Поняття охорони здоров’я на виробництві та її правове забезпечення

Конституція України до числа соціальних прав включає право кожного на
охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49),
належні, безпечні й здорові умови праці (ст. 43). Відповідно до ст.12
Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права кожна
людина має право на медичну допомогу та медичний догляд у разі хвороби.
Серед основних трудових прав працівників ст. 2 Кодексу законів про працю
України вказує на право на здорові та безпечні умови праці. Ст. 6 Основ
законодавства України про охорону здоров’я закріплює право на охорону
здоров’я, що передбачає серед інших право на безпечні й здорові умови
праці.

Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи,
організації, посадові особи та громадяни зобов’язані забезпечити
пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди
здоров’ю населення й окремих осіб (ст. 5 Основ законодавства України про
охорону здоров’я). Зазначаючи необхідність створення безпечних і
здорових умов праці в процесі трудової діяльності працівників, наукова
та навчальна література з трудового права завжди користувалася терміном
«охорона праці». При цьому термін «охорона праці» вживається в двох
значеннях: широкому й вузькому. Як вказує В. І. Прокопенко, в широкому
розумінні до поняття «охорона праці» відносяться «ті гарантії для
працівників, що передбачають усі норми трудового законодавства»
(Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. — X.: Фірма «Консум»,
1998. — С. 360). У широкому значенні під охороною праці розуміється
сукупність правових норм, що охоплюють увесь комплекс питань
застосування праці й приналежних до різних інститутів трудового права
(трудового договору, робочого часу і часу відпочинку та ін.). До них
належать норми, які забороняють необґрунтовану відмову в прийнятті на
роботу, обмежують переведення та звільнення працівників, встановлюють
граничну тривалість робочого часу, регламентують час відпочинку, та
багато інших, спрямованих на створення сприятливих загальних умов
трудової діяльності (Советское трудовое право: Учебник / Под ред. А.С.
Пашкова, О.В. Смирнова. — М.: Юрид. лит., 1988. — С. 446). Л.О.
Сироватська під охороною праці у широкому значенні розуміє все трудове
право, оскільки всі його норми спрямовані на захист інтересів усіх
працюючих (Сьіроватская Л.А. Трудовое право: Учебник — 2-е изд.,
перераб. й доп. — М.: Юрист-ь, 1998. — С. 252). У цьому значенні, на
нашу думку, і повинен застосовуватися термін «охорона праці» як
визначення заходів, спрямованих на охорону права особи на працю.

Терміном «охорона праці» у вузькому розумінні завжди визначалося
створення для працівників здорових та безпечних умов праці (див.
зазначену вище роботу, с. 446). Закон України «Про охорону праці» від 14
жовтня 1992 р. в ст. 1 — так визначає охорону праці: «Охорона праці — це
система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і
лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження
здоров’я і працездатності людини в процесі роботи». Виходячи зі змісту
закону та інших зазначених вище нормативно-правових актів, більш
доцільно, на нашу думку, замість терміна «охорона праці» у вузькому
розумінні вживати термін «охорона здоров’я працівників на виробництві»,
оскільки фактично метою таких заходів є саме охорона здоров’я
працівника, збереження його працездатності на виробництві під час
виконання трудових обов’язків.

Останнім часом вимоги з охорони здоров’я часто не дотримуються
підприємствами різних організаційно-правових форм, які використовують
працю найманих працівників. Чимало керівників підприємств
безвідповідально ставляться до обов’язків щодо створення здорових і
безпечних умов праці, часто розглядають ці питання як другорядні. Лише
за два місяці 1999 р. інспектори Держнаглядохоронпраці виявили понад 340
тис. порушень правил безпечного ведення робіт. Через наявну загрозу
життю заборонялася робота понад 17 тисяч підприємств та об’єктів (Праця
і зарплата. — 1999. — №8. — Квітень).

Такий стан охорони здоров’я на виробництві пояснюється передусім важким
економічним становищем держави, а також іншими об’єктивними і
суб’єктивними причинами, які полягають у зносі основних виробничих
фондів, у тому, що немає зацікавленості власників у поліпшенні умов і
безпеки праці, в некомпетентності більшості персоналу в питаннях охорони
здоров’я, в низькій трудовій і технологічній дисципліні, в недостатній
ролі органів нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю й
охорону здоров’я у процесі праці. В умовах, що не відповідають
санітарно-гігієнічним нормам, працює понад 3,4 млн чоловік.
Забезпеченість працюючих засобами індивідуального захисту не перевищує
40-50%. Щорічні виплати на відшкодування шкоди, заподіяної життю і
здоров’ю працюючих, сягають 400 млн грн. Особливу тривогу викликає
зростання кількості аварій з груповими нещасними випадками. Під час
аварій у 1998 р. було травмовано 712 працівників, з-поміж яких 279 —
смертельно.

В основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки йдеться про
необхідність реформування системи охорони праці, основною метою якої є
істотне зниження рівня виробничого травматизму і професійних
захворювань, зменшення чинників шкідливого впливу на організм працюючих
і вивільнення працівників з шкідливих і важких умов праці. Хоча у
Основних напрямах і вживається традиційний термін «охорона праці», але
по суті мова йде про охорону здоров’я та працездатності працівників.

Для цього передбачається: завершити формування системи управління
охороною праці на регіональному і виробничому рівнях для підприємств,
установ, організацій усіх форм власності, видів діяльності; здійснити
перегляд законодавчих і нормативних актів з питань охорони праці з
урахуванням вимог нормативних актів Європейського Союзу; прийняти
законодавчі акти про об’єкти підвищеної небезпеки і про безпеку
промислової продукції; перейти до територіально-галузевого принципу
здійснення державного нагляду за охороною здоров’я в процесі праці;
забезпечити стабільне фінансування заходів щодо питань охорони здоров’я
тощо. На жаль, деякі з цих заходів так і залишаються на папері.

Найважливіші норми щодо охорони здоров’я працівників на виробництві
закріплені в Законі України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р.
(Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №49. — Ст. 668), у трьох
главах КЗпП (глава XI «Охорона праці», глава XII «Праця жінок», глава
XIII «Праця молоді»), а також у підзаконних актах — положеннях,
правилах, інструкціях, актах соціального партнерства, локальних
нормативно-правових актах.

§ 14.2. Гарантії прав працівників на охорону здоров’я на виробництві

Права громадян, у тому числі працівників, закріплені у відповідних
нормативно-правових актах, може бути реалізовано тільки за умови, якщо в
нормативному порядку будуть встановлені для цього необхідні гарантії.

