Реферат на тему:

Податки в Україні за часів Речі Посполитої

У першій половині ХІV ст. більшість українських земель (Поділля,
Київщина, Чернігівщина) увійшли до складу Великого Князівства
Литовського. Тут збереглася податкова система періоду Київської Русі та
діяли закони „Руської правди” аж до другої половини ХVІ ст., коли після
Люблінської унії Литви з Польщею (1569 р.) українські землі увійшли до
складу Речі Посполитої. На українських землях була впроваджена польська
податкова система, за якою шляхта з 1374 р. і маєтки католицької церкви
з 1381 р. звільнялися від сплати податків [1,с. 52].

Найширші маси сільського і частково міського населення були зобов’язані
відбувати панщину, сплачувати натуральну данину і грошовий чинш та інші
сплати безпосередньо своїм панам (шляхті).

У селах існували громади, на чолі яких стояв „старець”, „отаман” або
„староста”. При ньому була громадська рада – „добрі люди” або „мужіє”.
Старосту та раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків
[1, с. 53].

Селяни жили „дворищами” – громадками, переважно складалися з родичів,
хоча могли бути там і сторонні люди. Вони мали голову і членів дворища,
так званих „поплечників” або „потужників”. У склад дворища входило
кілька хат і всі вони були одиницею оподаткування – „тягла”. Земельна
площа дворищ була різною – від 33 моргів (19,5 десятини) до 500 моргів
(1, 53). Кілька дворищ об’єднувалася у село, а кілька сіл становили
волость, яка була адміністративною одиницею.

Залежно від характеру повинностей селяни поділялися на три категорії. До
першої категорії належали тяглі селяни. Вони працювали у пана на ріллі з
своєю худобою (спочатку 8–10 днів на рік, пізніше 2–4 дні на тиждень). У
другу категорію входили ремісники і службові селяни. Були цілі села
колісників, ковалів, пекарів. До них належали службові селяни: рибалки,
бортники, конюхи тощо.

Третю категорію складали чиншові селяни, їх ще називали данниками. Вони
платили чинш із своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо [1, с.
54–55].

Практично зразу ж після Люблінської унії польська влада на нових
територіях починає активно втілювати в життя своє законодавство. На
українських землях починають діяти „Устави на волоки”, запроваджені у
Польщі ще в 1557 році королем Сигізмундом ІІ Августином. Волоками
називалися одиниці площі земельної ділянки.

Внаслідок реформи було ліквідовано спільне землеволодіння у формі
дворища. Вільні селяни одержували по одній волоці (або пану), кріпаки –
по 1/3 волоки. На селян, наділених землею, яка перейшла у їх власність,
були накладені нові обов’язки натурою і працею. Фактично сталося
зменшення площ сільськогосподарських угідь, що належали сільським
господарствам. Знищення общини в оподаткуванні диктувало потребу
запровадження нової системи справляння податків, адже консолідована
відповідальність сільської общини не могла більше застосовуватися.

Одиницею поземельного податку був лан або волока (16,8–25 га), з якого
селяни сплачували від 10 до 30 грошів. На ланове припадало понад 90 %
прямих податків [1, с. 58].

Ланове збирали самі пани-шляхтичі і часто з тих земель, якими
користувалися піддані, звільняючи від податків свої фільварки.

Щоб прибрати цей багатий край до своїх рук, польські чиновники робили
люстрації (описи) українських земель. Такі описи проводилися в 1552,
1616, 1622, 1636 роках, які донесли до нас велику історичну інформацію.

Опис 1552 року дає лише загальну інформацію.

За описом 1616 року фігурують так звані літки та літочки, які не
сплачували податків і не виконували повинностей.

Опис 1622 року подає цілий ряд сіл, слобод, які були щойно засновані і у
зв’язку з цим не сплачували податків.

З люстрації 1636 року відомо, що на остерських землях утворилися нові
села – Семиполки, Калита, Заваричі, Люкрець, які на 8 років були
звільнені від податків на користь польської шляхти, яка тут оселилася
після 1619 р. [1, с. 58].

