Реферат на тему:

Поняття, предмет та система правового регулювання земельного права
України. Джерела земельного права

Земельне право України являє собою самостійну галузь права
національного права України, якій притаманні власний предмет, методи і
система правового регулювання.

Земельне право України — це сукупність земельно-правових норм, які на
засадах юридичної рівності форм власності на землю регулюють земельні
відносини з метою її раціонального використання та охорони.

Предметом правового регулювання земельного права є земельні
правовідносини, під якими слід розуміти врегульовані нормами права
суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
Особливість земельних правовідносин в Україні полягає в тому, що вони
виникають і здійснюються в межах правових норм, якими визначається
цільове використання земель, по-перше, як об’єкта природного комплексу;
по-друге, як території, що є основою адміністративно-територіального
поділу держави; по-третє, як нерухомого майна, котре виступає основним
засобом сільськогосподарського ринкового виробництва.

У теорії права важливе місце займають і методи правового регулювання
суспільних відносин, під якими слід розуміти сукупність способів і
засобів. За допомогою останніх норми права впливають на суспільні
відносини і поведінку людей у процесі реалізації цих відносин.

В юридичній літературі існує думка, що у правовому регулюванні
застосовується два методи : імперативний і диспозитивний.

Імперативний (адміністративно-правовий) метод владних приписів і
вказівок ґрунтується на засадах підпорядкування, де однією стороною
земельних правовідносин виступає уповноважений державний орган, а друга
зобов’язана виконувати його владно-розпорядчі вказівки. Цей метод
правового регулювання земельних відносин застосовується під час
встановлення і зміни меж районів і міст, організації землеустрою,
моніторингу і державного земельного кадастру, здійснення державного
контролю за використанням і охороною землі.

Диспозитивний метод ґрунтується на засадах юридичної рівності сторін,
коли учасники земельних правовідносин мають однакові права і обов’язки,
тобто власники і користувачі землі мають можливість у визначених межах
самостійно регулювати взаємовідносини між собою. Цей метод правового
регулювання земельних відносин застосовується під час добросусідства,
оскільки власники і землекористувачі земельних ділянок повинні обирати
такі способи використання землі, за яких власникам і землекористувачам
сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (ст. 103
Земельного кодексу України); такі способи придбання земельних ділянок на
підставі цивільно-правових угод, коли продаж земельних ділянок державної
і комунальної власності громадянам та юридичним особам здійснюється на
конкурентних засадах (ст. 134 Земельного кодексу України).

Під системою земельного права слід розуміти науково обґрунтоване
послідовне розміщення однорідних правових норм, об’єднаних у правові
інститути залежно від змісту, функцій, цільового призначення і способів
їх реалізації, які зумовлені характером та особливостями суспільних
відносин, що ними регулюються.

Система земельного права, як й інших галузей національного права,
поділяється на Загальну та Особливу частини.

Нормами Загальної частини регулюються всі відносини, які становлять
предмет земельного права в цілому. Загальна частина містить такі
інститути, як: інститут державного регулювання земельних відносин і
поділ складу земель за категоріями; інститут правових форм використання
земель, у т. ч. права власності на землю, права користування землею,
права земельного сервітуту; інститут компетенції органів державної влади
та органів місцевого самоврядування у галузі регулювання земельних
відносин; правового регулювання угод, об’єктом яких є земля; інститут
правового регулювання управління в галузі

використання земель, у т. ч. здійснення землеустрою, моніторингу земель,
державного земельного кадастру; інститут правової охорони земель, у
т. ч. правового забезпечення раціонального використання земель; захисту
прав громадян і юридичних осіб на землю, у т. ч. правового регулювання
вирішення земельних спорів та відшкодування збитків власникам землі і
землекористувачам; відповідальності за порушення земельного
законодавства.

Особливу частину становлять такі інститути, як: інститут правового
режиму земель сільськогосподарського призначення; інститут правового
режиму земель житлової та громадської забудови; інститут правового
режиму земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного
призначення; інститут правового режиму земель оздоровчого призначення;
інститут правового режиму рекреаційного призначення; інститут правового
режиму історико-культурного призначення; інститут правового режиму
лісового фонду; інститут правового режиму водного фонду; інститут
правового режиму промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони
та іншого призначення.

Система земельного права є підсистемою системи права України і
розглядається у сукупності з системою галузі земельного законодавства, а
також з системою науки земельного права як навчальної дисципліни.

