Підвідомчість і підсудність господарських справ господарським судам

Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ. Види
територіальної підсудності. Передача справ з одного господарського суду
до іншого.

В юридичній теорії правовий інститут підвідомчості означає розмежування
кола справ між судами, господарськими судами і адміністративними
органами. Сукупність юридичних норм, які утворюють інститут
підвідомчості, визначає властивості справ (характер правовідносин), у
силу яких їх вирішення віднесено до компетенції того чи іншого органу.

Під підвідомчістю, або предметною компетенцією розуміють коло справ,
віднесених законодавством до розгляду і вирішення системою господарських
судів України. Підвідомчість різних категорій спорів господарським судам
визначається господарським процесуальним законодавством і нормативними
актами матеріально-правового характеру.

Чітко визначити підвідомчість того чи іншого спору господарському суду
можливо, користуючись критеріями підвідомчості, якими є наступні:

— cуб’єктний склад учасників спору;

— характер спірних матеріальних правовідносин.

Ці два критерії пов’язані між собою і повинні існувати й
використовуватись на практиці в єдності.

Відповідно до перших статей Господарського процесуального кодексу
України і Закону України «Про господарські суди» господарський суд
вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, установами,
організаціями та іншими юридичними особами, громадянами, які здійснюють
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та в
установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької
діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, може вирішувати
спори й розглядати справи за участю державних та інших органів, а також
громадян, які не є суб’єктами підприємницької діяльності.

Спільним листом Верховного Суду України та Вищого господарського суду
України від 20 липня 1995 р. № 01-8/518а роз’яснено, що за загальним
правилом підвідомчість спорів визначається законодавчими актами України.
Однак, коли в законодавчих актах підвідомчість визначена нечітко, слід
виходити із суб’єктного складу учасників спору. Отже, якщо сторонами у
справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню господарським судом, за
винятком, передбаченим законодавством.

Відповідно до ст. 12 ГПК до підвідомчості господарських судів віднесені
справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й
виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах
про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.

Господарським судам підвідомчі також справи про банкрутство, які
розглядаються у порядку провадження, передбаченому Господарським
процесуальним кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом» та іншими законами. Справи за заявами Антимонопольного
комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими
актами до їх компетенції, також розглядають господарські суди.

Стаття 12 ГПК містить невичерпний перелік спорів, не підвідомчих
господарським судами, а саме:

— спори що виникають при погодженні стандартів і технічних умов;

— спори про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на
послуги (виконання робіт), якщо ці ціни й тарифи відповідно до
законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

— інші спори, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних
договорів та угод віднесено до відання інших органів.

Аналіз характеру спірних відносин, підвідомчих господарському суду,
дозволяє зробити висновки про те, що господарському суду підвідомчі
спори, що випливають з господарських (господарська, підприємницька
діяльність) та адміністративних (управління господарською та
підприємницькою діяльністю) відносин, а також справи про банкрутство.

Питання про підвідомчість справи вирішує суддя господарського суду
одноособово, спираючись на дані, які містяться в поданій позовній заяві.
При цьому суддя не повинен керуватися думкою позивача, а перевіряє її
правильність сам. Якщо справа не підвідомча господарському суду, суддя
виносить ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК).
Коли вказані в позові дані не дозволяють вирішити питання про
підвідомчість, суддя приймає позовну заяву, порушує провадження і,
залежно від обставин, які виявились у судовому засіданні, або вирішує
справу по суті, або ухвалою припиняє провадження по справі (ст. 80 ГПК).
Ухвала про відмову у прийнятті позовної заяви (ст. 62 ГПК) і про
припинення провадження у справі (ст. 80 ГПК) можуть бути оскаржені.
Ухвала про порушення провадження у справі (ст. 64 ГПК) не може бути
оскарженою, але сторони мають право клопотати в судовому засіданні про
розгляд питання про підвідомчі справи господарському суду.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами (за
письмовою угодою) на вирішення третейського суду (арбітражу), крім
спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при
укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів,
пов’язаних із задоволенням державних потреб. Слід мати на увазі, що
справи про банкрут- ство підвідомчі лише господарським судам і не можуть
розглядатися третейськими судами. До того ж сторони не можуть передавати
на вирішення третейського суду спори, які виникають у сфері державного
управління господарською (підприємницькою) ді- яльністю. Зокрема, справи
за заявами органів Антимонопольного комітету не можуть розглядатися
третейським судом. Сторони можуть укласти угоду про передачу спорів до
третейського суду, які виникнуть у майбутньому, а також можуть
звернутися до третейського суду з конкретної справи — як до початку
судового провадження, так і в будь-якій стадії господарського процесу, —
але до прийняття рішення у цій справі. В останньому випадку
господарський суд припиняє провадження у справі.

