Реферат на тему:

Поняття доказового права і теорії доказів у кримінальному процесі

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і
суспільства в цілому є забезпечення суворого дотримання законності,
викорінення будь-яких порушень правопорядку, ліквідація злочинності,
усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд
України намітив і виконує комплекс заходів з виконання зазначених
завдань. Нині особлива увага приділяється удосконаленню діяльності
органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані
стояти на стороні законності, захисту прав громадян та інтересів
суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді —
це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів. Процес
доказування — це формування доказів і їх процесуальних джерел по
виявленню, дослідженню, збиранню, перевірці, закріпленню та оцінці,
обґрунтування висновків з метою встановлення об’єктивної істини і
прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і
справедливого рішення.

Поняття і зміст теорії доказів у кримінально-процесуальному— 7

Теорія доказів являє собою частину науки кримінального процесу, яка
присвячена вивченню процесу доказування при провадженні дізнання,
досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи.

Як і будь-яка наукова теорія, вона має внутрішню цілісність і відносну
самостійність у рамках відповідної науки. Дійсно, як доказування не може
бути відокремлене від усього кримінального процесу в цілому, так і
теорія доказів не може бути ізольована від науки кримінального процесу.
Як частина і ціле вони органічно пов’язані між собою.

Розвиток теорії доказів нерозривно пов’язаний з розвитком загальних
принципів кримінального судочинства. Дослідження конкретних проблем
доказування вимагає залучення матеріалу з інших підгалузей науки
кримінального процесу. Наприклад, вивчення проблем участі
обвинуваченого, потерпілого в доказуванні неможливе без аналізу
процесуального статусу цих осіб, їхніх прав і обов’язків, вивчення
питань збирання доказів особою, яка проводить дізнання, дізнавачем,
слідчим, прокурором, судом (суддею), вимагає розгляду їх процесуальних
функцій тощо, У той же час дослідження проблем, пов’язаних із гарантіями
прав особи в процесі, може виявитися досить формальним, якщо воно буде
відокремлене від розроблення питань доказування.

Уявляється, що наука кримінального процесу так само, як і інші галузеві
юридичні науки, не є ані чисто теоретичною, ані чисто прикладною, а
об’єднує в собі всі ці якості. Те, що правильно для всієї науки
кримінального процесу, правильно й для її частини — теорії доказів.
Найменування «теорія» означає тут тільки те, що поряд із описом різних
явищ, які стосуються процесу доказування, дається також їх пояснення,
розкривається їх сутність. Таке узагальнення, що пояснює значення,
прийнято називати теоретичним.

У сучасній філософській і логічній літературі вироблені певні критерії,
яким повинна задовольняти будь-яка теорія.

Теорія доказів у кримінальному процесі в сучасному її вигляді відповідає
цим основним вимогам.

Теорія доказів описує дійсно існуючий нормативний порядок доказування та
його практичну реалізацію, не обходячи стороною істотних труднощів,
суперечностей, прогалин і тому подібних явищ у практиці. Це відповідає
вимозі адекватності теорії своєму предмету, її інтерпретованості1. Як
складова частина науки кримінально-процесуального права теорія доказів
являє собою систему наукових положень, що мають досить широкий і
багатогранний предмет дослідження . До числа її компонентів варто
віднести, насамперед, доказове право як систему юридичних норм, що
регулюють мету, зміст, порядок, межі й правові засоби збирання,
дослідження, перевірки, закріплення й оцінки доказів, обґрунтованість і
вмотивованість висновків правозастосовних органів у ході процесуального
доказування. Однак було б неправильно обмежувати предмет цієї теорії
тільки доказовим правом. Як і будь-яка теорія, що є логічним
узагальненням досвіду суспільної практики, теорія доказів має своїм
предметом також практичну діяльність, а точніше закономірності, які
виявляються в процесі застосування норм доказового права суб’єктами
кримінального судочинства.

Але й цим не обмежується предмет теорії доказів. Він охоплює також
аналіз основних понять вчення про докази, дослідження принципів
доказування, історії відповідних інститутів, питання доказового права та
його застосування у кримінальному процесі багатьох зарубіжних країн.

Важливо підкреслити, що, маючи відносно відособлений і завершений
характер, теорія доказів вивчає й узагальнює тільки певний розділ науки
кримінально-процесуального права, що охоплює все те, що стосується
доказового права, практичної реалізації його норм, відповідної галузі
знань.

