Міністерство освіти України

Івано-Франківський інститут права,

економіки та будівництва

Юридичний факультет

Кафедра цивільного права

та цивільного процесу

Курсова робота

з цивільного права

«Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітніми,
недієздатними і громадянами не здатних зрозуміти значення своїх дій»

Виконав: ст. гр. Юз — 97 — 3

Скочинська Ольга

Науковий керівник:

доц. Васькович Й.В.

м. Івано-Франківськ

1999р.

Зміст

Вступ

1. Поняття та елементи зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння
шкоди.

2. Особливості позадоговірної відповідальності та її функції.

3. Підстави позадоговірної відповідальності.

4. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми, недієздатними і
громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій.

4.1. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми.

4.2. Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним
недієздатним.

4.3. Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, нездатним
розуміти значення своїх дій.

Практична частина

Висновки

Список використаних першоджерел

Вступ

Метою даної курсової роботи є висвітлення особливостей позадоговірної
відповідальності, в даному випадку відповідальність за шкоду, заподіяну
неповнолітніми, недієздатними і громадянами не здатних зрозуміти
значення своїх дій.

Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов’язальних відносин до
заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких
цивільно-правових відносин. Вони перебували в абсолютних цивільних
правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб’єктивне цивільне право та
абсолютний суб’єктивний цивільний обов’язок.

Позадоговірна відповідальність наступає за порушення юридичного
обов’язку, що має абсолютний характер, входить в абсолютне
правовідношення, змістом якого є необхідність утримуватися від порушення
суб’єктивного права чи особистого блага. Його порушення щодо конкретного
носія права породжує новий обов’язок замість невиконаного — відшкодувати
завдану шкоду. Внаслідок цього позадоговірна відповідальність — це
завжди новий юридичний обов’язок, який покладається на правопорушника
замість невиконаного.

Особливу увагу цивільне законодавство приділяє відповідальності за
шкоду заподіяну неповнолітніми, недієздатними і громадянами не здатних
зрозуміти значення своїх дій. Законодавець не покладає на них
відповідальності, оскільки свідомо вони не здатні зрозуміти
протиправності своїх дій.

Неповнолітніми вважаються особи, які не досягли 15 років, вони
нахядяться під опікою батьків, вчителів або інших законних опікунів.
Недієздатним громадянин може бути визнаний судом в порядку,
передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України, і над ним також
встановлюється опіка. Враховуючи можливість таких життєвих ситуацій, ЦК
України передбачає, що дієздатний громадянин, який заподіяв шкоду в
стані раптової втрати свідомості чи в стані афекту, не відповідає за
заподіяну ним шкоду, оскільки він невинний

1. Поняття та елементи зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння
шкоди.

Однією з підстав виникнення зобов’язань, згідно з ст 440 ЦК України, є
заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов’язань, які
виникають з правомірних актів (наприклад, договору, односторонньої
угоди, адміністративного акта), цей вид зобов’язань виникає з
неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне
заподіяння шкоди делікто-здатною особою. Зобов’язання внаслідок
заподіяння шкоди називають деліктними (від лат. delictum —
правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує
деліктне зобов’язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і
потерпілий не перебували між собою у зобов’язальних відносинах або шкода
виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов’язальних відносин.

Абсолютність суб’єктивного цивільного права полягає в тому, що воно
охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому
режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на
недоторканість життя і здоров’я, честі та гідності, особистої свободи,
право на охорону здоров’я тощо. Якщо абсолютне суб’єктивне право
охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов’язок
також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов’язок
характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватись
від порушення чужого абсолютно суб’єктивного права. Невиконання такого
обов’язку завжди призводить до порушення чужого суб’єктивного права і
при наявності передбачених законом інших підстав породжує деліктне
зобов’язання.

Деліктне зобов’язання — це зобов’язання, в якому особа, що протиправне і
виновно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну
організації, зобов’язана її відшкодувати, а потерпілий має право на
відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов’язання —
це різновид цивільно-правових зобов’язань і тому йому властиві ті самі
структурні особливості, що характеризують кожне зобов’язання. Такими
структурними елементами є суб’єкт, об’єкт, зміст.

Суб’єктами деліктних зобов’язань можуть бути будь-які учасники цивільних
правовідносин. Як і в інших цивільно-правових зобов’язаннях, їх
називають кредитором і боржником.

Кредитор — це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути
будь-який громадянин (дієздатний, недієздатний, неповнолітній, який не
досяг 15 років) України, іноземець та особа без громадянства. Ним може
бути також і організація, незалежно від того, чи користується вона
правами юридичної особи чи ні.

Боржник — це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є
заподіювач шкоди. В деяких випадках, передбачених законодавством,
боржником виступає не заподіювач шкоди, а особа, винна за поведінку
заподіювача. Так за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг
п’ятнадцяти років, відповідають його батьки (усиновителі) або опікун,
якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Якщо неповнолітній,
який не досяг п’ятнадцяти років, заподіє шкоду в той час, коли він
перебував під наглядом учбового, виховального або лікувального закладу,
вони несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що
шкода виникла не з їх вини. За шкоду, заподіяну громадянином, визнаним
недієздатним відповідає його опікун або організація, які зобов’язані
здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх
вини (стаття 448 ЦК України).

Громадянин виступає в особі боржника за умови, що він є деліктоздатним,
тобто здатним відповідати за свої дії. Делікто-здатність громадян за
чинним цивільним законодавством України наступає з 15 років (ст.13, 447
ЦК України). Наведене правило поширюється не лише на громадян України, а
й на іноземців (тих, що не користуються екстериторіальністю) та осіб без
громадянства.

Організація вважається деліктоздатною за умови, що вона користується
правами юридичної особи. На відміну від кредитора (потерпілого), яким
може бути будь-яка організація, незалежно від наявності в неї прав
юридичної особи, боржником у деліктних зобов’язаннях може бути лише
організація, що є юридичною особою: підприємства, громадські об’єднання,
спільні підприємства, релігійні організації тощо, які згідно з частиною
першою і другою статті 2 ЦК України можуть бути учасниками цивільних
правовідносин. Боржником може бути також Українська держава.

Об’єктом деліктних зобов’язань є відшкодування, яке боржник зобов’язаний
надати потерпілому. Воно полягає в поновленні майнової сфери потерпілого
в натурі (надати річ того ж самого роду і якості, виправити пошкоджену
річ і таке інше) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При
ушкодженні здоров’я та заподіянні смерті відшкодування здійснюється у
формі грошової компенсації втраченого заробітку, а також інших витрат.

