.

Поняття, історичний розвиток та правові засади акцизного збору (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
438 4528
Скачать документ

Реферат на тему:

Поняття, історичний розвиток та правові засади акцизного збору

Акциз (від лат. ассido – обрізую; англ. excise duties; фр. accise) – це
непрямі податки, що включаються в ціну товару та оплачуються покупцем.
Суми акцизу вносять у бюджет організації, які знаходяться на території
України, а також філії, відділення й інші відособлені підрозділи
підприємств, що реалізують вироблені ними підакцизні товари, а також при
ввозі на територію України підакцизних товарів [1].

Визначення поняття акцизного збору подано у ст. 1 Декрету Кабінету
Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про акцизний збір”, акцизний
збір – це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені
законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції)
[2]. Перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, і
ставки акцизного збору затверджуються Верховної Радою України.

Як вважає Лончарич-Хорват, усі непрямі податки є найбільш
несправедливими, але в той же час, із фінансового погляду, одночасно є
найважливішими податками для держави. “Непрямі податки як податки, що
платяться при споживанні прибутку, як правило, обтяжують тих, хто
безпосередньо не сплачує їх податковим органам. Таким чином, податкові
органи не можуть мати уявлення про їх економічну і податкову
дієздатність, тому і не можуть віддавати собі звіту в тому, що при
оподатковуванні споживання податковий тягар буде справедливо
розподілено”.

На нашу думку, з цим не можна не погодитися, тому що із самого поняття
акцизного збору випливає, що даний податок включається в ціну цих
товарів, тим самим в остаточному підсумку сплачується споживачем товару.

Акцизний збір містить у собі як фіскальну функцію, наповнюючи державний
бюджет, так і регулюючу функцію податків. Остання корегує попит і
пропозицію, збільшуючи ціну на товар за рахунок акцизу або зменшуючи
шляхом виключення з переліку товарів, що підлягають акцизному збору.
Механізм акцизних зборів дуже схожий на ПДВ. Це непрямі податки, вони
обидва входять у ціну товару та сплачуються споживачами. Проте вони
відрізняються кількома принциповими моментами. По-перше, ПДВ належить до
типу універсальних акцизів (що сплачуються за однією ставкою з усіх
товарів, робіт, послуг), а акцизний збір є специфічним акцизом, тобто
сплачується за декількома групами ставок, диференційованими за окремими
різновидами товарів. По-друге, акцизний збір – це податок на товари або
продукцію, тоді як ПДВ використовує як об’єкт оподаткування оборот від
реалізації товарів (робіт, послуг).

Платниками акцизного збору є суб’єкти підприємницької діяльності, які
виготовляють підакцизний товар (продукції), суб’єкти підприємницької
діяльності, які імпортують підакцизні товари (продукцію), а також
громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, що
ввозять (пересилають) предмети (товари) на митну територію України
відповідно до законодавства.

Основою для вирахування акцизу, як і для вирахування мита і митних
зборів, є митна вартість товарів, транспортних засобів і інших
предметів. Акцизний збір вираховується за ставками у відсотках до
обороту з продажу, а також у твердих сумах з одиниці реалізованого
товару (продукції).

Сума акцизного збору із завезених на територію України товарів
відраховується в державний бюджет, а з товарів, виготовлених в Україні,
– у місцевий бюджет у співвідношенні, встановленому Верховною Радою
України.

Суб’єкти підприємницької діяльності, що імпортують підакцизний товар
(продукцію), в обов’язковому порядку при перетині кордону їх декларують
і надають митним органам декларацію.

Найбільш повно можна зрозуміти місце й роль акцизу для розвитку
економіки держави, розглянувши історичне його виникнення.

Заходи, спрямовані на збір мита, проводяться з того часу, як з’явилась
держава. Вже на ранніх стадіях державності й розвитку зовнішніх торгових
зв’язків спостерігається діяльність держави з вчинення дій, що згодом
проявляють себе як елементи митної справи.

За твердженням Д. Г. Черника, “появу механізмів, схожих на податкові,
можна побачити в найбільш ранньому різновиді соціальних норм – звичаях.
Жертвопринесення мало обов’язковий характер, хоча і регулювалося
по-іншому” [3]. Проте регульованими державою подібні збори й
відрахування стають у Єгипті, Греції, Римі [4].

