Курсова робота

Поняття, підстави, види звільнення від кримінальної відповідальноті
ЗМІСТ

Вступ

Глава 1. Поняття, підстави і види звільнення від кримінальної
відповідальності.

Глава 2. Звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок
відпадання суспільної небезпеки діяння чи особи винної в його скоєнні.

Глава 3. Звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням
особи до адміністративної відповідальності, передачею матеріалів справи
на розгляд товариського суду чи передачею винного на поруки.

Глава 4. Підстави і порядок звільнення неповнолітніх, які скоїли
злочин, від кримінальної відповідальності і застосування до них
примусових мір виховного характеру.

Глава 5. Звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок
закінчення строків давності.

Глава 6. Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках,
передбачених ч.2 ст.56, ч.3 ст.170, ст.22910 КК України.

Висновок

ВСТУП

Створення демократичної держави Україна передбачає удосконалення і
реформу законодавства, в тому числі і кримінального.

Виходячи з цього, що хоча успіх боротьби зі злочинністю визначається
вирішенням кардинальних соціально-економічних і культурно-виховних
задач, посиленням попереджувально-профілактичної діяльності, яка
проводиться на широкій соціальній основі, не втрачають своєї
актуальності і засоби кримінально-політичного, законодавчого характеру,
міри кримінальної відповідальності і покарання. Стає питання про
підвищення ефективності цих мір на основі більш повного виявлення їх
соціальної сутності, правового змісту і механізму
попереджувально-виховного впливу, а також удосконалення їх законодавчого
регулювання і практичного застосування на основах соціальної
справедливості.

В загальному курсі по кримінальному праву ці проблеми, на жаль, слабо
розроблені, відповідно в підручниках помітно не представленні, хоча в
науково-теоретичному плані в останні роки широко обговорюються. Їм
присвячена велика кількість наукових публікацій, значні монографічні
роботи, матеріали спеціальних дослідженнь.

Враховуючи ці обставини, мною зроблена спроба комплексного розгляду
проблеми.

Глава 1

Поняття, підстави і види звільнення від кримінальної
відповідальності.

В розвитку кримінально-правової думки в минулому проблемам кримінальної
відповідальності не приділялось належної уваги, хоча вона є
основоположним інститутом кримінального права, оскільки найпершою
функцією кримінального закону є встановлення встановлення кримінальної
відповідальності, принципів її диференціації і індивідуалізації, форм її
реалізації. Очевидно тут відображається прогалини в самому кримінальному
законі, в якому немає норм, які присвяченні поняттю кримінальної
відповідальності. Закон побудований по старій і традиційній для всіх
правових систем схемі “злочин — покарання” і не містить норм, які б
змогли допомогти в визначені ролі феномену відповідальності, розкриттю
її сутності і характерних ознак. Але однак мова іде про дуже важливе:
вчення про покарання повинно базуватися на понятті і категоріях
кримінальної відповідальності. Як правильно визначає В.С. Прохоров,
теорія кримінальної відповідальності, яка складається в даний час, не
тільки доповнює традиційні поняття вчення про покарання. “Вона значно
підвищує загальну теоретичну обладнаність кримінального права, відкриває
можливість по-новому, з більш чітких методологічних позицій роздивлятись
традиційні питання”.[1]

Для розвитку такої теорії першочергове значення має розгляд і правильне
розкриття самого відправного поняттяпро відповідальність в кримінальному
праві.

Визначення цього поняття, які зустрічаються в літературі, страждають
односторонність, не враховують множинність її ознак, різносторонність
властивостей і аспектів, і в кінцевому рахунку зводиться до модифікації
традиційного поняття покарання, бачачи сутність кримінальної
відповідальності в покаранні, його відбуванні. Так, наприклад,
М.Д.Шаргородський в свій час давав наступне визначення: “Кримінальна
відповідальність – обов’язок особи, яка скоїла злочин, понести
покарання, яке полягає в позбавленнях особистого чи майнового характеру,
осуджуюче його за скоєний злочин і маючи на меті його виправлення і
перевиховання, а також попередження скоєння нових злочинів як ним, так і
іншими особами”.[2]

Суттєво не відрізняється від цього визначенння дефініція, сформульована
набагато пізніше і здавалось би, на більш широкій методологічній основі
А.І.Санталовим. Він пише: “кримінальна відповідальність розуміється
нами як вимушене понесення винною особою негативних наслідків злочину в
формі засудження ( державного осуду) і примушення злочинця до цього
уповноваженими державними органами”. [3] Добавлення моментів
“засудження” і “примус” тут нічого не змінює, оскільки покарання
передбачає те і інше. Тому важко відрізнити і цю форму від традиційного
поняття покарання.

Суттєвий момент в понятті кримінальної відповідальності, момент, не
характерний покаранню, був замічений А.А. Піонтковським, — це обов’язок
особи, яка здійснила злочин “відповідати пред судовими органами і неси
покарання”. [4] І далі, він вважає, що зрозуміти проблему кримінальної
відповідальності в її правовому аспекті можна в рамках
кримінально-правових відносин. “Недостатня розробленість поняття
кримінальної відповідальності пояснюється тим, що радянська теорія
кримінального права довгий не приділяла необхідної уваги проблемі
правовідносин. А це в свою чергу викликано ще далеко не подоланим
відривом кримінального права від загальної теорії права”. [4]

В принципі можна погодитись з цим твердженням, коли мова йде про теорію
правовідносин. Що ж стосується поняття юридичної відповідальності, то в
загальній теорії права воно виявилось ще менше розробленим, ніж в
кримінальному праві. Загальним недоліком і в тому, і в іншому випадках
потрібно, напевно , вважати виявлення догматизму в трактовці вихідних
положень, прагнення притримуватись рамок традиційних категорій і понять
без достатнього розуміння їх соціальної природи і діалектичного
розвитку.

Розвиток соціології радянського права, “соціологізація” наукових
дослідженнь правових норм та інститутів, проблем їх функціонування і
ефективності відкрили можливості ширше і глибше підійти до розкриття їх
сутності і соціальної природи. Це відноситься і до поняття кримінальної
відповідальності.

Я спробую звернути увагу на те нове в підході до розкриття поняття і
розуміння сутності кримінальної відповідальності, що спостерігається в
активізувавшихся в останні роки публікаціях, обговореннях і дискусіях
по проблемах юридичної відповідальності.

