Реферат на тему:

Підготовка прокурора до судових дебатів

Закони України від 21 червня та 12 липня 2001 р. «Про внесення змін до
Кримінально-процесуального кодексу України», зміни й доповнення до
Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України є частиною
судово-правової реформи і мають на меті подальшу демократизацію
законодавства про судоустрій та судочинство, розширення прав учасників
кримінального процесу, виконання головними суб’єктами, які ведуть
кримінальний процес, функцій обвинувачення, захисту або вирішення справи
(правосуддя). Згідно зі ст.161 КПК [2, c. 374] України, розгляд справ у
судах відбувається на засадах змагальності. Функцію обвинувачення
покладено на прокурора (ст.121 Конституції України [1, ст.121]).

Внесені відповідно до вимог Конституції України зміни й доповнення до
КПК визначили нові завдання прокурора щодо підтримання державного
обвинувачення в суді, які потребують з’ясування змісту прокурорської
діяльності ролі й процесуального статусу прокурора в суді, методів
вивчення і конспектування кримінальної справи, підготовки плану участі
прокурора в попередньому розгляді кримінальної справи, в судовому
розгляді та ін.

Дослідженню цього інституту діяльності прокурора приділяли свою увагу
такі вчені: І.В. Вернидубов, М.В. Косюта, Ю.І. Крючко, В.М. Маляренко,
С.В. Матієко, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, В.П. Шибіко,
М.Є. Шумило та ін. У своїх дослідженнях вони доходять висновку, що при
розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту й вирішення справи
не можуть покладатися на один і той самий орган чи на одну і ту саму
особу. Суд позбавлений можливості виконувати функцію обвинувачення, а
тому її виконує прокурор.

Побудова кримінального процесу як змагального поєднується з
диспозитивністю. Згідно з ч.5 ст.161 КПК України, прокурор, підсудний,
його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач,
цивільний відповідач та їхні представники беруть участь у судовому
засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у
наданні їх переконливості перед судом. Особливо велику роль у судовому
розгляді законодавець надає прокурору. Беручи участь у судових дебатах,
прокурор підбиває підсумки судового слідства, сприяє суду у поставленні
законного і обґрунтованого вироку. Завдання пропонованої статті –
необхідність підготовки прокурора до судових дебатів.

Згідно з законом (гл. 27 КПК), судові дебати і останнє слово підсудного
становлять окремий кримінально-процесуальний інститут, що регулює
самостійну частину судового розгляду. Але, як справедливо зазначено в
літературі, «судові дебати» (обговорення сторін) означають лише одну
дію, що проходить у суді, без розкриття головного – хто бере участь у
дебатах [16, c.133].

Назву «судові дебати» взято з французького (debats judiciaines – судові
дебати, судові обговорення; debats, debatte – спір, суперечка, – обмін
думками, дискусія. Дебати полягають у промовах прокурора, потерпілого і
його представника, цивільного відповідача або їхніх представників,
захисника, підсудного (ст.318 КПК). Закон у першу групу дебатуючих
об’єднує тих, хто повинен стояти на обвинувальних позиціях, а потім тих,
хто захищається. Серед дебатуючих-обвинувачів перше місце відводиться
прокурору.

Головними особливостями судової промови порівняно з іншими видами
ораторського мистецтва є: офіційний (публічний) характер промови;
полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту
(справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови
[6, c. 85].

Тому підготовка прокурора для підтримання державного обвинувачення в
суді і участь його безпосередньо в судових дебатах має комплексний,
різнобічний характер. Ця підготовка помагає передусім у зборі, аналізу,
систематизації відповідних матеріалів та власне підготовки самої промови
із застосуванням написаних текстів [3, c. 294-334].

Збір відповідних матеріалів, даних до судових дебатів прокурор починає з
ознайомлення з матеріалами справи. Однак суттєве значення для нього має
судове слідство, яке не ототожнюється з досудовим і в якому прокурор
повинен відігравати активну роль, досліджуючи докази в умовах судового
розгляду справи не тільки з позиції звинувачення, а й захисту
підсудного, пом’якшення його провини.

Збір матеріалів супроводжується їхнім аналізом. Це єдиний
взаємопов’язаний процес. Докази аналізуються передусім з погляду їхньої
допустимості. Докази, отримані з порушенням закону, не можуть бути
покладені в основу обвинувачення підсудного. Оцінюють докази в їхній
сукупності, а не поодинці. Усі зібрані прокурором матеріали, особливо з
багатоепізодних, багатотомних справ необхідно систематизувати з тим, щоб
у них можна було б швидко розібратися і належно підготуватися до виступу
в судових дебатах. Таку систематизацію можна проводити щодо окремих
підсудних чи певних епізодів. Готуючись до судової промови, прокурор
повинен дотримуватися вимог, передбачених законом (ст.318 КПК): він має
право посилатися лише на ті докази, що були досліджені в судовому
засіданні; тривалість судових дебатів не обмежується певним часом, якщо
промовець не виходить за межі розглядуваної справи.

