РЕФЕРАТ

На тему:

Підстави виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин. Угоди

Юридичні факти та їх класифікація.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми
цивільного законодавства зв’язують правові наслідки і передусім
виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти —
посередня ланка між нормою цивільного законодавства, правовідношенням.

ЦК України (ст.4) дає примірний перелік юридичних фактів, які породжують
цивільні правовідносини (цивільні права і обов’язки): угоди,
адміністративні акти, відкриття, винаходи, раціоналізаторські
пропозиції, створення творів науки, літератури і мистецтва, заподіяння
шкоди іншій особі, придбання або збереження майна за рахунок коштів
іншої особи без достатніх підстав, з якими закон зв’язує настання
цивільно-правових наслідків. У ст.4 ЦК України, крім вищезазначених
юридичних фактів, йдеться про інші дії громадян та організацій. Маються
на увазі дії, не передбачені цивільним законодавством, але такі, що у
силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують
цивільні правовідносини. Розглядувана позиція законодавства пояснюється
тим, що неможливо в ньому охопити всю різноманітність видів правомірної
діяльності громадян і організацій. У ряді випадків цивільно-правові
норми зв’язують настання правових наслідків не з одним фактом, а з
комплексом їх — так званим фактичним складом. Так, цивільні права і
обов’язки за договором доручення припиняються, наприклад, внаслідок
наявності одного юридичного факту: визнання доврителя недієздатним
(ст.392 ЦК України). Зупинення ж перебігу строку позовної давності,
зокрема, настає при наявності комплексу юридичних фактів: перебування
позивача або відповідача у складі Збройних Сил, переведення їх на
воєнний стан, і перебіг останніх шести місяців строку позовної давності
(п.2-11 ст.78 ЦК України). Правовою наукою розроблено класифікацію
юридичних фактів на підставі певних критеріїв. Залежно від зв’язку з
волею суб’єкта вони поділяються на події та дії.

Події — юридичні факти, настання яких не залежить від вольової поведінки
осіб. Це явища стихійного характеру (наприклад, землетрус, повінь), які
у цивільному законодавстві набувають значення непереборної сили: смерть
особи тощо. Так, непереборна сила — один з юридичних фактів, які
зупиняють перебіг строку позовної давності. Дії (бездіяльність) —
юридичні факти, зв’язані з волею осіб. Скажімо, відмова повіреного від
доручення призводить до припинення прав і обов’язків за договором
доручення. Залежно від того, чи відповідають цивільно-правовим нормам
дії, вони поділяються на правомірні й неправомірні (протиправні).

Правомірними є дії, які відповідають вимогам законодавства. Це угоди,
юридичні вчинки, адміністративні акти, дії, які створюють об’єктивний
результат. Так, адміністративний акт є актом органу державного
управління, який передбачає вказівки владного характеру, акт планування
— різновид адміністративного акту. Іноді цивільні права і обов’язки
безпосередньо виникають з акту планування. Наприклад, місячний план
перевезення породжує цивільне правовідношення між залізницею і
відправником, у силу якого залізниця зобов’язана подати перевезені
засоби, відправник — вантаж (ст.359 ЦК України). Нерідко цивільні
правовідносини виникають з фактичного складу, адміністративного акту і
угоди. Відносини щодо користування жилими приміщеннями виникають на
підставі ордеру і договору найму жилого приміщення (ст.61 ЖК України).
До дій, які створюють об’єктивний результат, слід віднести винахід,
написання художнього твору. Неправомірними є дії, які вчиняються з
порушенням вимог законодавства.

Поняття і види угод.

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди (ст.41 ЦК України),
тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або
припинення цивільних прав або обов’язків. Відомо, що дії як юридичні
факти заведи мають вольовий характер і поділяються на правомірні и
неправомірні угоди — це вольові і правомірні дії, безпосередньо
спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення,
зміну або припинення цивільних справ та обов’язків.

Наприклад, А. заповідав все належне йому майно сину. Складаючи заповіт,
А. вчинив дію, спрямовану на встановлення цивільних спадкових прав і
обов’язків сина як спадкоємця за заповітом. Згодом А. анулює свій
заповіт і складає новий (ст.544 ЦК України), за яким заповідає належне
йому майно в рівних частках сину і дружині. Змінюючи раніше зроблений
заповіт, А. тим самим змінює цивільні, спадкові права і обов’язки сина,
попереднього спадкоємця за заповітом.

Інший приклад. Наймач жилого приміщення, що здав куток громадянину за
договором піднайому на невизначений строк, попередив піднаймача за 3
місяці про необхідність звільнення житлової площі. В даному прикладі
наймач вчинив вольову правомірну дію, спрямовану на припинення права
піднаймача на жиле приміщення чи частину жилого приміщення.

У всіх наведених прикладах йдеться про вчинення угод. Але вчинення
вольової правомірної дії не завжди означає вчинення угоди. Громадянин
знайшов кимось загублений портфель і здав його у міліцію. 17-річний
підліток взяв участь у гасінні пожежі, що спалахнула на території школи.
Зазначені особи, діючи правомірно і навіть благородно, разом з тим не
намагаються встановити, змінити чи припинити для себе або інших цивільні
права і обов’язки. У першому прикладі громадянин допомагає розшукати
володільцю загублений портфель, а в іншому — особа виконує свій
обов’язок по охороні державної власності. Інша справа, що вчинення
подібних благородних, альтруістичних дій у силу закону (незалежно від
волі носіїв цих дій) викликає певні юридичні наслідки (ст.ст.138, 467,
468 ЦК України). У наведених прикладах йдеться про юридичні вчинки.

