Парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади

Взаємовідносини органів законодавчої та виконавчої влади виявляються і у
формах контролю перших за другими. Визначена в конституціях контрольна
компетенція реалізується самими парламентами і їхніми деякими
внутрішніми структурами. До того ж відповідна діяльність парламентів та
їхніх структур набуває різноманітних форм. Останні, в свою чергу,
залежать від прийнятої в тій чи іншій країні форми державного правління.

Головною формою парламентського контролю нерідко називають постановку
питання у представницькому органі про довіру уряду. Однак такі дії мають
контрольний характер у випадку, якщо перед голосуванням у парламенті про
довіру уряд звітує. А це буває далеко не завжди. Результатом постановки
питання про довіру уряду може бути, як зазначалося, його відставка. Тому
в такому випадку слід говорити не про парламентський контроль за урядом,
а взагалі про відповідальність уряду та про її механізм (див. попередній
параграф).

Найпоширенішою формою такого контролю в країнах з парламентарними і
змішаною республіканською формами правління є запитання депутатів,
звернені до глави уряду або окремих міністрів. Запитання можуть бути як
усні, так і письмові. Для оголошення усних запитань у парламентах
звичайно встановлюється спеціальний час. У Великобританії відповідні
процедури відбуваються у так звану годину запитань: усним запитанням і
відповідям на них відведено годину на початку щоденних засідань палати
громад, крім тих, що відбуваються у п’ятницю. В Австрії та ФРН кожне
засідання нижніх палат починається з години, коли члени уряду
відповідають на усні запитання депутатів. В Італії для цього відведено
щодня по сорок хвилин у нижній палаті парламенту і один день засідань
щотижня у верхній палаті. Процедура усних запитань деталізується в
регламентах палат і передбачає порядок виступів опонентів, черговість
тих, хто запитує, і тих, хто відповідає, тощо.

Щодо письмових запитань, то порядок їх подання і підготовки відповідей
на них є складнішим. Насамперед для відповіді на письмові запитання
члени уряду завжди мають певний час. Наприклад, у Бельгії, Франції та
Фінляндії відповіді на письмові запитання належить давати не пізніше,
ніж через тридцять днів. У Франції на такі запитання обов’язково даються
письмові відповіді, а для відповіді на складні запитання строк
подвоюється. У Фінляндії форму відповідей — письмову чи усну — члени
уряду обирають самі. В Італії відповіді на письмові запитання дають не
пізніше двох тижнів, а якщо депутат вимагає саме письмової відповіді, то
цей строк збільшується до двадцяти днів. У Японії для відповіді на
запитання надається тиждень. Усні запитання тут можливі лише за згодою
палати і в термінових випадках. У цілому ряді країн взагалі
припускається подання термінових письмових запитань, що скорочує час,
встановлений для відповідей.

Проте реальне значення такої форми контролю, як запитання, не слід
переоцінювати. У більшості випадків все зводиться до критики урядової
політики в цілому або її окремих напрямів чи певних заходів, і
відповідна процедура аж ніяк не впливає на подальшу долю самого уряду.
Депутатські запитання є засобом отримання необхідної інформації. Вони не
тягнуть за собою будь-яких санкцій, які застосовувалися б до уряду та
його окремих членів. Але, як свідчить практика, запитання відіграють
певну роль у політичному житті. Нерідко від уміння в гострій ситуації
правильно і вдало відповісти на запитання залежить подальша кар’єра
конкретного міністра.

Більш ефективним засобом впливу парламенту на уряд є інтерпеляція і
наближені до неї процедури. Якщо запитання і відповіді на них мають
інформативний характер, то інтерпеляція фактично спричиняє звіт одного з
членів уряду. За своєю суттю інтерпеляція — це сформульована одним або
групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра
чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань
загальної політики.

На відміну від звичайних депутатських запитань, які можуть бути
поставлені в процесі роботи обох палат, інтерпеляції, за деякими
винятками, вносяться тільки в нижні палати, перед якими уряди несуть
політичну відповідальність. За процедурою інтерпеляції завжди
проводиться обговорення питання, яке є її предметом. Після цього
відбувається голосування, і приймається резолюція. Наслідком
інтерпеляції може бути застосування санкцій до уряду: за її результатами
нерідко в парламенті ставиться питання про недовіру уряду. У Франції, де
процедура інтерпеляції була запроваджена ще в кінці XVIII ст., вона
практично ототожнюється з порядком внесення і розгляду резолюції осуду
уряду.

