Реферат на тему:

Підвищення рівня спеціальної профілактики в місцях позбавлення волі

Актуальність даної теми викликана нагальними проблемами боротьби зі
злочинністю в кримінально-виконавчих установах (КВУ) України та
завданнями підвищення рівня взаємодії правоохоронних органів з питань
обміну інформацією відносно особи злочинця. Як показує практика, саме ці
обставини зумовлюють низький стан профілактики злочинності у місцях
позбавлення волі.

Проблема ця не нова, і над її вирішенням плідно працюють такі вчені:
М.О. Алексєєв, М.М. Гернет, О.М. Джужа, А.Ф. Зелінський,
І.В. Каретніков, А.С. Мієлін, С.Ю. Лукашевич, В.Ф. Пірожков,
А.Х. Степанюк, Г.Ф. Хохряков та ін.

У пропонованій статті автор зробив спробу обґрунтувати необхідність
створення єдиного банку даних про особу злочинця з моменту вчинення нею
суспільно небезпечного діяння до зняття або погашення судимості. На
практиці цей прогрес, як показують результати досліджень, має хаотичний,
безсистемний характер, спричинений відсутністю координуючих зусиль з
боку правоохоронних структур, що задіяні в процесі встановлення осіб,
які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину, та при
виконанні покарань и ре соціалізації колишніх засуджених.

Метою дослідження є розробка системи науково підтверджених пропозицій
щодо підвищення рівня спеціальної профілактики злочинності в Україні та
к КВУ зокрема.

Як видається, серед цих пропозицій заслуговують на увагу такі:

1. Головним заходом у цьому аспекті, на наш погляд, є розширення у
законодавчому порядку переліку альтернативних до позбавлення волі
покарань.

Про необхідність здійснення такого заходу свідчить як офіційна
статистика призначення альтернативних до позбавлення волі покарань, так
і відповідна практика їхнього застосування за кордоном.

Зокрема, у 2002 році в Україні до громадських робіт було засуджено лише
1794 особи або 0,9% у структурі всіх засуджених до різних видів покарань
(194212 тис.); штрафу – 10510 осіб (5,4%); виправних робіт – 4390 (2,3%)
[1]. Крім цього, звільнено від покарання з випробуванням 100192
засуджених (51,6%).

Це, на наш погляд, пояснюється двома основними, на наш погляд,
пояснюється двома основними причинами:

відсутністю практики застосування альтернативних покарань згідно з КК
2001 р. і наукових досліджень з цієї проблематики та ефективності їх
застосування;

стереотипи, які склалися як у науці, так і серед суддів щодо
неможливості виправлення засудженого без ізоляції від суспільства.

Водночас міжнародна практика має досить вагомі аргументи щодо
необхідності дедалі більшого застосування альтернативних відносно
позбавлення волі покарань.

Так у наших найближчих сусідніх державах (Польщі, Чехії, Словаччині)
успішно пройшла період формування апробація, яка полягає у встановленні
нагляду за злочинцем, який залишається в суспільстві, проте судом на
нього накладені певні зобов’язання й обмеження. Правила вимагають від
нього відвідувати денні центри апробації, періодично зустрічатися з
наглядовим офіцером, брати участь у певних різновидах діяльності,
передбачених положенням про апробацію, дотримуватися законослухняної
поведінки [2]. У Швеції існує чотири основних види покарань: штраф,
апробація, комбінація апробації зі штрафом та ув’язнення. При цьому 70%
із передбачених покарань у судовій практиці становлять штрафи [3].

На більш широке застосування альтернативних покарань орієнтують і деякі
міжнародно-правові акти, а саме:

1. Резолюція 76(10) «Про деякі заходи покарання, альтернативні
позбавленню волі», яка прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 9
березня 1976 року.

У підпункті «с» п.2 цієї резолюції зазначено: «Розглянути можливість
введення різних покарань (таких. як вилучення водійських прав) разом з
конфіскацією як альтернатив заміни вироку, пов’язаного з позбавленням
волі.» У підпункті «в» п.З – «розглянути доцільність відстрочки вироку
після встановлення вини, щоб застосовані санкції брали до уваги
поведінку злочинців після засудження» [4].

До речі, інститут відстрочки виконання вироку КК 2001 року в Україні
скасований. Про негативні наслідки цієї дії законодавця досить
аргументовано висловилися В. Маляренко [5], А. Гель і А. Мацко [6], інші
вчені та практики.

2. Рекомендація R(99) «Про переповнення тюрем і зростання кількості
ув’язнених».

