Реферат на тему:

Підстави стягнення судових витрат у кримінальному процесі України

Однією з ознак судових витрат є те, що їх стягують з особи, визнаної
винною у вчиненні злочину. Стягнення судових витрат – найгостріше
питання, що виникає на практиці, оскільки воно пов’язане із покладенням
обов’язку на особу, з вини якої здійснювалося провадження, покрити
витрати на процес його реальним виконанням. Із стягненням судових витрат
припиняються компенсаційні відносини щодо відшкодування різного роду
витрат на процес. Однак, незважаючи на неабияке значення цього питання
для практики, зокрема в плані захисту майнових інтересів держави у
кримінальному судочинстві, йому в українській кримінально-процесуальній
науці не приділено жодної уваги. Зважаючи на це, у запропонованій статті
вперше в Україні зроблено спробу дослідити це питання, аналізуючи
підстави стягнення судових витрат. Глибоке розуміння підстав стягнення
судових витрат у кримінальному процесі, своєю чергою, сприятиме
ефективнішій реалізації правових норм у правозастосовчій діяльності.

Відповідно до ст.93 КПК України, судові витрати покладаються на
засуджених, крім сум, що видані і мають бути видані перекладачам або
приймаються на рахунок держави. При визнанні підсудного винним суд
постановляє стягти з нього судові витрати.

З аналізу цих норм виникає низка запитань: чому одні витрати можна
покладати на засуджених, а інші у всіх випадках приймаються на рахунок
держави; чому в окремих випадках витрати стягують не з засуджених, а з
інших учасників кримінального процесу; що взагалі є підставою для
стягнення судових витрат?

Стягнення судових витрат з осіб, з вини яких вони виникли, на думку
І.А. Алієва і Н.А. Сидорової, є одним із правових засобів зменшення
шкоди, спричиненої злочином, шляхом часткового відновлення майнової
сфери одних суб’єктів кримінально-процесуальних відносин (держави в
особі її органів) за рахунок зменшення майна інших (засудженого, його
батьків) [1, с.66].

Як зауважив А.Я. Грун, будучи самостійним по відношенню до цивільного
позову, кримінального покарання та реституції способом впливу на майнові
відносини у ході кримінального судочинства, стягнення судових витрат із
засудженого є одним із «видів відповідальності» громадян перед державою,
«своєрідним цивільним позовом» держави до засудженого [2, с.14-15].

Проте стягнення судових витрат можливе лише за відповідних умов,
підстав, з наявністю або відсутністю яких законодавець пов’язує
можливість або необхідність (право чи обов’язок) їх стягнення. Такою
підставою, на нашу думку, є: визнання особи винною у вчиненні злочину,
оформлене обвинувальним вироком суду, який набрав законної сили. Це
формальна (процесуальна) підстава для стягнення судових витрат.

Однак ця, як і будь-які інші формальні підстави, знаходиться у сфері
правових явищ, а тому відображає лише зовнішні сторони і властивості
матеріальної підстави (умови) стягнення судових витрат, діючу причину,
яка породжує можливість виникнення формальних підстав [3, с.202].

Що ж виступає матеріальною підставою, безпосередньою умовою стягнення
судових витрат?

На думку О.В. Горбачова, безпосередньою причиною виникнення і
відповідною умовою стягнення судових витрат є кримінальне судочинство
[4, с.135].

Навряд чи можна погодитися з такою думкою. Кримінальний процес – це
врегульована нормами кримінально-процесуального права діяльність органів
дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду з розкриття злочинів,
викриття і покарання винних та недопущення покарання невинних, а також
система правовідносин, що виникають у перебігу цієї діяльності, вказаних
органів один з одним та з громадянами, посадовими особами, установами,
підприємствами, громадськими об’єднаннями й трудовими колективами, які
залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності [5, с.14-15;
6, с.11; 7, с.20-22]. Судові витрати, як один із видів матеріальних
затрат боротьби із злочинністю у сфері кримінального судочинства,
виникають не в результаті, а безпосередньо у ході кримінального
судочинства. Якщо увійти в суть проблеми глибше, то переважно без таких
витрат процес був би неможливий. Зокрема, коли не буде необхідних коштів
– не проводитимуться експертизи, певні слідчі. Отже, судові витрати – це
не наслідок кримінального судочинства, а його невід’ємна властивість.

