Реферат на тему:

ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНОКОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

В умовах державної незалежності Україна переходить від
командно-адміністративної до ринкової економіки. Під час цього переходу
відбуваються глибокі зміни в різних сферах економічного життя. Однією з
найвагоміших змін є перехід до нового типу макроекономічного
регулювання, яке пов»язує окремі галузі та виробництва у національну
економіку.

Процес формування механізму макроекономічного регулювання ринкового типу
в Україні відбувається повільно внаслідок труднощів перехідного періоду.
Хоча сьогодні найважливіші елементи цього нового механізму уже
сформовано, та їхній вплив на досягнення макроекономічної стабільності
ще порівняно слабкий.

Це пояснюють багатьма чинниками, передусім, непослідовністю економічної
політики, мінливістю пріоритетів, слабкістю основних складових ринкової
інфраструктури, монополізмом виробників, а також тим, що нерідко
нормативні акти, які стосуються цієї проблеми, не узгоджені між собою.

1. СУТЬ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ Усі вчені, які
аналізують економічні чи суспільні процеси, звертають особливу увагу на
обмеженість ресурсів.

Про це писали як мислителі дохристової доби, так і ті дослідники, які
жили і творили в Середньовіччі. Нині це одне із фундаментальних
положень, яким відкриваються усі підручники з економічної теорії.
Проблема обмеженості ресурсів вічна: вона була в епоху Промислової
революції, і є на етапі науково-технічного прогресу.

Обмеженість ресурсів зумовлює необхідність у такому їх розподілі між
різними видами галузей і виробництв, щоб найповніше задовольняти людські
потреби, які привели до того, що в суспільстві величезна кількість
галузей, підгалузей, виробництв, які становлять складну мережу
суспільного поділу праці. Саме обмеженість ресурсів та суспільний поділ
праці є тими глибинними обставинами, які й зумовлюють потребу в
макроекономічному регулюванні.

Суспільний поділ праці, як відомо, — це спеціалізація людей на
виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій
діяльності. Він має три основні форми: загальну, часткову, одиничну.
Загальна і часткові форми поділу праці створили величезні матеріально
відокремлені одна від одної сфери виробництва, поєднання яких у єдине
ціле або національну економіку передбачає відповідні способи
макроекономічної координації.

Водночас частковий поділ праці передбачає послідовність у часі окремих
фаз виробництва продукту. Початок виробничого процесу на наступній фазі
відбувається лише після того як завершилось виробництво на попередній. У
цьому разі вироблений на попередній стадії продукт повинен увійти у
наступну стадію виробництва, яку виконує незалежний власник. Отже, такий
характер взаємозв»язку між внутрішньозалежними видами суспільної праці
також передбачає потребу в макроекономічній координації.

І, нарешті, одиничний поділ праці виникає у мануфактурі. Цей тип поділу
праці грунтується на частковому поділі, який досягнув певного ступеня
свого розвитку. Одиничний поділ праці виникає тоді, коли можливо
розділити єдиний процес виробництва продукту на окремі операції; він
змінює характер взаємодії фаз виробництва продукту, за якого операції з
виробництва відбуваються поряд одна з одною. Виробничий процес, що
грунтується на одиничному поділі праці, потребуєє мікроекономічної
координації.

У національній економіці всі види поділу праці інтенсивно взаємодіють
між собою; наприклад, одиничний, виникнувши з часткового і відчуваючи
безпосередньо його вплив. зворотно впливає на частковий поділ праці. Це
також означає, що відбувається взаємодія між макроекономічним та
мікроекономічним регулюванням.

Обмеженість ресурсів і наявність поділу праці змушує суспільство
безперервно вирішувати питання: які продукти виробляти і в якій
кількості; які методи використовувати для їхнього виробництва; хто
купуватиме ці продукти, скільки виробляти споживчих благ, а

скільки інвестиційних і тощо. тже, кожне суспільство стикається з
проблемою регулювання своєї господарської діяльності.

Макроекономічне регулювання — це складне багатопланове поняття. У
вузькому розумінні регулювання економіки є механізмом, за допомогою
якого досягають збалансованості у національній економіці. Як уже
зазначено, в будь-якій економічній системі є потреба в певному
кількісному відношенні між певними частинами, сферами, галузями,
підгалузями тощо.

Найважливішими макроекономічними пропорціями є співвідношення між
майбутнім і поточним споживанням (економісти нерідко кажуть: між
споживанням і заощадженням); між сукупним попитом і сукупною
пропозицією. Величезна кількість пропорцій всередині кожної
макроекономічної сфери. Зокрема, у сфері виробництва це співвідношення
між фактичним і природним ВВП, між видобувними й обробними галузями; в
сфері зайнятості — динаміка фактичного безробіття стосовно природного=.

Важливими макроекономічними пропорціями у сфері цін є співвідношення
темпів зростання грошової маси і темпів зростання товарної маси; в сфері
міжнародних економічних зв»язків — між двома частинами платіжного і
торговельного балансів тощо. Термін макроекономічне регулювання в
економічну науку увійшов порівняно недавно. В радянській економічній
літературі поширення набув такий термін, як планування народного
господарства, який застосовували тоді, коли йшлося про так звані країни
радянського табору.

Досить близьким до цього терміна є поняття господарського механізму,
який почали використовувати у радянській літературі з середини 80-х
років. І нині ліворадикальні економісти ще активно застосовують це
поняття. Ми вважаємо, що значення термінів господарський механізм і
макроекономічне регулювання практично збігаються. Оскільки ж у світовій
економічній науці термін господарський механізм практич- = Немало
економістів уважають, що термін природна норма безробіття не зовсім
вдалий.

Таке словосполучення означає, що ніби така норма запропонована природою.
Насправді ж 6 % аж ніяк не можна вважати оптимальним рівнем. Ці
економісти пропонують замість природної норми безробіття застосовувати
нейтральніші терміни: норма безробіття, що не стимулює інфляції. Такої
позиції дотримуються, зокрема, П.Семюелсон та В.Нордгауз. Детальніше
див.: P.Samuelson&W.Nordhouse. Macroeconomics. 15th Edition, 1995.- Р.
271.

но не використовують, то ми вживатимемо терміни макроекономічне
регулювання та макроекономічна координація. Механізм макроекономічного
регулювання у ринковій системі охоплює такі три підсистеми: ринковий
механізм, державне регулювання та регулювання, яке провадять фірми.
Індивідуальні рішення суб»єктів ринку є мотивовані інтересом кожного з
них і зовсім не спрямовані на те, щоб успішно функціонувала ринкова
економіка.

Усі незалежні рішення, що їх ухвалюють ринкові суб»єкти, координує
ринковий механізм, який забезпечує доведення рішень окремих ринкових
суб»єктів один до одного, а найголовніше ув»язує ухвалення рішення через
систему цін та конкуренцію. Дія ринкового механізму грунтується на
взаємодії між попитом і пропозицією як на окремих ринках, що
функціонують у національній економіці (ринки ресурсів, продуктів,
фінансові ринки), так і в масштабі всього національного ринку.

У сучасній економічній системі ринковий механізм охоплює цілий комплекс
різних інституцій: товарні біржі, фондові ринки тощо. У ринковій
підсистемі макроекономічного регулювання ключову роль відіграють названі
види ринків. На ринку ресурсів у ході взаємодії попиту та пропозиції
відбувається визначення ціни на кожен із ресурсів. Наприклад, на ринку
праці під час взаємодії попиту і пропозиції на робочу силу усталюється
рівень заробітної плати.

На попит і пропозицію впливає величезна кількість чинників. На ринку
продуктів визначають ціни на предмети споживчого призначення. Особливо
важливу роль у ринковому механізмі відіграють товарні та фондові біржі,
які пов»язують між собою виробників і покупців, власників грошових
ресурсів та позичальників тощо. Держава є ключовим елементом
макроекономічного регулювання і від неї залежать умови функціонування
національної економіки. Саме держава забезпечує свободу економічної
діяльності економічних суб»єктів, відповідальність їх за результати
своєї господарської діяльності, а також функціонування багатьох
інститутів ринкової економіки. Для впливу на економіку держава
використовує різноманітний інструментарій.

Економісти виділяють три принципово відмінні види цього інструментарію:
правові, адміністративні й економічні. Правовий інструментарій охоплює
нормативні акти, які визначають права та обов»язки юридичних і фізичних
осіб у національній економіці. Ці акти містять величезне коло
законодавчих положень щодо власності, підприємництва, цін, податків та
інших економічних реалій та категорій.

Законодавчі акти доповнює адміністративний інструментарій виконавчих
органів, зокрема квоти, ліцензії та ін. Економічний інструментарій
макроекономічного регулювання — це державний бюджет з його податками та
видатками, гроші, кредит та ін. Використання цих інструментів означає
проведення певного виду стабілізаційної політики — фіскальної,
монетарної. Державне регулювання економіки залежно від його цілей та
інструментарію поділяють на довго- та короткотермінове.

Короткотермінове регулювання, зокрема в перехідній економіці, спрямоване
на зміну сукупного попиту, щоб вплинути на такі важливі макроекономічні
змінні, як рівні безробіття та інфляції або темпи економічного
зростання. Довготермінове регулювання націлене на зміну структури
економіки та основних макроекономічних пропорцій.

Усі підсистеми макроекономічного регулювання спрямовані на досягнення
макроекономічної стабільності, яка означає, по-перше, наявність
економічного зростання, тобто збільшення реального ВВП, що забезпечує
вищий життєвий рівень народу; по-друге, забезпечення повної зайнятості,
що дає змогу індивідам отримувати доходи залежно від їхнього внеску у
створення національного продукту; по-третє, макроекономічна стабільність
означає відсутність глибоких спадів у економіці, а також зниження темпів
інфляції.

Крім цих трьох суто економічних складових макроекономічної стабільності,
є ще і соціально-економічні складові, такі як справедливий розподіл
доходів, що відкидає крайності: «зрівнялівку» в оплаті праці, з одного
боку, та надмірний розрив, з іншого; соціальний захист, що гарантує
прийнятний життєвий рівень безробітним, особам похилого віку тощо.
Значення окремих підсистем у макроекономічній координації на різних
етапах розвитку ринкової економіки неоднакове.

До середини ХІХ ст. винятково ринковий механізм забезпечував координацію
макроекономіки. Іншими словами, відбувалося саморегулювання,
самонастроювання національної економіки. В економічній літературі таку
ситуацію розглядають як ідеальний стан економіки. П.Семюелсон зазначає:
«Там, де конкуренція довершена, або близька до довершеної, це приносить
з собою певний порядок і високу ефективність»[28].

Однак у процесі динамічного розвитку економіки поглиблення поділу праці
та посилення залежності національної економіки від зовнішніх чинників
ринковий механізм втрачає здатність одноосібно регулювати
макроекономічні процеси і, відповідно, зростає роль у регулюванні інших
його підсистем. Унаслідок цього посилюється апріорний характер механізму
регулювання.

У простому товарному виробництві, в якому частка кожного виробника у
загальному обсязі продукту невелика, переважають дрібні форми. За таких
умов ринковий механізм через взаємодію попиту і пропозиції, і,
відповідно, цін забезпечує збалансованість національної економіки.
Коливання цін сигналізує виробникам про напрями змін у розподілі
ресурсів — праці, землі і капіталу.

У разі перевищення пропозиції над попитом у певній галузі ціни на її
продукцію знижуються, що змушує частину виробників залишати цю галузь і
переходити в інші. Навпаки, зростання цін стимулює розширення
виробництва певного товару, що означає приплив ресурсів у цю галузь.
Отже, за цих умов чистої конкуренції ринковий механізм переміщує ресурси
між галузями й виробництвами і визначає співвідношення між виробництвом
різних товарів.

До середини ХІХ ст. держава мало втручалася в господарське життя, а
фірми не могли впливати на основні параметри ринку. У кожній галузі
функціонували тисячі дрібних і середніх виробників, взамозв»язок між
якими відбувався через ринок у вигляді конкуренції. Перехід окремого
виробника з однієї галузі в іншу, або взагалі вихід його із виробничого
процесу практично не впливав на національну економіку.

За таких умов ринковий механізм регулював розподіл ресурсів,
територіальні пропорції, ув»язував між собою вартісні пропорції, окремі
фази відтворювального процесу. Економічна могутність фірм була ще
недостатньою, щоб впливати на макроекономічні процеси, а економічна роль
держави зводилася до функцій «нічного сторожа», тобто охоронця
власності. Проте в останній третині ХІХ ст. в економіці відбуваються
глибокі зміни.

Галузеве виробництво зосередилося в руках дедалі меншої кількості фірм,
зокрема, у таких нових галузях, як автомобільна, нафтова та деякі інші.
Скорочення або припинення виробництва такою фірмою уже серйозно впливало
на всю національну економіку. Великі фірми можуть впливати на основні
параметри ринку, що відображено в теоріях монополії та олігополії,
спричиняючи збої ринкового механізму. Внаслідок цього посилюється
розбалансованість економіки, що виявляється в поглибленні економічних
коливань, збільшенні кількості банкрутств, і посиленні інфляційних
тенденцій. Зазначені потрясіння ринкової економіки в 30-х роках
підштовхнули економістів і державних мужів до висновку, що економіка не
може успішно функціонувати без державного регулювання.

З часу Великої депресії державне регулювання макроекономічних процесів
стало постійним компонентом економічного життя. У середині ХХ ст. в
розвинутих країнах склався новий механізм макроекономічної координації.
В цьому механізмі взаємодіють усі три складові узгодження ринкової
економіки, які перебувають у тісному взаємозв»язку. Щоб економіка
функціонувала нормально, необхідне певне співвідношення компонентів
регулювання.