Зміст процедури інтерпеляції в різних країнах має свої відмінності. При
цьому звичайно встановлюються різного роду застереження, щоб зменшити
можливість використання цієї процедури для дестабілізації парламентської
та урядової діяльності.

Так, у Франції інтерпеляція має бути підтримана 1/10 складу національних
зборів. Глава уряду чи міністр повинні дати відповідь не пізніше
п’ятнадцяти днів з моменту її внесення. Якщо ж авторами інтерпеляції є
менша кількість депутатів, у палаті проводиться обговорення і
приймається рішення щодо доцільності започаткування відповідної
процедури. Член уряду, до якого звернена інтерпеляція, може повідомити
про свою неспроможність дати на неї відповідь. Його відмова має бути
вмотивованою і підлягає розгляду на сесійному засіданні. Палата може
прийняти рішення про підготовку попереднього висновку за змістом
інтерпеляції однією з її постійних комісій. Але в будь-якому випадку не
припускається перенесення розгляду інтерпеляції на наступну сесію.

У Швеції парламент своїм рішенням визначає особу, якій передається
інтерпеляція для підготовки відповіді у чотиритижневий строк.
Припускається можливість обмеження реалізації депутатами свого права на
інтерпеляцію. Зокрема, остання інтерпеляція може бути внесена не пізніше
кінця квітня, тобто за місяць-півтора до закінчення парламентської
сесії. Якщо голова парламенту не вважає за потрібне обговорювати
інтерпеляцію, він може запропонувати представницькому органу відхилити
ій. В свою чергу, член уряду, до якого звернена інтерпеляція, може,
давши пояснення, затримати свою відповідь на невизначений час. В такому
випадку інтерпеляція втрачає, по суті, своє значення. Інтерпеляція
анулюється, якщо на неї не було дано відповіді на тій самій сесії, на
яку її внесено.

В Італії в нижній палаті парламенту відповідь на інтерпеляцію має бути
дана після закінчення двотижневого строку з правом уряду на такий самий
додатковий строк. За згодою авторів інтерпеляції відповідь може бути
перенесена ще на пізніший строк. У сенаті дату відповіді на інтерпеляцію
встановлює голова палати, а у випадку незгоди з нею авторів інтерпеляції
— сама палата. Уряд може відмовитися відповідати, вмотивувавши причину
такої відмови.

Подібні процедури передбачені основними законами Литви, Словаччини,
Словенії та інших держав. Процедура інтерпеляції прийнята і в Швейцарії,
хоча там не існує інституту політичної відповідальності уряду перед
представницьким органом. Інтерпеляція вноситься в нижню палату від імені
одинадцяти депутатів, а у верхню — чотирьох. Голови палат самі вирішують
її долю, голосування з цього приводу не проводиться. У випадку, коли
приймається рішення реалізувати інтерпеляцію, від імені палати
формулюється доручення уряду негайно або на найближчому засіданні палати
дати на неї усну відповідь. Звичайно члени парламенту використовують цю
процедуру з метою зробити публічною критику уряду або окремих міністрів.

У ряді країн відповідні процедури офіційно визначаються як запит. У
Болгарії окремі депутати парламенту можуть звертатися із запитами до
уряду в цілому або до окремих міністрів. На пропозицію 1/5 складу
парламенту за змістом запитів проводяться обговорення і приймаються
спеціальні рішення. В Австрії запит вноситься в нижню палату парламенту
від імені п’яти депутатів. Уряд повинен дати відповідь на нього в усній
або письмовій формі протягом двох місяців. Якщо уряд не може повідомити
необхідну інформацію, то він зобов’язаний обгрунтувати це у своїй
відповіді на запит. У ФРН, де запит вноситься від імені ЗО депутатів,
дата відповіді на нього погоджується з самим урядом. За умов, коли уряд
відмовляється відповідати або ухиляється від відповіді протягом 15 днів,
питання про дату обговорення запиту вирішує палата.

