КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Поняття права. Основні галузі сучасного права. Поняття та елементи
системи права. Поняття і ознаки громадського суспільства. Поняття та
ознаки правової демократичної та соціальної держави. Нотаріат в Україні

План

Поняття права. Основні галузі сучасного права. Поняття та елементи
системи права.

Поняття і ознаки громадського суспільства. Поняття та ознаки правової
демократичної та соціальної держави.

Нотаріат в Україні.

1. Поняття права. Основні галузі сучасного права. Поняття та елементи
системи права.

Термін «право» вживається у процесі спілкування людей досить часто,
відображуючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя. Так,
слово «право» означає можливості, які має соціальний суб’єкт, сукупність
(систему) особливих правил соціальної поведінки загального характеру,
відповідність форм явища його сутності тощо. Багатозначність слова
«право» зумовлюється тим, що воно започатковано від слова «правда»,
корінь «прав» є основою багатьох слів, зокрема, «правий»,
«справедливий», «правило», «правдивий», «правильний», «правити» і т. ін.

Протягом тривалого часу вважалося, що вітчизняна юридична наука
спиралася на єдино вірне та завершене правове вчення, що базувалося на
«беззаперечних» положеннях марксистсько-ленінської теорії розвитку
суспільства. Але нині на зміну всепоглинаючому марксизму-ленінізму в
науку прийшов плюралізм теорій, концепцій, доктрин, вчень, що знайшло
своє відповідне відображення і в правознавстві, що сьогодні
характеризується різноманітністю підходів у визначенні сутності, змісту,
форм існування права, коли поряд із нормативним розвиваються й інші
підходи до право розуміння — соціологічний, системний, аксіологічний,
функціональний тощо.

Право — це специфічна форма регулювання поведінки людей, сукупність
правил поведінки (норм), встановлених або санкціонованих державною
владою, що виражають інтереси, потреби та надії переважної більшості
громадян, що створили державу з метою захисту їх прав, свобод і
власності, стабілізації суспільних відносин, встановлення цивілізованого
правового порядку в країні, зміцнення і розвитку держави.

Право є юридичною основою для виникнення держави. Держава не може
існувати без права.

Право завжди пов’язане з суспільним життям людини. Людина є носієм і
основним споживачем його приписів (норм), а її інтереси і потреби —
джерелом змісту правил поведінки людей в суспільстві. Право забезпечує
загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей,
установ, організацій і держави. Право проявляє себе як загальний
обов’язковий порядок, що панує над волею кожної людини. Правове
регулювання — це проголошення державою вимог до людини в формі правових
приписів, з одного боку, та виконання особою вимог (правових обов’язків)
— з другого.

Кожне суспільство потребує регулювання відносин між людьми, охорони і
захисту таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин
здійснюються за допомогою соціальних норм. В їх системі право займає
провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як
загальносоціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Юридичне право — це свобода і обґрунтованість поведінки людей у
відповідності з діючими нормативно-правовими актами та іншими джерелами
права.

Твердження про те, що право відірвано від держави, породило різноманітні
концепції праворозуміння: природне право, позитивне право, реалістичну,
психологічну та інші концепції права.

Юридичне (позитивне) право в свою чергу поділяють на об’єктивне і
суб’єктивне. Об’єктивним юридичним правом називають системи всіх
основних приписів, що встановлені, охороняються, захищаються державою,
носять загальнообов’язковий характер і є критерієм правомірної чи
неправомірної поведінки суб’єктів, і існують незалежно від
індивідуальної свідомості суб’єкта права.

Юридичне суб’єктивне право визначається як певна можливість, міра
свободи, що належить суб’єктові, який сам вирішує використовувати чи не
використовувати йому своє право.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як
волевиявлення держави можна віднести:

право — це система правових норм;

це правила поведінки загального характеру;

ці правила носять загальнообов’язковий характер;

вони тісно зв’язані між собою, діють в єдності, складаються в правові
інститути, правові галузі та інші частини системи права;

формально визначені, закріплені в нормативно-правових актах та інших
джерелах права;

встановлюються, санкціонуються, гарантуються і забезпечуються державою і
її органами;

в своїй сукупності регулюють соціальні (правові) відносини між людьми;

змістовно правила поведінки мають встановлюватися державою з урахуванням
принципів рівності, справедливості, гуманізму і милосердя.

