Реферат на тему:

Поняттєвий апарат юридичного правозахисту: термінологічні аспекти

Як відомо, сьогодні серед основних тенденцій трансформації об’єкта та
предмета загальнотеоретичної юриспруденції відзначають антропологізацію
юридичної науки, яка полягає у тому, що „саме людина стає центральним
об’єктом загальнотеоретичного праводержавознавства, а її природні
правові властивості та закономірності їх державно-юридичного
забезпечення поступово перетворюються на найважливішу складову предмета
цієї науки” [24, с. 39-40]. Отже аналіз поняття захисту права людини та
засобів його здійснення становить один із пріоритетних напрямків
розвитку сучасної теорії права.

Зазначимо, що дискусії з приводу поняття юридичного захисту, його форм
та засобів здійснення можна вважати уже традиційними. Окрім того,
сьогоднішній етап функціонування вітчизняної юридичної науки
характеризується й появою концептуального плюралізму в пізнанні правових
явищ. Попри весь позитив цього явища в соціальних, в тому числі
юридичних, науках, воно інколи призводить до досить строкатих і
непослідовних результатів наукових досліджень, до неузгодженості
загальної системи знань та поняттєвого апарату науки, до довільного
застосування термінів, що зумовлює неоднозначну оцінку стану методології
та дотримання головних її постулатів у сучасній юриспруденції
[25, с. 182-186].

Мабуть, унаслідок і цих обставин застосування у правовій літературі
термінологічного словосполучення „засіб захисту” є досить неоднозначним.
Це зумовлене, зокрема, й тим, що поряд із „засобом” захисту у науковий
обіг введено такі терміно-поняття, як „спосіб”, „прийом”, „форма”,
„захід” захисту. Враховуючи вищевикладене, на наш погляд, існує потреба
розглянути питання про співвідношення терміно-поняття „засіб захисту” з
іншими суміжними терміно-поняттями, які трапляються у правовій
літературі.

2. „Засіб” як категорія філософії. Як відомо, у соціально-філософських
дослідженнях загальної теорії діяльності вважають загальновизнаним
положення про те, що до структури будь-якої діяльності входять такі
елементи, як суб’єкт (носій діяльності), предмет (об’єкт, на який
спрямовано діяльність), ціль (ідеальний образ бажаного результату,
відповідно до якого перетворюється предмет), засіб (тобто те, за
допомогою чого здійснюється перетворення), результат (реальні наслідки
такої діяльності) [35, с. 112].

Як правило, під категорією „засіб” у філософських джерелах розуміють ті
явища – предмети, ідеї, дії та інше, які є неодмінною умовою реалізації
цілі [35, с. 158]. Соціально-філософські проблеми засобу як такого
порушували здавна, у різні епохи. Зокрема, ще Арістотель, досліджуючи
причинність у світі, звертав увагу на засіб як на причину змін. І. Кант
піддавав етичному аналізу проблему співвідношення у людській діяльності
цілі й засобу. Гегель фундаментально дослідив діалектичну сутність
засобу (в поєднанні засобу з ціллю). Зокрема, у своєму аналізі
телеології він зазначав, окрім іншого, що внаслідок певної визначеності
об’єкта ціллю, цей об’єкт стає засобом [8, с. 840-841]. К. Маркс,
розглядаючи процес трудової діяльності, зазначав, що людина користується
механічними, фізичними, хімічними властивостями речей задля того, щоб
відповідно до своєї цілі застосувати їх як знаряддя впливу на інші речі
[19, с. 181].

Як бачимо, поняття засобу неминуче передбачає наявність певної цілі, що
закономірно, оскільки явище (предмет) само по собі не є засобом, воно
визначається як засіб ззовні – через деякі його властивості, які можуть
бути використані для досягнення цілі. Тобто засіб – це, у певному сенсі,
здатність предмета слугувати цілі [32, с. 84]. Лише з огляду на
відношення до певної цілі, тобто внаслідок телеологічного визначення,
предмети набувають значення засобів [33, с. 123].