Лише за цих умов механізм макроекономічної координації може позитивно
впливати на економічні процеси. Проте, як свідчить реальна дійсність,
співвідношення між певними компонентами дуже нестійкі і мінливі.
Особливу динамічність виявляє ринок. Посилення ролі ринку в
макроекономічному регулюванні розвинутої системи аж ніяк не означає
посилення стихії і анархії.

За останні десятиліття значно поглибилось вивчення ринку за допомогою
різноманітних методів, тому дестабілізаційна впливи сучасного ринку
менші, ніж у минулому. Модель макроекономічного регулювання, яка нині
складається в розвинутих країнах, — це нове поєднання його компонентів,
що характеризоване, передусім, зростанням ролі ринкового механізму.

Водночас у механізмі макрорегулювання зростає значення ділових
підприємств, однак не у напрямі зміцнення монополістичних тенденцій, а в
напрямі внутрішньофірмового планування, маркетингу, виробничої
кооперації між різними фірмами, роботи на замовлення тощо. Не лише
господарська одиниця — фірма — опинилися в середовищі посилення
конкурентних відносин, а й її складові ланки. Сьогодні фірми перевіряють
ефективність роботи своїх ланок за допомогою трансферних цін, основу
яких становлять ціни ринкові.

Отже, розширюється регулятивна роль ринкового механізму у національній
економіці. Значення державного регулювання в механізмі макроекономічної
координації, у вирішенні поточних завдань зменшилося. Проте немало
економістів уважає, що зросла роль держави у забезпеченні стратегічних
умов розвитку. Сучасна економіка не може уже розви- ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ
ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 110 ватися без участі держави.

Тому розмови про повне дерегулювання позбавлені змісту. §2.
МАКРОЕКОНОМIЧНА КООРДИНАЦІЯ В КОМАНДНОАДМIНIСТРАТИВНIЙ СИСТЕМI Товарна
форма економiки є у двох основних моделях: ринковiй та
командно-адмiнiстративнiй. Суть ринкової моделi полягає, як вiдомо, у
тому, що кожний iндивiд або домашнє господарство взаємодiють через ринки
з фiрмами для вирішення основних проблем господарського життя.
Центральним компонентом цього механiзму взаємодiї є цiни i грошi.

На вiдмiну вiд ринкової, командно-адмiнiстративна економiка — це такий
тип господарства, у якому основнi проблеми економiчної органiзацiї
вирішують державнi органи, тобто окремi представники бюрократiї, якi
очолюють владнi структури i спускають по вертикалi пiдприємствам
державнi плани, обов'язкові до виконання. Система централiзованого
директивного планування є антиподом економiчної свободи.

Економiчнi системи командного типу iснували переважно в країнах, де при
владi були ортодоксально лiвi полiтичнi сили. Економiчна iсторiя низки
інших країн свiдчить, що в них у недалекому минулому також iбули
адмiнiстративно-команднi системи. Цi системи можуть формуватися на
основi як державної, так i рiзних форм приватної власностi.

Вирiшальною умовою формування командної системи у товарнiй економiцi є
заглушення економiчної свободи виробника та запровадження над ним
повного контролю з боку держави. В полiтичному планi панування
адмiнiстративнокомандної системи передбачає лiквiдацiю громадянського
суспiльства та правової держави. У командно-адмiнiстративнiй системi
товарно-грошовi вiдносини не скасовані, проте ринок i цiна втрачають
свої звичнi функцiї.

Регулятивну роль ринкового механiзму замiнює централiзоване державне
директивне планування. Iдея централiзованого директивного планування, як
способу макроекономiчної координацiї, сформульована ще у ХIХ столiттi. У
цьому разі вважали, що новий спосiб макрокоординацiї забезпечує економiю
витрат на виявлення суспiльних потреб та узгодження дiяльностi
економічних суб»єктiв порiвняно з конкурентно-ринковим механiзмом.

ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 111 Тип централiзованого макроекономiчного
регулювання склався пiсля жовтневого перевороту у Радянському Союзі та у
30-тi роки в Нiмеччинi. У цей же перiод у цьому ж напрямi еволюцiонували
економiчнi системи Iталii, Японii, Iспанiї та iнших країн. На вiдмiну
вiд Радянського Союзу, модель централiзованої адмiнiстративної товарної
економiки в цих країнах грунтувалася здебільшого на приватнiй власностi.

Ідею свiдомої вольової органiзацiї нацiональної економiки вперше почали
пропагувати соцiалiсти. Соцiалiстична iдея як iдея соцiальної
справедливостi, щасливого майбутнього людства зародилась давно. Причиною
її появи були суперечностi в тодiшнiй реальностi, а також одвiчне
стремлiння людей до деякого iдеалу. За природою соцiалiстична iдея
завжди мала яскраво виражену гуманiстичну спрямованiсть.

Ще в епоху середньовiччя з'явилися теорiї, якi пiзнiше стали
джерелом формування комунiстичної доктрини, яка, відповідно, була
iдеологiчною платформою зародження командної економiки, а вiдтак її
переростання у командно-адмiнiстративну систему. Комунiстичнi уявлення
набували рiзних форм — сектантських учень або поширених у народi єресей.
Вони виявлялися як у народних рухах, так i в наукових диспутах про
спiльнiсть майна.

Витоки командно-адмiнiстративної системи радянського типу відшукуємо уже
в утопiях Томаса Мора, Томазо Кампанели та iнших раннiх соцiалiстiв. У
творах цих інтелектуалів «Утопія» і «Місто Сонця» майстерні утопійців і
соляріїв — це суспільні майстерні, де торжествує спосіб виробництва,
заснований на усуспільненій власності, загальній колективній праці і
справедливому розподілі матеріальних благ.

У Т.Кампанели в гуманiстично-натурфiлософському iдеалi «Мiсто Сонця»
кожний громадянин отримує від суспільства все, що необхідно для
задоволення його потреб, проте автор припускає за можливе надмірний
попит з боку громадян на ті чи інші продукти. Тому головне завдання
влади — стежити за тим, щоб ніхто не отримував більше, ніж йому потрібно
[5]. Соцiалiстичнi i комунiстичнi iдеї про нацiональну економіку та
способи її макроорганiзацiї є в А.Сен-Сiмона, Ш.Фур'є, Р.Оуена.

У їхнiх працях чiтко простежується iдея централiзованої планової
економiки на основi заперечення приватної власностi та общинної
органiзацiї працi. У другiй половинi ХIХ ст. з'явилася теорiя
соцiалiзму, основоположниками якої були К.Маркс та Ф.Енгельс. Ця
концепцiя фор- ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 112
мувалася в умовах, коли економіка досягла порiвняно високого рiвня
розвитку.

Марксистська концепцiя грунтується на формаційному пiдходi i випливає з
неминучостi замiни ринкової економіки одержавленою економікою. Для
К.Маркса i Ф.Енгельса ринкова економiка має iсторичний характер. Основою
майбутнього суспiльства, за Марксом, повинна була стати суспiльна або
загальнонародна власнiсть на засоби виробництва. Це означало повну
лiквiдацiю приватної власностi зі збереженням iндивiдуальної власностi
на предмети споживання для задоволення особистих потреб.

Спочатку могла iснувати i кооперативна власнiсть, яка виникла б на базi
усуспiльнення засобiв дрiбних виробникiв. Механiзм функцiонування
економіки в таких умовах — централізована планомiрна її організація. За
Марксом, у такій економіці праця набуває безпосередньо суспiльного
характеру. Тому відпадає необхiднiсть товарно-грошових вiдносин i
ринкового механiзму, якi поступово вiдмирають. Директивне планування, як
спосіб макроекономічного регулювання, грунтується на декiлькох
принципах.

Перший — це єднiсть економiки та полiтики. За цим принципом політика має
першість над економікою. Цей принцип виправдовує будь-яку економічну
політику, яку проводять політичні лідери. Тому не дивними є різкі зміни
знарядь макроекономічного регулювання.

Як приклад можна навести утворення в СРСР раднаргоспів у 50-х роках та
їхня ліквідація у 1965 р. Планування народного господарства також
грунтувалося на принципі партiйностi, суть якого полягала в тому, що
комуністична партiя повинна керувати всiєю роботою зі складання
народногосподарських планiв і контролювати їх невиконання. В результаті
економічне життя у СРСР опинилось під повним контролем партійних
органів.

Ще одним важливим принципом макроекономічного регулювання у формі
планування був принцип демократичного централiзму. Основна iдея цього
принципу полягала, зрештою, в тому, що всі головні рішення розвитку
економіки ухвалює невелика група людей.

Iдеальна, майже утопiчна теоретична конструкцiя «свiтлого майбутнього»,
у якому праця кожного на благо всiх буде винагороджена шляхом чітко
облiкованого i розподiленого з центру продукту, де саме виробництво буде
відбуватися за заздалегiдь накресленим планом, почала втілюватися у
життя з приходом бiльшовикiв до влади. ПЕРЕХІД ВІД
АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ 113 Невiд»ємною складовою товарної економіки є грошi.

Як відомо, Маркс заперечував позитивну роль грошей в економіці. Він
наголошував на їхньому вторинному значенні щодо сфери виробництва та
експлуататорській природі. К.Маркс розглядав грошi лише як засіб ведення
суспiльної бухгалтерiї. Тому більшовицьке керівництво негативно
ставилось до товарно-грошових відносин.

Таке ставлення було навiяне iдеологiчними штампами марксистського вчення
про те, що грошi i ринок характернi для капiталiзму, а, отже, їхнє
застосування для побудови соцiалiзму може призвести до реставрацiї цього
«експлуататорського» ладу. Такі погляди призвели до того, що
фундаментальну марксистську iдею про визначальну роль планування як
способу макроекономічної координації почали втілювати в життя.

За такого підходу макроекономічне регулювання грунтувалось на
використанні як вартісних, так і натуральних форм. Правда, гроші не
відігравали жодної активної ролі, а були своєрідним технічним
інструментом, що давав змогу використовувати різні вартісні показники,
зокрема валову продукцію, собівартість та ін. Гроші не могли вплинути на
рух капітальних благ, бо засоби виробництва фондували і розподіляли
спеціальні органи, їхня активна роль виявлялася лише на ринку споживчих
благ.

У цьому макроекономічному механізмі воєдино злилися як
загальногосподарське, так і мікрорегулювання. Уряд активно застосовував
насильницькі заходи для підтримання високих рiвнiв iнвестицiй шляхом
стримування тогочасного споживання. До середини 30-х років у СРСР
склався адмiнiстративний апарат, який провадив загальне директивне
планування усього господарського життя. Всі верстви населення, вся
робоча сила була підпорядкована адміністративному регулюванню, наприклад
у селян, об'еднаних в колгоспи, можна було тепер взяти будь-яку
кiлькiсть хлiба.

I головне, за нової системи організації економіки не потрiбно було
бiльше думати про народногосподарську збалансованiсть, рiвновагу на
ринку, цiни та iншi «буржуазні атрибути», якi обмежували владу
бюрократiї. Вiдтепер цiни запроваджували зверху самі чиновники, а вся
адмiнiстративна машина, пiдiм'явши пiд себе ринок, наклала свiй
повний контроль над економiкою. Ринковi вiдносини були замiненi складною
i громiздкою системою наказiв, icтрукцiй, приписiв, фондiв i лiмiтiв.

«Адмiнiстративний cоцiалiзм» перетворився на реальнiсть. ПРОБЛЕМИ
РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 114 На думку Ю.Осипова,
«адміністративний соціалізм — це не тільки відсутність достатньої
державності, це ще і гіперінфляція, тоталітаризація, бюрократизація,
командність, а також натуралізація господарства, примусовий розподіл
продукту, зневажливе ставлення до природи, це природні і штучні
дефіцити, диспропорції, стихія і анархія.

Спроба встановити в господарстві несуперечливий порядок (як в армії)
неминуче обертається безпорядком (звичайне господарське життя — не
армія), тіньовою організацією і темними справами, недисциплінованістю і
мафіозністю. Надана сама собі, адміністративна організація неминуче
замикається, втрачає ефективність, впадає в кризу, а потім і в справжній
маразм»[15]. У Радянському Союзі склався механізм директивного
планування як один із можливих методів макроекономічної координації.

Якщо говорити про цю систему макрокоординації, то найуспiшнішими з
господарського погляду були 50-тi роки, особливо після смерті Сталіна.
Темпи приросту нацiонального доходу становили тодi близько 10 %; на
здорову основу, можливу в адміністративній системі, були поставленi
грошовий обiг i фiнанси. Цiни знизилися, а сiльське господарство вперше
за багато рокiв вирвалося iз застою.

Споживання не нормували (карточки, введенi 1941 р., у 1947 були
скасованi); 50-тi роки — «золотий вiк » радянської адмiнiстративної
системи, коли розкрилися, по сутi, всi її потенцiї i вона дала максимум
того, на що була здатна. Головною економiчною базою стрибка 50-х рокiв
стало матерiальне стимулювання трудових колективiв i окремих
працiвникiв, яке ранiше якщо i практикували, то у дуже скромних
масштабах.

У цей перiод головною тезою була думка про те, що цiна повинна
відігравати активнішу роль і в середньому покривати витрати. Реформа
оптових цiн у промисловостi 1949 р. призвела до пiдвищення цiн на засоби
виробництва у 1,6 раза. Тому важка промисловiсть почала працювати з
прибутком. З 1953 i до кiнця 50-х рокiв закупiвельнi цiни на
сiльськогосподарську продукцiю зросли утричі[23]. З середини 50-х рокiв
сiльське господарство вперше за довгi роки стало рентабельним.

Однак благотворний ефект повернення до елементарних принципiв
цiноутворення i матерiального стимулювання був нетривким i до початку
60-х рокiв фактично знівельований. У 60-х роках утвердилися екстенсивнi
тенденцiї у розвитку економiки. Були спроби проведення реформ, однак
вони мали «косметичний характер». Ці спроби головно зводилися до зміни
директив-

ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 115 них показників, виконання яких було
обов»язковим для підприємств. Кількість цих показників то збільшувалася
до кількох десятків, то зменшувалася.

