.

Поняття джерела права (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
477 5592
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Поняття джерела права

ПЛАН

1. Поняття джерела права

2. Характеристика юридичних джерел права

3. Поняття нормативно-правового акта як одного з ключових джерел права

4. Джерела права в різних країнах

Висновок

Список використаної літератури

1. Поняття джерела права

Існують багато правових теорій, що по-різному розкривають природу права.

Право це, насамперед, сукупність правил поведінки, норм установлених чи
санкціонованих державою, де тільки правові норми виходять від держави,
а всі інші складаються стихійно чи створюються не державними
організаціями, об’єднаннями.

Право – не проста сукупність виданих чи санкціонованих державою правил
поведінки, а систематизована їхня сукупність, побудована на основі
наукових, століттями принципів, що формувалися, строго вивірена й
упорядкована система.

Право виражає державну волю.

Право – це система правил поведінки, які мають обов’язковий характер і
прикмети виконання всіма суб’єктами права.

Права, що складають його правові норми, завжди виступають у визначеній,
офіційно вираженій письмовій формі.

Право, його належна реалізація забезпечуються державою. Для цього
існують передбачені законодавством механізми державного впливу, що
застосовуються уповноваженими на те органами.

Право як системна сукупність правових норм характеризується динамізмом,
мінливістю, що обумовлені безперестанним розвитком регульованих правом
суспільних відносин.

З вищесказаного можна зробити висновок: право – це система
загальнообов’язкових правил поведінки (норм), установлених чи
санкціонованих компетентними державними органами, а також прийнятих на
референдумах з метою регулювання суспільних відносин і визначених
класів, що спочатку виражають волю, а в міру стирання соціальних
розходжень і демократизації суспільства – більшості народів з
урахуванням інтересів меншості, реалізація яких забезпечується державою.

Право, як і всяке суспільне явище, також має форми свого зовнішнього
вираження, об’єктивності, реального існування і функціонування. У волі
людей, що втілюється в юридичні закони, знаходять своє вираження
програми, надії великих соціальних груп людей, тобто чи народу
його шарів. Проблема наповнення юридичних законів конкретним
змістом — це не що інше, як їх послідовна вольова обумовленість,
що у свою чергу залежить від матеріального життя суспільства.
Поняття «джерело права» у юридичній науці вживаються не тільки у
формальному значенні, тобто як форма вираження права, але також у
матеріальному й ідеальному змістах. Джерелом права в матеріальному
змісті розглядається саме суспільство, його соціально-економічний,
культурний розвиток, зміст суспільних відносин. Під ідейним джерелом
права розуміється правосвідомість, що грає важливу роль у правотворенні
.

У правовій науці форми, за допомогою яких фіксуються, закріплюються,
офіційно виражаються юридичні норми, одержали назву юридичних джерел.

Поняття «джерело права» у юридичній науці вживаються не тільки у
формальному значенні, тобто як форма вираження права, але також у
матеріальному й ідеальному змістах. Джерелом права в матеріальному
змісті розглядається саме суспільство, його соціально-економічний,
культурний розвиток, зміст суспільних відносин. Під ідейним джерелом
права розуміється правосвідомість, що грає важливу роль у правотворенні
.

Термінологічні суперечки щодо поняття “джерело права” не завжди
схоластичні. Одні вчені називають нормативні правові акти, звичаї,
прецеденти формами права, інші — джерелами. Але різні визначення
тих самих явищ тільки підкреслюють різноманіття прояву їхньої
сутності. Тому можна використовувати якось, так і інше поняття,
усвідомивши попередно зміст кожного.

Джерело (форма) права – це офіційно об’єктивований акт, що містить норми
права.

