Реферат на тему:

Політичні причини та умови економічної злочинності в Україні у період
переходу до ринкової економіки

Ефективна протидія та запобігання економічній злочинності залежать від
встановлення чинників, які сприяють її поширенню. Сучасна економічна
злочинність в Україні детермінована загальними чинниками, характерними
для цивілізованих країнах з розвинутим ринком, і особливими, наявність
яких зумовлена специфікою перехідного стану як системи господарювання,
так і політичної, включаючи рівень зрілості політичного режиму.

У кримінологічній науковій літературі питання про характер взаємозв’язку
таких соціальних інституцій, як політичний режим і економіка та їхній
вплив на економічну злочинність у період переходу від
командно-адміністративної суспільно-економічної системи до системи
ринкового типу тільки починають аналізувати. Відтак розглянемо хоча б
ключові аспекти, що характеризують взаємозалежність політичного режиму,
господарської системи, економічної злочинності і корупції відповідно до
сучасних умов перехідного періоду, окреслити окремі контури, що
показують найбільш значущі закономірності і суперечності, які можуть
становити інтерес для кримінологічного аналізу.

Аналізуючи політичні чинники, які впливають на стан економічної
злочинності, найперше звернемо увагу, на те, що у перехідний період, як
правило, успішний перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки і
локалізація рівня економічної злочинності багато в чому залежать від
характеру й спрямованості реформування політичної системи. Політика в
період переходу до іншої соціальної системи має безсумнівну перевагу над
економікою. Проте вплив політики на ринкові перетворення є більш
складним і суперечливим, ніж це видається на перший погляд. Практика
реформування підтверджує, що політичний вибір і воля нової влади
визначають загальну спрямованість і етапи змін в економіці. При цьому
успішне впровадження реформ переважно залежить від якості самих
політичних рішень, наявності правильно обраних пріоритетів.

Прощаючись з минулим і приступивши до демонтажу
адміністративно-командної економічної системи, нова влада не мала
чіткого уявлення про те, як в реальності здійснюватиметься цей перехід.
О.Т. Богомолов з цього приводу справедливо зазначив, що аж занадто
раптово розвалився Радянський Союз з його нібито міцними суспільними
інститутами, щоб можна було заздалегідь продумати концепцію і зважити
наслідки наступних змін [1, с.5].

Тож загальним орієнтиром було обрано реформування суспільства на засадах
демократії і створення економіки ринкового типу. Але щоб приступити до
ринкових реформ, потрібний був політичний імпульс, який міг виходити
тільки від влади. Політиці на цьому етапі належало вирішальне слово.
Проте на початках реформ влада була надто пасивна, щоб створити
передумови для успішного реформування суспільства, і, щоправда, не дуже
замислювалась над тим, що у світі існує багато різновидів демократії і
ринкової економіки і що далеко не всі з них створюють умови для
подальшого соціально-економічного прогресу. Ніхто з владних мужів не
ставив запитання, який саме тип демократичного устрою і ринкової
економіки найбільше міг би відповідати особливостям нашої країни.

Державна влада у період першої фази перетворень і далі діяла за
інерцією, були реалізовані тільки незначні і нерадикальні зміни. По
суті, пострадянська Верховна Рада України поставила високий бар’єр на
шляху ефективних економічних і політичних реформ. І одним з недоліків
було саме те, що при формуванні державної машини, ми не спромоглися
провести демократизацію її інститутів, не змогли уникнути послаблення і
забезпечити її дієздатність та авторитет. Л. Бальцерович правомірно
стверджує, що демократія, хоч і не може підмінити значення капіталізму
для економіки, а проте відіграє величезну позаекономічну роль: вона
гарантує у сучасних умовах найвищий рівень суспільної легітимності тих,
у чиїх руках влада, а також повною мірою поважає гідність тих, ким влада
управляє [2, с.148].

Неефективність економічної політики на початку реформ спричинила дуже
високий рівень інфляції і, як наслідок, різке зубожіння більшості
населення, катастрофічний спад виробництва і безпрецедентну соціальну
диференціацію, що призвело до швидкого розчарування частини політичної
еліти і населення в обраному курсі.

Саме труднощі і нестабільний стан суспільства на початку перехідного
періоду почали схиляти багатьох політичних діячів і значної частини
населення до ідеї підтримання порядку за допомогою «твердої руки». На
їхню думку, демократія на етапі переходу до ринку, коли необхідні
непопулярні рішення, перешкоджає становленню економічних реформ. Звідси
і прийняття Закону України від 18 листопада 1992 року «Про тимчасове
делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в
сфері законодавчого регулювання», і наділення Президента України досить
широкими повноваженнями за Конституцією України 1996 року. Ці кроки і
обґрунтовувались необхідністю прискорити проведення реформ в Україні.