Зміст деліктного зобов’язання складають право кредитора та обов’язок
боржника. Згідно з статтею 440 ЦК України обов’язком боржника є вчинення
дій, за допомогою яких була б поновлена майнова сфера до такого рівня, в
якому вона знаходилась до її порушення, а право кредитора — одержати
таке відшкодування.

2. Особливості позадоговірної відповідальності та її функції.

Деліктне зобов’язання — це правоохоронні відносини, в яких реалізується
цивільна позадоговірна або деліктна відповідальність. Позадоговірній
відповідальності властиві риси, що притаманні договірній
відповідальності. Вона, як і договірна, — це завжди юридичний обов’язок
примусового характеру, реалізація якого викликає у правопорушника
негативні майнові наслідки. Разом з тим, позадоговірна відповідальність
має свої особливості, що зумовлюють суб’єкт відповідальності, обсяг
відповідальності, підстави звільнення від відповідальності.

Договірна відповідальність — це відповідальність за порушення існуючого
між сторонами відносного зобов’язання, і тому вона як юридичний
обов’язок має характер додаткового, що приєднується до невиконаного.
Наприклад, на постачальника, що вчинив прострочення виконання юридичного
обов’язку, змістом якого є постачання певної кількості продукції у
передбачений договором строк, покладається обов’язок сплатити неустойку
і відшкодувати завдані кредиторові збитки. Такий обов’язок боржника,
порівнюючи з договірним, не замінює останнього, а лише приєднується до
нього і має характер додаткового.

Позадоговірна відповідальність наступає за порушення юридичного
обов’язку, що має абсолютний характер, входить в абсолютне
правовідношення, змістом якого є необхідність утримуватися від порушення
суб’єктивного права чи особистого блага. Його порушення щодо конкретного
носія права породжує новий обов’язок замість невиконаного — відшкодувати
завдану шкоду. Внаслідок цього позадоговірна відповідальність — це
завжди новий юридичний обов’язок, який покладається на правопорушника
замість невиконаного.

Як договірна відповідальність, так і позадоговірна за змістом є
майновими. Проте форми їх вираження різні.

Договірна відповідальність поділяється на дві форми: загальну і
спеціальну. Загальна форма — це стягнення збитків. Вона застосовується в
усіх випадках, за винятком тих, де закон виключає її. Спеціальні форми,
навпаки, можуть застосовуватися там де це передбачено законом або
договором. Неустойка, сплата чи втрата завдатку, позбавлення
суб’єктивного цивільного права — спеціальні форми договірної
відповідальності.

У деяких випадках, передбачених законом, за порушення договірного
зобов’язання може водночас застосовуватись як загальна, так і спеціальна
форми.

Позадоговірна відповідальність має своїм змістом, відповідно до статті
453 ЦК України, відшкодування шкоди шляхом відшкодування її в натурі
(надати річ того самого роду та якості) або повне відшкодування
заподіяних збитків.

Маючи майновий характер, позадоговірна відповідальність в окремих,
передбачених законом випадках за своїм змістом може бути немайновою.
Наприклад, наслідки порушення заборони, що передбачає стаття 7 ЦК
України, зокрема, заборона поширювати відомості, які порочать честь,
гідність чи ділову репутацію громадянина та організації. Вчинення таких
дій є порушенням пасивного юридичного обов’язку, що кореспондував
абсолютному суб’єктивному праву на недоторканість честі, гідності чи
ділової репутації громадянина та організації. Замість невиконаного на
правопорушника покладається новий активний юридичний обов’язок з
властивим йому примусом — спростувати відповідним способом відомості,
які поширені про потерпілого. За своєю суттю цей обов’язок є мірою
цивільної відповідальності з немайновим змістом. Відсутність майнового
змісту не впливає на її сутність, оскільки в даному випадку зміст
обов’язку зумовлюється порушеним особистим (немайновим) правом.
Одночасно необхідно зазначити, що підставою для позадоговірної
відповідальності у передбачених законом випадках може бути заподіяння
моральної (немайнової) шкоди (ст.4401 ЦК України).

Важливе значення для розмежування договірної та позадоговірної
відповідальності має характер норм, що регулюють види відповідальності.
Позадоговірна відповідальність регулюється імперативними нормами, а тому
встановлені ними правила не можуть бути змінені за згодою сторін. Якщо
це стосується договірної відповідальності, то, за винятком окремих
випадків, підстави і обсяг її можуть визначатись сторонами.
Відповідальність за порушення договірного зобов’язання, коли беруть
участь кілька осіб на стороні боржника, презюмується частковою (частина
перша ст.173 ЦК України). При позадоговірній відповідальності особи, які
спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед
потерпілим (ст.451 ЦК України).

Відмінність між видами відповідальності полягає в дії принципу повного
відшкодування шкоди. Хоча він властивий обом видам відповідальності,
проте у сфері договірних відносин, особливо між організаціями,
законодавство містить деякі винятки, що призводять до значного обмеження
дії принципу повного відшкодування збитків. Не змінює становища й той
факт, що за порушення окремих видів договірних обов’язків встановлена
штрафна неустойка, оскільки вона передбачена в тих договірних
зобов’язаннях, де власне діє принцип повного відшкодування шкоди.

При позадоговірній відповідальності шкода відшкодовується повністю
незалежно від об’єкта посягання. Наприклад, при пошкодженні автомашини
відшкодовуються не тільки витрати, понесені на її ремонт, а й на
вартість втраченого машиною товарного вигляду. Ця структура
відшкодування відповідає правилу статті 453 ЦК України. В судовій
практиці, на жаль, немає випадків, коли б відшкодування здійснювалось у
вигляді вартості втраченого товарного вигляду щодо іншого майна.

По-різному вирішується питання про підстави зменшення розміру
позадоговірної і договірної відповідальності. В деліктних зобов’язаннях
до уваги береться майновий стан однієї сторони — заподіювача в особі
громадянина. Відповідно до статті 454 ЦК суд може зменшити розмір
відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, залежно від його майнового
стану. В договірній відповідальності розмір збитків, завданих
невиконанням або неналежним виконанням договірного обов’язку не може
бути зменшений органом, який розглядає спір. Щодо неустойки, то вона
може бути зменшена відповідно до майнового стану не тільки боржника, а й
кредитора. Підставою зменшення неустойки може бути ступінь виконання
зобов’язання, а також й інші інтереси, що заслуговують на увагу.

