Реферат на тему:

Політична культура юриста: аспекти історіографії

Під політичною культурою розуміють насамперед сукупність індивідуальних
позицій та орієнтацій учасників політичної системи; суб’єктивну сферу,
що лежить в основі політичних дій і надає останнім певного значення.

Термін “культура” походить від латинського “cultura”, що в перекладі
означає “догляд”, “обробіток” землі, сільськогосподарську діяльність,
майстерність людини у праці.

Теорія культури започатковується ще в античні часи, формуючись у лоні
філософії із залученням даних з історії, етнології тощо.

Більшість дослідників пов’язує виникнення філософської теорії культури з
творчістю софістів (мудрець, майстер), які розглядали культуру як щось
другорядне від природи.

Античні культурофілософи (IV–III ст. до н. е.) сформували ідею
космополітизму. Космополітизм – вчення, в основі якого заклик
відмовитися від національного суверенітету, національної культури задля
абстрактного поняття вселюдської культури.

Взаємовідносини “природа–культура” у середньовіччі витіснила інша
полярність: Бог–людина.

Тепер основним завданням культурного розвитку людини було “зняття” її
гріховності та активізація праці душі як головної умови духовного
зростання.

Провіденціалізм (від лат. providencia – провидіння) – тлумачення історії
як вияву волі Божих сил, остаточної перемоги добра над злом.

“Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі… Не
вбивай! Не чини перелюбу! Не кради! Не свідкуй неправдиво на свого
ближнього! Не жадай дому ближнього свого…”[1, 59].

У генезі культури середньовіччя дві тенденції:

– перехід античної мудрості у християнську традицію;

– збереження античного спадку включенням у наступний
науково-філософський процес.

У період Ренесансу (XV–XVI ст.) набув популярності неоплатонізм –
утвердження принципу гуманізму, філософське осягнення культури
пов’язувалося з вченням про природу і людину.

У добу Просвітництва (XVII–XVIII ст.) завдяки праці Ж.-Ж. Руссо, Й.Г.
Гердера, Вольтера культура розглядається як засіб розвитку особистості.

У той час культура – це наука, мистецтво, освіченість.

Сенс культури за Кантом полягає в заміні “деспотизму природи деспотизмом
разуму”, він виводив людину на нові рубежі свободи і вільної творчості.

Гегель, для якого процес історичного розвитку людства – ступені пізнання
абсо-лютного духу, у своїх поглядах на світ і культуру мав позитивну
життєстверджуючу думку.

Протестуючи проти надмірної раціоналістичної гармонізації світу,
домінування загального над індивідуальним, романтики (ХІХ ст.)
утверджували культуру, засно-вану на індивідуальній свободі,
природності, творчому натхненні.

У ХХ–ХХІ ст. культура розглядається як багатоаспектне явище:

– фундаментальна структура історичного буття людства (антична, арабська,
ки-тайська культура);

– структурований масив суспільного життя (духовна і матеріальна
культура);

– якісна характеристика людського буття.

Зупинимось тепер на культурі особи.

Насамперед зазначимо, що поза людиною, її діяльністю, культура відсутня.

У свою чергу людське буття неможливе без культури і цивілізації.

І якщо культуру пов’язують з духовністю, з творчістю, безкорисливістю,
вічним неземним, світом нематеріальних і загальнолюдських цінностей, то
цивілізація – це раціональність, ефективність, продуктивні і корисні для
життя здобутки індустріального розвитку.

На думку С. Франка: “Багатство культури спирається на багатство особи,
багатство особистої свідомості не руйнується, а живиться багатством
культури. “Вдосконалення” особи не може взагалі реалізуватись інакше, як
у розвитку її творчості, в підвищенні її культурної продуктивності, і ,
з іншого боку, вдосконалення культури означає завжди підняття духовного
рівня її основи – особистості” [2, 74].

Ряд дослідників вважає, що культура особи – максимально якісні,
індивідуальні здобутки особистості в духовній та матеріальній сфері та
процес впровадження набутих цінностей у життєдіяльність суспільства з
дотриманням гармонійності та духу культури попередніх поколінь.

Класифікація культури з метою кращого дослідження і пізнання призвела до
виник-нення певних видів культури: професійна культура, екологічна
культура, політична культура.

Розглянемо витоки поняття “політична культура” в філософській
літературі.

Багато з того, що відноситься до політичної культури, знаходилось ще в
Святому Писанні, аналізувалось мислителями Стародавнього Китаю і Греції,
філософами Епохи середньовіччя та відродження.

“Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від
Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться
владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противляться, самі
візьмуть осуд на себе. Бо володарі – пострах не на добрі діла, а на злі.
Хочеш не боятися влади? Роби добро і матимеш похвалу від неї, бо володар
– Божий слуга, то бійся, бо недарма він носить меча… хто іншого любить,
той виконав Закон” [1, 841].

Великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій усі недоліки в житті
суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою
державної політики проголошував виховання добрих звичок [3, 28].

Вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична
філософія Стародавньої Греції.

Політичний ідеал Платона – “влада ліпших”, демократія, яка будується на
визнанні влади більшості народу над меншістю.

У своєму творі “Держава” він стверджує, що більшість може бути
“безумною” і тоді демократія вироджується в тиранію – з “безмежної
свободи виникає величезне та жорстоке рабство” [4, 564].

Учень Платона (Аристотель) твердив, що людина є істотою політичною, і
вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство [5,
376].

Один з отців західнохристиянської церкви Августин писав у “Сповіді” про
неправомірність революційних виступів народу проти устрою “гармонійної
нерівності” [3, 117].

Інший філософ середньовіччя, вчення якого визнано офіційною ідеологією
като-лицизму в своїй праці “Коментарій до Арістотелевої “Політики”
зазначав: “Для най-кращого державного устрою характерно те, що громадяни
живуть, керуючись власними бажаннями. Державний устрій буде найкращим
тоді, коли громадяни у запроваджених порядках вбачатимуть щастя” [3,
127].

Соціально-політична думка епохи Відродження висунула проблему прав і
свобод людини, особливо її права на індивідуальність.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над соціальною спільністю.

Ренесансні суспільні теорії вважали, що соціально-політичні відносини
залежать тільки від самої людини.

Поняття “політична культура” уперше ввів у науку німецький філософ
Гердер Йоган Готфрід (1744–1803) у праці “Ідеї стосовно філософії
історії людства” [6, 333], але предметне дослідження й концептуальне
осмислення цього поняття розпочалося лише в 50-ті роки ХХ ст.

Розглянемо політичну культуру як суспільну категорію.

У сучасній науці налічується понад 40 визначень політичної культури.
Активне застосування цього терміна, як однієї з основних категорій
політичної науки, почалося лише з другої половини 50-х років – початку
60-х років ХХ ст., коли американські вчені Г. Алмонд і С. Верба
розробили сучасну концепцію політичної культури.

Спочатку Габріел Алмонд, охарактеризував політичну культуру як компонент
політичної системи у праці “Порівняльні політичні системи” (1956).

Він розглядає політичну культуру переважно як психологічний феномен. Г.
Алмонд стверджував, що кожна політична система приєднується до
особливого зразка орієнтації на політичні дії, і називає цей “особливий
зразок” політичною культурою.

Політичні орієнтації, за Г. Алмондом поєднують: пізнавальну орієнтацію,
тобто знання про політичні суб’єкти, об’єкти, ідеї; афектну орієнтацію –
емоційну реакцію індивіда на політичне середовище; оціночну орієнтацію –
ідеали, вірування, політична ідеологія [7, 33].

Разом із Вербою, Габріел Алмонд написав працю “Громадянська культура”
(1963), в якій було здійснено порівняльне дослідження політичних культур
США, Великобританії, Західної Німеччини, Італії, Мексики.

Предметом дослідження стали політичні орієнтації індивідів на чотири
основні об’єкти: політичну систему в цілому, уряд, загальнонаціональні
вибори і саму особистість. За версією Г. Алмонда і С.Верби, політична
культура складається з трьох видів політичної орієнтації: патріархальної
(орієнтація на місцеві цінності роду, клану, племені, регіону), яка
виявляється в формі місцевого патріотизму, корупції, сімейності;
підданської (орієнтація на традиції і стереотипи минулого, релігійні
канони), яка виявляється в підкореності індивіда центральній владі, він
поводить себе як утриманець і чекає від влади різних пільг; активна
(орієнтація на раціональність політичної поведінки і прихильність до
цивілізованих норм і правил політичного життя), яка виявляється в
активних діях індивіда в складі певної соціальної групи, яка артикулює
його інтереси і захищає його державно-політичний ідеал [8,173].

Отже, під політичною культурою Г. Алмонд і С. Верба розуміли сукупність
індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи;
суб’єктивну сферу, що лежить в основі політичних дій і надає останнім
певного значення.