Зокрема, такою була реформа 1965 р. У 1965-1967 рр. пiдвищення цiн на
промислову i ciльськогосподарську продукцiю i вирiвнювання рiвнiв
рентабельностi окремих галузей сприяли короткотерміновiй позитивнiй дiї
на економiку (особливо на аграрний сектор), однак не бiльше.

Задумане розширення господарських прав пiдприємств, наприклад, кількість
показників, які доводили підприємствам, зменшити до восьми не вдалося:
знову створенi 1965 р. галузевi мiнiстерства, незважаючи на урядовi
рiшення, швидко вiдновили свiй контроль над виробництвом, постачанням i
збутом. Нiякого прискорення економічного зростання господарська реформа
1965 р. не спричинила. Стало очевидним: усi основнi резерви пiдвищення
ефективностi у межах системи вже вичерпанi.

Що дальше, то бiльше вiдчувався вплив вмонтованих у систему механiзмiв
економiчного гальмування. Продуктивнiсть працi в 70-тi роки почала
невпинно знижуватись. Цi роки пiзнiше отримали назву «застiйних» за те,
що темпи економiчного зростання не вiдповiдали наявному виробничому
потенцiалу. Країна не нарощувала, а знижувала темпи руху вперед,
економiка вступила у перiод стагнацiї.

У цей час перехiд до моделi iнтенсивнішого зростання й ефективного
використання необхiдних виробничих чинникiв, який би спирався на
зростання мотивацiї, професiйної освiти, технiчний прогрес, був
практично неможливим. Щоб якось приховати своє безсилля, влада відновила
курс на гонку озброєнь, що дало змогу розвивати важку промисловiсть за
традицiйною моделлю економiчного зростання.

Ця полiтика вписувалась у клiмат «холодної вiйни», що була в сталінський
перiод i знову постала на порядок денний у перiод правлiння Брежнєва.
Екстенсивна модель призвела до формування «економiки дефiциту».

Характерними рисами такого типу економiки були, з одного боку,
невiдповiднiсть зростаючих потреб у джерелах енергiї, сировини та
вiддачею кiнцевої продукцiї, а з іншого, суперечність між зростанням
попиту населення внаслiдок розвитку важкої промисловостi та збiльшенням
доходiв тих, хто працював у цьому секторi та неадекватним розвитком
споживчого сектора. Директивна економiка — це «ринок продавця».

Умови, коли постiйно є ненасичений попит, дають змогу
пiдприємству-виробнику чинити тиск на споживача, випускати i збувати
непотрiбну та неякiсну продукцiю, абсолютно не пiклуючись про її якiсть.
Отже, ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 116 сфера обiгу,
в якiй вiдбуваються подiбнi процеси, стає додатковим джерелом збiльшення
дефiциту. Значну роль у поглибленнi дефiциту вiдiграє в командноплановiй
економiцi iнвестицiйний процес.

Як вiдомо, iнвестицiї — одна з найважливiших умов для подальшого
зростання виробництва. М'яке бюджетне обмеження зумовлює в
директивно-плановiй економiцi так званий iнвестицiйний голод, тобто
ненасичений попит на iнвестицiї. Дефiцит у командній економiці
простежується іще в одній макроекономічній сфері — у сферi зайнятостi.
Однiєю з суттевих переваг командної економiки завжди вважали повну
зайнятiсть, вiдсутнiсть безробiття.

Така полiтика у цiй макроекономiчнiй сферi призвела до того, що на
пiдприємствах виникали значнi надлишки робочої сили, так зване
внутрiшньозаводське безробiття. Цей резерв робочої сили став основою
недобросовiсного ставлення до роботи. Як наслiдок «пiдводних каменiв»
директивно-планової системи, виник дефiцит споживчих благ у межах
ресурсообмеженої системи.

Вiн виявляв не тiльки у нестачi продуктiв для задоволення
найелементарніших потреб населення, а й також, пов'язаних з ним
таких негативних явищах, як особливi системи розподiлу благ, черги,
зловживання i корупцiя. У 70-х — на початку 80-х рокiв недолiки
командно-планової економiки та її моделi екстенсивного зростання
посилилися внаслідок економiчного розвитку західних країн.

Економічне становище СРСР ще бiльше погiршилося внаслiдок того, що
Сполученi Штати почали проводити полiтику модернiзацiї озброєнь. Для
радянської економiки це виявилось непосильним тягарем. На цей час ВВП
Радянського Союзу становив приблизно половину вiд аналогiчного показника
США. Для відновлення паритету в цій галузi потрiбно було збiльшити
асигнування на оборону вдвiчi.

Зростання військових видатків i вiдповiдне пiдвищення грошових доходiв
фактично знищили споживчий сектор: вiн вже не мiг задовольняти зростання
попиту на цi групи товарiв. Попри все були зробленi окремi спроби
реформування економіки, якi передбачали збiльшення продуктивностi за
допомогою розвитку традицiйних базових галузей. Рiшення було знайдено у
створеннi величезних iндустрiальних комплексiв i «супермiнiстерств».

Насправді ж досягнуто прямо протилежного результату — система ще бiльше
деградувала. У серединi 80-х рокiв ситуацiя на свiтових ринках склалася
не на користь Радянського ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО
РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 117 Союзу: суттєво зрiс
дефiцит його платiжного балансу внаслiдок зниження свiтових цiн на
енергоносiї. Це призвело до того, що уряд був змушений зменшити iмпорт
споживчих товарiв з iнших країн РЕВ та необхiдного сучасного обладнання
iз захiдних країн.

Останнi намагання реформувати механізм макроекономічного регулювання в
командно-адмiнiстративнiй системі зробив М.Горбачов, який прийшов до
влади у березні 1985 р. Це був перший керiвник Радянського Союзу, який
зi всiєю вiдповiдальнiстю усвiдомив глибину кризи i запропонував своє
бачення виходу з ситуацiї, що склалася. Вiн ставив успiхи економiчних
реформ у пряму залежнiсть вiд полiтичних змiн у суспiльствi.

Проголошено курс на економiчне реформування суспiльства — перебудову,
яка повинна була поєднуватися з гласнiстю, тобто бiльшою вiдкритiстю
суспiльства. Проте помилкою радянського лiдера було те, що вiн виходив з
постулату про ефективність командної економiки. На його думку, змiна
екстенсивної моделi економiчного зростання могла вiдбутися в межах
традиційної системи макроекономічного регулювання. Однак усi намагання
були знiвельованi всевладнiстю бюрократiї та корупцiї.

Не зважаючи на новаторський характер, реформи Горбачова не змогли
прискорити процес перебудови економiки, яка розвивалася надто повiльно.
В основних галузях економiки продовжували панувати iнерцiя i корупцiя.
Рiвень життя населення стрiмко знижувався. Черги в державних магазинах
росли, рiвень iнфляцiї збiльшувався, продовжував розвиватися «чорний
ринок». Зростали невдоволення серед населення, партiйно-номенклатурна
елiта рiзноманiтними методами гальмувала реформи.

Фундаментом макроекономічного регулювання в командноадміністративній
економіці є державна власнiсть на засоби виробництва. На думку
комуністичних ідеологів, привласнення державою усiх засобiв виробництва
веде до рацiонального використання ресурсiв, зростання виробництва
продукцiї i, отже, до підвищення життєвого рівня.

Однак, ліквiдацiя приватної власностi на засоби виробництва та
запровадження монополiї державної власностi, в межах якої опинилося 90 %
усiх засобiв працi, призвела до формування особливого прошарку
партiйно-державної елiти, яка монополiзувала i керiвництво, i
використання результатiв суспiльноi працi. ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ
ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 118 Ще однiєю ознакою макроекономічного
регулювання в командно-адмiнiстративній економіці є керований урядом
ринок.

За допомогою централiзованого директивного планування держава змогла
спрямувати ресурси в прiоритетнi галузi, домоглася повного використання
виробничих потужностей та ресурсiв і повної зайнятості. Проте керований
ринок згубно дiє на функцiї цiни. Коли цiни запроваджують централiзовано
і вiдповiдно до всiх критерiїв, крiм економiчних, тодi вони перестають
вiдображати справжнi витрати виробництва. Визначенi у такий спосіб ціни
спричиняють великi збитки та зловживання дефiцитними ресурсами.

Як засвідчив досвiд, набагато важче розвиватися, застосовуючи показники
успiшної дiяльностi, нiж використовувати такий один показник, як
прибуток, що визначає прирiст виробленої продукцiї над витратами
пiдприємства. Розвиток директивно-планової системи призвів до
парадоксального результату: замислена як система найрацiоальнішого
використання всiх ресурсiв, вона внаслідок цього стала значно
марнотратнішою системою порівняно зі старою ринковою.

Проте цей з першого погляду парадокс є закономiрним явищем. Як довів
Я.Корнаї, цей результат є наслiдком вмонтованого в обмежену ресурсами
систему механiзму: кожен чинник виробництва, який застосовують за
принципом максимiзацiї використання ресурсiв, призводить до появи i
зростанняння дефiцитностi ресурсiв. Система максимiзацiї використання
ресурсiв вiдповiдає порівняно простому типу господарства.

Зростання масштабiв національної економіки, її ускладнення, постiйнi
революцiйнi перевороти у технiцi та технологiї залишають щораз менше
шансiв для успiшної реалiзцiї концепцiї командно-адмiнiстративної
організації економiки. Радянська економіка ніколи не перебувала на межі
її виробничих можливостей, а завжди була зміщена ліворуч від неї. Однією
з головних, а, напевно, найголовнішою причиною такого стану радянської
економіки було неефективне макроекономічне регулювання.

Це регулювання не могло забезпечити ні розподільної ефективності, ні
виробничої ефективності, досягнення яких відбувається за допомогою
цінового механізму, порівняння граничних витрат і граничних вигід.
ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 119 §3. ТЕОРІЯ ТА СВІТОВИЙ ДОСВІД ПЕРЕХОДУ
ДО РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ Перехід від
централізованого планування до ринкових відносин — процес непростий і
досить болісний.

Близько тридцяти країн Європи та Азії, одного дня стартувавши з
подібними початковими умовами, отримали неоднакові результати. Постає
закономірне запитання: у чому ж причини? Трансформація централізовано
планованої економіки в ринкову з приватною власністю, яка відбувається в
пострадянських країнах Європи і незалежних державах Радянського Союзу,
не має прецеденту в історії.

Мало хто міг передбачити ті зміни, які спричинили багато складних і
нових на рівні держави перетворень, зокрема інституційні та економічні
реформи. Україна разом з іншими пострадянськими країнами провадить
економічні перетворення у напрямі ринкової економіки. Спочатку
популярним був погляд, згідно з яким перехідний період триватиме лише
декілька років. Нині абсолютно очевидно, що трансформаційний період
розтягнеться на десятиліття.

В країнах, де відбуваються реформи період реформ, ще довго буде
перехідна економічна система, або, іншими словами, економіка перехідного
періоду. Найсерйознішою проблемою перехідної економіки є наявність у ній
елементів і механізмів обох типів систем, які часто нейтралізують дію
одні одних.

Унаслідок особливостей перехідної економіки, коли вже не діють у повному
обсязі старі механізми, однак ще повністю не сформовані нові інституції
ринкового типу, великого значення набувають позаекономічні чинники
розвитку. Найважливішим з них є обрана урядом програма перетворень і
економічна політика, яку він проводить. Економічна наука раніше вже
розробила певні підходи та рекомендації для вирішення проблем
перехідного періоду.

Проте вони стосувалися економічно відсталих країн, або так званих, країн
третього світу. Характерна риса цих країн та, що поряд з розвинутими
ринковими відносинами у них зберігаються дотоварні форми господарювання,
тобто натурально-общинні. В багатьох з них вагомого значення набуло
дрібнотоварне господарство, яке передбачає приватну власність на основні
фактори виробництва. Нерозвинутість національного підприємництва
доповнює активна роль іноземного

ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 120 капіталу. В
економічно відсталих країнах склався такий тип макроекономічного
регулювання, за якого визначальну роль у ньому відіграє державне
регулювання, а не ринковий механізм. Програми ринкової трансформації у
цих країнах передбачали ліквідацію передусім елементів, притаманних
доринковим докапіталістичним формаціям з тим, щоб компоненти ринкової
інфраструктури могли функціонувати у звичному для них режимі.

Інакше кажучи, насамперед створюється відповідне макроекономічне
середовище, в якому формується нове поєднання складових макроекономічної
координації. Для країн, що переходять від командно-адміністративної
системи до ринкової, ці рецепти, або рекомендації, що стосуються
економічно відсталих країн, не повністю прийнятні. Річ у тім, що як
вихідні умови, так і рівень економічного розвитку пострадянських країн
неадекватний аналогічним показникам країн, що розвиваються.

Тому ті завдання, що стоять перед пострадянськими країнами, не можна
вирішувати шляхом сліпого копіювання розроблених раніше й апробованих в
інших економічних умовах підходів. Трансформація командної економіки в
ринкову потребує розробки оригінальних підходів і програм. Перші
експерименти в галузі економічних реформ у країнах з командною
економікою, що стосувалося насамперед макроекономічного регулювання,
розпочалися в Югославії у 50-х роках. У середині 60-х років у Східній
Німеччині реформовано цін одночасно із наданням підприємствам більшої
самостійності, що певною мірою посилило роль ринку в макроекономічній
координації. Наприкінці 60-х років розпочаті реформи у Чехословаччині та
Угорщині.

Однак ці реформи не зачіпали глибинних основ економіки — відносин
власності та макроекономічного регулювання. Тому вони не могли бути
результативними. Першою комуністичною країною, в якій економічні реформи
увінчалися відносним успіхом, був Китай, перетворення в якому
розпочалися 1978 р. Трансформаційні процеси тут прискорилися у 80-ті
роки. Унаслідок цього Китай досягнув одних із найвищих у світі
показників економічного зростання за останні приблизно п»ятнадцять
років.