При позадоговірній відповідальності заподіювач шкоди звільняється від
обов’язку відшкодування, коли шкода виникла внаслідок умислу потерпілого
(ст.450 ЦК України). Груба необережність також може бути підставою для
відмови у відшкодуванні. При договірній відповідальності боржник
звільняється від відповідальності, якщо невиконання чи неналежне
виконання обумовлено умислом або необережністю кредитора (ст.210 ЦК
України).

Різниця у вимогах передбачення, пред’явлених до потерпілого та
кредитора, обумовлюється тим, що при заподіянні шкоди поза зв’язком з
договірним зобов’язанням правовідношення виникає для потерпілого
неочікувано, тому підвищеного передбачення в цьому випадку вимагати від
потерпілого неможливо. При договірних зобов’язаннях, оскільки кредитор
очікує виконання зобов’язання і готується до прийняття виконання з
моменту укладення договору, від кредитора власне і повинна вимагатись
така сама передбачливість, яка вимагається від боржника. Боржник несе
відповідальність і за просту необережність.

Зазначені особливості позадоговірної відповідальності, її відмінності
від договірної мають важливе значення не тільки для теорії цивільного
права, а й для практики.

Суть і соціальне призначення позадоговірної відповідальності, як і
будь-якого правового явища, можуть бути розкриті за допомогою її
функцій, внаслідок чого реалізується призначення відповідного правового
явища. Функція виражає основний напрям розвитку того чи іншого правового
явища. З точки зору соціології функція вказує на ту роль, яку виконує
соціальний інститут. При цьому характеристика сутності функцій цивільної
відповідальності, в тому числі позадоговірної, залежить від юридичного
змісту і соціальної направленості відповідальності.

Як міра державного примусу, позадоговірна відповідальність виступає як
особлива реакція держави стосовно особи, яка вчинила правопорушення.
Вона виражається в осуді її поведінки та супроводжується для неї
негативними наслідками. Останні полягають у покладенні на правопорушника
нового юридичного обов’язку, змістом якого є відшкодування заподіяної
шкоди. Таким покладенням здійснюється вплив на правопорушника через його
майнову сферу, що призводить до її зменшення, до позбавлення благ,
належних йому. Позадоговірна відповідальність, викликаючи такі наслідки
для правопорушника, карає його і тим самим здійснює щодо нього карну
(репресивну) функцію. Ступінь кари і способи впливу позадоговірної
відповідальності на правопорушника істотно відрізняються від інших видів
юридичної відповідальності. Карна функція однаково направлена на
громадянина та організацію, що є суб’єктами відповідальності.

Впливаючи на особу правопорушника, позадоговірна відповідальність, як й
інші види юридичної відповідальності, направлена на попередження нових
правопорушень. Примус, можливість примусу здатні психологічно спонукати
до певної позитивної поведінки. Проте превенція здійснюється не тільки в
ви^ падку покладення відповідальності. Саме існування правової норми, що
передбачає відповідальність за вчинене правопорушення, так само є
стимулюючим фактором. На відміну від карної функції, яка діє тільки при
покладенні відповідальності, превенція здійснюється і без
правозастосувальної діяльності. Як міра державного примусу позадоговірна
відповідальність входить у систему спеціальних засобів, які здійснюють
виховну функцію. Якщо карна функція здійснюється щодо правопорушника, то
превентивно-виховна функція діє не тільки на правопорушника, а й на всіх
осіб. Зазначені функції притаманні і договірній відповідальності, а
також іншим видам юридичної відповідальності, кожна з яких здійснюється
властивим їй методом.

Загальновизнаним у юридичній літературі є положення за яким особливості
відповідальності, що застосовується на основі норм тієї чи іншої галузі
права, являє собою один із виразів характерного і специфічного для неї
методу правового регулювання, що в свою чергу обумовлюється природою
предмету даної галузі права. Цивільне право регулює майнові відносини в
вартісній формі та немайнові, пов’язані з майновими і без такого
зв’язку. Законодавство, встановлюючи міри цивільно-правової
відповідальності, в тому числі позадоговірної відповідальності, чи інші
цивільно-правові міри примусу, передбачає таку їх направленість, яка б
забезпечила нормальне функціонування відповідної групи суспільних
відносин. Враховуючи об’єкт правопорушення, чинним законодавством у
статті 6 ЦК України передбачені й способи захисту цивільних прав.
Наприклад, захист майнових прав здійснюється шляхом стягнення з особи,
яка порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом
або договором, сплатою неустойки, втратою завдатку чи його сплатою,
позбавленням суб’єктивного права.

Перелічені міри державного примусу за своєю юридичною сутністю є
цивільно-правовою відповідальністю. Майновий характер порушеного права,
а в окремих випадках передбачених законом, немайновий, обумовлює
майновий і немайновий зміст відповідальності. Позадоговірна
відповідальність — це обов’язок особи, відповідальної за шкоду,
відшкодувати її в натурі або повністю відшкодувати заподіяні збитки.
Разом з тим характер порушеного права зумовлює і можливість його
відновлення (компенсації) шляхом передачі потерпілому стягнених з
правопорушника грошових сум або майна, за допомогою позадоговірної
відповідальності усуваються несприятливі для потерпілого майнові
наслідки, викликані правопорушенням. Така соціальна направленість
позадоговірної відповідальності обумовлює у неї правовідновлювальної
(компенсаційної) функції. Правовідновлю-вальною функцією цивільна
відповідальність відрізняється від інших видів юридичної
відповідальності, окремим видам яких також властивий майновий зміст
(наприклад, штраф і конфіскація як міри адміністративної або
кримінальної відповідальності).

Правовідновлювальна (компенсаційна) функція позадоговірної
відповідальності взаємопов’язана з її карною функцією. Цей зв’язок
виявляється у тому, що здійснення правовідновлюваль-ної функції повинно
викликати зменшення майнової сфери правопорушника. Коли відновлення
майнової сфери потерпілого не призводить до зменшення майна
правопорушника, тоді така міра не може бути позадоговірною
відповідальністю. Прикладом може служити двостороння (одностороння)
реституція, що має місце у випадку визнання угоди недійсною, повернення
одержаного майна без правової підстави (ст.469 ЦК України).

Втрата тієї чи іншої функції призводить до припинення існування
позадоговірної відповідальності як правової категорії. Зазначені функції
тісно між собою пов’язані, ні одна з них не має переваги перед іншою.

