Поділ права на приватне та публічне: теоретичні питання

Розподіл права на приватне та публічне ще з часів Стародавнього Риму
грунтується, головним чином, на двох відомих постулатах: сентенції
Ульпіана “Publicum jus est, quod ad statum rei romanae spectat,
privatum quod ad singulorum utilitatem pertinet”, що виходить з
відмінностей цілей та інтересів, що підлягають правовій охороні, і
принципі неприпустимості зміни публічно-правових норм приватними
угодами: “Publicum jus pactis privatorum mutari non potest”, що враховує
різницю у характері та юридичній значимості норм у приватній та
публічній сферах.

Поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції має важливе
значення для класифікації правових явищ, особливо під час формування
системи права, але вимагає застереження щодо двох важливих моментів.

По-перше, хоча право в цілому має офіційний, державний і у цьому сенсі
публічний характер, слід мати на увазі, що поняття “публічне” може
застосовуватися у юриспруденції також і в більш вузькому значенні. У
цьому значенні поняття “публічне” стосується лише тієї частини права,
котра має відношення до функціонування держави як суб’єкта
правовідносин.

По-друге, публічне та приватне право — це не галузі, а сфери, зони
права, котрі іноді називають “надгалузями”. Вони охоплюють групу
галузей: до публічного права відносять адміністративне, фінансове,
кримінальне, процесуальне право та ін.; до приватного — цивільне та
деякі інші галузі права.

Приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що
стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, котрі не
є фігурантами держави, не знаходяться у взаєминах влади та
підпорядкування одне щодо одного, рівноправно і вільно встановлюють собі
права і обов’язки у відносинах, що виникають з їх ініціативи1.

Характерними рисами приватного права є рівність учасників відповідних
відносин, їхня ініціативність при встановлені правовідносин, вільний
розсуд при обрані правил поведінки, прямо не заборонених законодавством,
позовний порядок захисту інтересів його суб’єктів у суді тощо. Значною
мірою ці риси визначаються сутністю приватного права, як такої частини
об’єктивного права, де через відповідні інститути втілюється у зовнішніх
відносинах природне “право свободи”2.

Щодо визначення публічного права, слід враховувати, що однією з
визначальних його рис є імперативний метод регулювання відповідних
відносин, складовими частинами якого є: жорстка окресленість поведінки
суб’єктів, застосування так званого “позитивного зобов’язування”,
застосування заборони дій як методу формування поведінки громадян і
організацій, використання таких стимулів, як примус і переконання.

Крім того, публічне право — це така правова сфера, в основі якої лежать
державні інтереси, тобто сама побудова і діяльність держави як публічної
влади, регламентація діяльності державного апарату, посадових осіб,
державної служби, кримінальне переслідування правопорушників,
кримінальна та адміністративна відповідальність тощо — інститути, що
побудовані у вертикальній площині, на засадах влади і підпорядкування,
на принципах субординації. Ось чому для публічного права характерним є
специфічний юридичний порядок, порядок “влади-підпорядкування”, у
відповідності з яким особи, що мають владу, вправі однобічно та
безпосередньо, без будь-яких додаткових рішень інших інстанцій,
визначати поведінку інших осіб і вся система владно-примусових установ
повинна силою примусу забезпечувати повну і точну реалізацію приписів
влади, а всі інші особи — їм підкорятися. Звідси — і всі інші принципи
публічного права: різниця у правовому статусі осіб, ієрархічність
становища і різний обсяг владних повноважень у владних осіб, наявність
власної, “відомчої” юрисдикції, відсутність орієнтації на вирішення
спірних питань незалежним судом.

веліннями, що надходять з одного єдиного центру, яким є державна
влада… Регулюючи ці відносини з власної ініціативи і виключно своєю
волею, державна влада принципово не може допустити в цих сферах поруч із
собою жодної іншої волі, жодної іншої ініціативи. Тому норми, що
видаються владою, мають виключно примусовий характер і це характерне для
всіх галузей публічного права.

Влада, що визначає характер, сутність публічно-правових відносин, є
таким суб’єктно-об’єктним відношенням, яке сполучає єдність владного
суб’єкту та підпорядкованого об’єкту. Втіленням цього відношення
виступає саме суб’єкт влади, який в своїх рішеннях окреслює як свої дії,
так і поведінку підвладних осіб, а також має матеріальні та духовні
засоби, що гарантують здійснення запланованого процесу.

Публічна влада характеризується, по-перше, легальністю застосування сили
у межах держави, по-друге, верховенством і обов’язковістю її рішень для
будь-якої іншої влади, знеособленістю, загальністю, а також
моноцентрічністю (тобто наявністю єдиного центру прийняття владних
рішень), різноманітністю ресурсів тощо. Все це знаходить прояв у
імперативному методі, який визначає характер відносин, одним із
суб’єктів яких є суб’єкт публічної влади.

З урахуванням сказаного, можна визначити публічне право як сукупність
правових норм, що складають особливу функціонально-структурну систему,
яка з метою урегулювання і захисту суспільних інтересів за допомогою
розпоряджень переважно імперативного характеру регламентує відносини за
участю держави, а також між суб’єктами, які є фігурантами держави або
знаходяться у відносинах влади і підкорення.3

Поділ права на приватне та публічне не мав постійного характеру впродовж
історії, межа між ними є рухливою, вона зміщується то в один, то в інший
бік в залежності від змін у статусі особи та влади у суспільстві.

Розмежування на національному рівні відбувається на підґрунті права
публічного та приватного на цивільне і адміністративне як дві головні,
визначальні галузі регулятивного права, що у свою чергу ґрунтуються на
положеннях конституційного права.

І сьогодні ці дві галузі, як найяскравіші представники публічного та
приватного права не є галузями “чистими”. Так, цивільне право містить
публічно-правові елементи (регулювання підприємницької діяльності,
встановлення обмеження реалізації права, сервітути тощо). Тобто всі
обмеження прав приватної особи з боку держави надають цивільному праву
публічно-правового забарвлення. У адміністративному праві, у свою чергу,
формуються такі приватноправові інститути, як адміністративний договір,
адміністративні послуги, інститут юридичної особи тощо.

Але не можна говорити про тенденцію до взаємопроникнення, зближення цих
двох надгалузей. Як і раніше, межа між приватним та публічним правом
рухається відповідно до взаємовідносин держави та особистості, що
постійно змінюються у пошуках взаємної найбільш оптимальної рівноваги.
Такий рух, однак, не є намаганням до знищення розподілу: особистість та
держава, інтерес приватний і інтерес суспільний є полюсами незмінними,
до яких тяжіє людська спільнота. Вони можуть рухатися, але ніколи не
зійдуться.

Використана література

1 Харитонов Е.О. История частного (гражданского) права Европы. —
Одесса, 1998. — 4.1. — С. 3 — 4.

2 Алексеев С.С. Самое святое, что есть у Бога на земле. Иммануил Кант и
проблемы права в современную эпоху. — М., 1998. — С. 185.

3 Харитонова О.І. До питання про визначення поняття публічного права //
Актуальні проблеми політики: Зб.наук.праць. Вип.8. — Одеса, 2000. — С177
— 180.

4 Тарановский В.Ф. Энциклопедия права. — СПб, 2001. — С 240.

Похожие записи