РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Поняття головні ознаки правової держави

ПЛАН

ВСТУП

Розділ 1. Поняття і головні ознаки правової
держави………………………………

Розділ 2. Формування правової
держави………………………………………………

Розділ 3. Поняття громадянського суспільства і

співвідношення його з правовою
державою…………………………………………..

Розділ 4. Проблеми і перспективи побудови

правової держави в
Україні………………………………………………………..
…………

ВИСНОВОК

Список використаної літератури

ВСТУП

В ст. 1 Конституції нашої держави закріплено, що Україна є суверенна і
незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Але те, що сказано
в Основному законі не дає нам приводу стверджувати, що це саме так. На
наш погляд, в Україні не всі особистості усвідомлюють, що для створення
правової держави необхідно виникнення деяких передумов, найважливішою з
яких є громадянське суспільство, тобто відповідна зрілість традиційного
суспільства.

Універсальними і тривкими устоями громадянського суспільства і правової
держави вважають звичайні властивості порядності, чесності, людяності.
Саме зазначені традиції дають шанс суспільству бути однорідним, а людині
запобігти злу і насиллю.

Вчитаймося ще раз: порядність… чесність… людяність… Чи завжди такі
якості властиві нам, чи оточують нас люди такого ґатунку? Скажімо
відверто: ні.

Не випадково людство у своїй повсякденності прагне кращого, зокрема, і в
таких інститутах, як суспільство, держава. Наша держава теж
продекларувала формування громадянського суспільства і демократичної
правової держави. З існуючих суспільно-політичних і правових проблем це
— найголовніша, від розв’язання якої залежать усі інші.

Необхідність розвитку громадянського суспільства у нашій країні
розглядаємо як умову виходу з кризи, оновлення, бо саме громадянське
суспільство є системою забезпечення життєдіяльності соціальної,
культурної і духовної сфер життя народу.

Нагальною потребою є розвиток відносин суспільства і держави. Саме у
найрозвиненішій системі таких відносин вбачаємо гарантію того, що
суспільство все-таки стане громадянським, а держава — правовою.

Розділ 1. Поняття і головні ознаки правової держави

Виходячи із сучасних поглядів, правова держава характеризується такими
суттєвими ознаками (їх ще називають принципами правової держави):

1. Джерелом державної влади має бути народ. Через представницьку чи
пряму демократію він формує органи влади. Виключно народові належить
право визначати і змінювати форми та зміст свого державно-правового
життя, створювати й ліквідовувати інститути державної влади. Одне з
основних прав людини — ставити над собою ту владу, яка забезпечує
реалізацію її інтересів . Наявність гарантій, які дають можливість у
будь-який час змінити антинародну владу, — свідчення існування правової
держави .

Панування права в управлінні державними справами . Це означає, що

влада здійснюється не шляхом суто наказних методів чи інших командно —

адміністративних засобів, а шляхом права, у визначених правом формах і

методах.

Верховенство законів у регулюванні суспільних відносин . По-перше, у

сферах суспільного життя, що підлягають правовому регулюванню, мають

панувати закони, а не підзаконні акти ( накази, інструкції та ін. ),
тому що закон

найповніше відображає інтереси суспільства, чого не скажеш про
підзаконні

акти, які нерідко відображають відомчі інтереси, перекручуючи при цьому

закони . По—друге, у разі суперечності між законом і підзаконним норма —

тривним актом безсумнівно має діяти закон. По—третє, закон не може бути
відмінений, замінений чи зупинений підзаконним актом . І, нарешті,
підзаконні акти повинні відповідати законам.

Наявність законодавчих органів і процедур, за допомогою яких створюються
ефективні закони. Для того, щоб правильно відобразити інтереси
суспільства в законах, необхідне існування демократичної системи виборів
законодавчих органів. Ця система має бути такою, щоб обирались
інтелектуально розвинені, юридично підготовлені, масштабно мислячі
представники всіх соціальних верств суспільства. Процедура підготовки
закону має бути гласною участю максимальної кількості спеціалістів.
Процес прийняття закону має виключати можливість внесення некомпетентних
змін у нього й водночас бути вільним, демократичним.

5. Пріоритет прав і свобод особи. Кожна людина має невід’ємні, дані їй
від народження, права і свободи: право на життя, на особисту
недоторканність тощо. Ці права і свободи не даються жодною державою,
жодним законом, і отже, не можуть бути взяті ними. Держава лише за
допомогою права, у певних невеликих межах може регулювати процес їх
реалізації. Важливо наголосити, що у правовій державі категорично
недопустиме нехтування правами і свободами особи не лише заради
егоїстичних групових чи партійних інтересів, а навіть і з посиланням на
«високі» державні або національні інтереси. Тобто цим правам і свободам
надається перевага (пріоритет) порівняно з будь-якими іншими інтересами.

Зв’язаність правом діяльності держави і її органів. Для законодавчих
органів це означає, що формулювати законодавчі норми вони повинні,
виходячи із загально соціального права, тобто існуючих у даному
суспільстві категорій добра, справедливості, свободи, гуманізму. Після
видання норм законодавець має дотримуватися класичного юридичного
принципу: «Закони зв’язують тих, хто їх пропонує». Ця риса означає, що
виконавчі органи керуються передусім законами, а не відомчими нормами.
Судові органи (за римською юридичною аксіомою: «Що пропущено законом, не
пропустить добросовісність судді») мають реалізувати правові закони,
враховуючи загально соціальні права. Це означає також закріплення за
допомогою закону правового статусу і процедури роботи всіх державних
органів.

7. Наявність ефективної правоохоронної системи. Під цим мається на увазі
відповідна структурі суспільних потреб організація, правове, кадрове і
матеріальне забезпечення суду, прокуратури, міліції та інших органів,
які охороняють права громадян. Особливо важливим серед них є суд,
компетенція якого поширюється на всі правові спори, у тому числі й на
питання відповідності рішень вищих органів влади Конституції України.

8. Висока правова культура суспільства та особи — одна з важливих рис
правової держави. «Для того, щоб жити в праві, — писав дореволюційний
юрист О.С. Олексіїв, — необхідно насамперед, щоб це право жило в нас».
Висока правова культура суспільства — це розвиненість усіх його правових
інститутів: законодавства, правотворчої та право реалізуючої діяльності,
правового захисту особи. Правова культура особи містить знання права,
повагу до нього, уміння правильно реалізувати правові знання на
практиці, безумовне виконання громадянами правових заборон та
обов’язків.

9. Відповідальність держави перед суспільством. Це означає, що держава

в особі винних осіб мусить нести моральну і юридичну відповідальність за

рішення і дії, які призвели до шкоди суспільству. Цей принцип часто

формулюється і як взаємна відповідальність держави та особи. Мається на

увазі, що особа практично у будь-якій державі буде нести
відповідальність за

суспільно шкідливі дії, але зворотний процес, коли й могутня держава

відповідає перед окремою людиною за заподіяну їй шкоду, притаманний саме

правовій державі.

10. Наявність поділу державної влади. Більшість сучасних дослідників

вважають, що поділ влади на різних рівнях з метою запобігання її
узурпації або

надмірної концентрації в одних руках є важливою рисою правової держави,
яка

не допускає наявності якої-небудь абсолютної влади, у тому числі й
державної.

Це необхідно для того, щоб влада не перетворювалась у ніким не обмежену

силу, яка придушує суспільство.

Розподіл єдиної за своєю суттю державної влади, можна розглядати у трьох
аспектах: а) розподіл законодавчої, судової, виконавчої діяльності
шляхом створення трьох відповідних видів органів держави, які
функціонують не втручаючись у компетенцію один одного; б) розподіл влади
(повноважень) між соціальними верствами, групами шляхом їх пропорційного
представництва в законодавчих органах; в) розмежування влади
(повноважень) між вищими і нижчими структурами однієї й тієї само гілки
влади. За допомогою цього забезпечується правова автономність державних
органів, підкорених закону, а не наказу вищого керівництва.

Для сучасної цивілізованої держави, а тим паче такої, що претендує на
означення правової, має бути притаманним і чітке розмежування
повноважень між органами державної влади та органами місцевого
самоврядування.

Отже, правова держава — це така держава, яка характеризується всіма
вищезазначеними рисами. Якщо ж вибрати лише найголовніші ознаки, то
можна запропонувати таке визначення.

Правова держава — це держава, яка складається з громадян, котрі мають
високу правову культуру і формують державну владу, яка є демократично
організованим і залежним від суспільства апаратом управління, що за
допомогою ефективних законів забезпечує реалізацію суверенних прав і
свобод громадян.

Розділ 2. Формування правової держави.