Саме тому, що теорія доказів у системі науки кримінально-процесуального
права посідає відносно (а не абсолютно) відокремлене місце, її
компоненти нерозривно взаємозалежні з усіма компонентами науки
кримінально-процесуального права. Уявляється очевидним, що просто
неможливо було б усвідомити суть доказового права поза аналізом
кримінально-процесуального права, складовою частиною якого є доказове
право. Правовий статус суб’єктів доказового права знаходиться поза
єдиною системою суб’єктів кримінально-процесуального права; характер
діяльності й правовідносин, що складаються у зв’язку з виявленням,
закріпленням, збиранням, перевіркою й оцінкою доказів, — поза
з’ясуванням місця, яке вони посідають в єдиній системі
кри-мінально-процесуальної діяльності та відповідних правовідносин,
тощо.

Оскільки співвідношення теорії доказів і науки
кримінально-процесуального права — це співвідношення частини й цілого,
здається очевидним, що службова роль даної теорії визначається єдиними
завданнями науки кримінально-процесуального права, які полягають у:

а) поглибленому вивченні положень, що становлять предмет даної галузі
знань;

б) теоретичному узагальненні практики кримінальногосудочинства з метою
її подальшого вдосконалення;

в) виробленні наукових рекомендацій з подальшого розвитку
кримінально-процесуального законодавства;

г) сприянні правовому вихованню громадян1.

Виходячи із зазначених загальних завдань науки
кримінально-процесуального права можна виділити специфічні завдання
теорії доказового права, обумовлені особливостями її предмета. Тут можна
говорити про поглиблене дослідження зазначених категорій доказового
права, про теоретичне узагальнення слідчої й судової практики його
застосування, про вироблення наукових рекомендацій з подальшого
вдосконалення норм доказового права й практики застосування саме цих
норм у кримінальному судочинстві.

Мета, завдання теорії доказів у кінцевому підсумку визначаються метою та
завданнями всього кримінального процесу, зазначеними в ст. 2 КПК
України. Однак завдання теорії доказів як науки мають свою власну
специфіку, оскільки сприяють виробленню ефективних способів і прийомів
доказування, застерігають від можливих помилок у процесі встановлення
фактичних обставин у кримінальній справі та в кінцевому підсумку
сприяють виробленню наукового аналізу застосованих правових норм у
процесі доказування, що сприяє вдосконаленню чинного
кримінально-процесуального законодавства.

Мету найбільш ефективного врегулювання відповідних суспільних відносин,
що виникають у процесі доказування, має й доказове право як частина
кримінально-процесуального права. Доказове право, як справедливо
зазначає П. С Елькінд, — це система кримінально-процесуальних норм, що
регламентують цілі, зміст, порядок і правові засоби виявлення, збирання,
закріплення, перевірки та оцінки кримінально-судових доказів. Відповідно
до того, як доказування становить найважливіший компонент
кримінально-процесуальної діяльності, а правові відносини, що
складаються у зв’язку з виявленням, збиранням, закріпленням, перевіркою
й оцінкою доказів, —- найважливіший компонент кримінально-процесуальних
відносин, доказове право, що регулює відповідну частину діяльності й
суспільних відносин, входить в систему кримінально-процесуального права.

Не маючи свого власного предмета правового регулювання, доказове право,
проте, впливає на досить специфічне коло суспільних відносин у сфері
кримінального судочинства, які складаються в процесі виявлення,
збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів. Ця обставина, як і
деякі особливості застосованого тут методу кримінально-процесуального
регулювання, лежить в основі виділення доказового права в підгалузь
кримінально-процесуального права, що має свої специфічні інститути. За
своїм змістом норми доказового права можуть бути досить чітко
розмежовані на норми загальної й особливої частини даної підгалузі
права, пронизані, однак, єдністю правових цілей, що проявляється в
організації відповідних суспільних відносин у напрямі пізнання
об’єктивної істини по кожній кримінальній справі. Становлячи специфічну
ціль доказування, пізнання істини в той же час є одним з найважливіших
ком-

Отже, мета кримінально-процесуального права полягає в застосуванні його
конкретних норм у вигляді загальних і загальнообов’язкових правил
поведінки суб’єктів кримінального судочинства, що мають
правозобов’язальний характер, забезпечений у примусовому порядку
суспільним та державним впливом2.