Як правило, концентрація влади в одних руках чи в середині вузької
олігархічної групи (влади імущих) багаторазово збільшують ймовірність
помилкових рішень. Тим більше, що структура політичної влади і
управління спростилась. Наприклад, з’явилися зовнішні атрибути
демократії: багатопартійність, всенародні президентські і парламентські
вибори, розширились межі свободи слова, проте суть політичних режимів як
авторитарної форми правління багато в чому залишилась.

Збереглись, зокрема старі інститути держави, у тому числі міліція і
служба безпеки, які ще більшою мірою обюрократились і корумпувались.
Законодавча влада залишалась ще слабка, нерозвинута, і адміністрація
президента докладала всіх зусиль, щоб підпорядкувати чи, при потребі,
маніпулювати нею. ЗМІ почали жорсткіше контролювати влада, чи
фінансово-бюрократичними групами. Все це, з одного боку, полегшувало
підтримання необхідного порядку і регулювання ходу економічних реформ, а
з іншого – створювало перешкоди на їхньому шляху, перешкоджало
виробленню нової політики і ринкового мислення.

У результаті саме такого розвитку подій державна влада сформувалась
шляхом злиття представників другого і третього ешелонів колишньої
партійної номенклатури з вихідцями із ліберальної інтелігенції, яка
набула або політичний або фінансовий капітал, а також зі ставлеників
народженого крупного фінансово-промислового капіталу. Назвати
демократичною таку політичну систему можна тільки дуже умовно. Скоріше
за все, це – олігархічна форма державного правління з високим ступенем
криміналізації, що має тенденцію сповзання в одну з форм авторитаризму.
Силові і радикальні способи проведення політики, ігнорування
елементарних морально-етичних норм, постійне замазування непорядних
учинків – все це не сумісно з практикою функціонування вільних
демократичних суспільств і соціально орієнтованої ринкової економіки.

За роки, що сплинули, демократія, на жаль, не вкоренилася у суспільній
свідомості і в суспільному житті. Не вдалося створити відносно міцні
державні інститути, забезпечити розподіл і баланс між різними гілками
державної влади, гарантувати свободу слова.

?страції Президента. Президент, а не парламент більшою мірою контролює
уряд.

Проте складність перехідного періоду потребує активної діяльності різних
гілок державної влади за дії механізмів, які б збалансовували і
оптимізували їхній вплив на проведення реформ. Адже ті ринкові механізми
і інститути, які у країнах Заходу формувались і удосконалювались
протягом сторіч, в Україні створювались у короткі строки. Через це вони
не є органічним продуктом тривалого природно-історичного процесу, а
виникають у результаті, за словами О.Т. Богомолова, «соціальної
інженерії», найважливіша діюча особа якої – держава [1, с.44].

Оскільки соціальна орієнтація ринкового господарства, необхідна для
збереження суспільного спокою і злагоди, багато у чому визначається
державним впливом, то слід було б посилити роль держави у перерозподілі
національного доходу. У перехідний період повинна підвищуватись питома
вага бюджетних асигнувань на задоволення загальнонаціональних потреб, а
особливо вирішення соціальних проблем. І в силу інерції центральної
командної економіки та специфіки політичного розвитку держава в особі її
органів влади зберігає достатньо широкі можливості управляти економічною
діяльністю на макро- і мікрорівнях.

На превеликий жаль, в реальній дійсності здатність державної влади
управляти багатьма економічними процесами виявилась не такою ефективною,
як цього хотілось би. Держава не виконує належно багатьох з тих функцій,
без яких неможливий цивілізований ринок і економічне зростання. Серед
них можна назвати створення конкурентного середовища, дотримання
законів, проведення ефективної політики доходів і соціальної
захищеності, структурної політики, захисту вітчизняного ринку і
підтримку підприємництва. Замість цього державна влада перетворилась в
інструмент поділу між «своїми», лояльним до влади представникам
чиновницького і бізнесового світу, колишньої «загальнонародної»
власності, бюджетних і кредитних ресурсів, «вибивання» податків,
наділення привілеями. У цих сферах державне втручання перейшло всі межі.

Найбільша проблема, напевно, полягає в тому, що ринкові реформи в
Україні розпочато при повній неготовності держави створити умови для
їхнього (реформ) нормального перебігу. До недавнього часу державна влада
у реформуванні політичних, і не тільки політичних, інститутів постійно і
систематично відставала від реального перебігу змін в економіці.

В Україні, так і не вдалось забезпечити головного – політичної
стабільності і діючих законів. Реформи супроводжуються безперервними
політичними катаклізмами. Складається враження, що головне завдання
правлячої влади не політична і соціальна стабільність, а подальше
перебування при владі.

