Реферат на тему:

Поняття кримінального права, його принципи, джерела та система. Поняття
злочину, його види та стадії

За останні кілька років злочинність в Україні стала явищем
загальнонаціонального значення. Якщо раніше боротьба зі злочинністю
розглядалась як важлива, проте все таки обмежена функціями
правоохоронних органів, то зараз вона на фоні не досить послідовних і
виважених економічних реформ виходить на одне з перших місць серед
проблем, що дуже непокоять суспільство. І це не дивно, оскільки
тимчасова криміногенна ситуація в Україні являє собою нове якісне явище
як за чисельністю злочинних проявів, так і за ступенем рушійного впливу
на життєздатність суспільства, функціонування і безпеку держави, права
та свободи її громадян. Необхідно досягти припинення росту злочинності,
а потім і помітного її скорочення. Задля цих цілей вживаються політичні,
економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Для
того щоб це законодавство було досить ефективним, потрібне його
правильне використання. А для цього його необхідно ґрунтовно вивчати з
метою кращого знання та застосування у практичній діяльності.

Починаючи вивчення цієї теми, необхідно мати на увазі, що поняття
«кримінальне право» вживається в двох значеннях: 1) як галузь права і 2)
як наука кримінального права, тобто як теорія кримінального права,
навчальна дисципліна.

Якщо розглядати кримінальне право з погляду галузі права, то воно: а)
являє собою систему юридичних норм, що визначають підстави і принципи
кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільно небезпечні
діяння є злочинами та які покарання необхідно застосувати до осіб, що їх
вчинили; б) ці норми (правила поведінки) встановлюються тільки єдиним
органом законодавчої влади — Верховною Радою України. Жоден інший орган
або посадова особа (навіть Президент) не можуть встановлювати норми
кримінального права. Саме цією ознакою кримінальне право відрізняється
від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть
встановлюватися урядом, а норми адміністративного права — навіть
місцевими органами влади).

Таким чином, кримінальне право як галузь права — це система юридичних
норм, встановлених вищим органом законодавчої влади, що визначають
підстави і принципи кримінальної відповідальності, котрі встановлюють,
які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання можуть бути
застосовані до осіб, що їх вчинили.

Звідси випливає, що предметом кримінального права є злочин і покарання.

До основних завдань кримінального права належать: 1) правове
забезпечення охорони певних суспільних відносин і соціальних благ; 2)
запобігання злочинам. У ч. 1 ст. 1 Кримінального Кодексу (далі — КК)
конкретизовано: «Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове
забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності,
громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного
устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки
людства, а також запобігання злочинам». Проте не можна думати, що всі
без винятку норми кримінального права є тільки охоронними та
попереджувальними. Є серед них і норми регулятивні (наприклад, про
звільнення від кримінальної відповідальності), а також заохочувальні
(норма про необхідну оборону, що виключає відповідальність при
правильному захисті від злочинного посягання). Усі ці завдання
кримінальне право безсумнівно повинно здійснювати відповідно до
встановлених кримінальним законодавством принципів.

Як правило, принципи кримінального права класифікуються на: а)
загальноправові, властиві всім галузям права; б) спеціальні (галузеві),
властиві тільки кримінальному праву.

До загальноправових принципів належать: верховенство права, законність,
гуманізм, рівність громадян перед законом, справедливість і т. п.

Серед спеціальних принципів необхідно насамперед виокремити такі:
особистий характер відповідальності, відповідальність тільки за
наявності вини (цей постулат закріплений у ст. 62 Конституції України),
принцип невідворотності кримінальної відповідальності, принцип економії
кримінальної репресії та ін.

Джерела кримінального права — це система внутрішніх національних
кримінальних законів і міжнародних правових актів, що містять норми
кримінального права.

Джерелом, що містить норми прямої дії, є Конституція України. Всі
кримінально-правові норми повинні їй відповідати. Якщо ж
кримінально-правова норма суперечить Конституції, то вона не має
юридичної сили. Відповідно до ст. 8 Конституції України в такому випадку
норма Конституції повинна застосовуватися як норма прямої дії.
Застосовується конституційна норма і тоді, коли яке-небудь положення, не
врегульоване кримінальним законом, але передбачено Конституцією України.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є
Кримінальний кодекс України, який прийнятий 05.04.01 і набрав чинності з
01.09.01. Він являє собою систематизований законодавчий акт, що
складається із Загальної та Особливої частин.