Насамперед необхідно вирішити недорозуміння термінологічного порядку,
розібратись в загальному змісті слова “відповідальність”. В загально
вживаному значенні це слово має 2 значення: з однієї сторони,
відповідальність означає володіння правами і обов’язками
(повноваженнями), для того щоб діяти, розуміючи свої дії і беручи на
себе вину за помилки і провини, з іншої сторони, відповідальність – це
необхідність, обо’язок відповідати за свої вчинки, дії, упущення. [5]

Також двояко трактується поняття відповідальність в
філософсько-соціологічній, суспільно-політичній і етико-педагогічній
літературі. Відрив одного смислу від другого , спроба надати любому з
них самостійний характер, можливий лише умовно для визначення
тимчасового стану суб’єкта. Але при цьому неможливо забувати, що поняття
“відповідальність” одночасно 2 початки : позитивне і негативне. Перше,
коли суб’єкт діє відповідально, відповідно зі своїми положеннями, ролями
і обов’язками, і друге, коли суб’єкт діє безвідповідально, проти вимог,
приписів, за що підлягає стягненню, осудженню. В цій схемі закладений не
лише смисловий, але і соціальний зміст поняття відповідальності.

В юридичній літературі традиційно було прийнято розглядувати
відповідальність як наслідок правопорушення, як реалізацію стягуючої
санкції. Правопорушення в свою чергу, визначалось цією санкцією.
Стверджувалось навіть, що “ні наукові думки, ні тим більш інтереси
практиків не дають підстав для перегляду погляду на юридичну
відповідальність як наслідок правопорушення”. [6]

Однак в останній час намічається і іншій підхід, і в загальній теорії
права поняття юридичної відповідальності почало розглядуватись в більш
широкому плані, розкриватись на базі філософсько-соціологічних, нових
методологічних і теоретичних посилок, що відповідно відображається і на
підході до розуміння її різновидностей, в тому числі кримінальної
відповідальності.

Тут відсліджується методологічна важлива логічна послідовність:
соціальна відповідальність (родове поняття) – юридична відповідальність
(видове поняття) – кримінальна відповідальність (вихідне поняття).

Звідси видно, що без розуміння вихідного поняття “соціальна
відповідальність” неможливо правильно уявити собі соціальну природу і
характерні ознаки юридичної відповідальності як різновиду соціальної
відповідальності. А без цього, в свою чергу, неможливо уяснити собі
поняття і сутність кримінальної відповідальності як одного із видів
юридичної відповідальності. Як представлена конструктивна схема поняття
юридичної відповідальності з врахуванням всіх її сторін і аспектів,
викладалось в юридичній печаті. [7] Вихідним початком для неї стала
трактовка поняття соціальної відповідальності. Нагадаю коротко цю схему.

Насамперед усього розрізняють об’єктивну і суб’єктивну сторони
відповідальності. Об’єктивна сторона служить по суті визначаючою ознакою
відповідальності. Вона відображена в реально існуючих відносинах,
виражає обумовлену ними і сформульовану вимогу до діяльності і поведінки
суб’єктів, з’єднана з відповідною санкцією – стимулом позитивної чи
негативної якості, а також фактичне застосування цих санкцій, які
одобряють активність і засуджують нерадивість суб’єктів, підвищуючи тим
самим в них почуття відповідальності. [9] Тут ми маємо справу з
об’єктивуванням відповідальності, з її реальними передумовами.

З суб’єктивної сторони відповідальність являє собою перетворення даної
вимоги в свідомості особи, засвоєння нею соціальних норм і імперативів,
вироблення в ній соціально-позитивної мотивації і, на кінець,
співвідношення нею поведінки і вчинків, практичної життєдіяльності з
вказаними нормами. Свідомістю відповідальності притому охоплюється як
можливість заслужити схвалення і заохочення від інстанції за
старанність, так і поняття необхідності тримати відповідь перед нею і
зазнати стягуючої санкції у випадку негативного вчинку, неправильної
дії, порушення вимог. Тут наявна суб’єктивна відповідальність, доведена
до потенціальних чи конкретних її носіїв.

Таким чином, соціальна відповідальність виступає інструментом
соціального управління і контролю, за допомогою якого врівноважуються
інтереси суспільства і його членів, держави і її громадян, стимулюється
соціально корисна діяльність, поведінки і вчинки людей, забезпечується
організованість, порядок і дисципліна в їх життєдіяльності.

З точки зору форм прояву соціальної відповідальності прийнята її
трактовка в двох аспектах: позитивно-перспективному і
негативно-ретроспективному. Позитивний аспект встановлює таку поведінку
суб’єкта, коли він співвідносить свою поведінку з тими об’єктивними
вимогами, які виражені в соціальних нормах. А негативний аспект
передбачає оцінку безвідповідальної поведінки суб’єкта, коли він діє
наперекір нормативній вимозі, порушує чи ігнорує певне правило, ту чи
іншу урегульовану соціальним регламентом відносину.

Ця наведена схема соціальної відповідальності особистості являється
методологічно визначною для розкриття загального поняття юридичної
відповідальності і, відповідно, кримінальної відповідальності як її
різновиду. Вона все більш і більш признається вченими-юристами і входить
в науково-теоретичні дослідження проблем юридичної відповідальності у
всіх її різновидах, отримує своє признання як відправна концептуальна
модель.

В системі соціальної відповідальності, яка структурно визначається
механізмом соціального регулювання поведінки людей, суспільних відносин,
юридична (правова) відповідальність займає важливе місце. Ця значимість
визначається специфікою правової регламентації поведінки людей на
відміну від інших соціальних нормативів. Однією з важливих особливостей
юридичної відповідальності є високий ступінь її визначеності, що
обумовлюється чіткою нормативністю самого права, відбоченістю правових
вимог в силу відмінності нормотворчої техніки в порівнянні з іншими
сферами соціальної регуляції, а також ясно визначеною системністю права
і структурною визначеністю правових норм. Правові норми готуються
осмислено з точки зору соціальної позиції, конструюються по законам
логіки, включені у відповідні і доступні для всіх акти. В силу цього
вони виступають як найчіткіший і найдієвіший засіб соціального контролю,
використовуються суспільством для регулювання відносин, залежностей,
взаємодій між усіма членами суспільства.

Структурний аналіз усякої правової норми показує, що в ній лежить модель
відповідальної поведінки (вчинку) правосуб’єктної особи, оскільки
містить в собі вказівку на те, як потрібно, можна чи не можна діяти в
гіпотетично визначеній ситуації, а також на те, що наступить (позитивне
чи негативне) внаслідок цього. Вказані норми впливають на правовий
статус і поведінку правосуб’єктних осіб і одночасно упорядковують
суспільні відносини, породжуючи специфічний відповідальний стан
учасників, стан, відповідний державним і суспільним інтересам.