Розкриваючи закономірності розвитку доказового права та практики його
застосування, теорія доказів вказує суб’єктам кримінального процесу
шляхи правильного застосування відповідних норм при провадженні
дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

Система теорії доказів — це послідовність і взаємозв’язок у розміщенні
елементів її змісту. Для теорії доказів як наукової дисципліни найбільш
доцільною є схема побудови за єдиним принципом — від загального до
часткового3. У зв’язку з цим виділені загальна та особлива частини
теорії доказів.

У загальній частині подано поняття і зміст теорії доказів по
кримінально-процесуальному праву, характеристика завдань
кримінально-процесуального судочинства у системі наукових знань, а також
розкриваються поняття доказів, предмета і меж доказування, класифікації
доказів і їх процесуальних джерел; презумпція невинуватості в процесі
доказування і способи збирання і перевірки доказів; висунення і
перевірка слідчих і судових версій; оцінка доказів та їх процесуальних
джерел; застосування технічних засобів при збиранні і перевірці доказів;
поняття і класифікація суб’єктів доказування, а також участь у
доказуванні інших осіб.

В особливій частині теорії доказів розглядаються окремі види джерел
доказів по сучасному кримінально-процесуальному праву: показання свідків
та потерпілих; показання підозрюваних та обвинувачених, висновок судової
експертизи і показання судового експерта; речові докази; протоколи
слідчих і судових дій та інших документів. Сучасна теорія доказів не
визнає наперед встановлену оцінку доказів, не надає якомусь одному виду
доказу більшого значення, ніж іншим. Тому в основу послідовності їх
опису не може бути покладено принцип збільшення чи зменшення їх
цінності, значимості в доказуванні тих чи інших обставин по кримінальній
справі.

Для одержання повної характеристики теорії доказів як навчальної
дисципліни повинні бути описані також і її методи.

В енциклопедичній літературі відзначається, що термін «метод» (від грец.
methodos — шлях дослідження або пізнання) означає спосіб побудови та
обґрунтування системи знань, а також сукупність прийомів та операцій
практичного й теоретичного освоєння дійсності1.

Практична діяльність і наукове пізнання здійснюється різними методами.
їх прийнято класифікувати за багатьма ознаками — залежно від характеру
виконуваної діяльності, стадій дослідження, рівнів наукового
узагальнення, якісного або кількісного вивчення реальності тощо.

Вчення про методи пізнання застосовується в багатьох науках, у тому
числі в теорії доказів у кримінальному процесі.

Мова йде саме про методи теорії доказів, за допомогою яких вона пізнає
свій предмет, а не про методи й прийоми, що опрацьовані наукою та
застосовувані на практиці як методи практичної діяльності. Якщо в
більшості випадків розмежування методів наукового дослідження та методів
практичної діяльності не уявляється складним, то для теорії доказів таке
розмежування має певні труднощі.

Пояснюється це особливістю самої практики доказування. Дійсно, практична
діяльність слідчих органів і суду в сфері доказування спрямована на
встановлення істини, на пізнання фактів і їх засвідчення. Продуктом цієї
практичної діяльності є знання, а тому й методи діяльності мають
пізнавальний характер.

Для теорії доказів як галузі юридичної науки актуальними і специфічними
уявляються наступні методи:

а) генетичний, спрямований на дослідження гносеологічних,
суспільно-економічних і політичних передумов, щоспричинюють формування
загальної системи доказовогоправа, його принципів, структури та
найважливіших інститутів;

б) історики-юридичний, спрямований на висвітлення

історичних змін у законодавстві, теорії й практики доказування, на
виявлення елементів спадкоємності правової форми й поряд з цим істотних
її змін у певні історичні періоди;

в) порівняльно-правовий, що полягає в зіставленні особливостей систем
доказового права з урахуванням відмінностей предмета регулювання
(наприклад, кримінальний процес, цивільний процес), а також
соціально-політичних і національних особливостей;

г) описово-аналітичний, що полягає в якісному описі досліджуваних явищ —
норм, інститутів і діяльності по їх реалізації (зокрема, у науковому
тлумаченні змісту норм на основі більш загальних принципів);

д) контрольно-соціологічний, що використовує кількіснухарактеристику
масових явищ;

є) структурно-логічний, спрямований на виявлення структурних
особливостей доказового права як нормативної системи в цілому, його
окремих інститутів, а також структури та логічних властивостей окремих
норм доказового права.

Поряд із зазначеними вище спеціальними методами, що використовуються в
теорії доказів, застосовуються також інші наукові методи: спостереження,
порівняння, експеримент.

Похожие записи