.

Польський кримінально-процесуальний кодекс 1928 р. та його характеристика (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
171 3319
Скачать документ

Реферат на тему:

Польський кримінально-процесуальний кодекс 1928 р. та його
характеристика

Кримінальний процес є важливим чинником політичної та правової культури
суспільства. Його засади та правові норми визначають рівень правової
науки, ступінь захищеності прав і свобод особи, забезпечення
правопорядку і законності. Судова практика дає можливість краще
зрозуміти особливе значення і вплив кримінально-процесуального права на
суспільні та соціальні процеси. На сучасному етапі питання становлення
української державності, визначення стосунків між різними гілками влади
(виконавчої, законодавчої, судової), утворення механізмів ринкового
господарства та необхідності правового забезпечення функціонування всіх
сфер життя, вивчення зразків та досвіду розвитку і функціонування
кримінально-процесуальних процедур зарубіжних країн, зокрема міжвоєнної
Польщі, набувають практичного значення.

Однак використання цього досвіду ускладнюється тим, що він недостатньо
вивчений, опрацьований та висвітлений як у польській, так і в
українській історіографії.

Праці польських юристів міжвоєнного періоду мають здебільшого характер
коментарів до польського кримінально-процесуального кодексу 1928 р. та
фрагментарне висвітлення окремих проблем в юридичній польській та
українській пресі. В цей період було підготовлено лише кілька досліджень
провідних польських учених, які формально відтворювали положення
кодексу, не визначаючи їхнього соціального змісту.(

У польській історіографії повоєнного часу зазначена проблема
висвітлювалась в узагальнюючих колективних працях з історії держави і
права Польщі. Ці праці поглибили її вивчення, хоча й мали ухил до
розгляду конкретної проблематики у бік теорії та історії держави і права
в цілому.

Останніми роками вийшла низка підручників та посібників з історії
держави і права Польщі, в яких автори систематизували законодавство,
однак вони не містять нового матеріалу порівняно з попередніми
виданнями. На цьому фоні виділяється праця краківського професора
С. Плази, в якій автор окреслив основні проблеми у польському
судочинстві і праві міжвоєнного періоду.

Отже, увага польських учених-юристів зосереджувалась переважно на
систематизації правових норм, у тому числі і кримінально-процесуальної
процедури. В той же час застосування засад та норм польського
кримінально-процесуального кодексу 1929 р. в судовій практиці та її
зміст потребують детального вивчення на підставі використання нових
джерел, що є неодмінною основою для наукового аналізу та здобуття нових
результатів.

Мета цієї статті ? дати оцінку польському кримінально-процесуальному
кодексу 1928 р. та характеру його змін і доповнень; проаналізувати
застосування його засад та норм в судовій практиці; виявити чинники, які
впливали на кримінально-процесуальну практику судів.

Відроджена у 1918 р. Польська держава не дістала у спадщину єдиного
кримінального законодавства. Майже до середини міжвоєнного періоду в
Польщі залишалися чинними кримінальні процесуальні кодекси
держав-окупантів, які характеризувалися як сучасні на той період. На
колишній російській території чинним залишався російський закон
кримінального процесу 1864 р.; на німецькій ? німецький кодекс
кримінального процесу 1877 р.; на австрійській ? кримінальний
процесуальний кодекс 1873 р. [17, с.117?118]. Польські законодавці
вносили щодо них незначні зміни. Упродовж 1917?1921 рр. певних змін та
доповнень зазнав російський закон кримінального процесу, що торкався
порядку розслідування злочинів, проходження різних стадій процесу,
впроваджувався спрощений процес. Німецький кодекс кримінального процесу
польські законодавці дещо спростили відповідно до польських умов, та
ввели уніфіковані зміни на всю колишню німецьку територію (Верхню
Сілезію, познанське та поморське воєводства). Австрійський кримінальний
процес також зазнав деяких змін: введено спрощений процес, відбулися
зміни в компетенції судів присяжних та поширено на території Спиша і
Орави. Отже, чинні кримінальні процеси держав-окупантів були певною
мірою пристосовані до польських умов [2; 6; 7; 8, 9; 10].

