Політичні та правові вчення у західній Європі в XV—ХVІІ ст.

1. Державно-правові концепції обгрунтування абсолютизму в XV—XVI ст.

У XIV—XV ст. в країнах Західної Європи почався стрімкий занепад
феодального устрою.

В 1358 р. у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. в Чехії,
а згодом (у 1524—1525 pp.) і в Німеччині сталися селянські повстання
проти феодального гноблення. Воднораз посилилась боротьба і проти
політики церкви в суспільстві, що привело до появи єретичних течій,
ідеологами яких були: в Англії Джон Уїкліф (1324—1384), у Чехії Ян Гус
(1371—1415). Вони висловлювали думки проти феодальної роздробленості,
про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв
церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських
цінностей.

Ці обставини сприяли ліквідації особистої залежності селян від феодалів,
збільшенню пропозиції вільної робочої сили, розвиткові виробництва й
торгівлі, а в цілому — формуванню нових економічних відносин, що своєю
чергою ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними
інститутами, а також розроблення нових правових норм, які регулювали б
ці відносини і належним чином забезпечували б захист інтересів
власників.

Спробу вирішити ці проблеми зробили представники ранньобуржуазних вчень
про державу і право. Державно-правову думку ранньобуржуазного періоду
можна розділити на два етапи.

Для першого етапу (XV—XVI ст.) була характерною критика феодального
устрою та обгрунтування переваг сильної централізованої монархії; для
другого (XVII ст.) — перевага раціоналістичного надбання попередніх
поколінь, подальше розроблення ідеї природного права, з’ясування проблем
співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави.

Крім того, в політико-правовій думці формувалися та обґрунтовувались
ідеї громадянського суспільства і правової держави.

Одну з перших світських державно-правових концепцій ранньобуржуазного
періоду розробив італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі
(1469—1527) у творах «Государ», «Історія Флоренції», «Міркування про
першу декаду Тіта Лівія». Макіавеллі заперечував теологічний підхід до
з’ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни
(долі). Але воля людини не зовсім підкорена приписам чи випадковості
фортуни. Фортуна визначає тільки половину дій людини, в іншому людина
вибирає свій шлях сама, відповідно до власних інтересів та устремлінь,
погоджуючи свої дії в межах долі з обставинами життя. І навпаки, сліпе
підкорення долі, як і повені, призводить до негативних наслідків, тому
людина має активно використовувати надану їй можливість свободи волі.

З цього приводу він зазначав, що правителі, які повністю підкорялися
долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу.

На думку Макіавеллі, влада в державі може бути здобутою з допомогою
зброї чи милості долі.

Форма держави залежить від кількості правителів. Це, за вченням
мислителя, республіки або держави, що управляються «єдиновладно», —
монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з
допомогою зброї або в той самий спосіб приєднані до успадкованої
монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії.
Держава, утворена силою з застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і
в ній важко утримати владу.

Ліпший і вигідніший шлях — це сприяння співгромадян і хитрість
правителя. Таке «єдиновладдя» (владу однієї особи) Макіавеллі називав
громадським, оскільки воно утворюється завдяки бажанню двох суспільних
станів: знаті та простого народу. Причому прагнення до утворення держави
з такою формою правління є одночасно як у знаті, так і в народу. Знать,
як менше суспільне угруповання, не може протистояти народові та висуває
когось одного, щоб за допомогою його влади захистити свої інтереси. Так
само і народ: в особі монарха прагне знайти гаранта своїх прав, що
постійно обмежуються знаттю.

Але вдалішою буде монархія, що утворена прагненням народу, оскільки «…
у народу чесніша мета, ніж у знаті: знать прагне пригноблювати народ, а
народ не бажає бути пригнобленим».

Навіть більше — з народом, який має ворожий настрій до монарха, вдіяти
нічого не можна, оскільки його в державі значно більше, ніж знаті. Тому
монарх повинен підтримувати дружбу з народом, який вимагає лише одного —
щоб його не пригноблювали.

