.

Поняття конституційного ладу України (курсова)

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
707 10848
Скачать документ

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Поняття конституційного ладу України”

ПЛАН

Вступ

1. Загальна характеристика конституційного ладу України

2. Засади конституційного ладу як загальний конституційно-правовий
інститут

3. Принципи конституційного ладу України

4. Роль конституційного ладу в розбудові Української держави

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Важливість розгляду теми даної роботи можна пояснити тим, що
конституційний лад — це форми і засобів організації держави, які дають
можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини, а
діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу
влади відповідно до її конституції. В наш час і в нашій країні це
питання стоїть вкрай гостро і ще не до кінця відрегульоване, тому
дослідження даної теми, на мою думку, є вкрай потрібним і нагальним.

В сучасній юридичній науці зміст конституційного ладу розглядають
по-різному:

– як сукупність правовідносин, що виникають у зв’язку із застосуванням
норм конституції та інших джерел галузі конституційного права;

– як сукупність основоположних правовідносин, закріплених і нерідко
спеціально виділених конституцією;

– як систему конституційних положень, здебільшого сутнісного характеру,
які іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості (більше
убезпечені від скасування, ніж зміст).

Найбільш уживаним підходом є розуміння під конституційним ладом
розуміють систему принципів, які дають можливість реально забезпечити
додержання прав і свобод людини, а діяльність держави здійснювати на
основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її
конституції.

При написанні курсової роботи були використані різні літературні
джерела.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною, незалежною,
демократичною, соціальною, правовою державою.

Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною,
повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах
кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у
взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у
державі повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, а також
непідпорядкування і непідзвітність цієї держави іноземним державам у
міжнародних відносинах [8, c.25].

Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для
широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави й
суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного
життя тощо.

Говорячи про Україну як соціальну державу, слід узяти до уваги її
орієнтацію на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної
політики, що діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і
громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров’я і
соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств
населення тощо.

Правова держава — це держава, в якій панує право, де діяльність держави,
її органів та посадових осіб здійснюється на основі та в межах,
визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед
державою, але й держава несе реальну відповідальність перед особою за
свою діяльність та її наслідки.

Конституції проголошує Україну унітарною державою, тобто державою, в
межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право
самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу
зі складу України [1, стаття 2].

В Україні встановлено республіканську форму правління [1, ч.1, ст.5].
Тому носієм суверенітету і єдиним джерелом влади визнається лише народ.

Різні підходи вчених-правознавців до змісту поняття “конституційний лад”
дозволяє зробити висновок, що майже всі вони акцентують увагу на
державницькій стороні цього інституту у відриві від основної складової
самого поняття — людини як вищої соціальної цінності, інтересам якої
мають бути підпорядковані всі інші елементи конституційного ладу —
громадянське суспільство, державний лад, принципи конституційного ладу
тощо. Між тим, з часів прийняття перших декларацій щодо ролі та місця
людини в державі основою конституційного ладу завжди була людина і
громадянин.

2. ЗАСАДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ

ЯК ЗАГАЛЬНИЙ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ

Розділ І Конституції України має назву “Загальні засади”. Тільки
конституції України та Казахстану застосовують цей термін. Інші держави
колишнього СРСР назву згаданого розділу визначають відповідно до його
змісту.

Основи конституційного ладу України — це основоположні принципи
організації та діяльності держави, які визначають форму і засоби
організації Української держави, забезпечують людині та громадянину
права і свободи та характеризують її як конституційну державу [3, c.48].

Виходячи з цього, визначальним критерієм з’ясування змісту поняття
“конституційний лад” є людина з її невід’ємними правами і свободами.

Загальні засади закріплюють окремі права громадянського суспільства у
статтях 13, 15 та 19 розділу І Конституції, а також у розділі II “Права,
свободи та обов’язки людини і громадянина”, на підставі яких і
визначаються основні принципи конституційного ладу України.