Право — це ознака цивілізації, культури суспільства, людства, являє
собою соціальну цінність, благо як для суспільства взагалі, так і для
кожного його члена зокрема. Право як прояв цивілізації, продукт
громадянського суспільства на чільне місце покладає визнання людини як
розумної, вільної істоти, яка спроможна самостійно вирішувати, що для
неї добре, а що — погано, тобто в цьому випадку діє презумпція свободи
людини, визнання самостійності, автономності її поведінки у сфері
особистого життя від волі держави. Таке тлумачення права докорінним
чином відрізняє гуманістичне праворозуміння від поглядів на право в
патерналістських, авторитарних та тоталітарних суспільствах. Де,
навпаки, діє презумпція сваволі людини, її нездатності до внутрішньої
саморегуляції, вважається, що член суспільства може жити переважно лише
за нормами поведінки, встановленими державою або іншими соціальними
інститутами (церквою, політичною партією тощо).

Подібне тлумачення права спотворює його сутність і насправді є проявом
безправності людини, інструментом державного примусу, механізмом
зовнішнього власного впливу на поведінку особи.

Таким чином, право як волевиявлення держави — це система
загальнообов’язкових, формально-визначених, встановлених чи
санкціонованих державою та нею забезпечених правил поведінки, що
регулюють найважливіші суспільні відносини в інтересах певної частини
(більшої чи меншої) населення.

Теорія держави і права належить до системи юридичних наук, об’єднаних
загальною назвою — правознавство.

За класифікацією юридичних наук вона належить до теорети-ко-історичних
наук разом з історією держави і права та історією політичних і правових
вчень (або вчень про державу і право).

Історія держави і права вивчає процес історичного розвитку
державно-правових форм життя конкретних країн у хронологічному порядку,
тобто застосовує переважно історичний метод. Теорія держави і права
досліджує розвиток держави і права в узагальнено-теоретичному вигляді,
тобто застосовує переважно формально-логічний метод. Конкретні дані
історії держави і права використовуються теорією держави і права для
теоретичних узагальнень, вироблення загальних закономірностей розвитку
держави і права різних народів у конкретні історичні періоди.

Історія вчень про державу і право досліджує і висвітлює історію
виникнення і розвитку теоретичних знань про державу і право. Історично
закономірний процес накопичення людьми уявлень про державно-правові
явища відбивається у вченнях, теоріях, ідеях мислителів різних народів
світу (Аристотеля, Монтеск’є, Руссо, Канта та ін.). Теорія держави і
права вивчає результати їх пошуків у вигляді узагальнень і відіграє
суттєву роль як одна з найважливіших передумов удосконалення теоретичних
розробок проблем держави і права. Історія вчень про державу і право
немов би виступає історичною частиною теорії держави і права. Вона
поставляє матеріал про історичне формування поняттєвого апарату теорії.
Наприклад, теорія держави і права досліджує проблему державного
суверенітету (поняття, види, ознаки). Історія вчень про державу і право
надає відомості про те, коли (XVI ст.), ким (французьким мислителем
Жаном Боденом) і у зв’язку з чим (з метою обґрунтування абсолютної
монархії) уперше було розроблене поняття державного суверенітету,
розкриває його основні ознаки в трактуванні цього мислителя.

Якими є взаємовідносини теорії держави і права і галузевих юридичних
наук ?

Теорія держави і права — наука, що має відносну самостійність щодо інших
юридичних наук завдяки безпосередньому зв’язку з державно-правовою
дійсністю. Всі галузеві юридичні науки — емпіричні. Це означає, що усі
вони ґрунтуються на фактах, тобто на даних або явищах, що
спостерігаються і піддаються перевірці. Завдання теорії держави і права
полягає у тому, щоб систематизувати, витлумачити та узагальнити факти
державно-правової дійсності. Вона вносить порядок і смисл до набору
фактів, налагоджує належні взаємозв’язки між ними і виводить із них
певні узагальнення. Теорія без фактів може бути порожньою, але факти без
теорії — нісенітні. Теорія держави і права вивчає основні загальні
закономірності державних і правових явищ у цілому, незалежно від того, у
якій конкретній сфері громадського життя вони відбуваються. Вона сама
безпосередньо, за допомогою своїх методів і прийомів осягає головне і
глибинне в державі і праві, знаходячи його в юридичній практиці.

Теорія держави і права — узагальнююча загальнотеоретична наука відносно
інших юридичних наук, яка інтегрує їх досягнення.