Закон України «Про охорону праці» передбачає цілий ряд гарантій прав
громадян на охорону праці як при укладенні трудового договору, так і під
час роботи на підприємстві.

Чинне законодавство передбачає систему гарантій щодо охорони здоров’я
працівників на виробництві. Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен
має право на належні, безпечні й здорові умови праці. Використання праці
жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах
забороняється.

Основи законодавства України про охорону здоров’я розглядають охорону
здоров’я як загальний обов’язок усіх підприємств, установ, організацій,
посадових осіб та громадян, які зобов’язані забезпечити пріоритетність
охорони здоров’я у власній діяльності (ст. 5 Основ). З метою
забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, високого рівня
працездатності встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до
організації виробничих процесів, пов’язаних з Діяльністю людей. Власники
і керівники підприємств, установ і організацій зобов’язані забезпечити
виконання техніки безпеки, виробничої санітарії, інших вимог охорони
праці, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей (ст. 28 Основ).
При укладенні трудового договору громадянин повинен бути проінформований
власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на
робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих чинників, про можливі
наслідки їх впливу на здоров’я і про його права на пільги і компенсації
за роботу в таких умовах. Забороняється укладення трудового договору з
громадянином, якому згідно з медичним висновком протипоказана
запропонована робота за станом здоров’я.

Однією з гарантій є й те, що згідно зі ст. 153 КЗпП працівник має право
відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація,
небезпечна для його життя чи здоров’я або для оточуючих його людей і
навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується
фахівцями з охорони праці підприємства за участю представника профспілки
й уповноваженого трудового колективу, а за період простою з цих причин
не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток.

Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо
власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного
договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна
допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менш
3-місячного заробітку (ч. 3 ст. 38, ст. 44 КЗпП).

На час припинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого
виробництва або обладнання органом державного нагляду або службою
охорони праці працівникам гарантується збереження місця роботи.

Працівникам, зайнятим на роботах з важкими і шкідливими умовами праці,
надається право на додаткові пільги і компенсації. Вони безкоштовно
забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або
рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право
на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення
тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову
пенсію, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації,
що надаються у передбаченому законодавством порядку. Власник також може
за свої кошти додатково встановлювати працівникам за колективним
договором (угодою, трудовим договором) пільги і компенсації, не
передбачені чинним законодавством.

Гарантійною нормою є й те, що на власника покладається обов’язок
безкоштовної видачі працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального
захисту, змиваючих і знешкоджуючих засобів, а якщо працівник був
вимушений придбати їх за власні кошти, — компенсувати йому витрати.

Серед гарантій прав громадян на охорону здоров’я під час праці особливо
необхідно виділити обов’язок власника відшкодувати працівникові шкоду,
заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з
виконанням трудових обов’язків.

§ 14.3. Організація охорони здоров’я та працездатності працівників на
підприємстві

З метою забезпечення сприятливих для здоров’я умов праці, високого рівня
працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань,
отруєнь та відвернення іншої можливої шкоди для здоров’я на
підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності повинні
встановлюватися єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації
виробничих процесів, пов’язаних з діяльністю людей, а також до якості
машин, обладнання, будівель та інших об’єктів, які можуть мати шкідливий
вплив на здоров’я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові
зразки обов’язково погоджуються з органами охорони здоров’я в порядку,
встановленому законодавством. Власники і керівники підприємств, установ
та організацій зобов’язані забезпечити в їх діяльності виконання правил
техніки безпеки, виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони
здоров’я, передбачених законодавством, не допускати шкідливого впливу на
здоров’я людей (ст. 28 Основ законодавства України про охорону
здоров’я).

Власник зобов’язаний створити в кожному структурному підрозділі й на
робочому місці умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а
також забезпечити дотримання прав працівників, гарантованих чинним
законодавством.

З цією метою власник забезпечує функціонування системи управління
охороною здоров’я, для чого створює на підприємстві підрозділи, які
традиційно іменуються службою охорони праці. Діє ця служба на підставі
Типового положення, затвердженого наказом Державного комітету України по
нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. №73 Кодекс законів про
працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. — 1997. — №11-12. — С. 603). Служба охорони
праці створюється на підприємстві виробничої сфери з числом працюючих 50
і більше чоловік. На підприємстві з числом працюючих менш 50 чоловік
функції цієї служби можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які
пройшли перевірку знань з питань охорони здоров’я. Служба охорони праці
підпорядковується безпосередньо керівникові підприємства і прирівнюється
до основних виробничо-технічних служб.

Служба охорони праці виконує такі основні функції:

опрацьовує ефективну цілісну систему, управління охороною праці від
шкідливих впливів, сприяє удосконаленню діяльності в цьому напрямі
кожного структурного підрозділу і кожної посадової особи; проводить
оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці; складає разом
з структурними підрозділами підприємства план комплексних заходів щодо
досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого
середовища (підвищення існуючого рівня охорони праці, якщо встановлених
норм досягнуто), а також розділ «Охорона праці» в колективному договорі
(до речі, цей розділ доцільно іменувати «Охорона здоров’я», оскільки
саме питанням створення умов праці, спрямованих на збереження здоров’я і
працездатності працівників він присвячується); проводить для працівників
увідний інструктаж з питань охорони праці; організує: забезпечення
працюючих правилами, стандартами, нормами, положеннями, інструкціями та
іншими нормативними актами з охорони праці; облік, аналіз нещасних
випадків, професійних захворювань і аварій, а також шкоди від цих подій;
розробку перспективних та поточних планів роботи підприємства щодо
створення безпечних та нешкідливих умов праці; бере участь; у
розслідуванні нещасних випадків та аварій; у формуванні фонду охорони
праці підприємства і розподілі його коштів; у розробці положень,
інструкцій, інших нормативних актів про охорону праці, що діють у межах
підприємства; контролює:

дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших
нормативних актів, виконання працівниками посадових інструкцій з питань
охорони праці; виконання приписів органів державного нагляду, пропозицій
та подань уповноважених трудових колективів і профспілок з питань
охорони праці, використання за призначенням коштів фонду охорони праці;
своєчасне проведення навчання та інструктажів працюючих, атестації та
переатестації з питань безпеки праці посадових осіб та осіб, які
виконують роботи підвищеної небезпеки, а також дотримання вимог безпеки
при виконанні цих робіт тощо.