У широкому розумінні підвідомчість виступає як передумова права на
подання позову в господарський суд.

Інститут підсудності розмежовує підвідомчі господарським судам справи
між відмінними елементами господарської судової системи, залежно від
того, який критерій покладено в основу такого розподілу: рівень
господарського суду в системі або місце розгляду справи — підсудність
поділяється на родову і територіальну.

Родова підсудність розподіляє справи між господарськими судами різного
рівня. Загальний принцип родової підсудності, закріплений у ст. 13 ГПК,
визначає, що місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції
усі справи, підвідомчі господарським судам.

Територіальна підсудність дозволяє розмежувати предметну компетенцію
господарських судів одного рівня залежно від розгляду спору (ст. ст. 15,
16 ГПК) і може бути поділена на кілька видів. Загальна територіальна
підсудність формує основне правило розмежування компетенції однорівневих
господарських судів. Згідно з цим правилом справи розглядаються місцевим
господарським судом за місцезнаходженням:

— сторони, зобов’язаної за договором здійснити на користь другої сторони
певні дії по спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні
господарських договорів і визнання договорів недійсними;

— відповідача по спорах, що виникають при виконанні господарських
договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними
актів.

Позов до юридичної особи, який випливає з діяльності її уповноваженого
відособленого підрозділу, подається з урахуванням правил загальної
територіальної підсудності залежно від місцезнаходження відособленого
підрозділу.

Місцезнаходження визначається на момент подання позову і вказується
позивачем. Місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її
державної реєстрації (якщо законом не передбачено інше), вказується в
уставних документах та визнається за місцезнаходженням її головного
виконавчого органу.

Правила альтернативної підсудності надають позивачеві право вибору
господарського суду, де буде розглянута справа. Справи у спорах за
участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за
місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Спеціальні правила територіальної підсудності встановлені господарським
процесуальним законодавством по справах про банкрутство, які
розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

Підсудність по зв’язку справ має місце у випадку їх тісних зв’язків,
наявність яких дозволяє розглянути усі вимоги в одному процесі, тобто
незалежно від територіальної приналежності спір підлягає розгляду в тому
господарському суді, в якому вирішується інша справа, з якою пов’язаний
спір. Зустрічний позов подається за місцем подання первісного позову
(ст. 60 ГПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги
на предмет спору, подається за місцем розгляду справи, що виникла між
попередніми сторонами — позивачем і відповідачем (ст. 26 ГПК).

Виключна підсудність — це встановлена підсудність певної категорії справ
точно визначеному господарському суду, що виключає можливість розгляду
їх у будь-якому іншому суді. Встановлення виключної підсудності має на
меті забезпечити найкращі умови для правильного та оперативного
вирішення певних категорій справ, характер яких викликає труднощі
розгляду їх в іншому місці.

Перелік справ, на які поширюються правила виключної підсудності, у
статті 16 ГПК є вичерпним:

— справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним із
відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за
місцезнаходженням цього органу;

— справи у спорах про право власності на майно або витребування майна з
чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні
майном розглядаються за місцезнаходженням майна;

— справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган
виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна
Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки
Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні,
Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також
справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються
господарським судом міста Києва.

Господарське процесуальне законодавство передбачає так звану окрему
підсудність. Місце розгляду справи з господарського спору, в якому
однією зі сторін є апеляційний господарський суд, господарський суд
Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та
Севастополя, визначає Вищий господарський суд України.

Справа, яку прийняв господарський суд до свого провадження, повинна бути
розглянута ним по суті. Коли через певні обставини справа не може бути
розглянута господарським судом, до якого надійшли позовні матеріали або
в провадженні якого ця справа знаходиться, господарське процесуальне
законодавство встановлює правила передачі матеріалів справ з одного
господарського суду до іншого (ст. 17 ГПК).

Якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи
надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю не пізніше
п’яти днів з дня надходження позовної заяви або винесення ухвали про
передачу справи. Ухвалу про передачу справи за підсудністю може бути
оскаржено.

Справа, прийнята господарським судом до свого провадження за додержанням
правил підсудності, повинна бути ним розглянута по суті й у тому
випадку, коли в процесі розгляду вона стала підсудною іншому
господарському суду.

У випадку, коли після відводу суддів неможливо розглянути справу в
господарському суді, до підсудності якого вона відноситься, то Голова
Вищого господарського суду України або його заступник мають право
витребувати будь-яку справу, що є у провадженні місцевого господарського
суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.

Однак передача матеріалів за встановленою підсудністю не допускає
можливості передачі матеріалів за підвідомчістю, тобто передачу
матеріалів з господарського суду до загального суду чи іншого органу. В
таких випадках господарський суд або відмовляє у прийнятті позовної
заяви (п. 1 ст. 62 ГПК), або припиняє провадження у справі (п. 1 ст. 80
ГПК).

Тема 5. Учасники господарського процесу

Склад господарського процесу і суду. Суддя господарського суду. Сторони
в господарському процесі. Треті особи. Прокурор у господарському
процесі. Участь у господарському процесі інших осіб. Представництво в
господарському процесі.

Учасники господарського процесу становлять самостійний інститут
господарського процесуального права. Учасники господарського процесу —
це суб’єкти, дії яких можуть сприяти правильному і швидкому розгляду
спору, захисту прав і інтересів, що охороняються законом, господарюючих
суб’єктів. За змістом господарського процесуального законодавства
особами, які беруть участь у справі, вважаються ті учасники процесу, що
безпосередньо зацікавлені в результаті справи, беруть участь у процесі
від свого імені, здатні впливати на його перебіг, оскільки наділені
певним комплексом прав, які надають їм таку можливість. Правовий стан
кожного учасника процесу визначається тими функціями, які вони виконують
у ході розгляду й вирішення спору і метою, яку вони переслідують.

Всіх учасників господарського процесу залежно від правового стану можна
поділити на кілька груп. Перша група — господарські суди (судді), які
безпосередньо вирішують конкретну справу. До другої групи відносяться
учасники господарського процесу, яких закон визначає особами, що беруть
участь у справі. Такими є сторони (позивач і відповідач), треті особі,
які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не
заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурор, державні та інші
органи, які виступають на захист чужих інтересів у силу покладених на
них законом функцій. Третю групу становлять особи, які сприяють
здійсненню правосуддя, нормальному ходу вирішення. Вони не є учасниками
господарського спору, закон визначає їх як інших осіб, які беруть участь
у справі. Це посадові особи та інші працівники підприємств, установ,
організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі
пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові
експерти, перекладачі, представники та інші.

Норми господарського процесуального права досить чітко визначають
правові гарантії та правовий стан кожного з учасників господарського
процесу, їхні процесуальні права й обов’язки. Склад учасників зумовлений
завданням господарського судочинства. Кожен учасник господарського
процесу наділений законом певними правами і обов’язками згідно з метою
його участі у процесі. Серед всіх учасників господарського процесу
виокремлюються особи, без яких процес по конкретному спору неможливий.
Обов’язковими учасниками господарського процесу є господарський суд
(суддя) — основний, головний та обов’язковий учасник, який здійснює
судову владу (на нього законом покладено завдання розгляду і вирішення
спорів) і сторони. Участь у процесі інших осіб не є обов’язковою, склад
їх залежить від обставин кожної справи.

Загальною підставою участі в господарському процесі для всіх осіб, які
беруть участь у справі, виступає наявність процесуальної
правосуб’єктності. Господарська процесуальна правосуб’єктність виникає з
моменту державної реєстрації організації як юридичної особи, громадян —
як суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а
для державних та інших органів — з моменту їх створення і наділення
відповідною компетенцією. Неюридичні особи і громадяни, які не мають
статусу суб’єкта підприємницької діяльності, набувають господарської
процесуальної правосуб’єктності лише у випадках, прямо передбачених
законом. Господарська процесуальна правосуб’єктність — це здатність
безпосередньо чинити процесуальні дії, здійснювати свої процесуальні
права й обов’язки. Громадяни реалізують господарську процесуальну
правосуб’єктність самостійно або через своїх представників, а
організації, державні та інші органи — через свої колегіальні чи
одноособові органи, або через належним чином уповноважених
представників.