В угоді виявляється воля її учасників, яка має пізнаватися іншими
особами, а тому повинна бути виражена, виявлена зовні. 3овнішній вираз
волі називається волевиявленням. Це — суть угоди. Без волевиявлення
угоди немає, іноді для укладання угоди, крім волевиявлення, необхідно
вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладання угод позики необхідні не
тільки взаємне волевиявлення позикодавця і позичальника, а й фактична
передача майна, визначеного родовими ознаками.

Закон (ст.42 ЦК України) допускає різні форми зовнішнього виразу волі
(волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В
останньому випадку йдеться про конклюдентні дії, тобто дії, в яких
втілюється воля особи укласти угоду. Торгова автоматика робить
конклюдентні дії єдино можливою формою волевиявлення укласти угоду:
громадянин опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію) і одержує
необхідну річ. Мовчання визначається виявом волі укласти угоду у
випадках, передбачених законодавством. ЦК України (ст.260) виходить з
того, що у разі продовження користування майном після закінчення строку
договору майнового найму при відсутності заперечень з боку наймодавця
договір вважається поновленим на невизначений строк. Тут юридичного
значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку, і
наймодавця.

Отже, угоди — це вольові правомірні дії громадян і організацій,
спрямовані на досягнення певного юридичного результату: встановлення,
зміни або припинення цивільних прав і обов’язків. Угоди мають велике
значення у народногосподарському житті країни. Роль угод, договорів має
посилитись у зв’язку э проведенням у нашій країні радикальній
економічної реформи. Матеріально-технічне постачання народного
господарства відбувається за допомогою угод, що укладаються між
підприємствами — виготовлювачами продукції і підприємствами —
споживачами. Задоволення матеріальних і культурних потреб громадян
досягається шляхом вчинення різних угод. Користування комунальним
транспортом, придбання товарів у роздрібні торгівлі, одержання майна
напрокат, відвідування видовищних установ (театрів, кіно, цирків тощо) —
в усіх цих випадках громадяни укладають угоди. Угоди, які щоденно
учиняють юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними, а тому
вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.

Угоди бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Якщо для виявлення угод
достатньо волевиявлення однієї сторони, вона є односторонньою.
Наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті (заповіт) є
односторонньою угодою, бо для складання і оформлення її необхідно
волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх угод належать також
прийняття і відмова від спадщини (ст.548, 549, 553 ЦК України). Якщо для
виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це
двостороння угода. Вона називається договором. Наприклад, волевиявлення
однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за
змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є
двосторонньою угодою купівлі-продажу або договором купівлі-продажу. Для
виникнення багатосторонньої угоди необхідне волевиявлення трьох і більше
сторін. Вони можуть бути як зустрічними (наприклад, при трьох-,
чотирьохсторонньому обміні жилих приміщень), так і спрямованими до
однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони
або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети).
Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні і
реальні. Консенсуальні угоди вважаються укладеними з моменту досягнення
згоди сторін по всіх істотних умовах (ст. 153 ЦК України). Більшість
угод є консенсуальними. Для укладання реальної угоди , поряд із згодою
сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До
реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування
(ст.ст.243,358,374 ЦК України). Дія, яка повинна бути вчинена на
підставі угоди, має свою мету. Під метою у правовому значенні слід
розуміти відповідний правовий ефект, якого намагаються досягнути сторони
в угоді шляхом вчинення дій. За особливостями мети угоди поділяються на
платні і безплатні, навчальні і абстрактні. У платній угоді дії однієї
сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію. У
договорі купівлі-продажу продавець передає майно у власність покупця, а
останній зобов’язаний прийняти майно і сплатити за нього певну грошову
суму. Двосторонні угоди, за певними виключеннями, платними. У безплатній
угоді одна сторона зобов’язана вчинити дії, а інша — вправі вимагати
виконання цих дій без вчинення зустрічних власних дії.

Односторонні угоди є безплатними. 3 двосторонніх угод до безплатних
належать договори дарування, безплатного користування майном. Деякі
двосторонні угоди залежно від розсуду сторін можуть бути як платними,
так і безплатними (наприклад, договори доручення, схову). Організації,
як правило, укладають платні угоди, що пояснюється їхніми
госпрозрахунковими інтересами, які вимагають покриття видатків
прибутками від господарської діяльності. Угоди, дійсність яких залежить
від їхньої мети, називаються каузальними. Якщо, наприклад, у борговій
розписці не визначено мету, тобто немає пояснення, чому Н. видав
розписку М., то вона повинна бути визнана недійсною. Переважна більшість
угод є каузальними, оскільки угоди між організаціями завжди мають на
меті досягнення певного правового результату. Громадяни за допомогою
угод задовольняють свої потреби, і тому у таких угодах також
визначається мета й укладання. У деяких випадках законодавець допускає
угоди, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть при її
відсутності такі угоди мають належну юридичну силу. Вони називаються
абстрактними ( від лат. abstraho — відривати, відділяти). До абстрактних
угод, наприклад, належать розрахунки по визнаному сальдо зустрічних
вимог.

Умови дійсності угод.

Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона повинна
задовольняти ряд умов. Останні називаються умовами дійсності угод. До
них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст угоди; г)
про відповідальність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення сторін.
Угода, укладена з порушенням зазначених умов, визначається
законодавством недійсною. В ЦК України (ст.48) підкреслюється, що
недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону. При цьому слово
«закон» вживається у широкому розумінні, тобто йдеться про нормативний
акт. Всі недійсні угоди, незалежно від особливостей їхнього конкретного
виду, об’єднує одна спільна риса— вони суперечать правовим нормам.