Зокрема, такими принципами є: право визначати і змінювати конституційний
лад в Україні виключно народом, яке не може бути узурповане державою чи
її органами або посадовими особами (ч. 3 ст. 5), принцип розподілу
державної влади (ст. 6), принцип верховенства права (ст. 8) та ін. [1]

У свою чергу на основі цих принципів конституційного ладу України
з’ясовується сутність державного ладу (устрою) України.

Згідно з ч. 2 ст. 3 Конституції України “права і свободи людини та їх
гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави” [1, ч.2, ст.3].

Крім того, державний лад включає також певну систему соціальних,
економічних і політико-правових відносин, яка встановлюється і
закріплюється нормами конституційного права. Зокрема, до них відносять
норми, які характеризують Українську державу в цілому (ст. 1), форму
держави (форми територіального устрою України (ст. 2); правління (ст.
5), державний режим (ст. 1) тощо. [1, ч.2]

Проте, державний лад може відрізнятися від конституційного ладу, якщо
вплив держави на суспільство виявляється у неправовій формі, в обхід
Конституції та інших легітимних джерел права, з порушенням обов’язків
держави щодо людини і громадянина. Саме тому Конституція України є
засобом обмеження державної влади.

Обмеження державної влади має на меті створення певних умов для
створення і функціонування громадянського суспільства, яке є необхідним
атрибутом конституційної держави. Громадянське суспільство являє собою
систему самостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які
забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини і
колективів у духовній, соціальній і культурній сферах. Зокрема, воно
охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних
відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і
діяльність громадських об’єднань, сферу виховання, освіти, науки і
культури, сім’ю, систему засобів масової інформації, норми етики
поведінки людини тощо.

Конституція повинна визначати такі межі державної влади, які б виключали
взагалі її втручання у сферу громадянського суспільства. Проте, в
сучасний період без такого втручання у межах, суворо визначених у
Конституції, неможливе нормальне функціонування громадянського
суспільства. Зокрема, таке втручання виявляється в неприпустимості
задоволення прав громадян на шкоду політичній, економічній та духовній
свободі; державного регулювання економіки на шкоду ринковій економіці;
підміни судової процедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, тощо.

Таким чином, у конституційній державі громадянське суспільство
функціонує як самостійно, так і завдяки управлінню з боку держави. У
свою чергу конституційна держава залежить від громадянського суспільства
та його потреб.

Отже, загальні засади, як форма вираження конституційного ладу України,
визнають як першооснову людину і громадянина, їх права і свободи, що є
базою закріплення основних принципів конституційного ладу, на підставі
яких будується державний лад (устрій) та основи громадянського
суспільства в Україні.

У свою чергу норми цього розділу регулюють сукупність основоположних
політико-правових відносин у вищезгаданих сферах. Така конструкція
відповідає сучасним реаліям.

У конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель
суспільних відносин, за якою ми жили тривалий час. Не людина для
держави, а держава для людини — ось квінтесенція цієї формули. І вона
має постійно й цілеспрямовано впроваджуватися в життя.

3. Принципи конституційного ладу України

Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних
політико-правових, економічних та суспільних відносин, які виникають у
суспільстві, в його закріпленні беруть участь усі галузі національного
права України, проте провідне місце серед них належить нормам
Конституції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної сили і
базою галузевого законодавства.

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що
закріплюють загальні засади конституційного ладу, в яких закладено
основні принципи української конституційної держави, що відображають її
сутність.

Основні принципи конституційного ладу України:

– принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою актуальною
цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції);

– принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм
суверенітету і єдиним джерелом державної влади (ст. 5 Конституції);

– визначення форми Української держави як унітарної, суверенної і
незалежної, демократичної, соціальної, правової держави з
республіканською формою правління (статті 1, 2 та 5 Конституції);

– організація і діяльність державної влади будується на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції);

– визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7 Конституції);

– принцип верховенства права, згідно з яким закріплюється загальна
підпорядкованість праву, пряма дія і безпосереднє застосування норм
Конституції (статті 8 і 19 Конституції);

– визнання і гарантування основ громадянського суспільства, його
саморозвитку, свободи його інститутів (статті 11, 13 та 14 Конституції);