Господарський суд виступає як головний і обов’язковий суб’єкт
господарського процесуального правовідношення, права й обов’язки якого
не суперечать правам та обов’язкам інших учасників процесу. На ньому
лежить обов’язок максимальної реалізації прав та обов’язків інших
учасників господарського судочин- ства. Суддя господарського суду в
господарському процесі користується всіма необхідними правами по
виявленню дійсних обставин справи, встановленню прав і обов’язків
сторін, які випливають зі спірного правовідношення.

Процесуальний стан судді господарського суду закріплений діючим
законодавством і характеризується його керівною роллю в процесі та
широким колом повноважень, спрямованих на захист прав і інтересів, які
охороняються законом, суб’єктів господарської діяльності. Чинне
законодавство не лише наділяє суддів господарського суду повноваженнями,
які необхідні для здійснення правосуддя, але і забезпечує гарантії цієї
діяльності. Судді незалежні, незмінні, у своєї діяльності користуються
лише законами та іншими нормативно-правовими актами, не відповідальні
перед іншими гілками державної влади. Вимоги судді господарського суду
обов’язкові для всіх підприємств, організацій і посадових осіб. Суддя
здійснює важливі повноваження на всіх стадіях процесу. Суддя місцевого
господарського суду розглядає справу і вирішує спір одноособово, залежно
від категорії і складності справи, її може бути розглянуто колегіально у
складі трьох суддів. Перегляд в апеляційному та касаційному порядку
здійснюється колегією суддів відповідних судів. Права судді, якими він
наділений для здійснення своїх повноважень, не закріплені в одній
конкретній статті, а сформульовані у ряді певних статей, у першу чергу в
Конституції України, в Законі України «Про судоустрій України» і
Господарському процесуальному кодексі України. Суддя одноособово вирішує
питання про прийняття позовної заяви (ст. 61 ГПК), має право відмовити у
її прийнятті (ст. 62 ГПК) або повернути її (ст.63 ГПК). Для правильного
і своєчасного вирішення спору суддя на підготовчій стадії має право
виконувати широке коло повноважень, невичерпний перелік яких містить
ст. 65 ГПК. За певних умов суддя може залучити до участі у справі
іншого, належного відповідача (ст. 24 ГПК), витребувати документи і
матеріали, необхідні для вирішення спору (ст. 38 ГПК), призначити судову
експертизу (ст. 41 ГПК), вжити заходів щодо забезпечення позову (ст. 66
ГПК), прийняти рішення з господарського спору (ст. 82 ГПК), здійснювати
інші дії, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Важливого значення у забезпеченні об’єктивності та неупередженості судді
при розгляді справи набуває ст. 20 ГПК, яка встановлює підстави і
регламентує процедуру відводу або самовідводу судді. Суддя не може брати
участь у розгляді справи, якщо він є родичем осіб, які задіяні в
судовому процесі, або встановлено інші обставини, що викликають сумнів у
його неупередженості. Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може
брати участі у новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали,
прийнятої за його участю.

Відвід судді можуть заявити сторони та прокурор, який бере участь у
судовому процесі. Відвід повинен бути мотивованим, заявлятися у
письмовій формі до початку вирішення спору. Після цього заявити відвід
можна, якщо про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після
початку розгляду справи по суті. Задоволення заяви про відвід судді або
її відхилення здійснюється головою господарського суду або його
заступником. Питання відводу заступника голови вирішує голова
господарського суду. Якщо голова господарського суду прийняв справу до
свого провадження, питання про його відвід вирішується президією Вищого
господарського суду України. Про відвід судді, голови господарського
суду, його заступника виноситься ухвала в триденний строк з дня
надходження заяви про відвід.