Галузеві юридичні науки (наука кримінального права, наука цивільного
права, наука адміністративного права та ін.) вивчають певні
державно-правові явища (правовідносини, правопорушення тощо) з точки
зору характеристик, властивих даним явищам у конкретних сферах правового
і державного життя.

Кожна з наук, суміжних із теорією держави і права, орієнтується лише на
один з аспектів вивчення держави і права. Теорію держави і права
відрізняє узагальнюючий, об’єднуючий і цілісний підхід, що враховує
результати досліджень інших наук для вироблення найвідповіднішої позиції
у змалюванні, аналізі та поясненні «правових даних».

Теорія держави і права не підміняє теорію галузевих юридичних наук і не
розчиняється в ній. Кожна галузева юридична наука досліджує
закономірності та особливості власного предмета. Сфера теоретичних
узагальнень у галузевих юридичних науках значно вужче, ніж у теорії
держави і права. Так, теорія держави і права вивчає не
кримінально-правові злочини (галузь науки кримінального права), не
цивільно-правові правопорушення (галузь науки цивільного права) тощо, а
правопорушення в узагальненому вигляді, враховує загальне і особливе, що
властиво усім видам правопорушень.

У рамках теорії держави і права відбувається підсумовування знань,
отриманих галузевими і спеціальними юридичними науками, а також
загальнотеоретичних даних, здобутих при вивченні юридичної практики.
Іншими словами, теорія держави і права є систематизований результат
знань, накопичених окремими юридичними науками і юридичною практикою.

Теорія держави і права — методологічна, базова наука відносно галузевих
юридичних наук, її висновки, загальнотеоретичні положення є підґрунтям
для вирішення спеціальних питань галузевих наук. Виробляючи свою
галузеву теорію, ці юридичні науки керуються методологічними положеннями
теорії держави і права. Так, модель правового статусу підозрюваного
(галузь науки кримінального процесу) ґрунтується на загальнотеоретичній
моделі правового статусу людини.

Теорія держави і права формує свої висновки в тісному зв’язку з
галузевими науками, використовує фактичний матеріал, що міститься в них,
спирається на їх досягнення. Це забезпечує цілісність наукових уявлень і
єдність категоріального апарату в усіх юридичних науках. Основні
державно-правові категорії поняттєвого апарату науки теорії держави і
права — загальні для всієї юридичної науки.

У взаємовідносинах теорії держави і права і галузевих юридичних наук
існує своєрідна рівноправність, яка полягає у взаємному збагаченні і
взаємній допомозі в пізнанні системи закономірностей держави і права.

Отже, місце теорії держави і права в системі юридичних наук визначається
тим, що вона:

1) є загальнотеоретичною, методологічною, базовою щодо інших юридичних
наук;

2) об’єднує і використовує дані і висновки юридичних наук з метою більш
глибоких загальнотеоретичних узагальнень;

3) досліджує (змальовує, аналізує, пояснює) основні закономірності
розвитку держави і права в цілому;

4) виробляє загальні поняття, принципи, на які спираються інші юридичні
науки.

2. Поняття і ознаки громадського суспільства. Поняття та ознаки правової
демократичної та соціальної держави.

Вираженням громадського суспільства є держава. У далекій давнині держави
не було. Умовно цей період можна назвати додержавним суспільством, яке
поетапно було:

праобщиною (первісне людське стадо);

родовою общиною;

селянською общиною.

Община — універсальна форма організації аграрних та інших ранніх
суспільств, через яку пройшли (або проходять) усі народи світу. В період
існування праобщини закінчився біологічний розвиток людини, виникли
штучні житла і знаряддя праці з метою самозбереження і
життєзабезпечення. Люди об’єднувалися в колективи, збудовані на
кровнородинних зв’язках, із владою ватажка. Це стало початком соціальної
організованості, яка розвинулася в період родової общини завдяки
колективізму у виробництві і споживанні. Оскільки знаряддя праці були
примітивними, а продуктивність праці — низькою, родова община
користувалася усім спільно — мала спільну власність, рівномірний
розподіл засобів до життя (дільба порівну).

Головну роль у родовій общині спочатку відігравала жінка (матріархат),
вона піклувалася про дітей і господарювала. Споріднення дотримувалося за
материнською лінією. Роди об’єднувалися у племена в результаті шлюбних
зв’язків, заборонених усередині роду.

Спільність інтересів, виробництва і споживання членів роду обумовили
таку організацію соціальної влади, як первісне суспільне самоврядування.