Реформи проводять тут поступово і сьогодні. Питання про стратегію і
методи переходу від економіки командного типу до ринкової є
неоднозначним і досить заплутаним і тому викликає гостру наукову і
політичну полеміку. ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО
ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 121 «Транзитологія», як сучасна
галузь економічного знання виділяє декілька підходів щодо тактики,
методів та швидкості трансформації посттоталітарних суспільств.

Економісти, які беруть участь у полеміці, здебільшого погоджуються в
тому, що швидкість і глибина системних перетворень в окремо взятих
країнах залежить від наявних умов, спільних же для всіх рецептів бути не
може. Їхні підходи відрізняються головно відповіддю на запитання: швидкі
реформи чи «повільне витягування хворого зуба»?

До прихильників радикальних змін, або політики шокової терапії належать
Л.Бальцерович, О.Бленчард, П.Бум, Є.Гайдар, С.Джонсон, В.Клаус,
Я.Корнаї, П.Кругмен, Д.Ліптон, А.Ослунд, В.Пинзеник, Д.Сакс та ін.
Адептами протилежного підходу, що отримав назву градуалістського, є
А.Бхадурі, Д.Ваніскі, Дж.К.Гелбрейт, К.Ласкі, Ф.Левчик, В.Леонтьєв, Фань
Чжань, В.Черняк, Г.Явлінський та ін. Серед економістів радикального
напряму є прибічники ортодоксального і гетеродоксального підходів.

Ортодоксальний сценарій стабілізації та переходу до нового механізму
макроекономічної координації — це сукупність макроекономічних заходів,
що охоплюють ліквідацію або ж зведення до мінімуму бюджетного дефіциту,
проведення жорсткої кредитно-грошової політики і досягнення стабільної
номінальної грошової маси або валютного курсу.

Інакше кажучи, ці економісти передбачають застосування двох основних
інструментів, так званих якорів: відповідної монетарної політики і
заходів зі стабілізації валютного курсу. Прихильники гетеродоксального
підходу до двох попередніх «якорів» додають ще стабілізаційні заходи у
сфері політики доходів. Подібні рішення, на наш погляд, можна
рекомендувати країнам, економіка яких зазнає хронічно високої інфляції.

Заходи такого характеру були застосовані, зокрема, в Ізраілі 1985 р.
Одночасно ортодоксальні та гетеродоксальні підходи застосовувалися і в
практиці реформ у Латинській Америці, суть яких розглянемо нижче.
Принципи винятково гетеродоксального підходу застосовувались під час
реформ у Польщі, Чехії, Югославії, Румунії та Болгарії, а
ортодоксального — у Росії, Казахстані, Україні.

Програму шокової терапії розробили спеціалісти Міжнародного валютного
фонду і Світового банку для країн Центрально-Східної Європи як основний
важіль з метою трансформації економічних си- ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ
ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 122 стем та становлення
макроекономічного регулювання ринкового типу. Вона передбачає економічні
перетворення протягом 10-15 років.

Ця програма містить чотири пакети заходів: макроекономічна стабілізація,
лібералізація економіки (реформування цін і ринку), приватизація і
розвиток приватного сектору, а також перегляд економічної ролі держави.
Унаслідок цих заходів формується новий тип економічної системи з новим
механізмом макроекономічного регулювання.

Основна ідея макроекономічної стабілізації полягає у посиленні впливів
податкової і кредитної політики на економічних суб»єктів, виправлення і
коригування тих спотворень, що утворилися внаслідок надлишку грошової
маси. Макроекономічна стабілізація означає досягнення загальної
рівноваги; у цьому разі повинен обов»язково бути збалансований державний
бюджет.

Лібералізація економіки передбачає перехід до конкурентних ринкових
відносин, реформування системи цін, і що найголовніше, формування такого
типу макроекономічного регулювання, за якого ринковий механізм посідає
чільне місце як підсистема макрорегулювання. Розвиток приватного сектора
та приватизація спрямовані на реформування і структурну перебудову
виробництва та підприємств.

Одним із визначальних питань цього пакета заходів є чітке формулювання
прав державної власності і розмежування функцій уряду як власника і як
начала макрорегулювання, тобто сили, що виконує регулятивні функції на
макрорівні. Важливим завданням цього пакета заходів є демонополізація
виробництва. Згідно із задумом розробників програми шокової терапії,
четвертий пакет передбачає реформу державного управління або, іншими
словами, інституційну реформу.

У цьому випадку роль уряду повинна зводитися до реформування основних
державних інституцій, включаючи центральний банк і податкові інспекції;
уряд також провадить бюджетний процес і виконує певні контрольні
функції. Розроблена програма навряд чи може бути у такому вигляді
застосована в усіх країнах, оскільки особливості кожної країни суттєво
впливають і на хід перетворень, і на кінцевий результат реформ.

Практика довела, що метод шокової терапії найліпше спрацював у Польщі,
однак не спрацював належно у Росії та Україні. Аналіз шокотерапії
ускладнений невизначеністю того, що треба виконувати насамперед і коли
можна очікувати позитивного ефекту ПЕРЕХІД ВІД
АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ 123 такої терапії.

Питання ще більше ускладнене, якщо зважити на таке використання цієї
політики заперечують в тих країн, у яких її провадили на практиці, і
водночас доводять, що прихована шокотерапія була в тих країнах, яким
зазвичай приписують градуалістський підхід (наприклад, в Угорщині ).

Економісти виділяють декілька головних елементів шокотерапії: * рішуча
боротьба з високою інфляцією шляхом скорочення державних позичок у
центральному банку; * прив»язування курсу національної грошової одиниці
до твердих валют; * швидка лібералізація цін і зовнішньої торгівлі; *
щедра іноземна допомога.

Таблиця 1 Класифікація програм стабілізації Номінальний «якір»
Ортодоксальні Гетеродоксальні Монетарний Україна (1994-1995), Росія
(1994-1995), Казахстан (1994-1995) Латвія (1992), Литва (1993), Перу
(1990), Болгарія (1991- 1992), Румунія(1991-1992), Словенія (1992)
Валютний Аргентина (1978), Чилі (1978), Уругвай (1978) Аргентина (1985),
Бразилія(1986, 1987, 1989), Чехословаччина (1991), Естонія (1992),
Ізраїль(1985), Мексика(1987), Перу (1985), Польща (1990) Джерело:
Вопросы экономики. —

1995.- №12.- С.27. Прихильники іншого підходу — градуалізму —
зазначають, що основний недолік шокової терапії такий: це занадто
дорогий захід, свого роду експеримент з соціального погляду.
Погоджуючись з представниками радикалів у тому, що основу процесу
перетворень становить макроекономічна стабілізація і формування нового
механізму макроекономічної координації, вони водночас проти
лібералізації цін і швидкої приватизації. На їхню думку, всі
підприємства, в тому числі державні, якоюсь мірою цінні.

На думку К.Жукровської, основний недолік і слабкість градуалізму в тому,
що він виник унаслідок критики «шокової терапії» у той період, коли її
ефекти були майже винятково деструктивними, а позитивних результатів ще
потрібно було чекати [7]. ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ
УКРАЇНИ 124 Однак не всі економісти одностайні у такому чіткому
протиставленні цих двох підходів.

Зокрема, відомий польський економіст Г.Колодко доводить, що системні
зміни потребують багато часу, і в цьому сенсі їхня реалізація
відбувається крок за кроком, поступово, тоді як стабілізаційні зусилля,
безумовно, повинні бути рішучими, тобто шоковими [26]. На відміну від
названих прихильників шокової терапії, багато спеціалістів під терміном
шокова терапія розуміють значно вужче коло процесів, зокрема певний
комплекс стандартних заходів, пов»язаних з обмеженням сукупного попиту,
і які також спрямовані на гальмування інфляційних процесів.

Наприклад М.Домбровскі та Я.Ростовскі вважають, що єдиним варіантом є
«раптова і швидка стабілізація, що застукала виробників зненацька, не
залишаючи їм часу для лобіювання своїх інтересів»[6]. З теорії відомо,
що зменшення сукупного попиту або різке сповільнення темпів його
зростання за допомогою стримувальної монетарної політики призведе до
дефляційного шоку.

Проте досвід реформування посттоталітарних економік засвідчує, що
збурення, які переживають ці країни у період трансформації, не зводяться
до проблем, пов»язаних винятково із сукупним попитом. Навпаки,
стагфляція, яка супроводжує перехідні економіки. зумовлена тією
обставиною, що каталізатором дестабілізації економік цих країн є
форсована лібералізація господарської діяльності. Та, відповідно,
лібералізація — це системний захід.

Практика підтверджує той факт, що можливе поєднання шокової
лібералізації як з м»якою, так і жорсткою фінансовою політикою. Ці ж
типи економічної політики, що спрямовані на регулювання сукупного
попиту, також можна проводити і в умовах поступової лібералізації.
Наведені вище аргументи, на наш погляд, свідчать про те, що нині є
більше ніж просто два можливі способи провадження економічної політики в
умовах перехідної економіки.

Щоб глибше уявити собі економічну ситуацію, що склалася наприкінці
80-х-на початку 90-х років, потрібно передусім узяти до уваги те, що
погіршення становища країн з директивно-плановою економікою не було
спонтанним і миттєвим. Зниження темпів економічного зростання
розпочалося ще в 60-х роках, а з 70-х тривало падіння продуктивності
таких його чинників, як праця і капітал. Для країн радянського табору
обидва нафтошоки стали каталізаторами зростання негативних тенденцій у
їхніх економіках.

Річ у тім, що ще з 60-х років ці держави суттєво збільшили обсяги
енергоносіїв із За- ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО
ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 125 ходу. Зростання цін на нафту
призвело до того, що реальні відсоткові ставки різко зросли, унаслідок
чого для країн Центрально-Східної Європи значно збільшився тягар
обслуговування боргів, що, відповідно, призвело до скорочення
внутрішнього споживання, бо країни розвинуті фактично припинили
кредитування економік цих держав.

Обсяги споживання та інвестицій на початку 80-х років скоротилися. В
усіх так званих радянських країнах стало очевидним, що та
соціально-економічна система та відповідний їй тип макроекономічного
регулювання не створює соціально орієнтованої економіки, яка грунтується
на досягненнях науково-технічного прогресу і є частиною світового
господарювання.

На момент початку реформ, тобто на 1989 рік, чиста зовнішня
заборгованість країн Центрально-Східної Європи становила 85 млрд.дол.
порівняно з 8 млрд.дол. у 1972 р.[17]. Найбільшу заборгованість мали
Болгарія, Угорщина та Польща. Зокрема, оплата лише відсотків за борги
досягла для Угорщини 42 %, а для Польщі — 56 % від усіх надходжень
твердої валюти. Левову частину позичок використовувалиь для підтримання
поточного споживання або спрямовували в інвестиційну сферу, яка була
неефективною.

В результаті віддача на позики, взяті за кордоном, була вкрай низькою і
не забезпечувала їхнього погашення. Як уже зазначено, у 60-ті роки були
деякі спроби проведення певних економічних реформ. У 70-ті їх
призупинено, за винятком Югославії та Угорщини. А у Чехословаччині після
відомих кривавих подій 1968 . р зроблений крок назад — до
надцентралізованого планування. Однією з перших країн радянського
табору, яка почала використовувати ринкові методи, була Угорщина.

З огляду на наведену вище класифікацію можна констатувати той факт, що
перехідному процесу в Угорщині був притаманний градуалістський підхід з
елементами шокової терапії. Ці елементи з»явилися під час революційних
процесів, що відбувалися у європейських постсоціалістичних країнах
напринінці 80-х — на початку 90-х років. Приблизно протягом тридцяти
років ця держава провадила часткові ринкові реформи.

Хоча економіка Угорщини більше орієнтувалися на західні ринки, ніж
економіки інших членів РЕВ, все ж це була типова
командно-адміністративна економіка. Починаючи з 1968 р., поступово
запускався новий економічний механізм, який увібрав те все раціональне,
що було запропоноване радянськими ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ
ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 126 економістами ще з часів закінчення другої світової
ввійни. Директивні плани практично скасовано і головним критерієм
діяльності підприємств став прибуток.

За умов, що склалися в Угорщині, поступово і невпинно створювалися
основні елементи ринкової інфраструктури, була легалізована приватна
власність і розвивалося підприємництво. Формувалось нове економічне
середовище і новий механізм макроекономічного регулювання. На кінець
80-х років частка приватного сектора становила 40 % у сільському
господарстві, 12 у роздрібній торгівлі, 30 % у галузі громадського
харчування.

Приблизно 2/3 збудованих житлових будинків належали приватним власникам,
фірмам або окремим особам[17]. У 1987 р. в Угорщині сформовано
дворівневу банківську систему. З 1977 р. в країні відбувалася і «тиха
приватизація». Все ж ця та інші половинчасті реформи аж до 1990 р.
провадили в межах однопартійної тоталітарної системи. Коли до влади
прийшов перший некомуністичний уряд І.Антала і країна приступила до
глибоких економічних реформ, зовнішній борг досягнув великої суми — 21
млрд. дол.

Прийнятий 1991 р. закон про банкрутство став ефективним засобом з тієї
причини, що він визначав процедуру ліквідації неплатоспроможних
підприємств. Помітних результатів досягнуто в галузі приватизації. Це
сталося тому, що державні підприємства переходили до приватних
власників. Цим, безумовно, скористався іноземний капітал, який у великих
обсягах скупив об»єкти угорської промисловості. За період 1991-1993 рр.
в країну було інвестовано близько 5 млрд. дол. іноземного капіталу.