– принцип, згідно з яким суспільне життя в Україні ґрунтується на
засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності,
заборони цензури, свободи політичної діяльності, не забороненої
Конституцією і законами України (ст. 15 Конституції);

– принцип визнання української мови державною (ст. 10
Конституції);

– визнання плюралізму форм власності і гарантування захисту прав усіх
суб’єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості
економіки (ст. 13 Конституції);

– принцип, згідно з яким норми міжнародного права, за умови згоди на
обов’язковість яких надано Верховною Радою України, становлять частину
національного законодавства (ст. 9 Конституції);

– визначення основних функцій держави: захисту суверенітету і
територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та
інформаційної безпеки, забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноправності України, оборона держави, здійснення
зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

– принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на
засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що
не передбачено законом [1].

У свою чергу органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставах, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України
(ст. 19 Конституції);

– закріплення у якості державних символів України Державного Прапора
України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20
Конституції).

4. Роль конституційного ладу в розбудові Української держави

Конституційний лад визначає форму державного режиму – демократичну
державу. Демократизм Української держави знаходить своє вираження у
забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад;
політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого
самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демократична держава,
тобто держава народу, його влади. У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається,
що єдиним джерелом державної влади є народ [9, с.58].

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є
місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів
державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як
безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого
самоврядування [1, ч.1, ст.5].

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і
безпосередню демократію.

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних
повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на
підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або
населення, яке мешкає на відповідній території.

Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп
населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69-74 Конституції
України здійснюється через вибори, референдуми та інші форми
безпосередньої демократії.

Основоположним принципом демократичної організації держави,
найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства
права, є принцип розподілу влади. Згідно зі ст. 6 Конституції України
єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополізацію
влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок влади, за яких жодна
з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі
впровадження в життя системи стримувань і противаг, спрямованої на
виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базується на принципі
політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності [1, ст.15]. Цей
принцип виключає можливість Існування в країні державної або іншої
обов’язкової для всіх ідеології; створює можливості впливати на
політичний процес громадським об’єднанням, діяльність яких пов’язана з
політикою, але в рамках Конституції України. “Держава гарантує свободу
політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України”,
— зазначається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які
здійснюються завдяки діяльності політичних партій, громадських
організацій, масових рухів, що беруть участь у політичному процесі. Тому
визначення правового статусу цих об’єднань — важлива умова реалізації
цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України є визнання і
гарантування місцевого самоврядування, оскільки основою демократії як
форми держави та засобу правління є ідея політичної свободи, що
виявляється на підставі принципу самовизначення і самоуправління не лише
людини, народу, а й окремої територіальної громади, яка вирішує питання
місцевого значення як безпосередньо, так і через представницькі та
виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві
референдуми, збори громадян та ін.), органи територіального громадського
самоуправління.

Слід зазначити, що конституційні норми, які характеризують Україну як
демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються.
Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді
усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не
відображають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки
пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада,
яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються
місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа
майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверенною і незалежною
державою. Суверенність (від нім. Souve-ranitat, франц. Souverainete) —
верховна влада, верховенство і незалежність влади.

Суверенітет — властивість держави самостійно і незалежно від влади інших
держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй
території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

В Конституції України розрізняють: державний, національний і народний
суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміється верховенство державної влади
всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері.
Верховенство і незалежність як суверенні властивості державної влади
виражають її політико-правову сутність і виявляються у відповідних
формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяльності держави. Як
найважливіші властивості державної влади вони являють собою якісну
приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єдності і незалежності
державної влади.

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не
панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом.
Верховенство державної влади робить її єдиною політичною владою,
виключаючи саме існування поряд з суверенною владою будь-якої іншої
політичної влади [15, с.154].