Виходячи з цього, недійсною має бути визнана угода, яка не відповідає
вимогам закону, навіть якщо вона не підпадає під жодну з означених
недійсних угод. Якщо таку угоду укладено, але не виконано, то суд або
арбітраж визнає її недійсною без застосування будь-яких санкцій до
сторін, оскільки вони ще не порушили закон. Проте, частіше суди й
арбітражні суди визнають недійсними угоди, які вже повністю або частково
виконані. У таких випадках визнання угоди недійсною означає, що вона не
породжує тих юридичних наслідків, заради досягнення яких її укладено.
Тому кожна з сторін зобов’язується повернути другій стороні все одержане
за угодою (а при неможливості повернути все одержане у натурі —
відшкодувати його вартість у грошах), тобто сторони поновлюються в
стані, в якому перебували до укладення угоди. Такі наслідки недійсності
угоди у науці називаються двосторонньою реституцією (ст.48 ЦК України).
Це теж загальне правило. Воно застосовується в усіх випадках, коли немає
спеціального закону про юридичні наслідки конкретного виду недійсної
угоди.

Форма угод.

Форма волевиявлення — це форма угоди. Загальні правила проформу угод
передбачені у ЦК України. Угоди можуть укладатись усно або у письмовій
формі (простій чи нотаріальній). Форма угоди обирається за розсудом
осіб, які її укладають, за виключенням випадків, коли закон зобов’язує
укласти угоду у певній формі. Так, угода купівлі-продажу, застави,
дарування будівель (жилого будинку чи його частини), дарування іншого
майна на суму понад 500 крб, та валютних цінностей на суму понад 50
крб., договори довічного утримання підлягають нотаріальному посвідченню
(ст.ст.227, 244, 426 ЦК України). Це означає, що їх укладання
контролюється державним органом — нотаріальною конторою. Угоди з приводу
будівель нотаріально посвідчуються: а) якщо вони за змістом не
суперечать діючим законам; б) якщо їх укладання не порушує прав третіх
осіб; в) якщо сам об’єкт угоди — будова є оборотоздатною, не заставлена
і не заборонена (не заарештована). Виявивши, що угода за змістом не
відповідає вимогам діючого законодавства, нотаріус відмовляє в її
нотаріальному засвідченні. Так само і в разі, коли, наприклад, один з
учасників спільної власності на будинок продає належну йому частку
сторонній особі, тоді як інші співвласники не відмовилися від наданого
їм права привілейованої купівлі. У цьому випадку укладання і виконання
угоди порушують права інших учасників спільної власності на будинок.

Не підлягає нотаріальному посвідченню угода купівлі-продажу будинку,
якщо на ньому є заборона (арешт). Отже, нотаріальне посвідчення угод
введене з метою забезпечення їх законності. Угоди державних,
кооперативних і громадських організацій між собою і з громадянами, а
також угоди громадян між собою на суму понад і00 крб. укладаються у
письмовій формі (ст.44 ЦК України).

Норма щодо письмової форми угод застосовується, оскільки немає
спеціального закону, який допускав би іншу форму. Письмова форма угод
між господарськими організаціями передбачена з метою впорядкування прав
та обов’язків учасників, зміцнення договірної дисципліни. Письмова форма
угод між громадянами на суму понад і00 крб. передбачена з метою охорони
інтересів учасників цивільного обороту від зазіхань недобросовісних
осіб, хоча, на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не
так. Усна форма подібних угод дає можливість непорядним, недобросовісним
особам наполягати або, навпаки, відмовлятись від виконання угоди,
користуючись показаннями свідків. Письмова форма угод перешкоджає цьому,
бо передусім сам письмовий акт свідчить про укладання угоди, а його
відсутність — про те, що угоду не укладено. ЦК України (ст.44) не дає
вичерпного переліку випадків укладання угод у письмовій формі. Замість
цього у п.3 ст.44 зазначено, що у письмовій формі повинні укладатися й
інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання
письмової форми.

Так, ЦК України (ст.ст.191, 375) передбачає, що договори застави,
поруки, позики на суму понад 50 крб. укладаються у письмовій формі.
Письмові угоди мають бути підписані особами, які їх укладають. Якщо
громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин
не може власноручно підписатися, то за його дорученням угоду може
підписати інший громадянин. Підпис останнього посвідчується
організацією, в якій працює чи навчається громадянин, що укладає угоду,
або житлово-експлуатаційною організацією за місцем проживання, або
адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, де він
перебуває на лікуванні, або органом чи посадовою особою, що вправі
вчиняти нотаріальні дії. У решті випадків угода може бути укладена в
усній формі. Зокрема, ст.43 ЦК України передбачає, що усно укладаються
угоди, які виконуються під час укладання, якщо інше не встановлено
законодавчими актами Української держави. Але й при усній формі угод між
організаціями або між організацією і громадянином організація, яка
оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони
письмовий документ, що підтверджує одержання грошей і підстави цього.
Законодавець не лише встановлює форму угод, а й певними правовими
засобами стимулює їх дотримання. До таких засобів належать наслідки
недотримання форми угоди: недійсність угоди, обмеження у виборі доказів
для підтвердження угоди. Недотримання форми угоди викликає її
недійсність лише у випадку, коли такий наслідок прямо передбачений у
законі (ст.45 ЦК України). Отже, у кожному конкретному випадку
недотримання форми угоди необхідно керуватися законом, який передбачає
наслідки порушення форми даного виду угод. Так, згідно із ст.47 ЦК
України нотаріальне посвідчення угод обов’язкове лише у випадках,
зазначених у законі. Статті 244, 227 ЦК України, наприклад, передбачають
нотаріальну форму договорів застави, дарування, купівлі-продажу жилого
будинку. Наслідком недодержання у цих та інших випадках передбаченої у
законах форми є недійсність угоди. Судова практика виходить також з
того, що коли угода, яка потребує нотаріальної форми, посвідчена не тим
органом або службовою особою, на яких покладено здійснення нотаріальних
функцій, то вона не може бути визнана укладеною з дотриманням
встановленої нотаріальної форми.