У ці ж роки Угорщина отримала значну допомогу від західних країн.
Завдяки їй угорці мали змогу без надмірного напруження подолати труднощі
трансформаційного періоду, слачувати зовнішній борг і проводити в життя
стабілізаційну політику. За оцінками спеціалістів, у 1992-1993 рр. рубіж
на шляху переходу до ринку був пройдений.

Зокрема, 1994 р. вперше, (від 1990 р.) ВВП зріс на 2 %. Приріст обсягу
промислового виробництва становив 9,2 % унаслідок того, що відбулося
розширення внутрішнього попиту і зріс експорт. У сільському господарстві
після кількох років спаду виробництво перевищило рівень попереднього
року на 2 %.[3, c.58].

Приріст середньої номінальної заробітної платні, що становив 27,1 %,
випереджував динаміку споживчих цін, які зросли на 18,8 %. Кількість
безробітних зменшилася з 632 тис. на кінець 1993 р. до 490 тис. на
кінець 1994 р.[3, c.59]. Тип макроекономічного регулювання, що склався в
угорській економіці ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО
ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 127 під час трансформаційного періоду
є поєднанням усіх трьох його начал.

Правда, в цьому механізмі макрокоординації роль держави ще вагома, однак
різко зросло значення ринку та економічних суб»єктів. Еволюційний шлях
переходу до ринку, як звичайно, дає позитивні результати у країнах, що
мають розвинуте сільське господарство і кустарне виробництво, у яких
зайняті покоління працівників, що зберегли навики приватного
підприємництва, та порівняно невисоку питому вагу важкої промисловості й
особливо військовопромислового комплексу.

Характерною рисою еволюційного шляху переходу є те, що реформи
здебільшого розпочинаються у сільському господарстві, де ліквідовано
найпотворніші прояви командноадміністративної системи і відкрито простір
для приватної господарської ініціативи. Імпульс, наданий
сільськогосподарській галузі і пов»язаним з нею галузям, які виробляють
споживчі товари, стає тим каталізатором, що сприяє утвердженню такого
начала макроекономічного регулювання, як ринковий механізм, і одночасно
ринок наповнюється споживчими товарами, що створює сприятливе середовище
для подальшого поглиблення реформ. Класичним прикладом застосування на
практиці градуалістського підходу переходу до ринку є реформи в Китаї.

Як уже зазначено, цей підхід був застосований і в Угорщині. Точкою
відліку трансформації китайської економіки став проголошений 1978 р.
курс на реформи і закріплений на конференції КПК 30 березня 1979 р. Ден
Сяопіном. Тодішній фактичний керівник Китаю висунув чотири основних
принципи, які пізніше зафіксовані в Конституції Китаю 1982 р. Хоча ці
принципи і декларували відданість ідеям марксизму, водночас вони
відкривали шлях для глибокого реформування командно-адміністративної
економіки.

Як засвідчила історія, такий підхід виправдав себе. У цій найбільшій
країні світу було досягнуто вагомих результатів в економічній галузі.
Особливість економічних реформ в Китаї полягає в тому, що, на відміну
від стратегії шокової терапії, тут застосовують сповільнений
градуалістський підхід.

Якщо запорукою успішного проведення шокової терапії була сама
безкомпромісність реформ (ціни відпущені зпід контролю, інфляцію
приборкали успішними монетаристськими заходами, а приватизацію і
демонополізаці проведено досить швидко та оперативно), то в Китаї
реформи провадять поступово. Споча- ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ
ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 128 тку провели лібералізацію у одній-двох галузях
економіки, і лише потім до них приєднали інші. Початкові умови в Китаї
порівняно з іншими країнами особливі.

Китай — аграрна країна і до початку лібералізації 71% усієї робочої сили
був зосереджений у сільському господарстві, яке штучно підтримували
низькими цінами за дуже низької продуктивності праці. Переворот у
сільськогосподарській галузі зробили не одним махом за вказівкою зверху,
а на підставі розробленого централізованого плану. Втілені у
сільськогосподарській галузі перетворення дали поштовх для реформування
всієї економіки.

Під час проведення подібних заходів основну роль відводили матеріальній
зацікавленості — дохід кожного суб»єкта економічних відносин залежав від
результатів його праці. Початково був легалізований і поширений метод,
за якого виробнича бригада ділить землю між селянами, які, за винятком
певної частки продукції, передбаченої у договорі, вільно розпоряджаються
врожаєм, виробляють те, що вважають за потрібне і реалізують продукцію
так, як їм вигідно.

Уряд стимулював поглиблення реформ сільського господарства. Були суттєво
підвищені закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію.
Сільськогосподарське виробництво і середній дохід селян швидко зростали
і через декілька років подвоїлися. У 1984 р. врожай зернових у Китаї
перевищив 400 млн. т., що на 50 % більше, ніж у 1975 [21, c.240]. У
Китаї також проведено масову приватизацію сільськогосподарської галузі,
в якій була зайнята основна маса населення.

Історія села знає величезну кількість різноманітних земельних реформ.
Однак заміна маоїстської комуни системою родинного землекористування та
надання селянам свободи створювати нові підприємства є, мабуть, однією з
найрадикальніших земельних реформ за всю економічну історію. Лишень за
три роки, з 1979 по 1982-й, комуни, що об»єднували понад 600 млн. селян,
було ліквідовано і фактично приватизовано шляхом передачі у
довготермінову оренду індивідуальних земельних ділянок[2, с.246].

Значне оздоровлення економічних показників для простих китайців було
свідченням могутності і дієвості комуністичної системи. Тому більшість
населення країни, що вихована на принципах покірності, не бажала різких
змін у своєму житті, бо її реальний дохід зростав і була надія, що так
буде і надалі.

ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 129 Підхід, застосований у Китаї,
якнайліпше підходив до тієї макроекономічної ситуації, що склалася на
момент початку реформ 1978 р. Тут була порівняно невелика
макроекономічна розбалансованість, тоді як у державах Центрально-Східної
Європи та республіках Радянського Союзу наприкінці 80-х років
макроекономічна розбалансованість виявилась настільки глибокою, що було
потрібне проведення радикальних економічних реформ.

Якщо розглянути тип макроекономічного регулювання, що склався у Китаї,
то треба виділити могутню силу такої його складової, як уряд. І справді,
китайський уряд ніколи не втрачав адміністративної здатності
контролювати напрям реформи та зберігати поступовий характер змін.
Китайський економіст Фань Чжань виділяє дві своєрідні особливості, що
сприяли успішному проведенню реформ.

По-перше, реформи тут почали тоді, коли основний капітал в економіці ще
не був настільки зношеним, аби потребувати величезних дотацій як,
наприклад, на радянських підприємствах наприкінці 80-х років. У 1978 р.
дотації для збиткових державних підприємств становили всього 3,2 % ВВП,
і цю суму без проблем можна було покрити шляхом помірного зростання
економіки.

По-друге, реформа на селі та лібералізація приватної економічної
діяльності за наявності величезного надлишку сільської робочої сили
генерували прискорення розвитку економіки, достатнє для компенсації
швидкості збільшення дотацій державним підприємствам.[21, c.117]. Напрям
китайських реформ відображає теза, автором якої є економіст Вінг Тай Ву;
з нею важко не погодитися.

Суть цієї тези полягає в тому, що найбільший сектор економіки і потребує
найшвидшого реформування, бо його криза — це найсерйозніша криза, яка
загрожує економіці[29]. Одна з основоположних ідей китайських
економістів та, що макроекономічне регулювання повинно грунтуватися як
на імпульсах ринку, так і на народногосподарському плануванні. Поєднання
їх як чинників, що регулюють процес економічного розвитку, розвинуте
головно в теорії.

Спроби поєднати на практиці народногосподарське планування з ринковим
механізмом не були поки що успішними. У 90-х роках у КНР ухвалено
рішення про потребу у формуванні такого типу макроекономічного
регулювання, за якого успішно функціонують усі його начала. Ринковий
механізм стає головним регулятором у виробництві споживчих товарів і
значною мірою охоплює виробництво інвестиційних товарів. У наявній
системі макро-

ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 130 економічного
регулювання роль уряду зводиться до виконання функції індикативного
планування. Водночас зростає роль підприємств в механізмі
макрорегулювання, бо метою їхньої діяльності є максимізація прибутку.

Уряд КНР, дотримуючись філософії конфуціанства, не застосовує якихось
хірургічних методів в економічних перетвореннях, а змінює співвідношення
і місце складових того господарського механізму, який тут склався
протягом довгого історичного розвитку. В Китаї сформувався потужний і
розвинутий товарний ринок, формується цивілізований ринок капіталів. У
липні 1997 р. Гонконг перейшов під юрисдикцію Китаю.

Є всі підстави вважати, що з часом цей ринок стане одним з
найвпливовіших у світі і потужно впливатиме на всю китайську економіку.
Приклад Китаю свідчить, що застосування градуалізму виправдане у
слаборозвинутій економіці (саме такою була економіка КНР) з величезною
часткою і надлишком сільської робочої сили і величезним населенням.

На відміну від Китаю, у таких країнах, як Польща, Чехія, Словаччина, що
розташовані у Європі і в яких переважає промислове виробництво, де ще
донедавна панував державний сектор, застосування цього підходу було б
проблематичним, а фактично неможливим. Оскільки Україна межує з
більшістю пострадянських країн, які провели досить успішні реформи своїх
економік, то для нас надзвичайно важливим є відстежити формування типів
макроекономічного регулювання саме в цих державах.

Процес суспільної трансформації, що розпочався на зламі 80-х та 90-х
років, виявив якісні відмінності між країнами регіону. У породжену
крахом казарменного соціалізму кризу вони входили кожна різними темпами.
Найвідсталіші з них, відповідно, зазнали найбільших втрат ВВП. Його
падіння в Албанії становило 38%, Румунії і Болгарії — по 33, Словаччині
— 25%. У розвинутіших країнах цього регіону — Польщі та Угорщині падіння
ВВП становило, відповідно, 14 і 17%. Для країн Вишеградської групи 1994
р. став переломним. Найбільших успіхів у проведенні реформ досягла
Польща, ВВП якої зріс з 4-ох до майже 7%, ВВП Румунії з 1% до 6 %.
Чеська Республіка разом зі Словенією у 1995 році досягли рівня зростання
ВВП — 4,5%[3, с.60]. Уряд Польщі приступив до впровадження в життя плану
Бальцеровича, який майже в ідеалі для 1990 р. відповідав положенням

ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 131 програми шокової терапії. Стан
економіки Польщі напередодні реформи мало чим відрізнявся від стану
економік інших колишніх членів РЕВ. Промисловість була дуже
неповороткою. У її структурі переважали такі галузі, як текстильна,
фармацевтична, верстатобудівна, продукція яких переважно йшла на
експорт.

За рік до реформ експорт у країни РЕВ становив 44% усього польського
експорту; для Болгарії та Румунії ця частка становила по 25% відповідно,
для Угорщини — 45%, а Чехословаччини — 51%. Ще одним негативним моментом
початкових умов трансформації був великий зовнішній борг, який становив
44% річного ВВП[3, с.61]. Серед з небагатьох позитивних рис на початку
реформ було те, що у Польщі існувала приватна власність на 78% орної
землі.

Польським фермерам також пощастило і в тому, що останній комуністичний
уряд різко підвищив закупівельні ціни на продукти харчування, а
гіперінфляція фактично «з»їла» реальний тягар податків на фермерів, який
і без того не був непосильним[25]. Тип макроекономічного регулювання, що
склався у Польщі, був яскравим відображенням політики шокової терапії,
яку проводили згідно з рецептами міжнародних фінансових організацій.

Ринковий механізм швидко посів центральне місце як підсистема
макроекономічного регулювання. І хоча є багато скептиків, які
стверджують, що у Польщі був шок без терапії, проте можна констатувати
той факт, що головно рецепти міжнародних фінансових інституцій з успіхом
прижилися на грунті польської економіки. Чеська Республіка разом з
Угорщиною та Польщею є прикладом найуспішнішого проведення реформ. І це
переконливо підтверджують макроекономічні показники.

Сприятливий платіжний баланс дав змогу створити значні валютні резерви.
Чехія також раніше від передбаченого часу строку повністю виплатила
заборгованість Міжнародному валютному фонду. Фактично завершено програму
приватизації, внаслідок чого у приватну власність перейшло понад 80%
державного майна. Важливою передумовою таких здобутків було те, що уряд
провадив вміле макроекономічне регулювання і ні на мить не втрачав
контролю за ходом реформ.

Такі його зусилля допомогли подолати фінансові обмеження, пов»язані з
програмою радикальних перетворень. Після розпаду РЕВ чехи доклали багато
зусиль, спрямованих у русло переорієнтації зовнішньої торгівлі. Зокрема
питома вага країн-членів ЄС перевищила 50%, причому приблизно третина
припадала на найближчого сусіда — Німеччину. ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ
ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 132 Завдяки створеному сприятливому
інвестиційному кліматові обсяг інвестицій становить майже 12% ВВП[3,
c.61].

Фахівці вважають, що в Чехії складається тип макрорегулювання, у якому
ринковий механізм активно доповнений державним регулюванням —
відповідною фіскальною і монетарною політикою. Різко зросло значення
фірм в механізмі, про що свідчить їхня висока конкурентоспроможність.

Хоча Україна і є великою європейською державою, однак ми не помилимося,
якщо скажемо, що значною мірою подібні не лише до Європи, а й до країн
Латинської Америки — історичним минулим, близькістю економічних проблем,
методами і способами їхнього вирішення. Як відомо, на теренах колишньої
російської імперії після жовтневого перевороту 1917 р. утвердилася
тоталітарна система. Щось подібне відбувалося і в країнах Латинської
Америки.

Маємо на увазі доктрину СЕПАЛ і добре відомі, як у латиноамериканському
регіоні, так і в світі погляди Рауля Пребиша, які стали основою
розбудови нової моделі розвитку і макрорегулювання та поставили під
сумнів дієвість ліберальної моделі, що домінувала у першій чверті ХХ ст.