Про джерела права говорять, насамперед, у змісті факторів, що
харчують появу і дію права. Такими виступають правотворча
діяльність держави, воля пануючого класу (усього народу) і, у
кінцевому рахунку, матеріальні умови життя. Про джерела права
пишуть також у плані пізнання і називають відповідно: історичні
пам’ятники права, дані археології, що діють правові акти, юридичну
практику, договори, судові мови, праці юристів і ін. Однак є і
більш вузький зміст поняття «джерело права», що вказує на те, чим
практика керується в рішенні юридичних справ. У континентальних
державах це в основному нормативні акти. Договір як джерело
права має відносно невелике поширення, звичай майже не має
місця, а прецедент континентальною правовою системою відкидається .

Усе вищевикладене, у всякому разі, доводить існування юридичних
(визнаним законом) джерел. Можна допустити і подальший розподіл. Якщо
маються право утворюючі чи первісні принципи, за значенням яких можливо
установити, чи є конкретна норма правовий, то напрошується розподіл на
первісні і похідні джерела. Можна також провести розходження між
джерелами, що мають примусову чи обов’язкову силу, з одного боку, і
джерелами, що мають переконуюче значення, – з іншої.

У юридичному (формальному) змісті формами (джерелами) права визнаються
способи офіційного вираження, закріплення (об’єктивації) правових норм,
додання їм загальнообов’язкової юридичної чинності.

Форма показує, яким способом держава створює, фіксує ту чи іншу
норму права, у якому виді ця норма доводиться до свідомості людей. Воля
держави, виражена у виді загальнообов’язкових правил поведінки, повинна
бути викладена таким чином, якому забезпечували би можливість
ознайомлення з цими нормами самих широких шарів населення. Найчастіше в
цих цілях використовується нормативно-правовий акт, письмовий документ,
що містить норми права. Однак є й інші.

Юридичній науці відомі кілька видів історично сформованих форм (джерел)
права. Це правові звичаї, юридичні прецеденти, нормативні правові акти,
нормативні договори, юридичні доктрини, релігійні писання.

Юридичний звичай – історично сформоване правило поведінки, що міститься
у свідомості людей і ввійшло в звичку в результаті багаторазового
застосування, що призвело до правових наслідків (Закони Ману, Закони
Драконта, Закони XII таблиць, Салическая правда, Російська правда).
Юридичні звичаї мали місце і в перші роки радянської влади, особливо в
народів Кавказу і Середньої Азії. Вони діють і в даний час, переважно в
мусульманських державах.

Правовий звичай – це перша форма права, що виникла ще в період
становлення рабовласницьких і феодальних держав. Специфіка цієї форми
права полягає в тому, що в законі, іншому нормативно-правовому акті
дається посилання до діючого звичаям, сам же звичай в акті не
приводиться. Характерною рисою звичаїв є те, що вони не утворять
стрункої системи правил, не взаємозалежні один з одним і регулюють лише
окремі відносини між людьми, що ввійшли в звичку. Дія звичайного права
починається там, де мовчить закон.

Звичай – це саме древнє джерело права, та й саме право як соціальне
явище зародилося, значною мірою, у результаті пристосування звичаїв,
їхнього коректування відповідно до інтересів імущих класів. Система
правових норм, що формуються на основі звичаїв, одержала назву
звичайного права. У рабовласницьких і феодальних суспільствах звичаї
санкціонувалися рішеннями суду з приводу окремих фактів. У ході історії
звичаї поступово витісняються іншими юридичними джерелами. Однак
прогресивні передові звичаї правом підтримуються і заохочуються. В даний
час звичай, хоча і незначно, але усе-таки вживається. Так, наприклад,
суд, розглядаючи справу про розвід чоловіків і вирішуючи питання про
тім, з ким з батьків залишити дітей, майже завжди схиляється на користь
матері. Подібного роду рішення приймаються на основі звичаю, відповідно
до якого вихованням дитини в основному займається мати. І тільки якщо
батько доведе, що мати не здатна виховувати дитини в силу своїх фізичних
чи сил, частіше, моральних якостей, то суд залишає дитини з батьком.
Зараз зустрічається й інший спосіб санкціонування державою звичаїв –
відсилання до них у тексті законів.