Мета позадоговірної відповідальності — виконання всіма учасниками
цивільно-правових правовідносин диспозиції правової норми.

3. Підстави позадоговірної відповідальності.

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного
правопорушення (ст.440 ЦК України). Необхідні елементи складу такі:
шкода, протиправна поведінка, причинний зв’язок між шкодою і
протиправною поведінкою, вина. Фактичною підставою є вчинення
правопорушення. У цій формі виражена формула генерального делікту: “Хто
за своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов’язаний її відшкодувати”.
Встановлений статтею 440 склад цивільного правопорушення поширюється на
всі норми, що входять до глави 40 ЦК України, тією мірою, в якій його не
змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ,
що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових,
особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою).
Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і
виражається в грошах. Моральною, в свою чергу, буде шкода, яка не має
економічного змісту і не може бути виражена в грошах. У судовій практиці
моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання,
заподіяні внаслідок порушення особистих немайнових прав громадянина або
організації чи їх майнових прав (постанова Пленуму Верховного Суду
України від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про
відшкодування моральної (немайнової) шкоди”). Необхідно зазначити, що
характер шкоди не визначається об’єктом, якому вона завдається. Майнова
і моральна шкода може мати місце як при порушенні майнових, так і
особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що викликало зниження
працездатності, призводить до зменшення заробітної плати. Привласнення
чужого авторства позбавляє автора одержати авторський гонорар. У
наведених прикладах майнова шкода є наслідком порушення особистих
немайнових благ. У зв’язку з цим знищення фотографії близької людини
викликає певні душевні страждання (моральну шкоду), проте майнова шкода
відсутня.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, стаття 440 ЦК
України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу
правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає
кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення. Разом з тим до
складу правопорушення входить і моральна шкода (ст.4401 ЦК України).
Хоча вона, на відміну від майнової, не визначає розміру її
відшкодування, суд виносить рішення про відшкодування у грошовій або
іншій матеріальній формі моральної шкоди.

Розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням суті
позовних вимог, характеру правопорушення, глибини моральних і психічних
страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше
п’яти мінімальних розмірів заробітної плати.

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості
знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ приносила плоди і доходи,
тоді шкода виражається у втраті можливості їх одержання. При ушкодженні
здоров’я потерпілий втрачає повністю або частково працездатність, що
обмежує прояв своєї особистості, внаслідок чого виникає повна або
часткова втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода
виявляється в утраті можливості одержувати майнове утримання
непрацездатними особами, які були на утриманні померлого, а також у
витратах, понесених на поховання померлого.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопорушення, виконує ще
одну функцію — її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.

Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обов’язку,
встановленого нормою права. Юридичні обов’язки, ухилення від яких
заборонено законом, виявляються у формі необхідності утримуватись від
вчинення певних дій для невизначе-ного кола. Протиправність завжди
виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної
поведінки безпосередньо пов’язані з формами юридичних обов’язків:

— необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (активний
обов’язок);

— необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права
(пасивний обов’язок).

Якщо для виконання активного юридичного обов’язку необхідно зобов’язаною
особою вчиняти певні дії, то пасивний юридичний обов’язок виконується
шляхом утримання від вчинення заборонених дій.

Відповідно до форм юридичних обов’язків Протиправність виступає у формі
дії і бездіяльності. Протиправна дія—це поведінка, що заборонена
законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої
вона зобов’язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є
протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права
зобов’язує дану особу до вчинення відповідної дії. Як дія, так і
бездіяльність — це форми людської поведінки, в яких виражена її
свідомість і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає
наявність і відображається в тому чи іншому вчинку, який підпадає під
правовий вплив. Право здатне вплинути й на імпульсивну поведінку особи,
при якій людина зберігає достатні можливості самоконтролю.

Отже, значення правового регулювання полягає в тому, що закон пред’являє
свої вимоги у формі правових приписів лише до тих, хто може їх розуміти,
виконувати, діяти свідомо. Протиправна дія (бездіяльність) особи
характеризує зовнішню, очевидну сторону поведінки, що полягає у
невиконанні юридичного обов’язку. Розуміння протиправної дії чи
бездіяльності як об’єктивної категорії означає, що проявившись зовні,
вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб’єкта і змінити
який неможливо.

Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колективів, забезпечує їм
можливість свободи вибору власної поведінки, діяльності, однак цей вибір
має свої межі. Вибір поведінки на основі необхідності і в межах
правового регулювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору
полягає не в тому, що зобов’язаний суб’єкт вирішує сам чи виконувати, чи
не виконувати йому покладений на нього юридичний обов’язок; вільний
вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не привела до
порушення юридичного обов’язку.

Стаття 440 ЦК України визначає зміст юридичного обов’язку встановленням
заборони, що виражена в її диспозиції: не завдавати шкоди особі
громадянина, його майну, майну організації. Юридичний обов’язок, який
покладається у даному випадку на суб’єктів абсолютних правовідносин, є
пасивним, виконання якого здійснюється утриманням від вчинення
заборонених дій. Виражена в статті 440 ЦК України заборона є загальною,
особливість якої полягає в тому, що вона не перераховує дій, які не
можна вчиняти; вона лише встановлює видову або родову характеристику,
пов’язуючи її з негативним результатом. Ця стаття не може передбачити і
перерахувати дії, якими можна заподіяти шкоду. Тому вона забороняє
будь-яку подібну дію. Порушення заборони, тобто вчинення дії, що завдала
шкоду іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди
призводить до порушення суб’єктивного цивільного права і блага
(матеріального чи особистого), на яке існує суб’єктивне право. Необхідно
зазначити, що загальна заборона властива не тільки цивільному праву.
Вона використовується і в кримінальному праві, де за його допомогою
формулюються окремі склади злочинів, наприклад, хуліганство, необережне
вбивство, знищення майна тощо. Характерно, що там, де кримінальний закон
не може повно деталізувати опис об’єктивної сторони злочину, він
обмежується вказівкою на один із елементів — шкідливі наслідки.

Отже, відповідно до загальної заборони, що передбачена в статті 440 ЦК
України, першою формою протиправної поведінки буде свідома і вольова
дія, яка завдала шкоди особі громадянина, його майну або майну
організації.