Щодо зовнішньоторговельних угод, то недотримання форми порядку
підписання викликає їхню недійсність (ст.ст.45, 568 ЦК України). Суд або
арбітраж, встановивши недійсність угоди внаслідок порушення її форми,
повертає сторони у попередній стан, тобто застосовує двосторонню
реституцію (ст.47 ЦК України). Для її застосування досить об’єктивного
факту порушення форми угоди, передбаченої відповідним законом. Посилання
сторін на те, що вони не знали чи не мали можливості нотаріально
засвідчити договір, судом або арбітражем не беруться до уваги. Однак
практиці відомі випадки, коли одна із сторін намагається нотаріально
оформити угоду, а інша — перешкоджає, всіляко ухиляється від цього.

За таких обставин, якщо добросовісна сторона повністю або частково
виконала угоду, суд вправі на її вимогу визнати угоду дійсною. У цьому
разі наступне нотаріальне оформлення не вимагається (ч.2 ст.47 ЦК
України). Отже, закон стає на захист порядного і добросовісного учасника
угоди і сприяє здійсненню його майнових інтересів. У ряді випадків
недотримання простої письмової форми не позбавляє угоду юридичної сили:
сторони, здійснюючи права, що виникли для них із цієї угоди, досягають
результату, заради якого вони її уклали. Як бачимо, тут сам по собі факт
недотримання форми угоди не викликає для сторін негативних наслідків.
Але це зовсім не означає, що законодавець байдуже ставиться до деяких
випадків порушення простої письмової форми. Адже особи, які уклали
угоду, наприклад, в усній формі замість письмової, гостро відчувають
наслідки недотримання форми, якщо між ними виник спір по цій угоді. У
силу ст.46 ЦК України вони не можуть посилатися для підтвердження угоди
на показання свідків. Тут допустимість одних засобів доказування,
наприклад, письмових доказів, і недопустимість інших (показань свідків)
є наслідком недотримання простої письмової форми угоди (ст.29 ЦПК
України). При відсутності письмового акту угоди сторони позбавлені
можливості повністю обґрунтувати свої вимоги і заперечення, а тому
ризикують залишитися без задоволення своїх вимог у зв’язку з їхньою
недоведеністю в суді (ст.30 ЦПК України). Таким чином, на практиці за
певних умов порушення простої письмової форми зв’язано з негативними
наслідками для сторін в угоді. Порушення умов закону про вчинення угоди
у простій письмовій формі є підставою для визнання її недійсною у тому
випадку, якщо це прямо передбачено правовою нормою, що регулює даний вид
угод (наприклад,ст.ст.180,191 ЦК України).

Сторони в угоді.

Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового
результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи
іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо
психічною зрілістю. Законодавство (наприклад, ст.14, 16 ЦК України)
встановлює, що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені
неповнолітніх до 15 років, угоди укладають опікуни, батьки, усиновителі.
Частково дієздатні особи за віком і обмежено дієздатні внаслідок
зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть укладати
угоди відповідно за згодою батьків, усиновителів, піклувальників
(ст.ст.13, 15 ЦК України). Укладання угод особами, визнаними
недієздатними, неповнолітніми до 15 років, частково і обмежено
дієздатними без згоди зазначених вище осіб викликає недійсність угод
(ст.ст.51-54 ЦК України). При цьому угода, укладена особою, визнаною
недієздатною, або неповнолітнім до 15 років є недійсною з моменту її
укладання незалежно від бажання учасників угоди і навіть проти їхнього
бажання, а також незалежно від пред’явлення позову про недійсність угоди
у суді.

Вимоги про недійсність угоди у зазначених випадках можуть бути заявлені
як батьками (усиновителями), опікунами, так і дієздатним учасником
угоди. Недійсність такої угоди зв’язана з поновленням сторін у
попередньому стані, а при неможливості такого поновлення кожна із сторін
повинна відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах. Крім
того, законодавець з метою максимальної охорони майнових інтересів
недієздатної особи покладає на дієздатного учасника угоди, який знав або
повинен був знати про недієздатність свого контрагента, додатковий
обов’язок. За цим обов’язком дієздатна особа повинна відшкодувати
недієздатній понесені нею видатки, втрату або пошкодження майна (ст.51
ЦК України). Як бачимо, встановлюючи додатковий обов’язок дієздатного
контрагента, законодавець враховує і об’єктивний фактор укладання угоди
з недієздатним, і суб’єктивний фактор — вину дієздатної сторони у формі
умислу або необережності: вона знала або повинна була знати про
недієздатність другої сторони. Угоди, укладені частково і обмежено
дієздатними особами, можуть бути визнані недійсними за позовом їх
батьків, усиновителів, піклувальників. У випадку визнання угоди
недійсною наступають такі самі правові наслідки, що і при недійсності
угоди, укладеної з неповнолітнім до 15 років (ст.ст.53,54 ЦК України).

Правила ст.ст.51, 53, 54 ЦК України про недійсність угод не поширюються
на угоди, які укладаються неповнолітніми (до 15 і від 15 до 18 років)
відповідно до норм ст.ст. 13, 14 ЦК України, а також на дрібні побутові
угоди (купівля хліба та інших продуктів у магазині), що укладаються
особами, визнаними обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними
напоями або наркотичними засобами. Іноді бувають випадки, коли цілком
дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного
хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій.
Законодавець, враховуючи подібні життєві ситуації і охороняючи майнові
інтереси цих осіб, встановив правило, за яким угода, укладена
громадянином (хоч і дієздатним), який у момент її укладання перебував у
такому стані, що не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними,
може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина. Для
визначення наявності такого стану на момент укладання угоди суд повинен
призначити судовопсихіатричну експертизу.

