Поняття представництва

У найзагальнішому вигляді представництво може бути охарактеризоване як
використання правосуб’єктності одних осіб для реалізації прав і
обов’язків та захисту прав інших осіб.

Отже, за допомогою представництва створюються додаткові можливості для
здійснення прав і виконання обов’язків учасниками цивільних
правовідносин, забезпечується більш повний захист їх суб’єктивних прав,
підвищується ефективність налагодження економічних зв’язків між
суб’єктами права тощо.

У цивілістичній літературі немає єдиної точки зору стосовно природи
представництва.

Загалом підходи до визначення сутності представництва можуть
розглядатися з позицій двох основних концепцій: концепції дії та
концепції правового відношення.

Концепція дії свого часу набула значної популярності у радянській
цивілістичній науці. Фактично саме вона виявилася підґрунтям
законодавчого визначення представництва під час другої кодифікації
цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961-1964 рр. (ст. 15 Основ
цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 р., ст.62 ЦК
1963 р. та інші).

Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто сукупність
дій, що полягають у вчиненні угод та інших юридичних дій однією особою
(представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи, —
того, кого представляє. Іншими словами представництво з’являється і має
місце тоді, коли представник здійснює певну діяльність від імені іншої
особи’.

І Але цього недостатньо для з’ясування юридичної сутності
представництва. Адже фактично йдеться лише про зовнішню форму
представництва, його зовнішні прояви, а не про його зміст. Враховуючи
цей недолік, більшість цивілістів розглядають представництво як правове
відношення, в силу якого правомірні юридичні дії, здійснені
представником від імені того, кого представляють, безпосередньо
створюють, змінюють або припиняють для останнього цивільні права і
обов’язки.

Така позиція знайшла підтримку й у новому ЦК України

Згідно зі ст.237 ЦК представництво — це правовідношення, у якому одна
сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від
імені іншої сторони, яку вона представляє.

Слід однак уточнити, що представництво — це не одне правове відношення,
а система, що включає правовідносини двох видів: внутрішні й зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку
представляють, і представником полягають у наступному:

1) вони спрямовані на упорядкування правових зв’язків між особою, яку
представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер;

2) мають щодо цих зв’язків допоміжний характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії
(представника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та
інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва у свою чергу мають два різновиди:

1) відносини між представником і третіми особами, які мають
інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що
він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір
укласти договір в інтересах цієї особи);

2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами.
Встановлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні й зовнішні відносини представництва взаємопов’язані. Це й
зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює,
змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє
(ст.239 ЦК). Власне у цьому полягає сутність зовнішніх відносин
представництва як правового зв’язку, підставою виникнення якого є
вчинення правочину представником: цивільні права і обов’язки у особи,
яку представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею
якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки
правочину, вчиненого представником.

У цій системі правовідносин найважливішим елементом є внутрішні
правовідносини, оскільки саме в них відображається специфіка
представництва.

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов’язки для
особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні
повноваження, якими визначаються зміст і межі дій, які представник може
вчиняти від імені особи, яку він представляє. За своєю сутністю
повноваження — це немайнове цивільне право, основним елементом якого є
право на власні позитивні дії. Проте, як і кожне суб’єктивне право,
повноваження включає не тільки право на власні позитивні дії, а й
можливість вимоги певної поведінки від Інших осіб. У цьому разі — це
право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних
наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник
має право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання
повноваження, про припинення дій, що його порушують, тощо Такий захист
здійснюється представником від свого імені і не вимагає спеціального
додаткового повноваження.

Слід враховувати, що коло дій, які можуть бути здійснені за допомогою
представництва, не є безмежним. Зокрема, ч. І ст.238 ЦК вказує, що
представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів,
право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Однак це не
означає, що опікун, призначений малолітній особі, може вчиняти лише
дрібні побутові правочини. Навпаки, він ніби доповнює недостатню
дієздатність малолітньої особи, а тому може вчиняти за останню будь-які
правочини, крім заборонених законом.

Крім того, не допускається укладення через представника правочину, який
за своїм характером може вчинятися лише особисто, а також інших
правочинів, вказаних в законі. Наприклад, договір довічного утримання,
заповіт, трудовий договір, реєстрація шлюбу, усиновлення тощо — це ті
юридичні дії, які мають здійснюватися лише особисто.

Усі юридичні дії представник зобов’язаний здійснювати в інтересах особи,
яку представляє. З метою захисту цивільних прав та інтересів того, кого
представляють, законом встановлена заборона укладення правочину
представником стосовно себе особисто, або щодо іншої особи,
представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати
угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод
або веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами.

Підстави виникнення та види представництва

Право на вчинення дій від імені іншої особи може грунтуватися на різних
юридичних фактах, з якими закон (ч.3 ст.237 ЦК) і пов’язує виникнення
повноваження. Такими юридичними фактами (підставами виникнення
повноважень) можуть бути: 1) договір (наприклад, договір доручення); 2)
закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов’язану
із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства
(наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна: при
здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного
господарства, він виступає як особа, що діє від імені І в Інтересах
також іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого
правочину припускається, за винятком правочинів, що виходять за межі
дрібних побутових).