Другою формою протиправної поведінки є протиправна бездіяльність, якій
відповідає юридичний обов’язок в активній формі — обов’язок вчинити
необхідні дії. Якщо протиправність дії полягає в тому, що особа вчиняє
заборонені дії, то при бездіяльності особа не вчиняє дій, до яких вона
нормативне зобов’язувалась. Власне, для визнання бездіяльності
протиправною необхідна спеціальна норма, що знаходиться поза статтею 440
ЦК України. Вона досить часто належить до системи нормативних актів
інших галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці,
правила техніки безпеки, санітарії, правила дорожнього руху тощо.

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені
свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об’єктивних обставин не
могла діяти, тоді допущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та
волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість
іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов’язок діяти.
Слід зазначити, що Кримінальний кодекс України, передбачаючи
відповідальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в
небезпечному для життя стані, пов’язує її з фізичною можливістю
виконати: “мав можливість подати їй допомогу”, “при можливості подати
таку допомогу”, “неподання без поважних причин допомоги” . Відсутність
такого застереження в нормі, яка покладає обов’язок діяти, не може бути
підставою для неврахування об’єктивної можливості діяти. Протилежний
висновок суперечив би суті поведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається
правомірним. Відповідно до вимог статті 440 шкода, заподіяна
правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених
законом. Заподіяння шкоди вважається правомірним у таких випадках:

1. Здійснення прав і виконання обов’язку. Це найпоширеніший спосіб
заподіяння шкоди правомірними діями.

2. Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне
значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує
інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у
вільному розпорядженні потерпілого. Проте не має юридичного значення
згода потерпілого на ушкодження здоров’я, заподіяння смерті, і така дія
завжди буде протиправною.

3. Виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яка вчинена в
стані необхідної оборони. Відповідно до статті 444 ЦК України така шкода
не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона, згідно з статтею 15
Кримінального кодексу України, є правом кожного громадянина на
самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника.
Шкода, заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є
наслідком правомірних дій. В юридичній науці і судовій практиці детально
розроблено критерії правомірності дій, вчинених в стані необхідної
оборони.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому,
підлягає відшкодуванню. Перевищення меж необхідної оборони являє собою
комуляцію двох правопорушень: кримінального і цивільного. Підставою для
покладення обов’язку на заподіювача шкоди є цивільне правопорушення.
Однак розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що
шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному
випадку відшкодовується згідно з статтею 440 ЦК України.

4. Правомірними вважаються дії, якими завдана шкода в стані крайньої
необхідності. Умовами правомірності заподіяння шкоди є: неможливість за
певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, і
заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійсненням права на
захист, тобто правомірною дією, однак на відміну від необхідної оборони,
де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода
завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності
захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок
порушення інтересів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до
небезпеки, що виникла, не має. Враховуючи таку ситуацію, Цивільний
кодекс України в статті 445 покладає на заподіювана шкоди, поведінка
якого є правомірною, обов’язок відшкодування шкоди. Якщо заподіювач діяв
не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то стаття 445 надає
право суду покласти обов’язок відшкодування на третю особу чи звільнити
від відшкодування шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і
того, хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, що правомірна поведінка заподіювача шкоди виключає
можливість ставити питання про відповідальність. Стаття 445 ЦК України є
одним із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає
відшкодуванню. (Тут слід підкреслити, що назва даної статті не
відповідає її змісту).

Причинний зв’язок, як елемент цивільного правопорушення виражає зв’язок
протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є
причиною, а шкода — наслідком. Заподіювач несе відповідальність лише за
ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад
цивільного правопорушення, стаття 440 ЦК України вимогу наявності
причинного зв’язку виражає шляхом вказівки на особу, яка заподіяла
шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені
спеціальними нормами глави 40 ЦК України, причинний зв’язок має свої
особливості. Він має не одну, а дві й більше ланок. Так, при
відповідальності за статтею 447 ЦК України в причинний зв’язок як
елемент складу правопорушення входить причинний зв’язок між поведінкою
неповнолітнього і шкодою, причинний зв’язок між діями неповнолітнього і
поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров’я
необхідним є причинний зв’язок між протиправною поведінкою і ушкодженням
здоров’я, причинний зв’язок між ушкодженням здоров’я і втратою
працездатності.

Встановлення причинного зв’язку між протиправною поведінкою і шкодою дає
можливість визначити суб’єкта відповідальності та її межі, тобто особа
несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує в структурі правопорушення,
в цивілістичній літературі визначається як психічне відношення особи до
вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих
наслідків. Категорія “психічне відношення”, що використовується в
понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення
або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно
пов’язана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину виникає
лише за умови, коли вчинена протиправна поведінка. Маючи спільні риси,
вина відрізняється від протиправності: усвідомленням або можливістю
усвідомлення протиправного чи соціально-значимого характеру дії
(бездіяльності) і передбаченням або можливістю передбачення шкідливих
наслідків.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворюють зміст вини,
визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини —
умислу — характерним є усвідомлення особою суспільної небезпеки своєї
поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки
або небажання, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики
умислу покладена різниця між його видами — прямим і евентуальним.
Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої
потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як і в цілому форми
вини, не впливають на розмір відповідальності. При умисному цивільному
правопорушенні правопорушник ні прямо, ні евентуальне не переслідує мети
завдати шкоди, наприклад, громадянинові, його праву на недоторканість
життя і здоров’я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї
поведінки та можливі її наслідки, правопорушник, не намагається їх
досягти — він намагається досягти іншого результату, корисного для нього
самого.

Для другої форми вини — необережності — характерно, що особа, яка вчиняє
правопорушення, передбачала можливість настання негативних наслідків
своєї поведінки, але легковажно розраховувала на її відвернення або не
передбачала можливості таких наслідків, хоча повинна була або могла їх
передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне
розрізняє просту і грубу необережності, що має значення при визначенні
розміру відшкодування. Для розмежування простої і грубої необережності
можна використати відоме положення римського права “нерозуміння того, що
всі розуміють”. При грубій необережності особа порушує елементарні
правила поведінки, а тому ступінь передбачення шкідливих наслідків
досить великий. При простій необережності, навпаки, протиправність
полягає в порушенні складних правил, у зв’язку з чим ступінь
передбачення наслідків досить малий.

Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх професій і
зокрема тих, які пов’язані з використанням особливо небезпечних
приладів, машин тощо. Необізнаність недопустима в будь-якій галузі
діяльності і де б вона не проявилася, результатом її є людська трагедія.
Наше законодавство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоча
потреба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необхідних
знань, яких вимагає відповідна професія. Психологічний механізм
необережної вини при необізнаності полягає у тому, що особа усвідомлює
свою непідготовленість до обраної нею діяльності і не може передбачити
негативні наслідки з причини своєї некомпетентності.

