.

Поняття і сутність кримінального процесу (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1762 18616
Скачать документ

Реферат на тему

Поняття і сутність кримінального процесу.

План

1. Поняття, завдання і зміст кримінального процесу.

2. Процесуальна форма та процесуальні гарантії

3. стадії кримінального процесу

Література

1. ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ І ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ.

Конституція України є Основним Законом нашої держави. Останнім часом
Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних галузей
права.

Норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) посідають
особливе місце в інформаційно-правовому просторі, оскільки є своєрідними
каналами зв’язку між кримінальним матеріальним правом та
правозастосовною практикою.

Кримінальний процес — це діяльність правоохоронних органів, що
здійснюється у встановлених законом процесуальних формах і спрямована на
досягнення завдань кримінального судочинства, передбачених ст. 2 КПК.

Поняття «кримінальний процес» вживається в чотирьох значеннях:

1)діяльність органів та осіб щодо порушення, розслідування, судового
розгляду і винесення рішення по кримінальній справі;

2)галузь права (кримінально-процесуального), яке регулює цю діяльність;

3)правова наука, яка вивчає цю діяльність;

4)наукова дисципліна, в ході викладення якої студенти вивчають теорію
кримінального процесу, кримінально-процесуальне право і
кримінально-процесуальну діяльність.

Розрізняють три історичні форми кримінального процесу (в усіх його
аспектах):

1) обвинувальний (змагальний);

2) інквізиційний (пошуковий);

3) змішаний (континентальний).

Історично ці форми послідовно змінювали одна одну, в сучасному
суспільстві вони співіснують. Поєднання історичного типу та історичної
форми кримінального процесу називають видом кримінального процесу.
Наприклад, ми можемо говорити про рабовласницький, феодальний або
буржуазний обвинувальний процес. При цьому, однак, у різних історичних
типів держав одна й та сама форма кримінального процесу зазнає певних
змін, має свої модифікації, зберігаючи принципову, вихідну форму
побудови.

З метою забезпечення найбільш ефективної боротьби зі злочинністю і
створення для громадян гарантій від безпідставного притягнення до
кримінальної відповідальності передбачається відповідний порядок
діяльності органів досудового слідства, прокуратури, суду (судді), що
регулюється кримінально-процесуальним правом.

У сучасних умовах перед законодавчими органами, юридичною наукою і
практикою стоїть завдання забезпечити формування суверенної правової
держави, тому останнім часом внесено чимало змін і доповнень до КПК
України.

Кримінальний процес — специфічна галузь, в якій дістає вираження
правоохоронна функція держави, яку виконують спеціальні органи держави.
Важливо знати, яке місце посідає кримінальний процес у справі зміцнення
правової основи державного і громадського життя, забезпечення законності
та правопорядку, розкриття і розслідування злочинів, який його виховний
зміст.

Від правильного розуміння поняття, суті та завдання кримінального
процесу залежить і загальний підхід до вчення про
кримінально-процесуальну форму, процесуальні гарантії, про стадії,
суб’єктів і функції кримінального судочинства.

Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді
(суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має
публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі
певну шкоду, і це зобов’язує органи держави, що покликані вести боротьбу
зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу
в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених
законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні
злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК України).

Працюючи в цьому напрямі, правоохоронні органи вирішують загальні
завдання боротьби зі злочинністю.

Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами,
передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються
злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх
вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге,
які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами,
як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і
прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням
яких принципів і правил повинно проводитись встановлення обставин
вчинення злочинів, винних осіб і їх покарання (кримінальний процес). Усе
це і складає кримінально-процесуальне право.

Забезпечити розкриття і розслідування злочинних дій, застосування
справедливого покарання до особи, винної у вчиненні злочину, можливо
тільки за допомогою відповідної діяльності. Характеризуючи її, слід
зазначити, що така діяльність складається з: 1) вирішення питання про
порушення кримінальної справи; 2) розкриття і розслідування злочинів,
забезпечення всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин
справи; 3) розгляду і вирішення кримінальної справи по суті; 4)
виконання прийнятих процесуальних рішень. Вона відрізняється від інших
видів діяльності змістом, принципами побудови і порядком здійснення,
завданнями і суб’єктами, які її виконують.

Ці конкретні ознаки, властиві діяльності органів дізнання, досудового
слідства, прокуратури і суду (судді), є складовими кримінального
процесу.