Однак нерідко в звичаях зберігаються визначені забобони, елементи
нігілістичного відношення до права, національні протиріччя, історично
сформована нерівність чоловіка і жінки й ін. Право конкурує з такими
звичаями, нейтралізує і витісняє їх .

Звичаї – правила поведінки, що склалися в далекому минулому. На
зорі існування людства при первіснообщинному ладі влада спиралася на
звичаї, а в сучасному суспільстві вони підтримуються в силу звички.

Для звичаю характерні дві ознаки:

дія норми в далекому минулому, кілька сторіч, а те і тисячоріч назад;

збереження норм у сучасному суспільстві забезпечується силою звички, а
іноді для регулювання зовсім інших відносин.

В роки Радянської влади правові звичаї були замінені
системою писаного права — нормативно-правовими актами. Останнім
часом знову з’являється інтерес до цієї форми права, що, по
суті, зв’язана з природними правами людини й обумовлена системами
місцевого самоврядування.

Існують правові системи, де роль правового звичаю і звичаїв узагалі
досить велика. До них відноситься звичайне право африканських держав, де
звичаями регулюються брачно-сімейні, земельні відносини і відносини в
області спадкування. Ці традиційні відносини й у наші дні регулюються
нормами звичайного права, а судові органи вирішують такого роду
суперечки на основі місцевих звичаїв, додаючи їм юридичний, державою
захищений характер.

Корпоративні норми містяться в статутах (наприклад, Союз юристів
Республіки Бєларус), якими регулюються питання членства в об’єднанні,
участі в його справах і ін. Усі ці норми приймаються самими членами
суспільств, об’єднань і є обов’язковими тільки для них. Прикладами
можуть служити норми, що містяться в статутах політичних партій,
профспілках організацій, творчих союзів (наприклад, Союз композиторів
Республіки Бєларусь, художників і ін.). На відміну від названих
соціальних норм право формується тільки державою, його органами . Слід
зазначити, що держава визнає не всі звичаї, а тільки ті, котрі
відповідають інтересам суспільства.

Звичай як джерело права має чимало достоїнств. Серед достоїнств звичаю
можна назвати:

виникнення його не зверху, а знизу, і тому він здатний повніше, ніж інші
форми права, виражати виттю народу, його погляду, потреби;

вираження їм якихось закономірностей, що існують у суспільстві, а тому
велика його ефективність;

усна форма і повідомлення інформації простою, доступною мовою;

велика добровільність у виконанні, оскільки звичай заснований на звичці.

Але і недоліки, властивому звичаю, істотні:

відсталість, відносна нерухомість, тоді як сучасний світ змінюється
швидко;

його невизначеність, що є результатом незафіксованості в письмовому
виді;

невелика сфера поширення, його місцевий характер.

Юридичний прецедент – це рішення судового чи адміністративного
органа по конкретній юридичній справі, якій надається сила норми права
і є обов’язковим при наступному рішенні всіх аналогічних справ. Як
джерело права юридичний прецедент виникло в рабовласницьких державах,
широко застосовувався в судовій практиці при феодалізмі. В даний час
юридичний прецедент розповсюджений переважно в країнах загальної
правової родини, англо-американської правової родини.

Прецедент є тоді, коли справа вимагає юридичного рішення, а
необхідної норми в законодавстві немає. У цьому випадку суддя (чи
посадова особа виконавчого органа) або суд у повному складі (чи
державний орган у цілому) приймає рішення в справі. Рішення не повинне
прийматися на порожнім чи місці відповідно до настрою судді. Він
зобов’язаний керуватися засадами права, своїм світоглядом,
правосвідомістю, що панує в суспільстві, моральними цінностями і
життєвим досвідом. Якщо таке рішення виявиться еталоном для рішення
подібних справ, то воно стає прецедентом. Для цього необхідна достатня
інформованість про дане рішення. Звичайно така досягається, коли рішення
виноситься судом вищої інстанції і публікується. У цьому відношенні дуже
показове вираження: закон – це те, що про нього говорять суди. Слід
зазначити, що не все судове рішення є прецедентом, а сформульоване в
ньому принципове положення (ratio decedendi). При цьому прецедентне
правило носить імперативний характер за принципом: «справа вирішувати
так, як подібна справа була вирішена раннє».