Цікаві думки щодо підстав стягнення судових витрат висловила
Н.О. Сидорова. Відштовхуючись від поглядів російських дореволюційних
учених-процесуалістів і в той же час критично оцінюючи їхнє заперечення
існування єдиної підстави стягнення судових витрат, вона вважає, що
такою виступає протиправне винне заподіяння матеріальної шкоди у сфері
кримінального судочинства [8, с.18].

Цей підхід до визначення підстави стягнення судових витрат знайшов свій
розвиток у спільно написаній нею з І.А. Алієвим монографії. На
підкріплення висловленої Н.О. Сидоровою тези наводяться такі аргументи.
В ряді зарубіжних держав на той час судові витрати могли стягуватися не
лише із засуджених і потерпілих у справах приватного обвинувачення, а
також із свідків, експертів, перекладачів, захисників (параграфи 31, 41,
65 КПК НДР, §1 ст.246 КПК ПНР); з осіб, з вини яких не вручені повістки
чи повідомлення, не доставлені судові документи; з осіб, які подали
безпідставні клопотання про перегляд справи (§367 КПК НДР, ст.551 КПК
ПНР), і навіть з виправданої особи (§366 КПК НДР). На їхню думку, такий
підхід до визначення кола суб’єктів, з яких можуть стягуватися судові
витрати, дає можливість чітко виділити матеріальну підставу стягнення
судових витрат. В усіх вищезазначених випадках, коли витрати стягуються
із свідка чи з засудженого, вони стягуються не просто у зв’язку з
порушенням обов’язку свідком чи у зв’язку з доведенням факту вчинення
злочину саме підсудним. Законодавець у цих випадках підкреслював, що
матеріальною підставою стягнення судових витрат є сам факт заподіяння
винним матеріальної шкоди у сфері кримінального судочинства [1,
с.71-72].

Справді такі положення були закріплені у КПК колишніх НДР та ПНР. Проте
якщо детальніше їх проаналізувати, то побачимо, що: 1) норми, які
передбачали можливість стягнення судових витрат із свідків, експертів,
спеціалістів, секретарів судових засідань, вміщені не в розділах цих
кодексів, які регулювали інститут судових витрат; 2) за загальним
правилом, яке закріплено в цих кодексах, судові витрати (з деякими
варіаціями) стягувалися з осіб, визнаних винними у вчиненні злочину;
3) якщо в аналізованих вище випадках свідки, експерти та ін. під час
стягнення з них судових витрат несуть відповідальність за заподіяну
матеріальну шкоду лише у зв’язку з невиконанням своїх обов’язків, то
засуджені чи обвинувачі (приватні) у такому випадку не притягуються до
відповідальності. Вони не відповідають за порушення якогось правила, а
на них покладається публічний обов’язок відшкодувати державі частину
затрат на розслідування вчиненого ними злочину чи злочину розслідуваного
за їхньою заявою; 4) випадки стягнення судових витрат із свідків,
експертів є своєрідними винятками із загального правила, коли судові
витрати не стягуються з особи, визнаної винною. Це зумовлено тим, що ця
частина витрат утворилася внаслідок невиконання свідком, експертом,
секретарем судового засідання своїх обов’язків, а не з вини
обвинуваченого чи підсудного. Для підсилення цього положення зацитуємо
іншого дореволюційного вченого В. Волжина: «При цьому, звичайно, не
стягуються із засудженого судові витрати за відстрочку судового
засідання не з його вини, а з причин, які від нього не залежали.
Наприклад, коли справа була відкладена через неявку свідка, на якого за
це, крім грошового стягнення, накладалися ще й судові витрати, чи з вини
інших учасників процесу» [9, с.1].

Та звернемось знову до матеріальної підстави стягнення судових витрат.
Поява судових витрат, як уже зазначалось, не перебуває у прямій
залежності від кримінально-правового відношення, зв’язок тут має
опосередкований характер. Не пов’язана можливість стягнення судових
витрат (прямо) з характером (видом) розслідуваного злочину. Для
підтвердження цієї тези наведемо такий аргумент. Злочини, віднесені
законом до категорії тяжких або особливо тяжких, інколи можуть потягти
за собою менші витрати у ході провадження у справі, ніж злочини
невеликої або середньої тяжкості. Наприклад, розслідування вбивства,
вчиненого з особливою жорстокістю, коли злочинець з’явився з повинною, і
розслідування хуліганства, вчиненого невідомою особою, але в присутності
свідків. Очевидно, що на розслідування хуліганства витрати можуть бути
більші, аніж у першому випадку.