Вимоги про визнання угоди недійсною розглядаються з урахуванням як
висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Із змісту
вказаної норми, яка спрямована на захист інтересів осіб, позбавлених
можливості з тих чи інших причин розуміти значення своєї поведінки,
випливає, що така угода має бути визнана недійсною і за позовом
спадкоємців потерпілого. У випадку визнання угоди недійсною
застосовуються ті самі наслідки, що й при укладанні угод особами,
визнаними недієздатними, неповнолітніми до 15 років, частково і обмежено
дієздатними (ч.2,3 ст. 55 ЦК України).

Зміст угоди.

Зміст угоди визначається змістом волі сторін, а останній має
відповідати змістові норм права. Інакше кажучи, у будь-якому випадку,
коли воля сторін в угоді не збігається із змістом правових норм є
підстави говорити про те, що дана угода суперечить вимогам права, а
отже, є протизаконною. В окремих випадках, прямо зазначених у законі,
недодержання вимог правових норм не є підставою для визнання угоди
недійсною. Так, при продажу частки у спільній власності сторонній особі
з порушенням прав привілейної купівлі інший учасник спільної власності
протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на
нього прав і обов’язків покупця (ч.3 ст.114 ЦК України, п.1 Постанови
Пленуму Верховного Суду УРСР від 28 квітня 1978 р.). У даному випадку
співвласник вправі у межах встановленого законом строку вимагати
переведення на нього прав і обов’язків покупця по укладеній угоді. У
цьому розумінні угода, укладена громадянином з приводу відчуження
будинку, який є спільним подружнім майном, без угоди іншого подружжя,
тобто з порушенням вимог ст.23 КпШС України, є протизаконною.
Відсутність згоди одного із подружжя на відчуження іншому спільного
подружнього майна може бути підставою для визнання недійсною угоди, коли
судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли недобросовісно.

Протизаконною є і угода, за якою громадянин відчужує землю, що надана
йому в довічне успадковуване володіння. В обох зазначених випадках воля
учасників угоди суперечить вимогам відповідних нормативних актів. Обидві
угоди є недійсними, але правові наслідки їхньої недійсності — різні. У
першому випадку вчинення угоди призводить до порушення прав окремих осіб
(одного з подружжя). Така угода за ст.48 ЦК України визнається
недійсною, а сторони поновлюються у попередньому стані. У другому
випадку вчинення угоди зв’язане з порушенням інтересів суспільства в
цілому. Законодавець враховує можливість укладення таких угод, виділяє
їх в окрему групу протизаконних угод і передбачає особливі наслідки
їхньої недійсності (ст.49 ЦК України).

Для них є характерними такі ознаки:

А. Вчинення їх об’єктивно призводить до порушення інтересів держави і
суспільства у цілому. Зрозуміло, що недотримання правової норми при
укладенні угоди ще не означає порушення інтересів держави і суспільства.
Уданому випадку йдеться про недотримання нормативних актів, які
визначають соціально-економічні основи нашої держави і суспільства.

Б. Така угода характеризується суб’єктивним наміром сторін порушити
закон. Вона укладається з метою, яка завідомо суперечить інтересам
держави і суспільства. Для недійсності цих угод необхідно встановити
вину сторін (або принаймні однієї) у формі умислу. У випадку виконання
угоди сторонами на прибуток держави стягується все одержане ними за
угодою, тобто має місце безоплатне примусове (проти волі учасників)
вилучення майна у власність держави. Можливі ситуації, коли при
наявності умислу сторін угода не виконана або виконана однією стороною
чи при умислі однієї із сторін виконана повністю або частково. В усіх
зазначених випадках було б несправедливим застосування вилучення майна у
власність держави у повному обсязі.

У зв’язку з цим заканодавець передбачає різні правові наслідки
недійсності протизаконної угоди залежно від наявності чи відсутності
вини (умислу) сторін і від того, ким і в якій мірі виконано угоду:

А. При наявності умислу сторін угода не виконана. Вона визнається
недійсною без застосування цивільно-правових санкцій.

Б. При наявності умислу сторін угода виконана однією стороною. З другої
сторони стягується на користь держави все одержане нею і все, що вона
зобов’язана виконати на користь першої сторони.

В. При наявності умислу однієї із сторін все одержане нею за угодою
повертається другій стороні, а одержане останньою або те, що вона
повинна виконати на користь свого контрагента, стягується на користь
держави. Інакше кажучи, сторона, яка діяла ненавмисно, поновлюється у
попередньому стані. А до сторони, яка діяла навмисно, застосовується
така санкція, як вилучення майна на користь держави. У
судово-арбітражній практиці виникло питання про те, як бути у випадках,
коли угода, укладена з порушенням форми, передбаченої законом, одночасно
суперечить інтересам держави і суспільства («складна недійсність»). З
цього приводу в юридичній літературі висловлено слушну думку, що при
умислі обох сторін все одержане ними за угодою підлягає стягненню у
доход держави. Майнові санкції, передбачені ст.49 ЦК України, завжди
застосовуються до угод за участю організацій і громадян. Судова практика
поширює ст.49 ЦК України, зокрема, на угоди, спрямовані на використання
колективної або державної власності з корисливою метою або використання
майна, що перебуває в їхній власності чи користуванні на шкоду інтересам
суспільства, на відчуження землі або незаконне нею користування,
розпорядження чи придбання всупереч встановлених правил предметів,
вилучених з обороту або обмежених в обороті.