Посилання представника на те, що підставою відводу судді є незадоволення
суддею позовних вимог заявника з іншої справи або що інший суддя вже
вирішує аналогічну справу і ознайомлений з обставинами справи, яка
розглядається, тому він скоріше розгляне спір по суті й винесе
справедливе рішення, не можуть викликати сумніву в неупередженості
судді. Законодавство передбачає вичерпний перелік підстав для відводу
або самовідводу судді господарського суду. Цей перелік не підлягає
розширеному тлумаченню.

?

o

ресах держави; а також Рахункову палату — в інтересах держави у межах
повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Позивачами є підприємства, установи, організації та громадяни — суб’єкти
підприємницької діяльності, що подали позов або в інтересах яких подано
позов про захист порушеного чи оспорюваного права або інтересу, який
охороняється законом. Відповідачами є підприємства, установи,
організації і громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, яким
пред’явлено позовну вимогу (ст. 21 ГПК).

Вже зазначалося, що підприємства та організації, які є сторонами в
господарському процесі, повинні мати статус юридичної особи. Згідно зі
ст. 23 Цивільного кодексу України юридичними особами визначаються
організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені
набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов’язки бути
позивачами і відповідачами в господарському суді й третейському суді.
Статус юридичної особи не залежить від її форми власності або
організаційно-правової форми. Статусу юридичної особи організація
набуває з моменту її державної реєстрації та припиняється з моменту
виключення з державного реєстру. Таким чином, статус юридичної особи
дозволяє організації виступати в господарському процесі як позивачем,
так і відповідачем. Відповідачами й позивачами в господарському процесі
можуть бути громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб’єкта підприємницької діяльності, який, як і статус юридичної особи,
виникає з моменту державної реєстрації і припиняється з моменту відміни
державної реєстрації і виключення з державного реєстру.

Звідси висновок: зазначені особи можуть бути позивачами і відповідачами
в господарському процесі лише за умов їхньої юридичної легалізації.
Сторонами господарського процесу, згідно з діючим законодавством, можуть
бути також іноземні юридичні особи.

Що стосується випадків, коли сторонами (позивачами і відповідачами)
виступають державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами
підприємницької діяльності, вони повинні бути прямо зазначені у
законодавчих актах.

Позивач і відповідач виступають як суб’єкти спірного матеріального
правовідношення, однак доки не прийнято рішення з приводу їх прав і
обов’язків, господарський суд виходить із наявності спірного права
(передбачення його) у однієї сторони та обов’язків (передбачення такого)
у другої сторони. Тому обидві сторони господарського процесу (позивач і
відповідач) — це тільки передбачувані суб’єкти спірного матеріального
правовідношення, яке буде предметом розгляду в господарському процесі.

Позивач — це особа, яка передбачувано є володарем спірного права або
інтересу, що охороняється законом, і яка звертається до господарського
суду за захистом, оскільки вона вважає, що її право порушено або
необґрунтовано оспорюється відповідачем. Слід зазначити, що оскільки
позовна заява подається особою або в її інтересах, на захист особи з
матеріально-правового відношення, тому, коли від позову відмовляється
особа, яка подала позов в інтересах іншої, остання має право вимагати
розгляд справи по суті, але коли відмовляється від позову особа, в
інтересах якої він поданий, це тягне за собою залишення позову без
розгляду, за виключеннями, встановленими законодавством.

Відповідач — це особа, яка, за ствердженням позивача, є або порушником
його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і
яка внаслідок цього притягується до відповіді за позовом і проти неї
порушено справу.

Сторони користуються рівними процесуальними правами. Рівність правових
можливостей сторін полягає в тому, що вони мають однакові можливості по
використанню процесуальних засобів свого захисту.

Стаття 22 ГПК встановлює права й обов’язки сторін, відповідно до якої
вони мають право:

— знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії;

— брати участь у судових засіданнях;

— подавати докази;

— брати участь у дослідженні доказів;

— заявляти клопотання;

— давати усні та письмові пояснення господарському суду;

— наводити свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході
судового процесу;

— заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників господарського
процесу;

— оскаржувати судове рішення господарського суду;

— а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм
Господарським процесуальним кодексом України.

Не існує прав без обов’язків, тому законодавство передбачає, що сторони
зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними
правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом
інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та
об’єктивного дослідження всіх обставин справи.