У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму
необережності, як неосвіченість. Хоча вона також не впливає на розмір
цивільної відповідальності, але її існування у законі було б
застереженням для тих, хто усвідомлюючи свій низький професійний рівень,
береться за роботу, яка потребує високої професійної кваліфікації.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (припущення)
невинності, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило:
“Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від ЇЇ відшкодування, коли
доведе, що шкоду заподіяно не з його вини” (ст.440 ЦК України).
Припущення вини заподіювача шкоди відноситься до презумпцій, що можуть
бути спростовані, тобто довівши свою невинність, заподіювач тим самим
спростовує презумпцію, довівши її порочність. Якщо в процесі дослідження
всіх матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є
юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
Презумпція вини заподіювача шкоди — одна з правових форм вираження
принципу рівності сторін у цивільному процесі (щодо складності
доведення).

Отже, підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне
правопорушення, структурними елементами якого є: шкода, про-типравність
поведінки, причинний зв’язок і вина.

4. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми, недієздатними і
громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій.

4.1. Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми.

Неповнолітні, які не досягли 15 років, по чинному законодавству не
відповідають за шкоду, заподіяну ними іншим особам, в тому числі за
заподіяння шкоди з використанням джерела підвищеної небезпеки (ст.14 ЦК
України). Згідно з статтею 446 ЦК України за шкоду, заподіяну
неповнолітнім у віці до 15 років, несуть відповідальність перед
потерпілими його батьки (усиновителі) або опікуни при наявності
загальних підстав відповідальності, передбачених статтею 440 ЦК України,
тобто поведінка зазначених відповідальних осіб повинна бути протиправною
і винною. При цьому під їх виною слід розуміти нездійснення належного
нагляду за підлітками в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне
ставлення до їх виховання чи неправомірне використання батьківських
прав, потурання пустощів, хуліганських дій, бездоглядність дітей,
відсутність до них уваги та ін.). Тому відповідальні особи не можуть
звільнитися від відповідальності, намагаючись довести свою невинність
посиланням, наприклад, на такі обставини:

1) відсутність їх вдома в момент заподіяння підлітком шкоди;

2) шкода заподіяна дітьми тоді, коли вони гостювали у родичів, знайомих;

3) проживання окремо від дитини і коли шлюб з матір’ю (батьком) дитини
розірваний або визнаний недійсним.

До відповідальності притягуються обидва батьки підлітка, оскільки батько
і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Батьки
користуються рівними правами і несуть рівні обов’язки щодо своїх дітей і
у випадках, коли шлюб між ними розірвано. Відповідальність батьків
повинна мати частковий характер, оскільки кожний з батьків
неповнолітнього відшкодовує заподіяну шкоду в зв’язку з власними винними
діями (бездіяльністю).

Іноді трапляються випадки коли шкода заподіяна дитиною, батьки якої не
перебувають в зареєстрованому шлюбі. У даному разі відповідають обидва
батьки, якщо відносно дитини встановлено батьківство. Якщо ні, —
відповідає тільки мати, бо на неї покладений юридичний обов’язок
виховувати позашлюбну дитину і здійснювати за нею нагляд. Батько
позашлюбної дитини, щодо якого батьківство не встановлено, повинен
відповідати, якщо він призначений опікуном. За шкоду, заподіяну кількома
неповнолітніми, які не досягли 15 років, їх батьки (усиновителі),
опікуни несуть часткову відповідальність залежно від ступеня їх вини у
вихованні своєї дитини.

На підставі статті 454 ЦК України суд може зменшити розмір відшкодування
шкоди батьками (усиновителями) чи опікунами залежно від їх майнового
стану.

Батьки, які позбавлені батьківських прав, за шкоду, заподіяну підлітком,
не відповідають, бо вони усуваються від участі у вихованні дитини і
здійсненні за нею нагляду.

Якщо неповнолітній, який не досяг 15 років, заподіє шкоду тоді, коли він
перебував під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу,
вони несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що
шкода виникла не з їх вини (ст.446 ЦК України). До названих закладів
належать школи всіх профілів (загальні, спеціальні, інтернати), дитячі
майданчики, дитячі кімнати, дитячі садки, дитячі ясла, санаторії,
лікарні тощо. Під виною зазначених організацій слід розуміти вину їх
робітника (робітників), яка полягає в нездійсненні ним (ними) належного
нагляду за підлітком в момент заподіяння шкоди. Відповідна юридична
особа вправі вимагати через суд від винного робітника відшкодування
збитків за нормами трудового законодавства.

Якщо шкода заподіяна неповнолітніми як з вини їх батьків (усиновителів),
опікунів, так і з вини навчальних, виховних чи лікувальних закладів, то
застосовується принцип часткової відповідальності названих фізичних і
юридичних осіб відповідно до ступеня їх вини.

Зазначений у ЦК України перелік фізичних і юридичних осіб, які несуть
відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім, є вичерпним і
поширеному тлумаченню не підлягає, тобто За шкоду, заподіяну
неповнолітнім, який не досяг п’ятнадцяти років, відповідають його батьки
(усиновителі) або опікун, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх
вини. Якщо неповнолітній, який не досяг п’ятнадцяти років, заподіє шкоду
в той час, коли він перебував під наглядом учбового, виховального або
лікувального закладу, вони несуть майнову відповідальність за шкоду,
якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини.

Згідно з статтею 447 ЦК України неповнолітні віком від 15 до 18 років
несуть відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам на
загальних підставах (ст.440, 445, 450 ЦК України). У разі, коли у них
немає майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ними
шкоди, вона у відповідній частині повинна бути відшкодована їх батьками
(усиновителями), піклувальниками за умови їх неправомірної винної
поведінки, що сприяла виникненню шкоди. Отже, поряд із заподіювачами
шкоди відповідають їх батьки (усиновителі), піклувальники. Інші фізичні,
а також юридичні особи не відповідають за шкоду, заподіяну
неповнолітніми зазначеного віку.

Якщо шкода заподіяна неповнолітнім при виконанні ним трудових
обов’язків, перед потерпілим відповідає юридична особа, з якою підліток
перебуває у трудових відносинах (ст.441 ЦК України). Вона вправі
пред’явити до підлітка регресний позов до суду про відшкодування збитків
за нормами трудового законодавства.