Для виконання функціональних обов’язків фахівці з охорони праці
наділяються певними правами, наприклад, безперешкодно в будь-який час
відвідувати виробничі об’єкти, структурні підрозділи підприємства,
зупиняти роботу виробництв, дільниць, машин, механізмів устаткування та
інших засобів виробництва в разі порушень, які створюють загрозу життю
або здоров’ю працюючих; одержувати від посадових осіб необхідні
відомості, документи і пояснення з питань охорони праці; перевіряти стан
безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на об’єктах
підприємства, видавати керівникам перевіреного об’єкта, цеху,
виробництва обов’язковий для виконання припис щодо усунення наявних
недоліків; вимагати від посадових осіб відсторонення від роботи
працівників, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу,
перевірки знань з охорони праці, не мають допуску до відповідних робіт
або порушують нормативні акти про охорону праці; надсилати керівникові
підприємства подання про притягнення до відповідальності працівників,
які порушують вимоги щодо охорони праці та ін. Припис спеціаліста з
охорони праці, у тому числі про зупинення робіт, може скасувати в
письмовій формі лише посадова особа, якій підпорядкована служба охорони
праці. Розпорядження фахівця з охорони праці може відмінити лише
керівник підприємства. Ліквідація служби охорони праці допускається
тільки у разі ліквідації підприємства.

Для нормального функціонування системи управління охороною здоров’я
власник зобов’язаний розробляти і затверджувати положення, інструкції,
інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства та
встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на
території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних
майданчиках, робочих місцях. Ці правила повинні відповідати основним
вимогам, встановленим державними міжгалузевими і галузевими нормативними
актами про охорону праці.

На власникові підприємства також лежить обов’язок здійснення постійного
контролю за додержанням працівниками технологічних процесів, правил
поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами
виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального
захисту і виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці.

Законодавство про охорону здоров’я передбачає й обов’язки працівників.
Згідно зі ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров’я
громадяни зобов’язані піклуватися про своє здоров’я. Стосовно трудового
законодавства цей обов’язок полягає в тому, що працівники зобов’язані
знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці,
користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;
додержуватися зобов’язань з охорони праці, передбачених колективним
договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього
трудового розпорядку підприємства; проходити у встановленому порядку
попередні та періодичні медичні огляди тощо. Відповідно до ст. 11 Основ
законодавства про охорону здоров’я іноземні громадяни та особи без
громадянства, які постійно проживають на території України і працюють на
підприємствах, в установах і організаціях різних форм власності та
господарювання, користуються такими ж правами і несуть такі ж обов’язки
в галузі охорони здоров’я, як і громадяни України. На підприємствах з
кількістю працюючих 50 і більше чоловік рішенням трудового колективу
може створюватися комісія з питань охорони праці, яка діє на основі
Типового положення, затвердженого наказом Державного комітету України по
нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. №72 (Кодекс законів про
працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. — 1997. — №11-12. — С. 611). Комісія
складається з представників власника, профспілок, уповноважених
трудового колективу, спеціалістів з безпеки, гігієни праці і
представників інших служб підприємства. Однак рішення комісії носять
рекомендаційний характер, що взагалі знижує ефективність її роботи.

Фінансування охорони праці здійснюється власником. Працівник не несе
ніяких витрат на заходи щодо охорони Здоров’я при виконанні трудових
обов’язків. Відповідно до ст. 21 Закону України «Про охорону праці»
фінансування охорони праці здійснюється з фондів охорони праці. Такі
фонди утворюються на підприємствах, у галузях і на державному рівні
відповідно до Положення про державний, галузеві, регіональні фонди
охорони праці та фонди охорони праці підприємств (Кодекс законів про
працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. — 1997. — №11-12. — С. 676).

Підприємства можуть використати кошти фонду охорони праці тільки на
заходи, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних
вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці на виробництві.

Кошти галузевих і державного фондів охорони праці витрачаються на
здійснення галузевих і національних програм з питань охорони праці,
науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, що виконуються в
межах цих програм, на сприяння становленню і розвитку спеціалізованих
підприємств та виробництв, творчих колективів, науково-технічних
центрів, експертних груп, на заохочення трудових колективів і окремих
осіб, які плідно працюють над розв’язанням проблем охорони праці.

До державного, регіональних та галузевих фондів охорони праці
надсилаються поряд з коштами державного чи місцевих бюджетів,
відрахуваннями підприємств та іншими надходженнями кошти, одержані від
застосування органами державного нагляду штрафних санкцій до власників
(див. Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи
і організації за порушення нормативних актів про охорону праці,
затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 р.
№754 // ЗП України. — 1994. — №1. — Ст. 24), а також кошти від стягнення
цими органами штрафу з працівників, винних у порушенні вимог щодо
охорони праці. На власникові також лежить обов’язок організувати за свої
кошти проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних
(протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на
важких роботах, роботах зі шкідливими чи небезпечними умовами праці або
таких, де є потреба в професійному доборі, а також щорічного
обов’язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Перелік професій,
працівники яких підлягають медичному огляду, термін і порядок його
проведення передбачено Положенням про медичний огляд працівників певних
категорій, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України
від 31 березня 1994 р. №45 (Кодекс законів України про працю з
постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. — 1997. — №11 -12. — С. 716). Проведення медичних оглядів
покладено на медичні заклади, працівники яких несуть відповідальність
згідно із законодавством за невідповідність медичного висновку
фактичному стану здоров’я працівника.

Власник має право притягнути працівника, який ухиляється від проходження
обов’язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності й
зобов’язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної
плати.

Постановою Кабінету Міністрів України від 6 листопада 1997 року №1238
затверджений Перелік професій і видів діяльності, для яких є
обов’язковим первинний і періодичний профілактичний наркологічний огляд,
а також порядок його проведення (Офіційній вісник України. — 1997. —
Число 46). Метою проведення профілактичного наркологічного огляду
громадян є виявлення хворих на алкоголізм, наркоманію і токсикоманію, а
також визначення наявності або відсутності наркологічних протипоказань
до виконання функціональних обов’язків і ведення певних видів
діяльності.

Дотримання правил техніки безпеки і виробничої санітарії залежить не
тільки від виконання власником своїх обов’язків, а й від того, наскільки
кожний працівник знає і виконує їх під час роботи. Тому всі працівники
при прийнятті на роботу і в процесі виконання обов’язків за трудовим
договором повинні проходити на підприємстві навчання і перевірку знань з
питань охорони праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від
нещасних випадків, про правила поведінки та дії при виникненні аварій
згідно з Типовим положенням про навчання з питань охорони праці,
затвердженим наказом Комітету по нагляду за охороною праці України від
17 лютого 1999 р. №27 (Бюлетень систематизованого законодавства України:
Серія 1. Праця і соціальний захист населення. — 1999. — №6. — С. 49). Ці
обов’язки працівників відповідають вимогам ст. 10 Основ законодавства
України про охорону здоров’я.

Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є
потреба у професійному доборі, повинні проходити попереднє спеціальне
навчання і перевірку знань з питань охорони праці в строки, встановлені
відповідними галузевими нормативними актами про охорону праці, але це
рідше як один раз у рік. Перелік робіт з підвищеною небезпекою
затверджений наказом Державного комітету України по нагляду за охороною
праці від 30 листопада 1993 р. №123 (Кодекс законів України про працю з
постатейними матеріалами / / Бюлетень законодавства і юридичної практики
України. — 1997. — №11-12. — С. 627).

Навчання й інструктаж працівників з питань охорони здоров’я під час
праці є складовою частиною системи управління охороною праці й
проводиться з усіма працівниками в процесі їх трудової діяльності.

Відповідальність за організацію і здійснення навчання та перевірки знань
з питань охорони праці на підприємстві покладається на його керівника (в
структурних підрозділах — на їхніх керівників). Контроль за навчанням і
періодичністю перевірок знань з питань охорони здоров’я здійснює служба
охорони праці.

Інструктажі працівників за характером і часом проведення поділяються на
вступний (при прийнятті на роботу); первинний (на робочому місці);
повторний (на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з
підвищеною небезпекою — один раз на 3 місяці, на інших роботах — один
раз на 6 місяців, проводиться індивідуально або з групою працівників,
які виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструктажу);
позаплановий (при зміні правил з охорони праці, заміні обладнання або
інших чинників, що впливає на безпеку праці); цільовий (при виконанні
разових робіт, не пов’язаних з прямими обов’язками зі спеціальності, при
ліквідації аварії, стихійного лиха. Первинний, повторний, позаплановий і
цільовий інструктажі проводить безпосередній керівник робіт (начальник
виробництва, цеху, дільниці, майстер). Інструктажі завершуються
перевіркою знань усним опитуванням за допомогою технічних засобів
навчання, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів роботи.
Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж.

Посадові особи, відповідно до Переліку посад посадових осіб, які
зобов’язані проходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони
праці, затвердженого наказом Держкомітету України по нагляду з охороною
праці від 11 жовтня 1993 р. №94 (Кодекс законів України з постатейними
матеріалами / / Бюлетень законодавства і юридичної практики України. —
1997. — №11-12. — С. 635), до виконання ними своїх обов’язків, а також
періодично, один раз у 3 роки, проходять навчання і перевірку знань з
охорони праці, технологічної безпеки і надзвичайних ситуацій на
виробництві.

Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку
знань з охорони праці, забороняється. При незадовільних результатах
перевірки знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після
первинного, повторного чи позапланового інструктажу для працівника
протягом 10 днів додатково проводяться інструктаж і повторна перевірка
знань. При незадовільних результатах і повторної перевірки знань,
питання щодо працевлаштування працівника вирішується згідно з чинним
законодавством. При незадовільних результатах перевірки знань після
цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. Повторна
перевірка знань при цьому не дозволяється.

§ 14.4. Спеціальні правила охорони здоров’я та працездатності на важких,
небезпечних та шкідливих роботах

На роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах,
пов’язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих
температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими
нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби
індивідуального захисту: маски, респіратори, захисні окуляри, запобіжні
пояси і т. ін., а також змиваючі та знешкоджуючі засоби.

Порядок забезпечення працівників підприємств спеціальним одягом,
спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, а також
порядок їх утримання і зберігання визначається Положенням про порядок
забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та
іншими засобами індивідуального захисту, затвердженим наказом Державного
комітету України по нагляду за охороною праці від 29 жовтня 19.96 р.
№170 (Кодекс законів про працю України з постатейними матеріалами //
Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1997. — №11 — 12.
— С. 690).

Видача замість спеціального одягу і спеціального взуття матеріалів для
їх виготовлення або грошових сум для їх придбання не дозволяється. У той
же час власник або уповноважений ним орган повинен компенсувати
працівнику витрати на придбання спецодягу та інших засобів
індивідуального захисту, якщо встановлений нормами строк видачі цих
засобів порушено і працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У
разі дострокового зносу цих засобів не з вини працівника власник або
уповноважений ним орган зобов’язаний замінити їх за свій рахунок.

На роботах, пов’язаних із забрудненням, працівникам видається безплатно
за встановленими нормами мило, а там, де можливий вплив на шкіру
шкідливо діючих речовин, — змиваючі, знешкоджуючі засоби. Перелік робіт
і професій, що дають працівникам право на отримання мила, встановлюється
власником або уповноваженим ним органом за узгодженням з профспілковим
органом.

На роботах зі шкідливими умовами праці працівникам видаються безоплатно
за встановленими нормами молоко або інші рівноцінні харчові продукти.
Діючою постановою Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань
і Президії ВЦРПС від 16 грудня 1987 р. №731/П-13 «Про порядок
безкоштовної видачі молока або інших рівноцінних харчових продуктів
робітникам і службовцям, зайнятим на роботах з шкідливими умовами праці»
(Бюллетень Госкомтруда СССР. — 1988. — №4) передбачено, що підприємства
самостійно вирішують питання, пов’язані з безоплатною видачею
працівникам молока або інших рівноцінних харчових продуктів, на підставі
Переліку хімічних речовин, при роботі з якими з профілактичною метою
рекомендується вживання молока або інших рівноцінних харчових продуктів,
затвердженого Міністерством охорони здоров’я СРСР 4 листопада 1987 р.
№4430-87 (Додаток до постанови Держкомпраці СРСР і Президії ВЦРПС від 16
грудня 1987 р. №731/П-13).

Молоко видається по 0,5 літра за зміну незалежно від її тривалості в дні
фактичної зайнятості працівника на роботах; пов’язаних з виробництвом
або застосуванням хімічних речовин. Не допускається оплата молока
грішми, заміна його іншими товарами і продуктами, крім рівноцінних —
кефіром, кислим молоком тощо.

На роботах з особливо шкідливими умовами праці надається безплатно за
встановленими нормами лікувально-профілактичне харчування. Перелік
професій і посад, робота на яких дає право на безплатне
лікувально-профілактичне харчування, а також раціони і правила видачі
цього харчування визначено діючою постановою Державного комітету Ради
Міністрів СРСР з праці і соціальних питань і Президії ВЦРПС від 7 січня
1977 р. №4/П-1 (Бюллетень ГоскомтрудаСССР. — 1979. — №7-9).