Звернемо увагу на те, що діалектичне відношення „ціль – засіб” є
відношенням діяльності як суттєвої визначеності способу буття людини в
світі, її здатності вносити у дійсність зміни, опосередковані ідеальним;
як форми активності, що характеризує здатність людини чи пов’язаних з
нею систем бути причиною змін у бутті [34, с. 163]. Лише через
діяльність людини предмет визначається як засіб певної цілі [32, с. 84].
Останнє положення, дещо змінене, може звучати й так: „предмет
визначається як засіб тим, що він включений у структуру людської
діяльності” [14, с. 68-69].

3. Засоби державно-юридичного захисту прав людини та суміжні
термінопоняття. Отже засіб діяльності завжди є необхідним та
обов’язковим елементом діяльності, за допомогою якого вона здійснюється.
Не є винятком і державно-юридична правозахисна діяльність. До
різноманітних засобів її здійснення (зокрема, матеріально-технічних
(скажімо, зброя чи інші предмети матеріального світу),
інформаційно-технічних, вербальних) належать і засоби юридичні (норми
права, акти застосування права тощо) [22, с. 10-17]. У подальшому в разі
використання термінологічного виразу „засіб захисту” матимуться на увазі
саме юридичні засоби правозахисної діяльності.

Отож запропонуємо тут короткий аналіз головних терміно-понять, які є
суміжними з терміно-поняттям „засіб захисту”, що дасть змогу,
сподіваємось, уточнити їх співвідношення з останнім.

У цивілістичній літературі досить широко використовується
терміно-поняття „спосіб захисту” (суб’єктивного права). Воно, зазвичай,
тлумачилося у світлі радянського цивільного законодавства (зокрема ст. 6
Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 р. яка
встановлювала конкретні шляхи захисту суб’єктивного цивільного права).
Стаття 16 чинного Цивільного кодексу України також містить норму, яка
дає перелік способів захисту цивільних прав: визнання правочину
недійсним; припинення дії, яка порушує право; примусове виконання
обов’язку в натурі; відшкодування збитків, визнання незаконним рішення,
дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого
самоврядування, їхніх посадових і службових осіб тощо. Попри таке
широковизнане розуміння способу захисту права, трапляються й інші
підходи до тлумачення цього терміно-поняття. Наприклад П. Гурєєв
зазначав, що „основний спосіб захисту особистих і майнових прав громадян
– цивільне судочинство” [11, с. 7].

Для того, аби з’ясувати, наскільки терміно-поняття засобу захисту і
терміно-поняття способу захисту (в загальноприйнятій інтерпретації
способу захисту) є близькими чи, навпаки, різними за змістом, потрібно
зважати, зокрема, на те, що деякі автори назвали способи захисту
„засобами” (хоча такий термінологічний „плюралізм” свого часу був
підданий критиці [7, с. 75-76]). Зокрема, М. Брагінський та
В. Вітрянський, розуміють під „способами” захисту передбачені
законодавством засоби, за допомогою яких можуть бути досягнуті
присікання, попередження, усунення порушень права, його відновлення та
(або) компенсація втрат, спричинених порушенням права [4, с. 776].

Є. Бєлогорская, досліджуючи проблему методу сімейно-правового
регулювання, серед ознак цього методу вказувала на прийоми захисту
суб’єктивних прав, інтерпретуючи їх як систему заходів примусу,
застосування котрих здійснюється уповноваженими державою органами і
посадовими особами [2, с. 156]. У такому разі це терміно-поняття по суті
відображає те ж саме явище, що й терміно-поняття спосіб захисту.

Деякі автори ввели в обіг терміно-поняття процесуального способу
захисту. Зокрема, на думку Д. Чечота, поряд із матеріальними способами
захисту цивільних прав існують ще й процесуальні, оскільки усі
матеріальні способи захисту виконують у певному процесуальному порядку.
Головним процесуальним способом захисту права він вважав винесення
рішення [36, с. 72].

H

???????????$???????¤?$??????обов’язку, якого не було при „нормальній”
реалізації суб’єктивних прав та виконанні обов’язків (цей погляд на
сьогодні видається практично безспірною), з’явилася потреба позначити
окремим терміно-поняттям ті заходи державного примусу, які вже не могли
бути включені до поняття юридичної відповідальності. Зазначені заходи
примусу отримали назву „заходи захисту” або „відновлювальні заходи”.