З метою уніфікації кримінального процесу та підготовки польского кодексу
в кримінальному відділі Кодифікаційної Комісії була створена секція
кримінального процесу, до якої увійшли відомі польські практики та
теоретики кримінального права: професор Ягеллонського університету у
Кракові Е. Кшимуський, судді Найвищого суду А. Могільницький та
З. Римович, теоретик кримінального права, професор Е. Раппапорт.
Підготовлений проект кримінального процесуального кодексу був
опублікований на підставі розпорядження Президента Польщі 18 березня
1928 р. і став чинним як кодекс кримінального процесу з 1 липня 1929 р.
[1].

Кримінальний процесуальний кодекс запозичив багато інституцій діючих до
того кодексів держав-окупантів, однак він вніс в кримінальний процес
чимало ліберальних рис, а саме: впроваджено низку процесуальних
гарантій, які захищали особу від безпідставного притягнення до суду та
покарання без вини. Такими гарантіями прав особистості були: залежність
тимчасового арешту від судового рішення, право на захист, відкритість
розгляду справи, до судового вироку діяла презумпція невинності,
засуджений мав право оскаржити судовий вирок, у разі подання апеляції
засудженим суд другої інстанції не мав права збільшувати покарання.

Відповідно до кодексу кримінальний процес поділявся на дві стадії:
1) підготовчу (дізнання і слідство) та 2) основний розгляд справи.
Впроваджувався діючий в процесуальних кодексах багатьох європейських
країн змішаний процес (комбінація обвинувального та інквізиційного
процесу).

Інквізиційні елементи застосовувалися у розслідуванні судовими органами
тяжкості злочину і проведення підготовчого процесу. Риси обвинувального
процесу проявлялися у порушенні справи на вимогу обвинувача, у
розмежуванні в процесі фаз обвинувачення, суду, захисту, а також
проведення основного розгляду справи на засаді змагальності. Згідно цієї
засади сторони самі збирали процесуальний матеріал (юридичний і
фактичний) і пропонували його судові, що мало забезпечити об’єктивність
судді.

Сторони (обвинувачений і обвинувач) діяли на засаді рівності Суд надавав
їх можливість виступити у всіх питаннях, які мали вплив на вирішення
справи. Обов’язково була (окрім чітко визначених винятків) засада
безпосередності, згідно якої сторони надавали судові матеріал в усній
формі. Важливою засадою кримінального процесу була засада матеріальної
(речової) правди. Нею передбачалося, що підставою для судового вироку
могло бути переконання, яке враховує всю сукупність виявлених в судовому
процесі обставин, виключаючи всілякі юридичні та фактичні припущення.
Суд міг оспорити доказовий матеріал, зібраний під час дізнання або
слідства і запропонувати нові докази з власної ініціативи. Потерпілий
міг виступати як допоміжний обвинувач у злочині, який розслідується
судовими органами.

Кодекс поділяв злочини на такі, які розслідувалися судовими органами, і
такі, що мали характер приватного обвинувачення. Суд виносив рішення на
підставі вільної оцінки доказів, виходячи із переконання, яке склалося в
доказовому процесі та власного життєвого досвіду. Апеляція допускалася
тільки на вироки судів першої інстанції (гродського та окружного судів);
касація ? на вироки судів усіх інстанцій, при цьому касаційна скарга
складалася винятково до Найвищого суду. Апеляція стосувалася тільки
фактичної сторони вироку, а саме – визнання вини та міри покарання;
касація торкалося тільки порушень положень матеріального та
процесуального права. На вироки судів присяжних апеляція не допускалася.

Отже, на відміну від попередньо діючих у Польщі кодексів польський
кримінальний процесуальний кодекс був значно осучасненим. Німецькі
юристи зазначали, що польський кодекс містив “низку цікавих цінних
рішень”, які матимуть велике значення в розробці нового німецького
кодексу [21, с.579]. Однак, були й критичні зауваження. Зокрема, відомий
вчений-криміналіст, професор Львівського університету Ю. Макаревич
вказував на 22 “процедурних сумніви” і вважав, що поспішна праця
законодавців позначилася на якості кодифікаційної роботи [19, с.24].

До того ж чимало процесуальних гарантій обмежувались спеціальним
надзвичайним процесом, норми якого були визначені окремим (поза
кодексом) розпорядженням у 1928 р. Цей процес характеризувався
спрощеними процесуальними формами, можливістю посилення покарань, що
виходили за норми кодексу, одностанційністю, браком апеляційних засобів,
негайним виконанням вироку [3]. Надзвичайний процес передбачався у
випадках збільшення злочинності, яка загрожувала суспільству (вбивства,
пограбування) або політичному устрою держави (у зв’язку з чим цей процес
використовували в політичних справах). Положення про надзвичайний процес
діяли в Польщі майже упродовж усього міжвоєнного періоду.