Кріпацтво ще не набуло на той час тяжкого стану, а замкові повинності
були не надто великими:

– з пари волів – 1 золотий, чверть вівса, осьмачка жита;

– з диму – 2 курей, 10 яєць, віз сіна, віз соломи, 2 вози дров;

– з 25 пар волів – ялова корова, кабан, чотири вівці, кадь меду,
пів-бочки солоної риби [1, с. 58–59].

Протягом ХІV–XV ст. багато міст України здобули „магдебурзьке право” –
самоврядування: Володимир-Волинський (1324 р.), Львів (1352 р.),
Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.),
Київ (1497 р.) [1, с. 59].

На чолі міста стояв магістрат, який збирав податки. Міський податок
„щос” був спочатку загальним майновим, прибутковим податком. Пізніше він
перетворився на податок від нерухомого майна у місті (приблизно 4 % від
вартості майна).

Міщани, які користувалися самоврядуванням у містах, хоч і були юридично
незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності (зокрема
сплачували податки), так і ті, що встановлювалися міською владою. До
останніх належали утримання міської адміністрації, варти князівського
війська, сплата грошових податків до міської скарбниці [2, с. 104].

Міста України були важливим джерелом грошових надходжень до державної
скарбниці, тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися
всі загальнодержавні податки – серебщина, воловщина, подимний збір тощо.
І все-таки магдебурзьке право істотно полегшувало становище міщан, що
залежали від феодалів [2, 105].

Міщани сплачували деякі види надзвичайних сеймових податків, які
накладала на сеймах шляхта для вирішення надзвичайних, головним чином
військових потреб. Крім того, до міських кас також сплачували чисельні
місцеві податки з торгів і промислів: чопове і шеляжне – від продажу
алкогольних напоїв; прасовка – за торгівлю сіллю; пасічний – за
бджільництво; шос – на будівництво доріг; складове; від ваги міри; на
міську сторожу; на ремонт міських укріплень, шляхів, мостів тощо.
Існував навіть колядницький збір, за колядування під час різдвяних і
пасхальних свят. Його збирали так звані крайники, які самі звільнялися
від цього збору.

У ХVI ст. під впливом польського права відбулися значні зміни у
землеволодінні. Зокрема, селянські землі почали вважатися державними або
панськими, селянинові було заборонено продавати свій наділ. Цю практику
юридично затвердив Третій Литовський статут 1588 р.

Дещо раніше в 1557 був прийнятий Закон в „Уставах на волоки”,
родоначальником якого був польський король і великий князь литовський
Сигізмунд ІІ Август. Згідно з цим законом була здійснена аграрна
реформа. В її основу були покладені „волоки” – розмір земельного наділу
– 33 морги (20 десятин).

Оподаткування населення здійснювалося відповідно до родючості грунтів.
Кращі орні землі відбиралися у державне володіння і передавалися
магнатам і шляхті під фільварки. „Путні бояри” та „панцерні слуги”
(професійні воїни) діставали по 2 волоки. Гірші землі поділялися між
селянськими господарствами по одній волоці на дворище, а в деяких
місцевостях – по половині або чверті волоки.

З метою забезпечення можливості повного та своєчасного стягнення
податків селянам починають повністю забороняти перехід від одного до
іншого феодала, встановлював ряд натуральних повинностей. Це означало не
що інше, як початкову форму закріпачення, яка паралельно з юридичною
залежністю осіб означала нову систему податкового адміністрування.

Селяни, наділені волоками землі, мали сплачувати певний чинш (натурою і
грішми) та відробляти панщину в маєтку свого господаря (з розрахунку 2
дні на тиждень) [2, с. 132].

Розкладний метод оподаткування як основа справляння податків залишається
у підвалинах податкової системи Речі Посполитої. Розкладання податків
проводилися між територіями, підпорядкованими шляхтичам. Далі до
низового рівня шляхта проводила розкладання на свій розсуд. Фактично це
означало втрату тих демократичних засад оподаткування, які
простежувалися в період Великого Князівства Литовського, з його системою
контролю за збирачами, общинними зборами та князівськими судами.