Цінність промови не в її тривалості, а в змісті та суті. Тут бажано
дотримуватися відомих слів Н.А. Некрасова – «щоб словам було тісно, а
думкам – роздолля…». А.П. Чехов підкреслював, що стислість – сестра
таланту. Прокурор повинен дотримуватися і такої вимоги, як ретельна
підготовка до промови, експромт тут не доречний. Позиція державного
обвинувача в його виступах має бути чіткою, однозначною і повністю
ґрунтуватися на доказах, перевірених, досліджених в суді з додержанням
процесуальної форми [12, с.59]. Отже, прокурору доцільно користуватися
тезами свого виступу і поєднувати елементи таких типів промов, як
написані тексти, тези і імпровізаційні промови (експромт).

Опитувані нами державні обвинувачі показали, що частіше вони
використовують у своїх промовах тези виступів, які заздалегідь готують.
Для того щоб промова досягла своєї мети, вона повинна відповідати
вимогам розумної, професійної простоти, бути чіткою, зрозумілою. У
відомого класика є доречні слова «вміти говорити просто і ясно,
доступною масі мовою, відкинувши рішуче геть важку артилерію мудрованих
термінів, іноземних слів, завчених, готових, але не зрозумілих масі, не
знайомих їй лозунгів, визначень, висновків. Треба вміти без фраз, без
вигуків, з фактами і цифрами в руках розтлумачити питання…»
[9, c.84-85].

За своєю композицією промова повинна бути гармонійною, логічною,
послідовною, внутрішньо злагодженою і завершеною. Практика виробила таку
структуру промови прокурора в судових дебатах: вступ, фабула і оцінка
доказів, обґрунтування кваліфікації злочину, характеристика особи
підсудного і потерпілого, обґрунтування міри покарання, аналіз причин і
умов, що сприяли вчиненню злочину, підсумки [12, c.61-63]. У такому
випадку ця система викладена, можна сказати, за максимумом і
зорієнтована на перелік питань, що вирішуються судом при постановленні
вироку (ст.324 КПК). Однак ці питання різні автори класифікують
неоднозначно, тому і перелік складових промови прокурора визначається
по-різному [14, c. 197-205; 11, c. 35-43; 13, c. 214-221;
8, c. 152-190]. Проте як би не визначалася система елементів промови, у
ній обов’язково мають бути викладені: у вступі – характеристика злочину
з суспільно-політичних позицій; особливості справи, що розглядається, та
інші питання з тим, щоб увести слухачів у тему основного змісту розмови,
привернути їхню увагу до свого виступу. Далі треба коротко викласти
фабулу справи, її суть. Це можна зробити в порядку хронології, тобто в
тій послідовності, як обставини справи встановлювалися на досудовому і
судовому слідстві. Цей спосіб веде слухача шляхом, пройденим органами
розслідування і підтвердженим у судовому засіданні. Можна застосувати і
планомірний спосіб викладення фабули справи, тобто в тій послідовності
як розгорталися обставини справи в дійсності. Допускається і комбінація
цих прийомів, особливо при складних, заплутаних злочинах.

Серцевиною і найголовнішою частиною промови прокурора є аналіз і оцінка
доказів, зібраних по справі, оскільки тільки на доказах, притому
досліджених в судовому засіданні, повинні ґрунтуватися судові рішення,
постановлятися вироки. Оцінюються докази поодинці, а також в сукупності
щодо епізодів злочинів і злочинців. При оцінюванні доказів важливо
дотримуватися принципу об’єктивності, не перебільшувати значення одних
доказів і принижувати важливість інших. Фактичні дані, що є доказами, не
поділяються на хороші і погані. Кожний доказ має своє значення як
окремо, так і в сукупності з іншими.

У своїй промові прокурор повинен також обґрунтовувати кваліфікацію
злочину, до якої він дійшов, тобто дати правову оцінку вчиненого
суспільно небезпечного діяння, юридичного вчинку, що постановлений у
вину підсудному. А це означає, що необхідно провести ретельний аналіз
усіх елементів складу злочину: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт,
суб’єктивна сторона і до кожного підвести доказову базу.