У подальшому кримінальний процесуальний кодекс зазнав змін, характер
яких визначався посиленням авторитарних тенденцій в польському
суспільстві. Передусім зміни були зумовлені прийняттям кримінального
кодексу 1932 р. Були обемежені: можливості обвинуваченого вносити
докази, обсяг апеляції і касації, засада безпосередності в апеляції,
скасований інститут допоміжного обвинувача, замість якого ввели скарги
на скасування дізнання та слідства; розширені можливості одноособового
розгляду справ в окружних судах; можливості поновлення розслідування на
користь обвинуваченого [4]. У 1938 р. обмежувалось право подання
касації, а в справах про правопорушення скасовувалось взагалі,
підвищувалась оплата за касацію, розширювались можливості проведення
засідань при зачинених дверях [5]. Ще одним суттєвим обмеженням засад
кодексу було розпорядження міністра юстиції 22 грудня 1938 р. – так
званий закон Грабовського (“lex Grabowski”), за яким умовою складання
касації була її висока судова оплата (300 злотих). Якщо врахувати, що
майже половина працівників розумової праці заробляли менше як 300 злотих
у місяць, то це значно погіршувало становище обвинуваченого. У 1939 р.
значно обмежувались права в’язнів, зокрема, вводилася примусова
неоплачувана робота [18, с.115-123]. Отже, ці доповнення і зміни значно
звужували гарантії громадян в польських судах.

Однак детальнішу характеристику кримінального процесу можна дати на
підставі аналізу застосування його засад та норм у судовій практиці.
Ефективність кримінального судочинства значною мірою залежала від
оперативності підготовчого процесу, яке становило в кримінальному
процесі найважливішу фазу. Дізнання найчастіше проводила поліція на
завдання прокурора або він сам. Слідство проводилося у більш важливих
справах, які належали до компетенції окружних судів, а також, судів
присяжних. Воно мало всебічно висвітлити справу та підтвердити докази.
Проводив його слідчий суддя під наглядом прокурора, роль якого була
значною. Більшість дізнань здійснювала виключно поліція, яка часто
зловживала тимчасовим арештом і намагалася фізично “вибити” докази [23,
с.57?58; 24, с.23?26]. У 1938 р., згідно з декретом про вдосконалення
кримінальної процедури, з метою посилення слідства в попередньому
процесі поліції надавалися рівні права з прокуратурою. А в регіонах, де
поширеними були антипольські настрої, залучали до підготовчого процесу і
владу. Зокрема, прокурор апеляційного суду у Львові в листі до
львівського воєводи, посилаючись на збільшення в деяких ґмінах злочинів
проти внутрішніх інтересів держави, вимагав, щоб до приїзду поліції на
місце злочину ґмінна влада здійснювала заходи щодо збору слідів та
доказів. У такий спосіб прокурор намагався посилити віру громадськості в
законність і правопорядок [11, оп.1, спр. 146, арк. 9].

Упродовж міжвоєнного періоду (особливо першої половини) найхарактернішим
недоліком у слідчій практиці була її повільність.

Зроблено спроби проаналізувати проблеми, що нагромадились у слідчій
практиці, виявити недоліки та їхні причини. У 1932 р. прокурор окружного
суду в Гродно на з’їзді начальників слідчих відділів (проходив у
м.Вільно) вказав на недоліки, які заважали ефективно проводити слідство.
Зокрема, відзначено що багато зусиль витрачається на канцелярську роботу
(складання великих протоколів, звітів); до слідства залучається
службовці; під час дізнання головна увага приділяється зізнанням свідків
(які часто змінюються) та недооцінюється збирання речових доказів. Це
приводило до того, що суди часто не можуть навіть встановити, чому в
справі опинився той чи інший речовий доказ і справа “розсипається”.
Нерідко поліційні службовці не знають положень кримінального
процесуального кодексу; дізнання не раз переходить із “рук в руки” і,
отже, втрачається відповідальність за його результат; слідчі відділи
перевантажуються іншими видами роботи (збиранням інформації про особи,
спостереженням за легальними організаціями тощо), внаслідок чого
слідство ретельно не проводилось і передавалось до суду з недоліками
[11, оп.1, спр. 100, арк. 55?57].