За своїм характером відповідальність батьків (усиновителів),
піклувальників є додатковою або субсидіарною. Її зміст полягає в тому,
що відповідальність зазначених осіб є похідною від відповідальності
неповнолітніх, тобто їх відповідальність можлива, якщо підлітки
притягнені до відповідальності. Внаслідок цього виключається
відповідальність батьків (усиновителів), піклувальників при відсутності
відповідальності підлітків.

За позовами про відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітніми у
зазначеному віці, суди не тільки на прохання позивача, а й з власної
ініціативи повинні залучати до участі у справі як співвідповідачів їх
батьків (усиновителів) або піклувальників. На майно чи інші доходи
зазначених осіб стягнення звертається лише при відсутності у
неповнолітніх майна, заробітку або інших доходів, які достатні для
відшкодування шкоди.

При заподіянні шкоди спільними діями кількох неповнолітніх, які походять
від різних батьків, відповідальність батьків (усиновителів) чи
піклувальників визначається за принципом часткової відповідальності
залежно від ступеня їх вини. Самі неповнолітні відповідають перед
потерпілими солідарне.

Обов’язок батьків (усиновителів) або піклувальників по відшкодуванню
шкоди припиняється при досягненні неповнолітнім 18 років або появи у
нього до досягнення ним повноліття майна або заробітку, достатніх для
відшкодування шкоди. При цьому немає значення чи в змозі заподіювач,
який досяг повноліття, самостійно відшкодувати шкоду. Проте само по собі
настання зазначених обставин не може автоматично припинити
відповідальність батьків (усиновителів) або піклувальників по
відшкодуванню шкоди. Вони вправі пред’явити позов до суду про звільнення
їх від додаткової (субсидіарної) відповідальності по відшкодуванню
шкоди, заподіяної їх дітьми віком від 15 до 18 років.

Оскільки батьки (усиновителі) чи піклувальники несуть відповідальність
за власну неправомірну винну поведінку, вони після відшкодування шкоди
не можуть вимагати від своїх дітей сплачених ними коштів, навіть коли їх
діти на цей час досягли 18 років.

4.2. Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним
недієздатним.

Громадянин, який внаслідок душевної хвороби або недоумства не може
розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнаний судом
недієздатним в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом
України, і над ним встановлюється опіка. Від імені душевнохворого або
недоумкуватого, визнаного недієздатним, угоди укладає його опікун. В
разі видужання або значного поліпшення здоров’я громадянина, визнаного
недієздатним, суд поновлює його в дієздатності. Суб’єктами
відповідальності є опікуни або юридичні особи, які зобов’язані
здійснювати нагляд за недієздатними особами (ст.448 ЦК України).
Відповідальність зазначених фізичних і юридичних осіб настає при
наявності загальних підстав відповідальності (ст.440 ЦК України).
Відповідальність зазначених фізичних і юридичних осіб настає при
наявності загальних підстав відповідальності (ст.440 ЦК України). Під
виною опікуна або юридичної особи слід розуміти нездійснення нагляду за
недієздатним на момент заподіяння ним шкоди.

4.3. Відповідальність за шкоду, заподіяну громадянином, нездатним
розуміти значення своїх дій.

Іноді особи цілком дієздатні не можуть розуміти значення своїх дій або
керувати ними внаслідок. наприклад, раптової втрати свідомості чи в
стані афекту. Враховуючи можливість таких життєвих ситуацій, ЦК України
передбачає, що дієздатний громадянин, який заподіяв шкоду в такому
стані, не відповідає за заподіяну ним шкоду, оскільки він невинний. Для
звільнення від відповідальності заподіювач шкоди повинен довести, що він
у момент заподіяння ним шкоди не розумів значення своїх дій або не
керував ними. Одним із доказів хворобливого стану заподіювача і, отже,
відсутності його вини є висновок судово-психіатричної експертизи. В
ухвалі про призначення експертизи перед експертами ставиться запитання:
чи міг дієздатний заподіювач шкоди розуміти значення своїх дій або
керувати ними на момент заподіяння шкоди? Стаття 449 ЦК України не
поширюється на випадки заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки.

Оскільки володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає незалежно
від вини, він не може бути звільнений від відповідальності на підставі
того, що, наприклад, шофер, який є володільцем джерела підвищеної
небезпеки, втратив свідомість і як невинний не міг запобігти наїзду на
громадянина.

Громадянин, який внаслідок зловживання спиртними напоями або
наркотичними засобами ставить себе і свою сім’ю в тяжке матеріальне
становище, може бути обмежений судом у дієздатності в порядку,
передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України, і над ним
встановлюється піклування. Він може укладати угоди по розпорядженню
майном, а також одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів
і розпоряджатись ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних
побутових угод. При припиненні громадянином зловживання спиртними
напоями або наркотичними засобами суд скасовує обмеження його
дієздатності (ст.15 ЦК України).

Практична частина

Договір

Місто Івано-Франківськ, четвертого вересня тисяча дев’ятсот дев’яносто
дев’ятого року.

Їм, які нижче підписалися: з однієї сторони — Кубрак Марія Степанівна,
непрацездатна по віку (по стану здоров’я), яка проживає в
м.Івано-Франківську по вул. Шевченка, 54, і з другої — Іщенко Віктор
Петрович, який проживає по вул. Галицька, 126/43, уклали даний договір
про наступне:

1. Я, Кубрак Марія Степанівна, передаю у власність громадянина Іщенко
Віктора Петровича жилий будинок з господарськими і побутовими спорудами,
який належить мені на праві приватної власності і знаходиться в м.
Івано-Франківську по вул. Шевченка під номером п’ятдесять чотири на
земельній ділянці розміром 400 кв. м.

На вказаній ділянці розташовані двоповерховий цегляний будинок з жилою
площею 95,5 кв. м., а також господарські і побутові будови і споруди —
літня кухня розміром 24 кв.м., яка позначена на плані літерою «К»,
приміщення для зберігання господарського інвентаря і твердого палива
розміром 15 кв.м., позначено в плані літерою «Г», пивниця розміром 8
кв.м., яка позначена літерою «П».

Цей будинок належить мені, Кубрак Марії Степанівні, на підставі
свідоцтва про право на спадщину по закону, виданого Першою
Івано-Франківською нотаріальною конторою 08 вересня 1981 року по реєстру
№1-2478 і зареєстрованого в Донецькому міському боро технічної
інвентаризації 04 жовтня 1981 року під № 5603.