У навчальній і монографічній літературі на сьогодні немає спільної думки
щодо визначення кримінального процесу. Низка визначень, що існують, не
збігаються ні за змістом, ні за редакційним викладенням. Наприклад, С.
В. Бородін зазначає, що «кримінальний процес — це врегульована законом
діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду за
широкої участі громадськості, спрямована на попередження тих злочинів,
що готуються, розкриття і розслідування вчинених злочинів, вирішення
справи і покарання тільки винних осіб, і породжує правові відносини між
її учасниками».

М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. П. Шибіко дають таке визначення
кримінального процесу: «це врегульована нормами
кримінально-процесуального права діяльність органів дізнання, слідчого,
прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню
винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин,
що виникають у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним,
а також з громадянами, посадовими особами, установами, підприємствами,
громадськими об’єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до
сфери кримінально-процесуальної діяльності».

Це визначення в цілому відображає головну суть кримінального процесу, а
саме, що ця діяльність здійснюється в межах закону певними органами і
спрямована на встановлення злочину і покарання винних осіб.

У деяких визначеннях, наприклад, немає згадки про
кримінально-процесуальні відносини як структурні елементи кримінального
процесу. Однак це не означає, що їх автори відкидають зв’язок
кримінально-процесуальної діяльності з кримінально-процесуальними
відносинами. А. С. Кобліков, наприклад, висловлює думку, що в ході
розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ виникають і
розвиваються кримінально-процесуальні правовідносини, тобто суспільні
відносини, врегульовані законом.

Аналогічними є судження Д. А. Постового про наявність між суб’єктами
кримінально-процесуальної діяльності передбачених процесуальним законом
відносин — процесуальних відносин.

На наш погляд, визнання того факту, що кримінально-процесуальна
діяльність породжує, змінює, застосовує правовідносини, дає підстави
включити цю тезу у визначення кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна діяльність охоплює також вирішення питань, що
виникають у зв’язку з виконанням вироків. Справа вважається вирішеною
судом, коли вирок (ухвала), постанова набрали чинності. Тому поняття
«вирішення справи» навряд чи охоплює вирішення всіх правових питань, що
виникають у зв’язку з виконанням вироку.

Враховуючи всі ці міркування, на нашу думку, найбільш вдалим по суті є
визначення кримінального процесу, яке дав О. О. Чувильов: «Кримінальний
процес — це регульована законом діяльність органів попереднього
розслідування, прокуратури і суду, яка складається з вирішення заяв
(повідомлень) про злочин, розслідування, вирішення кримінальних справ, а
також питань, пов’язаних із виконанням вироків, і породжує правові
відносини між її суб’єктами, спрямована на забезпечення ефективності
правосуддя».

Зрозуміло, що в діяльність правоохоронних органів з розкриття і
розслідування злочинів входить вирішення не тільки зазначених, а й
багатьох інших, не менш важливих, проблем.

Отже, на нашу думку, — це діяльність органів дізнання, слідчого,
прокурора, суду (судді) та інших учасників (суб’єктів) кримінального
процесу, яка породжує, змінює, застосовує правовідносини з розкриття,
розслідування і судового розгляду кримінальних справ відповідно до норм
кримінально-процесуального законодавства.

Важливу роль у вирішенні завдань у боротьбі зі злочинністю відведено
саме кримінальному судочинству. Кримінально-процесуальний закон (ст. 2
КПК) вказує, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та
законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь,
а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та
забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто
вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не
був покараний.

Слід також внести деякі уточнення в поняття розкриття злочину, оскільки
вчені-правознавці та практичні працівники трактують його по-різному. X.
С. Таджієв, наприклад, дає таке визначення: «Викрити злочин — означає
висвітлити два питання: чи мала місце подія злочину і хто його вчинив?»
Автор робить висновок, що процесуальним критерієм для визнання злочину
викритим є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого.
Приблизно таку саму позицію має А. К. Гаврилов, зазначаючи, що злочин
вважається викритим з моменту, коли зібрані докази дозволяють пред’явити
обвинувачення конкретній особі.

Інші автори обстоюють думку, що злочин можна визнати розкритим тільки за
умови, якщо встановлено всі обставини, що підлягають доказуванню по
кримінальній справі. Наприклад, В. І. Власов зазначає, що припис закону
про повне розкриття злочинів повинен бути поєднаний з кінцевими
результатами процесуальної діяльності, і пропонує вважати злочин
викритим з моменту затвердження обвинувального висновку по кримінальній
справі або винесення іншого підсумкового документу на стадії
розслідування.