У п.15 резолюції є положення: «Для забезпечення громадських санкцій і
заходів, які могли б застосовуватися замість позбавлення волі, необхідно
передбачити таке:

відстрочку вироку на певних умовах;

пробацію як незалежну санкцію, яка накладається без покарання у вигляді
позбавлення волі;

суворий нагляд;

громадські роботи – безоплатні роботи на користь суспільства;

затримання у вигляді застави (контракти для певних категорій злочинців);

медіація (посередництво) між порушником і жертвою (компенсація жертві);

обмеження свободи пересування шляхом, наприклад, обов’язку дотримуватись
комендантської години або електронного моніторингу» [7].

3. Рекомендація №(2000) 22 «Про вдосконалення застосування Європейських
правил відносно громадських санкцій і заходів впливу».

У п.2 рекомендації зазначено: «3 метою сприяння використання інших, ніж
тюремне ув’язнення, санкцій і заходів впливу, особливо там, де
розробляються нові закони, законодавець повинен передбачити для певної
категорії правопорушників застосування, першою чергою, тих заходів, які
не пов’язані з позбавлення волі» [8].

4. Резолюція 45/110 Генеральної Асамблеї, яка затвердила «Правила ООН
відносно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням» («Токійські
правила»).

У підпункті 8.2 ч.8 додатку до резолюції запропоновані такі альтернативи
щодо позбавлення волі:

а) усні санкції: такі як зауваження, засудження і попередження;

б) умовне звільнення від відповідальності;

в) пораження в громадянських правах;

г) економічні санкції та грошові покарання: такі як разові штрафи і
поденні штрафи;

ґ) конфіскація чи рішення (постанова) про позбавлення права власності на
майно;

д) повернення майна жертві чи постанова про компенсацію;

е) умовне покарання чи покарання з відстрочкою;

є) умовне звільнення з ув’язнення і судовий нагляд;

ж) постанова про виконання суспільно корисних робіт;

з) направлення у виправну установу з обов’язковою щоденною присутністю;

и) домашній арешт;

і) будь-який вид поводження, не пов’язаний з тюремним ув’язненням;

к) будь-яке поєднання перерахованих вище заходів» [9].

2. Немаловажним кроком, спрямованим на попередження злочинності, могло б
бути, на нашу думку, створення фонду постпенітенціарної допомоги для
засуджених, які звільняються з КВУ, за рахунок відрахувань з їхнього
прибутку у розмірі 10% від загальної суми заробітку.

Згідно з офіційними даними на стадії досудового слідства і дізнання, а
також у суді до постановлення вироку відшкодовується менше як 50% суми
збитків, визначених судом [10].

Іншу частину завданої шкоди повинні відшкодовувати засуджені, але їх
заробітки у місцях позбавлення волі не тільки не дають змоги це робити,
але й не покривають витрати на їхнє утримання в колоніях [11]. У такій
ситуації «карати» потерпілих двічі, а саме це закріплено в ст.157 КВК
України, яка зобов’язує державу (тобто тих, хто платить податки, – жертв
злочину) видавати одноразову допомогу для осіб, які звільняються з місць
позбавлення волі, є кроком негуманним, несправедливим та алогічним.

У ст.115 Виправно-трудового кодексу України (ВТК) передбачена правова
база для існування спеціального фонду з надання допомоги засудженим, які
звільняються з колоній. Порядок використання цих коштів та умови
визначаються нормативно-правовими актами Державного департаменту України
з питань виконання покарань (ДДУПВП).

Відповідно до вимог Єврейських в’язничних правил (ЄВП), обов’язок щодо
надання допомоги особам, що звільняються з місць позбавлення волі,
покладається на соціальні служби та установи, які надають допомогу
звільненим у справі соціальної реінтеграції (п.89) [12].

Створення спеціального фонду для допомоги особам, які звільняються з
арештних домів і колоній, передбачене ст.193 КВК Білорусі [13]. В КВК
Польщі (відділ 12) цей обов’язок покладається на судового куратора чи
інші суб’єкти (спілки, фундації, організації тощо – ст.38), які залучені
до виконання покарань [14]. У росіян цю функцію здійснює Уряд (ст.181
КВК) [15].

3. Основу профілактики злочинності, без сумніву, повинна складати
інформація про особу злочинця, у тому числі ув’язнених під варту та
засуджених.