Пленум Верховного суду УРСР у постанові №3 від 28 квітня 1978 р. звертав
увагу судів на необхідність при застосуванні ст.49 ЦК України зазначати
у рішенні, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам
держави і суспільства мета укладення угоди і хто з її учасників мав
умисел на досягнення цієї мети. Укладання угод, що не випливають із
статутної діяльності юридичної особи, є порушення її спеціальної
правоздатності.

Такі угоди в літературі називаються позастатутними і не охороняються
законом. ЦК України (ст.50) вважає недійсною угоду, укладену юридичною
особою всупереч встановленим цілям її діяльності. При цьому судова
практика виходить з того, що позастатутна угода є недійсною незалежно
від наявності І форми вини її учасників. Наслідки недійсності
позастатутної угоди різні. Якщо її укладено з метою, яка завідомо
суперечать інтересам держави і суспільства, до сторони, яка діяла
навмисно, застосовуються суворі санкції, передбачені ст.49 ЦК України.
При відсутності умислу застосовуються загальні наслідки недійсності
угод, передбачені ст.48 ЦК України. Зазначені наслідки визнання угоди
недійсною застосовуються і у разі, коли стороною в угоді є громадянин.

Єдність (відповідність) волі й волевиявлення

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вираз — волевиявлення.
Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду
і що їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідає внутрішній
волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для угоди,
оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що
справжня воля, справжнє бажання укласти угоду відсутні. Така угода не
може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і
волевиявленням може виникнути передусім у випадках, коли угода
укладається під впливом насильства.

Насильство — фізичний або психічний вплив на особистість учасника угоди
або його близьких з метою спонукання до укладання угоди. Особа, яка
укладає угоду під впливом насильства, (фактично позбавляється можливості
виявити власну волю. Її воля замінюється волею насильника. Вона стає
засобом виразу його волевиявлення. Отже, волевиявлення особи, до якої
застосовано насильство, не є виразом її волі, хоча зовні виходить від
неї. Відсутня відповідність внутрішньої волі і волевиявлення і при
укладенні угоди під впливом погрози. Застосування погрози — це вплив на
чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На
відміну від випадків укладання угоди під впливом насильства тут
потерпілий виражає свою волю, але оскільки це відбувається під впливом
погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином,
і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та
її волевиявленням.

Погроза може бути підставою для визнання угоди недійсною, коли
обставини, які мали місце на момент укладення угоди, свідчать, що
відмова учасника угоди від її укладання могла спричинити шкоду його
законним інтересам. Отже, погроза за змістом повинна бути серйозною,
реальною, протиправною. Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли
вона укладається у зв’язку з тим, що одна сторона умисно вводить в оману
іншу, повідомляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман
має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають
істотне значення для угоди. Наприклад, сторона замовчує недоліки майна,
яке відчужується. Угода, що укладається під впливом обману, може бути
визнана недійсною. Має місце невідповідність внутрішньої волі особи та
її волевиявлення, якщо представник цієї особи укладає угоду з іншою,
завідомо знаючи, що шкодить інтересам особи, яку представляє. У таких
випадках волевиявлення представника не відповідає справжнім намірам
особи, яку він представляє.

Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти угоду на вкрай
невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для
характеристики таких угод важливі дві ознаки: а) економічна невигідність
для однієї із сторін, тобто угода укладається не на еквівалентних
підставах, б) збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для
її родичів та інших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).
Потерпіла сторона, державна або громадська організація можуть пред’явити
позов до суду і вимагати визнання угоди недійсною у зв’язку з тим, що в
ній волевиявлення не відповідає внутрішній волі однієї із сторін (ч.1
ст.57 ЦК України). Якщо угоду визнано недійсною за однією із зазначених
підстав, потерпілому повертається другою стороною все одержане нею за
угодою, а при неможливості повернення одержаного в натурі —
відшкодовується його вартість. Майно, одержане за угодою потерпілим від
другої сторони (або належне йому), звертається у доход держави. При
неможливості передати майно у доход державі в натурі — стягується його
вартість (ч.2 ст.57 ЦК України). Отже, при недійсності угод потерпіла
сторона вправі вимагати поновлення у попередньому стані.

Друга сторона такого права не має, оскільки вчинила протиправні, винні
дії. Застосовуючи насильство, погрозу тощо, вона тим самим порушила
інтереси і права свого контрагента за угодою і притягується за це до
цивільної відповідальності. До неї застосовуються майнові санкції і все
передане нею контрагенту за угодою або належне їй від контрагента
звертається у доход деражави. Крім того, друга сторона відшкодовує
потерпілому понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна,
тобто збитки, зв’язані з укладенням недійсної угоди. Іноді особи,
укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому
їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто, якби
сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку
угоду. Вона є дефектною. Відсутність справжнього уявлення про те чи інше
явище життя або природи прийнято називати помилкою.

У даному випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття
стороною суб’єкта угоди, предмета або інших істотних умов угоди, що
вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі
угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що
угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути
визнана недійсною (ст. 56 ЦК України). Тут мається на увазі не будь-яка
помилка, а лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність
помилки має право суд. Під помилкою, що має істотне значення, як
зазначалося вище, слід розуміти помилку щодо істотних умов угоди (ст.
153 ЦК України). Судова практика виходить з того, що помилка, яка
стосується мотивів укладання угоди, не веде до визнання її недійсною.
Право вимагати визнання угоди недійсною належить стороні, яка діяла під
впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидва
учасники угоди.

Наприклад, громадянин продає музею картину, яка на його думку, написана
художником В.М.Васнецовим. Працівники музею, придбавши картину, також
впевнені у цьому згодом встановлюється, що це копія. Тут припускаються
помилки обидві сторони і, отже, кожна з них вправі пред’явити позов про
визнання угоди недійсною.