У Загальній частині визначені всі базові інститути і поняття, що
застосовуються до всіх приписів Особливої частини Кодексу. Ці норми
визначають: цілі Кримінального кодексу; поняття злочину; форми вини,
стадії вчинення злочину; види покарань; погашення і зняття судимості і
т. п. В Особливій частині визначається кримінальна відповідальність за
окремі конкретні злочини. Норми Загальної частини можуть бути зрозумілі
лише на базі Особливої частини. Загальна й Особлива частини — це дві
тісно пов’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі підсистеми. До речі,
вперше розподіл норм кримінального права на Загальну й Особливу частини
було проведено в КК Франції в 1791 р.

З прийняттям Закону України «Про дію міжнародних договорів на території
України» від 10.12.91 статусу джерел кримінального права набули укладені
та ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони застосовуються в
порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Кримінальне право як наука — це система наукових ідей, теорій, поглядів,
понять, пов’язаних з кримінальним правом як галуззю права. Це
фундаментальна юридична, а не прикладна наука.

Предмет цієї науки містить: а) саме кримінальне законодавство;
б) практику застосування кримінального законодавства; в) розробку
теоретичних положень з метою вдосконалення кримінального законодавства;
г) вивчення історії кримінального права; ґ) вивчення та аналіз
кримінального права іноземних держав та інші питання.

Поняття злочину, його види та стадії

Протягом століть людство намагалося дати визначення злочину. Першим на
науковому рівні це зробив римський юрист Ульпіан, який пов’язав злочин з
«дією, що пов’язана з насильством або обманом». Класичним вважається
визначення злочину, що було дано в 1791 р. в КК Франції, потім — у КК
Наполеона (1810 р.). Це визначення з різноманітними модифікаціями по
суті панує і зараз. Ст. 1 КК Франції говорить: «Злочин — це діяння, що
тягне за собою ганебне або болісне покарання». Такого роду визначення
називаються нормативними або формальними, оскільки вони не розкривають
соціальної природи злочину. Проте ще видатний учений і криміналіст
Чезаре Беккаріа відзначав, що злочин — це діяння, що спричиняє шкоду
суспільству.

`

b

O

U

E

I

!нієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.

Суспільна небезпека злочину полягає в тому, що в результаті злочину (дії
або бездіяльності) заподіюється істотна шкода (збиток) або ж створюється
загроза заподіяння такої шкоди суспільним відносинам, що охороняються
кримінальним законом. Варто зауважити, що суспільна небезпека як ознака
злочину — поняття оцінне, і в законі окреслено лише загально, а його
конкретизація надана правозастосувачу. Проте при характеристиці
суспільної небезпеки закон виокремлює такі поняття, як характер і
ступінь суспільної небезпеки злочину. Ці категорії визначають тяжкість
злочину (виходячи насамперед з цінності того блага, об’єкта, на який
посягає злочин; тяжкості наслідків, що настають у результаті вчинення
злочину; способу дії; мотивів вчиненого; форми і ступеня провини) і
відрізняють один злочин від іншого. Дія або бездіяльність, яка хоча б
формально має ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним
законом, але через малозначність не має властивості суспільної
небезпеки, не може бути визнана злочином (ч. 2 ст. 2 КК).

Оскільки суспільна небезпека — ознака достатньо невизначена, оцінна,
вона повинна бути введена в які-небудь законні (нормативні) рамки.
Звідси введення ознаки нормативності (протиправності) у визначенні
злочину, що означає: тільки те діяння, що прямо передбачено кримінальним
законом як злочин, може вважатися злочинним. Відсутність у кримінальному
законі конкретної норми, що передбачає кримінальну відповідальність за
певне діяння, означає, що воно не визнається злочином і не тягне за
собою кримінальної відповідальності.

Таким чином, протиправність — це юридичний вираз суспільної небезпеки,
це форма вираження суспільної небезпеки в законі.

Винність означає, що кримінальній відповідальності підлягають тільки
особи, винні у вчиненні злочину, тобто ті, які навмисно або з
необережності вчинили суспільно небезпечні діяння. Діяння може бути
суспільно небезпечним, але якщо немає провини, то немає і злочину.

Караність означає, що за будь-який вчинений злочин у законі передбачено
конкретний вид і розмір покарання. Проте це не означає, що кожний злочин
обов’язково в конкретному випадку тягне за собою застосування покарання.

Вперше в поняття злочину в КК включена ознака суб’єкта злочину, під яким
розуміють фізичну осудну особу, що вчинила злочин у віці, з якого
відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1
ст. 18 КК). Суб’єкт, що володіє цими ознаками, носить у теорії і на
практиці назву загального суб’єкта злочину. Це поняття введено для того,
щоб виділити поняття спеціального суб’єкта злочину.