Історія не зберегла документальних свідчень про час виникнення митних
зборів на території Росії. У V–IV ст. до н. е. у містах Причорномор’я
існували митні порядки; знали про них і в Скіфській державі, що
торгувала й воювала з Ольвією, Херсонесом та іншими містами. Здавна, як
норма звичаєвого права, існувало правило стягувати “мит”, або “мито” –
збір за провіз товарів через застави. Було мито “сухе” – при провозі
товарів по суші й мито “водяне” – при провозі по воді [5].

Дійсно, всякий обмін припускає деяку господарську диференціацію, а така
диференціація спочатку є результатом зовнішньої обстановки життя. У
зв’язку з цим виникає початковий обмін. Усередині племені всі живуть
приблизно в однакових умовах, виробляють одне й теж, а така однорідність
господарства не дає стимулу для міни. Тому зовнішній обмін старіший й
важливіший за внутрішній [6].

Не тільки розміри, але і характер зовнішньої торгівлі за старих часів
відрізнявся від сучасного. Ціллю такої торгівлі було не задоволення
насущних потреб населення, а придбання предметів розкоші. Тому зовнішня
торгівля не є безумовно необхідним елементом господарства тієї епохи, її
послугами користувалися переважно люди багаті. У цьому насамперед
переконує склад товарообороту. Вино, прянощі, колоніальні продукти,
смакові речовини, сіль, вишукане сукно або дорогі індійські тканини,
дорогоцінні метали й зброя, хутра – асортимент найважливіших товарів, що
є об’єктами міжнародної міни. Серед них, крім солі, немає предметів
масового споживання.

У ХII – на початку XIII ст. Київська Русь розпалась на окремі землі, а
їхні власники-феодали на своїх територіях стали винаходити власні
системи збору мита. У цей час застосовувалися збори, що називалися
проїзними або торговими. До проїзних зборів належав у першу чергу “мит”
– основний збір за провіз товару. Залежно від розміру воза, на якому
перевозились товари, в сажнях виник різновид мита – “посажене”. Якщо
купець об’їжджав митну заставу для того, щоб ухилитися від сплати мита,
то стягувався подвійний штраф із воза – “промит”, а з купця як з
особистості – додатковий штраф (заповідь). З людини, яка знаходилась на
возі, у човні, стягувалась річниця. “Мостовщина” і “перевіз” стягались
при проїзді по мосту або за користування перевозом, але вже не
митниками, а мостовщиками і перевізниками для покращання мостів і
перевозів [7].

Торговельні мита були більш різноманітні. “Замит” стягувався не з воза,
а з ціни товару, і надавав право торгувати цим товаром. “Явка” – збір з
торговця за пред’явлення товару на заставі. “Амбарне” – за найм комори
під товар на постоялому дворі. “Гостьове” – за найм торгового місця на
постоялому дворі. Стягалися також інші мита й збори [8].

Головного серед економічних чинників була необхідність стимулювати
російську промисловість, традиційні й вигідні види виробництва,
активізувати в цілому зовнішньоекономічну діяльність Росії. У зв’язку з
початком у Франції буржуазної революції Росія домовляється з Англією,
Австрією й Пруссією не вивозити у Францію хліб і сировину і не завозити
французьку мануфактуру. Потім Маніфестом 1793 р. Катерина II заборонила
вивіз російських товарів у Францію і ввіз з Франції будь-яких товарів. У
1797 р. Павло I дозволив увіз у Росію деяких товарів, а в 1800 р. з
метою розвитку вітчизняного виробництва була підтверджена заборона на
ввіз у Росію шовкових і паперових тканин, скла, порцеляни, фаянсу.

Після розгрому армії Наполеона Росія відновила нормальні
зовнішньоторговельні зв’язки з європейськими державами й у 1816 р.
частково скасувала заборони, введені в 1810 р. на французькі товари. У
1819 р. Росія прийняла новий митний тариф, один із найліберальніших в
історії країни. Проте російська промисловість і торгівля ще не були
готові конкурувати з європейськими товарами, тому про свободу торгівлі
говорити було передчасно.