Українське православне міщанство змушене було платити податок на
утримання католицького духовенства.

Під час Литовсько-Польської доби при дворі князя було введено посаду
підскарбія, який стежив за своєчасним збиранням податків. Низовою ланкою
були атамани, або ж старці, і їх підлеглі войтики, сорочинки. Головною
їх функцією було своєчасне і повне збирання податків до князівської
скарбниці. У містах з магдебурзьким правом збиранням податків займалася
Рада міста.

Наприкінці ХVI – на початку XVII ст. у Речі Посполитій, а отже на
Україні, поширеною стала практика передачі права на збирання
надзвичайних і міських податків в оренду [3, с. 65].

Подібна практика посилила нерівність і зловживання при збиранні
податків, оскільки орендарі намагалися зібрати не лише суму для
коронного скарбу, але й для власних потреб.

На селянстві лежав увесь тягар сплати податків на користь держави,
окремих феодалів, а також церковної десятини.

Крім того, вони відбували різні повинності (головним чином виконувати
будівельно-ремонтні роботи).

Із залежних селян, так званих „данників”, податки стягувалися натурою
продуктами, худобою і грошима.

Кріпаки „тяглові” і „роботні” селяни відбували повинності переважно у
формі панщини.

Найбільш спроможні селяни залучалися до військової служби і звільнялися
від сплати податків [4, с. 133].

Вони вважалися вільними людьми, і частина їх у ХVI ст. одержала
шляхетські права [4, с. 134].

Одна із особливостей тогочасної організації виробничої діяльності у
містах полягала в тому, що ремісники об’єднувалися у професійні
корпорації – цехи.

На чолі цеху перебував цехмістер – старшина, якого вибирали з
найвпливовіших, найбільш досвідченіших майстрів. Майстер керував
справами цеху та розпоряджався цеховим майном. Цехи платили місту
визначену суму податків [4, с. 134].

Правове становище міського населення залежало від категорії міста
(королівське чи великокнязівське, приватновласницьке, церковне,
самоврядне), а також майнового стану і роду занять міщанина.

Мешканці міст, що належали окремим феодалам, платили чинш і податки,
виконували ряд повинностей на користь власника.

Мешканці королівських і великокнязівських міст також виконували
загальнодержавні і встановлені старостами та управителями повинності.

Від повинностей не звільнялося і населення самоврядних міст [4, с. 135].

Таким чином, основними особливостями оподаткування в Україні періоду
Речі Посполитої були:

– продовження застосування розкладної форми стягнення податків;

– ліквідація кругової (консолідованої) відповідальності общини за сплату
податків та заміна її системою стягнення васалами короля на основі
особистої залежності платників;

– подальша перевага прямих податків у системі всіх платежів і зборів;

– звільнення всього католицького духовенства від оподаткування і
одночасно посилення нерівномірності платників на релігійному підґрунті
за рахунок запровадження податків з православних на користь католицької
церкви [5, с. 106].

Література:

Ярошенко Ф.О., Павленко В.Л. Історія податків та оподаткування в
Україні: Навчальний посібник. – Ірпіпь: Академія ДПС України, 2002. –
240 с.

Чайковський А.С., Батрименко В.І., Зайцев Л.О., Копиленко О.Л. та інші.
Історія держави і права України / За заг. ред. А.С. Чайковського. – К.:
Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.

Нечай Н.В. Нариси з історії оподаткування. – К.: Вісник податкової
служби України, 2002. – 144 с.

Цимбал Т.Я. Держава, право та податкова система України (у схемах):
Навчальний посібник. – Ірпінь: Академія ДПС України, 2001. – 45 с.

Ярошенко Ф.О., Мельник П.В., Андрущенко В.Л., Мельник В.М. Історія
оподаткування: Навчальний посібник. – Ірпінь: Національна академія ДПС
України, 2004. – 242 с.

Похожие записи