Слід зазначити, що згідно з наказом МВС України «Про затвердження
положення про основи організації розкриття органами внутрішніх справ
злочинів загальнокриміналь-ної спрямованості» від ЗО квітня 2004 р. №
458 безпосереднім розкриттям злочину в системі МВС України вважається:
затримання злочинців на місці вчинення злочину, або за свідченням
очевидців після його вчинення; одержання оперативної та іншої інформації
про особу, яка вчинила злочин, чи місце знаходження речових доказів,
знарядь злочину; встановлення інших фактичних даних(слідів, свідків,
матеріалів, документів, речей тощо), які свідчать про вчинення злочину
конкретною особою, знайшли підтвердження в ході досудового слідства і
покладені в основу обвинувачення.

Однак, на наш погляд, ці положення, пропоновані різними авторами і
відомчим наказом міністра МВС України, з питань розкриття злочинів не
відповідають основним принципам і завданням кримінального процесу та
Основного Закону України.

Згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у
вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду.

Тому ми вважаємо, що злочин слід визнавати розкритим у тому разі, якщо
кримінальну справу розглянуто в суді й винесено законний, обґрунтований
вирок, який набрав законної сили.

2. ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ

Усі дії учасників процесу здійснюються у визначеному законом порядку, з
додержанням передбачених законом умов і послідовності, тобто згідно з
процесуальною формою.

Процесуальна форма — це відповідні змісту й принципам кримінального
процесу, передбачені кримінально-процесуальним правом умови,
послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізації
ними своїх прав, свобод і обов’язків, процедура здійснення окремих
процесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режим
документування процесуальної діяльності, покликані забезпечити
розв’язання завдань і досягнення мети кримінального процесу.

Процесуальна форма покликана забезпечити встановлення об’єктивної істини
у справі та правильне застосування закону.

Процесуальна форма створює детально врегульований, обов’язковий,
стабільний та захищений державою правовий режим провадження у
кримінальних справах, який покликаний забезпечувати істину, свободу і
справедливість.

?????????????не правосуддя); простоти (бути вільною від непотрібних
бюрократичних формальностей); надійності (гарантувати досягнення істини
й справедливості); толерантності (забезпечувати повагу до прав і свобод
людини), ясності, моральності та етичності. Вона повинна бути пронизана
духом поваги до честі і гідності особи, захисту прав і свобод людини.

Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:

• визначає стабільну та юридично доцільну процедуру судочинства;

• оптимізує й активізує діяльність щодо розв’язання завдань
кримінального процесу;

• надає правове поле для встановлення єдиної для всіх законності;

• створює систему необхідних гарантій встановлення істини,захисту прав і
свобод людини та забезпечення справедливості;

Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта правосуддя.

Процесуальні гарантії, на думку М. М. Михеєнка, — це передбачені
кримінально-процесуальним законом засоби забезпечення завдань
кримінального судочинства й охорони прав і законних інтересів осіб, які
беруть у ньому участь. Але процесуальні гарантії не окремі розрізнені
засоби, а цілісна система таких засобів, які в сукупності і забезпечують
правосуддя. По суті, процесуальна форма і створює систему таких
гарантій.

Гарантіями встановлення об’єктивної істини виступає як процесуальна
форма в цілому, так і окремі інститути кримінального процесу: принципи
кримінального процесу, доказове право, інститути слідчих дій, інститут
судового слідства і судових дебатів тощо.

3. СТАДІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Діяльність уповноважених державою органів здійснюється у певній
послідовності і може бути поділена на певні частини, або етапи, які
прийнято йменувати стадіями кримінального процесу.

Стадії є відносно відокремленими частинами кримінального процесу. Будучи
самостійними, вони водночас перебувають у зв’язку з іншими стадіями,
утворюючи єдину систему кримінального процесу.

Особливостями кожної стадії є: своєрідне коло завдань; певне коло
учасників; специфічний процесуальний порядок діяльності суб’єктів та їх
правовідносин; зміст та форма підсумкових рішень, які приймаються на
відповідному етапі процесуального провадження.

Кримінальний процес складається з семи основних стадій та однієї
виключної стадії.

Основні стадії:

1) порушення кримінальної справи;

2) досудове розслідування (дізнання та досудове слідство);

3) попередній розгляд справи;

4) судовий розгляд;

5) апеляційне провадження;

6) касаційне провадження;

7) виконання вироку.

Перша стадія — порушення кримінальної справи — починається з моменту
надходження до органу дізнання, слідчого, прокурора або суду вказаних у
законі як приводи до порушення кримінальної справи заяви або
повідомлення про злочин або з моменту безпосереднього виявлення ознак
злочину.