У 1822 р. був затверджений митний тариф, що мав яскраво виражений
заборонний характер, були встановлені високі мита на ввіз іноземних
товарів. Протягом 20 років жорстка протекціоністська митна політика
значною мірою сприяла розвитку промислового виробництва в Росії й
захисту його від конкуренції з боку аналогічних галузей іноземної
промисловості.

У 50-х роках XIX ст. у всьому світі поширювалися фритредерські (від
англ. free trade – вільна торгівля) тенденції у зовнішній торгівлі, і
Росія не могла залишитися осторонь від цього: митні тарифи 1850, 1857 і
1868 р. відрізнялися ліберальним характером і сприяли свободі торгівлі.

У XIX ст. картина різко змінюється, міжнародний товарообіг не тільки
росте в розмірах, але й набуває іншого характеру. Він стає необхідною
складовою частиною господарства, незамінним джерелом задоволення
найважливіших потреб широких прошарків населення.

Якщо за старих часів об’єктом міжнародної міни були переважно предмети
високої цінності, то в XIX ст. у товарообігу з’являються предмети
масового споживання і виробництва: хліб, бавовна, вугілля і залізо,
дешеві матерії і різноманітні знаряддя виробництва, сировина й
напівфабрикати.

Після періоду депресії (1900–1909 р.) Росія вступила в смугу підйому
(1909–1913 р.). Проте митна система не набула в цей період істотних
змін.

Сума митних прибутків за 20 років перед світовою війною зросла більш ніж
удвічі; у 1893–1897 р. вона щорічно становила 174 млн. крб., а в 1913 р.
– 370 млн. крб. На утримання митного відомства в 1909–1913 р.
витрачалося щорічно в середньому 11,5 млн. крб., на прикордонну варту –
14,8 млн. крб. Загальна витрата на охорону меж спеціальним апаратом у
розмірі 26,3 млн. крб. становив усього 8 % від прибутків. Митниця стає
дуже прибутковою для російської держави.

Такі пропозиції були логічним наслідком ідеї монополії зовнішньої
торгівлі й обумовили негативне ставлення до митної служби і митної
справи в цілому. До цього часу йшлося, в основному, про прямі податки.
Проте ніщо в галузі оподатковування не викликало стільки дискусій, як
ідея непрямих податків або співвідношення їх і прямих податків.
Історично, виникнувши пізніше прямих, непрямі податки почали відігравати
досить значну роль у наповненні державного бюджету (покритті державних
витрат).

Адже одним з різновидів непрямих податків є акцизи. У сучасному
податковому законодавстві цей вид податків займає наступне місце після
податку з доданої вартості (або податків, що його заміняють) за
значенням та обсягом надходжень у бюджет.

Акцизи були відомі вже в Древньому Римі, де податки з внутрішнього
споживання використовувалися досить широко. Поряд із прямими податками в
Римі існувала система непрямих податків. Основу їх складали “вектигаль”
– по суті, транзитне мито з товарів, перевезених через римську державу;
“порториум” – мито, стягнуте з відпущення рабів на свободу; податок із
солі [9].

У Росії до Петра I майже всі предмети споживання оподатковувались тільки
внутрішніми митами. Мита на виробництво товарів зустрічаються рідко.
Проте є сліди акцизів і в Росії до Петра I. Так, у жалуваній грамоті
жителям м. Смоленська 1514 р. говориться про кількість грошей, які
потрібно виплачувати як мито з м’яса забитих тварин. Це акциз із м’яса,
який стягувався при забої худоби. У 1646 р. було введене нове мито на
сіль, яке стягувалось на родовищах солі, на озерах, варницях і в
поморських місцях, що заміняло всі старі дрібні митні збори з цього
продукту. Це нове соляне мито було також різновидом акцизу. Але в 1648
р. воно було ліквідовано. При Петрі I вже частіше зустрічаються мита з
виробництва товарів. При заснованій ним у 1719 р. Камер-колегії
знаходилася “пошлинная и акцизная Контора”, «вь котрой все пошлинныя и
акцизныя дела всей державы сь приналежными книгами, счетами и прочимь
быть надлежить». З того часу поняття акциз здобуло право на існування та
стало зустрічатись в законодавчих актах [10].

