону та прирівняним до них
прокурором у разі неможливості закінчити розслідування — до трьох
місяців. Час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами
кримінальної справи при обчисленні строку досудового слідства не
враховується.

Бюджетний кодекс України вказує, що у разі виявлення бюджетного
правопорушення Міністерство фінансів України, Державне казначейство
України, органи Державної контрольно-ревізійної служби України, місцеві
фінансові органи, голови виконавчих органів міських міст районного
значення, селищних та сільських рад і головні розпорядники бюджетних
коштів у межах своєї компетенції можуть вчиняти такі дії щодо тих
розпорядників бюджетних коштів та одержувачів, яким вони довели
відповідні бюджетні асигнування:

1) застосування адміністративних стягнень до осіб, винних у бюджетних
правопорушеннях відповідно до закону;

2) зупинення операцій з бюджетними коштами.

Перелік адміністративних стягнень встановлений у кодексі про
адміністративні правопорушення України, а їх детальну характеристику ми
давали вище. Щодо порядку накладання адміністративних стягнень то
необхідно звернути увагу на те, що даний порядок регулюється кодексом та
наказом Міністерства фінансів України від 26 лютого 2002 року N 129 Про
затвердження Порядку складання, передачі за належністю Протоколу про
бюджетне правопорушення та форми Протоколу про бюджетне правопорушення,
визначені органи та порядок складання протоколу про адміністративне
правопорушення.

Стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах,
установлених цим Кодексом та іншими законами України.

При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення,
особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що
пом’якшують і обтяжують відповідальність.

Про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол
уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської
організації чи органу громадської самодіяльності.

На підставі ст.255 Кодексу про адміністративні правопорушення та наказу
Міністерства фінансів України від 26 лютого 2002 року N 129 Про
затвердження Порядку складання, передачі за належністю Протоколу про
бюджетне правопорушення та форми Протоколу про бюджетне правопорушення,
визначені органи та порядок складання протоколу про адміністративне
правопорушення.

Протокол про бюджетне правопорушення (далі — Протокол) — це документ,
яким засвідчується факт недотримання учасниками бюджетного процесу
установленого Бюджетним кодексом України та іншими нормативно-правовими
актами порядку складання, розгляду, затвердження, унесення змін,
виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Протокол складається посадовими особами Міністерства фінансів України,
органів Державного казначейства України, органів державної
контрольно-ревізійної служби України, Міністерства фінансів Автономної
Республіки Крим, місцевих фінансових органів, виконавчих органів міських
міст районного значення, селищних та сільських рад, які згідно із
законодавством уповноважені здійснювати контроль та проводити перевірки
дотримання порядку складання, розгляду, затвердження, унесення змін,
виконання бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Протокол оформляється особою, зазначеною в абзаці 2 пункту 1 Порядку, на
підставі довідок, що складені за результатами проведених відповідно до
законодавства перевірок і засвідчують факт бюджетного правопорушення, та
матеріалів звітності, за аналізом яких виявлені бюджетні правопорушення.

У разі складання акта ревізії Протокол не оформляється.

У Протоколі зазначаються:

дата і місце його складання;

посада, прізвище, ім’я, по батькові особи, яка склала протокол;

відомості про учасника бюджетного процесу, яким учинене бюджетне
правопорушення (повна назва, місцезнаходження, інші реквізити — номер
рахунку в банку чи в органі державного казначейства тощо; його
підпорядкованість; прізвище, ім’я, по батькові керівника; реквізити
відповідного бюджету);

час учинення і суть бюджетного правопорушення із зазначенням положень
законодавчих або інших нормативно-правових актів, які було порушено;

пояснення керівника (або особи, яка виконує його обов’язки) органу,
установи, організації, підприємства, де вчинене бюджетне правопорушення;

додаток до Протоколу (довідка перевірки, інші матеріали з питань, що
перевірялись).

Якщо внаслідок бюджетного правопорушення заподіяно матеріальну шкоду або
завдані збитки відповідному бюджету, то про це також зазначається в
протоколі.

Протокол підписується особою, яка його склала, та передається на строк
до двох робочих днів для викладу пояснень та підпису керівником органу,
установи, організації, підприємства, де вчинене бюджетне правопорушення.

Якщо керівник органу, установи, організації, підприємства, де вчинене
бюджетне правопорушення, відмовляється від підписання Протоколу, то в
ньому робиться про це запис. Керівник органу, установи, організації,
підприємства, де вчинене бюджетне правопорушення, має право подати
пояснення і зауваження щодо змісту Протоколу, що додаються до Протоколу,
а також викласти мотиви своєї відмови від його підписання.

Протокол заповнюється українською мовою розбірливим почерком.

Не допускаються закреслення чи виправлення відомостей, що заносяться до
Протоколу, а також внесення додаткових записів після того, як Протокол
підписаний.

Протокол складається в чотирьох примірниках — один оригінал і три копії.

Оригінал Протоколу протягом трьох робочих днів після його підписання
(відмови від його підписання) передається для прийняття рішення про
накладення стягнення за бюджетне правопорушення до органу, керівник
якого має право накладати стягнення за бюджетні правопорушення:

якщо Протокол складено посадовою особою контрольно-ревізійного відділу в
районі, місті, районі у місті, міжрайонного контрольно-ревізійного
відділу, посадовою особою контрольно-ревізійного управління в Автономній
Республіці Крим, області, містах Києві і Севастополі, посадовою особою
Головного контрольно-ревізійного управління України — відповідно до
контрольно-ревізійного управління у Автономній Республіці Крим, області,
містах Києві і Севастополі, Головного контрольно-ревізійного управління
України, Голови Головного контрольно-ревізійного управління України;

якщо Протокол складено посадовою особою відділення Державного
казначейства України у районі, місті, районі в місті, посадовою особою
управління Державного казначейства України в Автономній Республіці Крим,
області, містах Києві і Севастополі, посадовою особою Державного
казначейства України — відповідно до управління у Державного
казначейства України в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві
і Севастополі, Державного казначейства України, Голови Державного
казначейства України (якщо Протокол складено в частині порушення порядку
перерахування належних державному бюджету коштів з місцевих бюджетів,
він передається Міністру фінансів);

якщо Протокол складено посадовою особою фінансового органу виконкому
міської міста обласного (республіканського Автономної Республіки Крим)
значення ради, посадовою особою фінансового органу районної державної
адміністрації, посадовою особою Міністерства фінансів Автономної
Республіки Крим, фінансового органу обласної, Київської чи
Севастопольської міської державної адміністрації, посадовою особою
Міністерства фінансів України — до керівника відповідного фінансового
органу;

якщо Протокол складено посадовою особою виконавчого органу міської міста
районного значення, у разі створення районної у місті, селищної та
сільської ради — відповідно до міського, районного у місті, селищного та
сільського голови.

Одна копія Протоколу залишається органу, посадова особа якого склала
Протокол, друга копія Протоколу надається керівнику органу, установи,
організації, підприємства, де вчинене бюджетне правопорушення, третя
копія Протоколу надсилається до відома органу вищого рівня учасника
бюджетного процесу, де вчинене бюджетне правопорушення.

Обставинами, що пом’якшують відповідальність за адміністративне
правопорушення, визнаються:

1) щире розкаяння винного;

2) відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне
відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

3) вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або
при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

4) вчинення правопорушення неповнолітнім;

5) вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину
віком до одного року.

Законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом’якшують
відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова
особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може
визнати пом’якшуючими і обставини, не зазначені в законі.

Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне
правопорушення, визнаються:

1) продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу
уповноважених на те осіб припинити її;

2) повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке
особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення
правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;

3) втягнення неповнолітнього в правопорушення;

4) вчинення правопорушення групою осіб;

5) вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших
надзвичайних обставин;

6) вчинення правопорушення в стані сп’яніння. Орган (посадова особа),
який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру
адміністративного правопорушення може не визнати дану обставину
обтяжуючою.

При вчиненні однією особою двох або більше адміністративних
правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне
правопорушення окремо.

Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які
одночасно розглядаються одним і тим же органом (посадовою особою),
стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне
правопорушення з числа вчинених. До основного стягнення в цьому разі
може бути приєднано одне з додаткових стягнень, передбачених статтями
про відповідальність за будь-яке з вчинених правопорушень.

Строк адміністративного арешту обчислюється добами, виправних робіт —
місяцями або днями, позбавлення спеціального права — роками, місяцями
або днями.

Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два
місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні —
два місяці з дня його виявлення.

У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної
справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного
правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш
як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні
кримінальної справи або про її закриття.

Якщо особа, піддана адміністративному стягненню, протягом року з дня
закінчення виконання стягнення не вчинила нового адміністративного
правопорушення, то ця особа вважається такою, що не була піддана
адміністративному стягненню.

Якщо у результаті вчинення бюджетного правопорушення заподіяно майнову
шкоду адміністративна комісія, виконавчий орган сільської, селищної,
міської ради під час вирішення питання про накладення стягнення за
адміністративне правопорушення має право одночасно вирішити питання про
відшкодування винним майнової шкоди, якщо її сума не перевищує двох
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а суддя районного
(міського) суду — незалежно від розміру шкоди, крім випадків,
передбачених частиною другою цієї статті.

В інших випадках питання про відшкодування майнової шкоди, заподіяної
адміністративним правопорушенням, вирішується в порядку цивільного
судочинства.

Розгляд справи про адміністративне правопорушення здійснюється на
засадах рівності перед законом і органом (посадовою особою), який
розглядає справу, всіх громадян незалежно від раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови та інших
обставин.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито за
місцем його вчинення.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в
п’ятнадцятиденний строк з дня одержання органом (посадовою особою),
правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне
правопорушення та інших матеріалів справи.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова
особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу
сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне
правопорушення приймається у формі рішення.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова
особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу
сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне
правопорушення приймається у формі рішення.

Постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який
виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої
розглядається справа; викладення обставин, установлених при розгляді
справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність
за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення.

Дисциплінарні проступки – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють
шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій
і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. Накладання
дисциплінарних стягнень регламентоване трудовим законодавством.
Відповідно межі дисциплінарних покарань не виходять за межі чинного
трудового права.

3.2. Оскарження рішень про застосування стягнень за бюджетні
правопорушення

Якщо судом винесено вирок за вчинення злочину в бюджетній сфері його
може бути оскаржено засудженою особою в апеляційному або касаційному
порядку.Під апеляцією прийнято розуміти подання прокурора і скарга
учасника процесу про скасування або зміну судового рішення в
апеляційному порядку[5]. Касаційна скарга – це скарга учасника процесу
про скасування або зміну судового рішення в касаційному порядку[5].

Апеляція може бути подана: на вироки, які не набрали законної сили,
ухвалені місцевими судами засудженим, його законним представником і
захисником — у частині, що стосується інтересів засудженого за злочин у
бюджетній сфері. 

Апеляція подається через суд, який постановив вирок, ухвалу чи
постанову. Якщо апеляцію подає захисник то до даної апеляції додається
стільки її копій, щоб їх можна було вручити всім учасникам судового
розгляду, інтересів яких стосується апеляція.

Апеляція на вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції, якщо інше
не передбачено цим Кодексом, може бути подана протягом п’ятнадцяти діб з
моменту їх проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, — в
той же строк з моменту вручення йому копії вироку.

Протягом строку, встановленого для подання апеляції, справа ніким не
може бути витребувана із суду. Протягом цього строку суд зобов’язаний
надати сторонам за їх клопотанням можливість ознайомитися з матеріалами
справи.

Кримінально-процесуальний кодес України визначив положення які повинна
містити апельція:

1) назва суду, якому адресується апеляція;

2) особа, яка подає апеляцію;

3) вирок, ухвала чи постанова, на які подається апеляція, і назва суду,
який їх постановив;

4) вказівка на те, в чому полягає незаконність вироку, ухвали, постанови
та доводи на її обгрунтування;

5) прохання особи, яка подає апеляцію;

6) перелік документів, які додаються до апеляції.

Якщо обгрунтування необхідності зміни чи скасування вироку, ухвали,
постанови здійснюється прокурором та захисником апеляція повинна містити
посилання на відповідні аркуші справи.

Подання апеляції на вирок, ухвалу чи постанову суду зупиняє набрання
ними законної сили та їх виконання, за винятком передбачених у цьому
Кодексі випадків.

Після виконання вимог, передбачених статтею 351 КПК, суд, який
постановив вирок чи виніс ухвалу, постанову, протягом семи діб передає
справу разом з поданою апеляцією і запереченнями на неї до апеляційного
суду і визначає дату розгляду ним справи. Справа призначається до
розгляду не пізніше трьох місяців з дня направлення її до апеляційного
суду. Справа повинна надійти до апеляційного суду не пізніш як за один
місяць до визначеної судом першої інстанції дати розгляду.

Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої
інстанції оповіщає заінтересованих осіб направленням відповідних
повідомлень та шляхом поміщення оголошення на дошці об’яв суду.
Засудженому, що утримується під вартою, про призначення справи до
апеляційного розгляду повідомляється через начальника відповідної
установи.

До початку розгляду справи в апеляційному суді особа, яка подала
апеляцію, має право доповнити, змінити або відкликати її, а також подати
свої заперечення на апеляцію іншого учасника судового розгляду.

Захисник засудженого чи виправданого може відкликати свою апеляцію
тільки за згодою підзахисного і його законного представника. Захисник,
який вступив до справи в апеляційному провадженні, може змінити чи
доповнити апеляцію захисника, який брав участь у розгляді справи судом
першої інстанції, лише за згодою засудженого чи виправданого та їх
законних представників.

Засуджений або виправданий вправі відкликати свою апеляцію, а також
апеляцію свого захисника, крім випадків, передбачених частиною першою
статті 45 КПК, що стосується обов’язкової участі захисника.

Апеляція представника потерпілого може бути відкликана ним лише за
згодою потерпілого, а також самим потерпілим.

Апеляції розглядаються апеляційними судами Автономної Республіки Крим,
апеляційними судами областей, міст Києва і Севастополя — на судові
рішення районних (міських) судів та міжрайонних (окружних) судівю.

Апеляційний суд у разі необхідності може провести попередній розгляд
справи.

Попередній розгляд справи здійснюється в судовому засіданні суддею
одноособово з обов’язковою участю прокурора. На судове засідання можуть
бути викликані інші учасники судового розгляду, однак їх неявка не
перешкоджає розгляду справи.ї

Виконавши підготовчі дії, зазначені в статтях 283 — 287, 293 КПК,
головуючий роз’яснює учасникам судового розгляду їх права, а також право
давати пояснення з приводу поданих апеляцій та виступати в судових
дебатах, а особам, які подали апеляції, — право підтримувати апеляції
або відмовитись від них. Клопотання учасників судового розгляду повинні
стосуватися частини вироку, яка оскаржена в апеляційному порядку, і
вирішуються судом за правилами статті 296 КПК.

Після цього головуючий чи один із суддів доповідає суть вироку чи
постанови, повідомляє ким і в якому обсязі вони були оскаржені, викладає
основні доводи апеляцій і заперечень інших учасників процесу, якщо вони
були подані. Головуючий з’ясовує, чи підтримують свої апеляції особи,
які їх подали.

Неявка учасників процесу на засідання суду апеляційної інстанції не є
перешкодою для розгляду справи, якщо інше не передбачено КПК або
рішенням апеляційного суду.

Якщо суд апеляційної інстанції не проводив судового слідства, після
виконання дій, зазначених у частині другій цієї статті, головуючий
ознайомлює учасників судового розгляду з додатковими матеріалами, якщо
вони були подані, матеріалами, що надійшли з суду першої інстанції на
виконання доручень, вислуховує їх пояснення з приводу поданих апеляцій в
порядку, передбаченому статтею 318 КПК, і переходить до судових дебатів.

Судове слідство в апеляційному суді провадиться за правилами глави 26
КПК лише щодо тієї частини вироку, законність і обгрунтованість якої
оспорюється в апеляції.

Судові дебати в суді апеляційної інстанції проводяться у відповідності з
вимогами статті 318 КПК і полягають у промовах учасників судового
розгляду стосовно тієї частини вироку, яка оскаржена. Першими виступають
особи, які подали апеляції. Прокурор, якщо він підтримує апеляцію,
подану ним чи іншим прокурором, виступає першим, а в інших випадках —
останнім.

Перед видаленням суду до нарадчої кімнати для постановлення рішення щодо
законності і обгрунтованості вироку суду першої інстанції підсудному,
якщо він брав участь в апеляційному розгляді справи, надається останнє
слово.

Нарада суддів апеляційного суду провадиться з додержанням вимог,
передбачених статтями 322 і 325 КПК.

Протокол судового засідання та фіксація технічними засобами перебігу
судового процесу в апеляційному суді ведуться у випадку проведення ним
судового слідства.

У результаті розгляду апеляцій на рішення, зазначені у частині першій
статті 347 КПК, апеляційний суд:

1) виносить ухвалу про залишення вироку чи постанови без зміни, а
апеляції — без задоволення; скасування вироку чи постанови і повернення
справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий
розгляд в суд першої інстанції; скасування вироку чи постанови і
закриття справи; зміну вироку чи постанови;

2) постановляє свій вирок, скасовуючи повністю чи частково вирок суду
першої інстанції;

3) постановляє свою постанову, скасовуючи повністю чи частково постанову
суду першої інстанції.

У результаті розгляду апеляцій на рішення, зазначені у частині другій
статті 347 КПК, апеляційний суд:

1) виносить ухвалу про залишення ухвали чи постанови без зміни, а
апеляції — без задоволення; скасування ухвали чи постанови і повернення
її на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, а у випадку
скасування ухвали чи постанови про закриття справи і повернення її на
додаткове розслідування; скасування окремої ухвали чи постанови; зміну
ухвали чи постанови;

2) постановляє свою ухвалу, скасовуючи повністю чи частково ухвалу чи
постанову суду першої інстанції.

Хотілось би звернути увагу на те, що КПК передбачає підстави для
скасування або зміни вироку чи постанови.

Підставами для скасування або зміни судових рішень, зазначених у частині
першій статті 347 КПК, при розгляді справи в апеляційному суді є:

1) однобічність або неповнота дізнання, досудового чи судового слідства;

2) невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові),
фактичним обставинам справи;

3) істотне порушення кримінально-процесуального закону;

4) неправильне застосування кримінального закону;

5) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі
засудженого.

Ухвала апеляційного суду складається із вступної, описово-мотивувальної
і резолютивної частин, у яких має бути зазначено:

1) місце і час постановлення ухвали;

2) назва і склад суду, що постановив ухвалу;

3) особи, які брали участь у розгляді справи в засіданні апеляційної
інстанції;

4) зміст вироку (постанови);

5) особа, яка подала апеляцію;

6) суть апеляції;

7) короткий виклад пояснень осіб, які брали участь у засіданні;

8) аналіз доказів, досліджених під час повного або часткового судового
слідства, проведеного апеляційним судом, та докладні мотиви прийнятого
рішення;

9) результати розгляду справи.

При залишенні апеляції без задоволення в ухвалі апеляційного суду мають
бути зазначені підстави, через які апеляцію визнано необгрунтованою.

При скасуванні або зміні вироку (постанови) в ухвалі повинно бути
зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці
порушення або необгрунтованість вироку (постанови).