Такі заяви або повідомлення, а також і безпосереднє виявлення ознак
злочину є юридичними фактами, які породжують кримі-нально-процесуальні
відносини. З їх наявністю пов’язані виникнення кримінального процесу
взагалі та початок його першої стадії — порушення кримінальної справи —
зокрема.

У цій стадії процесу компетентні органи у специфічній процесуальній
формі за допомогою передбачених процесуальних засобів (отримання
пояснень, витребування матеріалів, провадження оглядів тощо) з’ясовують
наявність у подіях ознак злочину.

За даними МВС України, протягом 1999 року було зареєстровано 558 716
злочинів. Протягом 2000 року тільки до слідчих підрозділів органів
внутрішніх справ (без врахування органів

дізнання) надійшло 327 905 заяв і повідомлень про злочини. Згідно із
вимогами статті 97 КПК України слідчими МВС прийнято рішення по 320 858
заявах та повідомленнях про злочини, що становить 97,9% всіх матеріалів
дослідної перевірки.

Стадія порушення кримінальної справи закінчується винесенням постанови
про порушення кримшальної справи або постанови про відмову в порушенні
кримшальної справи. В останньому випадку кримінальний процес не
знаходить продовження. У разі порушення справи кримінальний процес
переходить до наступної стадії. Про порушення кримшальної справи
слідчими МВС України в 2000 році було прийнято 300 594 рішення.

Друга стадія — досудове розслідування. Вона полягає у провадженні
органами дізнання та попереднього слідства передбачених законом слідчих
та інших процесуальних дій, спрямованих на отримання доказів,
попередження, припинення, швидке та повне розкриття злочину, всебічне
дослідження обставин справи та викриття винних, виявлення та усунення
причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, відшкодування завданої
злочином шкоди, забезпечення невідворотності відповідальності осіб, які
вчинили злочин, і правильне застосування закону.

У цій стадії кримінального процесу особі, що вчинила злочин,
пред’являється обвинувачення і надається право мати захисника та
захищатись самому всіма передбаченими законом засобами. До
обвинувачуваного можуть застосовуватись запобіжні заходи — застава,
взяття під варту й інші. Прокурор здійснює нагляд за додержанням
законності в діяльності органів досудового розслідування, санкціонує
окремі рішення слідчого.

Основний зміст розслідування становить діяльність зі збирання,
дослідження, оцінки, перевірки та використання доказів (доказування),
розкриття злочинів, забезпечення встановлення істини та захисту прав і
свобод людини.

Підсумкові рішення, що приймаються у цій стадії кримінального процесу,
можуть бути такими: закриття справи; складання обвинувального висновку
та направлення справи до суду; направлення справи до суду для вирішення
питання про застосування примусових заходів медичного характеру,

Третя стадія – попередній розгляд справи суддею. Після закінчення
розслідування справа з обвинувальним висновком, затвердженим прокурором,
передається до суду, де вона вивчається і вирішується питання про
можливість призначення справи до судового розгляду (віддання
обвинуваченого до суду) та організації судового розгляду. Підсумковими
рішеннями у даній стадії кримінального процесу є рішення про призначення
справи до судового розгляду, про повернення справи на додаткове
розслідування або про закриття справи.

Четверта стадія — судовий розгляд. Ця стадія передбачає розгляд у
судовому засіданні із додержанням принципів гласності, змагальності,
усності та безпосередності дослідження доказів і всіх інших принципів
правосуддя, за активної участі всіх заінтересованих учасників процесу,
матеріалів кримінальної справи, дослідження всіх її обставин та
розв’язання справи по суті.

У цій стадії вирішується питання про винність або невинність
обвинуваченого, виноситься вирок і призначається справедливе покарання
особі, яка вчинила злочин. Саме у цій стадії реалізуються засади
кримінального судочинства, згідно з якими правосуддя здійснюється тільки
судом, ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину та підданий
кримінальному покаранню інакше як за вироком суду та відповідно до
закону.

Судовий розгляд кримінальних справ здійснюється місцевими та
апеляційними судами України, які можуть розглядати по першій інстанції
справи, визначені законом.

Головними учасниками процесу у цій стадо є суд, прокурор, який підтримує
обвинувачення, підсудний, захисник та потерпілий.

Завершується ця стадія або винесенням вироку (обвинувального чи
виправдувального), або закриттям справи, або направленням справи на
додаткове розслідування.

П’ята стадія — апеляційне провадження — полягає у перегляді апеляційним
судом або Апеляційним судом України, у зв’язку з поданою учасником
процесу апеляцією, рішень суду першої інстанції.

