Реферат на тему:

Ознаки неправдивого алібі при проведенні допиту

Для уникнення визнання неправдивого алібі доказом невинності особи у
вчиненні злочину слідчому допоможе своєчасне його виявлення або
діагностування. Взагалі діагностика дозволяє розпізнавати стан об’єктів,
подій, явищ і процесів. Термін „діагностика” запозичений з медицини, де
він означав розпізнавання хвороби  [1]. Розпізнати – означає встановити
подібність до вже відомого.

Заява підозрюваним або обвинуваченим хибного алібі є одним із видів
завідомо неправдивих показань або активної неправди. Ще Ганс Гросс
вказував, що неправдиві посилання на алібі – це найбільш звичайний та
сильний засіб для виправдання винних  [2].

Р.С. Бєлкін вважав неправдиве алібі комбінованим способом фальсифікації
інформації про вчинення злочину певною особою [3]. Неправдиве алібі, як
він зазначав, – це створення злочинцем хибного уявлення про своє
перебування у момент, що цікавить слідство, в іншому місці  [4].

Як зазначають В.П. Бахін та Н.С. Карпов, до заяви алібі, як найбільш
поширеного прийому протидії, удаються запідозрені у вчиненні злочину.
78 % опитаних ними засуджених відповіли, що підготовка до здійснення
протидії розслідуванню виражалася у підготовці алібі  [5].

В.О. Образцов розглядає висунення неправдивого алібі як одну з найбільш
поширених форм протидії розслідуванню з метою ухилення від
відповідальності. Сутність цієї акції зводиться до формування
правопорушником, його спільниками або іншими незацікавленими у його
відповідальності за вчинене особами, системи фальсифікованих доказів, що
реабілітують злочинця перед суспільством і слідством (шляхом
застосування заходів з недопущення у кримінально-процесуальне
доказування достовірної інформації, що адекватно відтворює його
причетність до вчиненого та роль у ньому, з нейтралізації можливостей
існуючих проти нього доказів і направлення слідства хибним шляхом) [6].

О.С. Андрєєв та В.П. Лавров розглядають неправдиве алібі як прийом
протидії розкриттю та розслідуванню злочинів. Неправдиве алібі, як вони
зазначають, являє собою сукупність дій обвинуваченого і пов’язаних з ним
осіб з обґрунтування, висунення та відстоювання не відповідаючій істині
інформації про знаходження особи, яка вчинила злочин, у момент його
вчинення, і спрямовані на перешкоджання встановлення об’єктивної істини
правоохоронними органами у їх діяльності з розкриття і розслідування
злочинів [7].

Проблеми неправдивого алібі, зазначають О.С. Андрєєв та В.П. Лавров,
виходять за межі терміна „спосіб приховання злочину”. Головною і
кінцевою метою суб’єкта висунення неправдивого алібі є необґрунтоване
рішення особи, яка проводить розслідування, або суду про припинення щодо
суб’єкта алібі кримінальної справи або призначення більш м’якого
покарання, ніж необхідно. Коло осіб, які беруть участь у формуванні,
повідомленні та відстоюванні неправдивого алібі, ширше, ніж при
приховуванні злочину. Неправдиве алібі постає як елемент способу
протидії, при цьому зміст діяльності з його реалізації тісно пов’язаний
і обумовлений з іншими прийомами протидії. Неправдиве алібі є способом,
або формою, чи прийомом протидії розслідуванню злочину у випадку його
повідомлення відповідному органу з метою ухилення від кримінальної
відповідальності винної у вчиненні злочину особи [7].

Приєднується до зазначених думок й Н.В. Кручініна, яка відносить
неправдиве алібі до однієї з форм протидії розслідуванню та ухилення від
відповідальності за вчинений злочин [8].

Таким чином, аналіз поглядів учених-криміналістів на проблему
неправдивого алібі дозволяє зробити висновок, що хибне алібі постає як
одна з форм протидії розслідуванню, що полягає у повідомленні
невідповідаючої дійсності інформації про знаходження підозрюваного або
обвинуваченого в іншому місці, ніж місце злочину у кримінально
релевантний період часу, та спрямована на ухилення винного від
кримінальної відповідальності.