Залежно від значення волевиявлення для встановлення правовідносин
представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види
представництва:

1) добровільне (договірне) — таке, що ґрунтується на волевиявленні
представника,

2) обов’язкове («представництво за законом») — представництво на
підставі безпосереднього припису закону;

З них найпоширенішим є представництво на підставі договору. Йому
присвячена більшість норм гл.17 ЦК («Представництво») та значна
кількість норм гл.68 ЦК («Доручення»).

Добровільне представництво здійснюється на підставі договору, тобто
узгодженого волевиявлення того, кого представляють, і представника.
Наприклад, адвокат-повірений є представником на підставі договору про
надання юридичної допомоги.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво.

Згідно з ч. І ст.243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно
та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними
договорів у сфері підприємницької діяльності.

Особливістю суб’єктного складу відносин комерційного представництва є
те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є суб’єктами
підприємницької діяльності. Такий висновок випливає з того, що
комерційне представництво має своєю метою укладення договорів у сфері
підприємницької діяльності, а отже, й особа, яку представляють, і
представник повинні мати бізнес-дієздатність.

Комерційне представництво є видом добровільного представництва з
особливим суб’єктним складом і сферою застосування. До особливостей
здійснення комерційного представництва належать предмет, системний
характер дій комерційного представника, платність договору. Крім того,
ч.2 ст.243 ЦК допускає комерційне представництво одночасно кількох
сторін правочину за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених
законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підприємців при
укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їх
згодою вона може представляти різні сторони правочину.

Договір на комерційне представництво припускається сплатним. Особа, яку
представляють, зобов’язана сплатити представнику винагороду за вчинені
дії, крім випадків, коли в самому договорі міститься вказівка на його
безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня і одночасно договором
не встановлені розмір винагороди і порядок його сплати, особа, яку
представляють, оплачує за комерційне представництво суму, яка зазвичай
стягується за

послуги аналогічного характеру (ст.632 ЦК). Крім того, представник має
право на відшкодування витрат, понесених ним при виконанні доручення. У
разі укладення договору від Імені кількох підприємців одночасно, витрати
поділяються між ними у рівних частках, якщо інше не передбачено угодою
сторін.

Найчастіше комерційне представництво здійснюється на підставі договору
доручення (гл.68 ЦК). Цей договір має визначати обсяг наданих
комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації.
Повноваження комерційного представника також можуть бути підтверджені
довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах
підприємницької діяльності встановлюються законом. Наприклад,
комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне
право укладення угод від Імені та за рахунок довірителя та (або) на
певній території. Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій
території інших комерційних представників.

Згідно зі ст.242 ЦК представництво за законом (обов’язкове
представництво) включає: 1) представництво батьками (усиновлювачами)
своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном
малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік
не є вичерпним: законне представництво можливе також в інших випадках,
встановлених законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість
на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття,
недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, а
тому є недієздатними (ст.39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст.31
ЦК). У зв’язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про
необхідність представництва їх інтересів на перший погляд не має
значення.

Отже, законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей є
батьки. Це положення закріплене не тільки в ЦК, а й у СК. Право батьків
представляти своїх малолітніх та неповнолітніх дітей ґрунтується на
такій складній юридичній сукупності, як норма закону і подія (народження
дитини), а для представництва батька до того ж потрібна наявність акта
цивільного стану (шлюбу з матір’ю дитини), правочину (заява про визнання
себе батьком дитини за відсутності шлюбу з матір’ю), рішення суду про
визнання батьком дитини. Законними представниками малолітніх та
неповнолітніх дітей є також усиновлювачі, які за своїм правовим
становищем прирівнюються до батьків, їх право на представництво
ґрунтується на нормі закону та рішенні про усиновлення.

Батьки (усиновлювачі) можуть укладати за малолітніх дітей будь-які
правочини. Але управління майном дітей батьки (усиновлювачі) здійснюють
за умови, що укладення правочину не суперечить інтересам дітей. Що
стосується неповнолітніх дітей, то за загальним правилом вони вчиняють
більшість правочинів самі, зле зі згоди батьків (усиновлювачів) або
піклувальників (чч.2, З Ст-32 ЦК). Отже, законне представництво стосовно
цих осіб можливе лише у випадках, передбачених законом (наприклад, ч 5
ст.32 ЦК).

Виникнення повноваження у опікуна ґрунтується на положеннях ч.2 ст.242
ЦК, згідно з якою опікун є законним представником малолітньої особи та
фізичної особи, визнаної недієздатною, а також на адміністративному акті
(рішення про призначення опікуном). У сукупності ці юридичні факти є
достатньою умовою виникнення у опікуна повноваження для діяльності як
законного представника. Тому при здійсненні ним діяльності від імені
опікуваного необхідно подати відповідний документ про призначення
опікуном.

Опікуни здійснюють усі дії, які міг би здійснити сам опікуваний, якби
був дієздатним. Проте вони без дозволу органів опіки та піклування не
мають права здійснювати від імені опікуваних правочини, що істотно
зачіпають майнові інтереси останніх. Дозвіл органу опіки та піклування,
що видається опікуну на здійснення такого правочину, встановлює для
нього додаткові повноваження, крім тих, що вже передбачені законом.

Законними представниками своїх членів можуть бути також громадські
організації. Наприклад, громадські об’єднання згідно з Законом «Про
об’єднання громадян» мають право представництва і захисту своїх прав, а
також законних інтересів своїх членів і учасників, інших громадян в
органах державної влади, органах місцевого самоврядування та громадських
об’єднаннях.

Похожие записи