Предметом пильної уваги прокуратури залишалась ефективність слідства в
політичних справах. Усі вони відбувалися, як свідчать опубліковані
документи політичних процесів, з порушенням засад кримінального процесу,
а саме: застосовувався механізм політичних провокацій, фальсифікації,
безпідставні арешти та ув’язнення, порушення громадянських прав. У таких
справах щодо непольського населення слідство вдавалося до порушення прав
громадян та норм права, застосовуючи наклепи, шпіонаж, провокації,
фізичні тортури тощо. Зокрема, під час брестського процесу в запиті,
який був поданий до сейму опозиційними владі послами, йшлося про
порушення чинного законодавства, оскільки арешт послів відбувся без
рішення суду, а знущання над послами в ув’язненні було розцінено як
приниження честі і гідності держави та польського народу. А значна
кількість професорів Ягеллонського університету (більшість з них юристи)
у відкритому листі визначили брестський процес як такий, що “вніс розлад
та бруд у польське життя” [22, с.798?799, с.804, с.807].

???????¤?$??????за кулісами судових засідань та викрити перед
громадськістю жахливі факти нелюдського катування в’язнів під час
підготовки процесів. Польський тижневик “Przelom” оприлюднив “методи”
роботи слідчих органів та прокуратури у Луцьку: “… гвалтували жінок,
били до втрати свідомості, вливали літрові банки води в ніс, калічили
чоловікам статеві органи, цькували псами, виривали волосся, кололи
шпильками з нафтою! Кільком в’язням було відбито печінку, вибито зуби,
кілька дістали кровотечу легенів, а деякі збожеволіли…” Міністр
внутрішніх справ Польщі Ф. Складовський заявив з трибуни сейму, що влада
змушена була за знущання над ув’язненими розігнати слідчий відділ у
Луцьку [12, оп.29, спр. 6498, арк. 8].

У другій половині 1930-х років слідство стало більш оперативним. В
окрузі львівської апеляції ситуація виглядала так: якщо у IV кварталі
1935 р. кількість завершених слідств протягом трьох місяців становила
65,8%, до шести місяців ? 24,6%, до одного року ? 8%, понад рік ? 1,6%,
то за І квартал 1936 р. відповідно ? 75%, 16,7, 69, 7%; за ІІ квартал ?
76%, 17,7, 4,5, 1%; за ІІІ квартал ? 76%, 19, 3,4, 0,7% [11, оп.1, спр.
359, арк. 1, 3, 5, 7, 9, 11, 13]. Отже, значна кількість слідств була
завершена протягом трьох місяців.

Однак завжди слідство проводилося належно. Так у IV кварталі 1935 р. із
226 завершених слідств у самбірському окрузі 16 було повернуто на
повторне дослідження; із 165 завершених слідств станіславівського округу
було повернуто ? 17; із 304 у львівському окрузі повернуто 26. У ІІ
кварталі 1936 р. в самбірському окрузі на повторне дослідження повернули
12 слідств, у станіславівському ? 18, у львівському ? 23 [11, оп.1, спр.
359, арк. 7, 9].

Суттєвих помилок припускалися судді, передусім судів першої інстанції у
підготовці справи на початковому етапі процесу, а саме: не опрацьовували
належно докази, не намагалися виділити потрібні – найважливіші з них,
робили ставку на помилкові, не вибудовували органічної цілості справи, а
відтак ускладнювався останній етап процесу. Отже, безвідповідальне
приготування фактичного матеріалу, відсутність його критичної оцінки
призводило до того, що суди першої інстанції, отримавши хаотичний
матеріал, спрямовували справу в суди І інстанції на доопрацювання [12,
оп.26, спр. 76, арк. 10?13; спр. 274, арк. 1?46]. Така практика значно
сповільнювала процес і спричиняла скупчення справ.