Якщо угоду визнано недійсною, то сторони поновлюються у попередньому
стані (двостороння реституція), а при неможливості повернення одержаного
в натурі — відшкодовується його вартість. Для застосуванні двосторонньої
реституції не має значення, хто винуватий у виникненні помилки: позивач,
відповідач чи треті особи. Інше положення при розв’язанні питання про
відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв’язку з укладанням угоди.
Діюче законодавство (ч.3 ст.56 ЦК України) виходить з того, що сторона,
за позовом якої угоду визнано недійсною, вправі вимагати від іншої
сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо
доведе, що помилка виникла з вини іншої сторони. Якщо це не було
доведено, особа, за позовом якої угоду визнано недійсною, зобов’язана
відшкодувати другій стороні понесені витрати, втрату або пошкодження її
майна.

Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи
другій стороні ставиться у залежність від того, хто винуватий у
виникненні помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються
витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не
доведено, відповідальність покладається на особу, винну у виникненні
помилки. Тоді вона має відшкодувати своєму контрагенту понесені ним
витрати, втрату або пошкодження його майна.

Слід звернути увагу на те, що ч.3 ст.56 ЦК України не дає відповіді на
всі питання, які можуть виникнути на практиці з приводу відшкодування
збитків у зв’язку з укладанням угоди внаслідок помилки. Зокрема, виникає
питання: чи може мати місце відшкодування збитків і за чий рахунок, якщо
помилка виникла внаслідок вини третіх осіб, що не брали участі в
укладенні угоди. Відповідно до ч.3 ст.56 ЦК України, у цьому випадку
жодна із сторін не вправі претендувати на відшкодування збитків за
рахунок іншої.

Мнимі і удавані угоди

Особи, які укладають угоду, намагаються досягти певного правового
результату: набуття, припинення або зміни цивільних прав. Практиці
відомі випадки, коли сторони не бажають укладати угоду і не переслідують
виникнення певних юридичних наслідків, хоча зовні виражають таку волю.
Це так звані мнимі угоди (ч.1 ст.58 ЦК України), коли є волевиявлення, в
основі якого немає справжньої волі укласти угоду. Оскільки різні форми
волевиявлення є лише засобами виразу об’єктивно існуючої волі, то,
очевидно, що при відсутності справжньої волі на укладені угоди таке
волевиявлення є неповноцінним і не має юридичного значення. У зв’язку з
цим ч.1 ст.58 ЦК України відносить мнимі угоди до недійсних. Мнимі угоди
мають різні цілі, у тому числі і протизаконні (наприклад, один
громадянин укладає з іншим угоду, щоб приховати своє майно від
описування).

Бувають випадки, коли мнима угода укладається у зв’язку з обставинами,
далекими від порушення законів (наприклад, громадянин укладає мниму
угоду продажу свого майна, щоб створити у своїх родичів враження про
відсутність у нього майна). Проте слід пам’ятати, що всі мнимі угоди є
недійсними незалежно від мети укладання. Якщо сторони не вчиняють ніяких
дій по здійсненню мнимої угоди, суди поставляють рішення тільки про
визнання таких угод недійсними без застосування будь-яких наслідків.
Мнимі угоди слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою
приховання іншої угоди. Учасники удаваної угоди намагаються досягти
певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні
виражаючи волю, що не відповідає юридичним наслідкам, настання яких вони
насправді бажають.

Слід розрізняти угоду, яка приховує іншу, і угоду, яку приховують. У
першій є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі. Оскільки
головним елементом угоди є воля, то волевиявлення без справжньої
внутрішньої волі не набуває правового значення. Як зазначалося вище,
така угода є недійсною. Ось чому необхідно застосовувати правила, що
регулюють саме угоду, яку сторони справді мали на увазі (ч.2 ст.56 ЦК
України). Найчастіше удавана угода укладається з метою приховання
протизаконної. У цьому випадку суд постановляє рішення про визнання
угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності
угоди, яку сторони справді мали на увазі. Проте трапляються випадки,
коли удавана угода приховує правомірну. Наприклад, громадянин бажає
подарувати Іншому майно, але з якихось міркувань не хоче, щоб про це
було відомо близьким. Тому він укладає удавану угоду купівлі-продажу,
хоча покупна ціна йому не сплачується. Майно переходить на користь
іншого громадянина безоплатно, тобто виникають відносини із договору
дарування, який є законним.

Нікчемні й заперечні угоди

У цивільному законодавстві поряд з зазначеною вище класифікацією угод,
передбачено також іншу, в основу якої покладено таку ознаку, як ступінь
недійсності. Відповідно розрізняють угоди: абсолютно недійсні, або
нікчемні; відносно дійсні, або заперечні.

Нікчемні угоди. Їхню недійсність визначено безпосередньо у правовій
нормі. Саме тому вони є недійсними вже у момент їх укладення незалежно
від пред’явлення позову і рішення суду або арбітражу. Суд та арбітражний
суд зобов’язані констатувати факт недійсності угоди, незважаючи на
бажання сторін, і за власною ініціативою застосовувати статті ЦК
України, що передбачають певні види нікчемних угод. До нікчемних
належать угоди: а) укладені з порушенням обов’язкової нотаріальної або
простої письмової форми (ст.ст.46,47 ЦК України); 6) укладені
неповнолітніми, які не досягли 15 років (ст.51 ЦК України); в) укладені
громадянами, визнаними недієздатними (ст.52 ЦК України); г) укладені з
метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства (ст.49 ЦК
України); д) юридичних осіб, що суперечать їхнім цілям (ст.50 ЦК
України); е) мнимі та удавані угоди (ст.58 ЦК України).