У Росії ще з прадавніх часів до другої половини XVIII ст. предмети
споживання, вироблені як у самій державі, так і поза її межами,
оподатковувались внутрішнім митом, що в давнину заміняло й акцизи, і
зовнішні митні збори, що існують у даний час. Система внутрішніх мит, у
значенні фінансової системи, остаточно була знищена тільки під час
правління Імператриці Єлизавети у 1757 році.

З історії фінансів Росії відомо, що внутрішніми митами називались усі
взагалі податки, що стягувались з різноманітних дій, які наближали товар
до споживача, після їх виготовлення. Таким чином, не тільки провезення
товарів через застави по дорогах і річках, не лише ввезення їх у міста,
складання, зважування або вимірювання, продаж і купівля та інші подібні
дії обкладались внутрішнім митом, але йому підлягали навіть купці при
проїзді їх з товаром, а іноді навіть і без нього. Лише виробництво
товарів – операція обернення сировини в готову продукцію – ніколи не
підлягало обкладанню митом. У цьому відмінність мита від акцизу, що
часто стягується з виробництва товарів. Крім того, внутрішні мита
відрізняються від акцизів і зовнішніх мит ще й надзвичайним розмаїттям
дій, що підлягають оподаткуванню. Акциз зазвичай стягується або з
виробництва товарів, або з продажу їх з лавок чи магазинів, а зовнішнє
мито – лише на переміщення товарів через межу держави.

Система непрямих податків в Англії у XVIII сторіччі доповнилася
корабельним, “очажним” збором, хоча перший акциз, дозволений
Парламентом, мав значення тимчасового збору і встановлювався тільки на
один рік. Значно зміцнилися мита, що мали протекціоністський характер. У
результаті цього непрямі податки в загальній сумі прибутків значно
перевершили частку прямих [11].

У Пруссії у XIX ст. стрімко зросло число акцизів і непрямих податків, з
1810 р. зникає відмінність в обкладенні акцизним збором для різних
провінцій, і акциз із винятково міського податку перетворюється в
загальнодержавний. При цьому дещо змінюється система податків, оскільки
сполучення між провінціями були цілком вільними, зовнішня ж торгівля
втратила яскраво виражений меркантилістичний характер [12].

У XVIII ст. в Росії був прийнятий ряд акцизних статутів, серед яких був
статут про акциз із тютюну, що поширювався на всі частини Імперії, за
винятком Туркестанського краю. Відповідно до ст. 5 Статуту, тютюновий
прибуток, що надходить на користь скарбниці, складав:

1) акциз із виготовленого тютюну, стягнутий за допомогою обкладення
бандеролями тютюнових виробів;

2) збір за патент на утримання тютюнових фабрик і закладів для продажу
листового тютюну та тютюнових виробів;

3) мито з привізного тютюну, листового та виготовленого.

Місцеве управління тютюновим прибутком у губерніях і областях
покладається на Губернські акцизні управління. Безпосереднє
спостереження за тютюновою промисловістю й торговлею покладається на
окружних акцизних наглядачів, їх помічників та дільничних наглядачів.
Відповідно до Статуту про постачання тютюну, на той час також висувались
вимоги більш жорсткі, ніж до постачань інших товарів. Іноземний листовий
тютюн міг бути виписаним через кордон та одержуватись з митниць лише
тютюновими фабрикантами і тими з оптових торгівців, що мають право на
торгівлю тютюном іноземним і тубільним. Перевезення тютюну (тубільного й
іноземного) провадилося тільки за встановленими для цього особливими
документам (ярликами або провізним “свідченням”) [13].

Серед переваг непрямих податків, порівняно з прямими, А.Н. Гур’єв
виділяє бюджетну сторону, “оскільки непрямі податки збільшують прибутки
держави за рахунок росту населення або його добробуту і тому більш
вигідні для країн, що прогресують в економічному відношенні”. Це
призводить до їхньої більшої частки в податкових надходженнях [14].

Таблиця 1

Порівняння надходжень від прямих та непрямих податків

Ставки мит, що існували на початку ХХ століття, були зазначені в
Загальному митному тарифі по Європейській торгівлі у рублях і копійках,
а також існувало зазначене в тому ж тарифі додаткове мито на підставі
Йменного найвищого указу 21 липня 1900 р., що установлювалося в
більшості випадків у процентному співвідношенні, але не на всі види
товарів, а тільки на деякі, судячи з переліку найбільш ліквідні [15].