Сторони, окрім загальних прав (для обох сторін), мають також виключні
права (для кожної сторони окремо). Так, позивач вправі до прийняття
рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити (за
умови дотримання досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених
ГПК в цій частині) або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від
позову. Відповідачеві належить право визнати позов повністю або
частково. Але процесуальні дії позивач і відповідач здійснюють під
контролем господарського суду. Господарський суд не приймає відмови від
позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем,
якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й
охоронювані законом інтереси. У таких випадках суд розглядає спір по
суті.

Законодавством передбачена можливість участі у справі кількох позивачів
чи відповідачів, так звана процесуальна співучасть. У цьому випадку
кожний із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає
самостійно (ст. 23 ГПК).

Стаття 24 ГПК передбачає можливість залучення до участі у справі іншого
відповідача або заміну неналежного відповідача. Господарський суд за
наявності достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за
клопотанням сторони або за своєю ініціативою для участі у справі іншого
відповідача. Таке залучення з ініціативи господарського суду може
здійснюватися незалежно від додержання порядку досудового врегулювання,
клопотання сторін з цього питання може бути задоволено лише за умови
вжиття досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених
законодавством.

Маючи на увазі, що іншого відповідача можна залучити як співвідповідача
поряд із первісним відповідачем, таке залучення — один із прикладів
процесуальної співучасті.

Коли інший відповідач притягується замість первісного, мова йде про
заміну неналежного відповідача. Господарський суд, встановивши до
прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна
відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи
провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним.
Про залучення іншого чи заміну неналежного відповідача виноситься
ухвала, і розгляд справи починається заново. Всі попередні дії, які
здійснював неналежний відповідач, не мають правового значення. Заміна
відповідача можлива лише при розгляді справи судом першої інстанції.

Від заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесу- альне
правонаступництво (ст. 25 ГПК). Заміна в господарському процесі особи,
яка є стороною або третьою особою, іншою особою (правонаступником)
називається правонаступництвом. Процесуальне правонаступництво
передбачає правонаступництво в матеріальному праві, яке можливо при
зміні осіб зобов’язання, при переході прав кредитора до іншої особи на
підставі закону.

Процесуальне правонаступництво в українському господарському процесі
обмежене лише одним випадком, що закріплено у ст. 25 ГПК, тобто у разі
вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням
господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства
чи організації. Господарське процесуальне законодавство не бере до уваги
те, що правонаступництво може мати місце внаслідок уступки вимоги,
переведення боргу, смерті громадянина — суб’єкта підприємницької
діяльності. Хоча згідно з роз’ясненнями Вищого арбітражного суду України
в господарському процесі має застосовуватись процесуальне
правонаступництво, яке випливатиме із зазначених матеріально-правових
відносин (переведення боргу, уступка вимоги), все ж ці питання
потребують чіткого законодавчого врегулювання.

На відміну від заміни неналежного відповідача, правонаступництво можливо
на будь-якій стадії господарського процесу. Про правонаступництво суддя
вказує в рішенні або ухвалі. Всі дії, вчинені в процесі до вступу
правонаступника, є обов’язковими для нього. Процесуальне
правонаступництво завжди є загальним: універсальний правонаступник
продовжує брати участь у процесі правопопередника за повним обсягом його
процесуальних прав та обов’язків, незалежно від того, чи є
правонаступництво в матеріальному праві універсальним або сінгулярним.
Види правонаступництва в матеріальному праві мають значення лише як його
підстава, тоді як заміна неналежного відповідача не передбачає
будь-якого матеріально-правового зв’язку між особами, які змінюють один
одного.

Багатосуб’єктність матеріальних відносин зумовлює необхідність участі
третіх осіб у господарському процесі. Господарське процесуальне
законодавство передбачає два види третіх осіб, які заявляють самостійні
вимоги на предмет спору і які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору.