Апеляція може бути подана: на вироки, які не набрали законної сили,
постановлені судами першої інстанції (місцевим судом, або апеляційним
судом, який виступав як суд першої інстанції); на постанови про
застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного
характеру, постановлені місцевим судом; на ухвали (постанови),
постановлені місцевим судом, про закриття справи або направлення справи
на додаткове розслідування; на окремі ухвали (постанови), постановлені
місцевим судом; на інші постанови місцевих судів у випадках,
передбачених законом.

Апеляція може бути подана потерпшим, засудженим, його захисником,
прокурором та іншими зазначеними в ст. 348 КПК України особами протягом
15 діб з моменту проголошення вироку (ухвали чи постанови) суду першої
інстанції, а засудженим, який перебував під вартою, — протягом цього
само строку з моменту вручення йому копії вироку.

Апеляція може бути подана: на рішення місцевого суду в відповідний
апеляційний суд (апеляційний суд області, апеляційний суд Автономної
Республіки Крим, апеляційний суд міста Києва, апеляційний суд міста
Севастополя); на рішення апеляційних судів як судів першої інстанції — в
Апеляційний суд України.

Шоста стадія — касаційне провадження. Касаційне провадження — стадія
кримінального процесу, в якій суд касаційної інстанції, а саме
Касаційний Суд України та Верховний Суд

України, за поданням прокурора або скаргою інших учасників процесу
переглядає вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, що не набули
законної сили, постановлені ним як судом першої інстанції, вироки і
постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, а
також вироки, що набули законної сили, міських судів, військових судів
гарнізонів та ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків;
з’ясовує об’єктивну істину і вирішує питання про законність,
обґрунтованість і справедливість вироку суду, виправляє допущені помилки
і порушення.

Касаційні скарги і подання на вироки і судові рішення апеляційних судів
можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку
чи оголошення ухвали або постанови, які оскаржуються, а засудженим, який
перебуває під вартою,— в той самий строк з моменту вручення йому копії
вироку чи постанови. Касаційні скарги і подання на судові рішення
місцевих судів та на ухвали апеляційних судів, постановлені щодо цих
вироків, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання
ними законної сили.

Сьома стадія — виконання вироку — полягає в реалізації вироку, що набрав
законної сили, та виконанні рішень суду.

До виключної стадії належать перегляд судових рішень у порядку
виключного провадження, а саме: відновлення справ у зв’язку з
нововиявленими обставинами; відновлення справи і провадження в зв’язку з
неправильним застосуванням кримінального закону та істотного порушення
кримінально-процесуального закону, які суттєво вплинули на правильність
судового рішення.

Цю стадію прийнято називати виключною тому, що кримінальна справа
перебуває в ній в особливій, виключній ситуації, коли переглядається
законність та обгрунтованість вироку, ухвали або постанови суду, що
набрали законної сили. Відбувається перегляд вироку, що виконується.

Список використаної літератури

Конституція України К.1996.

Кримінально-процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради.
-1961. – К 2. – С. 15.

Джелалов О.К. Держава і право. – Вип. 16. – К., 2002.

Коляда П.В. Кримінально-процесуальний кодекс України потрібен слідчим //
Юридичний вісник України. – 2001. – №9 – С.11.

Кримінальний процес України: Підручник / Коваленко Є.Г., Маляренко В.Т.
– К., 2004.

Кримінальний процес України: Підручник. – Харків, 2000.

Кримінальний кодекс України.: Науково-практичний коментар / Н.Ф.Антонов,
М.І. Бажанов, Ф.Г.Бурчук та інші. – К., 1999.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П., Кримінальний процес України:
Підручник. – К.: Либідь, 1992. –413с.

Михеєнко М.М. Нор В.Г. Кримінальний процес України: Підручник –2-ге
видання перероблене і доповнене. – К., Либідь. 1999. –516с.

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.
(автори Міхеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я, Під. Ред. В.Т. Нор
та інш.) К., Юрінком. За станом на 1 серпня 1995 року. 640с.

Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу
України. – К.: А.С.К., 2002. – 1056с. (Нормативні документи та
коментарі).

Никоненко М. Деякі питання презумпції не винуватості і права особи на
захист у кримінальному процесі // Право України. – 1999. – №4.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те
вид., доп. і переробл. – К.: Видавництво А.С.К., 2003. – 1120 с.

Смирнов М. Дистанційне кримінальне судочинство: реальність та
перспективи // Бюлетень Міністерства юстиції України К 9 (35) 2004 – 15.

Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посіб. К.:
Юрінком Інтер, 1999. – 576 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020