Земельне право як наука розглядається як творча науково-пізнавальна,
науково-дослідницька і навчальна діяльність у галузі земельних
правовідносин, спеціалізована частина правової науки України. Предметом
науки земельного права виступають не лише норми права і правові
інститути, що складають систему галузі, а й, крім того, питання розвитку
земельного законодавства (правотворчої і правозастовної діяльності),
історії земельного права, концепції та ідей земельного права, їх
наукового обґрунтування і реалізації, вивчення досвіду розвитку
земельного права у зарубіжних країнах.

Земельне право як навчальна дисципліна спрямоване на науково-методичне
забезпечення вивчення земельного права у вищих і середніх закладах, на
сприяння засвоєнню студентами основ земельного права, вміння реалізувати
норми земельного права на практиці.

Джерела земельного права

Під джерелами земельного права слід розуміти прийняті уповноваженими
державою органами нормативно-правові акти, які містять правові норми, що
регулюють суспільні земельні відносини відповідно до земельної політики
держави. Найпоширенішим джерелом права є нормативно-правові акти органів
державної влади, якими встановлюються (санкціонуються) правові норми,
розраховані на багаторазове застосування при регулюванні відповідних
суспільних відносин. Під нормативно-правовими актами розуміють акти
органів державної влади, якими встановлюються, вводяться в дію,
змінюються чи скасовуються правила поведінки суб’єктів земельних
правовідносин у суспільстві.

Джерела земельного права поділяються на закони й підзаконні акти. В
основу такого розподілу покладена юридична сила нормативних актів. Маючи
найвищу юридичну силу, закони посідають чільне місце в ієрархічній
структурі законодавства, а всі інші нормативні акти видаються на основі,
у розвиток і на виконання вимог законів і в зв’язку з цим називаються
підзаконними актами.

h

j

Ue

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

Ue

?????????????

???????$????

?????

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

???????$????

????

????

?????¤?¤?$??

???????$????

???????

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

hSP

6в державної влади та органів місцевого самоврядування у галузі
регулювання земельних відносин. Відповідно до ст. 102 Конституції
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної
цілісності країни, виконання вимог Конституції України щодо прав і
свобод людини і громадянина, у т. ч. їх екологічних прав і свобод.
Згідно зі ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів вирішує питання
державного управління на основі Конституції, законів України, актів
Президента України. На нього, зокрема, покладено забезпечення проведення
політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і
природокористування.

Наступним нормативним актом в ієрархії законів як джерел земельного
права є Земельний кодекс України від 25.10.01. Так, у ст. 3 Земельного
кодексу України зазначено, що земельні відносини регулюються
Конституцією України, цим кодексом, а також прийнятими відповідно до них
нормативно-правовими актами. Особливістю кодексів як джерел права є те,
що вони покликані стати інтегруючою і цементуючою основою для розвитку
відповідної галузі законодавства. За своєю структурою Земельний кодекс
України є законодавчим актом, покликаним конкретизувати основні
положення Конституції України. У загальних положеннях Кодексу
визначаються завдання і принципи земельного законодавства, коло
відносин, які регулюються ним. Кодекс визначає компетенцію органів
державної влади та органів місцевого самоврядування в галузі земельних
відносин, правове регулювання набуття і реалізації прав на землю,
державне управління в галузі використання та охорони земель й інших
земельних прав.

Також належить зазначити, що важливим джерелом земельного права України
є Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16.06.92, який
визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання
природно-заповідного фонду України, відтворення його природних
комплексів та об’єктів. У даному Законі визначено режим територій та
об’єктів природно-заповідного фонду (природних і біосферних
заповідників, національних природних, регіональних ландшафтних,
дендрологічних та зоологічних парків, заказників, пам’яток природи,
заповідних урочищ, ботанічних садів, парків-пам’яток садово-паркового
мистецтва), а також їх охоронних зон. Земельні відносини також
регулюються такими законодавчими актами України: Лісовим кодексом
України від 21.01.94, Водним кодексом України від 06.06.95, «Про оренду
землі» від 06.10.98, «Про селянське (фермерське) господарство» від
20.12.91, «Про плату за землю» від 03.07.92 та ін.