Кожний податок повинен стягатись у той час і таким способом, коли і як
платнику зручніше його сплачувати. Кожний податок необхідно так задумати
і розробити, щоб він брав і утримував із кишень народу якнайменше понад
те, що він приносить державному казначейству. Податок може брати й
утримувати з кишень народу набагато більше того, що він приносить у
скарбницю держави такими шляхами: по-перше, його збирання може вимагати
великої кількості чиновників, платня яких у змозі поглинути велику
частину тієї суми, яку приносить податок, і здирство, яким вони можуть
обтяжити народ. По-друге, він може ускладнити приріст праці населення і
перешкоджати йому займатися тими промислами, що дають засоби до
існування й роботу великій кількості людей. Примушуючи людей сплачувати,
він може тим самим зменшувати або навіть знищувати фонди, що дозволяли б
їм здійснювати ці платежі досить легко. По-третє, конфіскаціями й іншими
покараннями, яким піддаються люди, що намагаються ухилитись від сплати
податків, він часто в такий спосіб позбавляє суспільство тих благ, які
воно могло б отримувати [16].

Законодавці багатьох держав стикаються з дилемою: збільшити дохідну
частину бюджету за рахунок надходження податкових платежів при
підвищенні ставок податку і цим скоротити дефіцит державного бюджету або
встановити середню оптимальну ставку, сформувати систему стійких
стимулів для всіх виробників і забезпечити мінімізацію дефіциту в
найближчому майбутньому та стабілізацію економічного положення в цілому.
Перший напрям, в основному для вирішення нагальних проблем, має більш
політичний характер і, на жаль, знаходить широке застосування в розвитку
податкового законодавства України. Другий – більш зважений, тому що в
підсумку створює в майбутньому впевненість виробників, стимулює
виробництво, що саме по собі скорочує дефіцит держбюджету.

На нашу думку, нині для економіки України акцизні надходження є життєво
важливим джерелом поповнення бюджету, а тому невміння користуватись ними
суттєво ускладнить погашення дефіцитної частини держбюджету. Крім того,
виступаючи економічною нетарифною мірою, акциз на імпортовані товари
сприяє створенню рівних умов для конкуренції на внутрішньому ринку між
вітчизняними й імпортованими товарами.

Реформування економіки України, націлене на перехід до ринкових
відносин, зумовлює зростання ролі податків і їхнього впливу на
різноманітні сфери життєдіяльності суспільства й держави. Податки
виступають основним джерелом прибутків бюджетної системи.

Література:

1. Юридична енциклопедія / За редакцією М.Ю. Тихомирова. – М., 1997. –
С. 27.

2. Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1993. – № 10. – Ст. 82.

3. Налоги: Учебное пособие/ Под редакцией Д.Г. Черника. – М., 1995. –
С. 4.

4. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. – Харьков: 1997. – С. 10.

5. Ладыженский К. История русского таможенного тарифа. – СПб., 1886. –
С. 1.

6. Шапошников Н.Н. Протекционизм и свобода торговли. – М. – Л., 1924. –
С. 5.

7. Таможенное право / Под ред. Б.Н. Габричидзе – М., 1995. – С. 21.

8. Марков Л.Н. Очерки по истории таможенной службы. – Иркутск, 1987. –
С. 27

9. Шапошников Н.Н. Таможенная политика России до и после революции. –
М., 1924. – С. 55.

10. Красин Л.Б. Вопросы внешней торговли. – М., 1970. – С. 75.

11. Соколов С.И. Акцизные уставы. – СПб., 1988. – Ч.1.

12. Гурьев А.Н. Прямые и косвенные налоги: PRO и CONTRA. – СПб., 1983. –
С. 16.

13. Свод законов Российской империи: Таможенные тарифы. – СПб., 1906.
– Т. 6.

14. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. – М.,
1935. – С. 341–343. – Т. 2.

15. Юридическая энциклопедия / Под ред. М.Ю. Тихомирова. – М., 1997. –
С. 27

16. Оливер Лончарич-Хорват. Есть ли в социальном государстве место
косвенным налогам? // Проблеми фінансового права: Міжнародна наукова
конференція. – Чернівці, 1996. – С. 142.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020