У разі, якщо монарх отримав владу з рук знаті, то першим його обов’язком
повинно бути прагнення заручитися підтримкою народу, вжити заходів для
його захисту. Якщо він цього не зробить, то в скрутний час буде
відсторонений від влади.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній
монархії, — адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не
може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян,
що входять до магістрату. «… вони можуть позбавити його влади
будь-коли, а тим паче у скрутний час, можуть або виступити проти нього,
або ухилитися від виконання його розпоряджень».

Тому мудрий монарх повинен своєчасно сконцентрувати владу в своїх руках
і робити все, щоб народ постійно відчував необхідність у державі та її
правителі.

Окрім цього, монарх мусить подбати про утворення державних інститутів,
які убезпечували б його свободу. Гарантом цього він убачав (на прикладі
Франції) парламент, який стримував би зазіхання на владу знаті й
виступав би третейською установою, що «…приборкує сильних і заохочує
слабих».

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі,
повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники.

Рівночасно мислитель рекомендував монархові підбирати компетентних і
чесних людей до виконавчої влади, які «… повинні дбати не про себе, а
про державу…».

Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всякими засобами.
Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі
він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно
знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і
ззовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати
насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці
перегодом отримав назву макіавеллізму.

Пропонуючи абсолютну монархію, Макіавеллі воднораз виклав низку цікавих
положень, що могли б сприяти розвиткові держави. Це — створення умов для
праці обдарованим людям; сприяння розвиткові торгівлі, рільництва й
ремесел; встановлення розумних податків; забезпечення захисту приватної
власності.

В іншій праці мислителя «Міркування про першу декаду Тіта Лівія»
висловлено думку про те, що надзвичайна централізація влади монарха
виправдовує себе на етапі об’єднання та укріплення держави. Після цього
він допускав установлення республіканської форми правління, але такої,
яка поєднувала б елементи монархи’, демократії та аристократії.

Ідею сильної централізованої монархії обстоював також політичний
мислитель Франції Жан Боден (1530—1596). Свою політико-правову концепцію
він виклав у творі «Шість книжок про республіку». Боден піддав критиці
проекти ідеальної держави Платона і вважав, що держава — це сукупність
сімей. Але держава відрізняється від сім’ї особливим характером
державної влади — її суверенністю, яка і є головною ознакою держави.

Суверенітет, за його вченням, — це необмежена влада над громадянами і
підданими. Суверенітет не зв’язаний позитивними законами, він
знаходиться над ними. Боден припускав підкорення суверена тільки
божественним і природним законам.

Повноваження суверена надзвичайні: він одноособове схвалює закони, має
право оголошувати війну і мир, здійснювати судочинство та інші владні
функції. У рамки вчення Бодена вкладалася тільки одна форма державності
— монархія. Тільки вона єдина може здійснювати надзаконну владу. Ба
більше — тільки в монархії можливе чітке функціонування всіх елементів
державного механізму, оскільки вони скеровуються однією особою —
монархом. Він стимулює ефективність одних і стримує інших. Демократичну,
аристократичну і тиранічну державність Боден уважав такими, що не можуть
забезпечити добробут суспільства. Тиранія є насильницькою формою, що
спричинює постійне обурення громадян і, зрештою, непокору; аристократія
з її партійними конфліктами теж не в змозі реалізовувати функції
держави; найгіршою формою є демократія, оскільки народ нездатний до
розумних рішень, а безмежна свобода призводить до анархії та занепаду
держави.

Обстоюючи ідею сильної централізованої монархії, Боден не припускав
можливості змішаної форми держави, мотивуючи це тим, що суверенітет не
може бути поділеним і одночасно належати різним суб’єктам влади:
монархові та аристократії. Суверенна влада неподільна.

Будучи апологетом абсолютизму, Боден усе ж спробував означити межі
впливу суверенітету. Його влада безмежна тільки у сфері державних
відносин; відносини приватної власності, особисте життя громадян
знаходяться поза сферою впливу суверена, вони недоторканні та священні.
Безумовно, це положення мало важливе значення для формування основ
капіталістичних відносин і становлення ідеї громадянського суспільства.