Лікувально-профілактичне харчування видається у вигляді гарячих
сніданків перед початком роботи. В окремих випадках допускається за
погодженням з медико-санітарною частиною підприємства, а коли її немає —
з місцевою санітарно-епідеміологічною станцією видача цих сніданків під
час обідньої перерви. Працівникам, які одержують безплатне
лікувально-профілактичне харчування у зв’язку з особливо шкідливими
умовами праці, молоко не видається.

Працівники гарячих цехів і виробничих дільниць забезпечуються
безкоштовно газованою солоною водою. Цехи і виробничі дільниці, на які
поширюється це правило, визначаються органами санітарного нагляду за
погодженням з власником або уповноваженим ним органом.

На навантажувально-розвантажувальних роботах встановлено граничні норми
підіймання, перенесення і пересування вантажів (Правила про умови праці
вантажників при навантажувально-розвантажувальних роботах: Утв. НКТ СРСР
20 вересня 1931 р. // Известия НКТ СССР. — 1931. -№30). Забороняється
перенесення одним вантажником вантажів, більших за 80 кг. Якщо вага
вантажу (кожного місця окремо) перевищує 50 кг, то підйом і зняття
вантажу зі спини вантажника повинні проводитися за допомогою інших
працівників, а перенесення такого вантажу допускається на відстань, не
більшу за 60 м.

?

ful`mtx/eeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

?~O¶U?U?Y aJae-en?Oeoxoeeueuoooooooooooooooooooooooooooo

oooooooooooooooooooooooooooo

Працівникам, які працюють у холодну пору року на відкритому повітрі або
в закритих неопалювальних приміщеннях, вантажникам і деяким іншим
категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством,
надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які
включаються в робочий час. Власник або уповноважений ним орган
зобов’язаний обладнувати приміщення для обігрівання і відпочинку
працівників. Питання про кількість і тривалість перерв і про обладнання
місць обігрівання вирішується власником або уповноваженим ним органом і
виборним профспілковим органом підприємства. Тривалість і розподіл
перерв для відпочинку на навантажувально-розвантажувальних роботах
встановлюються правилами внутрішнього трудового розпорядку. Для
працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці,
встановлюється скорочена тривалість робочого часу — не більш 36 годин у
тиждень (ст. 51 КЗпП). Перелік виробництв, цехів, професій і посад з
шкідливими умовами праці, робота на яких дає право на скорочену
тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому
законодавством. Нині продовжує частково діяти Список виробництв, цехів,
професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на
додаткову відпустку та скорочену тривалість робочого дня, затверджений
постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 21 листопада 1975 р. №298/П-22.

За роботу зі шкідливими і важкими умовами праці працівникам надається
щорічна додаткова відпустка тривалістю до 35 календарних днів, за
Списком виробництв, робіт, цехів, професій і посад, зайнятість
працівників в яких дає право на щорічну додаткову відпустку за роботу із
шкідливими і важкими умовами праці, затвердженим постановою Кабінету
Міністрів України від 17 листопада 1997 р. №1290. Додаткові компенсації
і пільги з урахуванням специфіки умов праці на конкретному підприємстві
можуть визначатися колективним договором або угодою.

§ 14.5. Охорона здоров’я жінок, неповнолітніх і осіб зі зниженою
працездатністю

Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками
права і свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин
забезпечується наданням їм рівних з чоловіками можливостей у професійній
підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо
охорони праці та здоров’я жінок; створенням умов, які дають жінкам
можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом,
матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи
надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
З метою фактичного забезпечення рівноправності, з урахуванням
особливостей жіночого організму, трудовим законодавством передбачено
спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх
трудових прав. Забороняється застосування праці жінок на важких роботах
і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці. Перелік
важких робіт та робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на
яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом
Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 р. №256
(Законодавство України про охорону праці: збірник нормативних актів. —
К., 1995. — Т. 3. — С. 32).

Забороняється також застосування жіночої праці на підземних роботах,
крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному
та побутовому обслуговуванню).

Забороняється залучення жінок до підіймання і переміщення важких речей,
маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми
підіймання і переміщення важких речей жінками затверджено наказом
Міністерства охорони здоров’я України від 10 грудня 1993 р. №241
(Законодавство України про охорону праці: збірник нормативних актів. —
К., 1995. — Т. 3. — С. 61). Граничними нормами підіймання і переміщення
вантажів вважаються при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на
годину) — 10 кг, а якщо робота пов’язана з постійним підійманням і
переміщенням вантажів протягом робочої зміни — 7 кг. Сумарна вага
вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не
повинна перевищувати: з робочої поверхні — 350 кг, з підлоги — 175 кг.

Законодавство обмежує застосування праці жінок у нічний час. Така праця
допускається тільки в тих галузях народного господарства, де це
зумовлюється особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.
Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів
застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів
України. До роботи у нічний час можуть залучатися жінки: медичні
працівники, робітниці підприємств харчової промисловості. Таке залучення
жінок до роботи у нічний час викликано особливою необхідністю, але має
постійний, а не тимчасовий характер. Правила про обмеження застосування
праці жінок у нічний час, як правило, порушуються на підприємствах
приватної форми власності.

Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на
підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім’ї (ст. 175КЗпП). Згідно
зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку
знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться
на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих
факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

До вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного
висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих
виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи зі збереженням
середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за
рахунок підприємства, установи, організації.

Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості виконання
попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі збереженням середнього
заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років.

Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років, не можуть
залучатися до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні
дні, а також не допускається направлення їх у відрядження. Жінки, які
мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть
залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх
згоди (статті 176, 177 КЗпП).

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм
заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей
віком до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14
років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним
категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов’язаний
повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на
роботу може бути оскаржена у судовому порядку.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років (за
наявністю медичного висновку — до 6 років), одиноких матерів при
наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи
власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків
повної ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення
допускається з обов’язковим працевлаштуванням.

Обов’язкове працевлаштування зазначених категорій жінок здійснюється
також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового
договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня
заробітна плата, але не більше 3 місяців від дня закінчення строкового
трудового договору (ст. 184 КЗпП).

Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами
тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ненормальних
пологів або народження двох чи більше дітей — 70) календарних днів після
пологів, які обчислюються сумарно і надаються жінкам повністю незалежно
від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які
постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, надаються відпустки
тривалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних днів після
пологів, які обчислюються сумарно до пологів з оплатою в розмірі повного
заробітку, незалежно від стажу та місця роботи (ст. 30 Закону України
«Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи»). Після відпустки у зв’язку з вагітністю і
пологами за бажанням жінки їй надається частково оплачувана відпустка
для догляду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою за ці
періоди допомоги за державним соціальним страхуванням.