Ознаки первісного суспільного самоврядування:

1) існувало лише у рамках роду, виражало його волю і грунтувалося на
кровних зв’язках;

2) суб’єкт і об’єкт управління збігалися;

3)органами самоврядування виступали родові збори, тобто збори усіх
членів роду (чоловіків і жінок), та старійшини, що обиралися ними;

4) суспільні справи вирішувалися волевиявленням дорослих членів роду на
зборах;

d

?

p //////////////essOOOEEEE

gdKhc

&

gdEHY

gdd2¬

?????????K

????¤?¤?$???????¤???????¤?¤?$?????¤?5)влада старійшин, які перебували на
чолі роду, а також воєначальників (обиралися тільки на період воєнних
дій) ґрунтувалася на авторитеті, досвіді, повазі. Плем’я управлялося
радою старійшин, яка обирала вождя;

6)посада старійшини не давала ніяких привілеїв. Він працював нарівні з
усіма і одержував свою частку, як усі;

7)відмінностей між правами і обов’язками у членів роду не було.

Отже, суспільна влада збігалася безпосередньо з родовою общиною, не була
відокремлена від неї. Єдність, взаємодопомога, співробітництво усіх
членів роду, відсутність протилежних інтересів дозволяли родовим зборам
без конфліктів вирішувати усі питання.

Відомо, що держави виникають на певному щаблі розвитку суспільства, їхнє
виникнення пов’язане з трьома великими суспільними поділами праці:

1) виділенням скотарства як відокремленої сфери суспільної діяльності
(засобом обміну стала худоба, яка набула функції грошей);

2) відокремленням ремесла від землеробства (винахід ткацького верстата,
оволодіння навичками обробки металів);

3) появою групи людей (купців), зайнятих лише обміном (зосередження
багатства в їх руках завдяки посередницькій місії).

У результаті суспільного поділу праці змінилося господарське життя
родової общини (залучення військовополонених як робочої сили з метою
здобуття додаткового продукту). Жіночий рід зміняється чоловічим
(патріархат), де споріднення ведеться за батьківською, а не за
материнською лінією. На зміну груповому шлюбу приходить парний шлюб.
Інтереси патріархальних сімей вже не повністю збігаються з інтересами
роду. З появою сім’ї почалося розкладання родової общини. Виникла
селянська община.

Наявність надлишкового продукту дозволила зосередити деяким сім’ям, їх
главам, старійшинам, воєначальникам знаряддя праці, запаси товарів,
стати власниками відокремлених ділянок землі і рабської сили, захопленої
в результаті війн. Розвивалася соціальна неоднорідність суспільства.
Майнова нерівність (спочатку — міжродова, а згодом внутрішньородова)
стала причиною розшарування суспільства і появи груп людей, які
«спеціалізувалися» на виконанні загальносоціальних справ
(адміністратори, контролери, скарбники та ін.).

Іншою стає організація влади. Замість зборів членів роду все частіше
проводилися лише збори чоловіків. Поступово усвідомлювалася важливість
гарного управління, керівництва. Відбувся поділ функцій влади на
світську (управління), військову (військове керівництво), релігійну.
Рада старійшин стає органом повсякденного управління. З’являється
племінна бюрократія (управлінська, військова, релігійна), яка здійснює
управління суспільством вже не лише в його загальних інтересах, але й у
власних, групових, класових інтересах.

Знадобилася якісно нова організація, спроможна зберігати і забезпечувати
життя суспільства як цілого організму. Виникла необхідність у публічній
владі, відокремленій від суспільства, з особливими загонами людей, які
займаються лише управлінням і мають можливість здійснювати організований
примус. Такою організацією стала держава.

Слід зважити на те, що родова організація поступово еволюціонувала в
державу, проходячи певні перехідні стадії, однією з яких була «військова
демократія» (органи самоврядування ще зберігаються, але вже нові
додержавні структури в особі воєначальника і його дружини набирають
сили).

Таким чином, причинами виникнення держави є:

1) необхідність удосконалення управління суспільством, пов’язана з його
ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов
розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням
суспільства на соціальне неоднорідні групи (класи);

2) необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його
соціальну усталеність, що досягається за допомогою загальнообов’язкових
соціальних (насамперед юридичних) норм;

3) необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в
результаті розшарування суспільства на соціальне неоднорідні групи
(класи);

4) необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і
загарбницьких;

5) необхідність організації значних суспільних робіт, об’єднання з цією
метою великих груп людей (у ряді країн Азії й Африки).