Право, за вченням Бодена, є досягненням суспільства, бо відрізняє
державу від додержавного утворення. Він зазначав, що для з’ясування
загальних засад права необхідно осягнути всі системи права, які мали
місце в історії людства, використовуючи одночасно філософський та
історичний підходи.

Така методологія давала йому підстави стверджувати, що загальними
засадами права є вічна істина, а також універсальні зразки, що знайшли
відображення в сукупності законодавств різних народів.

Воднораз мислитель зазначав, що позитивне право, встановлюване в державі
сувереном, не повинне суперечити вимогам божественного і природного
права, оскільки суверен повністю підкорений Богові та не може оголосити
йому війну.

2. Держава і право у вченнях мислителів нового часу

В останній третині XVI — на початку XVII ст. сталася буржуазна революція
в Нідерландах, яка значно вплинула на розвиток капіталістичних відносин
у протестантських країнах. Згодом (у 1640—1688 pp.) буржуазна революція
мала місце в найбільш промис-лово розвиненій Англії. Ці події значною
мірою були підготовлені розвитком мануфактурного виробництва, яке
заступило ремесла. Новий спосіб виробництва сприяв поділові праці,
зростанню її продуктивності, пошукові способів раціоналізації виробничих
процесів, стимулював розвиток суспільних і природничих наук.

У той період виникло експериментально-математичне природознавство, у
боротьбі між емпіризмом і раціоналізмом подальшого розвитку набула
філософія, формувалися підвалини буржуазної правової свідомості.

Велика торговельна і промислова буржуазія, що доступилася до влади, була
зацікавленою в модернізації держави з її інститутами, а також системи
законодавства, які гарантували б безпечне функціонування нових
економічних відносин.

Першу спробу з’ясувати сутність і призначення права й держави за нових
умов зробив голландський юрист і громадський діяч Гуго де Гроот Гроцій
(1583—1645) у праці «Про право війни і миру. Три книги, в яких
пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного
права». На думку мислителя, право — це сума соціальних норм. Основою,
витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими.

Г. Гроцій проводив чітку межу між природним правом і правом,
установленим волею. Останнє, за його вченням, установлюється волею Бога
або людей. Право, що його встановили своєю волею люди за своїм
спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера — це суспільні
відносини в державі, друга — міжнародні відносини (це право Г. Гроцій
називав правом народів). Право, що встановлюється волею людей, має
відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде
спрямоване на захист або відновлення справедливості.

В основу божественного права покладено волю Бога. Опосередковано Бог
впливає і на природне право, оскільки він — Творець природи, частиною
якої є й людина. Але порядок природи знаходиться поза межами впливу
Бога. Тому і природне право не підпадає під вплив божественного права.

Від категорії «право» Г. Гроцій відрізняв категорію «закон». Останній,
на його думку, — це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він
силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в
державі.

Стосовно походження держави мислитель зауважував, що люди об’єднуються в
державу добровільно, задля особистого захисту і протистояння насильству,
та зобов’язуються виконувати цей договір, а також норми права, що
встановлюються для підтримання порядку.

У державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною.
Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів.

Г. Гроцій обстоював ідею мирного співіснування народів, зауважуючи, що
основою їхніх відносин мають бути виключно право і справедливість,
виконання договорів.

Видатним фундатором державно-правових учень нового часу був англійський
мислитель Томас Гоббс (1588—1679). Проблеми державності, права,
законності, миру і порядку досліджувались ним у працях «Філософські
засади вчення про громадянина», «Левіафан, або Матерія, форма і влада
держави церковної та громадянської».

Гоббс розглядав три моменти становлення політичного організму: природний
стан — перехід до держави — державний стан.