Уявлення про реальність такої об’єктивно-позитивної відповідальності у
суб’єктів права приводить до висновку про те, що відповідальність не
можна зводити лише до дії одного із структурних елементів правової норми
– її санкції, притому санкції виключно стягуючого-каральної, негативної.
Ігнорування ролі позитивних стимулів права, заохочувальних санкцій при
розгляді проблеми юридичної відповідальності потрібно, напевне, вважати
однією з причин однобокості її наукової розробки, зведення
відповідальності до наслідків правопорушення , розгляду її лише в
негативно-ретроспективному аспекті.

Вважаю, що з цим уживатись не можна. Відмічаючи це і підкреслюючи
необхідність нового підходу до розуміння сутності юридичної
відповідальності і розробки актуальних її проблем, я підійшов до
наступного висновку.

“Висування на передній план позитивного аспекту юридичної
відповідальності має велике науково-теоретичне і практичне значення.
Акцентування уваги на творчо-перетворюючій ролі і
мотиваційно-облагороджуючих можливостях правових вимог і імперативів
буде допомагати забезпеченню законності і правопорядку, профілактиці
правопорушеннь на основі корінного покрашення правового виховання,
підвищення у людей почуття відповідальності і розуміння непорушності
правових приписів. Ці питання в свою чергу пов’язані з удосконаленням
законодавства, покращенням інформаційної діяльності держави і її
органів, з правильним здійсненням правової політики .

На мій погляд подібний підхід до поняття юридичної відповідальності
дасть змогу правильно конструювати правові норми, уточнити їх структурні
елементи, удосконалити весь правовий інструментарій регулювання
суспільних аідносин і соціального управління”.

Чи відноситься сказане про юридичну відповідальність до характеристики
кримінальної відповідальності, і чи може воно бути основою для розкриття
поняття і сутності останньої? Позитивна відповідь на це питання дається
далеко не всіма авторами, і тим паче у багатьох зберігається тенденція
бачити в кримінальній відповідальності тільки негативно-ретроспективний
аспект. Ці автори вважають, що “відповідалбність позитивна” і
“відповідальність негативна” – явища різнопланові, які не мають
відношення до характеристики кримінальної відповідальності.

Одначе не можна, очевидно, відділяти кримінальну відповідальність від
соціальної, і тим більше юридичної відповідальності, різновидом якої
вона являється. Акакдемік В.Н. Кудрявцев та ряд інших авторів схиляються
до висновку про необхідність по-новому трактувати кримінальну
відповідальність, використовуючи нові концептуальні основи. Так, в одній
роботі він пише: “Нерідко вважають, наприклад, що кримінальна
відповідальність має лише ретроспективний характер. Однак і в цій сфері
проявляється тенденція до позитивного, перспективного розуміння
відповідальності”. А в другій роботі він відмічає: “ Чим вище рівень
відповідальності в активному смислі, тим ріже має місце відповідальність
в ретроспективному аспекті. Данний вислів в повній мірі відноситься і до
кримінального права”. Послідовно підтримує цю позицію в ряді своїх
публікацій В.А.Елеонорський. На його погляд, кримінальна
відповідальність представляє собою діалектичне поєднання двох аспектів
— ретроспективного (негативного) і позитивного (перспективного). Обидва
ці аспекти, не будучи однаковими, органічно пов’язані між собою, роблять
один на одного, виконують єдину соціальну функцію – виступають в якості
одного із засобів попередження правопорушеннь і боротьби зі
злочинністю”.

Я відстоюю подібну точку зору. Крім того, вважаю, що кримінальна
відповідальність цілком вписується в запропоновану нами конструктивну
схему загального поняття юридичної відповідальності і не менш виразно
проявляє свою соціальну природу, зв’язок з іншими проявами соціальної
відповідальності. Звичайно, при цьому вона володіє і своїми цілком
специфічними ознаками. Спробуємо все це показати.

Як відомо, в боротьбі зі злочинністю, маючи на увазі насамперед її
попередження, в суспільстві бере участь велика кількість суб’єктів ,
використовується різноманітність засобів та методів. Коли в ролі
суб’єкта виступає сама держава, законодавець, то першою його
попереджувальною акцією проти злочинності є визначення моделі цього
соціального явища шляхом визначення вичерпного переліку всіх суспільно
небезпечних діяннь (реальних і можливих), вчинків людей, визнаваємих
злочинними, тобто шляхом криміналізації цих діяннь.

Зв’язок правових установок з соціальними процесами, з поведінкою і
вчинками людей в сфері кримінального права відсліджується більш виразно
внаслідок того, що його норми втілюють в себе правові імперативи,
адресовані насамперед правосуб’єктним особам, наставляючи їх у дусі
самих переконливих соціальних вимог.

Догматично-традиційне уявлення про карально-репресивне призначення
кримінального права все ще служить перешкодою широкому соціологічному,
соціально-психологічному і єтико-педагогічному вивченню норм і
інститутів кримінального права, відповідно і уясненню позитивного
аспекту кримінальної відповідальності. А поміж тим дійсна сутність
кримінальної відповідальності і покарання, особливо в наш час,
розкривається там, де їх розглядують в контексті більш широкого
соціального фону, як способом соціального контролю і складаючи елементи
соціально-педагогічного інструментарія, як суттєві засоби соціального
оздоровлення виправно-виховного впливу на членів суспільства.

Розкриттю поняття кримінальної відповідальності в позитивному її аспекті
перешкоджає і непослідовна розробленість проблеми функцій кримінального
права, а кримінальна відповідальність, як виявляється, є засобом її
виконання. В літературі прийнято говорити про функціїї охоронні і
регулятивні, притому трактуються вони дещо по-іншому, ніж ми собі
уявляємо. Так В.Г.Смірнов пише: ” якщо охорона дія кримінального права
направлена на відносини, встановлені чи закріплені цивільним правом, то
регулятивна дія – на відносини, виникаючи із злочинного посягання на
охоплювані інтереси”. Приєднуючись до цієї точки зору, В.М. Коган
відмічає умовність такого поділу, оскільки, “норма охороняє тим, що
регулює, і регулює тим, що охороняє”. При цьому не звертається увага на
самостійність ролі кримінального права в регулюванні нормативних
суспільних відносин, на те, що кримінальний закон – це не лише каральний
інструмент, але і кодекс поведінки людей.

Кримінальний закон в цілях попередження злочинів здійснює три
взаємопов’язані, але відносно самостійні функції – регулятивну, охоронну
і каральну. В їх здійсненні вирішальну роль грає кримінальна
відповідальність в її негативному і позитивному аспектах. Не вдаючись в
деталі, коротко пояснимо цю точку зору.

