Реферат на тему:

Податкова політика Петра І у період 1710–1724 років

На початку XVIII ст. пряме оподаткування базувалося на подвірному
переписі, що був у 1678 році.

У 1710 році був проведений новий подвірний перепис, при якому
враховувалися не лише двори, але й душі.

За результатами перепису загальна чисельність населення була на 19,5 %
меншою ніж у 1678 році [1, с. 50].

Головними причинами зниження чисельності населення за даними перепису
були: рекрутські набори в армію і флот, залучення населення до
будівництва кораблів, будівництво Санкт-Петербурга та інших укріплень,
висока смертність внаслідок неурожаїв і епідемій, а також багаточисельні
випадки втікачів тяглового населення, головним чином залежних селян, у
південні і південно-східні окраїни та за кордон.

Ознайомившись із результатами перепису населення 1710 року, Петро I
прийняв рішення про стягнення подвірного податку за даними перепису 1678
року. На населення, що залишилося на місцях, покладався обов’язок сплати
податків за спустошені двори.

На результати перепису 1710 року великий вплив мали: багаточисельні
зловживання відповідальних осіб, у заниженні даних були зацікавлені не
лише селяни і посадські люди (платники податку), але й поміщики (особи,
відповідальні за збір і виплату податку), а також представники
регіональної і місцевої адміністрацій (внаслідок приховування або
заниження даних зменшувався їх обов’язок зі збору і перераховування
податків і створювались умови для різного роду незаконних поборів.

У 1716–1718 роках був проведений другий перепис населення, основною
метою якого було встановлення точної кількості тяглового населення.

У 1719 році відповідно до Указу Урядового Сенату від 22 січня 1719 року
був проведений поголовний перепис селян, бобилів, задвірних і ділових
людей, усіх власників і однодвірців. До перепису Петро I залучив
гвардійські полки.

У 1721 році як міра відповідності за спотворення даних перепису була
встановлена смертна кара з конфіскацією майна.

Аналіз уже перших даних перепису дозволив виявити велику кількість
приховування чисельності, в основному сілянського населення. У 1722 році
було проведено ревізію (перегляд), якою було виявлено додатково 452 тис.
душ [1, с. 51].

З 1722 р. в Російській імперії переписи податного населення отримали
назву „ревізій”, а реєстри податного населення отримали назву „ревизских
сказок” [1, с. 51]. Крім „ревизских сказок”, при оподаткуванні широко
вживався термін „ревизская душа”.

„Ревизская душа” – термін, що застосовувався з 1718 по 1887 роки і під
ним розумілася одиниця обліку чоловічого населення, яке підлягало
оподаткуванню подушним податком.

„Ревизские сказки” – таку назву носили списки (реєстри), в які
заносилося чоловіче населення для обкладення подушним податком.

У 1724 р. перевірка „казок” була закінчена. За уточненими даними
чисельність населення, що підлягала сплаті податку (селян і посадських
людей головної статті), становила 5 570 458 осіб, порівняно з 1710 роком
їх нараховувалося 2 874 655 осіб. Загальна чисельність населення
Російської імперії складала 15 500 тис. осіб [1, с. 51; 2, с. 64].

За Петра I у Росії був введений інститут фіскалів. Указом від 5 березня
1711 р. впроваджувалися посади обер-фіскалів і фіскалів.

Сенату доручається устрій державних доходів з приписом „денег как
возможно собирать… и … учинить фискалов во всяких делах” і вибрати
обер-фіскала. В обов’язки йому вмінялося „над всіма ділами тайно
наглядати і інформувати про неправий суд” „також в сборе казны и
прочаго”. Обер-фіскал притягував обвинуваченого до відповідальності
перед Сенатом, хто б це не був і яке б він положення не займав. Фіскали
не отримували жалування. Доказавши обвинувачення тієї чи іншої особи,
фіскал отримував половину тієї суми від штрафу, який стягувався з
обвинуваченого.

Обер-фіскал діяв за допомогою сітки підлеглих йому фіскалів – державних
службовців, які повинні були „тайно проведывать, доносить и обличать”
усі зловживання як вищих, так і нижчих чиновників, переслідувати
казнокрадство, хабарництво, „вообще безгласные преступления явно
противогосударственного и противообщественного характера” [1, с. 47;
3, с. 156].