O

???????$?? ??$???????¤?¤?$????,???????¤?$????,?ьої правової оцінки. Саме
ця частина підтримання державного обвинувачення викликає найбільші
ускладнення у прокурорів. Однією з причин цього є те, що деякі
обвинувачі не надають належного значення кваліфікації дій підсудних і
заздалегідь, до судового розгляду, не готуються до їхнього
обґрунтування. Проте це є такою ж мірою важливе, як і аналіз доказів та
пропозицій щодо покарання. Інша причина – недостатнє знання окремими
прокурорами законодавства та теорії кримінального права. Протягом
2002 р. судами Чернівецької області розглянуто з постановленням вироку
2252 кримінальних справ. З усіх справ, направлених до суду з
обвинувальними висновками, 2129 державних обвинувачень підтримали
прокурори із області, а решта вироків постановлено зі справ приватного
обвинувачення. В ході судового розгляду кримінальних справ державні
обвинувачі приймали активну позицію в установленні істини у справі, чим
сприяли судам у постановленні законних вироків. Разом з тим у деяких
кримінальних справах прокурори займали неправильну позицію.

Наприклад, державний обвинувач С. орієнтувала суд засудити Л. за ч.3
ст.191 КК України, в той час як у судовому засіданні кваліфікуюча ознака
повторність не знайшла свого підтвердження. Суд без постанови прокурора
змінив обвинувачення Л. і засудив його за ч.1 ст.191 КК України [4].

Державний обвинувач Х. орієнтував суд засудити П. за ч.1 ст.286 КК
України за те, що, керуючи автотранспортним засобом, скоїв ДТП, в
результаті чого одна особа зазнала тілесних ушкоджень середньої
тяжкості, а двоє інших – легкої. Разом з тим державний обвинувач
зобов’язаний був винести постанову про зміну обвинувачення, бо легкі
тілесні ушкодження не є кваліфікуючими ознаками ч.1 ст.286 КК України
[5].

Враховуючи те, що злочини вчиняють люди і від злочинів страждають теж
люди й ці особи об’єктивно взаємопов’язані, їхня роль у тому, хто скоїв
злочин, буває неоднозначна. Відтак державний обвинувач у своїй промові
повинен дати об’єктивну всебічну характеристику як підсудному, так і
потерпілому. Вивчення особистості обвинуваченого інколи в літературі
розглядається як чинник, що знижує вірогідність судової помилки
[17, c. 41-43]. Характеристика підсудного і потерпілого пов’язані з
принципом індивідуалізації призначення покарання і можуть вказувати як
на пом’якшуючі (ст.66 КК) обставини вини підсудного, так і на обтяжуючі
(ст.67 КК).

Для того щоб чіткіше з’ясувати ступінь винуватості підсудного у вчиненні
злочину, обвинувач повинен дати також об’єктивну характеристику
потерпілого. Особливо це важливо тоді, коли склалися віктимологічні
стосунки, за яких не вилучається і вина потерпілого, якщо він своєю
необачністю, аморальною поведінкою, а інколи і протиправною, по суті,
спровокував підсудного до скоєння злочину (шахрайство, зґвалтування,
хабарництво, вбивство тощо).

Характеризуючи підсудного, потерпілого, обвинувач повинен бути вільним
від особистих симпатій чи антипатій до них. Якщо ж запобігти цьому
неможливо, то прокурор зобов’язаний заявити самовідвід. Відповідно до
закону (ст.264 КПК), прокурор, керуючись вимогами закону і своїм
внутрішнім переконанням, викладає своє міркування з приводу застосування
кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. У зв’язку з цим
зазначені міркування обвинувач повинен викласти у своїй обвинувальній
промові і, як ми вважаємо, чітко і конкретно вказати міру покарання, не
обмежуючись лише вказівкою на вид покарання в межах певної санкції та
ступінь небезпеки злочину і підсудного, що, своєю чергою, при потребі
дасть прокурору можливість конкретніше визначитись з подачею апеляції чи
касаційного подання за мотивів м’якості чи надмірної суворості вироку.

Важливо те, щоб конкретна пропозиція прокурора про покарання винуватого
була обґрунтованою, переконливою, справедливою і законною. Прокурор
повинен керуватися відомими положеннями про те, щоб постановити
обвинувачення розумно, правильно, в міру і важливо не те, що за злочин
було призначено тяжке покарання, а те, щоб жоден випадок злочину не був
нерозкритим, а, отже, безкарним.

Задоволення цивільного позову, рішення про долю речових доказів, що
мають цінність для підсудного, теж можуть мати елементи кари для
засудженого, тому обвинувач повинен підготуватися і до вирішення цих
питань та викласти з цього приводу свої міркування у судовій промові.

Закон (ст.23 КПК) покладає також на прокурора, як і на органи
розслідування, обов’язок виявляти та усувати причини та умови, що
сприяють вчиненню злочину. У літературі зазначається, що прокурор як
судовий оратор і представник держави не виконав би свого обов’язку до
кінця, якби в обвинувальній промові не проаналізував причини та умови,
що сприяли вчиненню злочину, і не вніс пропозиції щодо їхнього усунення
[10, c. 176].