Здійснення регулятивної функції заключається в встановленні доведення до
правосуб’єктних осіб визначених правил поведінки, якими вони повинні
керуватись в своїх відносинах з державою, суспільством та іншими людьми.
Охоронна функція – це звернення вказаних правил до закріплення і охорони
морально-єтичних і соціально-економічних цінностей, соціальних і
юридичних ( інших галузей права, і не тільки цивільного ) норм, прав і
інтересів громадян від злочинних посяганнь. Каральна ж функція
заключається в погрозі покаранням і реалізації санкцій
кримінально-правових норм у випадках скоєння злочину, що наглядно
переконує адресатів норм в нерухомості данних правил, в недоторканності
охоронюваних законом інтересів і цінностей.

Кримінально-правова норма, встановлююча відповідальність, здійснює
бажаний вплив, звичайно не сама по собі, а втілюючись в живі людські
відносини, трансформуючись в свідомості людей. Без цього немає чекаємої
відповідальної поведінки, прояву позитивної відповідальності в руслі
вимог закону. Більшість людей в суспільстві не здійснює злочинів,
виявляючи “законопослух”, в силу своєї свідомості і високої моральності
і зовсім не під впливом кримінального закону. Однак це не звільняє їх
від благотворного профілактичного впливу закону, від відносин суспільної
залежності, які ним породжуються. Як правильно відмічає В.Т.Базилев,
“позитивна юридична відповідальність – це не просто категорія правової
свідомості, вона має цілком об’єктивні основи, базується на відносинах,
маючих об’єктивну природу”. При з’явленні норми, яка передбачає
кримінальну відповідальність за те чи інше діяння, усяка правосуб’єктна
особа волею-неволею стає учасником таких відносинах, суб’єктом
позитивної відповідпльності, оскільки кримінальний закон не встановлює
виборочних суб’єктів. Констатація того, що багатьом людям “немає справи
до кримінального закона”, не зменшує проблеми, не знімає його
всеохоплюючий характер.

Таким чином, кримінальна відповідальність виступає суттєвим засобом
затвердження правопорядку, є найбільш гострою формою реагування на
антисоціальні, суспільно — небезпечні вчинки і поведінку людей. Вона є
найвищою ланкою в системі соціального контролю і стоїть в основі
юридичної ієрархії, та всієї соціальної відповідальності. Являючись
юридичним інститутом, вона відчутно впливає на соціальні процеси і
суспільні відносини, незалежно від того, урегульовані вони правовими
нормами чи мають інший соціальний регламент. Вона встановлюється нормами
кримінального закона, втілюється в реальних суспільних відносинах, які
регулюються цими нормами, і трансформується в правосвідомість суб’єктів.

Резюмуючи вищенаписане, можна сказати наступне. Поняття кримінальної
відповідальності в широкому його смислі визначається, виходячи із двох
начал: об’єктивного і суб’єктивного. Об’єктивне начало означає, з однієї
сторони, те, що суть кримінальної відповідальності визначається
законодавцем в кримінальному законі, заключається в імперативній вимозі
до суб’єктів не здійснювати діяннь, передбачаючих суспільну небезпеку і
бережно відноситись до охоронюваних законом інтересів; з другої сторони,
воно передбачає підзвітність особи, здійснившої злочин, перед органам
правосуддя, ставлення йому за вину скоєнного і реалізацію санкції, тобто
справедливе покарання винного. Інакше кажучи, воно містить виходячи від
вищої інстанції в суспільстві (державі) веління і імперативну вимогу,
чітке правило, яке співвідноситься з погрозою суворої санкції, з однієї
сторони, вчинення суворого стягнення, негативну оцінку і осуд, і, на
кінець, покарання, з іншої сторони.

Суб’єктивне начало кримінальної відповідальності передбачає усвідомлення
правосуб’єктними особами цієї суб’єктивними особами цієї об’єктивної
реальності.

По формі відповідальність має 2 аспекти” позитивно-перспективнтй і
негативно-ретроспективний. Перший аспект є пріоритетним і основним,
оскільки передбачає, що правосуб’єктні особи поважливо відносяться до
вимог кримінального закону, виконують веління і імперативи вищої
інстанції, співвідносячи з ними свою поведінку і вчинки. Більш ярко
позитивна відповідальність з точки зору кримінального закону
проявляється тоді, коли суб’єкти не просто самі не скоюють злочини, але
і активно протидіють посяганню на охоронювані об’єкти зі сторони інших
осіб. Негативно-ретроспективний аспект відповідальності для суб’єкта
означає необхідність і вимушеність понести кримінальне переслідування,
тримати відповідь перед органом правосуддя за скоєнне, випробувати
тяготи своєї вини в скоєнні злочину і понести покарання.

Виникає законне питання: чи має дана формула поняття кримінальної
відповідальності життєву силу і практичне значення, яке її відношення до
реальної діяльності правохоронних органів? Здається, що широке розуміння
кримінальної відповідальності має дуже важливе практичне значення і
пряме відношення до діяльності правоохоронних органів. Воно передбачає
посилення боротьби зі злочинністю не тільки шляхом застосування норм
кримінального права, забезпечуючи перетворення в життя принципу
невідворотності кримінальної відповідальності за скоєні злочини, але і
шляхом більш повного використання ресурсів кримінального закону для
проведення попереджувально-профілактичної і виправно-виховної роботи,
для формування позитивної відповідальності у правосуб’єктних осіб,
виховання усіх громадян у дусі соціальної активності і протиборства злу,
антисуспільним проявам і злочинам.

Подібний підхід передбачає необхідність ціленаправленого
кримінологічного аналізу інститутів і норм кримінального права,
виявлення їх потенціалу в здійсненні соціально-профілактичної і
соціально-попереджувальної функцій. Кримінальна відповідальність – це
основоположний інститут кримінального права, який визначає
криміналізацію суспільно-небезпечної поведінки і вчинків, міру їх
соціальної оцінки. Саме тому вона займає ведуче місце в арсеналі
правових засобів попередження злочинності, а її кримінологічне
дослідження набуває актуального значення.

Підстави звільнення від кримінальної відповідальності являються
специфічними для кожного виду звільнення. В більшості випадків вони
обумовлені невеликим ступенем суспільної небезпеки скоєного діяння і
скоївшої його особи, яке може бути виправлено без застосування
кримінального покарання.

Таким же чином характеризується перша підстава і в кримінальних кодексах
зарубіжних країн. У одних випадках вони називаються “злочинами, не
маючими великої суспільної небезпеки” (КК Болгарії), в інших – “менш
значними” (КК Угорщини), “злочинами меншої тяжкості”(КК Румунії), “менш
тяжкими” (КК Польщі).