Служби царського оберфіскальства для контролю над фінансами на території
України були запроваджені в 1711 році [4, с. 119].

Оскільки згідно з Указом кожне місто повинно було мати одного – двох
фіскалів, а міст нараховувалося 340, то всіх таких сищиків – столичних,
міських, провінціальних з відомчими – нараховувалося не менше 500.

Пізніше обер-фіскал з підлеглими фіскалами були запроваджені на
флоті [5, с. 438; 6, с. 151].

Сфера діяльності фіскалів спочатку обмежувалася контролем за діяльностю
державних закладів і посадових осіб. Фіскалів очолювали обер-фіскали (з
1723 року генеральним фіскалом, який підпорядковувався генеральному
прокурору). Генеральний фіскал призначався царем, а його помічник
обер-фіскал – Сенатом. Фіскали були звільнені від обов’язку сплачувати
податки, від підсудності місцевих властей і від відповідальності – за
неправедні доноси. Посади фіскалів проіснували до 1729 року.

Система фіскалів сприяла збільшенню поповнення казни, але не зачіпала
повноважень податкових органів.

Пізніше уже в 1714 році обер-фіскал Нестеров одним із перших
запропонував обкладати податтю всіх селян і посадських людей імперії не
з двору, а з душі або сім’ї [7, с. 63].

Крім того, в 1718 році в кожному повіті дворянами став вибиратися
земський комісар. У його обов’язки входив збір подушного податку, нагляд
за місцевими відкупщиками казенних прибуткових статей. На них також був
покладений ряд поліцейських обов’язків [5, с. 26].

У першій четверті XVIII ст. із збільшенням оподаткування різко зросла
роль місцевої адміністрації при збиранні податків. При призначенні і
збиранні податків часто чиновниками допускалися зловживання і скоювалися
злочини.

Для поліпшення діяльності місцевої адміністрації був створений особливий
штат комісарів для спостереження за збором податків, недоїмок. А для
виявлення і розслідування посадових злочинів були створені спеціальні
розшукові органи, які називалися „майорские канцелярии.”

У 1715 році був виданий спеціальний указ, який заохочував осіб, які
подавали доноси про зловживання різних збирачів податку, переписувачів
„и взятки с кого какие притеснением имели” [8, с. 96].

Указом Петра I від 18 листопада 1718 року був встановлений один з
найважливіших податків – подушний податок. Відповідно до даного Указу
планувалося при введенні подушного податку виключити цілий ряд зборів і
повинностей з населення, але цього не відбулося [1, с. 53–54 ].

Подушний податок був введений лише після закінчення перепису в 1724
році, замість подвірного, що існував до цього. І в зв’язку з ним
оброчний податок з державних селян, який був платежем казьонних селян за
користування землею [9, с. 45].

Сплата подушного податку , який ішов на утримання армії, основним
тягарем лягала на плечі селян, які зобов’язані були щорічно сплачувати з
душі 80 коп. Пізніше в 1725 році ставка була зменшена до 74 коп., а з
1727 року – до 70 коп. з душі на рік. Для утримання флоту з кожної
посадської душі стягувався податок у розмірі 1 крб. 20 коп., пізніше в
1725 р. розмір був зменшений до 1 крб. 14 коп.

На державних селян, які не сплачували оброки поміщикам, накладався
додатковий збір у розмірі 40 коп. з душі [2, с. 64–65; 10, с. 487].

Подушне поміщицькі селяни, посадські люди, купці сплачували від 70 до 80
коп.; козаки, державні селяни та міщани по 1 крб. 20 коп. з кожної
душі [11, с. 84; 12, с. 38].

Автор Історії Петра Великого А.С. Чистяков писав: „подушне було
невелике: з селян двірцевого і синодного відомств і з кріпосних подушне
брали по 74 коп., а з державних селян, крім 74 коп., стягували ще по 40
коп., замість оброку, який двірцеві, синодські і кріпосні селяни
сплачували своїм відомствам і поміщикам. Заплативши ці 74 або 114 коп.,
селянин не знав ніяких грошових і хлібних поборів. Подушне збиралося в
три строки: зимою, весною і осінню. З купців і цехових брали по 120 коп.
з душі” [5, с. 24; 13, с. 45; 14, с. 464–465].