Ліберальні політико-правові ідеї стають матеріальною силою тоді, коли
суспільство намагається позбутися нестерпних умов і порядків, які
гальмують суспільний розвиток. Тиранія влади слугує мотивом для пошуку
більш досконалих форм держави, в яких особистість була б не просто одним
із атомів, а представляла б самодостатню цінність, з якою б
співвідносила свої дії будь-яка політична влада.

Звичайно, торкаючись проблем і факторів, які визначають побудову
правової держави, в числі пріоритетних задач вказують на ті з них, які
мають матеріальний характер, наприклад інститут незалежної судової
влади, розподіл влад і т. д. Все це вірно і не підлягає великому
сумніву. І все таки потрібно в якійсь степені змістити акценти і в першу
чергу говорити про явища ідеальної якості. Тому заслуговує самого
серйозного відношення ідея про те, що історія розвитку людства, її етапи
можуть інтерпретуватися і як зміна різноманітних світоглядів, поглядів.
Одним словом, правова держава, її теоретична конструкція стала
реалізовуватись тільки тому, що вона досягнула деякої «критичної маси»,
яка здатна перетворити людське буття. Ідея з’являється як відповідь на
потребу людської практики, поступово набуває відносну самостійність,
впливаючи на суспільне життя.

Якщо правова держава є втілення свободи, яка заснована на розумі, якщо
за класиком лібералізму Б.Константом розуміти свободу як перевагу
особистості над владою, то не дивно, що свобода завойовується в тривалій
і тяжкій боротьбі. Необов’язково за допомогою соціальних катаклізмів і
революцій. Всілякий рух за свободу повинен виходити з мас, а не зверху.
Якщо ліберальні начала були ініціативою верхів, вони майже завжди мали
половинчатий характер і не сприймались суспільством в повному обсязі.

Кожна епоха мала свій символ, девіз або ідеал, які домінували в
суспільній свідомості і були дороговказом. Так, ідеалом античності була
замкнена, самодостатня автаркія, яка основувалась на тому, що окрема
особа існує не для себе, а тільки для держави і суспільства. Політичним
ідеалом середніх віків була теократична держава, в якій мало місце
тотальне владарювання богослов’я і офіційної церковної доктрини, тобто
той грунт, на якому ліберальній політико-правовій теорії важко було
отримати життя. Конфлікт між індивідом і державою ще не набув виражені
форми і думка протиставити їх не могла знайти собі підтримку в системі
владарюючих тоді ідей. В той же час в надрах феодального суспільства
проти церкви постали дві нові сили: суверенна держава і автономія
особистості. Першу пов’язують з іменами Н. Макіавеллі, Ж.Бодена. Інша
зобов’язана своїм походженням протестантизму (М.Лютер та ін.). Саме з
цих двох течій, тобто з ідеї суверенної держави і концепції автономної
особистості, їх співвідношення і впливу і розвиває та думка, яка і
ознаменувала собою Новий час — правова держава.

Рубежем ідеї правової держави стало Відродження, лейтмотивом якого є
гуманізм, заснований на визнанні гідності Людини. Інтелектуальні зусилля
діячів епохи Відродження були направлені на переобладнання внутрішнього
світу людини. Це було обов’язковою попередньою умовою для того, щоб
трансформувати існуючі суспільні відносини в розумне і гуманне
суспільство, якому неприйнятні нав’язані зовні право державні
регулятори.

Ідея правової держави набула актуальності в період
буржуазно-демократичних революцій в Європі, які завершували період
феодалізму. Юридичне світосприйняття третього класу претендувало на
утвердження нових уявлень про свободу людини за допомогою режиму
владарювання права як в приватних, так і публічно-правових відносинах.

Все сказане свідчить про те, що правова держава виникає там, де
суспільство має стійкі демократичні, правові, політичні, культурні
традиції. Для прикладу можна привести той факт, що західний феодалізм в
досить ранній період породив із з’їздів феодалів, які збиралися
нерегулярно парламенти. Судові системи Англії і Франції оформились з
феодального інституту, конкретніше з права васала на публічний суд, який
творився не його володарем, а третьою особою.

Ідеолог правової держави І.Кант говорив, що у людини є тільки одне
головне право — право на свободу, всі ж інші випливають з нього.
Матеріалізації ідеї правової держави повинна передувати наполеглива
робота людського Духу, яка перевтілює світосприйняття суспільства і
окремої особис-

тості. Якщо культура, право, демократія, законність не стануть
індивідуальними цінностями — ні про яку правову державу не варто і
думати.

Держава є продуктом суспільного розвитку, і у більшій мірі воно
наслідок, а не причина. Тому зміни в суспільстві задають темп, форми і
методи змін в державі. Тому можна, перефразовуючи відомий вираз Ж. де
Местра, сказати, що «кожне суспільство має ту державу, на яку воно
заслуговує».

Для формування правової держави потрібно високий рівень загальної
культури загалом і правової зокрема. Культура як напрацьована людством
сума духовних і матеріальних цінностей напряму впливає на характер
політичних інститутів. В історії можна побачити немало прикладів, коли
підйоми культури, мистецтва співпадали з періодом лібералізації держави.
Суспільство високої культури несумісне з тоталітарною владою, оскільки
вона, як правило, персоніфікується в харизматичному вожді, якому співає
хвалу нерозвинена свідомість мас. Істинну свободу, свободу від догм і
стереотипів дають тільки знання і культура. Остання основується на
принципах вільної особистості, автономії її від влади. Тоталітаризм
тримається на ідолопоклонстві, свого роду язичництві і тільки тому
багато правителів всіляко противилися розповсюдженню просвітництва і
культури. Якщо не буде прогресувати масова і індивідуальна культура, не
тільки правова реформа, але і всіляка інша буде приречена на провал.
Будь-яка держава, яка вирішила серйозно рухатися по шляху свободи, не
повинна економити на культурі, освіті, тому що давно сказано, що скупий
двічі платить.

Продуктом ліберальної свідомості є плюралізм в політиці, економіці,
мистецтві і т. д. Ліберальній свідомості властивий високий рівень
правосвідомості, оскільки право розуміється, як один з головних
соціальних феноменів, який опосередковує соціальні зв’язки членів
суспільства. Право є не тільки критерієм дозволеного або забороненого,
але й матеріалом свободи індивідів і соціальних спільнот.

Побудова правової держави ускладнюється там, де існують давні традиції
правового нігілізму. Досить часто можна зустріти роздуми про те, що
недоліки суспільного розвитку головним чином є наслідком поганих
законів. З цим можна погодитися лише частково, оскільки навіть
досконалий закон мало що здатен змінити, якщо члени суспільства не мають
звички співставляти свої дії з правом. Потрібно прагнути до такої якості
суспільства, коли законослухняна поведінка стає стійкою, типовою і
стереотипною, тобто тоді, коли вона не потребує значних інтелектуальних
зусиль і буде реалізовуватися на «підсвідомому алгоритмі».

Правова держава передбачає визначений рівень індивідуальної і суспільної
свідомості. Правова держава основується на Праві, яке об’єктивно
потребує моральної обґрунтованості. Право регулює не всі суспільні
відносини, а тільки ті з них, які являють собою найбільшу суспільну
значимість. Відносини, які вільні від правового опосередкування,
займають інші соціальні регулятори, передусім моральні норми. Великі
проблеми виникають в тому суспільстві, де в праві і моральності вбачають
тільки перепони. Укріплюючи моральність, суспільство укріпляє право, і
навпаки. Тільки так можна скоротити шлях до правової держави.

Одним з головних посилань формування правової держави справедливо
називають наявність інститутів громадянського суспільства. Феномен
громадянського суспільства хвилює людство достатньо давно. Ще
Аристотель, засновник політичної науки, визначав державу «як сукупність
громадян, як громадянське суспільство». Теоретична думка і після
Аристотеля довгий час не розділяла поняття «держава» і «суспільство»,
вважаючи їх тотожними. Це було подолано, як тільки актуалізувались
дослідження проблем громадянського суспільства, як явища, відмінного від
держави. Багато вчених внесли свій великий внесок в цю важливу
теоретичну категорію, але все-таки вирішальна заслуга належить тут
одному з родоначальників німецької класичної філософії Г.-В.-Ф. Гегелю.
Спираючись на праці своїх попередників, Гегель першим в німецькій
філософії права вказав на те, що між особистістю і державою існує деяке
суспільне середовище (суспільство), яке має велике значення як для
особистості, так і для держави.

