Курсова робота

на тему:

Поняття і цілі покарання

ПЛАН

Вступ………………………………………………………….
…………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОКАРАННЯ.

1.1 Зміст
покарання………………………………………………………
…………..4

1.2 Ознаки
покарання………………………………………………………
…………8

РОЗДІЛ 2. ЦІЛІ ПОКАРАННЯ.

2.1 Зміст цілей
покарання………………………………………………………
….11

2.2 Загальне
попередження……………………………………………………
…..13

2.3 Спеціальне
попередження……………………………………………………
.14

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЇ МЕТИ ПОКАРАННЯ
…………………………………………….16

Висновок……………………………………………………….
……………………………………….19

Використана
література……………………………………………………..
…………………20

ВСТУП.

Покарання як центральний інститут кримінального права є важливим
інструментом в руках держави для охорони політичних, економічних і інших
суспільних відносин. Воно являється провідною формою реалізації
кримінальної відповідальності і, разом з тим, покликане сформувати
поведінку людей згідно з правовими нормами.

Питання покарання займають значне місце і в кримінальному
законодавстві, і в теорії кримінального права. Увага до нього
обумовлена особливим місцем кримінального покарання в системі правових
засобів боротьби із злочинністю.

Загально-правова реакція держави на злочинність виражається у визначенні
в кримінальному законі того, які власне небезпечні діяння являються
злочинами і які покарання застосовуються до осіб, що вчинили злочин. Без
встановлення покарання за злочин і застосування кримінального закону на
практиці, останній був би лише переліком тих діянь, які держава вважає
суспільно-шкідливими, не зміг би регулювати і охороняти суспільні
відносини. Караність злочинів робить кримінальне право методом впливу на
соціальні процеси, регулятором людської поведінки.

Однак роль покарання не можна переоцінювати. Помилково вважати його
єдиним і головним в боротьбі із злочинністю. Доволі обмежені можливості
покарання, як і самого кримінального закону, у вирішенні проблеми
перевиховання засуджених.

Для того щоб виявити реальні можливості покарання, його окремих видів,
визначити ступінь їх ефективності, важливо правильно визначити в законі
цілі покарання, закріпити засоби і методи їх досягнення. Це питання
особливо актуальне сьогодні, коли перед українським суспільством з
усіма його соціальними інститутами, юридичною наукою стоїть мета
адекватного відображення нових тенденцій соціально-економічного і
політичного розвитку в правовій сфері, якісного підвищення її рівня,
більш точного вираження суспільних потреб, які відповідають принципам
соціальної справедливості.

Важливим напрямком сучасної правової реформи являється робота по
вдосконаленню нового кримінального законодавства. Вона направлена на
створення такого законодавства, яке би повністю відповідало сучасним
умовам розвитку українського суспільства, більш ефективно захищало
інтереси і права громадян, вело б до зміцнення дисципліни і
правопорядку.

Мета курсової роботи – визначити поняття і суть покарання, з’ясувати
його ознаки і цілі, адже правильне визначення цілей покарання, методів і
засобів їх досягнення не тільки створює реальну можливість для
проведення теоретичних досліджень, але і можливості їх правильного
застосування на практиці. РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СУТЬ ПОКАРАННЯ.

1.1 Зміст покарання.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів,
серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного,
політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру.
В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним
засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі
здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в
санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації,
тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.1

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю
виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним
щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики
злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На
підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск’є,
Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще
попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій
розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю.
В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед
заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх
вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені
держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого
злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і
попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого
заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до
осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне
законодавство та практика його застосування переконують, що держава
відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов’язку
забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності,
громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного
устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки
людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів
кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони
найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш
поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас
покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує
тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль,
до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла
своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування.
Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали
позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років.
Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України
щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50 % підсудних. Причини
такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності,
айв поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості
хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю —
жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший
серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби
зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу
свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного
результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в
несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує
в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її
законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається
не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і
неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати,
що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена
значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару,
довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням
(позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини
проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично
виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях
значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато
злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи,
арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу
та інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Все це надає
реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від
тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і
значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його
призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості
вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого.
Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий
і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди
має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих
каральній політиці:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що
вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників
організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від
суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що
вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно
здійснюватися в каральній політиці наших судових органів. 2. Відповідно
до ч. 1 ст. 50 КК:

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за
вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в
передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз
дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