Введення подушного податку і оброчного збору дозволило збільшити
поповнення прямих податків у казну Росії в 2–2,5 раза [1, с. 52].

Подушний податок в Європейській частині Російської імперії збирався до
1887 року, а в Сибірі – до 1899 року [1, с. 52; 15, с. 158].

Введення подушного податку, який за словами сучасників, був удвоє
більшим за податки, що існували до нього, досить сильно відбилося на
податному населенні, хоча це і сприяло стабілізації фінансової сфери
держави.

Подушне оподаткування все більше прив’язувало селянський труд до землі.
Уже в XVIII ст. площа орних земель у Росії різко збільшилася порівняно з
минулими роками.

Вважаючи селянське населення основними платниками податі і витягуючи із
кишені народу останні копійки, Петро I у той же час розумів, що
необхідною умовою стабільного поповнення, збагачення казни є підйом
виробничих сил країни і їх планомірний розвиток. Для цього він своїми
указами заставляв, на пільгових умовах створювати промислові
підприємства, заохочуючи фабрикантів і заводчиків.

Разом з тим не всі підтримували зусилля Петра I, спрямовані на
поповнення державної казни.

Досить цікаве свідчення живого свідка тієї епохи, оригінального
російського мислителя-самоучки І.Т. Посошкова, яке він виразив у своєму
творі „Про скудність і багатство”, написаному в останні роки царювання
Петра I: „Во всем виноваты приближенные правители: неправыми докладами
вытянут у царя слово из уст да и делают, что хотят, мир, воля своим.
Куда ни посмотришь, нет у государя прямых свидетелей; все судьи криво
едут; кому было служить, тех оставляют, а кто не может служить, тех
заставляют. Трудится великий монарх, да ничего не успевает: пособников у
него мало; он на гору сам десять тянет, а под гору миллионы тянут: как
же его дело споро будет? Не изменяя старых порядков, сколько не бейся,
придется дело бросить” [6, с. 71–72; 15, с. 157].

У перші ж роки застосування системи подушного податку були встановлені
великі недоліки, які приводили до великих недоїмок. Так, лише в 1724
році загальний обсяг недоїмок складав приблизно 1/4 всієї податкової
ставки [1, с. 53].

Тому пізніше уже в 1725 році Катерина II (1684–1727) знизила ставку
подушного податку з 74 до 70 коп. [5, с. 24; 13, с. 451].

Подушне сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян,
духовенства і осіб, які перебували на державній службі. Розмір податку
визначався сумою, необхідною для утримання армії і флоту, і постійно
збільшувався. У XVIII ст. подушне складало близько 50 % усіх податків ,
що поступали в казну держави. Цей податок існував до кінця XIX
ст. [16, с. 20; 17, с. 457].

Головними недоліками подушного оподаткування було те, що не бралася до
уваги різниця в доході залежно від місцевості і галузей. Він накладався
не на реально існуючих людей, а на умовно лічильну одиницю, так звану
ревізську душу. До того ж кількість ревізських душ була величиною
непостійною, і розрахунок податку носив досить умовний характер. Нарешті
податок розкладався не на реально існуючих працюючих осіб, а на
ревізських душ і не враховувалися такі фактори, як смерть, народження,
переїзди посадських людей, рекрутські набори, перехід селян на роботу
заводів внаслідок їх вербування тощо. Це в свою чергу було не стабільним
і значно впливало на кількісний склад осіб, які повинні були сплачувати
подушний податок [5, с. 24; 13, с. 451].

Паралельно з подушним податком виникає і такий новий вид оподаткування,
який дістав назву оброчного збору. Пізніше, з 1810 року, він став
називатися оброчним податком.

Оброчний збір став вводитися з 1723 року як додатковий подушний збір з
„однородцев” – тобто категорії державних селян.

Різні частини імперії платили неоднакове подушне. На Україні воно було
вище ніж у Росії на 40–50 % [11, с. 84].

Головним платником подушного податку на Україні було селянство, яке
сплачувало 74 коп. з кожної особи, а в 1818 році – 3 крб. 30
копійок [18, с. 96–97].