Апеляційний суд скасовує вирок суду першої інстанції і постановляє свій
вирок у випадках:

1) необхідності застосування закону про більш тяжкий злочин чи
збільшення обсягу обвинувачення, за умови, що засудженому було
пред’явлено обвинувачення у вчиненні такого злочину чи у вчиненні
злочину в такому обсязі і від цього обвинувачення він захищався в суді
першої інстанції;

2) необхідності застосування більш суворого покарання;

3) скасування необгрунтованого виправдувального вироку суду першої
інстанції;

4) неправильного звільнення засудженого від відбуття покарання.

Скасування вироку суду першої інстанції і постановлення вироку
апеляційним судом у випадках, передбачених частиною першою цієї статті,
допускається лише за умови, що в апеляції прокурора, потерпілого чи його
представника ставилось питання про скасування вироку саме з цих підстав.

Вирок апеляційного суду повинен відповідати вимогам, зазначеним у
статтях 332 — 335 КПК. Крім того, у вироку апеляційного суду
зазначається зміст вироку суду першої інстанції, суть апеляції, мотиви
прийнятого рішення.

Ухвала апеляційного суду складається одним із суддів. Після складання
ухвали і підписання її всіма суддями суд повертається до залу судового
засідання, де ухвалу оголошує один із суддів.

Якщо складання ухвали вимагає значного часу, суд має право обмежитись
складанням і оголошенням лише резолютивної її частини, яку підписують
всі судді. Повний текст ухвали повинен бути складений не пізніше п’яти
діб з дня оголошення резолютивної частини і оголошений учасникам
судового розгляду. Про час оголошення повного тексту ухвали має бути
зазначено у раніше складеній її резолютивній частині.

Вирок і постанова апеляційного суду складаються і підписуються з
додержанням вимог, передбачених статтями 332 і 339 КПК. Вирок
проголошується, а постанова оголошується за правилами передбаченими
вказаним кодексом.

Судові рішення можуть бути перевірені у касаційному порядку. Касаційні
скарги і подання відповідно до норм встановлених Кримінально –
процесуальним кодексом України можуть розглядатися:

колегією суддів палати Верховного Суду України з кримінальних справ — на
судові рішення, постановлені Верховним судом Автономної Республіки Крим,
обласними, Київським і Севастопольським міськими судами, вироки районних
(міських) та міжрайонних (окружних) судів;

Касаційні скарги і подання на судові рішення, зазначені у частині
першій статті 383 КПК, можуть бути подані протягом одного місяця з
моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, які
оскаржуються, а засудженим, який перебуває під вартою, — в той же строк
з моменту вручення йому копії вироку чи постанови. Касаційні скарги і
подання на судові рішення, зазначені у частині другій статті 383 КПК,
можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними
законної сили. Протягом строку, встановленого на касаційне оскарження,
справа ніким не може бути витребувана із суду, який виконує судове
рішення, за винятком суду касаційної інстанції. У разі подачі скарги чи
подання з пропуском встановленого частинами першою і другою статті 386
КПК строку і при відсутності клопотання про його відновлення скарга чи
подання постановою судді визнається такою, що не підлягає розгляду. Цей
строк може бути відновлений у випадках і в порядку, передбачених статтею
353 КПК.

Касаційні скарги і подання на судові рішення, зазначені у частині першій
статті 383 КПК, подаються через суд, який постановив вирок чи виніс
ухвалу або постанову, а на інші рішення — безпосередньо до касаційного
суду. До скарги, подання додається стільки її копій, щоб їх можна було
вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких вона
стосується. Цей обов’язок не поширюється на засудженого, який перебуває
під вартою. 

Зміст касаційних скарг і подання повинні відповідати вимогам, зазначеним
у статті 350 Кримінально –процесуального кодексу України. Повідомлення
про надходження касаційних скарг і подання на судові рішення, зазначені
у частині першій статті 383 вказаного кодексу, здійснюється судом, який
постановив оскаржуване рішення, з додержанням вимог статті 351 КПК.

Порядок оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення
суттєво відрізняється від подібної процедури у кримінальному процесі.
Взагалi питанням оскарження дiй органiв i службових осiб у зв’язку з
накладенням адмiнiстративних стягнень присвячено главу 31 ЦПК i главу 24
Кодексу України про адмiнiстративнi правопорушення. Перш за все варто
зазначити, що суддi районних (мiських) судiв розглядають справи про
адмiнiстративнi правопорушення, відповідно до статті 221 Кодексу України
про адмiнiстративнi правопорушення (далi — КУпАП) вiднесенi до їх
компетенцiї. Прийнятi ними постанови про накладення адмiнiстративного
стягнення є остаточними i оскарженню в порядку провадження в справах про
адмiнiстративнi правопорушення не пiдлягають, за винятком випадкiв,
передбачених законом (стаття 287 КУпАП). Проте, справи про
адмiнiстративнi правопорушення, не вiднесенi до компетенції судiв
розглядаються iншими органами, найменування яких мiстяться у главi 17
КУпАП, i постанови яких про накладення адмiнiстративного стягнення
можуть оскаржуватися як у «звичайному» (вiдповiдно до глави 31 ЦПК), так
i «спецiальному» (вiдповiдно до глави 24 КУпАП) порядку.

Так, за статтею 244 ЦПК постанова про накладення адмiнiстративного
стягнення, iнша постанова органу (крiм суду) чи службової особи у справi
про адмiнiстративне правопорушення у випадках, передбачених
законодавством про адмiнiстративнi правопорушення, може бути оскаржена
до суду особою, щодо якої винесено постанову, або потерпiлим. При цьому,
скарга подається до районного (мiського) суду за мiсцезнаходженням
органу чи мiсцем роботи службової особи[ 3 ].

На постанову може бути подано скаргу протягом десяти днiв з дня
винесення постанови, а у разi, якщо постанова про даний вид
адмiнiстративного стягнення пiдлягала попередньому оскарженню до
вищестоящого органу (вищестоящої службової особи) — протягом десяти днiв
з дня прийняття рiшення по скарзi останнiми. У разi пропуску цього
строку з поважних причин вiн може бути поновлений судом за заявою особи,
щодо якої винесено постанову.

Особа, яка оскаржила постанову, звiльняється вiд сплати державного мита.

На вiдмiну вiд наведеного «загального» порядку оскарження, згiдно iз
статею 288 КУпАП можна оскаржити постанову iншого (крiм суду) органу про
накладення адмiнiстративного стягнення до вiдповiдного «вищестоящого»
органу або до суду, рiшення якого є остаточним. Особливiсть цього
«загального» порядку оскарження полягає в тому, що у передбачених
законом випадках (їх наведено далi), постанову про накладення
адмiнiстративного стягнення спочатку можна та необхiдно оскаржити до
«вищестоящого» органу, а потiм до суду, якщо рiшення «вищестоячого»
органу не задовольнить скаржника. Тобто, «вищестоящому» органу надається
можливiсть виправити помилку пiдпорядкованого органу. Проте, цей
порядок, у частинi оскарження постанов про накладення адмiнiстративного
стягнення до «вищестоячого» органу, з прийняттям Конституцiї України
дещо застарiв, оскiльки Основний Закон України (частина друга статтi 55,
частина друга статтi 124 Конституцiї) гарантує громадянину, на наш
погляд, пряме звернення до суду за захистом порушених прав. Однак,
висновок про конституцiйнiсть зазначеного «спецiального» порядку
оскарження вправi зробити лише Конституцiйний Суд України.

Так, за статтею 288 КУпАП постанову по справi про адмiнiстративне
правопорушення може бути оскаржено:

1) постанову адмiнiстративної комiсiї — у виконавчий комiтет вiдповiдної
мiсцевої ради або в районний (мiський) суд, рiшення якого є остаточним;

2) рiшення виконавчого комiтету селищної, сiльської народних депутатiв —
у виконавчий комiтет (замiсть нього зараз дiє районна державна
адмiнiстрацiя) районної, мiської, районної в мiстi Ради народних
депутатiв або в районний (мiський) суд, рiшення якого є остаточним;

3) постанову iншого органу (посадової особи) про накладення
адмiнiстративного стягнення у виглядi штрафу — у вищестоящий орган
(вищестоящiй посадовiй особi) або в районний (мiський) суд, рiшення
якого є остаточним; постанову про накладення iншого адмiнiстративного
стягнення — у вищестоящий орган (вищестоящiй посадовiй особi), пiсля
чого скаргу може бути подано в районний (мiський) суд, рiшення якого є
остаточним.

Постанову про одночасне накладення основного i додаткового
адмiнiстративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо
якої її винесено, чи потерпiлого в порядку, встановленому для оскарження
основного або додаткового стягнення;

4) постанову органу внутрiшнiх справ (посадової особи), Державної
iнспекцiї по маломiрних суднах України про накладення адмiнiстративного
стягнення у виглядi попередження, зафiксованого на мiсцi вчинення
правопорушення без складення протоколу, — у вищестоящий орган
(вищестоящiй посадовiй особi);

5) постанову посадової особи вiйськової автомобiльної iнспекцiї по
справi про порушення правил дорожнього руху, винесену на пiдставi статтi
125 зазначеного Кодексу, — вищестоящiй посадовiй особi, правомочнiй
розглядати скаргу.

Скарга подається протягом десяти днiв з дня винесення постанови (стаття
289 КУпАП) до органу (посадовiй особi), який винiс постанову по справi
про адмiнiстративне правопорушення, якщо iнше не встановлено
законодавством України. Скарга, що надiйшла, протягом трьох дiб
надсилається разом iз справою органу (посадовiй особi), правомочному
вiдповiдно до цiєї статтi її розглядати.

За статтею 291 КУпАП подання у встановлений строк скарги зупиняє
виконання постанови про накладення адмiнiстративного стягнення до
розгляду скарги, за винятком постанов про застосування заходiв
стягнення, передбачених статтями 26 i 32 КУпАП, а також у випадках
накладення штрафу, що стягується на мiсцi вчинення адмiнiстративного
правопорушення.