Не повною мірою суди використовували так званий спрощений процес,
запроваджений законом 21 жовтня 1919 р. на землях колишньої австрійської
території щодо злочинів та правопорушень, яким загрожувало до одного
року ув’язнення – штраф [6]. Справи розглядалися одноособово, спрощеними
були підготовчий процес, основний розгляд справи та апеляційні засоби.
Такий процес робив судочинство менш затратним та прискорював розгляд
дрібних справ. Міністр юстиції висловив нарікання щодо недостатнього
запровадження спрощеного процесу при розгляді кримінальних справ у
львівському апеляційному окрузі. У 1922 р. в окрузі колегіально винесено
вироків щодо 25908 осіб, одноособово ? 16679 осіб. А в деяких повітових
судах, зокрема Калуші, спрощений процес взагалі не застосовували. Це
значно переобтяжувало суддів львівського окружного суду, оскільки у
1925 р. до цього суду надійшло 3000 таких справ, які підлягали
спрощеному процесу, а розглядали їх тільки 6 суддів [11, оп.1, спр. 35,
арк. 18, 26]. В окрузі самбірського окружного суду у спрощеному процесі
розглядалися справи тільки в дрогобицькому повітовому суді, хоча у
1923?1925 рр. такі справи становили 1/3 загальної кількості справ. До
того ж прокурор самбірського окружного суду висловлював сумніви щодо
такого процесу, оскільки вважав, що неможливо передбачити, чи є справа
“дрібною і меншої ваги”, а значна кількість дрогобицько-бориславських
справ є складними і на кожну таку справу потрібно не менше як 5 свідків
[11, оп.1, спр. 35, арк. 28?29]. Отже, недовіра до спрощеного процесу та
його недостатнє застосування в практиці суддів не сприяли прискоренню
здійснення правосуддя.

Не завжди польські суди під час розгляду кримінальних справ
дотримувалися найважливіших засад кримінального процесу. Однією з них
була засада відкритості судових засідань, яка діяла в інтересах
обвинуваченого і водночас була своєрідним контролем з боку громадськості
за правосуддям. Згодом ця засада зазнала і законодавчого обмеження.
Кримінальний процесуальний кодекс передбачав проведення судових засідань
при “зачинених дверях” у трьох випадках: якщо відкритість судового
засідання могла б образити добрі звичаї; спричинити заворушення; не
відповідала державній безпеці. Вже у цьому законі були закладені
підвалини, що давали можливість судам зловживати та порушувати цю
засаду. Найбільший привід для цього давала третя причина, а саме –
поняття “безпеки держави” як нестійке і невизначене. В ньому не були
чітко визначені показники допустимості, коли можна було б відхилити цю
засаду. Квітнева конституція 1935 р. відмовилась від принципу відкритих
судових засідань у кримінальних і цивільних справах. Отже, громадськість
була позбавлена можливості ознайомитися з тим, що становило найбільшу
небезпеку для суспільства. Це породжувало хворобливі домисли та
підривало віру суспільства в об’єктивність суддів та їхню незалежність
[17, с.128?130]. У декреті президента про вдосконалення судового процесу
у 1938 р. засада відкритості була ще більш обмежена. Відтепер судові
засідання відбувались при “зачинених дверях” у всіх випадках, які могли
викликати громадські заворушення.

Зростання кількості апеляцій та касацій на рішення судів у більш
складних справах призвело до великої навали кримінальних справ у
Найвищому суді та тривало їх вирішення. У 1930 р. кількість апеляційних
справ в апеляційних судах порівняно з попереднім роком збільшилась з 9,5
тис. до 11 тис. [11, оп.1, спр. 101, арк. 5]. Оскільки не було
фінансових можливостей збільшення кількості суддів в цьому суді, то
розпорядженням Президента 1938 р. про вдосконалення судового процесу
були значно обмежені можливості їх складання. Зокрема, змінені терміни
складання апеляцій і касацій з 3 до 7 днів з моменту оголошення вироку,
щоб зменшити кількість необдуманих, складених “наосліп” протестів. Для
касацій на вироки судів другої інстанції в справах про правопорушення і
скарбових справ остаточною інстанцією був окружний суд, а на вироки
окружних судів як першої інстанції касація допускалася тільки в
скарбових та податкових злочинах, в яких покарання тяжче ніж 3 тис.
злотих. Отже, проблему прискорення кримінального процесу вирішували
шляхом обмеження апеляцій і касацій [15, с.30?32].

Найповніше уявлення про діяльність польських судів дають матеріали
перевірок, так звані “wizytacji”, які систематично проводили вищі судові
органи щодо нижчих.