Така форма права є переважним джерелом права в країнах з
англо-саксонською правовою системою. У сім’ю входять правові системи
США, Англії, Канади, Північної Ірландії, Австралії, Новій Зеландії, а
також 36 інших держав – членів співдружності. Англо-саксонська правова
сім’я ґрунтується на прагматичному образі правового мислення буржуа в
тих капіталістичних країнах, де, по суті, ніколи не виникали
соціально-філософські правові теорії, і де історично складалася
недовіра, насторожене відношення імущих шарів до вищого, насамперед
виконавчої, влади й у противагу їй підтримувався престиж судової системи
.

Отже, прецедент, по-перше, результат логіки і здорового глузду, що
приводить до найбільш точного врегулювання конкретного випадку;
по-друге, він має велику силу переконливості, тому що аргументи на
користь прийнятого рішення супроводжуються великою кількістю доказів.
По-третє, прецедент має набагато більший динамізм, ніж нормативний акт,
тому що суддя здатний швидше уловити зміни, що відбуваються в житті, і
відбити їх у своєму рішенні. Але на відміну від нормативного акта,
прецедент не має такого авторитету, обов’язковості, що характерні
нормативному акту. У ньому є імовірність сваволі, не типовість ситуації.
Не визначений також і обсяг дії. Однак ці недоліки не дозволяють
відкинути прецедент як джерело права. Інша справа, що у використанні
юридичного прецеденту потрібно знати міру.

В даний момент у Бєларусі і країнах СНД юридичний прецедент
офіційно не визнається як форма права. Але практикуються рішення
Пленумів судів по конкретних судових справах (цивільним, карним,
господарським). Офіційно вважається, що суд не має права
створювати нові норми права, займатися правотворчістю, а тільки
роз’ясняти, тлумачити норми закону і практику його застосування.
Таким чином, юридичний прецедент – судове чи адміністративне рішення по
конкретній юридичній справі, якій надається сила норми права, і яким
керуються при дозволі складних справ.

Нормативний договір – угода між правотворчими (не менш двох)
суб’єктами права. На відміну від операцій-договорів-угод дані угоди
носять персоніфікований, разовий^-індивідуально-разовий характер, їхній
зміст складають загальні правила поведінки (норм). У відмінність же від
нормативно-правовими, прийнятими державними органами, дані договори –
результат угоди рівноправних суб’єктів із приводу тривалості
представляючих їх загальний інтерес. Більшість норм міжнародного права
виникло договорів між державами. У феодальну епоху взаємовідношення між
сеньйором і васалом ґрунтувалося переважно на договорі. Нормативні
договори, що укладаються в даний час у державах, де дотримується принцип
«дозволене усе, що не заборонено законом»

Різновидом нормативних договорів є колективний договір, укладений
між адміністрацією підприємства, організації і трудовим колективом. Цим
нормативним актом регулюються багато соціально-економічних трудових і
інших відносин між адміністрацією підприємства і її працівників.
Висновок нормативних договорів практикується у федеративних державах між
федерацією і її суб’єктами.

Договір у праві – розповсюджене явище. Однак далеко не завжди
договір виступає джерелом права. Джерелом права є тільки такий договір,
у якому містяться правила загального характеру. Особливість договору
як підзаконного джерела права укладається в тім, що сторони
можуть укласти як передбачений, так і не передбачений чи законом
іншими правовими актами договір. Основна вимога до форми, змісту
і предмету договору укладається в тім, щоб він не суперечив
чинному законодавству. В даний час нормативні договори застосовуються
у всіх національних правових системах світу. Подібні угоди є основою для
прийняття інших нормативних правових актів. Вони широко використовуються
й у міжнародному праві. У сучасний період до таких угод можна віднести
Конвенцію про правову допомогу і правові відносини по цивільних,
сімейних і кримінальних справах від 23 січня 1993р., укладену країнами,
що входять у СНД.