У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці надається
відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у
медичному висновку, але не більше, як до досягнення дитиною 6-річного
віку.

За рахунок власних коштів підприємства, установи, організації можуть
надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без
збереження заробітної плати по догляду за дитиною більшої тривалості.

У разі надання жінкам відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами
власник або уповноважений ним орган зобов’язаний за заявою жінки
приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від
тривалості її роботи на даному підприємстві, в установі, організації в
поточному робочому році (ст. 180 КЗпП).

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку і
відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки або
осіб, які фактично здійснюють догляд за дитиною, повністю або частково в
межах установленого періоду й оформляються наказом (розпорядженням)
власника або уповноваженого ним органу.

Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та
відпустка без збереження заробітної плати зараховується як до
загального, так і до безперервного стажу роботи і до стажу роботи за
спеціальністю. Однак до стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку,
не зараховується.

Неповнолітні, тобто особи, котрі не досягли віку 18 років, у трудових
правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх. Нарівні з цим для
них встановлено додаткові пільги і гарантії трудових прав.

В інтересах охорони здоров’я неповнолітніх забороняється застосування їх
праці на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними
умовами праці, а також на підземних роботах. Перелік важких робіт і
робіт зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється
застосування праці неповнолітніх, затверджений наказом Міністерства
охорони здоров’я України від 31 березня 1994 р. №46 (Кодекс законів про
працю України з постатейними матеріалами // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. — 1997. — №11-12. — С. 850).

Забороняється також залучати осіб, молодших 18 років, до підіймання і
переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні
норми. Ці норми диференційовано залежно від статі та віку неповнолітніх
працівників і затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України
від 22 березня 1996 р. №59 (Бюлетень нормативних актів міністерств і
відомств України. — 1996. — №6). Усі особи, молодші 18 років,
приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в
подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов’язковому
медичному оглядові (ст. 191 КЗпП).

Норми виробітку для робітників до 18 років встановлюються, виходячи з
норм виробітку для дорослих робітників, пропорційно скороченому робочому
часу для осіб, що не досягли 18 років (ст. 193 КЗпП). Заробітна плата
працівникам, молодшим 18 років, при скороченій тривалості щоденної
роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних
категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Забороняється залучати працівників, молодших 18 років, до нічних,
надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Працівникам віком до 18 років
щорічні відпустки надаються у зручний для них час тривалістю 31
календарний день. Щорічні відпустки працівникам віком до 18 років повної
тривалості У перший рік роботи надаються за їх заявою до настання
6-місячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в
установі, організації.

Звільнення працівників, молодших 18 років, з ініціативи власника або
уповноваженого ним органу допускається, крім додержання загального
порядку звільнення, тільки за згодою відповідного комітету у справах
неповнолітніх (комітети і служби у справах неповнолітніх створено
відповідно до Закону України від 25 січня 1995 р. «Про органи і служби у
справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх»). При
цьому звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 ст. 40 КЗпП,
провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без
працевлаштування.

Особи зі зниженою працездатністю володіють усією повнотою
соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов’язків. Згідно
із Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні» від 21 березня 1991 р. дискримінація інвалідів заборонена і
переслідується законом (ст.1).

Інвалідами вважаються особи зі стійким розладом функцій організму
внаслідок захворювання, травм та уроджених дефектів, що обмежують їх
життєдіяльність, та які потребують соціальної допомоги і захисту. Як
міра втрати здоров’я інвалідність визначається шляхом експертного
обстеження медико-соціальними експертними комісіями МОЗ. Порядок
організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати
працездатності затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4
квітня 1994 р. №221 (ЗП України. — 1994. — №8. — Ст. 190).

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з
урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право
працювати на підприємствах із звичайними умовами праці, в цехах і на
дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися
індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі,
звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу,
переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів
інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком
медико-соціальної експертизи стан його (інваліда) перешкоджає виконанню
професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб або
продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує
погіршенням здоров’я інвалідів. Залучення інвалідів до надурочних робіт
і робіт у нічний час без їх згоди не допускається.

Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1995 р. №314
затверджено Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів (ЗП України. — 1995. — №7. — Ст. 181), яким
передбачено, що робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або
ділянка виробничої площі на підприємстві незалежно від форм власності та
господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робоче
місце інваліда може бути звичайним, якщо за умовами праці та з
урахуванням фізичних можливостей інваліда воно може бути використано для
його працевлаштування, і спеціалізованим, тобто обладнаним спеціальним
технічним оснащенням, пристосуваннями і пристроями для праці інвалідів
залежно від анатомічних дефектів чи нозологічних форм захворювання та з
урахуванням рекомендації медико-соціальної експертної комісії,
професійних навичок і знань інваліда.

Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати
для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної
експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації і
забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені
законодавством.

Законодавством про працю передбачені й інші гарантії в галузі охорони
праці жінок, неповнолітніх і осіб із зниженою працездатністю.

§ 14.6. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних
захворювань та аварій, пов’язаних з виробництвом

У разі травмування працівників, професійних захворювань або аварій на
виробництві власник або уповноважений ним орган повинен провести
розслідування. Порядок проведення розслідування регулюється Положенням
про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і
аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. №623 (в
редакції постанови Кабінету Міністрів України від 17 червня 1998 р.
№923) (Зібрання законодавства У країни. — 1998. — №10. — Ст.437).

Дія даного Положення поширюється на підприємства, установи й організації
усіх форм власності, що діють на території України (далі —
підприємства), усіх громадян (у тому числі іноземців та осіб без
громадянства), які є власниками цих підприємств або уповноваженими ними
особами (далі — власники), а також на громадян, котрі виконують на цих
підприємствах роботу за трудовим договором (контрактом), проходять
виробничу практику або залучаються до роботи з інших підприємств.
Розслідування нещасних випадків (професійних захворювань), що сталися з
працівниками, які перебували у відрядженні за кордоном, а також з
громадянами іноземних держав, які працюють на підприємствах, провадиться
згідно з Положенням, якщо інше не передбачено міжнародними договорами
України. Дія цього Положення не поширюється на осіб, які працюють або
проходять службу та з якими не укладаються трудові договори на
підвідомчих підприємствах і у військових частинах, підрозділах
Міноборони, МВС, Держкомкордону, Національної гвардії, СБУ. У цих
випадках порядок розслідування та обліку нещасних випадків, професійних
захворювань і аварій встановлюється зазначеними органами за погодженням
з Комітетом по нагляду за охороною праці. Порядок розслідування та
обліку нещасних випадків з учнями та студентами під час
навчально-виховного процесу, трудового і професійного навчання в
навчальному закладі визначається Міносвіти.