Спеціальний суб’єкт злочину — це особа, яка володіє, крім зазначених
загальних (особа фізично осудна, що досягла віку кримінальної
відповідальності), спеціальними додатковими ознаками, які її
характеризують і визначають кваліфікацію вчиненого нею злочину (ч. 2
ст. 18 КК).

Усі інші види правопорушень відповідно до чинного законодавства
називаються адміністративними, дисциплінарними проступками і цивільними
протиправними діяннями. Зазначені правопорушення мають менший ступінь
суспільної небезпеки, ніж злочин.

Серед загальних положень нового Кримінального кодексу привертає увагу
законодавче вирішення питання про класифікацію злочинів залежно від
ступеня важкості, що до цього часу в законі мало половинчате вирішення
(за цим критерієм КК 1960 р. виділяв тяжкі злочини (ст. 7-1) і злочини,
що не представляють великої суспільної небезпеки (ст. 51). Відповідно до
нового КК злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої
тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі (ст. 12 КК).

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у
виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш
м’яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у
виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 3 ст. 12 КК).

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді
позбавлення волі на строк не більше десяти років (ч. 4 ст. 12 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у
вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного
позбавлення волі.

Звичайно, коли йдеться про злочин, мається на увазі його кінцева стадія,
тобто в діях особи є всі ознаки складу злочину. Проте життя набагато
складніше і задуманий особою злочин може бути усічений на певному етапі.
Наприклад, злодій, що намагався проникнути в квартиру, був затриманий,
убивця, стріляючи в жертву, лише ранить її і т. ін. Тому питання про
відповідальність виникає не тільки при закінченому злочині, але й при
підготовці до злочину, спробі його вчинити. У зв’язку з цим і постає
питання про стадії вчинення злочину, під якими розуміють певні етапи
підготовки і здійснення навмисного злочину, що відрізняються між собою
за характером вчинених дій і за моментом припинення злочинної
діяльності.

Чинне кримінальне законодавство виокремлює три основні стадії (етапи)
навмисної злочинної діяльності: 1) готування до злочину; 2) замах на
злочин; 3) закінчений злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи
знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину,
усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення
злочину (ст. 14 КК). Інакше кажучи, готування — це умисне створення умов
для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або
бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину,
передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому
злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі особи
(ч. 1 ст. 15 КК). Таким чином, при замаху на злочин об’єкт злочину
ставиться вже в реальну, безпосередню загрозу заподіяння йому шкоди.
Саме цією ознакою замах відрізняється від готування до злочину, де (на
відміну від замаху) ще тільки створюються умови вчинення злочину.

Закінчений злочин має місце там, де діями особи виконані всі ознаки
складу злочину, визначені в законі (ч. 1 ст. 13 УК). Інакше кажучи, у
поведінці особи є всі ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину
— чого бажав, до чого прагнув, того і досяг.

Залежно від моменту закінчення злочину, ознаки якого визначені в
диспозиції Особливої частини КК, розрізняють три види закінчених
злочинів: а) закінчений злочин із формальним складом; б) закінчений
злочин із матеріальним складом; в) закінчений злочин з усіченим складом.

Злочин з формальним складом визнається закінченим з моменту вчинення
самого діяння.

Злочин з матеріальним складом вважається закінченим, коли наступив
зазначений у диспозиції статті КК наслідок.

Злочин з усіченим складом має місце там, де закон «переносить» момент
закінчення злочину на стадію готування або замаху. Наприклад, відповідно
до ст. 114 КК («Шпигунство») злочин визнається закінченим не тільки при
передачі відомостей, що становлять державну таємницю, але вже і при їх
збиранні.

Слово «кримінальний», вжите до назви «Кримінальний кодекс України»,
походить від терміну «crimen», який виник у римському праві і згодом
посів своє місце у багатьох європейських мовах (зокрема в українській і
досі вживається слово «кримінал»). Оскільки «crimen» у перекладі означає
«злочин», то відповідно і назву «Кримінальний кодекс» можна
перефразувати як «кодекс про злочини» (Науково-практичний коментар
Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року. — К., 2001. — С.
9). В українській мові інколи галузь кримінального права називають
«карним правом» (термін «кара» — це покарання). Так само і відповідний
кодекс називається Карним кодексом (Кодексом про покарання).

Похожие записи