2.1 Ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних
відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу
виражається у визначенні того, які суспільно-небезпечні діяння є
злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1
КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний
зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що
застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання
примушує особу до законослухняної поведінки. Примус, що забезпечується
силою державної влади в межах закону є ефективним засобом забезпечення
виконання кожною особою конституційного обов’язку неухильно
додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на
права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі
потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби
зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції
кримінально-правової норми Особливої частини КК, має бути необхідною і
достатньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не
може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено
в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже,
застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної
відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в
законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення
від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з
передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної
відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових
заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання
або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком І
застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при
наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини
невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного
наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і
полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду
від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної
компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення
внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1
ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом
обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така
властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом
державного примусу. Зміст покарання становить кара — це властивість
будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком
покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і
обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою
мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на
певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в
таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють
обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю,
мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання
різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими.
Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари
диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості
злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості
злочину.1

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять
своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого
злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки
закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені
держави І містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене
покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки
злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і
моральності.

Шоста ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це
означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі
тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших
осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто
засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що
належить особисто засудженому, і т. ін.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке
покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє
кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За
своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє
собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний з різного роду
обмеженнями права та іншими несприятливими наслідками, протягом
певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака
покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує
покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження
прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

РОЗДІЛ 2. ЦІЛІ ПОКАРАННЯ.

2.1 Зміст цілей покарання.

У чинному законі відповідь на питання про мету покарання дається в ч.2
ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й
виправлення засуджених, а також: запобігання вчиненню нових злочинів як
засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій
мети покарання, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне
попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне
попередження).

T

V

X

Z

?

?

?

j n ’ ? F

J

n

v

X

????????????u?X

Z

p r L

N

!тну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців)1. В
певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види
майна); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального
звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні
посади або займатися певною діяльністю. Кара виступає в двох іпостасях,
що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі
особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження
не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і
відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид
покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки
визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення
всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона
виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання
до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його
строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і
обмежень, що зобов’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений
злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує,
що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий)
захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального
покарання. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на
вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні
довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі,
конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки
виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту
призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення
покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення
покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого,
ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при
виправних роботах, стягнення штрафу і т. ін.). Саме призначення
покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і
сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди
в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та
спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад,
при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого
факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при
призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для
цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при
виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження
його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при
призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття
справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи,
тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і
після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в
тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого
внести корективи в його соціально-психологічні властивості,
нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися
положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під
страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення
такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже
важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення
забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування,
залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням,
роз’ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру
та іншою освітньою роботою з засудженим.

2.2 Загальне попередження.

Загальне попередження (загальна превенція) визнається в якості однієї
із цілей покарання і в теорії кримінального права, і в законодавстві
багатьох країн.1 Загально примусовий вплив покарання, як писав М.Д.
Шаргородський, проявляється, по-перше, в самому факті видання
кримінального закону і у встановлені в ньому визначеного покарання за
конкретне суспільно-небезпечне діяння; по-друге, у призначенні судом
міри покарання конкретній особі, винній у скоєні злочину, і , по-третє,
в процесі виконання призначеного покарання1.

Під загальним попередженням розуміють комплекс державно-правових
заходів, направлених на утримання громадян від вчинення злочину, як
особливий психолого-виховний вплив на свідомість і волю людей, що
полягає у цілій системі заходів державно-правового характеру.

Мета загального попередження припускає такий вплив покарання, що
забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета
покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину.
Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою
покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок,
громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян
кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру,
виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень
правосвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим
оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного,
хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та
його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є
засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти
злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його
неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому
більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його
суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно
взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру
повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

2.3 Спеціальне попередження.

Спеціальне попередження (спеціальна превенція) як мета покарання полягає
в попередженні скоєння нових злочинів зі сторони тих осіб, які вже
скоїли злочини. В літературі немає одностайної думки щодо змісту мети
спеціального попередження і засобів її досягнення. На думку В.С.
Устінова, сутність спеціального попередження, яке він розглядає як
самостійний метод боротьби із злочинністю, полягає у загрозливому і
виховному впливі діяльності, що реалізує кримінальну відповідальність і
покарання. А.І. Марцев вважає, що суть спеціального
попередження полягає в тому, щоб не допустити вчинення нового злочину
(чи нових злочинів) зі сторони особи притягнутої до кримінальної
відповідальності; застосовується ця мета шляхом застосування кари і
виховання. 1

Отже, мета спеціального попередження полягає в такому впливі покарання
на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини.
Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим
фактом його засудження і тим більш — виконанням покарання, коли особа
поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю
позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні
позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з
навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо
фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів.
Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання
за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує
покарання — ст. 67; більш суворі правила і межі призначення покарання —
ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється
можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового
становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за
зловживання службовим становищем (ст. 364) до двох років обмеження волі
з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з матеріальними
цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний
злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

РОЗДІЛ 3. ТЕОРІЇ МЕТИ ПОКАРАННЯ.