У природному стані, зазначав Гоббс, нема загальної влади, нема законів
і, відповідно, нема й справедливості. У цьому стані нема власності,
кожен має право на все, у тому числі й на життя іншої людини. У
природному стані точиться «війна всіх проти всіх». Людина, як істота
егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту
самозбереження, які перемагають усі інші почуття. Але розум, здатність
людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану. Ці умови —
природні закони. Гоббс назвав до двадцяти таких законів, серед яких:
прагнення до миру; необхідність виконання укладених угод; відмова
кожного від своїх прав тією мірою, якою цього вимагають інтереси миру й
самозахисту, та ін. Але наявність природних законів ще не веде до миру
та безпеки. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою
силою є, у вченні Гоббса, держава.

Вона утворюється за взаємною угодою людей завдяки злиттю окремих сил і
воль в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи
група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або
засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення
війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі
має бути абсолютною.

Аналізуючи й конструюючи систему державності, Гоббс зупинився на тому, в
який спосіб примиряються в державі страх і свобода, свобода й
необхідність. «… подібно до того, як люди для досягнення миру та
обумовленого ним самозбереження створили штучну людину, яку ми називаємо
державою, так само вони створили штучні ланцюги, які називаються
громадянськими законами». Свобода підданих випливає з замовчання
законів. Взагалі «суверен має право на все лише за умови, що, сам будучи
підданим Бога, він зобов’язаний через це дотримуватися природних
законів».

Широке тлумачення прав суверена не залишає місця для волевиявлення
підданих. Природний і державний закони збігаються за змістом,
законодавцем же (творцем державних законів) є суверен. Суверен державним
законам не підлягає та є підзвітним безпосередньо Богові.

Держави не вічні. Вони ослаблюються й занепадають, але не внаслідок дії
об’єктивно-історичних чинників, а через недосконалість їхніх законів,
недостатність абсолютної влади, приватних суджень про добро і зло.
Знесилює державу і свобода висловлювань проти верховної влади.

`

b

Tзуму. Досі створювалися недосконалі держави, принципи розуму зроблять
існування держав довговічним.

Суверен виконує свої обов’язки верховного пастиря за божественним
правом, він навіть може виконувати функції священика: хрестити,
освячувати храми, виконувати інші таїнства. Лише державні турботи
перешкоджають йому в цьому. Отже, суверен — цар і священик «за
божественним правом». Якщо суверен — християнин, то він — глава церкви.

На думку Гоббса, все, що потрібне для спасіння, міститься в двох
чеснотах: вірі в Христа й підкоренні законам. Якби остання з цих чеснот
була досконалою, то ЇЇ однієї було б для нас досить.

У Гоббса постійно повторюється (в різних варіантах) схема: підкорення
божественному, себто природному, законові, а отже, й громадянському, й
законові суверена (бо суверен гарантує природні закони, а природні
закони є основою громадянських законів) — це безконечний процес
покаяння, за яким слідує хрещення (віра в те, що Ісус — Христос), а
відтак — прийняття до Царства Божого, тобто спасіння.

Усе це здійснюється в державі через посередництво царя й первосвященика
— суверена. Якщо суверен — християнин, то він — посередник спасіння,
який надає йому форми обов’язковості (закону). «Не може бути тому ніякої
суперечності між законами Бога і законами християнської держави».

Отже, Гоббс пропонував проект держави, яка є: засобом приборкання
пристрастей у досягненні мирного стану (1-й ступінь); засобом сходження
до Царства Божого через спокуту, розкаяння, хрещення, спасіння (2-й
ступінь).

Сама держава має влаштовуватися за принципами розуму. Вона є втіленням
небесної могутності, а точніше — Царством Божим на землі. Такої
авторитетності держава набуває через угоду.

Гоббсівська державно-правова концепція значною мірою вплинула на
нідерландського мислителя Баруха (Бенедикта) Спінозу (1632—1677). У
своєму «Богословсько-політичному трактаті» Спіноза обстоював тезу, що
людина насамперед залежить від закону «природної необхідності», що
випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів,
що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя.

Спіноза зазначав, що перший («божественний») закон має на меті лише
найвище благо, а інший («людський») — це образ життя, він служить
збереженню держави.