Питаннями неправдивих показань у кримінальному судочинстві займалися
О.О. Закатов, В.О. Образцов, О.Я. Переверза, О.М. Порубов, О.Р. Ратінов,
О.А. Шмідт та інші вчені. У їх працях питання діагностики слідчим
неправдивих показань, в основному, обмежуються переліком ознак, що
свідчать про їх повідомлення тими чи іншими учасниками процесу.
Діагностикою неправдивого алібі займалися О.С. Андрєєв, Н.В. Кручиніна
та В.І. Шиканов.

У зв’язку з відсутністю досліджень виявлення неправдивих заяв про алібі
у вітчизняній науці, ми провели опитування 192 оперативних працівників
ОВС, 200 слідчих ОВС і прокуратури та 50 адвокатів України. Їх відповіді
дозволили узагальнити ознаки, притаманні неправдивому алібі. До них
належать:

1) повідомлення відомостей, які не можуть бути перевірені, або обмеження
неконкретними загальними поясненнями (56 % оперативних працівників, 51 %
слідчих, 44 % адвокатів);

2) детальна і активна розповідь особи про те, як провела день, коли було
вчинено злочин, а свідчення про попередні і наступні дні є нечіткими та
пригадуються важко (55 % оперативних працівників, 46,5 % слідчих, 64 %
адвокатів);

3) зміна показань щодо алібі особою у ході слідства, відмова від раніше
даних показань, заява нового алібі (46 % оперативних працівників, 49,5 %
слідчих, 66 % адвокатів);

4) дуже точні і детальні свідчення про алібі, незважаючи на порівняно
значний проміжок часу, що минув (38,5 % оперативних працівників, 37,5 %
слідчих, 20 % адвокатів);

5) повідомлення алібі із запізненням при можливості і необхідності
зробити це раніше (28 % оперативних працівників, 31 % слідчих, 46 %
адвокатів);

6) повідомлення про поведінку, яка не відповідає звичкам особи (37 %
оперативних працівників, 17 % слідчих, 14 % адвокатів);

7) показання заявника алібі і свідків помітно збігаються у дрібних
деталях (19 % оперативних працівників, 11 % слідчих, 8 % адвокатів);

8) відсутність у свідченнях заявника алібі неістотних подробиць, що
свідчить про те, що описувана подія не пережита заявником алібі (13,5 %
оперативних працівників, 14 % слідчих, 12 % адвокатів).

Слід зазначити, що діагностувати неправдиве алібі можна як на етапі його
повідомлення, так і пізніше. Інакше кажучи, неправдивому алібі
характерні ознаки його повідомлення та власні або безпосередні.

Так, до ознак повідомлення неправдивого алібі відносяться:

1) повідомлення відомостей, які не можуть бути перевірені, або обмеження
неконкретними загальними поясненнями;

2) детальна і активна розповідь особи про те, як провела день, коли було
вчинено злочин, а свідчення про попередні і наступні дні є нечіткими та
пригадуються важко;

3) дуже точні і детальні свідчення про алібі, незважаючи на порівняно
значний проміжок часу, що минув;

4) повідомлення алібі із запізненням при можливості і необхідності
зробити це раніше;

5) повідомлення про поведінку, яка не відповідає звичкам особи;

6) відсутність у свідченнях заявника алібі неістотних подробиць, що
свідчить про те, що описувана подія не пережита заявником алібі;

7) спонтанні виправлення у ході розповіді про перебіг подій у місці
алібі у період вчинення злочину;

8) сумніви в надійності власної пам’яті („точно не пам’ятаю”, „можливо,
я щось забув” та ін.) стосовно уточнюючих питань щодо заявленого алібі;

9) утрудненість дачі відповідей на уточнюючі питання щодо обставин,
пов’язаних з алібі;

10) невпевненість у тому, що його розповіді про присутність у певному
місці повірять;

11) повідомлення підозрюваним (обвинуваченим), що заявив алібі, або
свідками різного роду слухів, думок, сумнівних версій того, що сталося,
з метою спрямувати слідство хибним шляхом, відвести підозру від
справжнього злочинця;

12) пригадування деталей, що свідчать не на користь суб’єкта алібі.