Заперечні угоди. Деякі угоди з дефектами суб’єктного складу волі все ж
таки породжують права і обов’язки сторін, а отже, є дійсними. Проте їхня
дійсність є нестійкою, нестабільною, оскільки законодавець надав право
відповідним особам заперечувати угоди у суді або в арбітражі, а тому
вони можуть бути визнані недійсними. Тому й називаються вони відносно
дійсними, або заперечними. До них належать угоди, укладені: а)
неповнолітніми віком від 15 до 18 років (ст.53 ЦК України); б)
громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними
напоями або наркотичними речовинами (ст-54 ЦК України); в) громадянами,
нездатними розуміти значення своїх дій (ст.55 ЦК України); г) внаслідок
помилки (ст.5б ЦК України); д) внаслідок обману, насильства, погрози,
зловмисної угоди представника однієї сторони з другою або збігу тяжких
обставин (ст.57 ЦК України).

На практиці нікчемні і заперечні угоди розрізняють відповідно до тексту
норм, то містяться у главі 3 «Угоди» ЦК України. Тут передбачено два
формулювання: «недійсною є угода» (СТ.СТ.50-52 ЦК України) та «угода …
може бути визнана недійсною» (ст.ст-53-57 ЦК України). З граматичного і
логічного тлумачення першого формулювання можна дійти висновку, що у
зазначених статтях кодексу йдеться про нікчемні угоди.

Друге формулювання має на увазі заперечні угоди. Угода, визнана
недійсною, вважається такою з моменту її укладання (ст. 59 ЦК України).
Це правило поширюється на всі недійсні угоди, у тому числі й ті,
визнання недійсності яких залежить від волі заінтересованих осіб:
потерпілих, державних і громадських організацій. Наприклад, угода
купівлі-продажу, укладена під впливом погрози, набуває належної
юридичної сили. Проте за позовом особи, що уклала її під впливом
погрози, вона визначається недійсною не з моменту пред’явлення позову і
не з моменту вступу судового рішення у законну силу, а з моменту її
укладення. Законодавець допускає виключення з цього правила, а саме:
якщо із самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише
на майбутнє, дія угоди визначається недійсною і припиняється на майбутнє
(ч.2 ст.59 ЦК України).

Виходячи з цього правила, угода визнається недійсною з моменту вступу
судового рішення у законну силу. Вона може бути визнана недійсною
повністю або недійсними визнаються а окремі частини. При цьому недійсні
частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки
можна припустити, що угоду було б укладено і без включення недійсної її
частини (ст.60 ЦК України).

Питання про визнання цих частин угоди недійсними вирішується за
загальними правилами визнання угод недійсними. Якщо у недійсній частині
угоду було виконано якою-небудь із сторін, суд визначає наслідки її
недійсності залежно від підстав, за яких вона визнана недійсною.
Недійсність угоди може бути підтверджена будь-яким із передбачених ст-27
ЦПК України засобів доказування, якщо інше не зазначено у законі. Ціна
та інші істотні умови угоди, укладеної у простій письмовій чи
нотаріальній формі, не можуть бути встановлені на підставі показань
свідків, крім випадків кримінальне карних дій. Угода може бути визнана
недійсною і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги
вправі заявити: друга сторона, спадкоємці померлого, інші зацікавлені
особи, прокурор.

Спадкоємці, якщо до них пред’явлено позови, відповідають у межах дійсної
вартості успадкованого ними майна при умові додержання вимог про
пред’явлення претензії (ст.ст.556,557 ЦК України). Необхідно розрізняти
поняття: «визнання угоди недійсною» і «розірвання угоди (договору)».
Угода визнається недійсною з підстав, передбачених у ст.ст-48-58 ЦК
України. Дійсна, законна угода може бути розірвана за вимогою потерпілої
сторони при невиконанні другою стороною (сторонами) своїх обов’язків
(наприклад, ст.ст.232, 234, 269, 270, 344, 347 ЦК України).

Умови і строки в угодах

Діючому законодавству відомі угоди, що укладаються під умовою (ст.61 ЦК
України), тобто з урахуванням різних обставин, які ще не відомо —
стануться чи не стануться. Умови поділяються на відкладальні і
скасувальні. Угода визнається укладеною за відкладальною умовою, якщо
сторони поставили виникнення прав і обов’язків у залежність від настання
цієї умови. Наприклад, угоду піднайму жилого приміщення укладено за
умови: наймач надасть жиле приміщення піднаймачу, як тільки його син
переїде на постійне місце проживання в інше місто. Угода визнається
укладеною за скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав
і обов’язків у залежність від настання цієї умови. Наприклад, зазначену
вище угоду піднайму жилого приміщення може бути укладено за умови:
піднаймач вправі поселитися і проживати у жилому приміщенні доти, поки
син наймача не повернеться із відрядження. Угоди, що укладаються за
відкладальною або скасувальною умовами, називаються умовними угодами.
При цьому їхні учасники не повинні недобросовісно сприяти чи
перешкоджати настанню умов. Якщо настанню умови недобросовісно
перешкодила сторона, якій настання умови не вигідне, вважається, що
умова настала. Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій
настання умови вигідно, вважається, що умова не настала. Умови, за яких
укладаються угоди, слід відрізняти від строків. Виконання обов’язків,
встановлених угодою, здійснюється, як правило, у певний строк. Умова ще
не відомо, станеться чи ні, а строк неминуче наступить. У цьому полягає
різниця між умовами і строками в угодах. Строки можуть визначатися
зазначенням конкретної календарної дати, певного проміжку часу, події,
щодо якої відомо, що вона обов’язково станеться.

Похожие записи