Розслідуванню підлягають травми, у тому числі отримані внаслідок
тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострі професійні
захворювання і гострі професійні отруєння, теплові удари, опіки,
обмороження, утеплення, ураження електричним струмом, блискавкою та
іонізуючим випромінюванням, ушкодження, отримані внаслідок аварій,
пожеж, стихійного лиха (землетруси, зсуви, повені, урагани та інші
надзвичайні події), контакту з тваринами, комахами та іншими
представниками фауни і флори (далі — нещасні випадки), що призвели до
втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до
необхідності перевести потерпілого на іншу, легшу роботу терміном не
менш як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві.

За результатами розслідування складається акт за формою Н-1 і беруться
на облік нещасні випадки, що сталися з працівниками під час виконання
трудових (посадових) обов’язків, у тому числі у відрядженнях, а також
ті, що сталися під час:

— перебування на робочому місці, на території підприємства або в іншому
місці роботи протягом робочого часу (термін «робочий час» — це час,
починаючи з моменту приходу працівника на підприємство до його виходу,
який повинен фіксуватися, і цей порядок встановлюється правилами
внутрішнього трудового розпорядку), або за дорученням власника в
неробочий час, під час відпустки, у вихідні та святкові дні;

— приведення в порядок знарядь виробництва, засобів захисту, одягу перед
початком роботи і після її закінчення, під час виконання заходів
особистої гігієни;

— проїзду на роботу чи з роботи на транспорті підприємства або на
транспорті сторонньої організації, яка надала його згідно з договором
(заявкою), за наявності розпорядження власника;

— використання власного транспорту в інтересах підприємства з дозволу
або за дорученням власника;

— провадження дій в інтересах підприємства, на якому працює потерпілий
(дії в інтересах підприємства — дії працівника, які не входять до кола
його виробничих завдань чи прямих обов’язків, наприклад, надання
необхідної допомоги іншому працівникові, дії щодо попередження можливих
аварій або рятування людей та майна підприємства);

— ліквідації аварій, пожеж та наслідків стихійного лиха на виробничих
об’єктах і транспортних засобах, що використовуються підприємством;

— надання підприємством шефської допомоги;

— перебування на транспортному засобі або його стоянці, на території
вахтового селища, у тому числі під час змінного відпочинку, якщо причина
нещасного випадку пов’язана з виконанням потерпілим трудових (посадових)
обов’язків або з дією на нього виробничого фактора чи середовища;

— прямування працівника до (між) об’єкта (ми) обслуговування за
затвердженими маршрутами або до будь-якого об’єкта за дорученням
власника.

Про кожний нещасний випадок свідок, працівник, який його виявив, або сам
потерпілий повинні терміново повідомити безпосереднього керівника робіт
чи іншу посадову особу і вжити заходів для надання необхідної допомоги.
Цей керівник (посадова особа) в свою чергу зобов’язаний терміново
організувати медичну допомогу потерпілому і в разі необхідності
доставити його до лікувально-профілактичного закладу, а також повідомити
про те, що сталося, власника, а також відповідну профспілкову
організацію підприємства;

зберегти до прибуття комісії з розслідування обстановку на робочому
місці та устаткування у такому стані, в якому вони були на момент події
(якщо це не загрожує життю і здоров’ю інших працівників і не призведе до
більш тяжких наслідків), а також вжити заходів з метою недопущення
подібних випадків у ситуації, що склалася.

Власник підприємства, одержавши повідомлення про нещасний випадок,
організовує його розслідування комісією, до складу якої включаються:
керівник (спеціаліст) служби охорони праці підприємства (голова
комісії), керівник структурного підрозділу або головний спеціаліст,
представник профспілкової організації, членом якої є потерпілий, або
уповноважений трудового колективу з питань охорони праці, якщо
потерпілий не є членом профспілки, а у разі гострих професійних
захворювань (отруєнь) — також спеціаліст санепідемстанції. Комісія з
розслідування нещасного випадку зобов’язана протягом 3 діб: обстежити
місце нещасного випадку, опитати свідків і осіб, які причетні до нього,
та одержати пояснення потерпілого, якщо це можливо; розглянути й оцінити
відповідність умов праці вимогам нормативних актів про охорону праці;
установити обставини і причини, що призвели до нещасного випадку,
визначити осіб, які допустили порушення нормативних актів, а також
розробити заходи щодо запобігання подібним випадкам; скласти акт за
формою Н-1 у п’яти примірниках і передати його на затвердження
власникові; у випадках гострих професійних захворювань (отруєнь), крім
акта за формою Н-1, складається також карта обліку професійного
захворювання (отруєння) за встановленою формою.

До акта за формою Н-1 додаються пояснення свідків, потерпілого, а у разі
необхідності — також витяги з експлуатаційної документації, схеми,
фотографії та інші документи, що характеризують стан робочого місця
(устаткування, машини, апаратури тощо), медичний висновок щодо діагнозу
ушкодження здоров’я потерпілого в результаті нещасного випадку, а у разі
необхідності — також про наявність в його організмі алкоголю, отруйних
чи наркотичних речовин.

Власник підприємства повинен розглянути і затвердити акти за формою Н-1
протягом доби після закінчення розслідування, а щодо випадків, які
сталися за межами підприємства, — після отримання необхідних матеріалів.

Затверджені акти протягом 3 діб надсилаються: потерпілому або особі, яка
представляє його інтереси; керівникові цеху або іншого структурного
підрозділу, де стався нещасний випадок, для здійснення заходів щодо
запобігання подібним випадкам; державному інспекторові охорони праці;
профспілковій організації, членом якої є потерпілий; керівникові
(спеціалістові) служби охорони праці підприємства, якому акт
надсилається разом з іншими матеріалами розслідування.

На вимогу потерпілого власник зобов’язаний ознайомити потерпілого або
особу, яка представляє його інтереси, з матеріалами розслідування
нещасного випадку.