В літературі вже висловлювалась думка, що особлива роль у придушенні
паростків свободи економічної поведінки в легальному секторі
господарювання і наступною криміналізацією економічних відносин, на
жаль, належить діючій владі. Це знайшло своє відображення у фактично
безконтрольному (з боку суспільства) розпорядженні засобами виробництва
у процесі роздержавлення і приватизації, роздаванні різного роду
податкових, митних та інших пільг і привілеїв, що дають незаконні
переваги на ринку окремим («своїм») економічним структурам та
організаціям, сприяння процесам монополізації, в приватизації економічно
ефективних гігантів індустрії й навіть цілих високоприбуткових галузей,
що в цивілізованому світі вважається нерозумним з боку уряду і держави
[3, с.288].

Все це формувало викривлену систему цінностей і відтак спрямування на
збагачення будь-якими засобами і в найкоротші терміни; переконаність, що
більшість працівників суду, прокуратури, міліції і служби безпеки
служать не праву, а політикам і можуть бути підкуплені, а абсолютна
більшість службовців органів влади і управління не тільки можуть бути
підкуплені, але й прагнуть цього; оцінка злочинів проти нових
економічних форм як відновлення соціальної справедливості; переконаність
у м’якості законів, упевненість в неефективності діяльності міліції,
податкової адміністрації; мотиви заздрощів і агресивності у ставленні до
всіх, кому пощастило у житті, невпевненості у завтрашньому дні
створювали атмосферу загальної вседозволеності та беззаконня.

Процесам криміналізації, крім того, відчутно сприяють цілеспрямовані дії
самого злочинного світу і корумпованої частини чиновників. Скориставшись
перехідною ситуацією в економіці, наявністю організаційно-економічного і
правового хаосу в регулюванні ринкових відносин, що формувалися, цей
тіньовий альянс використовує економічні злочини (породжуючи
безпрецедентне зростання їхньої кількості) в якості головного
«інструмента» у боротьбі за прискорення досягнення своїх стратегічних
корпоративних цілей.

Весь цей негатив, без сумніву, – результат недостатньої ефективності у
реформуванні передусім політичних інститутів.

Якщо загалом оцінювати роль політики у перехідний період, то ситуація є
такою: у сфері безпосереднього регулювання спостерігається дефіцит
політики, дефіцит державного втручання, а в сфері опосередкованого
впливу – надмірний вплив політики, до того ж негативний. І однією з
головних пружин нестабільності залишається гостра боротьба політичних
груп за вплив на економіку, на хід економічних реформ, а для ефективних
реформ необхідна суспільна згода відносно найважливіших цілей і методів
економічних перетворень і, відповідно, пошук компромісів між владою і
опозицією, відмова від нав’язування суспільству зверху рішень, яких воно
не сприймає. Для цього потрібно, щоб владні структури і засоби масової
інформації стали активними провідниками демократичних і моральних начал
у політичному житті, були зразком справжньої громадянської
відповідальності. На жаль, «наведення ладу у владі» розуміється як
ліквідація одних і створення інших відомств чи як перестановка у верхніх
ешелонах правлячих структур. Ці випробувані прийоми, запозичені із
недавнього минулого, нерідко підмінюють більш радикальні заходи з
підвищення авторитету і ролі держави у проведенні ринкових перетворень.

Цілком правомірна є висловлена в літературі думка, що необхідно
опрацьовувати питання, пов’язані з упорядкуванням діяльності
парламентської та позапарламентської опозиції. Це передбачає розроблення
механізмів використання потенціалу політичної опозиції для визначення
стратегії суспільного розвитку, пошук оптимального співвідношення
політичної боротьби та співробітництва [4, с.36]. І найважливішим,
напевно, є формування відкритого суспільства. Тож, мав рацію Шарль
Планкарт, стверджуючи: «Ідеології, метою яких є створення ідеальної
держави, втрачають силу, а вчення про відкрите суспільство, в якому
кожна людина сприймається такою, яка вона є, набувають дедалі більшого
поширення» [5, с.12].

Література

Богомолов О.Т. Реформы в зеркале международных сравнений. – М.: ОАО
«Экономика», 1998.

Бальцерович Л. Социализм, капитализм, трансформация: Очерки на рубеже
эпох / Пер. с польск. – М.: Наука, 1999.

Политический режим и преступность / Под ред. В.Н. Бурлакова, Ю.Н.
Волкова, В.П. Сальникова. – СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001.

Стратегії розвитку України: теорія і практика / За ред. О.С. Власика. –
К.: НІСД, 2002.

Державні фінанси в умовах демократії: Вступ до фінансової науки / Пер. з
нім. С.І. Терещенка; Передмова та наук. ред. В.М. Федосова. – К.:
Либідь, 2000.

Похожие записи