За даними такої перевірки апеляційного суду в Кракові у 1936 р.
встановлено, що в цілому кримінальний відділ працював ефективно, з
дотриманням термінів розгляду справ. Навіть при значному збільшенні
надходження кримінальних справ суд витримував результативність: у
1938 р. до суду надійшло 4901 справа, вирішено ? 4765. Однак
заборгованість у вирішенні справ в наступні роки не зменшувалася: у
1937 р. невирішених справ було 518, у 1938 р. ? 654 [14, syg. 50; syg.
68].

Роботу стрийського окружного суду на підставі перевірки у 1936 р. було
оцінено позитивно. Водночас звернуто увагу на деякі недоліки:
неправильне тлумачення суддями положень процесуального кодексу,
недостатнє обґрунтування вироків, багаторазові відкладання розгляду
справ тощо [12, оп.26, спр. 269, арк. 7?8].

Значні недоліки виявлені в роботі кримінального відділу окружного суду в
Кельцах під час перевірки його у 1935 р., де виявлена чимала
заборгованість невирішених справ. Причинами такого стану були: забарлива
організація роботи відділу, недостатня кількість суддів, відсутність
співпраці суддів з секретаріатом, недоліки в роботі секретаріату,
розгляд справ відбувався з порушенням положень кримінального
процесуального кодексу [14, syg. 50].

Матеріали таких перевірок дають підставу охарактеризувати роботу
гродських судів. У 1936 р. була проведена перевірка болехівського
гродського суду, у 1938 р. ? дрогобицького гродського суду, у 1939 р. ?
рожнятинського гродського суду. Серед недоліків у роботі гродських судів
виявлені такі: у винесенні суддями вироків відчувався брак досвіду;
розгляд справ відбувався із порушенням норм кримінально-процесуального
кодексу; допускалися значні затягування у складанні обгрунтування
вироків, нерідкі випадки недбайливого оформлення документації [12,
оп.26, спр. 272, арк. 10; 13, оп.1, спр. 101, арк. 6?10].

Найменш ефективною виявилась робота кримінальних відділів у нижчих
судах, що було наслідком недостатньої кількості суддів, браку досвіду і
достатнього рівня кваліфікації, неефективної роботи допоміжного
персоналу, збільшення кількості кримінальних справ. У 1938 р. на одного
суддю в Найвищому суді в рік припадало 268 справ, в апеляційних судах ?
355, в окружних ? 864, в гродських ? 2700 [21, с.650].

Недоліки, виявлені під час перевірок, ставали предметом обговорення у
вищих судових інстанціях, які вживали необхідних заходів. У 1936 р.
виявлено суттєві недоліки і помилки в судовій практиці кримінальних
відділів судів львівської апеляції, зокрема: щодо порушень процесуальних
положень (позбавлення сторін права на подання скарги); необгрунтовані
передачі справ в інші суди; відсутність необхідної документації. Вражав
низький рівень вироків у кримінальних справах, особливо це стосувалося
гродських судів, вироки яких визнані незадовільними.

Наприкінці 1930-х років були зроблені спроби вдосконалити судовий
кримінальний процес з метою його прискорення та зменшення фінансових
витрат. Згідно з розпорядженням Президента від 21 листопада 1938 р. про
вдосконалення судового процесу, зазнали змін 50 статей кодексу
кримінального процесу, які зводилися до розширення компетенції гродських
судів щодо злочинів проти влади, обмеження засади безпосередності,
ускладнення оскарження вироків, розширення одноособового розгляду справ
та заочного процесу, посилення ролі прокурора та погіршення прав
потерпілого, обмеження відкритих судових засідань.

Отже, розроблений зусиллями польських учених та практиків кримінальний
процесуальний кодекс 1929 р. ґрунтувався на ліберальних засадах та
нормах. Упродовж наступних років ці засади зазнали змін згідно з
прийнятими нормативно-правовим актами, які пристосовували кримінальний
процес до політичних потреб влади (щоразу більше набувала авторитарного
характеру). Норми кримінального процесуального кодексу зазнали не тільки
законодавчих змін, а й часто порушувалися і спотворювалися в судовій
практиці. Все це негативно позначилося на ефективності і якості
кримінального судочинства та законності в державі.