Р.Пребиш захоплювався ідеями Дж.М.Кейнса і Й.Шумпетера, та поряд з тим
сформулював свою концепцію запізнілого периферійного капіталізму,
специфічними рисами якого було те, що він не влазив у класичні теорії і
багато в чому був неподібний до ринкової економіки Європи та Північної
Америки, і унаслідок чого у нього інша доля.

Пребиш доводив неефективність наявних механізмів ринку як інструмента
макроекономічної координації, що корінням сягало кризи 30-х років і
спонукало країни шукати внутрішні стимули для розвитку передовсім шляхом
створення імпортозаміщувальної економіки.

Ідеї імпортоорієнтованої індустріалізації, регіональної економічної
інтеграції, програми реформування аграрних структур, розроблені
Р.Пребишем унаслідок спостереження і зіставлення результатів та
характеру розвитку центрів і периферії світового господарства, могли б,
на нашу думку, бути корисними для нас у період трансформації
українського суспільства. Ідеї Р.Пребиша, Дж.М.Кейнса, Й.Шумпетера, а
також вітчизняних економістів, насамперед М.Туган-Барановського, багато
в чому актуальні і сьогодні.

Однак необхідно пам»ятати і те, що життя не стоїть на місці, людство
швидко прогресує у своєму розвитку. Оскільки країни бага- ПЕРЕХІД ВІД
АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ 133 тьох регіонів нині переживають період трансформації, то
однією з центральних проблем сучасної економічної науки є розробка
рекомендацій для структурних реформ і стабілізаційних програм.

Саме в цьому сенсі для нас, як уже зазначено, значний інтерес становлять
здобутки країн Латинської Америки. Чилі була першою серед країн регіону,
яка у 70-ті роки стала на шлях реформ і домоглася на ньому вагомих
результатів. Нині цю країну нерідко називають «маленьким драконом»
Латинської Америки, оскільки її досягнення якоюсь мірою можна порівняти
з економічним поступом країн Азійсько-Тихоокеанського басейну. Сьогодні
чилійці — одна з найуспішніших націй латиноамериканського континенту.

Особливістю структурного реформування економіки Чилі була не стільки
поява нових, скільки глибока трансформація вже існуючих галузей
національного господарювання, використання наявної економічної бази для
побудови конкурентно-ринкової моделі. Вивчення чилійського, як і
бразилійського, аргентинського, мексиканського, болівійського досвіду
проведення макроекономічних реформ, на наш погляд, може сприяти
подоланню тих труднощів, які притаманні сьогоднішній українській
економіці.

Таке сприянна передовсім полягає в уникненні тих помилок, яких
припустилися ці країни більше ніж двадцять років тому. Це стосується
проблем регулювання фінансового ринку, податкового і митного
законодавства, підтримки експортоорієнтованих галузей і захисту
національного виробника. З 40-х років Латинська Америка обрала за основу
свого розвитку традиційну модель, згідно з якою імпорт витискали
національним виробництвом.

Проте вже у 50-ті роки ця модель почала давати тріщини, які пізніше
переросли у її кризу. Причини і коріння такої ситуації Р.Пребиш вбачав у
технологічній відсталості і нерівноправних відносинах, що склалися між
периферійними та індустріально розвинутими країнами. Тому основними
завданнями цього періоду були індустріалізація шляхом розвитку
імпортозаміщувальних галузей, а також посилення ролі держави в
економічних процесах.

За період, що охоплює чверть століття, політичний і економічний розвиток
Чилі супроводжувався крутими поворотами і перепадами — від радикальних
перетворень уряду Альєнде, суть яких полягала у зміцненні ролі держави в
економічних процесах та перерозподілу національного доходу на користь
малозабезпечених про-

ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 134 шарків населення,
до максимально можливого скорочення різноманітних пільг для трудящих та
денаціоналізації й приватизації державної власності і лібералізації
зовнішньої торгівлі під час правління генерала Піночета. Нафтошоки 70-х
років призвели до того, що характерним явищем для країн континенту стала
інфляція у найгірших її проявах. Зокрема, економічні реформи в Чилі
почали провадити в умовах, коли темпи інфляції досягли 600 % на рік.
Проте завдяки успішним заходам монетарного характеру, інфляцію було
подолано, протягом наступних років її рівень плавно був зменшений до 30
% на рік [12, с.111]. З кінця 1973 р. Чилі проводить лібералізацію
зовнішньої торгівлі, яка хоча і відбувається досить повільно, проте з
великою послідовністю. Як відомо, до вересня 1973 р. зовнішня торгівля
Чилі перебувала під повним контролем держави.

Наприклад, номінальні ставки ввізного мита становили в середньому 94 %,
а їхній рівень коливався у дуже широкому інтервалі — від 0 до 750 %[1].
З метою посилення ролі ринкового механізму в зовнішньоторговельних
процесах було ліквідовано всі немитні обмеження, скорочено ставки мита і
уніфіковано обмінний курс (до реформи в країні було вісім обмінних
курсів, а різниця між максимальним і мінімальним могла досягати 1000 %).

Корисним для нас є чилійський досвід у використанні основних знарядь
фіскальної політики з метою забезпечення макроекономічної стабільності.
Чилійські фахівці вважали, що податкові надходження потрібно збільшувати
шляхом підвищення податкових ставок, а: * скасування великої частини
пільг і преференцій регіонам, галузям, підприємствам тощо.; *
систематичної боротьби проти ухилення від сплати податків; * розширенням
статей прибуткової частини бюджету та кількості платників податків.

У Чилі було введено податок на додану вартість, який замінив податок з
продажу, отже, було скорочено його мультиплікативний ефект. Водночас
уніфіковано ставки оподаткування для всіх платників податків з подібними
характеристиками і скасовано всі пільги. Завдяки таким заходам усунуто
перекоси в оподаткуванні. Крім того, податкове законодавство стало
раціональним і простішим, що в кінцевому підсумку значно розширило базу
оподаткування.

ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 135 У 1982 р. розпочав другий етап
неоліберальних реформ, спричинений кризою 1982-1983 рр. Характерна риса
неоліберальних перетворень цього періоду та, що ділова активність
зосередилася навколо великих концернів та фінансово-промислових груп,
які вижили в умовах ринкових перетворень. Значної уваги заслуговують
кроки, зроблені щодо національного товаровиробника.

Для його підтримки створено систему ефективного захисту у трьох основних
секторах агропромислового комплексу: виробників пшениці, цукрового
буряку та олійних культур від коливань світових цін на цю продукцію.
Результатами такої протекціоністської політики стали стрімке піднесення
сільського господарства як однієї з найважливіших галузей національної
економіки, так і значне поліпшення стану платіжного балансу країни.
Третій етап чилійських реформ розпочався наприкінці 80-х років.

Фактично з цього часу суттєво змінився інструментарій макроекономічного
регулювання та стратегія розвитку. Першочергового значення набула ідея
активнішої ролі держави для забезпечення економічного зростання та
досягнення соціальної справедливості, причому обидва процеси повинні
відбуватися паралельно, а не поетапно як це було за неоліберального
курсу. Характерними рисами його проведення є залучення значних сум
іноземних інвестицій.

Повчальним, на нашу думку, є досвід конверсії державних цінних паперів.
Зокрема, 1994 р. із загального обсягу іноземних інвестицій, що становили
4,6 млрд. дол., на цінні папери припадало понад 2 млрд. дол., що
становить 43,5 %[12, c.120]. Для підтримки малого і середнього бізнесу,
а саме для сприяння експортерам нетрадиційних товарів, у країні була
законодавчо передбачено низку пільг, зокрема система знижку з податку на
додану вартість.

Крім цього, для сприяння підприємствам, що займаються експортом,
повертають виробнику митні збори на імпорт сировини у тому разі, якщо її
використовують для виробництва експортних товарів. Загалом можна
зазначати, що економічна теорія запропонувала принципово два відмінні
способи переходу від командноадміністративного до ринкового типу
макроекономічного регулювання — шокову терапію та градуалістський
перехід.

Їхній вибір, як і конкретні форми реалізації, залежать від різних
соціально-економічних чинників. У різних країнах успішні результати
приносили обидва методи. Є також численні приклади того, що в інших
країнах ці ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 136 методи
спрацювали неефективно. Нині вважають, що менш розвинуті країни повинні
дотримуватися градуалістського способу переходу.

Правда, становлення окремих складових ринкового механізму
макрорегулювання потребує швидких, шокотерапевтичних кроків. §4. ПРИЧИНИ
І РІВЕНЬ РОЗБАЛАНСОВАНОСТІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА ПРОБЛЕМИ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ Для предметнішого розгляду формування
нового механізму макроекономічного регулювання в Україні необхідно
простежити рівень макроекономічної розбалансованості.

Саме виявлення та з»ясування причин і джерел макроекономічного
дизбалансу дає змогу формувати надійний механізм макроекономічного
регулювання. Про рівень макроекономічної нестабільності економісти
судять за основними макроекономічними показниками, які характеризують
стан справ у тій або іншій макроекономічній сфері. У цьому разі важливо
зважати на стан справ як у фізичній економіці (сфері виробництва), так і
монетарній економіці. Упродовж дев»яти років обсяг національного
виробництва зменшувався.

У 2000 р. відновилось економічне зростання. Ця макроекономічна
нестабільність галузі виробництва є наслідком глибокої розбалансованості
економіки України. Макроекономічна нестабільність у цій сфері
виявляється не лише у від»ємних темпах зростання, а й у погіршенні
структури економіки. Як відомо, у радянський період галузева структура
економіки України була далека від прогресивної. Економісти зазначають
про високу частку видобувних галузей, а також чорної металургії.

У 90-х ця структура економіки помітно погіршилась. Різко зменшилась
частка нових прогресивних галузей економіки, зокрема машинобудування, і
зросла частка старих та неперспективних галузей. Стан справ у сфері
зайнятості, як відомо, характеризує рівень безробіття. Саме динаміка
цього показника значно свідчить про макроекономічну стабільність
економіки. За даними Світового банку рівень безробіття в економіці
України становить близько 30% [13].

Ці дані дають підстави твердити про глибоку розбалансованість сфери
зайнятості. Ситуація в цій макроекономічній сфері є ще складнішою, якщо
врахувати еміграцію робочої сили з України. За оцінками експертів.
кілька мільйонів громадян України працюють за кордоном. ПЕРЕХІД ВІД
АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ 137 Макроекономічна нестабільність вітчизняної економіки
найрельєфніше протягом кількох років відображалася у зростанні
загального рівня цін.

Інфляція поряд із безробіттям, як відомо, є основним показником такої
нестабільності. Відкрита інфляція запанувала в економіці України 1991
р., коли її темп перевищив 200% на рік [10]. Наприкінці 1992 р. темпи
інфляції підвищилися до 30% на місяць, а за рік їхній рівень становив
2100%. У 1993 р. Україна пережила гіперінфляцію: ІСЦ в цьому році
становив 10155%. За останні кілька років вдалося суттєво знизити темпи
інфляції, що свідчить про стабілізацію в монетарній галузі економіки
України.

Проте згідно з висновками експертів рівень розбалансованості сфери цін в
Україні є одним з найглибших серед країн з перехідною економікою. У
результаті небувалої розбалансованості макроекономічних сфер різко
знизилися показники життєвого рівня, (зокрема ВВП на особу, за даними
західних експертів, становить близько 2000 дол.

Причини такої розбалансованості можна розділити на дві групи: * причини,
що склалися внаслідок перебування України в складі Російської імперії і
Радянського Союзу; * причини, які посилюють розбалансованість України
вже після проголошення незалежності. Найстисліше причину
розбалансованості економіки України сформулював народний депутат України
А.Бутейко, який зазначив, що «… є підстави говорити про те, що Україна
порівняно з іншими зробила перші незалежні кроки чи не за
найсприятливіших умов» [4]. Ці найнесприятливіші умови у XX ст. містять
такі руйнівні для України моменти, як дві світові війни, роки
голодоморів, які забрали понад 20 млн. українського населення тощо.

Чи не найвагомішою причиною розбалансованості сфери виробництва була
догма про випереджувальне зростання виробництва засобів виробництва
порівняно з предметами споживання. Ця концепція коріннями сягає ще часів
панування марксистської доктрини, яка передбачала необхідність
випереджувального розвитку засобів виробництва порівняно з предметами
споживання. Пізніше ця догма, яку називали законом, була застосована на
практиці.

Унаслідок такого підходу наприкінці 80-х років частка групи «А» в
економіці України становила майже 70%, а групи «Б» — близько 30%. Така
економічна політика призвела до глибокої розбалансованості між
виробництвом капітальних і споживчих благ.

ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 138 Ще одна причина
глибокої розбалансованості економіки України, з часів СРСР — це догма
про абсолютні переваги великого виробництва над дрібним. унаслідок
панування цієї догми в економіці України на момент проголошення її
незалежності абсолютно переважали великі підприємства. Варто хоча б
згадати підприємства Харкова, Маріуполя, Дніпропетровська, Луганська. Як
відомо, всі економісти погоджуються зі шкідливістю монополізму.

Монополізм розбалансовує економіку тим, що спотворює обсяги виробництва,
ціни та інші змінні. Важливою причиною розбалансованості сфери
виробництва у національній економіці є незавершеність виробничого циклу.
Як справедливо зазначає С.Злупко «…нерідко економісти, намагаючись
підкреслити потенціал України в минулому, пригадують, що в ній
вироблялося по тонні металу і тонні хліба на душу населення, наводяться
інші вражаючі цифри.