Джерелами мусульманського права є збора релігійних (ісламських)
висловлень, переказів, описів учинків, а також правил, сформульованих
пророками, їх спадкоємцями, богословами і рішеннях богословів, що
містяться в особливих книгах і – Корані, Сунне, Іджмі, Киясі. Вони
відносяться до родини релігійно-традиційного права (деякі країни Азії й
Америки). Священне писання як джерело права містять норми переважно
морального і сугубо релігійного характеру, яким надається сила закону.
Вони були правовими розпорядженнями в умовах боротьби духівництва за
державну владу і реалізовувалися спеціально створеною системою
примусових установ.

Юридична наука (юридична доктрина) офіційно є джерелом права в Древньому
Римі в зв’язку з виданням імператором Валентином III закону про
цитування, відповідно до якого була додана юридична чинність творам
п’яти видатним римським юристам – Павлові, Паниниану, Ульпіану,
Модестину і Гаю. В даний час юридичні доктрини офіційно не визнаються
джерелом права, однак фактично ними керуються в мусульманських країнах,
у тих випадках, коли священне писання не упорядковує юрисдикційно
розглянуті суперечки, а також в інших державах, при фактичному обліку в
процесі юридичної практики позиції вчених, що містяться в
науково-практичних коментарях кодексів і інших законодавчих актів.

2. Характеристика юридичних джерел права

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею
офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які
надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт Правовий прецедент Нормативно-правовий договір
Правовий звичай Правова доктрина Релігійно-правова норма
Міжнародно-правовий акт

Загальносоціальні джерела права — економічні, соціальні, політичні,
морально-культурні та інші — породжують або об’єктивно зумовлюють
виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права
(нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий
звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-правовий
акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел (форм) права.

Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права,
забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови
та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо
романо-германського типу (сім’ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія,
Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

— акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення
конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій
надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у
майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу
правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

— спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються
за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами (результат
двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної
життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від
договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер,
нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування:
його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру
(колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве
значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати
місце між суб’єктами федерації (наприклад. Федеративний договір
Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий
акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового
договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

— акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися
в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які
санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі
звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше
значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають
історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше
джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав
значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових
системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи
визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в
основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї,
принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства,
усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню
нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,
розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в
англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді
посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій
системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила
загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка
санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового значення і
забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в
традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських
країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із
правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки,
Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права
про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних
відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її
територію, стає частиною внутріш-ньонаціонального законодавства. На
внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права:
загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти,
конвенції) (див. § «Міжнародний договір»).

3. Поняття нормативно-правового акта

як одного з ключових джерел права

Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення)
уповноважених суб’єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові
норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт
правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий
акт становить рішення пра-вотворчого органу, спрямоване на встановлення,
зміну або скасування дії норм права.

Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції:

функцію юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає
як спосіб існування і вираження норм права.

Ознаки нормативно-правового акта:

1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави
(правотворчими органами) або народом (через референдум);

2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) іинні, чітко
формулює зміст юридичних прав і обов’язків;

3) приймається з дотриманням певної процедури;

4) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити:

а) вид акта (закон, указ, постанова);

б) найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд,
місцевий орган влади);

в) заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів
України приймаються без заголовка);

г) дата ухвалення акта;

г) номер акта;

д) дані про посадову особу, яка підписала акт;

5) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою
відповідністю автентичності тексту офіційного зразка (в Україні закони
публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос
України» та «Юридичний вісник України»; постанови Кабінету Міністрів — у
збірниках постанов уряду України та газеті «Урядовий кур’єр»; закони і
підзаконні акти — у часописі «Офіційний вісник України»).