Характеризуючи кримінальний процесуальний кодекс та його застосування в
судовій практиці, ми не претендували на всебічне висвітлення всіх
проблем кримінального процесу в міжвоєнній Польщі. Поза увагою
залишилася низка проблем, які потребують окремого і детальнішого
дослідження. Значний інтерес, на нашу думку, викликають такі питання, як
роль Найвищого суду у вирішенні проблем кримінального процесу,
врахування економічних та соціальних відносин у кримінальному процесі,
вплив правової свідомості та культури польського суспільства на
кримінальний процес (і навпаки), співвідношення основних засад
кримінального процесуального кодексу та їх реалізація в судовій
практиці, роль захисту та свідків у кримінальному процесі, становище
неповнолітніх у кримінальному процесі тощо. У розробці цих проблем
важливо, також, застосувати методи порівняльного аналізу, соціології.

Література

Kodeks post?powania karnego. Rozporz?dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej
z dnia 19 marca 1928 r. // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej
(далі ? DURP). ? 1928. ? Nr. 33. ? Poz. 313.

Przepisy przechodnie Tymczasowej Rady Stanu Krolestwa Polskiego y 18
sierpnia 1917 r. // Dziennik Urz?dowy Departamenty Sprawiedliwo?ci
Tymczasowej Rady Stanu Krolestwa Polskiego. ? 1917. ? Nr. 1.

Rozporz?dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 19 marca 1928 r. o
post?powaniu dora?nem // DURP. ? 1928. ? Nr. 33. ? Poz. 315.

Rozporz?dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 23 sierpnia 1932 r.
zmieniaj?ce niektore przepisy post?powania karnego // DURP. ? 1932. ?
Nr. 73. ? Poz. 662.

Rozporz?dzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 21 listopada 1938 r. o
usprawnieniu post?powania s?dowego // DURP. ? 1938. ? Nr. 89. ? Poz.
609.

Ustawa z dnia 21 pa?dziernika 1919 r. o post?powaniu uproszczonem //
DURP. ? 1919. ? Nr. 87. ? Poz. 473.

Usrawa z dnia 16 lipca 1920 r. zmieniaj?ca ustaw? o post?powaniu karnem
dla b. zaborzy austrjackiego // DURP. ? 1920. ? Nr. 67. ? Poz. 453.

Ustawa z dnia 25 lutego 1921 r. zmieniaj?ca ustaw? z dnia 16 marca
1920 r. w przedmiocie zmiany niektorych postanowie? ustaw karnych
obowi?zuj?cych w b. zaborze austrjackim // DURP. ? 1921. ? Nr. 23. ?
Poz. 125.

Ustawa z dnia 18 marca 1921 r. w przedmiocie niektorych zmian w
przepisach tymczasowych o urz?dzeniu s?downictwa w b. Krolestwie Polskim
// DURP. ? 1921. ? Nr. 30. ? Poz. 172.

Rozporz?dzenie Ministra Sprawiedliwo?ci 16 czerwca 1922 r. zmieniaj?ce
dla gorno?l?skiej cz??ci Wojewodstwa ?l?skiego niektory przepisy
niemieckiej ustawy o post?powaniu karnem // DURP. ? 1922. ? Nr. 46. ?
Poz. 398.

Центральний державний історичний архів України у Львові. – Ф. 205
(Прокурор апеляційного суду у Львові).

Державний архів Львівської області. Ф. 11 (Львівський окружний суд).

Mogilnicki A., Rappaport E.S. Kodeks post?powania karnego z ustawami
dodatkowymi. – Warszawa, 1928; Wusatowski Z., Kwieci?ski Z. Kodeks
post?powania karnego wraz z przepisami wprowadzaj?cymi i przepisami o
post?powaniu dora?nym.. – Krakow, 1929; Angerman K., Nowotny J.,
Przeworski J. Komentarz do kodeksu post?powania karnego. – Warszawa,
1930; Laniewski A., Sobolewski K. Kodeks post?powania karnego. Wyd. 2. –
Lwow, 1933; Nisenson J., Siewierski M. Kodeks post?powania karnego z
komentarzem i orzecznictwem SN wraz z przepisami wprowadzaj?cymi,
wykonawczymi i dodatkowymi. – Warszawa, 1933; Peiper L. Komentarz do
kodeksu post?powania karnego. Wyd. 3. – Krakow, 1933.

( Липитчук О., 2003

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020