Реферат на тему:

Поняття доказів і їх класифікація

Кожна із обставин, що входять в предмет доказування по справі, може
бути встановлена (доведена) лише за допомогою доказів.

Розглядаючи загальне вчення про докази, І. Я. Фойницький відзначав, що
вирішити справу в кримінально-судовому порядку значить:

1) встановити наявність або відсутність відомої події з тими зовнішніми
і внутрішніми ознаками, що мають визначене кримінально-юридичне значення
і 2) підвести цю подію під відповідну правову норму, застосувавши до неї
закон. Перше завдання дає зміст вченню про докази, друге — вченню про
застосування закону шляхом тлумачення і доповнення його. Обидва вони
ставляться за будь-якого стану справи, на всіх стадіях судового
розгляду. Але тим часом як питання про застосування закону є цілком
юридичним, питання про докази має загальне значення і ставиться в
найрізноманітніших галузях дослідження і пізнання істини. У цьому судова
діяльність зближається з іншими галузями такого дослідження.

Зазначені положення знаходять своє відображення у сучасній теорії і
практиці при визначенні поняття доказів.

Дійсно, поняття доказу має два значення. Воно, по-перше, означає засоби,
які слугують нам для того, щоб за допомогою них робити висновки про
невідоме, шукане; наприклад, з показань свідка ми доходимо висновку про
заподіяння потерпілому смерті обвинуваченим; це доказовий матеріал,
factum probans, який слугує для висновку на підставі шуканої обставини,
factum probandum. По-друге, воно має значення самого розумового процесу,
шляхом якого шукана обставина ставиться у зв’язок з відомою обставиною
(demonstration probatio). Для встановлення цього зв’язку необхідно
відшукати таке положення, що складає відому нам і безсумнівну для нас
загальну істину, що поглинала б окрему, відому нам обставину (factum
probans) як свій малий засновок; тоді виходить силогізм, у якому великим
засновком є загальне положення, малим засновком — відома нам окрема
обставина, а висновком буде висновок з великого засновку до шуканої.
Довести значить побудувати такий силогізм, правильність висновку якого
залежить від правильності великого засновку, точності малого і
правильності тієї логічної операції, за допомогою якої ми доходимо
певного висновку.

Особи, що провадять дізнання, орган дізнання, слідчі, прокурори і судді
самі безпосередньо не сприймають подію злочину тому, що стосовно часу
дізнання, розслідування справи, а тим більше розгляду її в суді ця подія
відноситься до минулого. Більш того, якби ці особи виявилися серед
очевидців вчиненого злочину, то їх за законом (статті 54—63 КПК України)
довелося б відсторонити від участі в кримінальному судочинстві.

Тому істину по кримінальній справі, як і будь-яку істину про події
минулого, приходиться встановлювати на підставі тих слідів, відбитків і
відображень, що залишають будь-які минулі події у свідомості людей, які
стикаються з ними, і на різних предметах і речах. Таке пізнання одних
речей і явищ за посередництвом інших можливо тому, що всі предмети і
явища матеріального світу мають властивість реагувати на зовнішні дії,
тобто властивість відображення1. Такою здатністю володіють не тільки
психіка і свідомість людини. Відображення явищ у людській голові — це
вища форма відображення явищ. Це положення докладно розкрите С. Л.
Рубінштейном, який, зокрема, відзначав: «Усі явища у світі
взаємозалежні. Усяка дія є взаємодія, усяка зміна одного явища
відображається на всіх інших і саме являє собою відповідь на зміну інших
явищ, що діють на нього. Усякий зовнішній вплив відбивається через
внутрішні властивості того тіла, явища, що йому піддається. Усяка
взаємодія є в цьому сенсі відображенням одних явищ іншими».

Ті факти, що певною мірою відображають досліджувані в справі події й
обставини, для органів досудового слідства та суду можуть слугувати
засобами встановлення останніх,» засобами доказування. При дотриманні
визначених умог вони стають доказами.

З поняттям «доказ» ми стикаємося не тільки при прова-1 дженні досудового
і судового слідства, але й у логіці, практичній діяльності, а також у
наукових дослідженнях. Тому, щоб правильно усвідомити, що являють собою
докази у кримінальному судочинстві, важливо не тільки показати їх
спільність з відповідними поняттями, уживаними в логіці, практичній
діяльності і науці, але і розкрити специфіку доказів, які застосовуються
у слідчій і судовій практиці, показати їх особливості.

Відомо, що формальна (або елементарна) логіка має справу з розумовим
матеріалом і розумовими процесами. І під доказом або аргументом у ній
розуміється та думка, якою послуговуються для обґрунтування правильності
іншої думки (тези).

Доказування по кримінальній справі являє собою процес встановлення одних
фактів (невідомих) за допомогою інших (відомих). Тому на відміну від
формальної логіки в слідчому і судовому доказуванні оперують не тільки
думками, але насамперед фактами.