Верховенство також полягає у правильному встановленні в суспільстві
єдиного правопорядку, правоздатності державних органів і громадських
об’єднань, наділенні правами, свободами та обов’язками службових осіб і
громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни
та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдиного органу або
системи органів, які здійснюють державну владу. Юридичні ознаки цієї
влади полягають у тому, що загальна компетенція всієї системи органів,
які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для
здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм призначенням
органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим
самим органам за одних і тих самих обставин взаємовиключаючі правила
поведінки.

Національний суверенітет слід розуміти і як демократичний принцип,
відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний
національний розвиток. Утворення суверенної і незалежної держави, вільне
приєднання до іншої держави або об’єднання з нею, встановлення іншого
політичного статусу, який вільно визначається народом, є засобами
здійснення цим народом права на самовизначення.

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юридичні, політичні і
соціально-економічні засоби, які забезпечують його участь в управлінні
справами держави. Конституція України законодавче закріплює ці засоби у
формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обговорень
проектів законів, виборів, народної законодавчої ініціативи та інших
формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою.

Сутність правової держави полягає в демократизмі, народному суверенітеті
як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави
суспільству. Основним у правовій державі є її підпорядкованість праву,
захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалежність суду,
законність діяльності всіх органів держави, правовий захист людини і
громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровільно обмежує державну
владу Конституцією як основним засобом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства
права (ст. 8 Конституції). Верховенство права означає перш за все
верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необхідні для держави:
народне волевиявлення, народний суверенітет, статус людини і
громадянина, конституційної держави та інші загальні засади
конституційного ладу, закріплені на вищому законодавчому рівні —
конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм
законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та
інші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні прийматися на основі
та відповідати Конституції [1, ст.8].

Правова держава повинна мати власну конституцію — основу національної
правової системи, що має бути оформлена у вигляді нормативно-правового
документа, який зобов’язує відповідні органи здійснювати державну владу
на основі порядку, встановленого Конституцією.

Україна як член світового співтовариства визнає частиною її
національного законодавства чинні міжнародні договори, згоду на
обов’язковість яких надає Верховна Рада України [1, ст.9].

Панування закону — головна ознака правової держави. Основним завданням
такої держави є формування цілісної системи національного законодавства,
яка охоплювала б усі сфери життя суспільства, причому норми права мають
бути рівні для всіх громадян. Тому, згідно зі ст. 8 Конституції України
звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і
громадянина гарантуються.

Для правової держави характерні такі її взаємовідносини з громадянами,
за яких держава, її органи, службові особи підкоряються всьому
суспільству, відповідають перед людиною. Звідси — пріоритет особи у
взаємовідносинах між людиною і державою.

Виходячи з цього, коли правова держава приймає закони вона покладає на
себе обов’язки перед громадянами і повинна визначити конкретні правові
види відповідальності державних органів і посадових осіб за свою
діяльність. Держава, якщо вона правова, повинна нести перед народом
політичну, правову і моральну відповідальність за повне виконання своїх
обов’язків.

Згідно зі ст. 1 Конституції, Україна є соціальною державою, тобто такою,
головним завданням якої є досягнення такої стадії прогресу, яка основана
на закріплених правом принципах соціальної рівності, загальної
солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава покликана
допомагати бідним, хворим, слабким, впливати на справедливий розподіл
економічних благ в дусі принципу справедливості з метою забезпечення
кожному гідних умов його життя.

Соціальна держава прагне забезпечити кожному громадянинові:

– необхідний прожитковий мінімум;

– соціальну рівність як альтернативу соціальній нерівності;

– соціальне забезпечення.

Засобами досягнення цього є соціальна політика держави, яка має
визначатися у відповідних загальнодержавних програмах України [1, ч.6,
ст.85] і являє собою частину загальної політики держави, що регулює
відносини між соціальними групами, між суспільством у цілому та його
членами, пов’язані зі змінами в соціальній структурі суспільства, зі
зростанням добробуту громадян, покращенням їх життя, задоволенням їх
матеріальних і духовних потреб, вдосконаленням способу життя.

Головне завдання соціальної політики — досягнення добробуту людини і
суспільства, забезпечення рівних і справедливих можливостей розвитку
особи.