Тим не менше, як зазначено в навчальній юридичній літературі, заходи
захисту за своєю юридичною природою є способами захисту суб’єктивних
прав. Саме в рамках цього поняття відбувається відмежування заходів
захисту від заходів відповідальності (оскільки і перші, і другі
охоплюються категорією способу захисту) [9, с. 286]. Привертає увагу й
те, що деякі автори заходи відповідальності ототожнюють із засобами
захисту суб’єктивних прав [40, с. 20]; або ж із засобами зміцнення
законності [28, с. 6-7].

Значне поширення й ґрунтовний аналіз отримало поняття форми захисту. На
багатозначність категорії „форма” давно звернуто увагу як у філософських
джерелах [35, с. 717], так і в юридичних [15, с. 215-228; 13, с. 70]: ця
категорія може відображати, по-перше, будь-який зовнішній вираз певного
змісту; по-друге, внутрішню структуру цього змісту; по-третє, – його
видові прояви.

Переважна більшість авторів говорить про процесуальну форму захисту та
її види, тобто йдеться про друге й третє (із щойно згаданих) значення
цього терміно-поняття. Зокрема, Д. Чечот виділяв судову,
адміністративну, арбітражну, нотаріальну і громадську форми захисту
[36, с. 53]; А. Добровольський наголошував на універсальності позовної
форми захисту права [12, с. 7-62]. Ю. Осіпов пропонував розрізняти
державну, громадську, змішану і третейську форми вирішення юридичних
справ [21, с. 98]. Було запропоновано виділяти й інші різновиди цього
явища [6, с. 6; 9, с. 282; 10, с. 158-168]. Такий підхід ґрунтується на
тлумаченні процесуальної форми захисту як регламентованого правом
порядку здійснення правозастосувальних дій, який забезпечує належне
(правильне) застосування права [1, с. 336].

Що ж стосується безпосередньо терміно-поняття „засіб захисту”, то його
застосовували у юридичній літературі знову ж таки у декількох значеннях.
По-перше, деякі автори під засобами захисту розуміють ті явища, які
відображаються у літературі найчастіше поняттям матеріальних способів
захисту [37, с. 55-62; 30, с. 191; 41, с. 117] (про це вже йшлося вище).
По-друге, юридичним засобом захисту суб’єктивного права можуть називати
рішення суду [27, с. 30; 7, с. 93]. По-третє, під терміном „засіб
захисту” можуть розуміють і позов [12, с. 12, 27; 16, с. 26; 23, с. 123;
39, с. 199]. По-четверте, деякі автори пов’язують досліджуване поняття
не лише з позовом, але й зі скаргами, заявами, протестами [36, с. 69-71;
9, с. 283]. В останніх трьох варіантах тлумачення терміно-поняття
„юридичний засіб захисту” можна помітити чітко виражений процесуальний
відтінок.

Досліджуючи проблему захисту майнових прав у кримінальному процесі,
В. Нор також торкнувся питання процесуальних засобів захисту, які, на
його погляд, становлять „процесуальні способи (форми) реалізації такого
захисту”. Автор доходив висновку, що при відображенні певного явища
терміно-поняттям кримінально-процесуального засобу захисту майнових прав
термін „засіб” в деяких випадках замінюється терміном „спосіб” або
терміном „форма”, що, на його думку, є допустимим [20, с. 15].

Аналізуючи прокурорську діяльність деякі автори вказують на використання
юридичних засобів захисту в процесі такої діяльності і пропонують навіть
виділити в окремий вид прокурорську форму захисту прав людини [29, с. 6;
38, с. 125]. Однак у певних аспектах ефективність такої форми захисту і
притаманних їй засобів захисту нині в Україні ставиться під сумнів.
Зокрема, не виглядає перспективним оскарження до прокурора різних актів
досудового слідства, зокрема постанов щодо підстав порушення
кримінальної справи, щодо дій або бездіяльності органів чи посадових
осіб, які ведуть слідство. Тому підкреслено необхідність поширення на
такі акти і такі дії (бездіяльність) судового контролю [3, с. 1]. Саме
неефективність захисту прав громадян, проти яких ведеться попереднє
слідство, через подання скарг до органів прокуратури призвела до того,
що Конституційний суд України рішенням від 23.05.2001 р. у справі щодо
конституційності статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу України
визнав таким, що не відповідає Конституції України (абзац четвертий цієї
статті, згідно з яким загальним судам були непідвідомчі скарги на акти
та дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства,
прокуратури, якщо законодавством встановлено виключно позасудовий
порядок оскарження таких дій та актів). Отож судовий захист прав людини
поширено й на цю сферу правовідносин.