Життєдіяльність людини, за Спінозою, базується на «праві природи», тобто
на законах або правилах, згідно з якими все відбувається.

І тому, зазначав мислитель, природне право всієї природи і, відповідно,
кожного індивіда поширюється настільки далеко, наскільки може сягнути
їхня міць.

Природний стан, природна міць і природне право — це те саме. Якби люди
жили за приписами розуму, то «право природи» визначалося б могутністю
розуму. Але люди частіше керуються нахилами, а не розумом.

Тому виникають дві можливості реалізації людської життєдіяльності: перша
— загальна (як для тих, що керуються розумом, так і для тих, що
керуються нахилами. Всі вони діють за законами природи, тобто за
приписами природного права); друга спирається на розум і незалежну волю.

Означене протиріччя породжує співвідношення «чужоправності» та
«своєправності». Кожен буває «чужоправним» доти, доки знаходиться під
владою іншого, і «своєправним», коли може жити по-своєму, відбити
всіляке насилля, помститися за заподіяну шкоду. Найбільш «своєправні» та
вільні ті, чий розум найбільш широкий і хто найбільш ретельно ним
керується. Навіть більше, природне право кожного зосібна нікчемне, воно
скоріше існує в уяві, ніж у дійсності. Дійшовши згоди та об’єднавши свої
сили, люди мають більше прав відносно природи, ніж один із них. Що
більше людей об’єднається, то більшими правами вони володітимуть.

Входячи до такого об’єднання, кожна людина повинна виконувати всі
приписи, встановлені загальною згодою. Це право, як зазначав Спіноза,
«…визначається могутністю народу … називається верховною владою».
Наявність верховної влади утворює громадянський стан. Сукупне тіло
верховної влади називається державою.

Люди, оскільки вони згідно з правом користуються всіма благами держави,
називаються громадянами, а позаяк вони мусять коритися приписам законів
держави — підданими.

На думку Спінози, право верховної влади є не що інше, як природне право,
визначуване могутністю народу, а не кожної особи окремо. Волю держави
необхідно вважати «волею всіх», а рішення держави повинне визнаватися як
рішення кожного.

Держава виникає на основі суспільного договору через необхідність влади
і законів стримувати пристрасті людей. Звідси призначення держави, за
Спінозою, полягає в тому, щоб полегшити кожній людині можливість
керуватися розумом і тим здобувати свою свободу.

Як і Т. Гоббс, Б. Спіноза був апологетом сильної державної влади. Але,
на відміну від свого попередника, він заперечував втручання верховної
влади в особисте життя людей і накидання законів їхній совісті, свободу
якої він усебічно обстоював. Свобода, на його думку, найкраще
забезпечується демократичною формою правління.

Чільне місце серед авторів державно-правових концепцій того часу посідав
англійський філософ Джон Локк (1632—1704). Він погоджувався з тим, що в
додержавному стані панував природний закон. Але цей стан відрізняється
від гоббсівської «війни всіх проти всіх». Закон природи, вважав Локк, як
прояв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього
людства.

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби,
захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій
людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до
громадянського стану замінюється захистом прав і свобод особистості
публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави люди не
відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в
державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади.

Розглядаючи співвідношення свободи і права, природного і громадянського
права, Локк відкидав твердження Гоббса, що це протилежні, несумісні
явища. Він зауважував, що метою закону є не знищення чи обмеження
свободи, а навпаки — її збереження й розширення. Свобода людей в умовах
існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами
законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.

Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати
вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану,
не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою
право на життя, на володіння майном, свободу і рівність.

Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають
правовими. І навпаки, якщо така відповідальність відсутня і в системі
управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір
незаконним діям державних властей і вимагати зміни форми правління.

Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не
може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального блага. Хоч би хто
володів законодавчою владою, він зобов’язаний управляти відповідно до
встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для
досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу.