` b O

U

?я і відповідну передумову для виникнення судових витрат. На підставі
викладеного, враховуючи, що загальною причиною виникнення судових витрат
є розслідуване суспільно-небезпечне діяння, виводиться і матеріальна
підстава для стягнення судових витрат. Як видається, матеріальною
підставою для стягнення судових витрат (базовою умовою стягнення) в силу
публічного характеру кримінального процесу є факт понесення органами
дізнання, досудового розслідування і судом у зв’язку із розслідуванням,
розглядом і вирішенням кримінальної справи проти певної особи
матеріальних затрат, які законодавець відносить до судових. Чому так?

Якщо розглядати стягнення судових витрат як обов’язок особи визнаної
винною у вчиненні злочину, покрити понесені державою на його
розслідування витрати, то зрозуміло, що матеріальною підставою стягнення
судових витрат буде не суспільно небезпечне діяння, не злочин, не скарга
потерпілого у справах приватного обвинувачення, які лише опосередковано
спричиняють появу судових витрат. Такою підставою може виступати лише
факт заподіяння шкоди з вини конкретної особи. У нашому випадку,
виходячи із публічного характеру кримінального процесу та й публічного
інтересу, оскільки прямого заподіяння шкоди з вини злочинця немає, а
існує лише опосередкований зв’язок – шкода завдається не винними діями
злочинця, а виникає внаслідок розслідування вчиненого ним діяння у
вигляді судових витрат, – матеріальною підставою стягнення судових
витрат може бути ніщо інше як факт понесення органами розслідування і
судом матеріальних затрат, віднесених законом до судових. Цей факт
обов’язково має бути доказаний на підставі відповідних документів:
постанови про відшкодування судових витрат свідкам та іншим суб’єктам
процесу, довідки про судові витрати тощо.

Отже, ми знову повернулися до процесуально-правової (формальної)
підстави стягнення судових витрат, оскільки однієї матеріальної підстави
недостатньо для цього.

Як уже зазначалося, формальною підставою стягнення судових витрат є
обвинувальний вирок суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину і
який набрав законної сили. Це випливає із аналізу ст.93 КПК України.
Проаналізуємо детальніше цю статтю.

У частині 1 ст.93 КПК йдеться про те, що судові витрати покладаються на
засуджених, крім сум, що видані і можуть бути видані перекладачам або
приймаються на рахунок держави.

Частина 2 ст.93 КПК уже зазначає, що при визнанні підсудного винним, суд
постановляє стягти з нього судові витрати.

У частині 3 ст.93 КПК передбачено, що якщо підсудний буде визнаний
винним, але звільнений від покарання, суд має право покласти на нього
судові витрати.

Відповідно до частини 4 ст.93 КПК, при закритті справи у зв’язку з
примиренням потерпілого з обвинуваченим, у справах про злочини,
зазначені у частині 1 ст.27 цього кодексу, суд може покласти судові
витрати на одного з них або на обох.

Аналіз норм, що містяться у цій статті, приводить до певних висновків і
разом з тим викликає певні запитання. Із змісту ст.93 КПК випливає, що
обвинувальний вирок є не єдиною процесуальною (формальною) підставою
стягнення судових витрат, такою може бути і постанова чи ухвала про
закриття справи у разі примирення потерпілого з обвинуваченим у справах
приватного обвинувачення, як виняток із загального правила. Крім того,
зіставлення ч.1, 2 і 3 ст.93 КПК породжує ще одне запитання: чи всі види
обвинувального вироку є підставою для стягнення судових витрат?

У теорії кримінального процесу раніше розрізняли такі види
обвинувального вироку: 1) з призначенням підсудному покарання; 2) без
призначення покарання; 3) із звільненням засудженого від покарання
[10, с.127]; 4) з призначенням засудженому покарання, але із звільненням
його від відбування з випробуванням [6, с.400].

У всіх цих випадках особа визнавалася винною у вчиненні злочину, хоча й
з різними для неї наслідками.

Однак зауважимо, що у зв’язку із змінами, які були внесені до КПК
України у липні 2001р., ст.327 КПК вже не передбачає обвинувального
вироку без призначення покарання. Що ж до обвинувального вироку із
звільненням від покарання, то, згідно з ч.3 ст.327, він постановляється
у випадках, передбачених ст.80 КК, – у зв’язку із закінченням строків
давності виконання обвинувального вироку. Разом з тим ч.2 ст.6 КПК
передбачає, що коли у процесі судового розгляду справи буде встановлено,
що на момент його проведення прийнято акт про амністію, яким усувається
застосування покарання за вчинене діяння чи підсудного помилувано (п.4
ч.1 ст.6 КПК), суд зобов’язаний довести розгляд справи до кінця і
винести обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання; а
відповідно до ч.5 ст.7 КПК суд своїм вироком може звільнити від
покарання особу, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості,
коли визнає, що, з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного
ставлення до праці, цю особу на час розгляду справи в суді не можна
вважати суспільно небезпечною.