Однак забувають той подиву гідний факт, що в Україні кінцевої продукції
промисловості вироблялося тільки 15-20%, тоді коли в Казахстані — понад
ЗО, в Росії- понад 70 відсотків. Питома вага такої продукції ще більша в
Японії, США, Німеччині та інших країнах» [8]. Україна стала на шлях
незалежності, коли різниця в рівні економічного розвитку регіонів
становила 2,2, тоді як у Франції цей показник не перевищує 1,15.

«Союзний» поділ праці призвів до того, що українські регіони мали ширші
й інтенсивніші економічні зв'язки з регіонами поза Україною, ніж
між собою. найвагомішою причиною розбалансованості економіки України,
успадкованою від імперії, став потужний військово-промисловий комплекс.
Радянську економіку створювали як єдиний органічний комплекс імперії, що
простягалася на велетенській площі 22,4 млн. кв.км.

Імперія була такою централізованою військово-поліційною системою, у якій
економікою керували з одного центру. Концепція керівництва була не
економічною, а радше військово-політичною і відповідала на питання не як
створити найсприятливіші умови для виробництва, а як зв'язати
республіки по руках і ногах, не дозволивши їм створити незалежні
республіканські економічні комплекси. Головною ж метою в цьому разі
забезпечення максимального нарощування військової потуги.

На території України розташовані приблизно 700 підприємств (за даними
Кабінету Міністрів України), що працювали на ВПК. Наприклад, за деякими
оцінками, тільки в машинобудуванні на них ПЕРЕХІД ВІД
АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ 139 припадало 60-70% усієї продукції галузі. В Україні до
створення ракет і супутників було залучено понад 140 підприємств та
інститутів.

Із двадцяти типів міжконтинентальних балістичних ракет дванадцять
конструювали і виробляли на території нашої держави. Військові частини
та різноманітні об'єкти військового призначення ще донедавна
займали площу 1 млн.га, з яких 700 тис. — земельні угіддя, а 300 тис. —
ліси [22]. Вкрай негативно на стані української економіки позначилася
катастрофічна екологічна ситуація.

У результаті аварій на ЧАЕС радіонуклідного забруднення зазнали близько
12 млн. га земель, у тім числі майже 6 млн. га сільськогосподарських
угідь; його доповнює промислове забруднення. В Україні налічують 347
тис. джерел шкідливих викидів в атмосферу. Найбільше спричинилися до
цього Донецька, Дніпропетровська і Луганська області.

Концентрація шкідливих речовин у атмосфері перевищує гранично допустимі
норми в 5-9 разів, а забруднення повітряного басейну в Донбасі,
Придніпров'ї і Прикарпатті перевищує допустимі норми навіть у 20-30
разів. Скидання забрудненої води в ріки і водойми становить майже 5,0
куб. км, в т.ч. неочищеної — 2 куб. км і недостатньо очищеної — 4,5 куб.
км. [9]. Україна. як і інші республіки СРСР, успадкувала економіку зі
зношеним виробничим потенціалом.

Зокрема, відомий американський економіст, професор І.-С.Коропецький
зазначає, що «…як і робоча сила, основні фонди України в поганому
стані, їх взагалі відносно мало в Україні. Внаслідок пропорційно низьких
інвестицій в Україні на одного зайнятого припадало всього 83% основних
виробничих фондів порівняно з усім СРСР (1988 р.). Крім того, ці фонди
на 45% зношені та технологічно відстають від розвинутих країн, хіба що
за винятком оборонної промисловості.

Структура індустрії однобічна: майже три чверті всієї промисловості
кваліфікується як важка, а всього одна чверть спрямована на задоволення
потреб споживачів». І далі вчений робить висновок про те, що «…через
зниження попиту на оборонні вироби та попиту країн колишнього
соціалістичного блоку на індустріальні матеріали структура важкої
промисловості непридатна до сучасних умов. Сільське господарство терпить
нестачу робочої сили.

Сільськогосподарські угіддя потребують реконструкції, зокрема внаслідок
безглуздих способів електрифікації: атомного та гідравлічного»[11].
ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 140 Крім причин
розбалансованості економіки України, пов»язаних з перебуванням у складі
СРСР, є немало оставин, які посилили розбалансованість уже після
проголошення незалежності.

Як уже зазначено, поглиблення розбалансованості економіки України
зумовлене непослідовністю у проведенні економічних реформ, про що
передусім, свідчать суперечливі кроки щодо трьох найважливіших завдань
перехідного періоду — лібералізації, приватизації та демонополізації, а
також різкі зміни пріоритетів у проведенні державної політики.

Відомо, що кожна країна, яка здобула незалежність, обирає пріоритетні
шляхи свого розвитку: державне будівництво, економічне зростання чи
підвищення життєвого рівня своїх громадян. Тут маємо випадок «магічного
трикутника», коли одночасно не можна вирішувати усі три завдання. Проте,
з іншого боку, не можна відкласти на майбутнє вирішення жодного з них.
Потрібна така збалансована політика, яка б забезпечувала прогрес на
кожному з трьох напрямів.

Процеси трансформації командно-адміністративної системи в ринкову в усіх
без винятку країнах супроводжуються помітним зростанням паралельної або,
як її прийнято називати, тіньової економіки. Між іншим, тіньова
економіка є в усіх країнах світу. Найнижча частка тіньового сектора в
Швейцарії та Японії, тоді як у деяких західноєвропейських країнах,
зокрема в Греції вона становить близько 30 %. Тінізація української
економіки, за багатьма оцінками, досягла величезного рівня — 50-60 %
ВВП.

Наявність тіньового сектора спотворює усі національні рахунки, не дає
змоги державним органам точно визначити потреби економіки в різних
матеріальних ресурсах або прогнозувати майбутній стан економіки чи
окремих її частин. Тіньова економіка найбільше, як звичайно поширена
там, де органи управління не мають реальної влади, лібералізація
проходить в»яло, а високі податки практично унеможливлюють розвиток
нових приватних структур.

Характерними рисами паралельної економіки є тимчасові інтереси, низький
рівень інвестицій та бажання нажитися на державних активах. Економічна
система, у якій панує тіньова економіка, також призводить до зменшення
надходжень до державної скарбниці і сприяє втечі капіталу за кордон. За
деякими даними, з України щорічно вивозять до 3 млрд.дол. Тіньовий
сектор поглиблює процеси розбалансованості економіки. Водночас за таких
його масштабів неможливе формування дієвої системи макроекономічного
регулювання, оскільки державні органи позбавлені інформації про реальні
економічні процеси. Цей

ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 141 сектор спотворює відносні ціни,
підриває стимули до чесної, дисциплінованої праці, деформує обсяги
виробництва в різних секторах економіки, а отже, гальмує економічне
зростання. Одним із найважливіших знарядь макроекономічного регулювання
у перехідній економіці є фіскальний інструментарій, тобто податки і
видатки. Саме шляхом зміни податків та видатків забезпечують вплив на
макроекономічні процеси.

Фіскальна політика в перехідній економіці має вагоміше значення, ніж у
розвинутій ринковій. Це зумовлено багатьма обставинами.

Найголовніша з них та, що за допомогою фіскальної політики уряд може
змінювати структуру національної економіки, забезпечувати пріоритетний
розвиток тих або інших галузей, впливати на структуру зайнятості,
зменшувати економічні коливання, досягати природного ВВП за повної
зайнятості, впорядковувати державні фінанси та фінанси підприємств,
боротися з неминучими інфляційними спалахами тощо.

Важливе значення фіскальної політики в перехідній економіці зумовлене
також тим, що уряд уже не може використовувати традиційний
інструментарій командно-адміністративної економіки, наприклад директивне
планування чи запровадження цін.

В Україні податкові відносини визнано як найдоцільнішу форму економічних
зв»язків держави з підприємствами, громадянами; було поставлене завдання
сформувати цілісну систему податків, яка охоплює оподаткування доходів,
майна і споживання, що сприяє становленню ринкової форми господарства.
Нині в Україні є високопрогресивна податкова система, орієнтована на
податкові ставки країн Європи. Основними загальнодержавними податками є,
як звичайно, прямі і непрямі.

Серед прямих — прибутковий податок з громадян, податок з прибутку
підприємств, а серед непрямих — податок на додану вартість та акцизний
збір. На відміну від багатьох, навіть розвинутих країн, в Україні зник
податок з обороту і податок з продажу. Відбулися і суттєві зміни у
системі податкових пільг. Значно змінився підхід до оподаткування
громадян.

Зокрема відмінено диференціацію платників податків залежно від виду
діяльності і характеру отримуваних доходів, запроваджено
неоподатковуваний мінімум і прогресивну шкалу оподаткування, межі якої у
подальшому виражені у відносній величині (неоподатковуваних мінімумах),
що стало соціально виправданим за умов інфляції. Поряд із загальними
податками введено місцеві.

ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 142 У наступні роки
система оподаткування підпадала під постійні як обгрунтовані, так і
необгрунтовані корективи: за збереження основних видів податків
змінювали їхні ставки, порядок розрахунку і зборів, розширювали базу
оподаткування, вводили нові види податків. Наприклад, у 1995 р. знижено
ПДВ, його базова ставка нині становить 20 %.

Після багатьох змін у порядку оподаткування діяльності юридичних осіб
згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від
28.12. 1994 р., об»єктом оподаткування є балансовий прибуток, базова
ставка податку становить 30 %. Суттєво послаблений податковий прес на
фізичних осіб. Податкова шкала передбачає ставки 10, 15, 20, 30 і 40 %,
за максимальною ставкою оподатковують доходи, що становлять 100
неоподатковуваних мінімумів (1700 грн.).

Сьогодні основним загальнодержавними податками в Україні (до них крім
податків, зачислюють інші обов»язкові платежі в бюджет, такі як плату за
використання ресурсів і відрахування в цільові фонди, що для платників є
у формі податків) є: податок на додану вартість, акцизний збір, податок
з прибутку підприємств, прибутковий податок з громадян, митні збори,
державне мито, плата за землю, податок з власників транспортних засобів,
податок

на промисел, плата на відновлення витрат на геологорозвідувальні роботи,
плата за спеціальне використання природних ресурсів, плата за
забруднення довкілля, відрахування на будівництво, ремонт і утримання
автомобільних доріг, відрахування у Фонд сприяння зайнятості населення,
відрахування у Фонд соцстрахування України, у пенсійний Фонд України
тощо.

Про фіскальну політику як знаряддя макроекономічного регулювання можна
судити за структурою податкових надходжень і державних видатків, а також
і за стабільністю податкової системи загалом. Зі структури зведеного
бюджету України постає картина небувалої мінливості джерел податкових
надходжень. Наприклад, частка ПДВ в 1992 р. становила 39,6 %, а в 1995
р. зменшилась до 21,9, у 1996 — до 20,67, у 1997 знову суттєво зросла до
29,3, а у 1998- 1999 рр. дещо знизилася до 25,8 і 25,53 %, відповідно.

Знизилася частка ще одного непрямого податку — акцизного збору. Проте
починаючи з 1996 р. усталилася тенденція щодо зростання частки цього
податку у структурі доходів: 2,14, 4,3, 4,46, 5,44 %, відповідно, у
1996-1999 рр. Такою ж нестабільною є і частка прямих податків.
Наприклад, частка прибуткового податку з громадян у структурі

ПЕРЕХІД ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ
МАКРОЕКОНОМІЧНОГО РЕГУЛЮВАННЯ 143 зведеного бюджету в 1992 р. становила
12,2 %, а в 1993 р. різко зменшилась до 5,8 % і трохи зросла у 1995 р.
до рівня 7,7 %[18, с.95]. І знову ж таки з 1996 р. простежується
тенденція до зростання: 8,58 (1996), 11,72 (1997) та 12,35 і 13,49 %,
відповідно, у 1998-1999 рр. Ще нестабільнішою є видаткова частина
зведеного бюджету України.

Наприклад, видатки на народне господарство у 1992 р. становили 37,2 %, у
1993 р. зменшилися до 24,3, у 1994 р. практично повернулися до рівня
1992 р., а в 1995 р. опустилися нижче рівня 10 %. У 1996-1997 рр.
видатки становили 10,1 та 12,9 %, відповідно. За період 1998-1999 рр. ці
видатки знову зросли до 22,67 та 20,6 %, відповідно. Незвичайно
мінливими є видатки на соціально-культурні заходи, особливо на
соціальний захист населення.

Частка цієї статті у 1992 р. становила — 18,7 %, у 1993 — 31,5, 1994 —
безпрецедентне падіння у три рази до 11,2 % і невелике збільшення у 1995
р. до 13,7 %. У другій половині 90-х років простежувалися
спостерігаються такі самі коливання: падіння до 12 % у 1996 р. і деяке
зростання до 16,34 % у 1997 р., знову падіння у 1998 р. до 13,55 та 1999
р. до 11,9 % [19, с.59,61].

Аналіз джерел надходжень до державного бюджету і напрямів видатків з
нього дає змогу зробити висновок, що фіскальна політика в Україні була
вкрай непослідовною і не могла бути спрямована на досягнення якихось
єдиних для періоду 1991- 2000 рр. цілей. Така непослідовність,
безперечно, знижувала ефективність фіскальної політики. Аналіз
засвідчує, що у 1991-1994 рр. фіскальна політика в Україні була
стимулювальною, це доводять великі дефіцити державного бюджету.

Зокрема, у 1992 р. дефіцит перевищував 13 % ВВП, зменшившись до 8,9 % у
1994 р. Однак стимулювальна фіскальна політика у 1992-1994 рр. не
досягла жодних із поставлених цілей. Уряду не тільки не вдалось
призупинити падіння виробництва, навпаки, воно з року в рік
поглиблювалось. У 1992 р. реальний ВВП України зменшився на 12 %, а в
1994 р. — уже на 23 %. Водночас різко зросло безробіття (у тім числі
приховане).