На можливість звільнення від кримінальної відповідальності тільки тих
осіб, які не являють собою великої суспільної небезпеки, прямо вказують
всі норми кримінального закону, який регулює види звільнення.

Аналогічні вимоги до особи винного передбачають норми про звільнення від
кримінальної відповідальності, які містяться в законодавстві інших
країн.

Для працівників органів внутрішніх справ правильне визначення ступеня
суспільної небезпеки має немаловажне практичне значення. Всі обставини,
характеризуючі особистість винного як підставу звільнення від
кримінальної відповідальності можна поділити на 3 групи:

обставини, які характеризують особистість злочинця до скоєння злочину ;

обставини, які характеризують особистість злочинця в момент скоєння
злочину;

обставини, які характеризують особистість злочинця після скоєння
злочину.

Серед обставин першої групи закон надає першочергове значення наявності
чи відсутності судимості, або факту повторного скоєння злочину. Майже
всі види звільнення від кримінальної відповідальності виключаються при
повторному скоєнні злочину.

Серед другої групи обставин, найбільше значення має характер і тягар
скоєнного злочину.

Так, ступінь суспільної небезпеки особи буде меншим, якщо злочин скоєно
по необережності чи якщо виконавцем злочину є неповнолітній.

Останню групу обставин складають поведінка і дії винного після скоєння
злочину.

Так, для передачи на поруки закон вимагає, щоб винний чистосердечно
покаявся (ст. 51 КК України)

Види звільнення від кримінальної відповідальності:

відпадання суспільної небезпеки діяння, яке має ознаки злочину чи
скоївшого його особи внаслідок зміни обстановки (ч.1 ст. 50 КК України);

звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням особи до
адміністративної відповідальності;

передача матеріалів справи на розгляд товариського суду (ч.3 ст. 51 КК
України);

передача винного на поруки суспільній організації чи трудовому колективу
(ч.4 ст. 51 КК України);

передача матеріалів справи на розгляд комісії у справах неповнолітніх;

застосуваняя судом до осіб, скоївших злочин у віці до 18 років,
примусових мір виховного характеру (ч.3 ст. 10 КК України);

давність притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 48 КК
України);

амністія і помилування (Конституція України ст. 108);

спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності при
скоєнні окремих категорій злочинів (ч.2 ст. 56, ч.3 ст. 57, ч.3 ст.170,
ч.2 ст. 222, ст.229 10).

Всі види звільнення від кримінальної відповідальності, за винятком
передачи винного на поруки є безумовними. При передачи ж на поруки до
особи висувається ряд вимог, невиконання яких млже обумовити притягнення
його до кримінальної відповідальності.

Будь-який з видів звільнення від кримінальної відповідальності може
застосовуватись лише при наявності в скоєнному складу злочину як єдиної
підстави кримінальної відповідальності.

Особа, звільнена від кримінальної відповідальності не рахується судимою.

ГЛАВА 2

Звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок відпадання
суспільної небезпеки діяння чи особи винної у його скоєнні.

Закон (ч.1 ст. 50 КК) передбачає 2 підстави можливого звільнення від
кримінальної відповідальності: відпадання суспільної небезпеки діяння,
яке містить ознаки злочину чи скоївшого його особи внаслідок зміни
обстановки. Таке звільнення від кримінальної відповідальності є
безумовне, тобто не пов’язане з будь-якими умовами наступної поведінки
звільненого.

Для звільнення від кримінальної відповідальності особи в ряді випадків є
достатнім зміна конкретної обстановки в масштабах населеного пункту,
підприємства, установи, учбового закладу чи навіть сім’ї.

Зміна обстановки може, наприклад, виявитись у призиві винного до армії,
вступу його на роботу чи учбовий заклад, повернення підлітка, який втік
з дому, до сім’ї і т. д.

У такому випадку особа може перестати бути суспільно небезпечною так як
попадає в умови, в яких з’являється можливість ефективного впливу на
нього.

Зміна обстановки може призвести і до відпадання суспільної небезпечності
діяння.

Одна з найчастіших помилок,, які допускають слідчі і судді в
застосуванні даного виду звільнення – відсутність після скоєння злочину
будь-якої зміни обстановки. При цьому дуже популярні посилки на
“недоцільність притягнення до кримінальної відповідальності”.

Як відомо, такої підстави звільнення як “недоцільність”, не знає ні
кримінальне, ні кримінально-процесуальне законодавство. Тому припинення
справи на такій підставі не відповідає закону.

Іноді “недоцільність” підтверджується посилкою на відшкодування
заподіяної шкоди, звільнення винного з роботи та інші подібні обставини,
які, однак, також не свідчать про наявність підстав, передбачених в
законі, — про зміну обстановки.

По цим підставам була, наприклад, припинена кримінальна справа на
старшого прораба Андреєва, привласнившого 487 карбованцев. Посилаючись
на “недоцільність”, слідчий РВВС в постанові не навів будь-яких фактів,
які б свідчили про зміну обстановки після скоєння злочину Андрєевим. Чи
такий приклад: помічник прокурора одного з районів Києва знайшов
“недоцільним” притягувати до кримінальної відповідальності директора і
агронома Плодовочторгу на тій підставі, що “злочин ці особи скоїли
вперше”, ця обставина також не підтверджує зміну обстановки після
скоєння злочину. Дану підставу звільнення від кримінальної
відповідальності не слід путати з явкою з повинною, чистосердечним
покаянням і т.п. обставинами, які грають лише роль пом’якшуючих
відповідальність.

В заключення хотілось би зупинитись на проблемному питанні даного виду
звільнення від кримінальної відповідальності. Зокрема, чи можна вважати
діяння, яке містить ознаки злочину, злочином чи це інше, якесь особливе
діяння ? Чи потрібно при звільненні від кримінальної відповідальності
особи, здійснившої це діяння, признавати винним у злочині? І ще одне
питання: чи потрібно враховувати ці діяння в слідчій статистиці і
фіксувати їх як злочини?

Я притримуюсь точки зору професора Анашкіна Г.З., Філімонова В. та інших
вчених, які вважають, що діяння, яке містить ознаки злочину, є злочином,
не являючим великої суспільної небезпеки. Такої ж думки притримується
практика правоохоронних органів.

Г.Крігер, Н.Кузнецова вважають, що в даному випадку мова йде про особу,
яка здійснила кримінально-правовий проступок .[9]

І. Ной та М.Строгович вважають, що в кримінальному праві крім поняття
злочинця, тобто особи, яка скоїла злочин, з’явилось ще нове поняття –
особа, яка здійснила діяння, яке містить ознаки злочину.[10]

На мій погляд, трактовка вказанного діяння як адміністративного чи
іншого правопорушення чи проступку, яке не є злочином, не відповідає
принципам кримінального права і діючому законодавству.