Оскільки з моменту об’єднання людей у суспільство більшість володіла
всією владою спільно, то цей загал мав змогу застосувати владу для
створення законів та їх реалізації призначеними посадовими особами. За
Локком, можливі форми правління: демократія — коли сам загал створює
закони та призначає для виконання цих законів посадових осіб; олігархія
— коли загал передає законодавчу владу в руки кількох осіб та їхніх
спадкоємців або послідовників; монархія — коли влада передається в руки
однієї особи. Суспільство в разі потреби може встановлювати складні та
змішані форми правління. Аналіз форм правління дав змогу Локкові вивести
загальне визначення держави: «Під державою я… маю на увазі не
демократію чи будь-яку іншу форму правління, але будь-яке незалежне
співтовариство».

Якщо основною метою вступу людей до суспільства є намагання мирно та
безпечно користуватися своєю власністю, то основним засобом для цього
служать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним
природним законом є збереження суспільства, то першим і основним
позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади.
Суспільство встановлює межі та повноваження законодавчої влади:
законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу
нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти
на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному
окремому випадку.

Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й
федеративну. Законодавча вища влада залишається за народом, який
здійснює її через своїх обранців (парламент). Це влада, котра має право
вказувати, як повинна застосовуватись сила держави для збереження
співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована
парламентові. В разі необхідності парламент у змозі її замінити. Король
є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони), та, власне, він
хіба що номінальний голова уряду. Він царює, але не править. Федеративна
влада є органом, який обстоює інтереси держави в міждержавних стосунках,
їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів
з іноземними державами та окремими іноземцями. Федеративна влада, ясна
річ, знаходиться в руках парламенту, але реальне виконання цієї функції
— справа уряду.

Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження
співтовариства, може бути лише одна верховна влада — законодавча, якій
решта гілок влади підпорядковується. Але законодавча влада є довіреною.
Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити
законодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада
підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути
зміщеною та заміненою. Ідея Локка про поділ влади на законодавчу і
виконавчу була підтримана багатьма представниками Просвітництва.

Автором оригінальної державно-правової концепції був англійський
представник нового часу Девід Юм (1711—1776).

Він будував свою теорію виходячи з почуттів. Розрізняв природні та
штучні почуття. До першої групи він відносив любов, ненависть, співчуття
та ін., тобто природні реакції людини; до другої — штучні почуття.
Правове почуття, на його думку, і є одним із штучних надбань людства, що
бере початок в умовах і потребах його життя. Норми правопорядку
встановлені штучно, але вони не свавільні. Вони визначаються природними
законами, тим загальним, що притаманне людству взагалі. Життя людей
перебігає за умов менш сприятливих, аніж життя сильних звірів. Але
порівняно з останніми люди володіють значною перевагою — розумом. Людина
може боротися з суворістю природи, але фізичні засоби боротьби, якими
вона володіє, незначні. Свою слабкість людина може врівноважити тільки з
допомогою суспільної організації, суспільства. Суспільна організація
виникає стихійно, повільно, але на основі взаємної згоди. Уявлення про
правопорядок, обов’язки і власність з’являються у людей разом із
виникненням суспільства: поза ним ці ідеї не мають підстав для
існування. Ніяка природна схильність не змогла б змусити людей
відмовитися від загарбання чужого багатства. Тільки злидні,
невідповідність кількості благ потребам людей дають підстави для
встановлення приватної власності.

Якби всього було вдосталь, то ніхто не огороджував би свого майна. Якби
всіх благ було стільки, скільки повітря, то не було б підстав для
виникнення соціального порядку. Тому Юм уважав, що норми правопорядку
значною мірою залежать від інтересів. «Дії політиків» можуть впливати на
укріплення поваги до правопорядку, але не можуть породжувати його.
Основа поваги до законів полягає в самих умовах суспільного життя. Тому
регулювання відносин власності належить здійснювати загальними законами,
що є обов’язковими для всіх членів суспільства.