Збір інформації щодо осіб, яких тримають в установах
кримінально-виконавчої системи України, зумовлюється такими обставинами:

необхідністю реалізації завдань щодо виконання покарань, індивідуальної
та загальної превенції (ст.1 ВТК, ст.1 КВК України);

T

!їни від 30.06.1993 р. «Про попереднє ув’язнення», ст.21 ВТК, ст.ст.86,
91, 92 КВК);

потребою у створенні реальної програми ресоціалізації засуджених та
забезпечення умов їх посткримінальної поведінки після звільнення з
місцьпозбавлення волі;

реалізацією функцій, що закріплені у Законі України від 18.02.1992 р.
«Про оперативно-розшукову діяльність»;

вирішенням інших проблем, що випливають з повсякденної діяльності СІЗО
та колоній (встановлення адміністративного нагляду за засудженими,
звільненими з місць позбавлення волі, умовно-дострокове звільнення від
відбування покарання, клопотання про помилування, дострокове зняття
судимості та ін. [16].

Така інформація є в інформаційно-пошукових картках (ІПК) органів
дізнання, досудового слідства, профілактичних обліках кримінальної
міліції у справах неповнолітніх, справах оперативно-розшукової
спрямованості усіх правоохоронних органів та ін.

Інші державні органи можуть дати відомості на ув’язнених та засуджених у
таких формах: а) характеристика; б) профілактичні обліки (школи,
профтехучилища, служби у справах неповнолітніх та ін.); в) медицинський
епікриз щодо психічних аномалій тощо (наркодиспансери, психіатричні
установи); г) інші, які передбачають ведення профілактичних обліків (на
державних службовців – у всіх кадрових апаратах органів державної влади;
на всіх працівників – службами охорони (відомчої чи будь-якої іншої).

Правовою основою цієї діяльності є ст.32 Конституції України та Закон
України «Про інформацію», у яких закріплено положення про те, що збір
конфіденційної інформації відносно особи можна здійснювати лише у
випадках, передбачених законом і лише в інтересах національної безпеки,
економічного добробуту та прав людини. При цьому відповідальність за
збирання, зберігання, використання та поширення відомостей про особу
покладається на орган чи службову особу, які мали право займатися такою
діяльністю.

Відповідно до ст.04 КВК України, таке право надано оперативним
підрозділам органів і установ виконання покарань, проте не створений
механізм його реалізації, оскільки ні за формою, ні за змістом не
зобов’язує інші правоохоронні органи направляти усю відому їм інформацію
на ув’язненого або засудженого через відсутність міжвідомчої Інструкції
з цих питань.

Цікавою у зв’язку з цим є ст.14 КВК Польщі, у якій закріплено таке
положення: «0рган, який виконує рішення, може розпорядитися про збір
інформації на засудженого, зокрема через розвідку оточуючого середовища,
вчинювану судовим куратором».

4. Для ефективного вирішення завдань спеціального попередження
злочинності, на наш погляд, треба створити при кримінально-виконавчих
установах діагностичні центри з вивчення особистості засуджених та
ввести у їхній склад відповідних спеціалістів інших органів: педагогів,
медиків, психіатрів, учених та ін.

Відповідно до вимог ст.91, 95 КВК України, засуджені, які прибувають у
КВУ, піддаються медичному обстеженню, первинній психодіагностиці,
психолого-педагогічному, кримінологічному та кримінально-правовому
вивченню. Ці функції покладено на адміністрацію колоній. Проте реальний
стан кадрового забезпечення органів і установ виконання покарань
(постійний дефіцит кандидатур на вакантні місця становить до 7% щорічно
до штатної чисельності персоналу) [17] та відсутність певних
спеціалістів у конкретній колонії не дають можливості належно
«діагностувати» засудженого. Це завдання могли б успішно виконувати
відповідні спеціалісти інших відомств (зокрема, освіти і науки, охорони
здоров’я). У таких умовах логічно було б ДДУПВП спільно з іншими
зацікавленими відомствами створити спільну Інструкцію з означених вище
питань.

У параграфі 3 ст.83 КВК Польщі ця проблема розв’язується так: «Міністр
юстиції, за згодою Міністра охорони здоров’я та громадської опіки,
шляхом видання, розпорядження створює діагностичні заклади…, визначає
засади організації та умови здійснення досліджень у цих закладах».

5. З метою підвищення рівня індивідуальної профілактики злочинності
дозволити засудженим мати своїх законних представників при вирішенні
проблем, що виникають у ході виконання покарання.