Така ознака як збіг показань заявника алібі і свідків у дрібних деталях
відноситься до ознак повідомлення неправдивого алібі за умови, що
слідчий уже має у своєму розпорядженні покази свідків та може судити про
збіг щодо них у деталях.

До безпосередніх (власних) ознак неправдивого алібі належить:

1) наявність доказової або оперативної інформації про те, що особа, яка
підозрюється або обвинувачується у злочині, підготувала „алібі”;

2) після визнання обвинуваченим своєї вини, що підтверджується іншими
доказами у справі, ним заявляється алібі;

3) повідомлення алібі з боку підозрюваного (обвинуваченого) після
впізнання його потерпілим;

4) суперечливість показань різних осіб щодо алібі між собою та зібраним
у справі доказам;

5) зміна показань щодо алібі особою у ході слідства, відмова від раніше
даних показань, заява нового алібі;

6) наявність слідів суб’єкта алібі на місці злочину або його знаряддях
при негативних відповідях допитуваного на відповідні питання слідчого;

7) суперечливість показань різних осіб щодо алібі підозрюваного або
обвинуваченого;

8) клопотання суб’єкта алібі або його захисника викликати й допитати
нових осіб, які раніше були невідомі слідству, що можуть підтвердити
місцеперебування підозрюваного (обвинуваченого) у визначений час.

Проведене О.Р. Ратіновим та Ю.П. Адамовим дослідження показало, що в
основному свідки, які допитуються по вказівці зацікавлених у справі
осіб, виявлялися неправдивими учасниками процесу. Їх поява у справі
найчастіше ініціюється особою, яка перебуває під слідством. Найчастіше
це відбувається у зв’язку з посиланнями на алібі, перевірити й
підтвердити яке, підзахисний просить за допомогою осіб, що ним
називаються [9].

Так, при розслідуванні розбійного нападу, вчиненого 11.12.1998 року
близько 15 години, було встановлено троє підозрюваних: Г., І. та Д.
Останній написав явку з повинною, в якій детально виклав подробиці
вчиненого ним, Г. і І. злочину. Через деякий час Д., до якого був
застосований запобіжний захід відібрання підписки про невиїзд,
відмовився від своїх показань і заявив алібі. Він надав свідчення на
допиті, що з 13 до 16 години був у себе вдома, про що може підтвердити
його бабуся і дідусь. На допиті гр.-ни Б. (дід та баба Д.) підтвердили,
що їх онук 11.12.1998 року з 13 до 16 години був з ними вдома.
Проведення повторних допитів Б. та їх сусідів дало слідству докази, що
спростовували алібі, заявлене Д.  [10];

9) заученість, відрепетованість показань про алібі, повторення їх у
строго визначеній послідовності одними й тими ж словами;

Про таку ознаку неправдивих показань у свій час зазначали О.Р. Ратінов
та Ю.П. Адамов: „неправдивим показанням притаманна заученість,
повторення показів не тільки у строго визначеній послідовності, але й в
одних і тих же висловлюваннях. Це відбувається з остраху
проговоритися” [11];

10)  посилання суб’єкта алібі на документи, що мають ознаки підробки;

11)  негативна характеристика свідків, на яких посилається суб’єкт алібі
(наявність судимостей, негативне відношення до правоохоронних органів,
наркозалежність, алкоголізм та інші).

На нашу думку, доцільною є класифікація ознак повідомлення неправдивого
алібі, що стане у нагоді дізнавачу, слідчому або судді при встановленні
ступеня достовірності отримуваних свідчень у ході допиту, залежно від
його стадії. За цим критерієм ознаки повідомлення неправдивого алібі
можуть бути диференційовані на:

– ті, що проявляються на стадії вільної розповіді допитуваного;

– ті, що виявляються на питально-відповідальній стадії допиту.

На стадії вільної розповіді слідчим можуть розпізнаватися такі ознаки
повідомлення неправдивого алібі:

– повідомлення відомостей, які не можуть бути перевірені, або обмеження
неконкретними загальними поясненнями;

– дуже точні і детальні свідчення про алібі, незважаючи на порівняно
значний проміжок часу, що минув;

– відсутність у свідченнях заявника алібі неістотних подробиць, що
свідчить про те, що описувана подія не пережита заявником алібі;

– спонтанні виправлення у ході розповіді про перебіг подій у місці алібі
у період вчинення злочину;

– невпевненість у тому, що його розповіді про присутність у певному
місці повірять;

– повідомлення підозрюваним (обвинуваченим), що заявив алібі, або
свідками різного роду слухів, думок, сумнівних версій того, що сталося,
з метою спрямувати слідство хибним шляхом, відвести підозру від
справжнього злочинця.