Громадянське суспільство, за Гегелем, являє собою опосередковану працею
систему потреб, яка існує на двох складових — відношеннях власності і
формальній рівності людей. Громадянське суспільство, вважав Гегель, є
продуктом сучасності, античність не знала нічого подібного. Якщо держава
являє собою єдність різноманітних осіб, то в громадянському суспільстві
кожен для себе ціль, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з
іншими, вважав Гегель, індивід не може досягнути своїх цілей у всьому їх
об’ємі. В структуру громадянського суспільства входять також сім’я,
право, релігія, культура, освіта і т.д. Суспільство — дуже складний,
само управляючий організм. Корпорації, прошарки, окремі особистості
переслідують свої економічні, політичні, духовні інтереси. Таким чином,
в суспільстві складаються найрізноманітніші соціальні відносини, і
передусім товарно-грошові, ринкові, вплив на них держави не є
абсолютним.

Правова держава потребує міцної економічної бази, високих стандартів
життя і домінування «середнього» класу в соціальній структурі
суспільства. Влада при цьому існує на гроші платників податків, які в
зв’язку з цим висувають до неї обґрунтовані претензії у випадку яких не
будь порушень.

Формування правової держави можливе лише за наявності ринкової
багатоукладної економіки. Досвід всіх, без винятку, соціалістичних країн
свідчить, що економічний монополізм породжує монополізм політичний,
тобто домінування однієї партії, однієї ідеології, однієї системи
цінності. Сучасне громадянське суспільство — це суспільство з розвинутою
системою ринкових відносин і надійними соціальними гарантіями.
Демократична держава не претендує на роль Провидіння, яке веде до блага
сліпий народ. Задача його полягає зовсім в іншому, а саме в створенні
необхідних умов для саморозвитку, для розумного і прогресивного
існування особистості і усунення перешкод, які неминуче виникають на
цьому шляху. Держава повинна встановити цивілізовані основи конкурентної
боротьби між індивідами і соціальними громадами. Правову основу
громадянського суспільства складає формула:» Все, що не заборонено
законом, дозволено». Право в громадянському суспільстві вже більше не є
волею тих, хто володіє економічною і політичною монополією, а слугує
мірою свободи, нормативами рівності і справедливості, компромісом
соціальних прошарків.

Політичний аспект громадянського суспільства об’єктивно втілюється в

категорії «правова держава». Ці соціальні інститути об’єктивно
взаємопов’язані і співвідносяться як зміст і форма. Правова держава
можлива лише за наявності розвинутого громадянського суспільства, і
навпаки, громадянському суспільству притаманна правова форма
владарювання, заснована на верховенстві права (закону), розподілу влади
і реальному забезпеченні прав і свобод людини.

Демократія засновується на плюралізмі громадянського суспільства.
Вільний доступ, обмін і отримання інформації ускладнює процеси
перетворення владних політичних структур в негласні інститути. Вільна
преса, кажучи словами Т.Пейна, є основою демократичного суспільства.

Духовний зріз громадянського суспільства передбачає домінування
загальнолюдських цінностей та інтересів, незважаючи на деяку
розпливчастість і пафосність цих категорій, які, на жаль, поки що не
стали загально-цивілізаційними ідеалами.

Розвинуте громадянське суспільство і правова держава формується за умови
орієнтації на соціальну справедливість. Суспільство повинно створювати

гарантії для проявлення і розвитку людського Духа. Суспільний розвиток
забезпечується інтелектуальними зусиллями критично мислячих
індивідуальностей, тому суспільство прирікає себе на застій, заперечуючи
індивідуальність.

Шлях до правової держави довгий і складний, повний небезпек і помилок.
Багато держав сотні років йшли до демократії, іноді розплачуючись за це
надто дорогою соціальною ціною. Побудова правової держави повинна
спиратися на ретельно продуману стратегію і тактику. Без врахування
досвіду інших держав тут навряд чи обійтись, Однак цей досвід повинен
переплітатись з власними традиціями і реаліями.

Формування правової держави потребує збалансованих зусиль. Не можна
проводити правову реформу у відриві, скажімо, від політичної. Все
необхідно пов’язувати і домагатися паралелізму. Значне випередження
політичних реформ під час погіршення економічного положення справедливо
породжує протест мас, тому що для чого демократія, якщо суспільство
ледве забезпечує просте відтворення життя на рівні елементарних
біологічних потреб.

І останнє. Правову державу не слід сприймати як закінчену, досконалу
формулу, як деяку стратегічну субстанцію. Правова держава одночасно є
категорією існуючого і належного, ідеалом, що перетворює дійсність.

Розділ 3. Поняття громадянського суспільства і співвідношення його з
правовою державою

Поняття громадянського суспільства має історичний характер. Як і
держава, громадянське суспільство починає зароджуватися на певному
ступені суспільного розвитку. Іншими словами, громадянське суспільство є
продуктом природно-історичного процесу, який обумовлює гармонійний
розвиток таких елементів цивілізації, як природа — суспільство — людина.
Людство не могло не прийти на певному етапі свого розвитку саме до
громадянського суспільства, соціальна і політична організація якого
найбільшою мірою служить інтересам і потребам конкретної людини.

Чи вірно у зв’язку з тим, що громадянське суспільство має історичний
характер, ставити питання про його історичні типи, чи доречний при його
характеристиці формаційний підхід, яким користуються окремі дослідники
цих проблем? Думається, що ні. Слід вести мову не про історичні типи
громадянського суспільства, а про ступені його зрілості. Маркс,
критикуючи громадянське суспільство як буржуазний інститут, писав, що
воно є результатом розвитку капіталістичних відносин, тобто результат,
передусім, вільного економічного розвитку, із зародженням цих відносин
почали поступово зароджуватися й певні елементи громадського
суспільства. Одночасно із визріванням капіталістичних відносин визрівало
і саме громадянське суспільство, поки не набуло своїх основних рис. А
тому правильніше говорити не про розширення рамок чи меж громадянського
суспільства, а про зростання його зрілості.

Побудові громадянського суспільства, безперечно, має передувати розробка
теоретичних основ цього суспільства. Хоча сказати, що у цьому плані
нічого не зроблено, було б неправдою. Теорія і практика громадянського
суспільства почали розвиватися ще із XVI століття і на сьогоднішній
день, не дивлячись на розмаїття думок і підходів до самого поняття
громадянського суспільства, його складових елементів, співвідношення з
державою тощо, така світова теорія існує. Вона дає загальне уявлення про
це суспільство, основні його ознаки й інститути, тобто дає змогу виявити
те спільне, що робить поняття громадянського суспільства світовим,
загальнолюдським надбанням.

Розглядаючи різні підходи до громадянського суспільства, його поняття й
суті таких відомих мислителів минулих століть, як Г. Грацій, Т. Гоббс,
Дж. Локк, Ж. Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск’є, В. Гумбольт, Г. Гегель, К. Маркс
і Ф. Енгельс та сучасних дослідників цієї проблеми, не можна сказати про
однозначну вірність чи помилковість тих чи інших поглядів. Всі вони
висвітлюють з різних кутів зору різні його аспекти і у своїй сукупності
складають теорію громадянського суспільства. А тому не виправданим є
твердження, що існують західні теорії громадянського суспільства, тож
потрібно розвивати свою (східну) теорію. Думається, що не існує якогось
особливого, зокрема французького, польського чи українського
громадянського суспільства, як поняття, адже немає французької,
польської чи української демократії. Громадянське суспільство або є, або
його немає, оскільки основні його риси: свобода, демократія, приватна
власність, пріоритет прав людини — однакові для всіх цивілізованих
країн.

Інша справа, коли йдеться про певні модифікації громадянського
суспільства, які опираються на особливості тієї чи іншої країни,
історичні, національні, політичні тощо. Але ці особливості не
відбиваються на самій суті громадянського суспільства. Їх можна знайти у
реальному співвідношенні громадянського суспільства, конкретної держави
і особи, в системі прав і свобод людини та їх гарантіях, в конкретних
інститутах громадянського суспільства, тобто в конкретних практичних
його моделях.

Все сказане в повній мірі стосується і України. Нам немає потреби
розробляти якусь особливу українську теорію громадянського суспільства,
але спираючись на світовий науковий і практичний досвід, запозичивши з
нього все те краще, що виробила світова цивілізація, формувати свої
національні інститути громадянського суспільства. Мова має йти не про
механічне привнесення на наш український грунт тих чи інших інститутів
громадянського суспільства, які мають достатній ступінь зрілості, а про
еволюційне їх запровадження з урахуванням внутрішніх особливостей і
можливостей, а також фактора часу.

Що ж представляє собою громадянське суспільство і які його основні
ознаки? Беззаперечний факт, що в центрі суспільства знаходиться людина,
яка є його первинною і головною клітинкою і основною діючою особою,
говорить про те, що громадянське суспільство не за назвою, а за своєю
глибинною суттю є людським суспільством. А тому основні характеристики,
що стосуються людини, зокрема її природного суверенітету, свободи і
незалежності, переносяться на громадянське суспільство, мають визначати
його глибинну суть: воно є добровільною асоціацією (союзом) вільних і
незалежних індивідів, а отже, й саме є суверенним, вільним і відкритим.