Перша постанова чи перший закон, ухвалені в суспільстві, повинні були
надати можливість кожній людині користуватися тими благами, якими вона
володіла на момент його прийняття. Але не тільки це є джерелом
виникнення власності. Окрім цього, Д. Юм вирізнив іще чотири такі
джерела: 1) право першого захоплення; 2) право давності; 3) право
приросту і спадку; 4) право і продукт власної праці.

Аналізуючи проблеми виникнення держави і права, Д. Юм виходив із того,
що люди поводяться під впливом афектів і віддають перевагу особистим
інтересам. Задовольняючи їх, вони ніколи не погодяться добровільно
коритися владі, яка вимагає від них відмови від природних прагнень. Тому
ніякі правові норми не мають реального значення без примусу.

Державна влада апелює до основних законів людської психіки, з допомогою
примусу і страху вимагає, щоб у дотриманні правових норм люди вбачали
близький свій інтерес, а в їх порушенні — віддалений. Наприклад,
безпосередній інтерес сильного полягає в тому, щоб силою заволодіти
майном слабого. Але влада держави під страхом покарання прищеплює йому
повагу до благ інших людей.

Завдяки примусові відбувається зміна в порядку інтересів: близький
інтерес стає віддаленим, а віддалений — близьким. Особи, котрим у
суспільстві доручено владу, складають уряд.

Володіючи владою, вони задоволені своїм суспільним становищем, тому
безпосереднім їхнім інтересом є збереження встановленого порядку. Таке
походження, за Д. Юмом, громадянського уряду і громадянського
суспільства. Мислитель обстоював тезу, що держава є органом примусу та
охорони приватної влади, а суспільство — продуктом власності. Себто Д.
Юм у своїй теорії розрізняв такі категорії, як держава й суспільство.

Ідеї мислителів епохи Відродження та нового часу про походження й
сутність держави і права, співвідношення права й закону, суспільства й
держави стали базою для подальшого розвитку державно-правових ідей
представниками європейського Просвітництва.

ЛІТЕРАТУРА

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и
гражданского. — М., 1936.

Гоббс Т. Философские основания учения о гражданине. — М., 1914.

Граций Г. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются
естественное право и право народов, а также принципы публичного права /
Пер. с лат. А. Л. Саккетти. — М., 1956.

Локк Д, Два трактата о правлении // Антология мировой философии: Сб.
филос. текстов. — К., 1991. — Т. 1. — Ч. П.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. Нерсесянц В. С. Право и закон. — М.,
1983. Семенов В. Г., Шаповал В. Н„ Шульженко Ф. Ф. К вопросу о
философских основаниях права. — К., 1995. — С. 19—29.

Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї громадянського
суспільства та правової держави в західноєвропейській філософії
XVII—XVIII століть. — К.( 1995, — С. 6—38.

Спиноза Б. Политический трактат // Избранные произведения. — М., 1957. —
Т. 2.

Юм Д. Трактат о человеческой природе // Сочинения: В 2 т. — М., 1966. —
Т. 1. История политических и правовых учений / Под ред. В. С.
Нерсесянца. — М., 1995.

Макиавелли Н. Государь. — М., 1990. — С. 74

Там само. — С. 4

Макиавелли Н. Государь. — С. 30

Там само. — С. 30-31

Макиавелли Н. Государь. — С. 31

Там само. — С. 56

Там само. — С. 72

Там само. — С. 70

Там само. — С. 52

Макиавелли Н. Государь. — С. 69

Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и
гражданского. — М., 1936. — С. 234

Гоббс Т. Левиафан… — С. 564

Спиноза Б. Политический трактат // Избр. произведения: В 2 т. — М.,
1957. — Т. 2. — С. 291.

Локк Дж. Два трактата о правлении // Сочинения: В 3 т. — М., 1988. — Т.
3. — С. 265

Локк Дж. Два трактата о правлений. — С. 50

Локк Дж. Два трактата о правлений. — С. 338.

Юм Д. Трактат о человеческой природе // Сочинения: В 2 т. — М, 1966. —
Т. 1. — С. 639

Похожие записи