Парламентська практика Великобританії та інших англомовних країн не знає
процедури інтерпеляції. Своєрідним її замінником тут є так звана
пропозиція. За формою пропозиція — це проект резолюції, в якій
визначається позиція нижньої палати з певного питання. Пропозиція
обґрунтовується і ставиться на голосування в палаті. Вона створює
можливості для критики уряду. Саме тому пропозиції звичайно пропонуються
опозицією. Одним з варіантів пропозиції може бути проект резолюції, що
має на меті висловити недовіру уряду. Частіше у пропозиціях,
пропонованих опозицією, формулюється оцінка конкретної ситуації. Уряд,
користуючись підтримкою парламентської більшості, завжди може відхилити
подібні пропозиції або внести до них потрібні йому зміни. Більше того,
він сам використовує процедуру пропозиції для обговорення в палаті
важливих питань і формального схвалення свого курсу.

Ще однією формою контролю з боку представницького органу за діяльністю
уряду є робота так званого омбудсмана — спеціальної посадової особи, до
компетенції якої входить розгляд скарг громадян на діяльність органів
влади і посадових осіб. Водночас омбудсман звичайно має право з власної
ініціативи здійснювати перевірку законності актів управління, процедур
їх прийняття, а також дій відповідних посадових осіб. У Фінляндії і
Швеції омбудсмани навіть наділені правом контролювати виконання законів
і підзаконних актів.

Уперше інститут омбудсмана був запроваджений у Швеції ще на початку
XVIII ст. З часом його сприйняли інші Скандинавські країни і Фінляндія.
В останні сорок років цей інститут знайшов своє місце в
державно-правовій практиці понад шістдесяти країн із змішаною
республіканською і парламентарними формами правління. В США на рівні
окремих штатів запроваджений інститут омбудсмана виконавчої влади. У
більшості країн омбудсманів розглядають як допоміжні парламентські
структури.

Крім назви «омбудсман», яка набула характеру родової, для позначення
відповідної посади використовуються й інші: парламентський комісар із
справ адміністрації (Великобританія, Нова Зеландія), посередник або
медіатор (Франція), народний захисник (Іспанія), проведор юстиції
(Португалія), уповноважений з прав людини (Польща, Росія), контролер
(Литва) тощо.

Звичайно омбудсманів обирають парламенти або їх нижні палати на строк
власних повноважень. У Швеції парламент обирає чотирьох омбудсманів,
кожний з яких здійснює контроль в окремій сфері публічної діяльності. В
Австрії нижня палата парламенту обирає колегію народного правозахисту,
яка складається з трьох членів і діє як єдиний орган. У Литві
конституція передбачає кількох контролерів парламенту. В Угорщині, крім
«традиційного» омбудсмана, парламент обирає уповноваженого з питань
захисту прав національних і етнічних меншин.

Існує й інший порядок заміщення посади омбудсмана. У Франції медіатор
призначається урядом строком на шість років. У Великобританії посада
парламентського комісара також заміщується шляхом урядового призначення.
Комісар іде у відставку у віці 65 років, але він може бути усунутий з
посади і достроково за рішенням обох палат парламенту.

Найширшими повноваженнями наділені омбудсмани у Скандинавських країнах і
Фінляндії. Тут до сфери їхньої компетенції віднесено контроль за
діяльністю не тільки державних органів, а й місцевого самоврядування. У
Швеції та Фінляндії омбудсмани здійснюють контроль навіть за судами.
Вони не втручаються в саму роботу судових органів, однак мають право
порушувати кримінальні справи проти тих суддів, які чинять протизаконне.
В Данії, Фінляндії контроль омбудсманів поширюється й на членів уряду.

У Швеції і Норвегії один з омбудсманів контролює тільки військову
адміністрацію, в той час як у Данії та Фінляндії військові справи
віднесені до тих омбудсманів, які займаються діяльністю цивільних
установ. У ФРН, де не існує загального інституту омбудсмана, нижня
палата парламенту обирає спеціального уповноваженого з питань оборони,
до обов’язків якого віднесені охорона прав військовослужбовців і
сприяння парламентському контролю за збройними силами.

У Великобританії поза контролем парламентського комісара залишається
сфера місцевого самоврядування. Він також не має права займатися
питаннями, віднесеними до компетенції судів або адміністративних
трибуналів. До того ж його повноваження охоплюють діяльність не усіх
міністерств та відомств. Зокрема, комісар не може розглядати скарги на
роботу поліції, органів управління державним сектором економіки, охорони
здоров’я тощо.

