Дипломна робота

Особливості участі прокурора в цивільному судочинстві України

П Л А Н

Вступ

Розділ І. Представництво прокурора як реалізація принципу

публічності в цивільному процесі

1.1.Поняття представництва прокурора в цивільному процесі

(історико-теоретичний аспект

1.2.Завдання представництва прокурора в цивільному процесі

1.3. Форми представництва прокурора в цивільному процесі

Розділ ІІ. Правосуб’єктність прокурора у судах першої інстанції

2.1 Звернення прокурора до суду першої інстанції із заявою на захист

прав, свобод та інтересів громадянина, державних або суспільних
інтересів

2.2. Вступ прокурора у цивільний процес з метою підтримання

позову й подання висновків у справі

Розділ 3. Процесуальний статус прокурора при перегляді й

виконанні судових рішень у цивільних справах

3.1. Участь прокурора у провадженні цивільних справ апеляційною
інстанцією

3.2.Участь прокурора у провадженні цивільних справ касаційною
інстанцією

3.3.Участь прокурора у провадженні цивільних справ у зв’язку

з винятковими й нововиявленими обставинами

3.4.Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судового

рішення, ухваленого за позовом (заявою) прокурора

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми. Здобуття Україною незалежності, розбудова
демократичної правової держави викликали необхідність реформувати
цивільно-процесуальне законодавство як у цілому, так і окремі його
інститути.

Прийнята у 1996 р. Конституція України передбачає одну з основних
функцій прокуратури України — представництво інтересів громадянина або
держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121). Для
практичної реалізації цієї норми Основного Закону 21 червня 2001 р.
Верховна Рада України прийняла законодавчі акти, якими не тільки внесено
відповідні зміни до цивільного процесуального законодавства, а 12 липня
2001 р. — і до Закону України «Про прокуратуру», а й докорінно
переглянуто роль прокурора в цивільному судочинстві.

Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. (далі —
ЦПК) повніше відбиває ці новелізації (статті 45 і 46). До новел варто
віднести гарантоване ч. 4 ст. 46 ЦПК право прокурора, який не брав
участі у справі, ознайомлюватися з матеріалами справи в суді з метою
вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи
касаційної скарги або заяви про перегляд рішення у зв’язку з винятковими
або нововиявленими обставинами. Цим Кодексом закріплено право прокурора
здійснювати в установленому законом порядку представництво інтересів
громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу (ч. 2 ст.
45). Запровадження інституту представництва прокурором інтересів
громадянина або держави в суді поставило низку проблем процесуального
характеру, особливо щодо юридичної природи цього представництва,
оскільки деякі науковці вважають, що положення (становище) прокурора в
цивільному процесі і представника у справі нічим не відрізняються, інші
ж стверджують, що представництво прокурором «чужих» інтересів у суді є
одним з його видів у цивільному процесі. Актуальність вивчення проблем
участі прокурора в цивільному судочинстві зумовлено насамперед дискусією
про майбутнє прокуратури, її роль у цивільній юрисдикції, форми й методи
реалізації прокурором представницьких повноважень, допустимість його
участі в цивільному процесі в межах вимог правової держави та
процесуального статусу, передбаченого Конституцією України й чинним
законодавством.

Питання представництва прокурора як реалізація принципу публічності в
цивільному процесі, було й залишається предметом дискусійного
обговорення як правників радянської доби, так і сучасних. Проте в
Україні спеціальної літератури щодо представництва прокурора в
цивільному судочинстві немає. Ця проблема до цього часу не було
предметом ні дисертаційних, ні монографічних досліджень, хоча деякі його
теоретичні та практичні аспекти розглядалися такими вченими, як К.
Гусаров, М. Косюта, М. Мичко, М. Руденко, М. Якимчук та ін. Однак праці
цих та інших авторів, що стосуються участі прокурора в цивільному
процесі, були виконані в інших умовах — до становлення України як
самостійної, незалежної держави з новим соціально-економічним устроєм і
правовою системою, до прийняття Конституції України 1996 р. та численних
концептуальних змін у законодавстві, яке регламентує цивільний процес.
Ця прогалина існує й зараз, після проведення у 2001 р. так званої малої
судової реформи. А в існуючих працях з об’єктивних причин не враховані
ті кардинальні політичні, соціально-економічні та правові перетворення,
що відбулися за цей час.