Зрештою, своє ставлення до „прокурорських” засобів захисту прав людини у
цьому аспекті нещодавно висловив і Європейський Суд з прав людини (далі
– Суд) у рішенні, ухваленому 30 березня 2004 р. у справі „Меріт проти
України”. Суд зазначив, що можливість оскарження до органів прокуратури
надмірної тривалості досудового слідства щодо заявника не можна вважати
ефективним засобом правового захисту з боку Європейської конвенції з
прав людини, оскільки ці органи підпорядковані виконавчій владі і, до
того ж, підтримують обвинувачення [26].

4. Висновки. Як бачимо, уся ця багатоманітність та багатозначність
терміно-понять призводить до того, що деякі з них нерідко відображають
одні й ті ж явища. Враховуючи також те, що уніфікованого методологічного
підходу до розуміння самого поняття „юридичний засіб захисту” на
сьогодні ще немає, можуть виникати певні труднощі при відповіді на
запитання, що ж являє собою юридичний засіб захисту права людини.
Розв’язок цієї проблеми вбачаємо в необхідності формування
концептуально-методологічних положень для пояснення цього явища, які
мають бути засновані на загально-філософських інтерпретаціях категорії
„засіб”, спеціально-філософській теорії діяльності, філософській та
філософсько-правовій течії прагматизму та інструменталізму, а також
інструментальній теорії права.

Література

Алексеев С.С. Общая теория права. Т. 1. – М.: Юридическая литература,
1981. – 359 с.

Белогорская Е.М. Метод семейно-правового регулирования общественных
отношений // Развитие законодательства о браке и семье. – М., 1978. –
С. 146-158.

Бойко П. Доступ до правосуддя: між ілюзією і реальністю // Юридичний
вісник України. – 2004. –№ 9 (453). – С. 1, 4.

Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие
положения. – М.: Статут, 2001. – 842 с.

Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М.: Юридическая
литература, 1976. – 216 с.

Воложанин В.П. Несудебные формы разрешения гражданско-правовых споров. –
Свердловск: Средне-Уральское книжное издательство, 1974. – 203 с.

Воробьев М.К. О способах защиты гражданских прав // Труды по
правоведению. – Новосибирск, 1968. – С. 75-93.

Гегель. Наука логики. – М.:”Мысль”, 1999. – 1072 с.

Гражданское право. Учебник. Ч. 1. – М.: Проспект, 1998. – 632 с.

Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. – М.:
Российское право, 1992. – 208 с.

Гуреев П.П. Защита личных и имущественных прав. – М.: Наука, 1964. –
114 с.

Добровольский А.А. Исковая форма защиты права. – М.: Изд-во МГУ, 1965. –
190 с.

Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. –
Саратов, 1989. – 218 с.

Кветной М.С. Человеческая деятельность: сущность, структура, типы. –
Саратов, 1974. – 224 с.

Керимов Д.А. Философские проблемы права. – М.: Мысль, 1972. – 472 с.

Клейнман А.Ф. Новейшие течения в советской науке гражданского
процессуального права. – М.: Изд-во МГУ, 1967. – 119 с.

Красавчиков О.А. Ответственность, меры защиты и санкции в советском
гражданском праве // Проблемы гражданскоправовой ответственности и
защиты гражданских прав. – Свердловск, 1973. – С. 5-16.

Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву. – М.: Изд-во
МГУ, 1981. – 239 с.

Маркс К. Капітал. Т. 1. – К: Державне видавництво політичної літератури
УРСР, 1954. – 791 с.

Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. –
К.: Выща школа, 1989. – 276 с.

Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел. – Свердловск, 1973. –
123 с.

Пашук Т. Концепція юридичних засобів: до загальнотеоретичної
характеристики // Юридична Україна. – 2004. – № 8. – С. 10-17.

Пушкар Е.Г. Конституционное право на судебную защиту. – Львов: Выща
школа, 1982. – 216 с.

Рабінович П.М. Методологія вітчизняного загальнотеоретичного
праводержавознавства: сучасні тенденції // Бюлетень Міністерства юстиції
України. – 2003. – № 1. – С. 37-45.

Похожие записи