Загальний порядок роботи омбудсманів такий: скарги окремих громадян на
дії органів влади і посадових осіб передають омбудсманам, вони починають
розслідування. У Великобританії ці скарги спочатку подають депутатам від
відповідних виборчих округів, а ті вирішують — передавати їх
парламентському комісару, чи ні. За змістом своїх повноважень
омбудс-мани з власної ініціативи контролюють виконання вимог законності
в діяльності органів влади. Проте вони не мають права вживати оперативні
заходи, пов’язані з прямим втручанням у роботу цих органів.

Звичайною формою реагування з боку омбудсманів є різного роду подання і
пропозиції. З ними, зокрема, омбудсман може звернутися до парламенту або
уряду, пропонуючи зміни у законодавстві. У Швеції омбудсма-ни наділені
правом законодавчої ініціативи, а в Іспанії та Польщі — правом
ініціювати конституційний контроль.

Практично в усіх країнах омбудсмани мають право звертатися до органів
влади і посадових осіб, яких вони контролюють, з рекомендаціями
ліквідувати наслідки вчинених порушень. Такі звернення звичайно мають
місце у зв’язку з ненавмисними неправомірними діями, іноді їм надається
превентивний, профілактичний характер. У випадках грубого порушення
законності омбудсмани у Скандинавських країнах і Фінляндії можуть
порушити кримінальну справу і навіть виступати із обвинуваченням у суді.

Щороку омбудсмани подають парламенту звіт про свою роботу, який, як
правило, розглядається у спеціальній комісії (комітеті). У Франції
медіатор звітує ще й перед президентом.

В усіх країнах, де вони існують, омбудсмани розглядаються як своєрідні
посередники між особою та органами влади. Вони позбавлені змоги
виправляти рішення відповідних органів і посадових осіб. Їхня діяльність
за своєю природою є швидше наглядовою, ніж контрольною. Сама ж
діяльність омбудсманів сполучається з іншими формами парламентського
контролю і нерідко спричиняє їх застосування.

Серед форм парламентського контролю за урядами можна також назвати
прийняті в деяких країнах регулярні обговорення їхніх звітів. Прикладом
такої практики є робота палат парламенту Швейцарії. Уряд щороку складає
звіт про свою діяльність і передає його до парламенту. У парламенті звіт
спочатку вивчають постійні комісії, а потім обговорюють самі палати.

Різновидом подібних звітів є так звані тронні промови монархів, які
готуються урядами і проголошуються на початку сесій парламентів. Після
проголошення такої промови у нижніх палатах парламентів відбуваються
дебати із загальних питань урядової політики. Характерно, що форма
тронної промови прийнята не тільки у Великобританії та в деяких інших
європейських парламентарних монархіях, а й у колишніх домініонах,
зокрема в Канаді. Тут з тронною промовою виступає генерал-губернатор.

До традиційних форм парламентського контролю за діяльністю органів
виконавчої влади звичайно відносять роботу постійних, спеціальних і
слідчих комісій (комітетів) парламенту. При цьому такий контроль тією чи
іншою мірою притаманний практиці всіх розвинутих країн, незалежно від
форми державного правління.

У країнах із змішаною республіканською і парламентарними формами
правління певні функції контролю за урядом здійснюють постійні комісії.
Виняток становить лише Великобританія, де відповідні парламентські
структури аж ніяк не пов’язані із спеціалізацією окремих міністерств. У
Швеції контрольні функції сконцентровані у однієї з постійних комісій —
конституційної комісії. Спеціальні комісії також реалізують контрольні
функції щодо уряду.

Що ж стосується слідчих комісій, то їх утворення практично завжди є
подією неординарною. Виняток становлять лише США, де діяльність
комітетів з розслідування є однією із складових роботи конгресу. Існуючі
тут постійні комітети і комітети з розслідування наділені правом
проводити так звані слухання. Для цього вони можуть викликати не тільки
відповідних урядовців, а й свідків, експертів тощо. За неправдиві
свідчення і свідому дезінформацію з боку запрошених на слухання останні
можуть бути звинувачені у «неповазі до конгресу», що тягне за собою
кримінальну відповідальність. Все це зумовлює високий рівень авторитету
представницького органу і його комітетів.