У складному і тривалому процесі формування в Україні правової держави у
зв’язку з прийняттям нового ЦПК необхідно переосмислити результати
опублікованих раніше праць із проблем діяльності прокурора в цивільному
судочинстві, визначити зміни й новели, запроваджені у вітчизняне
цивільно-процесуальне законодавство сьогодення, дати їм науково
обґрунтований аналіз і відповідну правову оцінку. Усе це й зумовлює
своєчасність даної дипломної роботи, її значення для студентів,
аспірантів, викладачів юридичних вузів та практичних працівників.

Мета дипломної роботи. На підставі чинного цивільного процесуального
законодавства і практики його застосування розглянути актуальні питання
здійснення прокурором у суді представництва інтересів громадянина або
держави у випадках, визначених законом.

Завдання дипломної роботи:

у розділі І проаналізовано сутність представництва прокурора як
реалізація принципу публічності в цивільному процесі з урахуванням
викладених у юридичній літературі поглядів. На підставі проведеного
аналізу нормативного регулювання визначено природу цієї прокурорської
діяльності, її характерні ознаки та процесуальні форми;

у розділі ІІ з’ясовано правосуб’єктність прокурора в судах першої
інстанції, її зміст та обсяг. Головним зазначається звернення прокурора
до суду першої інстанції із заявою на захист прав, свобод та інтересів
громадянина, державних або суспільних інтересів, а також вступ прокурора
в цивільний процес з метою підтримання пред’явленого позову й подання
висновків у справі;

у розділі ІІІ висвітлено закономірності процесуального статусу прокурора
при перегляді судових рішень, зокрема, в апеляційному та касаційному
провадженнях, і розглянуто процесуальні питання, пов’язані з виконанням
судового рішення, ухваленого за позовом (заявою) прокурора.

Об’єкт – діяльність прокурора по представництву інтересів громадян і
держави в суді.

Предмет – сутність, завдання та повноваження прокурора у цивільному
процесі України з врахуванням вимог нового Цивільного процесуального
кодексу України.

Практичне значення дипломної роботи. Дана дипломна робота допоможе
зростанню правосвідомості студентів вищих юридичних навчальних закладів,
які мають намір пов’язати свою діяльність передусім зі службою в органах
прокуратури. Окрім того, вона розрахована на поглиблення теоретичної
підготовки слухачів Інституту підвищення кваліфікації працівників
органів прокуратури, а також Академії суддів України та її філій.

Робота може бути корисною прокурорам, суддям, адвокатам на місцях у
процесі самопідготовки, а також фахівцям органів державної влади,
органів місцевого самоврядування, Уповноваженому Верховної Ради України
з прав людини, фізичним та юридичним особам, які поряд із прокурором
можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та
інтересів інших осіб, державних або суспільних інтересів і брати участь
у цих справах.

РОЗДІЛ І. Представництво прокурора як реалізація принципу публічності в
цивільному процесі.

1.1. Поняття представництва прокурора в цивільному процесі
(історико-теоретичний аспект).

Судово-правова реформа, що розпочалася в 90-ті роки XX ст., прийняття
Конституції України 1996 р. докорінно змінили роль прокурора в судовому
процесі. До новел, що відтворили сучасні тенденції у сфері цивільного
судочинства, належать ті, які мали змінити місце й роль прокурора в
цивільному процесі.