Якщо виходити з того що головною діючою особою суспільства, його
первинною клітинкою і нервом є конкретна людина, то вся сукупність
людських відносин і відповідних формальних і неформальних суспільних
інститутів, які опосередковують її приватне життя і через які вона
задовольняє свої потреби й інтереси, і є громадянським суспільством.

Таке поняття громадянського суспільства робить ясним і відношення
людини, громадянина з цим суспільством.

Як відомо, в радянській філософській і юридичній літературі домінуючою
була позиція, згідно з якою пріоритет віддавався суспільству над особою,
суспільних і державних інтересів над інтересами людини. В апологетичному
захваті справдовування тоталітарного режиму відповідальність перед
суспільством і підпорядкованість йому людини обґрунтовувалася тим, що
людина істота суспільна, яка не може жити в суспільстві і бути вільною
від нього. Але ж йдеться про те, що людина має бути вільною у
суспільстві, а не від суспільства. Зв’язок між людиною і суспільством
такий, що в принципі виключає будь-які антагонізми між ними.

Суспільство — це середовище життєдіяльності особи, яке формується із
спільної діяльності людей, є сукупністю їх формалізованих і звичайних
зв’язків та відповідних суспільних інститутів, а тому не може за своєю
природою бути чужим людині. Іншими словами, в центрі суспільства
знаходиться конкретна людина, її потребам та інтересам підпорядковується
весь суспільний механізм. У суспільства не може бути іншого інтересу, як
служити кожній окремій людині. Не може бути якогось загального,
суспільного чи державного інтересу, який би не відбивав інтерес окремої
людини. Інакше це інтерес корпоративний, ворожий людині. Через те сама
постановка питання про пріоритет суспільних чи державних інтересів, і
тим більше про забезпечення цього пріоритету, є небезпечною.

Якщо ми хочемо побудувати цивілізоване громадянське, тобто людське
суспільство, то мусимо ні на крок ні за яких обставин не відступати від
головного відправника — принципу пріоритету прав і свобод людини, її
інтересів, причому пріоритету як перед суспільними, так і державними
інтересами. Йдеться не про протиставлення цих інтересів, а про їх, так
би мовити, субординацію і підпорядкованість, первинність і вторинність.

Гарантуватися законом і забезпечуватися реально має пріоритет інтересів
саме кожної конкретної людини, в цьому суть і мета і суспільного, і
державного інтересів. Саме це і має лежати в основі розуміння формування
суспільного і державного інтересів. Беззастережне впровадження у життя
головної засади суспільства — «людина понад усе» — завжди виведе в
кінцевому рахунку на оптимальне поєднання інтересів людини, суспільства
і держави.

Суспільство, в якому інтереси людини підпорядковуються його власним, і
багато в чому узагальненим до абстрактного інтересам, а тим більше
інтересам держави, де мету і засоби її досягнення вивчає сама держава,
таке суспільство є великою в’язницею, місцем позбавлення волі людини.
Саме таке суспільство і було побудоване у колишньому Союзі РСР, в якому
і наглядачі в кінцевому рахунку також були невільними.

В цьому суспільстві людина була гвинтиком, допоміжним для досягнення
абстрактної мети матеріалом, одним словом, людським фактором, бо
панувала практика абсолютного знеособлення і зневаження конкретної
людини. А інакше і не могло бути, оскільки в основі цієї практики лежала
теорія тотального усуспільнення і одержавлення всього людського життя,
апологетична теорія пріоритету загальнодержавних інтересів, тобто теорія
гулагу, в якій немає місця для свободи людини.

У вільному, відкритому суспільстві людина завжди вільна і розкріпачена,
вільна у свідомому виборі своїх дій і вчинків. Колись К.Маркс написав з
цього приводу: «…до свободи належить не тільки те, чим я живу, але
також і те, як я живу, не тільки той факт, що я здійснюю свободу, але й
той факт, що я роблю це вільно». На жаль, ці слова розійшлися повністю
із загальною суттю марксистської теорії, яка позбавляє людину основи її
свободи — власності, а через класову боротьбу освячує громадянські війни
та соціальні конфлікти. Революційна теорія класової боротьби як рушійної
сили суспільного розвитку історично була приречена на провал, оскільки
виправдовувала насильницькі методи і форми розвитку суспільства, які не
мають нічого спільного із природно-історичним процесом і власне людською
природою. Іншими словами, теорія класової боротьби освячувала те, що
було, і на цьому ґрунтувалася, а не те, як мало бути і як має бути.
Певна річ, що людська цивілізація у минулі віки своєї історії зазнала
різних насильницьких катаклізмів (революцій і війн) і на майбутнє не
застрахована від подібних ексцесів. Але це зовсім не означає, що саме
насильницькі форми, в тому числі й класова боротьба, є рушійною силою
(двигуном, за К.Марксом) соціального розвитку. Насправді ж вони є
відхиленням від нормального природно-історичного процесу, суперечать
природі людського суспільства взагалі і тим більше громадянського. Саме
тому загальною тенденцією світового розвитку, незважаючи на все, є
прагнення народів і держав до загальної злагоди і миру в рамках як
світової цивілізації, так і окремо взятого суспільства. Це є головною
рушійною силою суспільного розвитку, розвитку не на негативній, а на
позитивній соціальній основі, якій, безумовно, можуть бути притаманні
певні неантагоністичні суперечності, розмаїття індивідуальних і групових
інтересів, багатоваріантність і альтернативність у підходах, конкретних
формах і засобах у досягненні поставленої мети.

Отже, громадянське суспільство, на наш погляд, несумісне з теорією
класів, класової боротьби. Рівність людей відкидає їх класифікацію за
майновим становищем, що принижує людську гідність. Але це не виключає
класифікацію людей на певні групи за іншими ознаками, зокрема
професійними, політичними, національними, релігійними тощо.

До чого привела теорія класової боротьби в окремо взятій країні,
Радянському Союзі, всім відомо — до фізичного, ідеологічного і духовного
геноциду народу, до позбавлення його власності і свободи, до захвату
цієї власності тоталітарною системою та користування нею
партійно-державним апаратом, до цинічної експлуатації і пограбування ним
свого народу, освячених теорією пріоритету загальнодержавних інтересів.

Класова теорія походження держави в свою чергу лежить в основі
марксистської теорії і поняття самої держави як апарату насилля і
пригноблення одного класу іншим. Така абсолютизація класового підходу,
певна річ, нічого спільного не має з теорією громадянського суспільства
як суспільства людської злагоди. Через те вона і була відкинута
класиками марксизму як буржуазна. Наліт цієї абсолютизації
спостерігається і в сучасних вітчизняних дослідженнях держави, оскільки
визнається громадянське суспільство і в той же час держава
характеризується як організація політичної влади домінуючої частини
населення. Але ж і теорія договірного походження держави не відкидає
того, що держава за певних обставин може протистояти суспільству в
цілому чи окремій його частині, використовуватися як знаряддя примусу.
Однак відхилення від нормального природно-історичного процесу розвитку
суспільства не дають підстав для того, щоб включати ці відхилення як
визначальні у сутнісні характеристики того чи іншого суспільного явища.

У визначенні суті і природи держави вірніше виходити з первинності і
визначальності людини і суспільства. Ж.Боден вважав, що держава
утворюється в результаті об’єднання розрізнених членів суспільства під
єдиною верховною владою. Такої ж думки був і Т.Гоббс, який стверджував,
що держава одержує свою легітимність внаслідок договору між усіма
членами суспільства. Боячись втратити свої природні права, писав
Ж.Ж.Руссо, люди уклали громадянський договір для захисту суспільною
силою особи і її майна. Саме із людської природи суспільства, яке
утворює державу для забезпечення своїх інтересів, випливають сутнісні
характеристики і ознаки держави, функції якої виконують члени цього ж
суспільства.

Перед тим, як визначити, що є держава, підкреслював Аристотель, якого
вважають першим, хто вніс в науку філософське визначення громадянського
суспільства, потрібно з’ясувати, хто є громадянином, тому що держава є
не що

інше, як сукупність громадян, громадянське суспільство. Отже державу і
громадянське суспільство він сприймав як синоніми.

Зрештою, мислителі ХVІІст. (Г.Гроцій, Т.Гоббс, Дж. Локк та інші)
виходили із теорії договірного походження держави, в основі якої лежала
ідея суспільного (громадянського) договору. Відповідно до цієї теорії,
законним, чи легітимним, є той уряд, встановити який і підкорятися якому
всі люди погодилися з доброї волі. Зокрема Г.Гроцій вважав, що люди
об’єдналися в державу «не по божому велінню, а добровільно,
переконавшись у безсиллі окремих розрізнених сімейств проти насилля,
звідки бере своє походження цивільна влада.