Виходячи з цього завдання, основними принципами соціальної політики є:

– охорона праці і здоров’я людини (ч. 4 ст. 43 і ст. 49 Конституції);

– встановлення гарантованого мінімального розміру оплати праці, не
нижчого від визначеного законом (ч. 4 ст. 43 Конституції);

– забезпечення державної підтримки сім’ї, материнства, дитинства,
інвалідів та людей похилого віку (ч. 3 ст. 24 і ст. 46 Конституції);

– розвиток системи соціальних служб (ст. 46 Конституції);

– встановлення державних пенсій, інших видів соціальних виплат та
допомоги, що є основним джерелом існування, які мають забезпечити рівень
життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом [1,
ч.3].

ВИСНОВКИ

Отже, в юридичній наукці конституційний лад розглядають як сукупність
правовідносин, що виникають у зв’язку із застосуванням норм конституції
та інших джерел галузі конституційного права; як сукупність
основоположних правовідносин, закріплених і нерідко спеціально виділених
конституцією; як систему конституційних положень, здебільшого сутнісного
характеру, які іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості.
Більше того, деякі автори ототожнюють конституційний лад з державним
ладом, визначаючи, що конституційний лад — це певна форма або
відповідний засіб організації держави, закріплений у її конституції, яка
забезпечує підпорядкованість держави праву і характеризує її як
конституційну державу.

Однак, більшість теоретиків наголошують на тому, що конституційний лад
не можна ототожнювати з державним ладом, оскільки на відміну від
останнього він завжди передбачає наявність у державі конституції.

Конституційний лад може бути юридично проголошений, а фактично не
існуватиме, оскільки з сьогодні на завтра автоматично його утворити
неможливо. Становлення його залежить від певних чинників: рівня розвитку
демократії, економіки, права тощо.

Із загального поняття “конституційна держава” випливає і визначення
конституційного ладу даної держави. Проте, конституція закріплює
внаслідок свого призначення лише основи конституційного ладу, які є
відправними для організації та діяльності держави.

Таким чином, основи конституційного ладу України — це основоположні
принципи організації та діяльності держави, які визначають форму і
засоби організації Української держави, забезпечують людині та
громадянину права і свободи та характеризують її як конституційну
державу. Конституція України закріплює за народом виключне право
визначати і змінювати конституційний лад. Інакше кажучи, тільки з волі
народу, виявленої на всеукраїнському референдумі, можлива зміна
принципів організації та функціонування механізму держави.

Отже, загальні засади, як форма вираження конституційного ладу України,
визнають як першооснову людину і громадянина, їх права і свободи, що є
базою закріплення основних принципів конституційного ладу, на підставі
яких будується державний лад (устрій) та основи громадянського
суспільства в Україні. Окрема увага приділяється в Конституції захисту
конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний
лад і забезпечує його стабільність.

Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію
на здійснення широкомасштабної та ефективної політики, виявом чого є
забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем
освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, підтримки
малозабезпечених прошарків.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України: Прийнята на 5-тій сесії ВРУ 28 червня 1996 року. –
К.: Юрінком, 1996.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Конституційне право України /за ред. док. юр. наук проф. В. Ф.
Погорілка. – К., 1999.

Кравченко В.В. Конституційне право України. Навч. посібник. Ч.1. – К.,
2000.

Погорілка. – Київ: Наук. думка, 2001.

Кушніренко О.Г., Слінько Т.М., Веніславський В.Ф. Конституційне право
України в схемах і дефініціях. – Х., 2003.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”,

2003. – 416 с.

Опришко В. Конституція України – основа розвитку законодавства //

Право України. – 2002. – № 8. – С.14-17.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1994.

Правознавство: Підручник / За ред.В.В.Копєйчиков. – К., 2002.

Проблеми теорії держава і права. – К., 1999.

Скакун О.Ф.Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. – 656 с.

Теория государства и права / Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.
— М., 1997.

Тодика Ю.М. Конституція України: проблеми теорії і практики: Монографія.
– Х., 2000.

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020