Особа, яка оскаржила постанову про адмiнiстративне правопорушення у
наведеному порядку, звiльняється вiд сплати державного мита.

Як розглядаються скарги на дiї органiв i службових осiб у зв’язку з
накладенням адмiнiстративних стягнень. Якщо скаргу на постанову про
накладення адмiнiстративного стягнення подано у «звичайному» порядку, то
її розгляд судом здiйснюється наступним чином. Суддя, одержавши скаргу,
витребує вiд вiдповiдного органу чи службової особи справу про
накладення адмiнiстративного стягнення(стаття 245 ЦПК). Згiдно iз
статтею 246 ЦПК скарга розглядається судом з викликом заявника i, в разi
необхiдностi, представника органу чи службової особи, якими винесено
постанову. Неявка їх в судове засiдання не перешкоджає розглядовi
справи. Суд повинен розглянути скаргу не пiзнiш як у десятиденний строк
з дня її надходження. Розглядаючи скаргу на постанову, суд перевiряє
законнiсть i обгрунтованiсть постанови, зокрема:

чи накладено стягнення правомочним органом;

чи є в дiях особи, щодо якої винесено постанову, ознаки проступку, за
який законом встановлено адмiнiстративну вiдповiдальнiсть;

чи в межах, встановлених законодавчим актом, що передбачає
вiдповiдальнiсть за вчинене правопорушення, накладено стягнення;

чи не закiнчився строк давностi для застосування стягнення;

чи враховано при визначеннi заходу адмiнiстративного стягнення характер
вчиненого проступку, особу порушника, ступiнь його вини, майновий стан,
обставини, що пом’якшують i обтяжують вiдповiдальнiсть (стаття 247 ЦПК).

Залежно вiд встановлених обставин, вiдповiдно до статтi 248 ЦПК суд
постановляє одне з таких рiшень:

про вiдмову в задоволеннi скарги, якщо постанова у справi про
адмiнiстративне правопорушення є законною i обгрунтованою;

про скасування постанови i направлення справи про адмiнiстративне
правопорушення на новий розгляд, якщо органом чи службовою особою, що її
постановили, не були з’ясованi обставини, якi мають значення для справи,
та якщо справа закрита всупереч закону, або про направлення справи на
розгляд правомочного органу чи службової особи, якщо постанову було
винесено неправомочними органом чи службовою особою;

про скасування постанови i закриття справи про адмiнiстративне
правопорушення, якщо встановлено обставини, якi вiдповiдно до закону
виключають провадження у справах про адмiнiстративнi правопорушення;

змiнює стягнення в межах, передбачених законодавчим актом про
вiдповiдальнiсть за адмiнiстративне правопорушення, з тим, однак, щоб
стягнення не було посилено, якщо його було визначено без додержання цих
меж або загальних правил накладення стягнень за адмiнiстративне
правопорушення.

Рiшення районного (мiського) суду по скарзi на постанову у справi про
адмiнiстративне правопорушення є остаточним i оскарженню в касацiйному
порядку не пiдлягає (стаття 290 ЦПК). Його можна опротестувати в порядку
нагляду на загальних пiдставах (глава 42 ЦПК).Копiю рiшення в цих
справах суд повинен надiслати органу чи службовiй особi, постанова яких
оскаржувалась.

Якщо ж скаргу на постанову про накладення адмiнiстративного стягнення
подано у «спецiальному» порядку, то її розгляд «вищестоящим» органом або
судом здiйснюється так.

Скарга на постанову по справi про адмiнiстративне правопорушення
розглядаються правомочними органами (посадовими особами) в десятиденний
строк з дня їх надходження, якщо iнше не встановлено
законодавством(стаття 292 КУпАП).

При цьому, згiдно iз статтею 293 КУпАП орган (посадова особа) при
розглядi скарги на постанову по справi про адмiнiстративне
правопорушення перевiряє законнiсть i обгрунтованiсть винесеної
постанови i приймає одне з таких рiшень:

залишає постанову без змiни, а скаргу або протест без задоволення;

скасовує постанову i надсилає справу на новий розгляд;

скасовує постанову i закриває справу;

змiнює захiд стягнення в межах, передбачених нормативним актом про
вiдповiдальнiсть за адмiнiстративне правопорушення, з тим, однак, щоб
стягнення не було посилено.Якщо буде встановлено, що постанову винесено
органом (посадовою особою), неправомочним вирiшувати цю справу, то така
постанова скасовується i справа надсилається на розгляд компетентного
органу (посадової особи).

Постанову начальника органу внутрiшнiх справ по справi про
адмiнiстративне правопорушення, передбачене статтею 173 КУпАП, може бути
скасовано або змiнено за протестом прокурора самим начальником органу
внутрiшнiх справ, а також незалежно вiд наявностi протесту прокурора —
начальником вищестоящого органу внутрiшнiх справ(стаття 294 КУпАП).

Cкасування ж постанови iз закриттям справи про адмiнiстративне
правопорушення (стаття 296 КУпАП) тягне за собою повернення стягнених
грошових сум, оплатно вилучених i конфiскованих предметiв, а також
скасування iнших обмежень, зв’язаних з цiєю постановою. У разi
неможливостi повернення предмета повертається його вартiсть.
Вiдшкодування шкоди, заподiяної громадяниновi незаконним накладенням
адмiнiстративного стягнення у виглядi адмiнiстративного арешту або
виправних робiт, провадиться в порядку, встановленому законодавством
(про це йдеться у вiдповiдях на питання пiд пунктом 12).

Вступ

Специфіка праці фахівців, таких як юристи, фінансисти і економісти в
основному полягає з опрацюванням різноманітних документів, а також
юристи в процесі своєї діяльності співпрацюють з багатьма іншими
органами такими як: суди України, податкова інспекція, державна
виконавча служба, нотаріуси та інші. Їхня праця пов’язана із великим
розумовим напруженням, але досить часто і з фізичним напруженням. При
виконанні своїх обов’язків юристи користуються сучасними технологіями,
такими як комп’ютери, сканери, факси, копіювальна техніка та інша
оргтехніка, все це обладнання досить сильно впливає на здоров”я
працюючих.

Вплив таких шкідливих факторів впливає не тільки на здоров”я
працівників ,але й на їхню працездатність в цілому. Також на
працездатність та здоров”я працюючих впливає нестабільність нашого
законодавства,яке не досить чітко захищає інтереси працівників в галузі
охорони праці і що дає змогу роботодавцю ухилятись від норм чинного
законодавства з охорони праці – це ухилення являється одним із
негативних факторів, які впливають на здоров”я працівників.

При виконанні своїх обов’язків у працівників ( юристів ) можуть
виникати профзахворювання. Профзахворювання можуть виникати при
користуванні працівниками технікою, такою як комп’ютери, копіювальна
техніка та інше. При неправильному їх використанні або перевищення
дозволеного часу їх використання можливі такі наслідки як: погіршення
зору, розлад нервової системи, бронхіальні захворювання, підвищення
артеріального тиску та інше. Для уникнення цих захворювань існують
відповідні правила користування цією технікою та утримання цієї техніки,
а також годинний ліміт праці з нею. Можливе виникнення у працівників
такого захворювання як перевтома, стреси, енергетичне спустошення, це
може виникнути від надмірної праці і майже за відсутністю відпочинку (
так як юристам в процесі своєї діяльності приходиться спілкуватись з
великою кількістю людей.

На даний час існує багато актуальних питань щодо охорони праці, таких
як: праця людей повинна бути не лише високопродуктивною й безпечною,
розробка, удосконалення й впровадження у виробництво найдосконаліших
питань з охорони праці і техніки безпеки ( займаються науково – дослідні
інститути ).

Одним із актуальних питань є створення безпечних і здорових умов
праці, забезпечення підприємств новітніми технологіями, а також широке
впровадження позитивного досвіду у сфері охорони праці, організація і
проведення навчання на всіх підприємствах працівників з питань охорони
праці, створення належних мереж добровільних об’єднань спеціалістів з
охорони праці, які на підставі одержаних ними ліцензій могли б
забезпечити якісне обслуговування невеликих підприємств щодо охорони
праці за їх замовленням – на даний час на малих підприємствах охорона
праці находиться в дуже скрутному становищі, а на більшості з них вона
взагалі відсутня. До актуальних питань щодо охорони праці відноситься
не тільки підтримання існуючого законодавства але і зміна його
відповідно до нових умов і нового ринку виробництва. На даний час існує
ще багато питань які є актуальними щодо охорони праці на підприємстві,
це і впровадження нових технологій, і обладнання робочих місць, і зміна
існуючого законодавства, нормативно – правових актів а також внутрішніх
правил з цих питань. При здійсненні всіх цих заходів повинно враховувати
ЗУ „ Про охорону праці” бо цей закон відіграє досить велику роль в сфері
охорони праці, та встановлює єдиний порядок організації охорони праці на
всій території України, його дія поширюються на всіх юридичних та
фізичних осіб які використовують найману працю.

Розділ 4.

Організація охорони праці на підприємстві

4.1 Правові аспекти охорони праці на підприємстві.

Гарантоване право на охорону праці закріплюється у трудовому договорі
які укладаються між роботодавцем чи уповноваженою ним особою з однієї
сторони, та працівником з іншою. Основним законом який гарантує право
працівника на задовільні і безпечні умови праці є Конституція України в
якій вказується, що кожна людина має право на безпечні умови праці,
права працівників на безпечні умови праці гарантує ЗУ „ Про охорону
праці ”, нормативно – правові акти з охорони праці які видані
відповідним державним органом, внутрішні правила, інструкції та
розпорядження.