До ознак повідомлення неправдивого алібі, які можуть діагностуватися
слідчим у ході постановки питань на допиті, відносяться:

– детальна і активна розповідь особи про те, як провела день, коли було
вчинено злочин, а свідчення про попередні і наступні дні є нечіткими та
пригадуються важко;

– повідомлення про поведінку, яка не відповідає звичкам особи;

– сумніви в надійності власної пам’яті („точно не пам’ятаю”, „можливо, я
щось забув” та ін.) стосовно уточнюючих питань щодо заявленого алібі;

– утрудненість дачі відповідей на уточнюючі питання щодо обставин,
пов’язаних з алібі;

– пригадування деталей, що свідчать не на користь суб’єкта алібі.

Деякі ознаки неправдивого алібі можуть діагностуватися як на стадії
вільної розповіді, так і при постановці слідчим допитуваному питань.
Наприклад, особа може повідомити суперечливі відомості про описувану
подію на стадії вільної розповіді, або надати їх при відповіді на
питання слідчого.

Таким чином, ми розглянули сутність неправдивого алібі, ознаки, що
вказують на його повідомлення при проведенні допиту. Ознаки неправдивого
алібі класифіковані залежно від етапу допиту, що має практичне значення
для безпосереднього його виявлення. Знання зазначених ознак є,
беззаперечно, необхідним суб’єкту доказування при оцінці достовірності
показань підозрюваних, обвинувачених, свідків і потерпілих. Своєчасне
діагностування неправдивої заяви про алібі дозволить слідчому або
дізнавачу висунути відповідні версії, провести допит та інші слідчі дії
з використанням тактичних прийомів, спрямованих на спростування
неправдивого алібі.

Література:

1. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. – 4-е
изд. – М. : Сов. энциклопедия, 1989. – 1632 с., ил. – С. 391.

2. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система
криминалистики. – Новое изд., перепеч. с изд. 1908 г. – М.: ЛекЭст,
2002. – 1088 с. – С. 128.

3. Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. – М.: Мегатрон ХХІ,
2000. – 2-е изд. доп. – 334 с. – С. 213.

4. Криминалистическое обеспечение деятельности криминальной милиции и
органов предварительного расследования. / Под. ред. Т.В. Аверьяновой и
Р.С. Белкина. – М., 1997. – 400 с. – С. 135.

5. Бахин В.П., Карпов Н.С. Некоторые аспекты изучения практики борьбы с
преступностью (данные исследования за 1980–2002 г.). – К., 2002. – 458
с. – С. 174.

6. Образцов В.А. Криминалистика. Теория. Понятие и виды
криминалистической техники. Тактические основы следственных действий.
Общие методики расследования. – М.: Юринкон, 1994. – С. 126.

7. Лавров В.П., Андреев А.С. Ложное алиби и криминалистические методы
его изобличения // Криминалистика: актуальные вопросы теории и практики.
Всероссийский „круглый стол”: Сборник тезисов. – Ростов-на-Дону: РЮИ МВД
России, 2000. – 236 с. – С. 149–150.

8. Кручинина Н.В. Алиби и оптимизация расследования преступлений в
уголовном судопроизводстве // Цель и средства в уголовном
судопроизводстве. – Нижний Новгород, 1991. – С. 114.

9. Ратинов А.Р., Адамов Ю.П. Лжесвидетельство (Происхождение,
предотвращение и разоблачение ложных показаний). – М., 1976. – 135 с. –
С. 98.

10. Архівна справа № 03-14808 за 1998 рік у Дніпровському райсуді міста
Києва.

11. Ратинов А.Р., Адамов Ю.П. Лжесвидетельство (Происхождение,
предотвращение и разоблачение ложных показаний). – М., 1976. – 135 с. –
С. 96.

Похожие записи