На практиці ці ідеї мислителів ХVIIст. втілилися у ХVІІІ ст. в процесі
становлення нової держави Сполучених Штатів Америки. Суть американської
ідеї втілено в одному абзаці Декларації незалежності (1776р.):

«Ми вважаємо очевидними істини, що всі чоловіки створені рівними, що
вони наділені своїм Творцем деякими невід’ємними правами, в числі яких
право на життя, свободу і потяг до щастя. Що для забезпечення цих прав
встановлюються уряди, справедлива влада яких витікає із згоди керованих,
що коли яка-небудь форма правління стає згубною для цієї мети, то народ
вправі змінити або знищити її, або встановити новий уряд, зорганізувавши
його на засадах, які найбільше підходять для досягнення своєї безпеки і
щастя». В зазначеному документі закладена ціла політична філософія: люди
мають природні права, держави існують саме для їх захисту, колективно
громадяни мають право змінити або усунути свій уряд (владу).

Суспільство, виходячи із своєї людської природи, у принципі не може
утворити для себе таку державу, яка б стала знаряддям насильства над
ними чи пригноблення певної своєї частини. Інша справа, виникнення і
характеристика конкретної держави, в конкретних історичних, політичних і
соціально-економічних умовах і обставинах, приміром, держава диктатури
пролетаріату, яка виникла в результаті жовтневого більшовицького
насильницького перевороту, або фашистська диктатура, яка виникла в
Германії у 1933 р. Є й протилежні приклади, коли перемагають тенденції
нормального природно-історичного процесу. Таким яскравим прикладом є
розпад насильницької держави-імперії Радянського Союзу і виникнення
самостійних незалежних держав на підставі вільного волевиявлення
народів.

Саме так це було 1 грудня 1991 року, коли український народ в результаті
всенародного референдуму утворив нову державу Україну. Хоча ця держава
поки що не має всіх ознак правової держави, як і українське суспільство
відразу не набуло ознак громадянського, однак, без сумніву, голосуючи за
свою незалежність, народ мав на увазі саме таку державу, яка буде на
сторожі інтересів кожного і всіх, а не якоїсь частини суспільства. Нині
перед нами стоїть завдання — побудувати, уникнувши будь-яких
насильницьких акцій, демократичне громадянське суспільство і відповідну
йому демократичну правову державу. Розглядаючи громадянське суспільство,
слід відповісти на питання, яка ж його соціальна природа. Відповідь може
бути, на наш погляд, однозначна. Це суспільство ґрунтується на переважно
приватній власності, тобто на основі капіталістичних відносин.
Формування громадянського суспільства — це дійсно нагальна потреба, яка
з необхідністю випливає із об’єктивної вимоги розвитку нашої країни, але
при цьому не потрібно приховувати, що йдеться про формування буржуазних
відносин зі всіма наслідками, які з них випливають.

Але тут слід наголосити на тому, що сучасне суспільство, яке ми звикли
називати буржуазним і капіталістичним, давно налагодило механізми, які
здатні підняти його над обмеженістю і вузькістю приватних інтересів,
наблизити до ідеалів громадянського суспільства.

Отже вихідна методологічна позиція у дослідженні проблеми співвідношення
людини, суспільства і держави при визначенні її поняття полягає в тому,
що сутність і природу держави обумовлює і визначає сутність і природу
самого суспільства, що в основі їх обох лежить позитивне людське начало,
що є несумісним з класовим підходом до сутності держави. Більше того, як
свідчить сучасний світовий досвід, держави, які за
марксистське-ленінськими вченнями довгі роки таврувалися як
експлуататорські, виявилися зовсім іншими. Обсяг соціальних функцій цих
держав, рівень життя суспільства, прав і свобод його членів не йде ні в
яке порівняння з колишніми соціалістичними державами, ідеологи яких
нехтували теорією громадянського суспільства. Знову ж таки, перемогли
тенденції нормального природно-історичного процесу розвитку суспільства.

Таким чином, якщо класова теорія суспільства і держави прирікає на
одвічне протистояння суспільства і держави, то природно-історичний
процес забезпечує їх гармонійний взаємний розвиток як органічних частин
одного цілого, в якому державі не обов’язково відмирати. Не випадково
древні мислителі, які започаткували теорію громадянського суспільства,
фактично ототожнювали державу із громадянським суспільством, або ж в
будь-якому разі не проводили між ними різкої межі, оскільки вбачали в
державі передусім не насильницькі, а загально соціальні функції. Дж.
Локк використовував поняття громадянського суспільства і держави як
взаємо замінювані.

Також у І. Канта вони вживаються як синоніми, не кажучи вже про Ж. Ж.
Руссо, основоположника ідеї народного суверенітету, який майже не
розрізняв ці поняття. Саме завдяки цим та іншим мислителям світова
думка, на щастя, не збочилася до насильницької теорії розвитку
суспільства, а йшла у руслі природно-історичного процесу. Отже,
об’єктивна необхідність державно-політичного устрою суспільства
обумовлена не розколом суспільства на класи і захистом інтересів одного
з них, а необхідністю узгодження і захисту інтересів як суспільних, так
і індивідуальних. Управління суспільством, координації його
життєдіяльності. З цієї точки зору держава виступає як політична
організація суспільства, втілюється в системі політичних відносин, в
яких реалізується влада. Тому проблема взаємозв’язку держави, особи і
суспільства безпосередньо пов’язана саме з політичною організацією
суспільства, з питанням про місце в ній і роль держави.

В цьому зв’язку розгляд політичної організації суспільства як результату
взаємодії (боротьби, співробітництва, компромісів) основних політичних
сил суспільства дозволяє найбільш усвідомлено виявити роль і місце
держави в системі політичної організації суспільства, характер її
взаємовідносин, які складаються між громадянами і державою.

В широкому розумінні політична організація суспільства виступає його
політичною системою, де державі належить роль ядра, навколо якого
розташовується цілий комплекс недержавних політичних організацій і
інститутів (національних, професійних, релігійних тощо). Через цю
структуру політичної системи суспільства і відповідні відносини
відбувається оформлення політичної волі народу, вона є механізмом, з
допомогою якого народ здійснює свою установчу функцію по формуванню
державної влади та законодавчу — по прийняттю законів.

Хоча деякі сутнісні характеристики громадянського суспільства і держави
збігаються, існує тісне переплетіння і органічний взаємозв’язок їх
інститутів, однак ці поняття не тотожні. Можна сказати, що держава, якщо
вона має реальні ознаки правової держави, є також інститутом
громадянського суспільства, яке її утворює для реалізації і захисту
індивідуальних і суспільних інтересів.

Інколи кажуть, що держава і громадянське суспільство — це начебто дві
половинки одного цілого. Але з цим неможливо погодитись, оскільки цим
цілим і є громадянське суспільство. Саме тому держава є не протилежною
половинкою суспільства, а його невід’ємною частиною, похідної від цього
суспільства, хоча із автономними механізмами функціонування.

А тому не можна погодитися із О.Скакуном, який вважає, що держава не
входить у структуру громадянського суспільства. Держава, державні органи
не існують самі по собі, вони складаються з конкретних людей — членів
суспільства, яке утворює державу для забезпечення своїх життєвих
інтересів.

Громадянське суспільство, по-перше, є ширшим і глибшим поняттям,
характеризується різноманітнішою сукупністю ознак і власних інститутів.
Як немислимою є держава без відповідного їй суспільства, так немислимим
є суспільство без відповідної йому держави. Громадянське суспільство —
це соціальний фундамент держави і одночасно соціальне середовище, в
якому функціонує держава. Зв’язки між ними зворотні. Але визначальним є
зворотній зв’язок від суспільства, яке формує державу, його інститути,
спрямовує і контролює його діяльність.

Перші ідеї правової держави були сформульовані античними мислителями на
підставі природного права. Природними вони вважали ті права, що йдуть

від єства людини, роблять її людиною: право на життя, особисту свободу
і недоторканість, безпеку тощо. Вже тоді вони розрізняли закон і право.

Подальший розвиток ідеї правової держави пов’язаний з боротьбою за
суверенітет народу. Це був період боротьби з деспотичними режимами,
період соціальних заколотів та революцій, який тривав до перемоги
Великої Французької революції кінця ХVПІст. і прийняття демократичних
політичних документів.

Сам же термін «правова держава» вперше застосував видатний німецький
філософ І.Кант. Він переконував, що метою держави є забезпечення
верховенства права, вимогам якого вона сама повинна підкорятися,
дотримуючись принципів свободи кожного члена суспільства, їх рівності і
самостійності.