У ч.2 ст.8 КВК України формально це право засуджених закріплено. Більше
того, в ч.15 ст.134 КВК зазначено, що при накладенні стягнення на
засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому
порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців
у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги
особисто чи за дорученням юридичної особи.

Гадаємо, що необхідно цю норму права відобразити у правових актах, які
видаються службовими особами адміністрації КВУ: у постановах і наказах
начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки, та заступників
начальника. Відповідні застереження слід, на нашу думку, внести і у
Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ (ПВРВТУ) чи до
Статуту виконання покарань, який планується прийняти замість Правил).
Вказана норма-застереження, на наш погляд, повинна мати зміст ч.15
ст.134 КВК України і у письмовій формі її треба доводити до відома
засудженого при накладенні дисциплінарного стягнення. Це повною мірою
слід застосовувати при ухваленні інших рішень, що стосуються обмежень
прав і законних інтересів засудженого (наприклад, у разі притягненні
засудженого до матеріальної відповідальності ст.ст.136-137 КВК та ін.).

Як висновок зазначимо, що без активного залучення до процесу
попередження злочинності засуджених та раціонального використання усіх
можливостей правоохоронних органів піднести рівень спеціальної
профілактики у найкоротші строки навряд чи вдасться.

Література

Див.: Статистика судимості та призначення мір кримінального покарання //
Вісник Верховного Суду України. – 2003. – №4 (38). – С.36-41.

Див.: Беца О. Про створення служби пробації в Україні // Інформаційний
бюлетень «Аспект». – Донецьк: «Донецький меморіал». – 2002. – №1 (6). –
С.7-9.

Див.: Мендель М. Пенітенціарні системи деяких Європейських країн //
Аспект. –Донецьк, 2001. – 1(2). – С.19-22.

Див.: О некоторых мерах наказаний, альтернативных лишений свободы:
Резолюція (76) 10: принята Комитетом Министров Совета Европы 9 марта
1976 года // Аспект. – 2003. – №(9). – С.60.

Див.: Маляренко В.Т. Про соціальну зумовленість і справедливість
покарання // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №З (31). –
С.32-44.

Див.: Гель А., Мацько А. Новий Кримінальний кодекс – нові проблеми //
Аспект. – 2001. – №4 (5). – С.4-6.

Див.: Рекомендация Р (99)22 «О переполненности тюрем и росте числа
заключенных»: Принята Комитетом Министров 30.09.1999г. на 681-й встрече
заместителей Министров // Аспект». – 2000. – №1. – С.50-60.

Див.: Рекомендация №(2000) 22 «Об усовершенствовании применения
Европейских правил относительно общественных санкций и мер воздействия»:
Принята Комитетом Министров 20.09.2000г. // Аспект. – 2001. – №4 (5). –
С.52-55.

Див.: Резолюция 54/110 Генеральной Ассамблеи «Правила ООН в отношении
мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила)»: Принята
на 68 пленарном заседании 14.12.1990г. // Аспект. – 2002. – №1 (6). –
С.48-58.

Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2001 р. за даними судової
статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №4(32) – С.25.

Див.: Рудник В. Соціально-економічні проблеми застосування позбавлення
волі в Україні // Право України. – 2001. – №8. – С.96-99.

Див.: Європейські в’язничні правила: Рекомендація №R (87) 3 Комітету
Міністрів держав-членів: Ухвалена на 404-му засіданні заступників
міністрів Комітету Міністрів 12.02.1987 р. // Оцінка, шляхи подальшого
реформування в’язничної системи України. – К., 1999. – С.189-2 10.

Див.: Уголовно-исполнительный Кодекс республики Беларусь. – Минск:
Национальный центр правовой информации Республики Беларусь, 2000.

Див.: Роль і вплив кримінального та кримінально-виконавчого
законодавства Польщі у реформуванні правового поля України: Методичні
рекомендації // Укладачі О.Г. Колб, А.Б.Косило, О.М.Юхимюк. – Луцьк,
2001.

Див.: Уголовно-исполнительный Кодекс Российской Федерации. – М.: ООО
«Витрем», 2001.

Див.: Колб О.Г., Наливайко В.С., Зарадюк З.В. та ін. Стан спеціального
попередження злочинності та рівень правової культури її суб’єктів.
Проблеми співвідношення та взаємодії: Навчально-методичні рекомендації.
– Луцьк, 2003.

Див.:Льовочкін В.А. Кримінально-виконавча система України: Рік 2001 //
Аспект. – 2002. – №1 (6). – С.6.

Похожие записи