Організацію охорони праці на підприємстві крім вище сказаних законів та
нормативно – правових актів, регулює ЗУ „ Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” згідно
цього закону усі працівники підлягають загальнообов’язковому державному
соціальному страхуванню. КЗпП також регулює умови праці працівників, він
визначає розпорядок робочого дня, право працівників на відпустку, на
відпочинок, на роботу відповідно до його фаху. Охорону праці регулює
Міністерство праці та соціальної політики України, воно видає відповідні
концепції управління охороною праці, накази, встановлює відповідні
стандарти, інструкції які є обов’язкові для виконання, крім цього
охорона праці регулюється указами Президента України які як правило
направлені на зменшення травматизму та профзахворювання і підвищення
умов праці.

Комітет з нагляду за охороною праці видає відповідні положення, накази,
правила які з вище згаданими правилами та нормами враховуються
роботодавцем при розробці внутрішніх правил щодо безпеки охорони праці.

Трудовий договір – є одним із гарантів на охороні праці жодна з умов
трудового договору не може містити положення яке б суперечило чинному
законодавству та нормативно – правовим актам з питань охорони праці в
разі наявності таких суперечливих умов, договір вважається недійсним. В
трудовому договорі вказуються всі умови праці, наявність небезпечних
і шкідливих умов праці на робочому місці ( якщо такі є ), право
працівників на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно
до трудового договору та чинного законодавства ( КЗпП ).

Опираючись на нормативно – правові акти та закони України, роботодавець
або уповноважений ним орган повинен організувати охорони праці для
різних груп працівників та створити їм належні умови праці:

згідно ЗУ „ Про охорони праці ” для праці на важкій та шкідливій роботі
роботодавець забезпечує працівників безоплатно лікувально –
профілактичним харчуванням, молоком, газованою водою та іншим;

відповідно до КЗпП працівники мають право на перерви оздоровчого
призначення які також є оплатні, тривалість робочого часу повинна бути
скороченою, оплата праці проводиться у підвищеному розмірі, та при такій
роботі працівники мають право на пільгову пенсію. Роботодавець
відповідно до укладеного договору може встановлювати додатково за свої
власні кошти працівникам різноманітні компенсаційні виплати, премії,
пільги;

згідно ЗУ „ Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від
нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності ” роботодавець зберігає місце роботи та
середню заробітну плату на весь період до відновлення працездатності або
до встановлення постійної втрати працездатності. Час перебування
працівником ( непрацездатним ) зараховується до стажу роботи;

Але при виконанні законів України виникають певні недоліки з організації
та управління охорони праці на підприємствах, ці недоліки виникають
внаслідок:

відсутності ефективної системи нагляду та застосування норм з чинного
законодавства за порушення роботодавцем ЗУ „ Про охорону праці ” та
інших законів, які регулюють питання з охорони праці;

відсутності взаємодії роботодавця і профспілкового органу або
комітету, а також інших громадських організацій з питань охорони праці,
( ця взаємодія дала б більш чітке і правильне направлення в процесі
формування та реалізації програм з охорони праці );

недостатнє удосконалення взаємодії між органами, які здійснюють функцію
управління охороною праці;

неврахуванні в законах та нормативно – правових актах всіх факторів
відповідно до нових умов , що спричиняють виробничий травматизм та
професійні захворювання;

відсутності чіткої і доступної системи інформаційного забезпечення
робітників на підприємстві щодо існуючих і новоприйнятих нормативно –
правових актів та законів з охорони праці;

недостатності кваліфікованих фахівців з питань охорони праці, які б
були спроможними у нових економічних і правових умовах на високому рівні
опрацьовувати нормативно – правові акти та давати роз’яснення щодо них,
зростання кількості більш досвідчених і кваліфікованих спеціалістів з
даної галузі призвело до прискорення перегляду існуючої нормативно –
правової бази в галузі охорони праці з метою її актуалізації ;

відсутності достатнього фінансування більшості підприємств, що не дає
змогу підприємствам створити такі умови і таку базу по охороні праці
працівників, яку вимагає законодавство.

На ряду з усіма цими факторами, що негативно впливають на
впровадження в життя законів в галузі охорони праці, треба більше
уваги приділяти до формування більш відповідального ставлення до питань
охорони праці з боку керівників усіх підприємств, установ, організацій,
підвищення статусу служби охорони праці, не допущення її ліквідації або
скорочення чисельності працівників цих служб;

На даний час далеко не всіх підприємствах служба охорони праці
знаходиться у відповідному стані. На багатьох з них служба охорони праці
знаходиться в скрутному становищі. Вона не взмозі виконувати вимоги
нормативно – правових актів та інших законів ,бо зі сторони держави
встановлюються такі норми, які досить часто не відповідають тим
можливостям, які є на даний момент у підприємств (усіх форм власності).
Та як показала на практика, наше законодавство є досить не стабільним,
воно часто змінюється , доповнюється, що в свою чергу призводить до
частих протиріч між нормативно-правовими актами –це дає можливість
роботодавцям ухилятися від відповідальності за порушення законодавства,
порушувати конституційні права працівників та робити свою діяльність в
обхід закону . Якби держав врегулювала законодавство, а саме головне
ввела чітку і сувору систему відповідальності за його порушення , це б
призвело до стабільних , реальних і діючих законів та надало б більшої
захищеності працівникам в сфері їх трудової діяльності. Але існують і
такі, на яких служба охорони праці має достатньє фінансування, що дає їй
змогу втілювати в життя вимоги нормативно – правових актів та законів
України. Забезпечувати працівників всією необхідною нормативно –
правовою та фінансовою базою, а також достатньою кількістю
кваліфікованих працівників ,сучасним обладнанням та іншим.

4.2 Організація охорони праці на підприємстві

На підприємстві „ Київжитлоспецексплуатація”, враховуючи всі сторони
його діяльності кількість працюючих перевищує 500 робітників.Тому
відповідно ЗУ „ Про охорону праці ” на підприємстві повинна бути
створена служба охорони праці зі своїм штатом та керівником, яка повинна
забезпечити підприємство такими умовами праці, які відповідають
нормативно – правовим актам та ЗУ „ Про охорону праці ”.

Організація охорони праці є обов’язковою на кожному підприємстві,
установі, організації всіх форм власності. Як правило цим займається
відповідний підрозділ або служба з охорони праці, але також цим може
займатися відповідний фахівець, який має право виконувати такі
обов’язки. На підприємстві „ Київжитлоспецексплуатація” відповідно до
ЗУ „ Про охорону праці ” створена служба охорони праці, на чолі з
керівником якого призначає роботодавець.

Завдання служби охорони праці:

розробляють і реалізують заходи для досягнення існуючих нормативів, для
досягнення таких умов праці – які б відповідали існуючим нормам з
охорони праці, а також забезпечують виконання працівниками встановлених
нормативів;

слідкують та забезпечують належне утримання устаткування, обладнання та
проводить моніторинг за їх технічним станом;

забезпечує впровадження та виконання нових нормативів щодо охорони
правці в зв’язку зі змінами обставин та виду діяльності;

впроваджує новітні технології, досягнення науки, а також застосовує
позитивний досвід як наших так і зарубіжних держав з охорони праці;

розробляє і затверджує внутрішні інструкції для робітників різних
професій, (інструкції повинні відповідати нормативно – правовим актам з
охорони праці), та забезпечує такими інструкціями працівників
підприємства та дає роз’яснення щодо їх;

слідкує за усуненням причин , що призводять до професійних захворювань
та нещасних випадків на підприємстві;

організовує збори, на яких роз’яснює та розповідає про безпечні методи
праці та про застосування нових чи діючих нормативів з охорони праці;

здійснює контроль за додержанням правил користування устаткуванням,
механізмами, машинами та іншими засобами виробництва;

слідкує за тим, щоб виконання робіт не суперечило вимогам законодавства
з охорони праці та правилам внутрішнього розпорядку;

вживає відповідні та термінові заходи в разі травмування працівників та
інше;

Функції служби охорони праці:

підтримувати стан робочих місць на підприємстві, відповідно до
нормативно – правових актів та КЗпП;

забезпечувати працівників всім необхідним для безпечних умов праці на
підприємстві;

проводити інструктажі навчання та інші заходи на підприємстві, в зв’язку
з змінами виробництва, або новими працівниками з питань охорони праці;

повинна підтримувати як робочі місця, так і саме приміщення,
устаткування в такому стані, який би забезпечував безпечні умови праці,
які б відповідали КЗпП;

розробляє за участю сторін колективного договору нормативи для
підвищення існуючого рівня охорони праці, впроваджує прогресивні
технології, досягнення науки і техніки, що дає змогу для створення
більш безпечних умов праці;

Служба охорони праці або роботодавець, може проводити на підприємстві
аудит з охорони праці, оцінку технічного стану обладнання, атестацію
робочих місці — відповідно до нормативно – правових актів з охорони
праці, порядки та строки визначені законодавством. При організації як
самої служби охорони праці, так і організації охорони праці на всьому
підприємстві, роботодавець або керівник органу з охорони праці
враховує: ЗУ „ Про охорону праці, КЗпП, ЗУ „ Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” також
враховує інструкції та концепції щодо управління охороною праці,
відповідні накази з даного питання таких органів як, Міністерство праці
та соціальної політики України, Державного департаменту з нагляду за
охороною праці та Міністерство відомств органів виконавчої влади та
місцевого самоврядування. В разі необхідності може залучати фахівців з
інших підприємств, або державних органів з метою вдосконалення та
проведення у відповідність до чинного законодавства організацію охорони
праці на своєму підприємстві.

В процесі своєї діяльності відповідний підрозділ або служба з охорони
праці, може співпрацювати з іншими державними та не державними органами
з питань охорони праці, з метою підвищення ефективності діючої системи
охорони праці та обміну досвідом а також для вирішення спільних
проблемних питань в галузі охорони праці на підприємстві.