Предмет спору — матеріальний об’єкт, з приводу якого виникає спір між
позивачем і відповідачем. Треті особи із самостійними вимогами на
предмет спору мають правовий зв’язок зі спірним матеріальним
правовідношенням, з предметом спору. Треті особи без самостійних вимог
на предмет спору мають більш опосередкований зв’язок з позивачем та
відповідачем. Суб’єктами правовідношення, які знаходяться під впливом
спірного матері- ального правовідношення, що є предметом розгляду в
господарському суді, потрібна процесуальна гарантія від можливого
прямого або побічного обмежування його прав і законних інтересів, вони
повинні й мають можливість взяти участь у справі.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть
вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши
позов до однієї або двох сторін за умови вжиття заходів досудового
врегулювання спору, у випадках, передбачених законодавством (ст.26 ГПК).
З позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами справляється
державне мито. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у
справу господарський суд виносить ухвалу. Треті особи, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть
усі обов’язки позивача.

Третіх осіб із самостійними вимогами слід відрізняти від співпозивачів,
які можуть вступити в процес одночасно з порушенням справи. Вимоги
співпозивача завжди спрямовані до відповідача за первісним позовом,
вимоги ж третьої особи із самостійними вимогами можуть бути звернені як
до позивача або відповідача, так і одночасно до обох. До того ж вимоги
співпозивачів завжди між собою пов’язані, тоді як вимоги третьої особи
із самостійними вимогами і позивача (співпозивача) обов’язково мають
взаємовиключний характер.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть
вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття
рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може
вплинути на їхні права або обов’язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути
залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з
ініціативи господарського суду (ст. 27 ГПК). У заявах про залучення
третіх осіб і заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача
або відповідача зазначається, на яких підставах цих третіх осіб належить
залучити або допустити до участі у справі.

Вступ таких третіх осіб у справу або залучення їх до участі у справі
проводиться незалежно від вжиття ними заходів досудового врегулювання
спору зі сторонами. Питання про допущення або залучення третіх осіб до
участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього
приводу ухвалу.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються
процесуальними правами і несуть процесуальні обов’язки сторін, крім
права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення
розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання
позову.

Ухвали про прийняття позовної заяви та вступ третіх осіб, які заявляють
самостійні вимоги на предмет спору, у справу та про допущення або
залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, не можуть бути оскаржені — це не передбачено Господарським
процесуальним кодексом України.

Серед учасників господарського процесу законодавство окремо визначає
прокурора. Прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії її
розгляду для представництва інтересів громадянина або держави, подати
апеляційне, касаційне подання, а також подання про перегляд за
нововиявленими обставинами. З цією метою прокурор може звернутися до
господарського суду з позовом в інтересах держави або громадянина
(ст. 29 ГПК). У ст. 2 ГПК зазначено, що господарський суд порушує справи
за позовними заявами прокурорів та їхніх заступників, які звертаються до
господарського суду в інтересах держави. Правовий стан прокурора в
господарському процесі визначається Господарським процесуальним кодексом
України і Законом України «Про прокуратуру».

Справи, стосовно яких прокурор має право порушувати справу в
господарських судах, в законі не визначені. Тому прокурор повинен сам
визначити, чи є порушення державних інтересів в кожному конкретному
спорі.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором
в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції
держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу
позивача.

Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський
суд письмово, а в судовому засіданні — і усно.

Згідно зі ст. 5 ГПК прокурор (його заступник) мають право звертатися до
господарського суду без ужиття заходів досудового (претензійного)
врегулювання. Позовна заява прокурора має відповідати вимогам
ст. ст. 54,57,58 ГПК. Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне
мито» прокурора звільнено від сплати державного мита при поданні
позовної заяви до господарського суду.

Питання про взаємовідносини в господарському процесі прокурора, який
подав позов, і особи, в інтересах якої цей позов подано, є важливим.
Прокурор, що подав позовну заяву, несе обов’язки і користується правами
позивача, крім права на укладення мирової угоди. Відмова прокурора від
поданого ним позову не позбавляє позивача вимагати вирішення спору по
суті. Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах
держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати
вирішення спору по суті.

Серед учасників господарського процесу важливу роль відіграють особи, що
сприяють здійсненню господарським судом правосуддя в господарських
відносинах. У господарському процесуальному законодавстві вони
становлять правовий інститут — інші учасники процесу. Роль і можливості
таких учасників різні, але всі вони сприяють розгляду справи.