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів,
що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його
розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до
однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед їх множин
можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не
бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї —
мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники
цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних
систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за
заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві
злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування
заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс і
корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так,
прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного
примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати
інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального
попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше
невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину.
Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб,
утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального
попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того,
щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і
прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно
забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині
XIX ст. з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для
них є об’єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету
покарання, їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями
покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином
моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці
теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В
одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших — мета
попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі
криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я.
Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема
відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості
вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги
приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах
деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший
розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі
дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження
злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями
покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також
виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про
визнання кари метою покарання. Розробники нового КК вирішили це питання
позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з
того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства
від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин;
обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на
законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у
майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей
покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу.
Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений
злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових
злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види
мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

ВИСНОВОК

Отже, в роботі робляться спроби виробити наукові передумови
законодавчого визначення поняття і цілей покарання і дати їм
формулювання; визначити зміст і суть загального і спеціального
попередження; висвітлити теорії мети покарання з погляду провідних
науковців і вчених.

Зазначається, що порушення особою кримінально-правового припису держави
може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність. Покарання є
однією із форм реалізації кримінальної відповідальності.

До найважливіших ознак покарання Кримінальний кодекс відносить те, що
воно: а) є заходом примусу; б) застосовується від імені держави; в)
застосовується лише за вироком суду; г) застосовується тільки до особи,
визнаної винною у вчиненні злочину; д) полягає в передбаченому законом
позбавленні чи обмеженні прав і свобод засудженого.

Застосовуючи покарання, суд має на меті застосувати кару, як відплату
за вчинений злочин; виправити засудженого; попередити вчинення ним нових
злочинів (спеціальне попередження); попередити вчинення злочинів з боку
інших осіб (загальне попередження), що необхідно і для захисту
суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості
потерпілого та суспільства в цілому.

З усього зазначеного вище можна зробити висновок, що мета перевиховання
навряд чи буде досягнута шляхом застосування покарання, а виправлення
по суті направлене на попередження і являється засобом досягнення цілей
покарання. Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу
від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності
правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме
безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий
нігілізм у суспільстві.

Використана література:

Конституція України. — К., 1996.

Кримінальний кодекс країни. — К. 1998.

Науково-практичний коментар кримінального кодексу України: за станом
законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на
5 квітня 2001 р. — К.: Юрінком, 2001.

Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. — Минск,
1976.

Галиакбаров Р.Р. Система и виды наказаний. — Горький, 1986.

Гальперин И.М. Наказание: социальные функции, практика применения. — М.,
1983.

Коржанський М.Й.. Уголовне право України: Частина загальна: Курс лекцій.
— К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.

Коробеев А.И. Уголовная наказуемость общественно опасных деяний.
-Хабаровск: Изд-во Хабаровской ВШМ МВД СССР, 1986.

Коржанський М.Й. Про принципи уголовного права України. // Право
України, 1995. -№11.- С.69.

Кристи Н. Пределы наказания. — М., 1985.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручн. для студентів
юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. — К.: Юрінком
Інтер, 2001.

Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. – М.: Наука, 1990.

Шаргородский М.Д. Эффективность правовых норм. — М., 1980.

1 Див.: Кримінальне право України: Загальна частина: Підручн. для
студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С.Матишевського та ін. — К.:
Юрінком Інтер, 1997.

1 Див.: Науково-практичний коментар кримінального кодексу України: за
станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 5
квітня 2001 р. — К.: Юрінком, 2001.

1 Див.: Коржанський М.Й.. Уголовне право України: Частина загальна: Курс
лекцій. — К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.

1 Див.: Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. – М.: Наука, 1990.

1 Див.: Шаргородский М.Д. Эффективность правовых норм. — М., 1980.

1 Див.: Полубинская С.В. Цели уголовного наказания. – М.: Наука, 1990.

PAGE 2

PAGE 21

Похожие записи