Структура нормативно-правового акта залежить від його специфіки і виду,
припускає поділ нормативного матеріалу на підрозділи.

Основні структурні елементи нормативно-правового акта:

1. Преамбула — вступна частина, безстатейне (таке, що не містить норм
права) загальне введення, у якому дається обгрунтування закону,
визначаються цілі, завдання й іноді формулюються вихідні світоглядні
положення. Зараз преамбули в законах зустрічаються рідко.

2. Пункти, статті — містять вихідні одиниці нормативно-правового акта —
нормативні розпорядження. Через нормативне розпорядження стаття
співвідноситься з нормами права.

Статті можуть поділятися на частини, а пункти — на абзаци і підпункти. І
статтю, і частини, із яких вона складається, прийнято позначати
скорочено початковими буквами: статтю — «ст.», а частини (абзаци) статей
— «ч.». Статті в законах нумеруються, нерідко нумеруються і частини
(абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться пунктами.

3. Глави — є у великих за обсягом нормативно-правових актах.

4. Розділи — об’єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових
актах. Можлива й інша ситуація, коли статті, пункти об’єднуються в
розділи, а розділи — у глави.

5. Частини — найбільші підрозділи закону, містяться, як правило, у
кодексах. Так, Кримінальний кодекс. Цивільний кодекс поділяються на дві
частини: Загальну і Особливу.

Розташування норм права в статтях нормативно-правового акта:

1) зазвичай правова норма міститься в одній статті, чим полегшується її
ухвалення;

2) у ряді випадків для вираження складної норми права потрібні декілька
статей;

3) іноді в одній статті містяться декілька норм права. У чому полягає
відмінність між нормативним актом та іншими правовими актами (зокрема,
актом тлумачення норм права і актом застосування норм права) ?

По-перше, нормативно-правовий акт містить у собі правові норми,
встановлює нові права і обов’язки, яких раніше не було, або змінює
(скасовує) їх. Інші юридичні акти не встановлюють нових норм права. Акт
тлумачення норм права, наприклад, лише пояснює чинні норми.

По-друге, нормативно-правовий акт містить норми права загального
характеру, тоді як індивідуальний акт (акт застосування норм права) має
індивідуальну спрямованість. Він стосується конкретної особи або
вирішення конкретної юридичної справи (наприклад, пошкодження насаджень
заборонене — адресовано до всіх, а Указ Президента призначити
«такого-то» головою обласної адміністрації — це правовий, а не
нормативно-правовий акт, тому що норм права в ньому немає, тобто немає
прав і обов’язків, відтак, — це акт застосування норм права).

Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю: закони та
підзаконні нормативні акти.

4. Джерела права в різних країнах

Правовий звичай в країнах романо-германського типу

Правовому звичаю як джерелу права відведена допоміжна роль. Закон як
писаний нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизнаність
завдяки базуванню на звичаї. Тлумачення закону, щоб зробити його
доступним для населення, здійснюють з погляду звичаю. Це
спостерігається, наприклад, у Нідерландах і стосується головним чином
торгових порядків. Збереглися й інші звичаї, що визнаються не повною
мірою. Один із головних принципів сучасної парламентської системи
Нідерландів — «міністри не можуть залишатися на посаді, якщо вони
втратили довіру парламенту» — не записаний у Конституції і є правовим
звичаєм, що оформився в 1867 p.

Проте роль правового звичаю в країнах романо-германсько-го типу
обмежена, а в деяких із цих країн зведена на ні. Він виконує другорядну
роль як джерело права внаслідок того, що історично багато які із звичаїв
вже закріплені в законі. Правовий звичай може бути лише доповненням до
закону. Мабутьі тільки в Італії він зберіг характер самостійного джерела
права.