Цивільне процесуальне законодавство і юридична доктрина тривалий час
традиційно розглядали інститут участі прокурора в цивільному судочинстві
як найважливіший його елемент і як гарантію законності судової
діяльності. Цьому насамперед присвячені наукові праці таких учених, як
С.Кац [47, 48], Ю.Лутченко [59, 60, 61], І. Мартиненко [62], Г.Осокіна
[70], В.Перфільєв [71], В. Сапунков [81 , 82 , 83], М.Штефан [96 , 97 ,
98], І.Ходаковський [89] та ін.

Уперше прокуратура була створена у Франції в 1302 р. саме як орган
представництва інтересів монарха. При цьому функції прокуратури з
моменту її виникнення не зводилися до сфери суто правової. Як слушно
зазначав В. Веретенніков, прокурор був «очима» короля, за допомогою яких
король стежив за правильністю перебігу всього державного механізму [25,
25]. Історичний екскурс у добу становлення й розвитку французької
прокуратури не випадковий, адже прокуратура Франції стала прообразом
прокуратури Російської імперії й залишається до нинішнього часу еталоном
прокуратури країн Заходу [19, 100-102].

У Росії прокуратура була створена в 1722 р. указами Петра І. На думку
багатьох дослідників, особлива заслуга царя полягає в тому, що він
уперше в Росії створив орган, спеціально призначений для контролю й
нагляду за дотриманням законів [17, 3-13; 29; 88].

Таким чином, уже на початковій стадії становлення органів прокуратури
було зроблено спробу розкрити основні функції прокурора в судовому
процесі, його головні повноваження.

Нагадаємо, що Цивільний процесуальний кодекс України (в редакції від 18
липня 1963 р. [2]) відводив прокурору значну роль у судовому процесі
(статті 118-120). Він мав право: звертатися з позовом; вступати в
будь-яку цивільну справу незалежно від стадії процесу й давати висновки;
витребовувати справу із суду й опротестовувати в касаційному порядку або
в порядку нагляду судові рішення, ухвали, постанови; подавати суду заяви
про перегляд за нововиявленими обставинами рішень, ухвал та постанов;
здійснювати нагляд за законністю виконання судових рішень.

Втілюючи в життя принципи незалежності суддів, Верховна Рада України 15
грудня 1992 р. внесла зміни в ст. 13 ЦПК і скасувала прокурорський
нагляд у цивільному судочинстві. Відповідно до цих змін прокурор бере
участь у розгляді цивільних справ за його заявами про захист інтересів
держави або прав і законних інтересів громадян, які за станом здоров’я
або з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

28 червня 1996 р. було прийнято нову Конституцію України [1], яка
закріпила пріоритет прав людини, зафіксувала як принцип те, що права та
свободи людини і громадянина захищаються судом, а кожному гарантується
право на оскарження в суді дій чи бездіяльності органів державної влади,
органів самоврядування й посадових осіб (ст. 55). Конституція визначила
основні принципи формування судової системи і правосуддя. Так, згідно зі
ст. 124 Основного Закону України правосуддя здійснюється винятково
судами. Стаття 125 Конституції передбачила апеляцію, яка не була відома
процесуальному законодавству. Як основні принципи судочинства закріплено
принципи законності, рівності всіх учасників процесу перед законом і
судом, змагальності, гласності та ін. (ст. 126).

Основний Закон України заклав також базисні положення для вирішення
питання про участь прокурора в цивільному процесі. Поряд з іншими
функціями на прокуратуру було покладене представництво інтересів
громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст.
121). За конституційно-правовим статусом прокуратура України відтепер
становить єдину систему, на яку покладається представництво інтересів
громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

21 червня 2001 р. Верховною Радою України в результаті так званої малої
судової реформи були прийняті закони, які внесли зміни й доповнення до
попереднього Закону України «Про судоустрій», у Цивільний процесуальний
кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс та інші нормативні акти.
Зокрема, у ЦПК були внесені суттєві зміни, які викликали необхідність
зміни базової ст. 98 ЦПК, а також виключенню з ЦПК гл. 13 «Повноваження
прокурора в процесі». Зміни щодо статусу осіб, які беруть участь у
справі, призвели до зміни редакції гл. 14 ЦПК, «Участь у процесі
прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та
осіб, яким за законом надано право захищати права і свободи інших осіб».
Стаття 121 ЦПК детально визначала завдання та форми участі даної групи
суб’єктів цивільного процесу й, по суті, виходила з єдності завдань і
форм такої участі [80, 67].

