Питання пред’явлення векселя до платежу
Проблема можливості звернення в суд з позовом при настанні строку
платежу без пред’явлення векселя до платежу фактично, не висвітлена в
літературі, хоча вона, на мій погляд, є однією з актуальних на практиці.
Відповідно до ст.38 Уніфікованого закону (далі – УЗ) держатель
перевідного векселя строком на певний день або в стільки-то часу від
складання або пред’явлення повинен пред’явити перевідний вексель до
платежу або в день, коли він повинен бути оплачений, або в один із двох
наступних робочих днів.
На практиці господарські суди при розгляді справ відмовляють в позові
про стягнення вексельної суми, мотивуючи рішення тим, що позивач не
пред’явив вексель до платежу. Виникає питання: чи має право
векселедержатель пред’явити позов у випадку, коли вексель не був
пред’явлений до платежу?
Вважаю, що векселедержатель завжди має право пред’явити позов проти
векселедавця (в простому векселі) і акцептанта у випадку настання строку
платежу, якщо платіж не був вчинений, незалежно від того, чи був вексель
пред’явлений до платежу. Правила ст.38 УЗ встановлюють, що
векселедержатель повинен пред’явити вексель до платежу у встановлені
строки. Закон не встановлює, які юридичні наслідки наступають у випадку
непред’явлення векселя до платежу. Якщо вексель не був пред’явлений до
платежу у встановлені строки, пред’явлення його до платежу в інші строки
втрачає свою актуальність і юридичну значимість. Як показує практика,
встановити місцезнаходження векселедавця простого векселя або акцептанта
проблематично і, як правило, вказані боржники створюють перешкоди в
фіксації факту пред’явлення до платежу векселя.
Окрім вищевказаного, можливість звернення з позовом без пред’явлення до
платежу можна припустити з наступних міркувань. Вексель – безумовне
абстрактне грошове зобов’язання, в силу якого векселедавець (акцептант)
зобов’язується заплатити певну грошову суму при настанні конкретного
строку. Строк виконання вексельного зобов’язання наступив, але воно не
виконано, що дає право векселедержателю звернутися з позовом до
векселедавця в простому векселі і акцептанта, оскільки останні несуть
відповідальність за своїми зобов’язаннями у всіх випадках як основні
вексельні боржники, що неодноразово відзначалося судовою практикою.
Таким чином, можна зробити висновок, що єдиною і безумовною підставою
для звернення з позовом, відповідно до п.1 ст.43 УЗ, проти векселедавця
і акцептанта є невчинення платежу по векселю при настанні строку
платежу.
При цьому, пред’явлений вексель до платежу чи не пред’явлений, суттєвої
юридичної ролі не відіграє.
? o –
H
J
@B^
`
I
?
o
u
=у. Звідси випливає, що ризик, пов’язаний з втратою векселя чи з іншою
подією (наприклад, через недобросовісність самого платника), повністю
лежить на векселедержателі, який у випадку відсутності самого документу
не може реалізувати свої права за векселем і може втратити право вимоги
за векселем.
В УЗ немає будь-яких норм, що регулюють пред’явлення векселя до акцепту,
хоча на практиці можуть виникати ситуації, коли платник стверджує, що
вексель не був пред’явлений до оплати, а векселедержатель, навпаки, буде
доводити, що він звертався з вимогою до платника про вчинення платежу по
векселю, а не може подати письмових доказів своїх дій.
Відповідно до ст.38 УЗ, держатель векселя повинен пред’явити вексель до
платежу. Як вже відзначалось, в жодному нормативно-правовому акті, що
регулює питання вексельного права, поняття “пред’являти” не
розкривається.
У словниках подається наступне значення цього слова:
1) показувати, надати підтвердження чого-небудь;
2) заявити про що-небудь, вимагаючи задоволення, пояснення1.
Виходячи з цього, можна однозначно тлумачити, що під пред’явленням
векселя до платежу розуміються дії векселедержателя, в процесі яких він
повинен показати (а не передати) вексель платнику в підтвердження того,
що він є законним власником векселя, а також може заявити в будь-якій
формі, в тому числі і в усній, вимагаючи оплати векселя. Крім того,
ст.46 УЗ вказує, що доказування недотримання строків, в тому числі
строків пред’явлення, лежить на тому хто посилається на цю обставину в
спорі з векселедержателем.
Тому, на мою думку, висновок Л.А.Новосьолової про те, що
векселедержатель не зобов’язаний надавати докази своєчасності
пред’явлення векселя до платежу. Дотримання ним цих строків
презюмується, поки не буде доведено протилежне, і, безумовно, це
твердження є правильним.
Але разом з тим, для вирішення цього недостатньо: зокрема, слід
конкретизувати сам процес пред’явлення до платежу векселів.
Література
1. Уніфікований закон, запроваджений Женевською конвенцією 7 жовтня
1930 р.
2. Рукавишникова И.В. Вексель как объект гражданских правоотношений.-
М.: ЮрИнфоР, 2000.
3. Вексельное обращение: теория и практика / Под общ. ред.
А.Б.Авакова.- Харьков: Фолио, 2000.
4. Бервено С.Н., Яроцкий В.Л. Правовое регулирование вексельного
обращения в Украине.- Харьков: Право, 2001.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