Поряд з цим визначенням політичної культури, яке можна вважати
класичним, є багато інших: “сукупність позицій, цінностей і зразків
поведінки, що стосується взаємовідносин влади і громадян” (Є. Вятр) [9,
259]; ідеологічне, надбудовче явище, особливий різновид культури,
якість, спосіб (форми, рівні тощо) духовно-практичної діяльності й
відносин, що забезпечують відображення, закріплення та реалізацію
докорінних класових і суспільних інтересів” (Н. Кейзеров) [10, 14];
“модель орієнтації і поведінки в політиці” (В. Розенбаум) [11, 24] та
ін.

Польський вчений К. Опалек спробував класифікувати численні визначення
політичної культури за чотирма напрямами: “психологічні” та
“суб’єктивні” (визначення політичної культури Алмондом і його
послідовниками); “об’єктивні” (розглядають політичну культуру як систему
“стандартів” поведінки суб’єктів політичної системи, відхилення від яких
призведе до втручання органів влади); “евристичні” (визначають політичну
культуру як вибір певних зразків політичних орієнтацій, які сприяють
стабільності політичної системи); “всеохоплюючі” (визначають політичну
культуру тільки через перелік її об’єктів та елементів без узагальнюючих
характеристик через надзвичайні складності даного соціального феномену)
[12, 128].

Розуміючи необхідність трансформації політичної культури в Україні,
українські вчені з початку 90-х років починають активно звертатися до
розробки теоретичкних аспектів даного явища.

На сьогодні можна стверджувати, що в концепції політичної культури, якою
оперує українська політична наука, сформувалося два теоретичних напрями.

Для першого з них характерним є уявлення про політичну культуру як про
сукупність знань, цінностей, політичного досвіду та традицій, принципів
і способів політичної діяльності та функціонування політичних
інститутів. Важливо, що вищенаведені ознаки політичної культури не
ототожнюються із загальними характеристиками тієї політичної системи,
складовою якої вона є. Серед дослідників, які підтримують даний напрям у
трактуванні політичної культури, можна зустріти відомих політологів Л.
Нагорну, В. Цимбалистого, В. Матусевича, П. Саса [15,18,19,20] та ін.

Зазначений підхід до політичної культури дозволяє врахувати особливу
роль історичного і політичного досвіду, політичних традицій, звичаїв,
міфів, символів, які визначально впливають на формування політичної
свідомості як на індивідуальному, так і на масовому рівні. Політичний
досвід і традиції, збережені і відтворені в межах політичної культури
українців, досліджуються як історична передумова становлення сучасної
західної моделі демократії в Україні. Звернення до історичного минулого
дозволяє проводити й ретроспективні дослідження політичної культури.

Другий напрям у розумінні політичної культури визначає та аналізує її
під кутом зору узагальнюючих політико-психологічних характеристик
індивіда, ступеня його політичної розвиненості, вміння реалізувати
власні політичні знання в межах функціонуючої політичної системи. Тут у
процесі аналізу політичної культури першочерговим є звернення до понять
національна культура, національний характер та менталітет, які
пов’язуються з базовим національним психологічним типом, сприяють
формуванню певних політичних орієнтацій та врешті-решт реалізуються в
політичній поведінці.

Серед досліджень, в яких підтримується даний підхід, перш за все слід
визначити праці В. Бебика, Є. Головахи, В. Лісового, Ю. Пахомова, О.
Рудакевича [16,17,13,14] та ін.

Необхідно підкреслити, що в значній частині з них політична культура
аналізується поза зв’язком з іншими категоріями.

Початок ХХІ століття характеризується фундаментальними змінами в
характері політичного життя на планеті. Поступово затухають чи зникають
великі біполярні конфлікти, які формували війни прошлого віку, однак їх
місце займає більш складна політична боротьба, пов’язана із
фрагментацією та сепаратизмом, тобто йде жорстке розщеплювання людства
на етнічні групи, раси, релігії.

Деякі західні дослідники політичної культури виділяють “бунтарський дух”
студентської молоді. Так Х. Дитс вважає головною складовою політичної
культури сучасного студентства утвердження “стихійного протесту” як
головного чинника боротьби за свої права [ 22, 39].

При визначенні політичної культури американський соціолог К. Кенистон
підкреслює, що конфлікти між соціальними класами йдуть на зменшення, а
“конфлікт між батьками і дітьми” має тенденцію розвитку [ 23, 142].