Роботодавець при організації охорони праці на підприємстві повинен
залучати до складу служби охорони праці осіб, які б були достатньо
кваліфікованими в питаннях щодо охорони праці, керівники цих служб,
також повинні призначатись за наявністю відповідних знань – займаній
посаді. Кількість штату служби охорони праці, повинна формуватись в
залежності від об’єму виробництва. Працівники крім своїх знань повинні
бути забезпечені такою матеріальною базою, та таким устаткуванням, яке
дало їм змогу підтримувати стан робочих місць в належних умовах.

Служба охорони праці на підприємстві повинна створити чітку систему
обліку та аналізу стану безпеки умов праці на підприємстві,
удосконалити систему довідково – інформаційного забезпечення на
підприємстві в галузі охорони праці – введення комп’ютерних мереж.
Повинна існувати стабільна та ефективна система фінансування заходів з
охорони праці, для більш ефективної організації охорони праці на
підприємстві. Служба охорони праці для максимального досягнення
комфортних умов праці та впровадження їх в життя повинна тісно
співпрацювати при розробці цих умов та при розробці всієї системи
охорони праці — з профспілками.

4.3 Функції охорони праці та розрахунок її чисельності

На підприємстві „Київжитлоспецексплуатація” працюють працівники різних
фахів, які складають основний, керівний та обслуговуючий склад.

Юридичний відділ поділяється на такі підрозділи :

— договірний;

— аналітичний;

— претензійно — позовний;

Для керівництва цього відділу , роботодавець призначає керівника
юридичного відділу та двох заступників, які здійснюють керівництво
відповідним відділом , дають працівникам вказівки щодо виконання
певних першочергових завдань, приписи щодо усунення недоліків в роботі
та дають працівникам консультації та роз”яснення з виникнувших питань.
Візують всі документи, які видає юридичний відділ та представляють
інтереси підприємства в випадку коли це необхідно. Юридичний відділ на
підприємстві має статус- юридичної служби, яка входить до штату
підприємства та діє відповідно до покладених на неї роботодавцем прав і
обов”зків , в межах чинного законодавства.

Відповідно до ЗУ „Про охорону праці” на даному підприємстві діє
служба охорони праці , на яку покладені таки функції:

проводить єдину науково-технічну політику і здійснює керівництво
охороною праці у структурних підрозділах;

організовує та контролює метрологічне забезпечення вимог охорони праці
;

спільно з структурними підрозділами організовує впровадження нової
техніки та технології , що відповідають вимогам охорони праці;

розробляє та реалізує комплексні заходи щодо поліпшення умов безпеки ,
гігієни праці та виробничого середовища;

бере участь у формуванні фонду охорони праці та контролює його
використання;

здійснює внутрішній поточний контроль за станом охорони праці в
структурних підрозділах;

разом з структурними підрозділами підприємства організовує проведення
атестації робочих місць;

організовує навчання та перевірку знань ,правил та норм з охорони праці
фахівців підприємства , лінійного персоналу та посадових осіб;

забезпечує спільно з іншими технічними службами безпеку технологічних
процесів , їх механізацію та автоматизацію;

забезпечує працівників необхідними нормативними актами та
інформаційними матеріалами;

Служба охорони безпосередньо підпорядковується роботодавцю в разі
виявлення умов праці, які не відповідають нормам з охорони праці може
надавати керівникам відповідні приписи щодо усунення цих недоліків , як
правило ці приписи є обов”яковими. Також може надсилати роботодавцю
відповідні подання про притягнення працівників до відповідальності за
порушення вимог з охорони праці , можуть зупинити роботу як всього
виробництва, так і його окремого підрозділу , в разі виявлення порушень,
які можуть призвести або створити загрозу життю та здоров”ю працівників
та інших людей.Всі ці приписи та подання можуть відмінятися тільки
власником.

В юридичному відділі ,як і на інших відділах є певні правила розроблені
службою охорони праці щодо безпечних умов праці даного відділу.
Відповідно до чинного законодавства, ЗУ „Про охорону праці ”, КЗпП та
нормативно – правових актів з охорони праці, праці з комп’ютерами,
оргтехнікою, факсами, принтерами, сканерами та іншою копіювальною
технікою вимагає досить серйозного відношення щодо праці з даними
приладами, користування цими приладами всупереч встановленим нормам може
призвести до дуже серйозної втрати здоров”я. Перед працею з даною
технікою як правило працівників інструктують, щодо правильного
користування цією технікою – відповідні особи які мають досвід та
практичні навички користування цими приладами.

При користуванні комп’ютерами працівники юридичного відділу ( в даних
умовах праця юристів без комп’ютерів не можлива ) повинні дотримуватись
певного часового ліміту, так як відповідно до чинного законодавства
встановлена часова обмеженість на користування даною технікою. Також
комп’ютер повинен бути оснащений захисним екраном, бути встановлений у
відповідному місці (столі або інше) та бути заземленим, щоб уникнути
удару струму. В разі недотримання таких правил користування, працівник
може частково втратити зір, отримати удар електричного струму та інше.

При користуванні ксерокопію вальної техніки – ксерокопію вальні
апарати повинні знаходитись в окремому приміщенні, яке б гарно
провітрювалось, мало відповідні витяжні системи та було правильно
встановлене та заземлене. В разі не виконання вимог щодо користування
такою технікою працівники можуть дуже сильно погіршити стан свого
здоров”я та отримати багато шкідливих хвороб, бо при використанні цих
приладів виникає душе шкідливе випаровування, при їх вдиханні
виражаються легені, відбувається розлад нервової системи, підвищується
артеріальний тиск, бронхіальні захворювання та інше. Отже всі прилади
для забезпечення нешкідливого їх використання оснащені відповідними
інструкціями щодо їх використання. Ознайомлення з цими інструкціями та
роз’яснення щодо безпечного використання такої техніки проводить
працівник служби охорони праці, який є кваліфікований в даному питанні.

Служба охорони праці, також обладнує кабінети юридичного відділу, а
саме забезпечує їх всім необхідним для нормальних і безпечних умов
праці, відповідно чинному законодавству з охорони праці. А саме:
освітленню – відповідно до встановлених норм, всією необхідною технікою
яка не є небезпечною для здоров”я, опаленням, вентиляцією та іншим.
Приміщення в якому знаходиться юридичний відділ, оснащується аварійними
виходами для пожежної безпеки , відповідно до встановлених норм ці
виходи повинні бути просторими і нічим не заставленими, також по
будинку розміщують відповідні схеми та плани евакуації з зазначеними на
них аварійних виходів, в приміщеннях також розміщуються в легко
доступних місцях засоби протипожежної безпеки ( вогнегасники, пісок,
лопати, бранзбойти також може бути встановлена протипожежна сигналізація
та інше ), дане приміщення якщо воно оснащене ліфтами, існують певні
правила з експлуатації цих ліфтів які встановлені в табличці біля ліфту,
не виконання цих правил може призвести до серйозного пошкодження
здоров”я.

Розрахунок чисельності охорони праці залежить від кількості працюючих на
даному підприємстві та специфікою його робіт. Відповідно до ЗУ „ Про
охорону праці ” ст.,15 на підприємствах де кількість працюючих 50 і
більше осіб роботодавець повинен створити службу охорону праці
відповідно до типового положення, яке в свою чергу затверджується
уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони
праці. Якщо на підприємстві працівників менше ніж 50 осіб замість служби
охорони праці, нагляд та контроль за охороною праці можуть виконувати
особи які мають відповідну кваліфікацію ( можливо в порядку сумісності ,
якщо на підприємстві чисельність працівників менше ніж 20 осіб або
створення служби охорони праці є не можливим, то її функції можуть
виконувати залучені на основі договору сторонні спеціалісти, які мають
відповідну кваліфікацію та ліцензію на надання таких послуг.

На комунальному підприємстві „Київжитлоспецексплуатація” служба охорони
праці складається з десяти фахівців та одного керівника цієї служби, які
призначені роботодавцем і які діють на підставі трудового договору та
законів України з охорони праці.

Охорона праці на підприємствах реалізується за рахунок виконання функцій
службою з охорони праці. Ефективність діяльності цієї служби досить
сильно залежить від фінансування. Як правило ця служба здійснює
відповідні заходи які направленні на реалізацію державної політики з
питань охорони праці, як на регіональному так і на галузевому рівні,
проведення навчання працівників, контроль і адаптування заходів по
охороні праці в залежності зі змінами в нинішніх ринкових відносинах.
Служба охорони праці є необхідним інструментом для підтримання, таких
умов праці які б відповідали як законам України так і міжнародним нормам
з питань охорони праці, та забезпечує захищеність працівників при
здійсненні ними їхньої трудової діяльності.

4.4 Проведення навчання та інструктажів з питань охорони
праці на підприємстві.

Навчання працівників з питань охорони праці проводиться за
рахунок роботодавця, це навчання здійснюють робочі кадри даного
підприємства або залучені спеціалісти, які мають досвід та знання з
питань охорони праці. Навчання з питань охорони праці передбачає в собі
як теоретичне так і практичне навчання, як правило на підприємствах з
великою кількістю працівників створюються за наказом власника комісії
які перевіряють рівень знань працівників з охорони праці. Члени комісії
визначають для себе перелік питань з урахуванням специфіки виробництва,
які повинні пройти працівники такий перелік затверджується керівником,
якщо особи працюючі на підприємстві виконують роботу з підвищеною
небезпекою їх навчання здійснюється у відповідних спеціалізованих
центрах підготовки або в підрозділах підприємствах з питань охорони
праці, якщо вони отримали ліцензію Міносвіти та дозвіл
Держнаглядохоронпраці на проведення такого навчання.