Проаналізуємо цю ситуацію. Відповідно до ч.1 ст.93, судові витрати
покладаються на засуджених. Як вважають укладачі Великого юридичного
словника, засудженими визнаються особи, стосовно яких винесено
обвинувальний вирок суду, що вступив у законну силу, за яким їм
призначено покарання, передбачене кримінальним законом [11, с.463].

Якщо виходити з цього положення, то судові витрати будуть стягуватися
лише на підставі обвинувального вироку із призначенням покарання.

Однак аналіз ч.2 цієї ж статті дозволяє спростувати таке твердження.
Згідно з цією статтею, визнаючи підсудного винним, суд постановляє
стягти з нього судові витрати. Отже, судові витрати стягуються незалежно
від того, який вид обвинувального вироку постановлено. Визначальним тут
є те, що особа визнається винною у вчиненні злочину, на розслідування
якого були понесені необхідні судові витрати.

Видається, що таке правило є логічним і правильним. Проте ч.3 цієї ж
статті містить ще одне положення, яке вносить непорозуміння у вирішення
цього питання. Зокрема, у ній зазначено: якщо підсудний буде визнаний
винним, але звільнений від покарання, то суд має право покласти на нього
судові витрати. Тобто, якщо за попередніми нормами на суді лежав
обов’язок стягувати судові витрати з осіб, визнаних винними у вчиненні
злочину, то за цією нормою йому надається лише таке право. Очевидно, що
подібне формулювання норм аж ніяк не сприяє їхній активній реалізації.
Зараз важко зрозуміти, що мав на увазі законодавець, формулюючи норми
таким чином. Правильним було б викладення цієї норми у спосіб, за яким
би передбачався обов’язок суду стягувати судові витрати з осіб, визнаних
винними у вчиненні злочину. За таких обставин судові витрати можна було
б стягувати без згаданих застережень і під час постановлення
обвинувального вироку із звільненням від покарання, чи з призначенням
покарання, але із звільненням від його відбування з випробуванням.

Отож, правовою (формальною) підставою для стягнення судових витрат за
чинним законодавством є обвинувальний вирок, яким особу визнано винною у
вчиненні злочину. Матеріальною ж, як зазначалося, виступає факт
понесення органами розслідування та судом у зв’язку з провадженням
конкретної кримінальної справи матеріальних затрат, віднесених законом
до судових.

Література

Алиев И.А., Сидорова Н.А. Судебные издержки в уголовном
судопроизводстве. – Баку, 1989. – 125с.

Грун А. Недостатки во взыскании судебных издержек // Советская юстиция.
– 1962. – №10. – С.14-15.

Шептулин А.П. Категории диалектики. – М.: Высшая школа, 1971. – 279с.

Горбачов А.В. Судебные издержки: законодательство и практика // Правовые
и общественно-экономические науки. Труды Горьковской Высшей школы МВД
СССР. – Горький, 1975. – Вып 4. – Ч.2. – С.133-140.

Кримінальний процес України: підруч. для студентів юрид. спец. вищ.
закладів освіти / Ю.М.Грошевой, Т.М.Мірошниченко, Ю.В.Хоматов та ін.; За
ред. Ю.М.Грошевого та В.М.Хотенця. – Харків: Право, 2000. – 496с.

Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України:
Підручник. 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 536с.

Элькинд П.С. Сущность советского уголовно-процессуального права. – Л.:
Изд-во Ленингр. ун-та, 1963. – 172с.

Сидорова Н.А. Судебные издержки в уголовном судопроизводстве: Автореф.
дис…канд юрид. наук:12.00.09. – Ленинград, 1987. – 23с.

Волжин В. О судебных издержках по делам частного обвинения // Журнал
гражданского и уголовного права. – 1883. – Кн. 9. – С.1-9.

Грошевой Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе.
– Харьков: Издательство при Харьковском государственном университете
издательского объединения «Вища школа», 1979. – 143с.

Большой юридический словарь / Под ред. А.Я.Сухарева, В.Д.Зорькина,
В.Е.Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1998. – 790с.

Похожие записи