Глава 3.

Звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням особи до
адміністративної відповідальності, передачею матеріалів справи на
розгляд товариського суду чи передачею на поруки.

У відповідності до діючого законодавства, до особи, яка скоїла діяння,
яке містить ознаки злочину, але не являє великої суспільної небезпеки,
можуть бути застосовані заходи адміністративного чи громадського впливу
(ст. 51 КК України).

Відповідно до закону ці види звільнень від кримінальної відповідальності
допускається при наявності 2 умов. Перше з них відноситься до діяння,
наступне – до особи, яка його скоїла.

Діяння не повинно являти собою великої суспільної небезпеки. При оцінці
характера скоєнного діяння необхідно враховувати обстановку, спосіб
скоєнного злочину, розмір заподіяної шкоди та інші конкретні обставини
справи.

По відношенню до звільнення від кримінальної відповідальності з
застосуванням заходів адміністративного стягнення в ст. 51 КК вказані
певні обмеження. Таке звільнення допускається лише по справам про
злочини, за які законом встановлено міри покарання у вигляді позбавлення
волі на строк не більше 1 року, чи інше, більш м’яке покарання.

Інша умова для застосування ст. 51 КК України заключається в тому, що
була визнана можливість виправлення і перевиховання особи, без
застосування до нього мір кримінального покарання.

При наявності цих умов суд, прокурор, слідчий чи орган дізнання зі згоди
прокурора можуть припинити кримінальну справу чи відмовити в її
порушенні (ст. 13 КПК України) по відношенню до особи, скоївшої діяння,
яке містить ознаки злочину, прийнявши одне з таких рішеннь:

Притягнути до адміністративної відповідальності.

Передати матеріали на розгляд товариського суду

Передати матеріали на розгляд комісії у справах неповнолітніх.

Передати особу на поруки громадській організації чи трудовому колективу.

Для звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням до
адміністративної відповідальності характерно наступне. Воно допускається
лише до осіб, скоївших злочини, за які за законом передбачено покарання
у вигляді позбавлення волі на строк не більше 1 року чи інше більш м’яке
покарання. Особа, яка притягується до адміністративної відповідальності,
повинна визнавати себе винною.

Притягуючи особу до адміністративної відповідальності відповідно зі ст.
51 КК України суд може застосувати одне із наступних стягнень: штраф у
розмірі до 100 грн.; виправні роботи по місцю роботи винного на строк
від 1 до 2 місяців з утриманням до 20 % заробітної плати;
адміністративний арешт на строк до 15 діб. Ці міри не являються
кримінальним покаранням , а отже адміністративне стягнення не є
підставою для повторного злочину.

Вивчення практики застосування мір адміністративної відповідальності
показало, що вона може бути застосована по 96 видам злочинів, за які
передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 1 року чи
інше більш м’яке покарання. По відношенню до всіх злочинів, які
передбачені КК України, ці діяння складають майже 30%.

Дослідження підтвердило певну ефективність застосування
адміністративного стягнення замість кримінального покарання. Рецидив
серед осіб, звільнених від кримінальної відповідальності з застосуванням
адміністративних заходів, майже в 3 рази нижче, ніж серед осіб, до яких
за скоєння аналогічних діянь було застосовано кримінальне покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів
справи на розгляд товариського суду (п.2 ст. 51 КК) можливе лише в тому
випадку, якщо діяння, яке містить ознаки злочину, здійснене вперше.
Особа вважається також скоївшою діяння вперше, якщо вона раніше
звільнялась від кримінальної відповідальності по акту амністії чи
помилування.

Рішення про звільнення від кримінальної відповідальності з передачею
матеріалів справи у товариській суд повинно грунтуватись на аналізі
доказів, які свідчать про скоєння діяння, не являючого собою великої
суспільної небезпеки, а також данних, на підставі яких робиться висновок
про можливість виправлення і перевиховання особи за допомогою заходів
громадського впливу.

Направляти матеріали в товариський суд можуть орган дізнання чи слідчий
зі згоди прокурора, прокурор чи суд.

Товариський суд, отримавши матеріали, визначає одну із наступних мір
впливу:

Попросити пробачення у потерпілого і колектива.

Оголосити товариське попередження, громадський осуд чи громадську
догану.

Накласти грошовий штраф.

Якщо товариський суд при розгляді справи прийде до висновку про
необхідність притягнення особи до кримінальної чи адміністративної
відповідальності, він приймає рішення про повернення матеріалів
відповідним органам.

Така міра впливу носить безумовний характер.

Можливість звільнення від кримінальної відповідальності з передачею
винного на поруки передбачена КК усіх колишніх союзних республік.

Передача на поруки є видом умовного звільнення від кримінальної
відповідальності з застосуванням до винного мір громадського впливу.
Практика показує велику ефективність даного інститут при правильному
його застосуванні.

Якщо особа, яку передано на поруки, порушить ті умови, які пред’явлені
до неї в ході річного випробувального терміну, то справа про здійснений
злочин поновлюється.

Відповідно, скоєне при застосуванні порук не втрачає свого злочинного
характеру, а мова йде лише про умовне звільнення від кримінальної
відповідальності винного з заміною мір державного примусу мірами
громадського впливу. Передача на поруки можлива лише при наявності
перерахованих в законі підстав в їх сукупності

Насамперед усього передача на поруки допустима у відношенні до осіб,
винних у скоєнні діяннь, які містять ознаки злочинів. КК усіх бувших
союзних республік (за винятком ст. 50 КК Естонії) не допускають передачу
на поруки особи, яка вже передавалась на поруки. Так особа не виправдала
виявленої до неї довіри і знову скоїла злочин. Повторне застосування
передачі на поруки сприяло б виникненню почуття безкарності у винної
особи і викликало б невдоволення громадян. Розглядувана заборона
втрачає силу через рік, так як поручительство має силу лише на протязі
цього строку.

Ст. 51 забороняє передавати на поруки особи, яка не вважає себе винною
чи по яким-небудь причинам наполягає на розгляді справи в суді.

Передача на поруки є специфічним умовним звільненням від кримінальної
відповідальності. Для кінцевого звільнення від кримінальної
відповідальності. Для кінцевого звільнення від кримінальної
відповідальності особа, взята на поруки, у відповідності до ст. 51 КК
повинна на протязі року зразковою поведінкою і чесним відношенням до
праці доказати своє виправлення і тим самим виправдати оказану йому
судом і колективом довіру.