2. Ціна відчужуваного жилого будинку визначена нами в сто двадцять
тисяч (120 000) гривень.

3. Інвентаризаційна (страхова) оцінка будинку складає п’ятнадцять тисяч
(15 000) гривень.

4. Я, Іщенко Віктор Петрович, зобов’язують довічно повністю утримувати
громадянку Кубрак Марію Степанівну, забезпечуючи її харчами, одягом,
доглядом, необхідною допомогою і зберігши в її безплатному довічному
користуванні половину жилої площі будинку.

5. Вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду і
необхідної допомоги) визначена сторонами в розмірі 200 гривень в місяць.

6. Даний договір може бути розірваний по згоді сторін, а в випадках
невиконання його умов і відмови від добровільного розірвання однією з
сторін — в судовому порядку.

7. Відчужуваний будинок нікому не проданий, не закладений, не
подарований, в спорі і під забороною (арештом) не стоїть.

8. Витрати по складанню і завіренню даного документа оплачує громадянин
Іщенко Віктор Петрович.

Зміст ст. 425-429 ЦК України сторонам роз’яснено.

Даний договір складений в трьох екземплярах, один з яких зберігається в
нотаріальній конторі, а остальні видаються Кубрак М.С. і Іщенко В.П.

Підписи:

Засвдчуючий надпис

Заборона відчуження жилого будинку

в зв’язку з договором довічного утримання.

З а б о р о н а:

04 вересня 1999 року, мною Кочан Майєю Вікторівною, державним
нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори на
основі ст. 54 Закону України «Про нотаріат» в зв’язку з засвідчення
даного договору довічного утримання накладається заборона відчуження
вказаного в договорі жилого будинку, який належить Кубрак Марії
Степаніні, до закінчення договору довічного утримання.

Зареєстровано в регістрі для регістрації заборон за № 6473

Стягнуто державне мито в розмірі тисячу п’ятсот (1500) гривень.

Гербовий штамп Державний нотаріус Підпис

Кочан М.В. ________

Примітка: Заборона записується на договорі довічного утримання.

Висновки

В даній курсовій роботі, тема якої «Особливості відповідальності за
шкоду, заподіяну неповнолітніми, недієздатними і громадянами не здатних
зрозуміти значення своїх дій», ми дали загальну характеристику поняттю
та елементам зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди,
коротко описали особливості та підстави позадоговірної відповідальності
та її функції. Більш детально в даній роботі висвітлено питання
відповідальності за шкоду, заподіяну неповнолітніми, недієздатними і
громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій.

Правовою основою курсової роботи є: Конституція України як Основний
Закон; Цивільний кодекс України; Цивільний процесуальний кодекс України;
Кодекс про шлюб та сім’ю України; Кримінальний Кодекс України; Постанови
Пленуму Верховного Суду України.

Для об’єктивного призначення міри відповідальності не другорядне
значення має вік особи, її фізичний та душевний стан. Враховуючи
вищеперераховані особливості чинне цивільне законодавство передбачає
індивідуальний підхід до розгляду кожної справи.

З викладеного в даній курсовій роботі теоретичного матеріалу можна
зробити слідуючі висновки:

— заподіяння шкоди іншій особі — одна з підстав виникнення зобов’язань;

— неповнолітні, які не досягли 15 років не відповідають за шкоду,
заподіяну ними іншим особам, в тому числі за заподіяння шкоди з
використанням джерела підвищеної небезпеки;

— до відповідальності притягуються обидва батьки підлітка, оскільки
батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Батьки
користуються рівними правами і несуть рівні обов’язки щодо своїх дітей і
у випадках, коли шлюб між ними розірвано;

— суд може зменшити розмір відшкодування шкоди батьками (усиновителями)
чи опікунами залежно від їх майнового стану;

— якщо неповнолітній, який не досяг 15 років, заподіє шкоду тоді, коли
він перебував під наглядом навчального, виховного або лікувального
закладу, вони несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не
доведуть, що шкода виникла не з їх вини;

— батьки (усиновителі) чи піклувальники несуть відповідальність за
власну неправомірну винну поведінку, вони після відшкодування шкоди не
можуть вимагати від своїх дітей сплачених ними коштів, навіть коли їх
діти на цей час досягли 18 років;

— суб’єктами відповідальності за шкоду заподіяну недієздатною особою є
опікуни або юридичні особи, які зобов’язані здійснювати нагляд за
недієздатними особами;

— під виною опікуна або юридичної особи слід розуміти нездійснення
нагляду за недієздатним на момент заподіяння ним шкоди;

— дієздатний громадянин, який заподіяв шкоду стані раптової втрати
свідомості чи в стані афекту, не відповідає за заподіяну ним шкоду,
оскільки він невинний.

Список використаних першоджерел

Конституція України.

Цивільний кодекс Української РСР

Цивільний процесуальний кодекс України

Кодекс про шлюб та сім’ю України.

Кримінальний Кодекс України.

Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.

Постанови Пленуму Верховного суду України (1995-1998). Правові позиції
щодо розгляду судами окремих категорій цивільних справ / Відп. редактор
П.І. Шевчук. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 72 с.

Захсит цивільних справ у суді. Посібник / Укладачі В.В.Комаров, В.А.
Бігун, П.І. Радченко. За ред. В.В. Комарова. — Х.: Основа, 1995. — 256
с.

Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. —
К.: Вентурі., 1997. — 544 с.

Повышение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и
интересов граждан и организаций // Под ред. Я.Н.Шевченко — К.: Наук.
думка, 1988. — с. 368.

Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. —
К.: Вентурі., 1997. — С. 304.

Цивільний Кодекс України. Стаття 446.

Цивільний Кодекс України. Стаття 453.

Повышение роли гражданско-правовой ответственности в охране прав и
интересов граждан и организаций // Под ред. Я.Н.Шевченко — К.: Наук.
думка, 1988. — С. 142-154.

Цивільний Кодекс України. Стаття 454.

Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. —
К.: Вентурі., 1997. — С. 311.

Кримінальний Кодекс України. Стаття 111—113

Цивільний Кодекс України. Стаття 454.

Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та факультетів. —
К.: Вентурі., 1997. — С. 342.

Кодекс про шлюб та сім’ю України стаття 59

Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. п.2

Цивільний Кодекс України. Стаття 446.

Цивільний Кодекс України. Стаття 16.

Цивільний Кодекс України. Стаття 449.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи