Поняття, мета і види покарань в новому кримінальному кодексі Республіки
Молдова

У Кримінальному кодексі Республіки Молдова (КК РМ) поняття і мету
кримінального покарання викладено по новому. Зазначене формулювання
відображає нові принципові підходи до розуміння соціальної природи
покарання за вчинений злочин. Важливість дослідження у сфері
порівняльно-правового аналізу системи та принципів кримінальних покарань
пов‘язано з остаточним визначенням значення “кари” як мети покарання, і
її співвідношення з принципом забезпечення людської гідності. Стаття
присвячена оцінці змісту поняття покарання у частині загального та
спеціального попередження вчинення нових злочинів. Порівняльно-правовий
аналіз положень нового кодексу Республіки Молдоваз кримінальним
законодавством України та Російської Федерації сприятиме оцінці його
ефективності. Зазначена проблема досліджується вперше.

Поняття і мета кримінального покарання визначаються в ст.61 ЮС РМ 2002
р. Ось її зміст: “(1) Кримінальне покарання є мірою державного примусу і
засобом виправлення та перевиховання судовими інстанціями іменем закону
до осіб, що скоїли злочин, з визначеним позбавленням і обмеженням їх
прав.

(2) Покарання має на меті відтворення соціальної справедливості,
виправлення засудженого, а також попередження скоєння нових злочинів як
особами, яких засуджують, так і іншими. Відбування покарання не повинне
задавати засудженому фізичних страждань і принижувати його людську
гідність”.

Більш стисло і ємко зазначається поняття і мета покарання в ст.43 ЮС
Росії 1996 p., згідно з якою „(1) Покаранням є міра державного примусу,
яка призначається за вироком суду. Покарання застосовується до особи,
яка визнана винною у скоєнні злочину і заключається в передбачених даним
Кодексом позбавленні або обмеженні прав і свобод цієї особи.

(2) Покарання застосовується з метою встановлення соціальної
справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження
скоєння нових злочинів”. Аналогічне визначення поняття і мети
кримінального покарання міститься в статті 50 ЮС України 2001 p., але з
деякою різницею зі ст.61 КК РМ і ст..43 КК Росії. Частина 2 ст.50 ЮС
України передбачає, що,, (2) Покарання має на меті не тільки кару, але і
виправлення засуджених, а також попередження скоєння нових злочинів як
засудженими, так і іншими особами”.

Нові кримінальні кодекси Росії і Молдови виключили „кару” із переліку
цілей кримінального покарання можливо для того, щоб не нагадувати зайвий
раз про злочини скоєні каральними, репресивними органами СРСР за період
сталінських репресій. Законодавець України все ж таки зберіг цей термін
і, на наш погляд, досить обгрунтовано і справедливо.

Вважаємо не вдалим формування частини 2 ст.61 КК РМ в тій частині, що
„Відбування покарання не повинне спричиняти засудженому фізичних
страждань і принижувати його людську гідність”. В ст.43 КК Росії дана
декларація відсутня, а в ст.50 КК України вона сформульована точніше ніж
в ст.61 Молдови, а саме: „(3) Покарання не має на меті спричинення
фізичних страждань або приниження людської гідності”.

Одна справа, коли покарання дійсно не має на меті спричинення фізичних
страждань, і зовсім інша, коли відбування покарання об‘єктивно спричиняє
(і повинне спричиняти) засудженому певні фізичні і моральні страждання.

Хоча законодавці Росії і Молдови при визначенні мети покарання уникають
слова „Кара”, в теорії кримінального права відмічається, що „Кара — це
страждання, які переносить засуджений внаслідок застосування до нього
покарання передбаченого кримінальним законом”. Позбавлення, що
встановлені в покаранні, повинні спричиняти засудженому певні страждання
(фізичні, матеріальні, моральні), тобто володіти каральними якостями, в
протилежному випадку неможливо досягти мети покарання, так як злочинцю
буде вигідніше скоювати злочини і нести покарання. Кара як страждання
входить в покарання в якості його змістовного елементу, але вона не
збиткова і не є метою покарання, а служить лише засобом його досягнення
[5, 243].

В науці кримінального права розрізняють поняття „соціальна
справедливість як мета покарання” і „принцип соціальної справедливості”.
Соціальна справедливість як правова категорія повинна виражати інтереси:
по-перше, потерпілого і членів його сім‘ї; по-друге, держави; по-третє,
суспільства; по-четверте, засудженого. Правосуддя не повинне проявляти
гуманізм до злочинця всупереч інтересам потерпілого [4, 98-100].

Закон визначає виправлення засуджених як формування в них ввічливого
відношення до людини, суспільства, праці, норм, правил та традицій
людського співіснування і стимулювання їхньої правової поведінки. Другою
метою покарання є попередження скоєння нових злочинів, включаючи
спеціальне і загальне попередження.

Спеціальне (часткове) попередження направлене на попередження скоєння
нових злочинів засудженими як в процесі відбування покарання, так і
після його відбування. Для осіб, засуджених до позбавлення волі — це їх
ізоляція, охорона, контроль за особами звільненими від відбування
покарання і т.ін.

D

F

?

 

¤

нанням кримінальних покарань. Загальне попередження, яке вміщує елементи
кари, страху, морального перевпевнення і справедливості, відіграє
важливе значення в боротьбі зі злочинністю.