Якщо особа, взята на поруки, не дотримується вимог, які встановлені в
законі, а точніше: порушує обіцянку зразковою поведінкою і чесним
відношенням до праці доказати своє виправлення, не підкоряється нормам
співжиття чи залишає колектив працюючих з метою ухилення від суспільного
впливу, то громадська організація чи колектив, які взяли його на поруки,
виносять рішення про відмову від поручительства і направляють це рішення
в прокуратуру чи суд для розгляду питання про притягнення винного до
кримінальної відповідальності за той злочин, в зв’язку із здійсненням
якого був переданий на поруки.

Глава 4

Підстави і порядок звільнення неповнолітніх, які скоїли злочин, від
кримінальної відповідальності і застосування до них примусових мір
виховного характеру.

Частина 3 ст. 10 КК України дає право звільняти від кримінальної
відповідальності неповнолітніх, які скоїли злочини, не являючих собою
великої суспільної небезпеки з застосуванням до них примусових заходів
виховного характеру, які не є кримінальним покаранням.

Примусові заходи виховного характеру застосовуються до неповнолітніх
після закриття кримінальної справи чи відмови в його порушенні і не
тягнуть визнання неповнолітніх судимими. Разом з тим ці міри призначені
виправити неповнолітніх і попередити скоєння злочинів як ними, так і
іншими особами..

Як це встановлює ч.3 ст.10 КК, застосування примусових мір виховного
характеру допустимо лише до тих неповнолітніх, які скоїли злочин, який
не являє собою великої суспільної небезпеки.

Примусові міри виховного характеру можуть бути застосовані до тих
неповнолітніх, виправлення яких можливе без застосування мір
кримінального покарання.

Тому суд найдетальніше повинен не тільки встановити характер і ступінь
суспільної небезпеки злочину, скоєного неповнолітнім, але і вивчити
умови його життя, відношення до навчання, мотиви скоєння злочину і т.д.
Лише на основі всестороннього аналізу обставин справи і особистості
винного можна прийти до висновку, чи є необхідність в засудженні
неповнолітнього, скоївшого злочин, не являючий собою великої суспільної
небезпеки або ж доцільно обмежитись застосуванням примусових заходів
виховного характеру.

Як правило, примусові заходи виховного характеру застосовуються до осіб,
які вперше скоїли злочин, який не являє собою великої суспільної
небезпеки. Хоча в законі і не міститься заборона застосовувати такі
заходи у випадках повторного скоєння злочину, це робити недоцільно.

Існують 2 форми звільнення від кримінальної відповідальності
неповнолітніх:

Застосування судом примусових заходів виховного характеру, які не є
кримінальним покаранням (ч.3 ст. 10 КК).

Передача матеріалів справи судом, прокурором чи слідчим зі згоди
прокурора на розгляд комісії у справах неповнолітніх.

Звільнення від кримінальної відповідальності в перерахованих випадках є
правом слідчого, прокурора, судді.

Комісії мають право порушувати клопотання про помилування, звертатись до
суду з поданням про незастосування покарання, про застосування більш
м’якого покарання, про умовно-дострокове звільнення від покарання чи
заміну покарання більш м’яким, звертатись сумісно з органом внутрішніх
справ в суд з клопотанням про звільнення від покарання неповнолітнього,
у відношенні якого було відстрочено виконання вироку до позбавлення
волі.

Як видно із матеріалів узагальнення Верховного Суду України, суди, не
дивлячись на наявність до того підстав, дуже рідко застосовують до
неповнолітніх правопорушників передбачені законом примусові заходи
виховного характеру.

П’ятнадцятирічний Євдокімов вкрав із сараю громадянина Лісовського 9
голубів, щоб подарувати їх своєму товаришу, але оскільки той відмовився
взяти птахів, випустив їх на волю. Народний суд Ленінградського району
м. Калуги назначив Євдокімову покарання у вигляді позбавлення волі
строком на 2 роки. Навряд чи це викликалось необхідністю з врахуванням
скоєного діяння і віку Євдокімова. До нього цілком успішно могли бути
застосовані заходи виховного характеру.

Глава 5

Звільнення від кримінальної відповідальності внаслідок закінчення
строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.

Давність притягнення до кримінальної відповідальності – це закінчення з
моменту скоєння злочину строку, після якого при вказаних в законі умовах
виключається кримінальна відповідальність.

Підстави застосування давності притягнення до кримінальної
відповідальності:

Закінчення з моменту скоєння злочину певного строку.

Не скоєння в ході цього строку нового злочину, за який по закону може
бути призначено позбавлення волі на строк більше 2 років.

Відсутність того факту, що особа, яка скоїла злочин, переховувалась від
слідства чи суду.

Давність притягнення до кримінальної відповідальності визначає ст. 48
КК. Особа не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо
з дня вчинення нею злочину минули такі строки:

Один рік з дня вчинення будь-якого з злочинів, передбачених статтями
106 і 125 частина 1, або злочину, за який згідно з законом може бути
призначено покарання не більш суворе, ніж виправні роботи або
направлення в дисциплінарний батальйон;

Три роки з дня вчинення злочину, за який згідно з законом може бути
призначено позбавлення волі на строк не більше 2 років (крім злочинів,
передбачених статтями, які вказані в п.1 цієї статті).

П’ять років з дня вчинення злочину, за який згідно з законом може бути
призначено позбавлення волі на строк не більше 5 років.

Десять років з дня вчинення злочину, за який згідно з законом може бути
призначено більш суворе покарання, ніж позбавлення волі строком на 5
років.

Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у законі
строків особа вчинить новий злочин, за який згідно з законом може бути
призначено позбавлення волі на строк більше двох років. Обчислення
давності в цьому разі починається з моменту вчинення нового злочину.

Перебіг давності зупиняється, коли особа, яка вчинила злочин, скриється
від слідства або суду. В цих випадках перебіг давності відновлюється з
моменту затримання особи або явки її з повинною. При цьому особу не може
бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо від часу вчинення
злочину минуло 15 років і давність не була перервана вчиненням нового
злочину.

Питання про застосування давності до особи, що вчинила злочин, за який
згідно з законом може бути призначено смертну кару, вирішується судом.
Якщо суд не визнає можливим застосувати давність, смертна кара не може
бути призначена і замінюється позбавленням волі.

По загальному правилу строк давності вираховується з моменту закінчення
злочину. Якщо скоєно тривалий злочин, то строк давності слід
вираховувати з моменту затримання злочинця, явки з повинною,
добровільного повернення до виконання своїх обов’язків і т.д.

При триваючих злочинах строк давності вираховується з моменту скоєння
останнього злочину.