Однією з ознак розвинутої держави є її демократичний устрій.

Незважаючи на те, що за всіх часів демократія розумілася і трактувалася
по-різному, безсумнівним є одне: вона як політична і правова цінність
стала невід’ємним елементом свідомості людей усього світу. Але практично
немає такої остаточної стадії демократії, яка б задовольняла усіх.
Зазнаючи обмежень, людина вступає в конфлікт із державою, коли не
знаходить у законах ту справедливість, покладену нею в основу свого
існування, коли не береться до уваги нерівність природних здібностей і
заслуг, коли відсутнє визнання в залежності від політичної зрілості,
уміння, досвіду тощо. Воля до справедливості (а її значимість є великою
для демократії) ніколи не буває цілком задоволена, а демократія (не
формальна) у жодній державі не може бути досягнута цілком і остаточно.
До демократії потрібно постійно прилучатися, будити свою волю, виражати
погляди, виявляти політичну активність, тобто ставати більш зрілим для
демократичної діяльності. Демократія — благо лише тоді, коли вона
відповідає культурі та менталітету народу.

Основні цінності демократії як громадсько-політичного явища.

1) Власна цінність розкривається через її соціальне призначення —
служити на користь особі, суспільству, державі:

а) встановити відповідність між формально проголошеними і реально
діючими принципами свободи, рівності, справедливості, реально втілити їх
в особисте, суспільне і державне життя;

б) поєднати державні і громадські засади в системі демократії як форми
держави;

в) створити атмосферу гармонії інтересів особи та держави, консенсусу і
компромісу між усіма суб’єктами демократії. При демократії суспільство
усвідомить переваги соціального партнерства і солідарності,
громадянського миру та злагоди.

Власна цінність демократії виражається в усіх її елементах, принципах,
формах, інститутах.

2) Інструментальна цінність — через її функціональне призначення —
служити інструментом у руках людини для вирішення суспільних і державних
справ:

а) брати участь у формуванні органів держави та органів місцевого
самоврядування;

б) самоорганізовуватися в партії, профспілки, рухи тощо;

в) захищати суспільство і державу від протиправних дій, відкіля б вони
не виходили;

г) здійснювати контроль за діяльністю обраних органів влади та інших
суб’єктів політичної системи суспільства. Інструментальна цінність
демократії реалізується через її функції та функціональні інститути.

3) Особиста цінність розкривається через визнання прав особи:

а) їх формального закріплення;

б) реального забезпечення за допомогою створення загаль-носоціальних
(матеріальних, політичних, духовно-культурних) і спеціально-соціальних
(юридичних) гарантій;

в) дії ефективного механізму їхнього захисту;

г) встановлення відповідальності за невиконання обов’язків, оскільки
демократія —не засіб для досягнення честолюбних особистих цілей за
рахунок приниження прав, свобод і законних інтересів іншої особи або
будь-якого суб’єкта демократії.

В Україні взято курс на розвиток демократії. В Європейській комісії «За
демократію через право» (Венеціанська комісія) Україна має свого
представника. Проте для створення розвинутої системи демократії зробити
ще слід чимало. Необхідною умовою для цього є наявність у суспільстві
консенсусу з основних питань спільного проживання в державі, визнання
переважною більшістю громадян «демократичних правил гри». Важлива
тенденція до гармонії суспільних, групових та індивідуальних інтересів
за наявності ціннісного пріоритету особи щодо колективу, моральної
готовності до компромісів, самообмеження і самодисципліни, поваги до
інших людей, закону, думки більшості.

Тим народам, які готові до визнання автономії особи та її
відповідальності, демократія створює найкращі можливості для реалізації
гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості,
соціальної творчості.

3. Нотаріат в Україні.

Нотаріат в Україні — це система органів і посадових осіб, на які
покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне
значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з
метою надання їм юридичної вірогідності.

Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які
працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних
архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною
діяльністю (приватні нотаріуси).

Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають
однакову юридичну силу.

У населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені
статтею 38 цього Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими
особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних
депутатів.

Вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські
установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, — на
дипломатичні представництва України.

Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може
провадитись особами, вказаними у статті 40 цього Закону.

Правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України (
HYPERLINK «javascript:OpenDoc(‘254к/96-вр’);» 254к/96-ВР ), Закон
України «Про нотаріат», інші законодавчі акти України.

Нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту
(університет, академія, інститут) і пройшов стажування протягом шести
місяців в державній нотаріальній конторі або у нотаріуса, що займається
приватною нотаріальною практикою, склав кваліфікаційний іспит та одержав
свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю. Не може бути
нотаріусом особа, яка має судимість.

Для визначення рівня професійної підготовленості осіб, які мають намір
займатися нотаріальною діяльністю, при управлінні юстиції Ради Міністрів
Республіки Крим, обласної, Київської та Севастопольської міських
державних адміністрацій утворюється кваліфікаційна комісія нотаріату,
положення про яку затверджується

Міністерством юстиції України.

На підставі результатів складеного іспиту кваліфікаційна комісія
нотаріату приймає рішення про можливість допуску особи до нотаріальної
діяльності.

Особи, які не склали кваліфікаційний іспит, допускаються до його
повторного складання не раніш як через один рік.

Рішення кваліфікаційної комісії може бути оскаржено у Вищу
кваліфікаційну комісію нотаріату при Міністерстві юстиції України в
місячний строк з дня вручення його копії заінтересованій особі.

Положення про Вищу кваліфікаційну комісію нотаріату ( HYPERLINK
«javascript:OpenDoc(‘1689-2006-п’);» 1689-2006-п ) затверджується
Кабінетом Міністрів України.

Мова нотаріального діловодства визначається статтею 20 Закону
Української РСР «Про мови в Українській РСР» ( HYPERLINK
«javascript:OpenDoc(‘8312-11’);» 8312-11 ). Якщо особа, яка звернулась
за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство,
тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй нотаріусом або
ерекладачем.

Законодавчими актами визначена як державна, так і приватна нотаріальна
діяльність.

Реєстрація приватної нотаріальної діяльності провадиться управліннями
юстиції Ради Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій за заявою особи, яка
має свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю.

Контроль за законністю виконання приватними нотаріусами своїх обов’язків
здійснюється Міністерством юстиції України, управліннями юстиції Ради
Міністрів Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій.

державних нотаріальних конторах вчиняються такі нотаріальні дії:

1) посвідчуються угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти
та ін.);

2) вживаються заходи до охорони спадкового майна;

3) видаються свідоцтва про право на спадщину;

4) видаються свідоцтва про право власності на частку в спільному майні
подружжя;

5) видаються свідоцтва про придбання жилих будинків з прилюдних торгів;

5-1) видаються свідоцтва про придбання нерухомого майна, яке було
предметом іпотеки; ( Пункт 5 частини першої статті 34 доповнено
підпунктом 5-1 згідно із Законом N 980-IV ( HYPERLINK
«javascript:OpenDoc(‘980-15’);» 980-15 ) від 19.06.2003 )

6) видаються дублікати документів, що зберігаються у справах
нотаріальної контори;

7) накладається заборона відчуження жилого будинку, квартири, дачі,
садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;

8) засвідчується вірність копій документів і виписок з них;

9) засвідчується справжність підпису на документах;

10) засвідчується вірність перекладу документів з однієї мови на іншу;

11) посвідчується факт, що громадянин є живим;

12) посвідчується факт перебування громадянина в певному місці;

13) посвідчується тотожність громадянина з особою, зображеною на
фотокартці;

14) посвідчується час пред’явлення документів;

15) передаються заяви фізичних і юридичних осіб іншим фізичним і
юридичним особам;

16) приймаються у депозит грошові суми та цінні папери;

17) вчиняються виконавчі написи;

18) вчиняються протести векселів;

19) пред’являються чеки до платежу і посвідчується неоплата чеків;

20) вчиняються морські протести;

21) приймаються на зберігання документи.

Законодавством України на державних нотаріусів може бути покладено
вчинення й інших нотаріальних дій.

Приватний нотаріус вчиняє нотаріальні дії, аналогічні державному, за
винятком:

1) накладання і зняття заборони відчуження жилого будинку, квартири,
дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого
майна;

2) видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні
подружжя у разі смерті одного із подружжя;

3) видачі свідоцтва про право на спадщину;

4) вжиття заходів до охорони спадкового майна;

5) посвідчення договорів довічного утримання;

6) засвідчення справжності підпису на документах, призначених для дії
за кордоном, та посвідчення доручень для цієї мети, а також засвідчення
справжності підпису батьків або опікуна (піклувальника) на згоді про
усиновлення дитини.

Похожие записи