Взаємозв’язки громадянського суспільства і держави можуть бути
різноплановими й різноаспектними — з погляду їх суті і форми,
співвідношення різних державних і суспільних інститутів. Так, з одного
боку, держава — форма, яка організує суспільство, є його зовнішньою
політико-правовою оболонкою. Суспільство, в свою чергу, є соціальним
середовищем, в якому функціонує держава, тобто оболонкою, але вона
виступає соціальною по відношенню до держави. Громадянське суспільство
може характеризуватись і як соціальний базис, соціальний фундамент, з
якого виростає державна надбудова. Оскільки суспільство створює державу,
формує її владні інститути, тому вона стає органічною часткою цього
суспільства. З іншого боку, будь-яке суспільство функціонує в межах
конкретної держави, яка за своєю назвою охоплює і саме суспільство. І,
коли називається певна держава, то з нею асоціюється і відповідне
суспільство, тобто є момент злиття держави і суспільства.

Народ як єдине джерело державної влади саме через відповідні державні
інститути формує державу і тим самим робить і її інститутом
громадянського суспільства. Але інститутом, який підпорядковується
служінню насамперед людині, а також іншим інститутам громадянського
суспільства і самому суспільству в цілому. Через це у принципі
невиправданим є протиставлення держави громадянському суспільству. Мова
може йти не про їх протиставлення, а про певні об’єктивного і
суб’єктивного характеру суперечності. Держава протистоїть суспільству,
як це було в недавні часи нашої історії, тоді, коли вона стає над
людиною і суспільством, узурпує і монополізує невластиві їй функції,
коли її апарат задля своїх інтересів експлуатує народ, чинить свавілля і
безправ’я. Але коли в наявності подібна держава, то їй протистоїть не
громадянське суспільство, а суспільство невільників, суспільство
пригноблених людей. Такому суспільству, як правило, протистоять
фашистські та іншого роду тоталітарні держави.

У таких випадках у ході природно-історичного процесу конфлікт між
суспільством і державою на певному етапі об’єктивно не може не
розв’язатися на користь суспільства. Тоді суспільство, як це сьогодні
відбувається в Україні, починає утворювати заново свою державу, яка
відповідає новому ступеню його зрілості. Тоталітарна державна система,
побудована на одержавленні всього суспільного життя та втручанні у
приватне життя, небезпечна і для самої себе, оскільки призводить до
омертвіння тих життєдайних джерел, економічних і духовних, без яких
існування будь-якого суспільства неможливе. І, як свідчить історія, крах
тоталітарних систем неминучий, вони обвалюються під власною вагою.
Перемагають закони природно-історичного процесу.

Проте процес побудови громадянського суспільства і відповідної йому
правової держави надзвичайно складний і тривалий, особливо тоді, коли
відбуваються збочення від природно-історичного процесу, пов’язані з
виникненням різного роду тоталітарних режимів, подолання наслідків яких
вимагає багато часу і спільних зусиль всього суспільства.

Отже, громадянському суспільству відповідає не просто держава, а держава
демократична, правова. Але це не виключає між ними певних колізій, які
можуть виникати при функціонуванні конкретних державних і суспільних
інститутів через їхню недосконалість, недосконалість законодавства,
практики його застосування, зокрема через невідповідність діючого
законодавства реальним суспільним процесам, а також його порушення через
недосконалість механізмів зворотного зв’язку між суспільством і державою
тощо. Наприклад, можливість виходу з економічної кризи в Україні прямо
пов’язана з суспільними процесами, в ході яких суб’єкти підприємницької
діяльності зможуть отримати від держави, від влади, що її уособлює,
законодавство та відповідні умови, що покладуть кінець обмеженням та
нададуть необхідну свободу підприємцям, від чого позитивний результат
матиме і весь народ.

За певних обставин вищезазначене може привести до надмірного втручання
держави у життя суспільства, особливо в економічній сфері і, що особливо
небезпечно, у приватне життя людини. Однак у громадянському суспільстві
подібні колізії розв’язуються ненасильницькими засобами через виключення
механізмів зворотного зв’язку між суспільством і державою, врахування
тенденцій реального суспільного процесу. Іншими словами. Якщо на якомусь
етапі держава починає монополізувати не властиві їй функції, а її апарат
перетворюватися у відірвану від суспільства корпорацію, тоді має
спрацьовувати певний суспільний механізм, який би нейтралізував і
попереджав подібну антигромадянську діяльність держави, повертав її у
належне русло. Мова йде саме про механізм зворотного зв’язку, зокрема
про суспільний контроль за діяльністю держави і її органів. Такий
механізм має бути законодавчо визначений і закріплений, в тому числі на
конституційному рівні.

Має бути вироблена така концепція співвідношення особи, суспільства і
держави, яка враховувала б ці особливості перехідного часу, дозволила не
тільки змінити сьогоднішній менталітет людини, але й сприяти формуванню
вільної особи з високою політичною, економічною і правовою культурою,
яка усвідомлює свою цінність і гідність. Концепція має передбачати, що
епіцентром громадянського суспільства є людина, її права, свободи та
інтереси. Це означає, що всі інститути громадянського суспільства і
держави утворюються тому, що є необхідність створити умови для
нормальної життєдіяльності людини, захисту її прав і свобод. При цьому
державні інститути мають нести подвійну ношу, забезпечуючи через закони,
по-перше, рівні для всіх людей умови і можливості, по-друге, нормальне
функціонування громадянського суспільства в цілому. Отже, має бути
розроблена якісно нова модель правової організації життя людини і
суспільства, відповідно до якої весь державний і суспільний механізм
спрямовується на здійснення і захист її прав і свобод. Всі політичні,
економічні, соціальні і культурні права людини мають знайти своє
відображення у відповідних інститутах громадянського суспільства, таких
як власність, свобода підприємництва, екологічна безпека, сім’я, освіта,
наука і культура, громадські об’єднання, свобода інформації та інших. Ці
інститути повинні стати надійним матеріальним фундаментом забезпечення
прав і свобод людини.

Громадянське суспільство в літературі визначається як система
забезпечення життєдіяльності соціальної, соціокультурної і духовної
сфер, їх вдосконалення і передачі від покоління до покоління, система
самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин,
які забезпечують умови для самореалізації окремих індивідів, реалізації
приватних інтересів і потреб, які здійснюються через такі інститути
громадянського суспільства, сім’я, школа, церква, система освіти,
громадські об’єднання тощо.

З таким визначенням громадянського суспільства в цілому можна
погодитись, але з певними уточненнями принципового характеру. По-перше,
виходячи з природи громадянського суспільства і держави, їх
взаємозв’язку, навряд чи є інститути громадянського суспільства,
повністю незалежні від держави і навпаки. По-друге, і сама держава є
інститутом громадянського суспільства, його, так би мовити,
державно-правовою оболонкою.

Одним із основних завдань держави у громадянському суспільстві є
створення рівних стартових умов для його членів як в економічній, так і
в політичних сферах, забезпечення рівності усіх перед законом, тобто
демократичний принцип організації суспільства полягає у створенні таких
умов, за яких кожний громадянин міг би вільно обирати собі місце і
спосіб життєдіяльності, безперешкодно брати участь в обговоренні законів
держави чи безперешкодно їх затверджувати шляхом референдуму, вільно
обирати своїх представників до органів влади і контролювати їхню
діяльність.

Основні засади громадянського суспільства, його визначальні
характеристики ґрунтуються на загальнолюдських цінностях, що стали
надбанням усього людства. Утвердження цих цінностей і має стати основним
вибором державного будівництва у нашій країні.

Те, що становить суть і зміст громадянського суспільства, є основою
правової держави, яку ми збираємося побудувати. Конституція і весь
державно-правовий механізм, що нею закріплюється, мають бути спрямовані
на зміцнення загальної злагоди, нормальне функціонування саме
громадянського суспільства, подолання конфліктів цивілізованими
засадами.

У реальному житті поняття громадянського суспільства і правової держави
є нероздільними. Головні їх ознаки пронизують одне одного, логічно і
об’єктивно створюючи єдине ціле. Загальнолюдські цінності об’єднують
громадянське суспільство і правову державу в єдиний суспільний механізм.

У громадянському суспільстві люди самостійно організуються у свої
асоціації, громадські, чи виробничі, тим самим формують і розвивають
відповідні суспільні відносини. У такому суспільстві утверджується така
атмосфера, яка в свою чергу формує вільних людей, що поважають закони,
усвідомлюючи, що вони йдуть від них самих, від їхнього суспільства,
відбивають і захищають їхні права, свободи та інтереси. Як тут не
згадати Гегеля, який писав, що громадянське суспільство — це сфера дії
приватних інтересів в рамках правового порядку. І, дійсно, поза
приватними інтересами немає громадянського суспільства, які є його
сутністю і джерелом розвитку. Але ж немає його і поза рамками правового
порядку, згідно з яким здійснення особою своїх прав і свобод не повинно
порушувати права і свободи інших членів громадянського суспільства.
Отже, тільки на ґрунті громадянського суспільства можлива правова
держава. І що злішим є громадянське суспільство, то досконалішою є й
сама держава.