Види покарання для фізичних осіб

Стаття 62 КК РМ передбачає, що (1) До фізичних осіб, які скоїли злочини,
можуть застосовуватися наступні види покарання:

а) штраф;

б) позбавлення права займати певні посади або займатися певною
діяльністю;

в) позбавлення військового або спеціального звання, класного чину і
державних нагород;

г) безплатна праця на користь суспільства; ґ) арешт;

д) направлення в дисциплінарний батальйон (для військовослужбовців
строкової служби); є) позбавлення волі на певний термін;

є) довічне ув‘язнення.

В статті 44 КК Росії 1996 р. передбачається 13 видів кримінальних
покарань, замість восьми, що в КК РМ. Але всі кримінальні покарання,
передбачені ст.62 КК РМ, передбачені і ст.44 КК Росії. Більша частиназ
них передбачалась і кримінальними кодексами 1960-1961 pp.

Новими покараннями, які являють собою найбільш науковий і практичний
інтерес, є арешт і безоплатна праця на користь суспільства (в КК Росії —
обов‘язкові роботи). Стаття 68 КК РМ із заголовком „Арешт” передбачає,
що:

(1) Арешт — позбавлення особи волі на термін від 3 до 6 місяців.

(2) При застосуванні арешту замість безоплатної праці на користь
суспільства термін арешту може складати і менше як 3 місяці.

(3) Арешт не може бути застосовано до осіб, які не досягай 16 років, до
вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 8 років.

(4) Військовослужбовці відбувають покарання у вигляді арешту на
гауптвахті військової комендатури.

Введення арешту як кримінального покарання в нові кримінальні кодекси
передбачалось ще в 1993 році на міжнародній науково-практичній
конференції з питань реформ кримінального і пенітенціарного
законодавства, яка відбулася в Алма-Ати (Казахстан). Вже тоді учасники
конференції порівнювали переповнені пенітенціарні установи країн СНД з
паровим котлом, в якому тиск пари досягнув вищої межі, який готовий
вибухнути в будь-який момент. В пенітенціарних установах — це соціальна
напруга, яка готова перерости в будь-який момент у соціальний вибух, в
масові безпорядки з великими матеріальними збитками і людськими
жертвами, що неодноразово мало місце в минулому.

Передбачалось, що введення короткострокового арешту із суворими умовами
утримання за нетяжкі злочини відіб‘є бажання у засуджених повторно
попадати в місця позбавлення волі і скоротить рецидив. Саме це брав за
основу законодавець Російської Федерації, а слідом за ним і України та
Молдови, ввівши в нові кримінальні кодекси цей вид покарання.

Відтак, одночасно із введенням в дію ККРФ 1996 р. стало зрозуміло, що
із-за переповнення тюрем і виправних колоній, навіть в такій багатій
країні як Росія, ніде буде утримувати осіб, засуджених до
короткострокового арешту. Тому стаття 4 Закону РФ від 13 червня 1996
року передбачила, що „Положення дійсного Кодексу про покарання у вигляді
обов‘язкових робіт і арешту вводяться в дію федеральним законом після
вступу в силу Кримінально-виконавчого Кодексу РФ по мірі створення
необхідних умов для виконання цих видів покарань, але не пізніше 2001
року”. Для виконання арешту передбачалося побудувати арештні будинки, як
це було в Росії до 1917 р. Пропонувалося також пристосувати під арештні
будинки приміщення військових казарм, які звільнились у зв‘язку із
скороченням армії.

Відтак, пройшло вже 7 років, але ні арешт, ні обов‘язкові роботи в Росії
не застосовуються, і введення в дію цих покарань віднесено на термін не
пізніше 2004 року. Таким чином Кримінальний кодекс РФ в цій частині може
застосовуватися через 8 років після прийняття. В умовах економічної
кризи в нашій республіці і відсутності арештних будинків важко сказати
скільки років потрібно для введення в дію арешту як виду кримінального
покарання і його виконання.

За законодавством Республіки Молдова арешт повинен відбуватися в умовах
суворої ізоляції за правилами відбування позбавлення волі на загальному
режимі в тюрмі. Засудженим не надавалось побачення, за виключенням
побачень з адвокатами, їм не дозволялося отримання посилок, передач і
бандеролей. Пересування без конвою їм не дозволяється. Неповнолітнім
засудженим надаються короткострокові побачення один раз на місяць до 3-х
годин з батьками або особами, які їх замінюють (ст.54
Кримінально-виконавчого Кодексу РМ).

Думаємо, що застосування і виконання в майбутньому арешту оправдає
прогнози вчених і практичних працівників, що це буде сприяти зменшенню
рецидиву серед засуджених у молодому віці за нетяжкі злочини.

Література

1. Кримінальний Кодекс Республіки Молдова від 18 квітня 2002 року.

2. Кримінальний Кодекс Росії 1996 р.

3. Кримінальний Кодекс України від 5 квітня 2001 р.

4. Коментар до Кримінального кодексу Російської Федерації / Під ред.
професорів СІ. Уледько і М.Б. Смоленського. — Ростов-на-Дону: Март.
2002.

5. Российская криминологическая энциклопедия, М., 2000.

6. Флоря В., Плотнік В. Тюремна реформа ? посттоталітарних країнах //
Закон и жизнь. 1998. — №12.

Похожие записи