Разом з тим не всі представники виконавчої влади вважають себе
зобов’язаними з’являтися на такі слухання. Конституційна теорія і
практика США знає поняття привілею виконавчої влади. За змістом цього
поняття виконавча влада повинна завжди надавати інформацію конгресу, за
винятком тих випадків, коли й оголошення може завдати шкоди державним
інтересам. Встановлює наявність такого інтересу сам президент. На нього
і поширюється в першу чергу дія привілею виконавчої влади.

Президент США на свій розсуд вирішує, чи слід ту або іншу інформацію
доводити до відома конгресу. Відмова тих чи інших посадових осіб
адміністрації надавати конгресу інформацію і, зокрема, оголошувати її на
слуханнях у комітетах з посиланням на відповідний привілей може мати
місце тільки з санкції президента. В останні десятиліття помічники
президентів неодноразово користувалися привілеєм виконавчої влади у
своїх виступах на слуханнях. Дещо складніша ситуація з членами кабінету,
затверджуваними на посадах «з поради і згоди» сенату. На практиці вони
також нерідко посилаються на те, що діють за уповноваженням президента.

Формулюючи привілей виконавчої влади, прихильники цієї державно-правової
конструкції посилаються на положення ст. 2 Конституції США, де сказано,
що президент «забезпечує точне виконання законів і визначає повноваження
усіх посадових осіб Сполучених Штатів». У свою чергу, супротивники ідеї
привілею виконавчої влади вважають її анахронізмом, пов’язаним з
принципом монархічного правління, згідно з яким «король не може чинити
неправомірно».

Прийняті й інші форми парламентського контролю за діяльністю уряду. Вони
нерідко відображають особливості структури й організації того чи іншого
представницького органу.

Окремого розгляду потребують форми парламентського контролю за
витрачанням державних коштів, тобто за реалізацією урядом (виконавчою
владою) державного бюджету. В деяких країнах встановлено порядок, за
яким уряд щороку або частіше повинен звітувати перед парламентом
(нижньою палатою) про загальний фінансовий стан. Однак більш прийнятним
є інший порядок, за яким відповідна інформація передається урядом
постійній комісії з фінансово-бюджетних питань. Такі комісії (комітети)
існують практично в усіх парламентах. Крім інформації загального
характеру, ці комісії можуть збирати більш конкретні відомості про
виконання державного бюджету.

Водночас майже в усіх країнах перевірку бюджетних видатків та ряд інших
дій у фінансово-бюджетній сфері здійснюють спеціальні органи. Їхня
діяльність доповнює відповідну роботу самого представницького органу та
його структур. Як правило, ці органи називаються рахунковими палатами. В
цілому ряді країн вони формуються парламентом або за його участю.

У Бельгії і Люксембурзі членів рахункових палат обирає парламент (нижня
палата). В Австрії голову рахункової палати обирає нижня палата
парламенту, а інших її членів призначає президент. У Нідерландах і Чехії
всі відповідні призначення робить глава держави за рекомендацією нижньої
палати парламенту. В Росії посада голови рахункової палати має
заміщуватися за рішенням нижньої палати, а посади її членів — нарівно
кожною з палат парламенту. В Естонії і Литві державного контролера
обирає парламент за поданням президента. У Польщі голову верховної
палати контролю обирає нижня палата парламенту за згодою верхньої. У
Словаччині й Угорщині парламент обирає голову відповідного органу, а в
Словенії — всіх його членів. У тих країнах, де склад рахункових палат та
інших подібних органів формує виконавча влада, вони звичайно перебувають
у тісному зв’язку з парламентом.

Обсяг компетенції рахункових палат у різних країнах неоднаковий. Певною
мірою різняться навіть повноваження цих органів щодо контролю за
виконанням державного бюджету. Звичайно вони здійснюють попередній,
допарламентський контроль. В інших випадках їхній контроль має, по суті,
післяпарламентський характер.