Зрілість громадянського суспільства залежить від багатьох
соціально-економічних, політичних, ідеологічних чинників. Кожний з них
має безпосередній вплив як на відповідні інститути цього суспільства,
так і на суспільну й індивідуальну свідомість. Чим різноманітніші і
розвиненіші інститути громадянського суспільства, чим воно більше
структуроване, тим більший вплив воно має на формування політичної
влади, більше можливостей контролю за її діяльністю.

На сучасному етапі природно-історичного процесу чітко проявляється
тенденція перетворення громадянського суспільства, підняття його на
більш високий ступінь зрілості на базі науково-технічного прогресу, який
створює можливість для розширення соціальних функцій як держави, так і
самого суспільства.

Визначальним у проблемі громадянського суспільства і держави є те, що
члени суспільства, утворюючи державу для регулювання спільних інтересів,
наділяють її відповідними владними повноваженнями, тобто делегують їй
частку своєї суверенної влади і тим самим добровільно обмежують власну
свободу. Суспільство делегує державі стільки влади, скільки цього
потребують самі ж суспільні інтереси. Мова йде про оптимальну межу
державного впливу у економічній, соціальній, культурній, приватній та
інших сферах громадянського суспільства.

Розділ 4. Проблеми та перспективи побудови правової держави в
Україні

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства часто вживають термін
«правова держава». При цьому одні автори виходять з бажання підкреслити,
що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала і правовою
державою, а інші — з прагнення довести, що побудова такої держави є
справою більш віддаленої перспективи.

Згідно ст. 1 Конституції нашої держави Україна є суверенна і незалежна,
демократична, соціальна, правова держава. Проте це лише загальні
конституційні засади. Таку державу необхідно ще побудувати.

Правовою є така суверенна держава, яка функціонує в громадянському
суспільстві і в якій юридичними засобами реально забезпечено захист
основних прав і свобод людини та громадянина. Вона ґрунтується на певних
принципах, найважливішими з яких є верховенство права, поділ влади,
реальність прав і свобод людини та громадянина, законність, наявність у
громадян високої правової культури.

Принцип верховенства права визначає умови життєдіяльності усього
соціального організму, тобто створення і функціонування державних
органів та

громадських організацій, ставлення до них, а також стосунки між окремими
громадянами.

У нашій державі наукове осмислення і аналіз цього принципу розпочалися
лише після його закріплення у ст.8 Конституції України. З урахуванням
цього Верховна Рада України повинна приймати закони, що мають
відповідати принципам справедливості, гуманізму; забезпечувати права,
свободи і законні інтереси громадян; відображати суспільні відносини,
які склалися у нашій країні. Досвід засвідчив, що зв’язок держави і
права може діставати вияв або у верховенстві держави над правом (у
такому разі держава стає тоталітарною), або у пріоритетності права щодо
держави (відображенням цього є демократична держава).

Нині більшість вчених-правознавців вважають, що формування правової
держави у нашій країні буде складним і тривалим процесом, який зумовлює
необхідність кардинального реформування економічної, політичної,
правової та інших систем суспільства.

Доводиться констатувати, що поки що у нашій державі не досягнуто
панування принципу верховенства права. Зокрема приймаються нестабільні
та недосконалі закони, видаються підзаконні нормативно-правові акти, які
суперечать вимогам законів.

Відповідно до принципу поділу влади остання має бути поділена між
законодавчими, виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з гілок
влади повинна бути незалежною, що виключає можливість узурпації влади
якоюсь особою чи окремим органом. Проте в Україні спостерігається
протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади.

Чим же пояснити відсутність взаємодії між органами виконавчої влади та
Верховною Радою України? Причин декілька, але основні такі: недостатній
рівень політико-правової культури та професіоналізму парламентаріїв і
урядовців; мітингово-популістський характер роботи Верховної Ради та
занадто заформалізований, бюрократичний процес прийняття важливих
економічних рішень в уряді; амбіціозність окремих народних депутатів
України під час здійснення контактів з урядовими структурами.

Принцип реальності прав і свобод людини та громадянина передбачає, що
вони мають бути не тільки продекламовані у законодавчих актах, а й
забезпечені та гарантовані усіма соціальними суб’єктами, насамперед
державою. Цей принцип закріплено в ст.З Конституції України, яка
встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність,
недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною
цінністю.

Однак нині в Україні через об’єктивні і суб’єктивні причини існує
проблема реальності прав і свобод людини та громадянина, яка має не
тільки правовий аспект, а й тісно пов’язана з політичним і економічним
станом суспільства, рівнем його духовності та консолідованості. Це
підтверджують дані соціологічних досліджень, проведених у травні 1997р.
центром «Соціальний моніторинг» та Українським науково-дослідним
інститутом проблем молоді і в травні 1999р. серед студентів
Івано-Франківського інституту права, економіки та будівництва
(недержавної форми власності).

Так, відповідаючи на запитання: «Що саме за нинішніх умов непокоїть Вас
найбільше?», у 1997р.72% опитаних вказали на безробіття; 69 — на низький
рівень заробітної плати; 63 — на зростання злочинності; 58 — на загальне
зниження рівня життя; 57 — на низький рівень медичного обслуговування;
39% — на падіння моралі. У 1999р. На зазначені вище чинники вказали
(відповідно) 88, 73, 67, 61 і 43% респондентів. (Сума перевищує 100%,
оскільки опитані мали можливість відповідати на всі поставлені перед
ними запитання.) Помітна значна різниця у відповідях, де фігурує слово
«безробіття». Це тому, що в Івано-Франківській області найвищий в
Україні рівень безробіття.

На запитання: «Як би Ви оцінили рівень соціальної напруженості у вашому
місті (селі)?» у 1997р. 11% опитаних відповіли, що він є таким, за якого
можлива участь населення в акціях масового протесту; 22 — що існує
значна соціальна напруженість; 40 — що вона є незначною; 11 — що такої
напруженості немає; 16% — що на це запитання важко відповісти. У 1999р.
Відповідні відповіді дали 15, 19, 36, 21 і 9% опитаних. Отже, наведені
вище дані свідчать про те, що близько % респондентів визнають наявність
у нашому суспільстві певної, а близько третини — значної соціальної
напруженості.

Дещо непокоять відповіді на запитання: «Чи задоволені ви своїм життям?»
У 1997р. 15% опитаних зазначили, що задоволені; 42 — що скоріше так, ніж
ні; 22 — що скоріше не задоволені; 9 — що не задоволені; 12% — що на це
запитання важко відповісти. У 1999р. 27, 43, 15, 8 і 7% респондентів
дали відповідні відповіді на це запитання. Як бачимо, кількість осіб,
задоволених своїм життям, а також тих, що скоріше задоволені ним, ніж
ні, серед студентів значно більша (70%). Це пояснюється тим, що у
приватному вищому закладі освіти навчаються переважно діти матеріально
забезпечених батьків.

Однією зі складових принципу реальності прав і свобод людини та
громадянина є гласність, для забезпечення якої необхідне вирішення
проблеми відкритості органів державної влади і місцевого самоврядування.
Уявляється, що доцільно прийняти закон про відкритість органів державної
влади, в якому закріпити певну періодичність їх звітів, розмір штатів,
суму коштів, використовуваних на їх утримання. Платники податків повинні
знати, на що йдуть їх кошти.

Важливим принципом правової держави є принцип законності, який означає,
що державою керує закон, усе здійснюється згідно з законом, ніхто не
підноситься над ним. Закон сам панує, виражаючи загальну волю. Наслідком
реалізації цього принципу стає правопорядок, тобто система
правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму
законності. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та
правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність
та вжиття у межах закону справедливих заходів у разі вчинення того або
іншого правопорушення. А будь-яка несправедливість викликає невдоволення
людей і може призвести до соціальних конфліктів.

Одним з основних принципів права, що визначає поняття і зміст правової
держави, є високий рівень правової культури громадян.

Правова культура характеризує повагу до права, знання змісту його норм і
вміння реалізовувати їх. Соціологічні дослідження, що проводяться в
окремих регіонах України, свідчать, що рівень правової культури громадян
нашої держави ще далекий від бажаного. А це безпосередньо впливає на
стан злочинності, який поки що є незадовільним.