Правова доктрина

Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивна роль.
Виступаючи як одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського
права. Правова доктрина створювалася в університетах і впливала на
формування системи права і структуру правових норм.

З затвердженням буржуазних відносин у другій половині ХІХ ст.
концептуальною основою правотворчості, тлумачення і застосування права
стала доктрина юридичного позитивізму (П Лабанд, К. Бергбом — у
Німеччині). Відповідно до цієї доктрини творцем права вважалася держава,
а право і закон ототожнювалися, тому юридичний позитивізм ще одержав
назву ета-тичного (державницького) позитивізму. Як головний елемент
правової системи розглядалося законодавство (система нормативно-правових
актів). Основна вада юридичного позитивізму полягала у звуженні сфери
правового регулювання до законотворчості. Його позитивною рисою були
акцентування уваги на цінності і важливості правопорядку для
суспільства, орієнтація на додержання законності, законослухняну
поведінку.

Судовий прецедент у системі джерела права Англії

Серед юридичних джерелі англійського права (судовий прецедент, статут
/закон/, конституційний звичай /конституційна угода/, доктрина,
міжнародний договір) найзначущім є судовий прецедент. Право Англії було
і залишається прецедентним. Так, судовий прецедент обгрунтував
невідповідальність монарха («король не може бути неправий»),
санкціонував інститут контрасигнату-ри («король не може діяти один»).
Визнання судового прецеденту джерелом права означає, що судові органи
здійснюють не тільки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на
основі права), а й правотворчу.

Обов’язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими
інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної Ради (у справах
держав — членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом.

Нижчі суди прецедентів не створюють. Англійське правило прецеденту
носить імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було
вирішено раніше (правило «stare decisis»). Відповідно до цього правила,
кожна судова інстанція зобов’язана додержуватися прецедентів, вироблених
вищим судом, а також створених нею самою (якщо це вища судова
інстанція). За англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500
тисяч. У США вони обчислюються мільйонами.

Правовий звичай в Англії

Одним із давніх джерел англійського права є правовий звичай. У сфері
конституційного права сформувався звичай, який відіграє більшу роль, ніж
судовий прецедент. Це так звані конституційні угоди, що регулюють
важливі питання державного життя. Вони є своєрідним джерелом
конституційного права. Наприклад, відповідно до звичаю монарх
зобов’язаний підписати акт, ухвалений обома палатами парламенту. В
традиційний спосіб відбувається формування уряду лідером партії, яка
перемогла на парламентських виборах. Конституційні угоди становлять
собою письмово не зафіксовані правила конституційної практики. Їх слід
відрізняти від звичаїв, які є частиною загального права.

Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно зросло.
Нерідко обгрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні судового
рішення відбувається з урахуванням наукових посібників, а іноді й
наукових статей. Удаються до них не для використання як первинного
джерела, а для переконливості рішення.

Висновок

Своєрідність джерел права позначається на формах зовнішнього вираження
права. У них наочно виявляються історичні особливості тих чи інших
суспільних систем, розмаїтість форм державного втручання в громадське
життя.

Кожна система права (правова система) – германо-романська чи
англо-саксонська – мають свої особливості, властивим джерелам права, у
тому числі які проявляються в ієрархії, пріоритеті джерел права.

Як основні види джерел права необхідно назвати нормативно-правові
акти, судові й адміністративні прецеденти, правові звичаї. У деяких
країнах як джерела права розглядаються міжнародні договори і доктрина.

Право займає важливе місце в системі нормативного регулювання
суспільних відносин. Особливості права більш рельєфно виявляються в
процесі нормативного впливу на суспільні відносини разом з мораллю
іншими соціальними нормами.

У будь-якій сучасній державі джерела права і, насамперед
закони, упорядковані, але разом з тим вони навряд чи складають
строгу систему, особливо акти підзаконної нормотворчості, правові
звичаї і прецеденти. Швидше за все, це сукупність нормативних і
інших юридичних актів, що установлюють визначений правовий режим.