Справляння подушного податку вимагало постійного місця перебування
платника. Обов’язок справляння всіх податків на низовому рівні вже
покладалося на поміщиків, які передавали зібрані кошти військовим і
земським органам. Збирання податків з поки що не закріпачених мас
провадилося земськими старостами з допомогою російських військових, яких
на території України в той час нараховувалося 75 полків, що за
чисельністю і озброєнням значно перевищувало сили козаків. До обов’язків
полкових командирів входив „нагляд за збиранням подушної податі”.
Отримані суми фіксувалися у полкових книгах. Їх подальший розподіл
проводився так: частина направлялася до Військової колегії та
витрачалася на загальноармійські потреби (зброю, обмундирування,
медикаменти), частина залишалася у полковій касі та призначалася на
придбання коней, фуражу, провіанту. Витрати коштів полкової каси
провадилися лише з відома офіцерів полку [4, с. 120].

Після створення в 1722 р. Малоросійської колегії податкове навантаження
на Україну значно посилилося. Малоросійська колегія „даби Малую Росию к
рукам прибрать” фактично усунула українську адміністрацію від контролю
над фінансами і накладала щоразу нові і нові податки грішми і
натурою [19, с. 83].

У 1719 році вводиться чорний податок, який сплачувався натурою в розмірі
десятої частини від валового видобутку і корисних копалин. Оподаткування
чорних промислів здійснювалося в Росії ще в XVII ст. У 1668 році
плавильщик Дмитро Тумашов отримав згідно з грамотою дозвіл шукати в
Сибірі золото, срібло, залізну руду, дорогоцінне каміння за умови, що
сплачуватиме в казну десятий пуд металів натурою [1, с. 43].

Першим законодавчим розпорядженням Петра I по гірничій частині був Указ
від 2 листопада 1700 року, який зобов’язував кожного „кто в Москве и в
городах ведает или впредь сведает на государевых или на чьих-нибуть
землях золотую, серебряную, медную или иные какие руды”, повідомляти про
це уряд: тим, хто такі дані повідомляв, обіцяно винагороду, а тому „кто
руду скроет”, указ погрожував покаранням [1, с. 43].

У цей же період був введений гербовий збір, подушний збір з перевізників
– десята частина доходів від їх найму, податки з постоялих дворів,
печей, кавунів, горіхів, з продажу їстівного, з найму домів.
Обкладувалися навіть церковні вірування. Наприклад, роскольники повинні
були сплачувати подвійний податок [5, с. 23; 13, с. 434].

При Петрі I були введені нові військові податки, гроші драгунські,
рекрутські, корабельні тощо.

Драгунський податок йшов на закупівлю драгунських коней (приходилася на
духовенство) і доходив до 2 крб. з сільського двору і по 9 крб. з
посадського [6, с. 118; 13, с. 433].

Податки стягувалися для утримання російських військ – консистентна
повинність, коли на одного солдата щомісяця податки платилися натурою
або ж грішми – 41 коп. [11, с. 83].

Для забезпечення військових потреб Петро І усе фінансове господарство,
включаючи податкову систему, передав губернаторам.

З метою підвищення збору податків уся територія Російської імперії була
розділена на вісім губерній. По цих губерніях неодноразово відбувався
перепис населення.

Запровадження нової податкової системи було пов’язано з реформуванням
армії.

Принципи нової податкової системи було викладено в Указі від 26
листопада 1718 року. Саму ідею розподілу суми, призначеної на утримання
армії серед певної групи населення, Петро І запозичив у Швеції. У 80-х
роках XVII ст. шведський король Карл ІХ впровадив „поселенську систему”,
внаслідок якої одночасно вирішив проблему оподаткування та утримання і
забезпечення армії [19, с. 84].

Ключові принципи „поселенської системи”, що базувалися на ідеї
встановлення безпосереднього зв’язку армії з платниками податку і
утримання солдатів за рахунок коштів селян, було покладено в основу
податкової реформи Петра І, яка складалася з відповідних етапів.

На першому етапі податкової реформи Петра І було проведено перевірку
наданих списків „сказок” та зроблено перепис чоловічого населення. За
результатами перепису, осіб чоловічої статі нараховувалося близько 5
млн. [7, с. 64].