Низький рівень правової культури громадян нашої держави — це наслідок
недоліків у системі правового виховання молоді. Нині курс «Основи
держави і права» («Правознавство») викладають у школах і закладах
професійно-технічної освіти історики, а треба, щоб це робили юристи. На
вивчення курсу відведено мало годин, окремі керівники середніх закладів
освіти виявляють зверхнє ставлення до його вивчення.

Крім зазначених вище принципів правової держави, існують й інші, які до
деякої міри характеризують її сутність, зокрема такі, як взаємо
відповідальність особи і держави; високо значуща роль у суспільстві та
державному житті судових органів; наявність чинної конституції.

Для функціонування правової держави необхідні усі ці принципи.

Коли ж Україна стане правовою державою? Фахівці (правознавці і
політологи) вважають, що за сприятливих обставин це може статися не
раніше ніж через 40 —45років.

Треба наголосити на тому, що основою створення і функціонування правової
держави є громадянське суспільство, тобто об’єднання вільних і
рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні
можливості бути власником та брати активну участь у політичному житті.

Між державою і суспільством має бути певна дистанція, яка і забезпечує
демократію, відповідний рівень свободи суб’єктів громадянського
суспільства. Бо якщо держава повністю узурпує суспільство, вона знищує
людину як вільну особистість. Не держава визначає громадянське
суспільство, а останнє створює і контролює державу. Саме у такий спосіб
забезпечується відносно самостійне існування демократичного
громадянського суспільства і правової держави.

Отже, громадянське суспільство — це суспільство демократії, що надає
кожній людині можливість жити на гідному рівні; суспільства, де відсутнє
відчуження людини від засобів виробництва і знарядь праці, насамперед —
від приватної власності. Дане суспільство має пріоритет щодо держави,
яка становить його складову частину. Складовими громадянського
суспільства є: власність і підприємництво; національна та екологічна
безпека; сім’я; наука і культура; об’єднання громадян; засоби масової
інформації; пряме народовладдя (референдуми, вибори, місцеве
самоврядування) та інші форми демократії.

Для побудови громадянського суспільства в Україні необхідно забезпечити
компроміс між різними політичними партіями, спрямувати зусилля політиків
та економістів на об’єднання суспільства для пошуку шляхів виходу з
економічної кризи, вирішити проблему міжнаціональних (у нашій державі
проживають 14 млн. громадян інших національностей) і міжконфесійних
відносин, енергійніше проводити реформування національного законодавства
з урахуванням вимог міжнародного права.

Україна підтримує зв’язки з Радою Європи і з 54 країнами світу. Протягом
останніх восьми років парламентом нашої держави було ратифіковано 292
міжнародні угоди. Проте доводиться констатувати, що частина з них не
виконується належним чином, чим підривається авторитет нашої країни на
міжнародній арені. Уявляється, що з цього приводу доцільно було б
провести парламентські слухання.

Не треба орієнтуватись на швидку побудову в Україні правової держави і з
економічних міркувань: нині у нашій державі національний прибуток
знизився більше, ніж за часів Другої світової війни. Вчені-економісти
вважають, що лише відновлювальний процес становитиме понад 25 років, і
то за умови сприятливої економічної обстановки в суспільстві.

На нашу думку, нині необхідно переглянути повноваження Президента,
Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, чіткіше врегулювати
повноваження і штатну структуру обласних та районних державних
адміністрацій і відповідних рад, взаємовідносини між ними.

Отже, Україна продовжує перебувати в економічній кризі, яка пов’язана з
кризою духовності. Низький рівень правосвідомості, неврахування
менталітету українського народу — це те, що перешкоджає здійсненню у
нашій державі перетворень. Водночас великої актуальності набуває питання
про підвищення ефективності дії законів. Без цього здійснення
економічних та інших реформ, формування правової держави і
громадянського суспільства, посилення боротьби зі злочинністю є досить
проблематичним.

ВИСНОВОК

Знаючи характерні риси (принципи) громадянського суспільства і правової
держави, неважко зрозуміти, що основними напрямами формування правової
держави в Україні слід визнати відповідні політичні, економічні,
соціальні, ідеологічні та організаційно-правові заходи щодо втілення цих
принципів у життя. Тобто треба вести цілеспрямовану діяльність щодо
забезпечення реального народовладдя, панування права, верховенства
законів, пріоритету прав і свобод особи тощо.

Необхідною, зокрема, є перебудова відповідно до принципу поділу влади,
структури і компетенції державних органів, активна законодавча
діяльність, спрямована на створення правової основи вказаних вище
перетворень.

Ряд завдань щодо формування правової держави можна здійснити шляхом
зміцнення законності й посилення охорони правопорядку.

Законність — одна з найважливіших категорій юридичної науки, яка
визначає режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і
підзаконним нормативно-правовим актам держави, що утворюється в
результаті їх неухильного здійснення усіма суб’єктами права. Законність
можна розуміти і як певний принцип неухильного здійснення законів.

Сувора закономірність, а може трагічна необхідність в тому, що людська
природа і соціальне життя все ще далекі від досконалості. Реалістичніше
не мріяти про повне викорення зла, а прагнути до його обмеження. В тому
числі і за допомогою створення громадянського суспільства.

Більше того, чи можлива ця досконалість? Зрозуміло, що ні, тому що така
природа людини…

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України від 28 червня 1996 року. — К.,1997.

Аристотель. Политика. Ч.Ш. — М.,1965.

Баталов И. Гражданское общество // Народный депутат. — 1992. — №13.

Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в

Україні // Право України. — 2000. — №1.

Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейньїе истоки и

основные вехи формирования // Вопросы философии. — 1991. — №7.

Гегель. Философия права. — М.,1990.

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковно

го и гражданского. М., 1936.

Гроций Г. О праве войны и мира. — М., 1956.

Замбровский Б.Я. К вопросу о формировании гражданского и правового

государства. // Социально-политические науки. — 1991. — №6.

10. Кириченко С.О. Громадянське суспільство і правова держава: поняття
та

зміст.-К.: Логос, 1990. 11. Кузьминов Я., Сухомлинова О. Гражданское
общество: зкономические и

политические факторы становлення // Общественные науки, 1990. — №5. 12.
Лазарев В.В. Общая теория государства и права. Учебник. — М.: Юристь,

1996.

13. Маркс К., Енгельс Ф. Повне зібрання творів у 46 т. — К.,1984.

14. Одинцова А.В. Громадянське суспільство: минуле, сучасне, майбутнє //
Социально-политические науки. — 1991. — №12.

15. Скакун О.Ф. Громадянське суспільство і правова держава: шляхи
розвитку в Україні // Правова держава Україна: проблеми, перспективи
розвитку.-X., 1995.

16. Усенко І.Б. Основи правознавства. Підручник. — Ірпінь: Перун, 1995.

Усенко І.Б. Основи правознавства. Підручник. — Ірпінь: Перун,1995. — С.
55 — 58

Лазарев В.В. Общая теория права и государства. Учебник. — М. :Юристь,
1996. — С. 383 — 390.

Гегель. Философия права. -М., 1990. — С.228.

Кириченко С.О. Громадянське суспільство і правова держава: поняття та
зміст. — К.: Логос, 1999. — 43с.

Одинцова А.В. Громадянське суспільство: минуле, сучасне, майбутнє / /
Социально-политические науки. —

1991.-№12.-С.43.

Маркс К., Енгельс Ф. Повне зібрання творів у 46т. — К., 1984. — С.64.

Теорія класів, підкреслюється в літературі, в її канонічному вигляді
недостатня для плідного аналізу суспільства (Див.:Кузьминов Я.,
Сухомлинова О. Гражданское общество: зкономические и политические
факторы становления,/ / Общественные науки, 1990. — №5. — С. 56).

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и
гражданского. — М.,1936. — С.125.

Аристотель. Политика.Ч.Ш. — М.,1865. — С.5.

Гроций Г. О праве войны и мира. — М.,1956. — С.203.

Замбровский Б.Я. К вопросу о формировании гражданского общества и
правового государства / / Социально-политические науки. — 1991. — №6. —
С.31.

Баталов И. Гражданское общество / / Народный депутат. — 1992. — №13 —
С.95.

Скакун О.Ф. Громадянське суспільство і правова держава: шляхи розвитку
в Україні / / Правова держава

Україна: проблеми, перспективи розвитку. — Х.,1995. — С.15.

1Кант И. Сбор. соч. в 8 т. Т.4, ч. 2. — М.: Чоро, 1994. — С.79.

Гаджиев К.С. Концепция гражданского общества: идейные истоки и основные
вехи формирования / / Вопросы философии. — 1991. — №7. — С.ЗО.

Васькович К. Проблеми та перспективи побудови правової держави в
Україні / / Право України. — 2000. -№1.-С.32-34.

PAGE

PAGE 5

Похожие записи