Отже, відмінність кримінально-процесуальних доказів від доказів логіки,
полягає в тому, що вони являють собою не думки та їх розумові форми, а
факти, що, відображаючись у нашій свідомості, здобувають форму логічних
доводів, аргументів, доказів.

Іншими відмінними ознаками кримінально-процесуальних доказів від
доказів, які застосовуються логікою, є те, що ними визнаються не всякі
взагалі фактичні дані, а лише ті, за допомогою яких встановлюються
обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної
справи в передбачених законом кримінально-процесуальних формах. Крім
того, при провадженні дізнання, досудового і судового слідства одні
фактичні дані можуть бути прийняті, а потім спростовані на основі інших
фактів, отриманих слідчо-оперативним діями або в ході судового слідства.
Саме логічне розуміння фактів як доказів відмічав В. І. Ленін: «Факти,
коли взяти їх у цілому, у їх зв’язку не тільки «уперта», але й безумовно
доказова річ».

У проекті Кримінально-процесуального кодексу також знайшли своє
відображення поняття фактичних даних у визначенні доказів. Згідно з
частинами 1—2 ст. 151 цього проекту доказами в кримінальній справі є
фактичні дані, зібрані в порядку, визначеному КПК, з допомогою яких
особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор і суд встановлюють
наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість чи
не винуватість особи, яка його вчинила, та інші обставини, що підлягають
доказуванню по кримінальній справі.

Доказами є також фактичні дані, зібрані органом дізнання в результаті
оперативно-розшукових заходів, якщо вони перевірені особою, яка здійснює
дізнання, слідчим чи судом У порядку, передбаченому
кримінально-процесуальним законом.

Закон не розкриває терміна «фактичні дані», а в теорії Доказування щодо
цього немає єдиної думки. Одні вчені вважають, що доказами є лише
свідчення (відомості) про факти» Другі — що це факти. На визначення
поняття доказу як факту реальної дійсності великою мірою позначився
вплив поглядів А. Я. Вишинського. Він вважав, що «судові докази — це
звичайні факти, ті ж самі явища, які мають місце в житті, ті ж речі, ті
ж люди, ті ж дії людей. Судовими доказами вони стають остільки, оскільки
вони вступають в орбіту судового процесу, стають засобом для
встановлення обставин, які цікавлять суд і слідство»1, а треті, що це і
те й інше. Так, М. С. Строгович відносить до поняття доказу, по-перше,
факти, на підставі яких встановлюються злочини або їх відсутність,
винність чи невинність тієї чи іншої особи тощо, а по-друге, передбачені
законом джерела, з яких слідство і суд одержують відомості про факти, що
мають значення для справи і за допомогою яких ці факти встановлюються.
Г. Ф. Горський, Л. Д. Кокорев, П. С Елькінд вважають, що «фактичні дані»
— це свідчення про факти, і самі факти (встановлені та ті, які слугують
засобом пізнання інших, ще не встановлених, але які підлягають
дослідженню. Вони пояснюють це тим, що шукані факти, визначаються і
опосередковано, через відомості про факти й обставини минулого, які
збереглись, і безпосередньо — факти і обставини теперішнього, які
причинно зв’язані з минулим, наприклад речові докази, дані, що
характеризують особу суб’єкта злочину після його вчинення3. Л. М.
Карнєєва визначає докази як відомості про обставини (факти), що
підлягають встановленню, одержані із перерахованих в законі джерел4.

На наш погляд, М. М. Михеєнко правильно під доказами як фактичними
даними розуміє саме відомості про факти, які мають значення для справи.
Що стосується безпосереднього сприйняття фактів і обставин у процесі
провадження слідчих і судових дій (огляду, освідування тощо), то слідчий
і суд у кінцевому підсумку оперують не цими фактами як доказами, а
тільки відомостями про них, зафіксованими в установленому законом
порядку у протоколах слідчих і судових дій.

Уявляється також, що доказові факти у розумінні третьої групи авторів —
це не фактичні дані, одержані з відомостей про факти як докази, які є
або частиною шуканого у справі факту (наприклад, вік неповнолітнього
обвинуваченого), або ж супутніми чи проміжними фактами, встановлення
яких необхідне для оцінки доказів (факт ворожих стосунків між свідком і
обвинуваченим), вжиття заходів процесуального примусу (факт неявки
свідка за викликом без поважних причин) чи прийняття проміжного рішення
у справі (зокрема, для зупинення розслідування у випадку тяжкого
захворювання обвинуваченого) або використане як доказ при логічному
доказуванні. Ю. К. Орлов, наприклад, розрізняє два шляхи пізнання
фактів, що входять до предмета доказування по справі: одержання
інформації безпосередньо про ці факти (з показань обвинуваченого або
свідків — очевидців тощо) і логічне виведення знання з інших, раніше
встановлених фактів. У першому випадку доказами є відомості
(інформація), що містяться у певному джерелі, у другому —
факти-посилання, які стають судовими доказами (а не тільки логічними)
лише після того, як використані для одержання вивідного знання
уповноваженим на це суб’єктом і зафіксовані у відповідних процесуальних
документах.