Навчання про права людини визнається однієї з фундаментальних
концепцій сучасної людської цивілізації. Законодавче закріплення і
забезпечення прав людини – принципова вимога правової держави.

Право формується в результаті і в міру суспільного розвитку,
насамперед суспільного виробництва і розподілу, суспільних благ.

Воно уособлює справедливість у силу призначення бути найбільш
значимим, загальносоціальним, універсальним, обов’язковим для усіх без
винятку регулятором. У праві необхідне втілення загальновизнаної
справедливості, а така справедливість можлива тільки політична, тобто,
що виходить від держави.

Правова держава не мислима без чіткого дотримання законів, що діють на
її території, за суворим дотриманням законності в державі мають
слідкувати силові структури. Відняти в народу закон, а, отже, і
відповідальність за його порушення, виходить, втягнути державу на шлях
саморуйнування. У сучасному світі практично не залишилося держави,
країни, окремого народу, у якого б не існував закон, по якому живуть
вони і жили їхні предки.

При підготовці курсової роботи використовувалася наукова і навчальна
література по джерелах права.

Список використаної літератури

Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права. – Львів, 1997. – 206 с.

Білоус А. О. Політико правові системи : світ і Україна . – К.„ 1997. –
200 с.

Загальна теорія держави і права / За ред. Копейчикова М. Н.
-К,1997.-320с.

«Источники права», С.Л. Зивс. М. «Наука», 1981

«Основы права», В.А. Витушко. Мн, 2002

«Основы права Республики Беларусь», Круглов В.А., Мн, 2002

«Общая теория государства и права», А.Ф. Вишневский. Мн, 2002

«Общая теория государства и права», А.Ф. Вишневский. Мн, 1999

«Общая теория государства и права»: Курс лекций/А.Ф. Вишневский, Н.А.
Горбаток, В.А. Кучинский; Под общ. ред. А.Ф. Вишневского. – Мн.: Тесей,
1998

Общая теория права и государства: Учебник/ Под редакцией В.В.
Лазарева, 1996

Теория государства и права: учебное пособие для вузов под ред. проф.
В.М. Корельского. М, 2000

«Теория закона» /АН СССР; Институт государства и права; отв. ред. В.П.
Казимирчук. – М.: Наука, 1982

Общая теория права и государства: Учеб пособие/ А.Ф. Вишневский. – Мн.:
Амалфея, 2002. С. 344

Общая теория права и государства: Учеб пособие/ А.Ф. Вишневский. – Мн.:
Амалфея, 2002. С. 344

Основи права: / В.А. Витушко. – Мн.: БГЕУ, 2002. С. 39

Общая теория права и гос-ва: Учебник/ Под редакцией В.В.
Лазарева.—2-е изд.,перераб. и доп.-М.:Юристъ,1996. С.143

Общая теория государства и права: Учеб. Пособие/ А.Ф. Вишневский. –
Мн.: Амалфея, 2002. С. 253

В.С. Иванов «Основи права Республики Беларусь». Учеб. пособие. – Мн.:
ВУЗ-ЮНИТИЛ, 2001. С.59

Общая теория государства и права: Учеб. пособие/ А.Ф. Вишневский. –
Мн.:Амалфея. 2002. С. 311

Правові акти глави держави, які підлягають відповідно до конституції
підписанню главою уряду чи міністром (скріплюються підписами відповідних
посадових осіб з визначенням їх реквізитів: назви посад та імен цих
посадових осіб) називаються контрасигнованими актами. Див. про них
докладніше в § 10 «Поняття подзаконного нормативно-правового акта».

Палата лордів до 1966 p. була суворо зв’язана своїми прсцедентними
рішеннями, а нині вважається, що в інтересах правосуддя вона може
відходити від них. Повноваження Палати лордів відкидати свої колишні
рішення було закріплено Парламентом у Законі про відправлення правосуддя
1966 p. Прліпл. на практиці це нововведення використовується дуже
помірно.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020