Як правило при такій роботі загальний курс з охорони праці
вивчається не менше 30 годин, якщо робота працівника не зв’язана з
підвищеною небезпекою охорона праці в загальному курсі вивчається не
менше 20 годин, для працівників які виконують якусь специфічну роботу
дається додаткове роз’яснення та навчання щодо даної конкретної
специфіки. Навчальні плани по підготовці з питань охорони праці
розроблені на підприємстві на основі типових положень повинні бути
узгоджені з Держнаглядохоронпраці та затверджені Міносвіти. Кожного
працівника навчають та інструктують перед початком роботи з питань
охорони праці, а також після самостійного заняття даною працею
перевіряють його не менше чим один раз на рік але це все залежить від
той роботи чку він виконує, наприклад деяких працівників інструктують
перед кожним виходом на роботу після інструктажу вони повинні
розписатися у відповідному журналі а деяких інструктують таз на три
місяці також раз в пів року, а всіх інших не менше одного разу на рік.

Перевірка знань з охорони праці та інструктажів проводиться
не лише працівників але і органів та посадових осіб які здійснюють
охорону праці на підприємстві. Посадові особи відповідно до типового
положення яке затверджено уповноваженим органом з питань охорони праці
повинні проходити не менш як один раз на три роки ( а також періодично )
перевірку знані з охорони праці проводиться це навчання з метою
підтримання знань перевірці відповідності особі займаній особі а також
підвищення кваліфікації та перекваліфікації, також таку перевірку вони
можуть проходити на підприємстві перед комісією якщо на це є відповідні
дозволи та ліцензії.

Якщо підприємство маленьке то в нього немає можливості створити
базу відповідно для навчання з охорони праці безпосередньо на
підприємстві або створити комісію з перевірки таких знань то такі
посадові особи можуть проходити таке навчання у відповідних навчальних
закладах які мають дозвіл органів Держнаглядохоронпраці. У разі не
проходження посадової особи перевірки знань з питань охорони праці вона
повинна на протязі одного місяця пройти повторне навчання та перевірку
знань з охорони праці.

Враховуючи специфіку праці та працівників різних фахів,треба проводить
навчання та інструктажі в строки які притаманні даному виду праці. На
підприємстві „Київжитлоспецексплуатація” також всі працівники проходять
навчання з питань охорони праці в строки встановлені нормативно –
правовими актами у відповідності з напрямом діяльності але не менше
одного разу на рік, також крім працівників проходять навчання та
перевірку знань і керівники у Національному науково – дослідницькому
інституті з охорони праці відповідно до законодавства ( якщо чисельність
працівників перевищує 500осіб ). Також на підприємстві:

— в разі введення в дію нового устаткування або обладнання;

— при введені в дію нових нормативно – правових актів з питань охорони
праці;

— при переведенні на роботу працівника який потребує додаткових знань з
охорони праці або виявлення недостатніх знань працівників або посадових
осіб знань з питань охорони праці.

В такому випадку може проводитись позачергове навчання та
перевірка знань спеціалістів та посадових осіб з питань охорони праці. В
разі не проходження працівниками, спеціалістами або посадовими особами
перевірки знань з питань охорони праці вони не допускаються до виконання
своїх робіт.

Після навчання працівників з питань охорони праці проводиться їх
інструктаж.

Інструктажі бувають:

— попередні – які проводяться з усіма новими працівниками, студентами
які проходять виробничу практику та інше;

— первинний — який проводиться до початку роботи на робочому місці з
працівником;

— позаплановий – який проводиться при зміні технології, нормативно –
правових актів з питань охорони праці або при перерві в роботі 60
календарних днів і більше для працівників з небезпечними умовами праці і
30 календарних днів для інших працівників;

— повторний – який проводиться один раз на три місяці на роботах з
підвищеною небезпекою, один раз на шість місяців для інших робіт та в
інших випадках передбачених галузевими нормативно – правовими актами.

— також може проводитись при виконанні робіт які не передбачені трудовою
угодою ( ліквідація аварії, стихійне лихо та інше ., ) цільовий
інструктаж;

Інструктаж проводиться з метою роз’яснення та ведення працівника
специфікою його роботи а також для здатності працівника зорієнтуватися в
тій чи іншій ситуації яка може виникнути за фахом її діяльності.

Проведення інструктажів є непросто необхідним в разі їх
відсутності можуть виникати не стандартні ситуації та такі ситуації в
яких працівник не буде знати як себе повести, таке незнання може
призвести як до втрати свого здоров”я так і втрати здоров”я інших
працівників.

Висновки

На даний момент , в наших сучасних умовах юристи працюють в таких
умовах, які можна віднести до небезпечних.Так як, в процесі своєї
ділїності вони працюють з технікою, яка досить шкідливо впливає на їх
здоров”я, також спілкуються і співпрацюють з великою кількістю людей, що
призводить до емоційного напруження. Проаналізувавши діяльність
підприємства „Київжитлоспецексплуатація”, враховуючи специфіку його
діяльності можна зробити такі висновки: що на даному підприємстві
застосовуються нормативно – правові акти з питань охорони праці, ЗУ „
Про охорону праці ”, КЗпП, ЗУ „Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” та
внутрішні акти, які відповідають нормам з охорони праці. Юридичний
відділ, як і інші відділи даного підприємства забезпечені необхідними і
безпечними умовами праці відповідно до чинного законодавства. Служба з
охорони праці при здійсненні своєї діяльності юридичним відділом,
забезпечує його та приміщення в якому воно знаходиться відповідними
умовами та обладнанням, яке дає змогу працівникам юридичного відділу
без шкоди для свого здоров”я здійснювати свої обов’язки. Працівники
юридичного відділу, забезпечуються відповідними новоприйнятими
нормативно – правовими актами , законами та всією необхідною
інформацією з охорони праці. Працівники юридичного відділу відповідно до
ЗУ „ Про охорону праці ” та нормативно – правовим актам проходять
ввідний інструктаж та інструктажі щодо користування всією технікою в
процесі своєї діяльності. Отже можна зробити висновок, що охорона праці
на підприємстві адаптована до сучасних умов виробництва, не вбачаючи на
це, на підприємстві трапляються нещасні випадки ( як за недбалого
ставлення до норм охорони праці на підприємстві з боку працівників, так
і з боку керівництва ).

Але нажаль не всі підприємства можуть адаптуватись в галузі охорони
праці в сучасних умовах виробництва і далеко не на всіх виконуються
норми щодо охорони праці працівників. На деяких підприємствах взагалі
відсутня служба охорони праці, що суперечить нормам законодавства з
охорони праці. Переважна кількість підприємств в нашій державі
недотримуються чинного законодавства з питань охорони праці, причиною
цьому є недостатнє фінансування та слабкий контроль за втіленням в життя
своїх норм з охорони праці з боку держави. Виробництво повинно чітко
дотримуватись цих норм, бо життя працівників – людей є самим цінним в
нашому та в любому суспільстві.

ВИСНОВКИ

В сучасних умовах важливе значення набуває оптимальне наповнення та
використання бюджетних коштів . Проте в процесі формування бюджетних
коштів розподілу витрат виникаю правопорушення пов’язані з неправомірним
використанням коштів, використання службоого становища для шахрайства з
фінансовими ресурсами а також виористання бюдетних коштів не за
призначенням, порушення бюджетного законодавства контролюючими органами.
Проте проблема порушення бюджетного законодавства має менше значення ніж
регулювання порядку притягнення до відповідальності забюджетні
правопорушення.

Користуючись положеннями Бюджетного кодексу ми знаємо, що за
правопорушення в бюджетній сфері застосовуються адміністративні,
кримінальні та дисциплінароні стягнення. Проте в цьомуж кодексі не
міститься детальної інформації про те як застосовуються санкції і
виникає необхідність регулювання цього питання нормами інших інститутів
права.

На підставі проведеня дослідження можна зробити наступні висновки:

По-перше, даючи визначення бюджетному правопорушенню в кодексі не
визначаються його види. Детально не врегульоване питання суб’єктів
бюджетних правопорушень, а порядок накладання санкцій та їх оскарження
за правопорушення в бюджетній сфері регулюється не систематизованою
кількістю нормативних актів, що ускладнює їх використання, тому
визначення, що дається Бюджетним кодексом, про те, що бюджетним
правопорушенням визнається недотримання учасником бюджетного процесу
встановленого даним кодексом та іншими нормативно-правовими актами
порядку складання, розгляду, затвердження, внесення змін, виконання
бюджету чи звіту про виконання бюджету.

Крім того бюджетне правопорушення характеризується низкою
загально-обов’язкових ознак. Сюди відносяться наступні:

суспільна шкідливість проявляється в тому, що правопорушення завжди
пов’язане з посяганнями на пріоритети і цінності людського суспільства,
зачіпає особисті і суспільні інтереси;

правопорушення є винним діянням. Тобто, це психічне відношення особи до
власного поводження і його результатів, у якому виражене негативне чи
легковажне відношення до права, до інтересів суспільства і держави, до
прав і свобод інших осіб;

наявність шкоди є необхідною соціальною ознакою всякого правопорушення,
що обумовлює всі правопорушення як суспільно небезпечні діяння;

важливою юридичною ознакою бюджетного правопорушення є його
протиправність.

Бюджетне правопорушення має свій склад, а саме суб’єкт правопорушення,
об’єкт правопорушення, суб’єктивна сторона, об’єктивна сторона.

По-друге, щодо видів стягнень за бюджетні правопорушення в роботі було
запропоновано поділ їх за декількома критеріями. Одним з таких критеріїв
є поділ їх в залежності від стадії бюджетного процесу: правопорушення,
що вчиняються на стадії складання проекту бюджету; правопорушення, що
вчиняються на стадії прийняття закону про державний бюджет;
правопорушення, що вчиняються на стадії виконання бюджету;
правопорушення, що вчиняються на стадії складання звіту про виконання
бюджету.

Крім того, як показали дослідження стягення, що застосовуються за
бюджетні правопорушення мають різну природу. А саме правопорушники
можуть бути притягнуті до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної
та цивільно — правової відповідальності. А отже, процес застосування
стягнень відрізняється один від одного.