Відповідно до ст. 91 Конституції України Верховна Рада приймає й такі
нормативно-правові акти, як постанови. Постанови Верховної Ради України,
що регулюють земельні відносини, також є джерелами земельного права. До
них належать постанова «Про земельну реформу» від 18.12.90, постанова
«Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13.03.92,
постанова «Про форми державних актів на право власності на землю та
право постійного користування землею» від 13.03.92.

До підзаконних нормативно-правових актів як джерел земельного права
України належать Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів
України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, рішення
місцевих державних адміністрацій та рішення органів місцевого
самоврядування. До числа підзаконних правових актів належать також
закони Автономної Республіки Крим.

Серед нормативно-правових актів органів виконавчої влади, які є
джерелами земельного права, особливе місце займають Укази Президента
України. Це — Указ Президента України «Про порядок паювання земель,
переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та
організаціям» від 08.08.95, Указ «Про захист прав власників земельних
часток (паїв)» від 21.04.98, Указ «Про невідкладні заходи щодо
прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.99
та ін.

Кабінет Міністрів України приймає нормативно-правові акти на виконання
Конституції і законів України, а також Указів Президента України. До
них, зокрема, належать постанова Кабінету Міністрів України «Про
Методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та
населених пунктів» від 23.03.95, постанова «Про затвердження Порядку
державної реєстрації договорів оренди землі» від 25.12.98 та ін.

Джерелами земельного права є також нормативні акти міністерств та інших
галузевих органів державної виконавчої влади в межах їх компетенції. Ці
акти призначені для правильного застосування чинних нормативно-правових
актів, прийнятих Верховною Радою України, Президентом України та
Кабінетом Міністрів України. До них, наприклад, належать наказ
Міністерства юстиції України та Державного комітету України по земельних
ресурсах «Про затвердження Порядку посвідчення договорів відчуження
земельних ділянок» від 06.06.96 та ін. Щодо нормативних рішень і
розпоряджень органів місцевого самоврядування, а також місцевих органів
виконавчої влади, то вони носять переважно деталізуючий характер. Їх
головне завдання полягає в забезпеченні конкретизації тих положень, які
містяться в актах загального регулювання.

Також слід відзначити значну роль, яку відіграють у забезпеченні єдиної
правозастосовчої практики в галузі земельних відносин роз’яснення
пленумів Верховного і Вищого господарського судів України. Проте згадані
судові органи не створюють нових правових норм, а лише тлумачать їх суть
(здійснюють неофіційне тлумачення, оскільки відповідно до п. 4 ст. 13
Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16.10.96 офіційне
тлумачення Конституції України та чинних законів України уповноважений
здійснювати лише Конституційний Суд України). Тому такі роз’яснення не
можна вважати джерелами права в загальноприйнятому розумінні. Їх
обов’язковість зумовлена тим, що в результаті роз’яснення встановлюється
зміст правових норм відповідних законів і підзаконних
нормативно-правових актів, що регулюють відповідні земельні відносини.
Таким чином, постанови пленумів Верховного Суду і Вищого господарського
суду, хоча і не є джерелами земельного права, але мають надзвичайно
важливе значення для правильного розгляду справ, пов’язаних із
застосуванням норм земельного законодавства.

Крім нормативно-правових актів національного права України, в деяких
випадках джерелом її земельного законодавства є міжнародні договори з
участю України. Так, згідно зі ст. 17 Закону України «Про міжнародні
договори України» ратифіковані міжнародні договори України становлять
невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються
в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Оскільки
в разі встановлення міжнародним договором України, ратифікованим
законом, інших правил ніж ті, що передбачені законодавством України, то
застосовуватись повинні правила міжнародного договору України.

Виробництво ринкове — виробництво товарів і послуг, призначених для
реалізації на ринку за цінами, що значно впливають на попит на ці товари
або послуги. Див.: Коломойцев В. Е. Універсальний словник економічних
термінів. Навч. посібник. — К.: Молодь, 2000. — С. 54.

Семчик В. І., Андрейцев В. І. Земельне право: Підручник. — К.: Ін-Юре,
2001. — С. 42—44.

Семчик В. І., Андрейцев В. І. Земельне право: Підручник. — К.: Ін-Юре,
2001. — С. 68—74.

Урядовий кур’єр. — 2001. — 15 лист.

Семчик В. І., Андрейцев В. І. Земельне право: Підручник. — К.: Ін-Юре,
2001. — С. 75.

Семчик В. І., Андрейцев В. І. Земельне право. Підручник. — К.: Ін-Юре,
2001. — С. 84.

Похожие записи