Нещасний випадок, про який потерпілий своєчасно не повідомив
безпосереднього керівника чи власника підприємства або якщо втрата
працездатності від нього настала не зразу, незалежно від терміну, коли
він стався, розслідується згідно з вказаним Положенням протягом місяця
після одержання заяви потерпілого чи особи, яка представляє його
інтереси. Питання про складання акта за формою Н-1 вирішується комісією
з розслідування, а у разі незгоди потерпілого чи особи, яка представляє
його інтереси, за рішенням комісії питання вирішується у порядку,
передбаченому законодавством про розгляд трудових спорів.

Контроль за своєчасним і правильним розслідуванням, документальним
оформленням та обліком нещасних випадків, виконанням заходів щодо
усунення їх причин здійснюється органами державного управління та
органами державного нагляду за охороною праці відповідно до їхньої
компетенції та повноважень.

У разі відмови власника скласти акт за формою Н-1 про нещасний випадок
чи незгоди власника, потерпілого або особи, яка представляє його
інтереси, із змістом акта або з приписом посадової особи органу
державного нагляду за охороною праці питання вирішуються вищестоячим
органом державного нагляду за охороною праці або в порядку,
передбаченому законодавством про розгляд трудових спорів. Власник або
уповноважений ним орган зобов’язаний відшкодувати працівникові шкоду,
заподіяну ушкодженням здоров’я, в порядку, передбаченому Правилами
відшкодування власником підприємства, установи, організації або
уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням
здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затвердженими
постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1993 р. №472 (Праця
і зарплата. — 1994. — №17).

§ 14.7. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасних
випадків та професійних захворювань

Загальнообов’язковим є державне соціальне страхування від нещасного
випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили
втрату працездатності.

Під час здійснення працівником своїх трудових функцій існує ризик
професійного травматизму та захворювання.

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» усі працівники
підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником підприємства,
організації та установи незалежно від форм власності та видів їх
діяльності від нещасних випадків і професійних захворювань. У разі
ушкодження їх здоров’я власник зобов’язаний відшкодувати працівникові
шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я,
пов’язаним з виконанням трудових обов’язків.

Сучасна економічна криза, скорочення обсягів виробництва, погіршення
умов праці неодмінно призводить до збільшення порушень нормативів з
охорони праці та зростання кількості нещасних випадків на виробництві й
професійної захворюваності. У нашій країні досі не створено системи
медичної, професійної та соціальної реабілітації постраждалих від
нещасного випадку на виробництві. Нема механізму для відшкодування
збитків постраждалим у разі фінансової неспроможності, банкрутства чи
ліквідації їхніх підприємств. Розв’язати ці проблеми можливо лише шляхом
створення системи соціального страхування від нещасних випадків,
передбаченої Основами законодавства України про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування (Урядовий кур’єр. — 1998. — 19 лютого) та
Законом України від 23 вересня 1999 р. «Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»
(Урядовий кур’єр. — 1999. — 17 листопада). Цей Закон набирає чинності з
1 січня 2001 року. Відшкодування шкоди, медична, професійна та соціальна
реабілітація будуть провадитися Фондом соціального страхування від
нещасних випадків — некомерційною самоврядованою організацією, що діє на
підставі статуту, має права юридичної особи (ст. 15).

Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою,
представниками застрахованих осіб і роботодавців. фонд соціального
страхування від нещасного випадку є правонаступником державного,
галузевих та регіональних фондів охорони праці.

Страхування від нещасного випадку є самостійним видом
загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою
якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров’я громадян
у процесі їхньої трудової діяльності. За даним видом соціального
страхування страхові внески до Фонду соціального страхування від
нещасних випадків сплачують тільки роботодавці. Нещасним випадком є
обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника виробничого
фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових
обов’язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть.
До професійного захворювання належить захворювання, що виникло внаслідок
професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або
переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших
факторів, пов’язаних з роботою (ст. 14 Закону). Таким чином, об’єктом
страхування від нещасного випадку на виробництві є життя застрахованої
особи (працівника), його здоров’я та працездатність. Законом визначено
дві форми страхування: обов’язкова та добровільна. В обов’язковому
порядку страхуванню підлягають особи, які працюють на умовах трудового
договору (контракту); учні, студенти, клінічні ординатори, аспіранти,
докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять,
професійного навчання, виробничої практики (стажування), виконання робіт
на підприємстві та особи, які утримуються у виправних,
лікувально-трудових, виховно-трудових закладах та залучаються до
трудової діяльності. Добровільно, за письмовою заявою, від нещасного
випадку можуть страхуватися священнослужителі, церковнослужителі та
особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах;
особи, що забезпечують себе роботою самостійно, суб’єкти підприємницької
діяльності.

У разі настання страхового випадку Фонд соціального страхування від
нещасних випадків зобов’язаний (ст. 21 Закону):

1) своєчасно та в повному обсязі відшкодувати шкоду, заподіяну
працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або у разі його смерті,
виплачувати йому або особам, які перебували на його утриманні:

— допомогу в зв’язку з тимчасовою непрацездатністю до встановлення
працездатності або встановлення інвалідності;

— щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати
працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку
потерпілого;

— пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або
професійного захворювання;

— пенсію у зв’язку з втратою годувальника, який помер внаслідок
нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

— грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї
шкоди потерпілому;

— допомогу дитині, що народилася інвалідом, внаслідок травмування на
виробництві або професійного захворювання жінки під час вагітності;

2) організувати поховання, відшкодувати вартість ритуальних послуг;

3) сприяти створенню умов для своєчасного надання кваліфікованої першої
невідкладної допомоги потерпілому, його госпіталізації, ранньої
діагностики професійного захворювання;

4) організувати лікування у власних спеціалізованих або інших
лікувально-профілактичних закладах з метою якнайшвидшого відновлення
здоров’я застрахованого;

5) забезпечити повний обсяг постійно доступної медичної допомоги;

6) забезпечити згідно з медичним висновком домашній догляд за
потерпілим;

7) відповідно до висновку ЛКК або МСЕК проводити навчання та
перекваліфікацію потерпілого;

8) організувати робочі місця для інвалідів;

9) сплачувати за потерпілими внески на медичне та пенсійне страхування.

Крім вище перелічених соціальних послуг та виплат, Фонд соціального
страхування від нещасних випадків на виробництві здійснюватиме заходи,
спрямовані на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів.
Виконання цих функцій покладається на страхових експертів з охорони
праці (ст.23 Закону).

Серед основних принципів страхування від нещасного випадку необхідно
виділити економічну зацікавленість суб’єктів страхування в поліпшенні
умов і безпеки праці, диференціювання страхового тарифу з урахуванням
умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної
захворюваності на кожному підприємстві.

Похожие записи