В господарському процесі можуть брати участь посадові особи та інші
працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших
органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під
час розгляду справи (ст. 30 ГПК). Господарський суд вправі викликати
таких осіб як у процесі підготовки справи до розгляду (ст. 65 ГПК), так
і під час її розгляду (ст. 77 ГПК).

Ці особи зобов’язані з’явитись до господарського суду на його виклик,
сповістити про знані ними відомості та обставини у справі, подати на
вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі. Поряд з
обов’язками законодавство надає таким особам певні права: право
знайомитись з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази,
брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Але слід звернути увагу, що хоча пояснення посадових осіб та інших
працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших
органів відповідно до ст. 32 ГПК є одним із засобів доказування, ці
особи не є свідками. Та взагалі, в українському господарському
процесуальному законодавстві немає інституту свідків, але дійсність
потребує його наявності та детальної правової регламентації.

Для роз’яснення питань, що виникають при розгляді справи і потребують
спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41
ГПК), й у господарському процесі може брати участь судовий експерт
(ст. 31 ГПК). Права, обов’язки та відповідальність судового експерта
визначаються Господарським процесуальним кодексом та Законом України
«Про судову експертизу». Проведення судової експертизи має бути доручено
компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють
необхідними для цього знаннями.

Судовий експерт зобов’язаний за ухвалою господарського суду з’явитися на
його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених перед ним
питань. Висновок робиться у письмовій формі й повинен відповідати
вимогам ст. 42 ГПК.

Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право
знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні
доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових
матеріалів.

Важливою гарантією забезпечення об’єктивної діяльності судового експерта
є його право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів
недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання
покладеного на нього обов’язку.

Другою гарантією такого забезпечення є відвід судового експерта. Сторони
і прокурор, який бере участь у господарському процесі, мають право
заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно
заінтересований у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб,
які беруть участь у господарському процесі, а також з мотивів його
некомпетентності. Відвід повинен бути мотивованим, заявлятися у
письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після цього
можна лише у випадку, коли про підставу відводу сторона чи прокурор
дізналися після початку розгляду справи по суті. Питання про відвід
вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

Перекладача в господарському процесі слід також віднести до інших
учасників, які сприяють здійсненню правосуддя в господарських
відносинах. Але його статус у господарському процесуальному
законодавстві не врегульований.

До учасників господарського процесу відносяться також представники
сторін і третіх осіб (ст. 28 ГПК). Інститут представництва у
господарському суді має важливе значення для господарського процесу в
справах захисту суб’єктивних прав і законних інтересів сторін і третіх
осіб, оскільки сприяє повному здійсненню їхніх процесуальних прав і
обов’язків.

Представництво в господарському процесі — це діяльність представника при
розгляді справи в судовому процесі, що здій- снюється від імені особи,
яку представляють з метою досягти для неї найбільш сприятливого рішення,
а також для надання допомоги в реалізації своїх прав. Діяльність
представника в господарському процесі складається з юридичних дій, які
йому доручає здійснити особа, що він представляє. Таким чином,
представництво в господарському суді — це правовідношення, в силу якого
одна особа (судовий представник) здійснює процесуальні дії в межах
наданих йому повноважень від імені та в інтересах особи, яку він
представляє (сторони, третьої особи), внаслідок чого безпосередньо для
останнього виникають права й обов’язки.

Справи в господарському суді через представників можуть вести як
організації, так і громадяни. Справи юридичних осіб у господарському
суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм
законодавством та установчими документами, через свого представника.
Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких
визначені законодавством або установчими документами, подають
господарському суду документи, що посвідчують їхнє посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження
яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації.
Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої
особи та посвідчується печаткою підприємства, організації. Повноваження
сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її
відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або
іншими документами.

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або
через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально
посвідченою довіреністю.

Обсяг повноважень представника залежить від повноважень особи, яку
представляють, і від того, яки повноваження ця особа надала
представнику. Тому процесуальні права й обов’язки представника
визначають, виходячи з обсягу прав та обов’язків тієї особи, яку він
представляє, і в межах повноважень, які закріплені в довіреності. До
того ж у представника відсутні самостійні процесуальні права й
обов’язки. Враховуючи це, не можна вважати представника самостійним
учасником господарського процесу.

Похожие записи