Перебіг строків давності починається з дня скоєння злочину. Таким
вважається день, на протязі якого, до 24 годин включно, винний скоїв
діяння, яке входить в об’єктивну сторону складу злочину, незалежно від
того, чи є даний злочин формальним чи матеріальним. Наприклад, при
скоєнні вбивства давність вираховується з дня заподіяння смертельної
рани, а не смерті потерпілого.

При співучасті строк давності вираховується з моменту скоєння злочинного
діяння виконавцем. Строк давності закінчується в 24 години останньої
доби встановленого строку.

При приготуванні і замаху строк давності вираховується з моменту
закінчення приготування і замаху.

Другою підставою застосування давності притягнення до кримінальної
відповідальності є не скоєння на протязі строку давності нового злочину,
за яке по закону може бути назначено позбавлення на строк не більше 2
років.

Перерив давності означає, що в строк давності не зараховується час, який
пройшов з моменту скоєння першого злочину до моменту скоєння другого.
Якщо строк давності перервався скоєнням нового злочину, то він починає
відраховуватись з моменту скоєння цього злочину, причому з цього часу
одночасно і самостійно починають вираховуватись 2 строки давності по
двом злочинам. Ці строки не можуть ні додаватися ні поглинатися.

Якщо в ході строку давності особа скоїла новий злочин, за який буде
назначено менше 2 років позбавлення волі чи покарання менш тяжке, ніж
позбавлення волі, строк давності не переривається.

Третьою підставою застосування давності притягнення до кримінальної
відповідальності є відсутність того факту, що особа, яка скоїла злочин,
переховується від слідства чи суду. У цьому випадку строк давності
призупиняється. Це значить, що строк давності з моменту з моменту
скоєння злочину до того моменту, коли особа втікла від слідства чи суду,
зараховується в загальний строк, час, на протязі якого особа
переховувалась від слідства чи суда, в строк давності не зараховується,
а загальний строк знову починає вираховуватись з моменту затримання
особи чи явки його з повинной.

Для визнання особи такою, що переховується від слідства і суда
вирішальне значення має усвідомлення винним того факту, що він
ухиляється від кримінальної відповідальності і покарання. Особа, що
переховується не може бути притягнена до кримінальної відповідальності,
якщо з часу скоєння злочину пройшло 15 років, і давність не була
перервана скоєнням нового злочину.

Право застосування даного виду звільнення надається не тільки суду, але
також прокурору і органам попереднього слідства.

Характерна особливість даного виду звільнення – його обов’язковий
характер. Якщо інші види звільнення від кримінальної відповідальності
застосовуються факультативно, тобто на розсуд органів правосуддя, то в
даному випадку при наявності підстав, передбачених в законі, органи
правосуддя повинні звільнити особу від кримінальної відповідальності.
Виняток становлять тільки випадки скоєння злочинів, які караються по
закону смертною карою, де звільнення також факультативне.

У відповідності з Указом Президії Верхової Ради СРСР від 4 березня 1965
р. “Про покарання осіб, винних у злочинах проти мира і людства і
військових злочинах, незалежно від часу скоєння злочинів” строк давності
не застосовується до військових злочинів і злочинів проти людства.

Глава 6.

Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених
ч.2 ст.56, ч.3 ст.170, ч.2 ст. 222, ст. 229 10

По своїй природі ці випадки однорідні. У всіх випадках звільнення
допускається при наявності в діях особи складу злочину.

Випадки, про які іде мова, мають подібність з діяльним каяттям. Але між
тим є суттєва різниця. Діяльне каяття – обставина, пом’якшуюча
відповідальність, але не тягне звільнення.

Ч.2 ст. 56 КК України встановлює 2 умови звільнення:

А) щоб громадянин України, завербований іноземною розвідкою, не здійснив
для виконання отриманого завдання ніяких дій;

Б) добровільно заявив органам влади про свій зв’язок з іноземною
розвідкою.

Умовою звільнення по ч.2 ст. 222 КК України є добровільність здачі
вогнепальної зброї, боєприпасів, вибухових речовин.

В ч.3 ст.170 КК України в якості однієї із умов звільнення від
кримінальної відповідальності називається добровільна заява про дачу
взятки

Висновок

В данній роботі розкрито один з найважливіших інститутів кримінального
права – інститут кримінальної відповідальності, та розглядаються
поняття, підстави та види звільнення від неї.

Даний інститут кримінального права в умовах зростання злочинності в
незалежній українській державі набуває вирішального значення. При цьому
його дослідження стає одним з найважливіших напрямків розвитку науки
кримінального права. Це відбувається як під впливом об’єктивних
обставин, так і суб’єктивних, а також внаслідок того, що він був
недостатньо розроблений за радянської влади, що в свою чергу
обумовлюється недостатньою увагою, яка приділялася даному інституту.

По формі відповідальності можна поділити на 2 види: позитивну
(перспективну) і негативну (ретроспективну). Негативна кримінальна
відповідальність – це відповідальність за скоєне діяння, яке передбачено
кримінальним законом як злочин. Тобто, це кримінальна відповідальність в
звичайному розумінні переважної більшості людей. Позитивна ж
відповідальність виражається в поважному відношенні правосуб’єктних осіб
до кримінального закону, в дотриманні його вимог. Позитивна
відповідальність набуває визначального значення на сучасному етапі
розвитку української держави, тому що вона підвищує правосвідомість
громадян, гарантує дотримання законності та здійснює ще цілий ряд
важливих функцій.

Однією з форм відповідальності є застосування до особи, яка скоїла
злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, заходів більш
ніяких ніж кримінальне покарання, при цьому особа звільняється від
кримінальної відповідальності. Перелік випадків, в яких допускається
звільнення від кримінальної відповідальності, чітко визначений законом.

В цілому робота має велике практичне значення, тому що має пряме
відношення до діяльності правоохоронних, та інших спеціально
уповноважених державних органів, і може бути з успіхом застосована на
практиці.

Література

[1] – Курс радянського кримінального права. – т.5. – Л., 1981,

[2] — Курс радянського кримінального права. – т.1. – Л., 1968,

[3] — Санталов А.І.Теоретичні питання кримінальної відповідальності –
Л.,1982.

[4] – Курс радянського кримінального права – т.3. – М., 1970

[5] – Обєгов С.І. – Словник російскої мови – М., 1961.

[6] – Самощенко І.С., Фаркушин М.К. – Відповідальність по радянському
законодавству – М., 1971.

[7] – Астеміров З.А. – Поняття юридичної відповідальності – Радянська
держава і право. –1979. — №6.

[8] – Табунов М.Д. – До питання про соціальну відповідальність людини –
В кн.: ”Особистість при соціалізмі” – М., 1968.

[9] – Радянська держава і право – 1984. — №1.

[10] – Радянська держава і право – 1982 — №7.

Похожие записи