По-третє, в результаті дослідження автор вивчив положення кримінального
та кримінально-процесуального кодексу які регулюють порядок притягнення
правопорушників до кримінальної відповідальності, а також порядок
застосовання стягнень до осіб які вчинили злочин у сфері бюджетних
правовідносин; переглянув статті кодексу про адміністративні
правопорушення стосовно порядку накладання стягнень та деякі інші
нормативні акти, змістом яких є порядок застосування санкцій за бюджетні
правопорушення і даний порядок має адміністративний характер; опрацювано
трудове законодавство і сформувати єдиний порядок накладання
дисциплінарних стягнень за правопорушення в бюджетній сфері, якщо наявні
приводи та підстави. При чому необхідно звернути увагу на положення
бюджетного кодексу України. І знову ж таки необхідно наголосити, що
викладене в роботі, було зробленро на підставі чинного процесуального
законодавства яка регулює відповідальність за правопорушення в різних
сферах, і тому порядок притягнення має вигляд загального характеру.

У разі втановлення фактів, що свідчать про те, що особа вчинила діяння
перебачене ст.210 або ст.211 КК України, то досудове слідство у таких
справах у відповідності до ст.112 КПК (підслідність) України
проводиться слідчими підрозділами прокуратури. Після тьогояк особу було
прид’явлено обвинувачення то справа направляється до суду. Судове
засідання проводиться відкрито та гласно. Результатом судового засіданя
є вирок суду. Це означає, що у особи виникне особливий статус –
судимість.

Якщо в діях особи не має ознак злочину то особу може бути притягнуто до
адміністративної відповідальноситі.

Стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах,
установлених цим Кодексом та іншими законами України.

При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення,
особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що
пом’якшують і обтяжують відповідальність.

Про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол
уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської
організації чи органу громадської самодіяльності. Протокол складається в
чотирьох примірниках — один оригінал і три копії.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається відкрито за
місцем його вчинення.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в
п’ятнадцятиденний строк з дня одержання органом (посадовою особою),
правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне
правопорушення та інших матеріалів справи.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова
особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу
сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне
правопорушення приймається у формі рішення.

Якщо при вчинені бюджетного правопорушення особа Дисциплінарні проступки
– це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому
порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою
дисциплінарну відповідальність. Накладання дисциплінарних стягнень
регламентоване трудовим законодавством. Відповідно межі дисциплінарних
покарань не виходять за межі чинного трудового права.

Щодо оскарження стягнень рішень про застосування стягнень, то порядок
оскарження цих рішень передбачений тимиж нормативними актами, що і
регулюють порядок накладання. Сюди ми відносимо
Кримінально-процесуальний кодекс, Кодекс України про адміністративні
правопорушення, Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси.

Якщо судом винесено вирок за вчинення злочину в бюджетній сфері його
може бути оскаржено засудженою особою в апеляційному або касаційному
порядку.Під апеляцією прийнято розуміти подання прокурора і скарга
учасника процесу про скасування або зміну судового рішення в
апеляційному порядку. Касаційна скарга – це скарга учасника процесу про
скасування або зміну судового рішення в касаційному порядку.

В свою чергу, постанова про накладення адмiнiстративного стягнення, iнша
постанова органу (крiм суду) чи службової особи у справi про
адмiнiстративне правопорушення у випадках, передбачених законодавством
про адмiнiстративнi правопорушення, може бути оскаржена до суду особою,
щодо якої винесено постанову, або потерпiлим. При цьому, скарга
подається до районного (мiського) суду за мiсцезнаходженням органу чи
мiсцем роботи службової особи.

СПИСОК ВИУКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради

України 28 червня 1996 року. – К.: Преса України, 1997.

Бюджетний кодекс України: Прийнятий 21 червня 2001 року //

Урядовий кур’єр. – 25.07.2001. – № 131

Кодекс України про адміністративні правопорушення // Бюлетень

законодавства і юридичної практики України. – 1997. – № 3

Кримінальний кодекс України. – К.: Юрінком Інтер, 2001

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. //

Комп’ютерно – правова система «Ліга Закон» 7 www.liga.kiev.ua

Кодекс законів про працю України //Комп’ютерно – правова система

«Ліга Закон» 7 www.liga.kiev.ua

7. Цивільно-процесуальний кодекс України //Комп’ютерно – правова

система «Ліга Закон» 7 www.liga.kiev.ua

8.Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні: Закон

України від 26.01.93 № 2939-XII // Відомості Верховної Ради

України. – 1993. – № 13

9.Про Рахункову палату: Закон України від 11.07.96 № 315/96-ВР //

Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.

10.Про Державне казначейство України: Указ Президента України від

27.04.95 № 335/95 // Збірник указів Президента України

11.Про оперативно розшукову діяльність: Закон України від 18.02.1992

Комп’ютерно – правова система «Ліга Закон» 7
www.liga.kiev.ua

12. Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 р. // Комп’ютерно –

правова система «Ліга Закон» 7 www.liga.kiev.ua

13. Про міліцію: Закон України від 25.12.1990 р. // Комп’ютерно –
правова

система «Ліга Закон» 7 www.liga.kiev.ua

14. Про службу безпеки України: Закон України від 25.03.1992 р.//

Комп’ютерно – правова система «Ліга Закон» 7
www.liga.kiev.ua

15. Про державну податкову службу в Україні: Закон України від

05.02.1998 р.// Комп’ютерно – правова система «Ліга Закон» 7

www.liga.kiev.ua

Про порядок погашення зобов’язань платника податків перед
бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України від 01.04.2000
р. //Комп’ютерно – правова система «Ліга Закон» 7
www.liga.kiev.ua

Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні

правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення

законодавства про бюджетну систему України15 листопада 2001 року

N 2787-III: Закон України //Комп’ютерно – правова система «Ліга

Закон» 7 www.liga.kiev.ua

Про запровадження Стандартів державного фінансового контролю за

використанням бюджетних коштів, державного і комунального майна:

Наказ від 15 листопада 2002 року N 415 //Комп’ютерно – правова

система «Ліга Закон» 7 www.liga.kiev.ua

Про затвердження Інструкції з оформлення матеріалів про

адміністративні правопорушення: Наказ МВС України 22 лютого

2001 року N 185 //Комп’ютерно – правова система «Ліга Закон» 7

www.liga.kiev.ua

Алмазов. Е.Законодавча база з питань боротьби з корупцією.//Консультант,
№20ст.4-5.

Василькевич Я. Особливості застосування методів оперативно-розшукової
діяльності для запобігання втягування працівників органів внутрішніх
справ у здійснення злочинів у галузі економіки // Матеріали наук.-практ.
конф. “Організаційно-правові проблеми економічної безпеки України та
кадрове забезпечення їх вирішення” (20 ?21 червня 1995 р.). – Л.: Край,
1995. – С.55 –58.

Горохов В.П. Источник доходов местных бюджетов. // Весник налоговой
службы Украины — № 26 – 1999 г.

Гонтарь И.Я. Злочин і склад злочину як явища і поняття у карному праві.
– Владивосток, 1997.

Денисов Ю.А Загальна теорія держави і права.— видавництво
Ленінградського університету, 1983.

Камлик М.І., Гега П.Т., Білецький В.О. Про прояви організованої
злочинності у виробничій та управлінській сферах економіки // Боротьба з
організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2000. – №
1. – С. 23 –24.

Котюк І.І. Основи публічного права України. –К.:Логос, 1998. – С.138

Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений.–
Волгоград, 1976. – С.90–91; Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации
преступлений.– М., 1972. – С.7–8;

Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений.– М., 1984. – С.7.

Кириченко М., Тотаренко В. Міське господарство і проблеми формування та
використання бюджету. // Економіка України – №8 – 1996 р.

Кравченко В.І. Фінансове право: навчальний посібник.– Київ: Вентурі,
1998р.

Кириленко Ю.П. Зміцнення доходної база місцевих бюджетів. // Фінанси
України — № 9 – 1996 р.

Левицкий Г.А. Квалификация преступлений. – М., 1981. – С. 4.

Мельник М. І.Корупція: сутн., поняття, заходи протидії: Монограф.-
К.:Атіка, 2001- 304 с.

Марцев С.Н. Суспільна шкідливість і суспільна небезпека

злочину // Правознавство. – 2001. — №4.

Малелин М.С. Правопорушення: поняття, причини, відповідальність.—М.:
Юридична література, 1985.

Мельник М.І., Хавронюк М.І. Суд та інші правоохоронні органи.
Правоохоронна діяльність // Закони і коментарі: Навч. посіб. / – К.:
Атіка, 2001. – С. 11-15.

Наумов А.В., Новиченко А.С. Квалификация преступления как логическая
форма юридической оценки // Правоведение. – 1981. – № 2. – С. 86;
Герцензон А.А. Квалификация преступлений.– М., 1947. –

Остапенко О.І. Кваліфікація адміністративних правопорушень: Навч.–практ.
посіб. – Л., 2000. – С.73.

Cавченко Л.А. Правові проблеми фінансового контроля в Україні. –Ірпінь:
Академія державної податкової служби України, 2001.

Самощенко И.С. Поняття правопорушення по радянському законодавству.— М.:
Юридична література, 1963.

Чуприна О.В. Новий бюджет – старі проблеми. // Фінанси України — № 2 –
1998 р.

Щедрин Н В. Основы общей теории предупреждения преступности: Учеб.
пособие. – Красноярск, 1999. – С. 7.

Адміністративне право України: Підручник. – К., 1999. – С. 691–730;

Юридический энциклопедический словарь. – М., 1984; Большой юридический
словарь. – М., 1999; Большая юридическая энциклопедия // Internet. –
http:www2.kodeks.net/brue.

PAGE

PAGE 110

Похожие записи