Д. Бель визначає політичну культуру як формування політичної орієнтації
молоді засобами масової інформації [ 24, 201].

Російський вчений В.Трошихин визначає політичну культуру як засіб
реалізації політичних потреб та інтересів особистості [25, 168].

Велику увагу визначенню політичної культури приділяють українські вчені.

Молодь України нині знаходиться на етапі зміни ідейних, моральних
орієнтирів. Вона надто складно й досить повільно визначає свої позиції
як у політичній, так і в інших сферах життя і, відтак, у суспільстві
певною мірою порушена природна спадкоємність поколінь загалом. На жаль,
далеко не всі, від кого залежить доля молодих людей в Україні, це
визнають і розуміють, бо байдужих до проблем молоді маємо не так вже й
мало.

Нині, у так званий перехідний період, досить важливою є потреба
створення умов до самодіяльності, саморозвитку громадян, в першу чергу,
працездатних.

Так, В. Горшеньов визначає культуру як органічний синтез трьох
елементів: знань, упевненості та умінь людини у відповідних галузях
діяльності.

На його думку, політична культура як необхідне досягнення особи також
являє собою органічне поєднання в неї цих соціально-психологічних
властивостей зі своїми професіональними характеристиками [ 26, 37].

О. Скакун вважає, що політична культура – система знань про політичні
цінності і засоби участі в політичній діяльності, що використовується
для втілення цих цінностей у життя.

Політична культура, на її думку, має два аспекти – статичний (система
цінностей) та динамічний (засоби участі суб’єктів політичної системи
суспільства в політичному житті).

Політична культура , на думку О. Скакун, має наступні види:

а) політична культура суспільства;

б) політична культура особи;

в) політична культура групи чи соціальної групи [ 27, 282].

І. Бризгалов визначає політичну культуру як систему знань про політику,
вміння реалізовувати ці знання, а також реально втілювати їх у життя [
21, 43].

На думку професора С. Сливки, політична культура є складовою духовної
культури й утворюється багатьма видами культур (субкультурами).
Політична культура тісно пов’язана з політичною культурою суспільства,
політичною культурою окремих осіб [32, 132].

В. Андрущенко розуміє політичну культуру як історичний досвід, пам’ять
соціальних груп і окремих осіб у галузі політики, їх орієнтацію, звички,
які формують політичну поведінку [ 29, 346].

Тепер розглянемо безпосередньо сутність поняття політична культура
юриста.

Відсутність на сьогодні в Україні належного правового порядку вказує на
потребу нашого суспільства в забезпеченні правової культури громадян, і
особливо професійної культури юриста.

Незалежно від рівня особистої культури, юрист може використовувати свої
знання як для розвитку суспільства, так і для його занепаду.

Складовими професійної культури юриста є політична, правова, етична,
естетична та інші види культури.

На думку дослідника В.Горшеньова:

1) політична культура юриста становить один із стержневих моментів
професіона-лізму юридичної практики;

2) про зрілу політичну культуру юриста як окремої особи і юридичну
практику в цілому, як її реальне досягнення, можна судити тільки тоді,
коли вони здійснюються у повсякденній практиці;

3) політична активність юриста виявляється в нетерпимості до байдужості,
м’яко-тілості, коли потрібна рішучість в прийнятті рішень [26, 42].

О. Скакун вважає, що політична культура юриста – це, насамперед,
обумовлені політичними знанями, уміннями, цінностями і втленні на
практиці правила (норми) його поведінки як суб’єкта політичної влади
[27, 284].

І. Бризгалов стверджує, що політична культура юриста проявляється у
розумінні закономірностей виникнення конкретних політичних явищ,
розумінні їх суті та призначення, в умінні прогнозувати політичні явища
[21, 44].

За твердженням професора С. Сливки, політична культура юриста – це
рівень реальної оцінки ним політичної ситуації, яка має безпосереднє
відношення до правових явищ, вироблення власних політико-національних
переконань з метою політичного прогнозування ефективності національного
права.

На нашу думку, це визначення сутності політичної культури юриста є
найбільш вдалим.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що людське суспільство протягом
усієї своєї багатовікової історії пізнає й освоює навколишній світ,
використовуючи набуті знання, досвід, способи мислення та праці, створює
інституціональні структури для свого подальшого розвитку і все це
фіксується в понятті “культура”.

Цей процес нерозривно був пов’язаний зі становленням перших держав як
особливої організації влади, тому політична культура в історії
цивілізацій має давню і багату історію.

Філософсько-правова, політична та культурна проблематика, з’явившись вже
в стародавній філософії, з часом сприяла виникненню теорії політичної
культури.

Як переконливо доводить політична практика, в Україні сьогодні
спостерігається санкціонування орієнтацій як східного, так і західного
типів політичної культури, що призвело до появи значної кількості
маргінальних елементів у системі політичних орієнтацій населення
України.

Що ж до молоді, то вона потребує першочергового створення відповідних
стартових умов, авансування свого розвитку та життєвого становлення.
Отже, державна інституція, громадські структури, усі, кого хвилює доля
молодих, повинні підтримувати інноваційну, творчу діяльність молоді, її
громадських організацій і об’єднань. Саме це сприятиме формуванню в
молоді активної громадської позиції відчуття своєї значимості для
суспільства, високої політичної культури.

Багатство визначень поняття політичної культури молоді вказує на
суспільні протиріччя державотворчих процесів в українському суспільстві,
ускладнення соціально-економічної, політичної, духовно-культурної
ситуації в країні.

Отже, політична культура юриста має довгий і тернистий шлях розвитку,
виступає психологічним виміром рівня національної політики. Тому від
того, який рівень політичної культури буде у юристів України, залежить і
майбутній рівень поваги до особи, законності, стану правосуддя.

Все вищенаведене вказує на те, що в процесі дослідження цього питання
доцільно:

1) проаналізувати сутність філософського аспекту політичної культури
юриста;

2) виявити шляхи формування політичної культури юриста засобами духовної
культури;

3) визначити вплив національної культури на формування політичної
культури юриста.

Література:

1. Библия. Книги Священного писания Ветхого и Нового Завета. –
Дилленбург, 2000.

2. Франк С. Культура и религия// Философские науки. – 1992. – № 7.

3. Философия политики: Хрестоматія / Авт. упоряд.: В.П. Андрущенко та
ін.: У 4 т. – К.,2003.

4. Платон. Государство / Платон. Соч. В 3 т. – Т. 3 (1). – М., 1971.

5. Аристотель. Сочинения: В 4 т. – М., 1984.

6. Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. – М., 1997.

7. Almond G.A. The Study of Politikal Culture. – London, 1956.

8. Almond G.A., Verba S. The Civil Culture: Politikal Attitudes and
Demokracy in Five Nations. –1963.

9. Вятр Е.Н. Социология политических отношений. – М., 1979.

10. Кейзеров Н.М. Политическая и правовая культура. Методологические
проблемы. – М., 1993.

11. Rozenbaum W.A., Political Culture. – 1975.

12. Смирнов В.В. “Круглый стол” по проблемам политической культуры. –
М.: Наука, 1979.

13. Лісовий В. Поняття політичної культури і сучасний стан політичної
культури в Україні // Розбудова держави. – 1993. – № 3.

14. Рудакевич О. Політична культура України: руйнація та шлях
відродження // Розбудова держави. – 1995. – № 1.

15. Нагорна Л. Політична культура українського народу: історична
ретроспектива і сучасні реалії. – К., 1998.

16. Бебик В.М. Політична культура // Політика і час. – 1991. – № 13.

17. Политическая культура населения Украины /Отв. ред Ю.Н. Пахомов и
Е.Н. Головаха. – К., 1993.

18. Цимбалистий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. –
К., 1994.

19. Сас П.М. Політична культура українського суспільства. – К., 1998.

20. Матусевич В. Політична культура: Теоретико-методологічні проблеми
дослідження //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 4–5.

21. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія. – К.: МАУП, 2000.

22. Dietz H. Jaszination der Revolte/ Jegend und ewiges Jakobirnetum. –
1970.

23. Keniston K. The Uncommited. – N.Y., 1965.

24. Bell D. The cultural contradictions of capitalism. – N.Y., 1996.

25. Трошихин В. В., Теплов В.И. Культура политического процесса – М.,
2001.

26. Горшенев В.М., Беледик И.В. Юридична деонтологія. – К., 1988.

27. Скакун О.Ф. Юридическоая деонтология.– Харьков, 2002.

28. Сливка С.С. Юридична деонтологія. – Київ, 1999.

29. Социальная философия / Под общей редакцией В.П. Андрущенко, Н.И.
Горлача. – Киев – Харьков, 2002.

Похожие записи