Так, у Бельгії і Люксембурзі рахункова палата перевіряє
фінансово-бюджетний звіт уряду, який після цього передається з її
зауваженнями до парламенту. В Австрії, Іспанії та Італії рахункова
палата безпосередньо доповідає парламенту про порушення, які мали місце
в ході виконання бюджету. У ФРН міністр фінансів звітує перед
парламентом про всі бюджетні прибутки і видатки, після чого його звіт
перевіряє рахункова палата. В Португалії парламент розглядає звіт уряду
про бюджет. Потім звіт передається на контроль рахунковій палаті. В усіх
країнах у разі виявлення порушень чи зловживань парламент може завжди
поставити питання про відповідальність конкретних осіб або уряду в
цілому.

У країнах Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на
терені колишнього СРСР, відповідні органи здійснюють контроль не тільки
за виконанням державного бюджету, а й за управлінням об’єктами державної
власності. У Польщі до завдань верховної палати контролю віднесено
підготовку і подання звіту щодо реалізації національного плану
соціально-економічного розвитку. Найчастіше здійснюється до
парламентський контроль.

Свої особливості має парламентський контроль за виконанням бюджету в
Скандинавських країнах і Фінляндії. Тут парламенти з урахуванням своєї
партійно-фракційної організації обирають від трьох (в Ісландії) до
дванадцяти (у Швеції) ревізорів. Тим самим забезпечується участь у
відповідній контрольній діяльності опозиційних партій. Свої доповіді
ревізори передають до парламенту або до його постійної комісії з
фінансово-бюджетних питань. У разі схвалення рекомендацій парламенту
уряд зобов’язаний на наступній сесії інформувати представницький орган
про вжиті заходи.

У Великобританії фінансовий звіт уряду спочатку розглядає спеціальна
посадова особа — генеральний контролер і ревізор. Ця посадова особа
призначається прем’єр-міністром за резолюцією нижньої палати парламенту
і здійснює свої повноваження від її імені. З метою забезпечення
незалежності генерального контролера і ревізора від уряду законодавче
встановлено, що він може бути усунутий з посади тільки за поданням обох
палат парламенту. Такий порядок визначений і для тих, хто займає посади
суддів вищих судів. Характерно, що в Нідерландах члени рахункової палати
також прирівнені до суддів щодо порядку їх звільнення з посади, а в
Іспанії та ФРН рахункової палати користуються незалежністю судів.

Що ж до генерального контролера і ревізора Великобританії, то головним
завданням його є аналіз фінансових звітів міністерств та державних
установ. За результатами цього аналізу періодично готується доповідь
генерального контролера і ревізора у спеціальному комітеті палати громад
— комітеті публічної звітності. Цей комітет виконує ті самі функції, що
й постійні комісії з фінансово-бюджетних питань в інших парламентах.
Комітет публічної звітності вивчає доповідь генерального контролера і
ревізора і може деякі з найскладніших питань виносити на розгляд палати
громад. Близькі або подібні процедури контролю за урядовою діяльністю у
фінансово-бюджетній сфері встановлені і в інших англомовних країнах з
парламентарними формами правління.

У США головною особою у сфері контролю за відповідною діяльністю органів
виконавчої влади є генеральний контролер, якого призначає президент з
«поради і згоди» сенату. У кінці кожного фінансового року він подає
конгресу доповідь. Водночас генеральний контролер має право
консультувати конгрес з приводу тих чи інших статей державного бюджету
на наступний рік.

Характеризуючи відносини між законодавчою і виконавчою владою у
фінансово-бюджетній сфері, слід вказати на можливість так званого
утримання коштів — відмови президента повністю або частково виконувати
бюджет, прийнятий конгресом. Таким правом президент США за конституцією
не наділений, але іноді він вдається до відповідних дій на практиці.

У 70-і роки XX ст. подібна практика була законодавче обмежена. Згідно з
існуючим на сьогодні положенням, президент, якщо він вирішив, що певна
частина бюджетних асигнувань не повинна витрачатись, зобов’язаний
звернутися до конгресу із спеціальним посланням про зміну в бюджеті.
Якщо протягом 45 днів конгрес не прийме відповідного закону, бюджетні
кошти мають бути витрачені. Президент може також ставити питання про
продовження строків реалізації тієї чи іншої статті бюджету, а конгрес
шляхом прийняття однією з його палат резолюції може вимагати
невідкладного її виконання. Все це допомагає збалансувати
взаємовідносини законодавчої і виконавчої влади за змістом положень
основного закону.

Похожие записи