Такий стан економіки дає підставу зробити висновок, що фіскальна
політика не лише не досягла своїх цілей, а й поглиблювала
розбалансованість економіки. З другої половини 1994 р. відбулися різкі
зміни у фіскальній політиці. Вона стала стримувальною і націленою
передусім на досягнення макроекономічної збалансованості у сфері цін.
Про стримувальний характер цієї фіскальної політики свідчить динаміка

ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 144 дефіциту
державного бюджету, а також зміни у структурі видатків. Рівень дефіциту
державного бюджету у 1994-1996 рр. суттєво зменшився. Якщо у 1992 р. він
перевищував 12,2 %, то у 1996 р. зменшився до рівня 4,9%, а у 1998-1999
рр. становив 2,2 і 1,5 %, відповідно [20, C.49]. Стримувальний характер
фіскальної політики чітко виявляється і в джерелах фінансування дефіциту
бюджету. Якщо 1995 р. позики (державні облігації) становили лише 7,4 %,
то у 1996 р. уже 37 %, а відповідно частка кредитів НБУ зменшилась з
72,7 % у 1995 р. до 40,2 % у 1996 р. Унаслідок таких змін у фіскальній
політиці вдалось різко зменшити темпи інфляції. З гіперінфляційного
рівня 1992- 1993 рр. (місячна зміна індекса оптових цін становила у 1993
р. 46,5%) місячний темп інфляції знизився до 0,5-1,5 % у наступні роки.

Загалом можна констатувати, що стримувальна фіскальна політика
забезпечила досягнення макроекономічної стабільності у монетарній сфері.
Однак фіскальну політику недостатньо використовують для досягнення інших
цілей макроекономічного регулювання, передусім для зміни галузевої
структури економіки. Річ у тім, що нині у перехідній економіці держава
вже не може прямо впливати на формування галузевої структури як це було
в умовах командно-адміністративної системи.

Тому доцільно застосовувати інструментарій політики для впливу на
галузеву структуру вітчизняної економіки, зокрема через надання пільг в
оподаткуванні, підтримки певних галузей і виробників за рахунок коштів
державного бюджету та ін. Оскільки фіскальної політики, спрямованої на
зміну галузевої структури нема, то ця структура, як зазначено,
погіршувалася за останні декілька років. Частка старих неперспективних
галузей різко зросла, а галузей, що визначають технічний прогрес,
сцуттєво зменшилася.

Для поліпшення дієвості фіскальної політики як знаряддя
макроекономічного регулювання потрібно вдосконалювати основні її
інструменти: податкову систему та основні напрями видатків. Податкові
відносини в Україні (елементи інституційної структури оподаткування)
порівняно відсталі. Це пояснють передусім тим, що податкова система
виконувала зовсім інші функції в умовах панування
командно-адміністративної системи.

Водночас, зі старої системи в нинішню перейшли численні підзаконні акти
та різноманітні інструкції, що досить часто суперечать одна одній і,
отже, допускають нечіткі визначення правил оподаткування. Наша податкова
система потребує скасування норм, що застаріли, підпорядкування ПЕРЕХІД
ВІД АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ 145 податкового законодавства єдиним принципам, приведення
його у чітку внутрішню відлагоджену систему.

Інакше кажучи, економіка України потребує ефективної системи
оподаткування. Зазначимо, що ефективна система оподаткування — це не
просто сукупність податків, а чітка впорядкована система, у якій
наявність кожного виду податку і його ставка зумовлені цілями податкової
політики, взаємодією з іншими податками.

Парадоксальною особливістю перетворень оподаткування в перехідний період
в Україні є його зміни практично до цього часу за відсутності цілісної
концепції загальної стратегії податкової політики. Зокрема, вкрай
несприятлива політика швидкого введення в практику нових податків для
покриття бюджетних «дірок», яку здійснювалась не тільки без ув»язки з
уже чинними, і, мабуть, без аналізу процесів перекладання майбутнього
впливу податків на економічні складники, а й оформляли «заднім числом».

Крім цього, у гонитві за збором податків для видаткової частини бюджету
побудова деяких податків передбачала принцип авансування, що, по суті,
порушує один з основоположних принципів — оподаткування доходу, а не
факту діяльності.

Подібна практика оподаткування обернулась справжньою бідою для
відтворювального режиму української економіки, збільшила інформаційну
невизначеність, підвищила ступінь інвестиційного ризику, зумовила
неможливість нормального перебігу економічних процесів на мікрота
макрорівнях. Систему оподаткування, що склалася в Україні у перехідний
період, можна схарактеризувати як жорстку і таку, що стримує розвиток
вітчизняної економіки.

З одного боку, Україна вже на ранніх етапах розпаду Радянського Союзу
віддавала перевагу ринковим силам перед активною економічною політикою
держави, яка передбачає загальне зниження податкових зборів із прибутку,
що, відповідно, поєднується зі зменшенням значення політики податкових
пільг. Водночас податкова система має принципові відхилення від цієї
моделі. Податкові ставки надзвичайно високі.

Система ж пільг, яка діє з метою стимулювання залучень інвестицій,
містить дуже мізерну кількість заходів (фактично вилучені заходи
прискореної амортизації), які є розрізненими і не відображають
пріоритетів державної політики. У 1993-1994 рр. податкова система
України мала яскраво виражену фіскальну спрямованість. Беручи до уваги
ту обставину, що в цей час був економічний спад і згідно з теорією,
податкові надхо-

ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 146 дження повинні
зменшуватися більше, ніж ВВП, показники еластичності податкової системи
становили відповідно 1,21 і 1,08, а це свідчить про те, що реальний ВВП
зменшувався швидше, ніж податкові збори [18, c.95]. Отже, податки можна
схарактеризувати як дуже високі, що відображають дестабілізаційний вплив
податкової системи на економіку.

Хоча нині у податковій системі України розмір ставок основних видів
податків є на рівні середньосвітових, однак у цьому разі не беруть до
уваги реалії вітчизняної перехідної економіки, необхідність
запровадження і розвитку нових ринкових структур, що потребує податкових
знижок. Проте якщо оцінювати загальний податковий тягар (усю сукупність
податків та зборів, а не тільки основні), якого зазнають суб»єкти
економічної діяльності, то вони значно перевищують середньосвітовий
рівень.

На наше глибоке переконання, потрібно враховувати ту обставину, що люди,
де б вони не проживали: чи то у розвинутих країнах, чи в країнах з
перехідною економікою, є однаковими в тому сенсі, що як одні, так і інші
не дуже полюбляють сплачувати податки, тим більше, коли вони дуже
високі. Як приклад цього наведемо висловлювання голови Німецької
профспілки працівників податкової інспекції Д.Ондрачека:

«Кожний другий громадянин вказує у своїй декларації про доходи
неправдиві відомості…»[14] І це у такій дисциплінованій країні, як
Німеччина! Для прикладу, це може бути Австрія, де банківська таємниця є
конституційним правом, податок на дохід з капіталу становить 25 %, а
податку на майно як такого нема. В королівстві Ліхтенштейн у тричі
більше різноманітних акціонерних товариств, трастів і холдингів, аніж
жителів цієї країни.

Інвесторів та й просто багатих людей на терени цієї країни приваблюють
необмежені можливості для вкладення грошей. Цьому сприяють повністю
анонімні номерні рахунки, які можна відкривати через довірених осіб.
Порушення банківської таємниці зумовлює кримінальну відповідальність.

Як тут не згадати ті вимоги, згідно з якими кожен український банк
зобов»язаний надавати інформацію у відповідні органи про рахунки, на
яких містяться суми від 400 дол.США (ціна середньостатистичного
імпортного телевізора) та більше. На нашу думку, такий стан справ просто
відлякує і без того невелику кількість потенційних вкладників та
внутрішніх інвесторів.

Основним податком, який викрнує фіскальну функцію в Україні, є ПДВ (його
частка коливалася у 1995-1999 рр. від 20,1 до 29,3 % у структурі доходів
державного бюджету). Надзвичайно висока питома вага ПДВ у податкових
надходженнях пов»язана із високою ставкою цього податку і з надзвичайно
широкою порівняно із західними країнами ба- ПЕРЕХІД ВІД
АДМІНІСТРАТИВНО-КОМАНДНОГО ДО РИНКОВОГО ТИПУ МАКРОЕКОНОМІЧНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ 147 зою цього податку.

Загальний характер ПДВ багато в чому зумовлює регресивність сучасної
податкової системи України. Порівняно незначну роль у доходах бюджету
відіграють акцизи (2,14 — 5,44 % доходів державного бюджету у 1996-1999
рр.)[19, c.61]. Це передусім зумовлено нестабільністю й обмеженою сферою
застосування акцизів. Система акцизів, яку застосовують в Україні,
потребує подальшого удосконалення. Детальне опрацювання повинно
торкнутися як назв товарів, на які вони поширюються, так і розміру
податкових ставок.

Тим більше, що акцизи належать до тієї групи податків, які стимулюють
опосередковано заощадження. Правильне і вміле застосування цього
інструменту фіскальної політики, відповідно, стало б важливим джерелом
формування ефективного механізму макроекономічного регулювання
вітчизняної економіки. У цьому разі важливим моментом є те, щоб дія
акцизів поширювалася лише на товари, які не є предметами першої потреби.
Якщо ж цих вимог не будуть дотримуватися, то податкова система матиме
регресивний характер і, отже, порушуватимуться принципи соціальної
справедливості. Сьогодні Україна, на нашу думку, потребує переходу від
стримувальної до стимулювальної фіскальної політики, бо інакше неможливо
буде підтримувати економічне зростання.

Є два можливих способи такого переходу: * зниження податків; *
збільшення видатків державного бюджету. Оскільки другий метод
застосувати практично неможливо, тому що це призведе до розкручування
інфляції, то необхідно провести глибоку податкову реформу у напрямі
зниження податкових ставок. Фіскальну політику в Україні досі
використовували дуже слабко для досягнення вкрай важливих
макроекономічних пропорцій, зокрема між валовими та чистими
інвестиціями.

Практично вона не впливала на структуру ринків, особливо на ринок праці.
Список літератури 1. Агосин Мануэль Р., Френч-Дэвис Р. Либерализация
торговли в Латинской Америке// Латинская Америка. -1996.- №3.- С. 6. 2.
Барач Денеш. Дэн Сяопин. М.: Междунар. oтношения, 1989.- С.239. 3.
Бредова В. Экономика стран Восточной Европы в 1994-1995 гг.//МЭиМО.-
1996.- №3.- С.59. 4. Бутейко А. Без ілюзій//Голос України.- 1995.- 4
жовтня.

5. Волгин В.П. Коммунистическая утопия Кампанеллы//Волгин В.П. Очерки
истории социалистических идей. С древности до конца ХVIII в.- М., 1975.-
С.13. 6. Домбровски М., Ростовски Я. Что не получилось? (причины провала
стабилизации в России в 1992 г.)// Вопр.экономики -1995.- №7.- С.47.
ПРОБЛЕМИ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ 148 7. Жукровска К.
Преобразования переходного периода: теория и практика// МЭиМО. -1995.-
№6. -С.116.

8. Злупко С. Об»єктивні передумови і національні особливості формування
української економічної системи// Розбудова держави.- 1996.- №6.- С.46.
9. Іванух Р. Національна трагедія // Державність.- 1996. — №2.-С.37; 10.
Ковальчук Т., Коваль М. Основні чинники інфляції в Україні//Економіка
України.-1996.-№3,4. 11. Коропецький І.-С. Дещо про минуле, недавнє
минуле та сучасне української економіки.-К.: Либідь, 1995.- С.139. 12.
Мазин А. Извилистые пути чилийской экономики//МЭиМО.-1996.-№10.- C.111.
13.

Макроекономічна стабілізація, структурні реформи та роль держави //
Світовий Банк.- 1995.- 7 серпня.- с.14. 14. Мацевецкий С. В поисках
налогового рая // Зеркало недели.-1997.-7 марта.- С.9. 15. Осипов Ю.М.
Современность и экономический социум//Mировое хозяйство и советская
экономика: шансы и иллюзии/ Отв. ред. В.М.Кузнецов, Ю.М.Осипов.- М.:
Междунар.отношения, 1990.-416c. 16. Поповкін В. Регіональна політика
суверенної України // Економіка Радянської України.- 1991.- №8.- С.37.
17.

Раймент П. Трудный путь к рыночной экономике: реальности и
иллюзии.//МЭиМО.- 1996.- №5.- С.65. 18. Статистичний щорічник України за
1995 рік — К.: Техніка, 1996.- 462 c. 19. Статистичний щорічник України
за 1999 рік — К.: Техніка, 2000.- С.451. 20. Тенденції української
економіки// Центр макроекономічного аналізу.К., 1997, березень.-С.49.
21. Фань Чжань. Поступові зміни та «двоколійний» перехід: розуміння
прикладу Китаю//Уроки реформ.- К.: Основи. -1995. 22.

Хрієнко М. Армія «позеленіє» // Голос України.- 1992.- 23 січня .- С.4
23. Шмелев Н., Попов А. На переломе. М., 1990.- С.129 24. Яжборовская И.
Центрально-Восточная Европа: поворот влево?// Свободная мысль.- 1996.-
№9.- С.84. 25. Balcerorowicz L., Gelb A. Macropolicies in Transition to
a Market Economy: A Three-Year Perspective, The World Bank, Annual Bank
Convergence of Development Economics, April 28-29, 1994, Washington
D.C.- Р.32. 26. Ibid.1990.-№132. 27. Kolodko G. Stabilization Policy:

Vision, Reality, Responsibility. In: Systemic Change and Stabilization
in Eastern Europe. London.- Dortmouth, 1991.-Р.231. 28. Samuelson P.,
Nordhouse W. Macroeconomics. 15th Edition, 1995.- Р. 389. 29. Woo, Wing
Thye. The Art of Reforming Centrally-Planned Economics: Comparing China,
Poland and Russia// Journal of Comparative Economics, 1994.

Похожие записи