На другому етапі уряд Російської імперії, провівши ревізію силами
офіцерів армії, встановив що з 8,2 млн. душ чоловічої статі подушним
податком обкладалися лише 5,8 млн., що становило 71 % [7, с. 64;
19, с. 84–85].

Таким чином, 3/4 чоловічого населення було охоплено системою подушної
податі, однакової для всіх основних категорій платників, переважно в
грошовій формі.

Завершальним етапом податкової реформи стала розкладка і розміщення
полків по губерніях і введення замість подвірної системи оподаткування
нової – подушної.

Подушний податок сплачувало все чоловіче населення за винятком дворян,
духовенства, державних службовців. Подушна подать була майже 100 років
основним прямим податком Росії і приносила близько 50 % від усіх
прибутків до бюджету держави [7, с. 65; 19, с. 85].

Про те, які великі кошти казна Російської імперії витрачала на утримання
війська, свідчить наступне. За даними військової колегії, в 1720 році
витрати на кавалериста становили 40 крб., на піхотинця – 28,5 крб., а
загальні витрати на сухопутні війська дорівнювали 4 млн. крб. [7, с. 65;
19, с. 85].

У результаті реформи вся система прямих податків зазнала суттєвих змін.
Головною рисою нового оподаткування було те, що був введений єдиний
грошовий податок, який замінив десятки подвірних зборів і повинностей.
Подушна подать справлялася в розмірі від 40 до 80 коп. упродовж більш як
70 років [7, с. 65; 12, с. 38; 19, с. 86].

Податки епохи Петра І поділяються на прямі, так звані подушні, податки
та цивільних зборів. До цивільних зборів належали пищальні (для миття
гармат); полоняничні (для викупу осіб, які потрапили в полон); гербовий
збір, подушний збір і стрілецька подать, яка йшла на створення
регулярної армії [12, с. 38].

По державному розпису доходів на 1723 р. подано такі дані: подушний
податок з поміщицьких селян – 3 220 тис. крб., з державних селян –
1 243 тис. крб., з посадських людей – 212 тис. крб. (у т. ч. 10
тис. крб. грошового збору замість рекрутів), всього 5 096 тис. крб.
Непрямі податки і збори давали казні 4 100 тис. крб. Основними джерелами
доходів були митні збори – 656 тис. крб., соляний дохід – 612 тис. крб.,
кабацькі доходи – 585 тис. крб., монетний дохід – 216
тис. крб. [20, с. 77].

На кінець XVIII століття прямі податки в системі державних доходів
починають відігравати другорядну роль, а на перше місце стають непрямі
податки, які забезпечували понад 40 % поповнень у бюджет. У той же час
прямі податки (подушний, промисловий, подвірний) приносили в бюджет лише
близько третини доходу [13, с. 437].

Разом з тим реформи в сфері оподаткування, які були здійснені за
Петра I, привели до того, що загальна сума прямих податків за період з
1680 по 1724 року збільшилася з 494 тис. крб. до 4 731
тис. крб. [1, с. 43; 21, с. 32].

Поява постійного прямого податку дозволяла стабілізувати і уніфікувати
фінанси в цілому, оскільки уряд у своїх розрахунках міг спиратися на
реальні бюджетні дані. Завдяки системі збору податків оподаткування
стало гнучкішим і оперативнішим. У цілому податкова реформа була
небаченою за масштабами і суворістю для всього населення країни.

Усе це зумовило збереження подушної системи оподаткування протягом
півторастолітнього періоду після смерті її творця. Пізніше в ХІХ ст. в
зв’язку з розвитком непрямого оподаткування частка подушного податку
зменшилася.

Незважаючи на ріст податкового тиску, в фінансовій сфері Росії в
результаті вдалої податкової політики, яку проводив Петро I, відбулися
великі позитивні зміни. Лише за 15 років з 1710 по 1725 років доходи
Російської казни збільшилися більш як у три рази.

Про ріст доходів держави свідчать такі цифри, які становили: в 1710 р. –
134 000 крб.; в 1722 р. – 7 859 833 крб.; в 1725 – 10 186 707 крб.

У другий половині царювання Петра I Російська держава, незважаючи на
величезні витрати, обходилася власними доходами і, „не зробила ні
копійки боргу” [1, с. 49; 13, с. 444; 22, с. 45; 23, с. 34; 24, с. 136].