Російське кримінально-процесуальне законодавство (ч. 1 ст. 74 КПК Росії)
визначає докази як будь-які свідчення, на основі яких суд, прокурор,
слідчий, дізнавач у порядку, визначеному КПК, встановлює наявність або
відсутність обставин, що підлягають доказуванню при провадженні по
кримінальній справі, а також інших обставин, що мають значення для
кримінальної справи.

З даного визначення видно, що доказами є не самі по собі обставини
(фактичні дані), а дані про них, що містяться в передбачених законом
джерелах.

Відмовившись в нормі закону від визначення доказів як фактичних даних
(даних про факти, що втратили силу, — ч. 1 ст. 69 КПК РСФСР), російський
законодавець у нормах КПК визнає доказами будь-які свідчення. Буквально
це означає, що доказами є не тільки ті відомості, вірогідність яких уже
встановлена в процесі доказування, а всі ті, котрі збираються,
перевіряються й оцінюються як у досудовоаду слідстві, так і в суді1.

Зазначена характеристика доказів не коректна тому, що містить у собі
будь-які, у тому числі невідомо які та звідки отримані, в рамках
провадження по справі, дані, джерело походження яких або сумнівне, або
взагалі невідоме слідчим органам або судові (наприклад, анонімні
повідомлення, конфіденційні дані оперативно-розшукових заходів та ін.).
У зв’язку з цим термін «будь-які дані» навряд чи буде сприйнятий
кримінально-процесуальною наукою і слідчо-судовою практикою2 не тільки
Російської Федерації, але й інших країн. Хоча окремі автори вважають
«коректним заміну поняття «фактичні дані», яким оперував КПК (ст. 69) на
«будь-які дані», при визначенні поняття доказів (ст. 74 УПК РФ),
мотивуючи це тим, що визнання тих або інших свідчень фактами є
результатом перевірки й оцінки свідчень суб’єктом доказування. А
фактичні, тобто такі, що відповідають істині свідчення, перевіряти, як
стверджують М. 0. Баєв і 0. Я. Баєв, немає потреби3. Тим більше, що сам
законодавець нерідко суперечить собі, вимагаючи, зокрема в ст. 87 КПК
Росії, перевірки (встановлення) джерела одержання доказів, а в п. 2 ч. 2
ст. 75 КПК Росії не визнає як припустимі докази показання потерпілого,
свідка, засновані на здогаді, припущенні, чутках, а також показання
свідка, що не може вказати джерело своєї поінформованості.

Подібне визначення суперечить науковій доктрині, а також слідчій та
судовій практиці, оскільки розуміння «фактичних даних» як відомостей про
факти, обставини справи, що одержуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65
КПК) процесуальних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слушним.
Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи.
Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і суддя
оперують відомостями про ці події та явища дійсності, які зафіксовані в
показаннях допитуваних осіб, документах та інших джерелах доказів.
Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і
обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування
тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними
доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в
установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового
засідання1.

Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти,
обставини, та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично
обґрунтованим, таким, що повністю відповідає закону і потребам практики.
Наприклад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувального висновку
слідчий зобов’язаний в його описовій частині зазначити обставини справи
як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і
наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які
зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з
обвинувачених по суті пред’явленого йому обвинувачення, доводи, наведені
ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які
обтяжують та пом’якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК), а у
мотивувальній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені
докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із
зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).

Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

1. Залежно від відношення до обставини, що підлягаєДоказуванню: а)
прямі; б) непрямі.

2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом’якшуютьВіДпові дальність:
а) обвинувальні; б) виправдувальні.

За джерелом відомостей (за цією обставиною класифікуються як докази, так
і їх джерела): а) первинні; б) похідні.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає
доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як І.
П. Карпенко близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк їм.
Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Д. В. Павлкжа, який
від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шапку,
годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він
безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її
вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при
обшуку в квартирі І. П. Кар-пенка буде знайдено металевий прут, шапку,
годинник і гаманець Д. В. Павлюка, то ці речові докази будуть непрямими,
бо ще треба за допомогою судової експертизи, пред’явлення для впізнання,
допитів та інших слідчих дій доказати, що вони мають відношення до події
злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе значення, але користуватись
ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов’язані, створювали
систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити,
кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною
особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні докази свідчать, що самої події злочину не було або що
дана особа до неї не причетна. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним
доказом.

Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це, наприклад,
показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав
показання з чужих слів, це похідний доказ, причому закон вказує, що якщо
показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи
повинні бути допитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних
невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те
саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених.
Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в
кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання,
треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та
джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального
пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела
(наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого,
оригіналу документа).

Похожие записи