Промова прокурора не була б завершена, якщо б він не зробив відповідних
висновків, не підсумував хід судового процесу. Такий підхід має бути не
тільки в процесі розгляду складних справ, які викликають інтерес
громадськості, як це інколи зазначається в літературі [14, c. 205;
10, c. 177], а щодо усіх кримінальних справ, у яких прокурор повинен
звернути увагу з позиції того, якою має бути наука, урок для підсудного,
хто схильний до правопорушень; яке буде мати значення постановлений
вирок і очікуваний від нього ефект для забезпечення законності і
попередження злочинів. Наприклад, пропонуємо завершити обвинувальну
промову такими словами: «Шановні судді! Ваш вирок буде законним,
обґрунтованим і справедливим, якщо ви погодитеся з позицією державного
обвинувача. Відповідальність «неминуча – це повинен знати кожний»
[7, c. 20]. А один із обвинувачів свою промову закінчив так: «Шановний
суд! Ваш вирок повинен стати суворим попередженням тим, хто зазіхає на
державну власність. Кара за злочин не відворотна. Це повинен пам’ятати
кожний» [15, c. 28].

Відтак структура промови прокурора, послідовність і зміст викладення її
частин має дуже умовний характер. Зокрема, деякі вчені пропонують
промову прокурора розпочинати з аналізу і оцінки доказів, а
суспільно-політичну оцінку злочину давати після характеристики особи
підсудного; пропозиціям про відшкодування матеріальних збитків, а також
про визначення долі речових доказів надають значення самостійного
елементу, частини промови прокурора [8, c. 156-190]. По деяких справах
вважається доцільним характеризувати підсудного, звернути увагу суду на
обставини, що, на думку державного обвинувача, дають можливість
визначити ступінь суспільної небезпеки підсудного, причини скоєння
злочину [7, c. 11].

Прокурор у судових дебатах також має право скористуватися реплікою,
обмінятися нею з іншими учасниками судових дебатів. Право останньої
репліки належить підсудному (ст.318 КПК), але заздалегідь предметно
підготуватися прокурору до репліки неможливо, оскільки для цього
спочатку необхідно заслухати промови інших виступаючих у судових
дебатах.

На нашу думку, при підготовці прокурора до участі в суді ним повинні
застосовуватися такі широкомасштабні методи, як програмно-цільовий,
метод моделювання, комплексного підходу.

Однак будь-якому методу підготовки для участі в суді передує досконале
вивчення матеріалів справи, що теж має свою методику, прийоми вивчення.

З урахуванням особливості судових промов треба особливу увагу звернути
на збір прокурором відповідних матеріалів та їх аналіз, на форму
підготовки обвинувальної промови. Висловлюється думка про те, що
прокурору доцільно не писати весь текст промови, а достатньо скласти
розгорнутий план. Показано вимоги до структури промови прокурора,
відстоюється позиція про те, що пропозиція прокурора про міру покарання
має бути конкретною.

Література

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від
28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – №30. – 1996.
– Ст.121.

Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар /
За заг. ред. В.Т.Маляренка, В.Г.Гончаренка. – К., 2003. – С.374.

Абрамович С.Д. та ін. Риторика загальна та судова. – С.294-334.

Архів Ленінського районного суду м.Чернівці. Кримінальна справа №1-140
по обвинуваченню Л.

Архів Новоселицького районного суду Чернівецької області. Кримінальна
справа №1-25 по обвинуваченню П.

Гурвич С.С., Погорелков В.Ф., Герман М.А. Основы риторики. – К., 1988. –
С.85.

Інформаційно-методичний бюлетень №4 прокуратури Чернівецької області. –
Чернівці, 1997. – С.20.

Кухлевская Т.А. Государственное обвинение в условиях судебно-правовой
реформы. – М., 1994. – С.156-190.

Ленін В.І. Повне зібр. творів. – Т. 14. – С.84-85.

Маляренко В.Т., Вернидубов І.В. Прокурор у кримінальному судочинстві. –
К., 2001. – С.176.

Матієк С.В. Підготовка прокурора до підтримання державного
обвинувачення. – К., 2001. – С.35-43.

Михайленко О.Р. Провадження кримінальних справ у суді. – С.61-63.

Прокурорський нагляд в Україні. – Донецьк, 1997. – С.214-221.

Прокурорський нагляд в Україні. – Львів, 2002. – С.197-205.

Промова прокурора у судових дебатах: Навч. метод. посіб. – Харків, 1997.
– С.28.

Похожие записи