Петро умер, переповнений думами про чергову перебудову податкової
системи. Його спадкоємці не знайшли іншого виходу, крім як відсунути
усе, що зробив Петро, якнайдалі назад, у глибину століть, наближаючи до
старих московських порядків. Саме тоді й управління збором податків у
провінції потрапило знову у руки воєвод. У руках воєвод податки і
залишилися аж до реформи податкової системи, зробленої імператрицею
Катериною II.

Література:

1. Толкушкин А.В. История налогов в России. – М.: Юристъ, 2001. – 432 с.

2. Буланже М. Податная политика Петра Великого // Налоговый вестник. –
№ 11. – 1997. – С. 62–66.

3. Буланже М. Царь повелел: „Казнокрадству не быти!” // Налоговый
вестник. – № 1. – 1998. – С. 153–154.

4. Ярошенко Ф.О., Мельник П.В., Андрущенко В.Л., Мельник В.М. Історія
оподаткування: Навчальний посібник. – Ірпінь: Національна академія ДПС
України, 2004. – 242 с.

5. Черник Д.Г. Налоги в рыночной экономике. – М.: Финансы Юнити, 1997. –
383 с.

6. Ключевський В.О. Сочинения в 9–ти томах. / Под ред. В.Л. Янина: Курс
русской истории. – Т. 4. – М.: Мисль, 1989. – 398 с.

7. Нечай Н. Подушний податок: історія введення // Вісник податкової
служби України. – 2000. – № 4. – С. 63–65.

8. Нечай Н. Податкова політика Російської імперії в період правління
Петра I // Вісник податкової служби України – 1999. – №  47/48. –
С. 93–96.

9. Чайковський А.С., Батрименко В.І., Зайцев Л.О., Копиленко О.Л. та
інші Історія держави і права України / За ред. А.С. Чайковського. – К.:
Юрінком Інтер, 2003 – 512 с.

10. Павленко Н.И. Петр Великий – М.: Мисль, 1990. – 592 с.

11. Ярошенко Ф.О., Павленко В.Л. Історія податків та оподаткування в
Україні: Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2002. –
240 с.

12. Цимбал Т.Я. Держава, право та податкова система України (у схемах):
Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України 2002, – 45 с.

13. Кучерявенко Н.П. Курс налогового права в 6-ти томах. Том 1. Генезис
налогового регулирования (в 2–х частях) – Часть I. – Харьков: Легас,
2002. – 665 с.

14. Чистяков А.С. История Петра Великого. (672–1725) / Издание
репринтное. – М.: Буклет, 1992. – 521 с.

15. Мельник А.Д. Налоговый потенциал в зеркале русской истории //
Налоговый вестник. – 2000. – № 3. – С. 156–158.

16. Цимбал Т.Я. Із історії податків на території України // Науковий
вісник УФЕІ ДПА України: Збірник наукових праць. – Ірпінь, 1997. – № 1.
– С. 19–20.

17. Российское законодательство Х–ХХ веков: в 9–ти томах. / Акты Земских
соборов конца XVI – начала XVII века. Соборное уложение 1649 года. Акты
земских соборов 50–х годов / Отв. ред. А.Г. Маньков. Т. 3. – М.: Юрид.
лит., 1985. – 511 с.

18. Комарова І.В. Історичні аспекти оподаткування селянства в Україні //
Фінанси України. – 2001. – № 6. – С. 96–102.

19. Нечай Н. Нариси з історії оподаткування. – К.: Вісник податкової
служби України, 2002. – 144 с.

20. Налоги и налогообложение. – 2-е изд. / Под. ред. М.В. Романовского,
О.В. Врублевской. – СПб.: Питер, 2001. – 544 с.

21. Брегель Э.Я. Налоги, займы и инфляция на службе империализма. – М.:
Госфиниздат, 1953. – 359 с.

22. Бураковский В.В., Кармазин В.Я., Каламбет С.В., Водолазская О.А.
Налоги: Учебное пособие. – Днепропетровск: „Пороги”, 1998. – 611 с.

23. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. – Харьков: Консул, 1997.
– 432 с.

24. Соловьев С.М. Публичные чтения о Петре Великом / Отв. ред. Бучанов.
– М.: Наука, 1984. – 232 с.

Похожие записи