Новелою є закріплення інституту представництва прокурора в Цивільному
процесуальному кодексі України від 18 березня 2004 р. [3]. Згідно з ч.2
ст. 45 цього Кодексу прокурор здійснює в суді представництво інтересів
громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими
законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії
цивільного процесу. Отже, в теорії цивільного процесу з’явилося нове
родове поняття (нова регламентація) «представництво прокурора».

Насамперед у ч. 1 ст. 45 ЦПК визначається така форма участі в цивільному
процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора,
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних і
юридичних осіб, як звернення останніх до суду із заявами про захист
прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних
інтересів у випадках, установлених законом.

Як бачимо, у ст. 45 ЦПК поєднані правила про участь у процесі як
прокурора, так і органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які у випадках, передбачених
законом, можуть звертатися до суду із заявою на захист прав і свобод
інших осіб. Проте ст. 45 ЦПК поєднала у собі правила на участь у
цивільному процесі не зовсім однорідних учасників. При оцінюванні цих
нововведень виникає питання про обґрунтованість такого законодавчого
рішення, оскільки статус прокурора в цивільному процесі визначено
конституційно і він має здійснювати в суді відокремлено представництво
інтересів громадянина або держави.

Відповідно до Конституції України (статті 121-123) прокуратура — це
самостійний інститут влади, який не належить до жодної з її гілок (ст.
6). Одним з головних завдань прокуратури як правозахисного органу є
захист приватних

і публічних інтересів. Прокуратура здійснює в суді представництво
інтересів громадянина або держави від імені держави (ч. 1 ст. 361 Закону
України «Про прокуратуру»).

Це одна з найважливіших гарантій захисту прав та свобод громадян і
законних державних інтересів. Представляючи в суді інтереси громадян або
держави, прокурор реалізує конституційне положення, закріплене в статтях
3 і 13 Основного Закону, відповідно до якого держава зобов’язана
забезпечувати захист прав і свобод громадян, а також усіх суб’єктів
права власності та господарювання.

Крім цього, юридичний інтерес прокурора до процесу завжди має державний
характер. Однак інтерес органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, фізичних та юридичних осіб, які зазначені з прокурором в
одній статті ЦПК, зовсім інший. Він має переважно посадовий характер.
Юридичний інтерес до процесу найчастіше визначається місцем цих органів
у системі органів держави, вони беруть участь у справі в силу покладеної
на них службової компетенції [76; 77]. Тому раніше ЦПК участь у процесі
прокурора й органів державної влади, місцевого самоврядування, фізичних
та юридичних осіб передбачав у різних нормах. Поєднання в одній статті
участі в процесі прокурора та інших органів та осіб ускладнює
застосування норм ЦПК в судовій і прокурорській практиці.

Покладаючи на органи прокуратури здійснення конституційної функції
представництва інтересів громадянина й держави в суді у випадках,
визначених законом (п. 2 ч. 1 ст. 121 Конституції України), законодавець
не розкрив нормативного змісту цієї функції в ЦПК. Так, не розкривається
суть і завдання представництва, не визначені його приводи й підстави,
непослідовно вирішені питання про форми представництва інтересів
громадянина або держави в суді.

Аналіз чинного законодавства та різних наукових підходів дозволяє дійти
висновку, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави
в суді не можна віднести до представництва за дорученням,
адміністративним актом чи законом.

По-перше, прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або
держави в суді від свого імені (ч. 2 ст. 45 ЦПК), тому жодних доручень
на ведіння справи, на відміну від іншого представника, йому не потрібно.

По-друге, представництво в суді має певне коло суб’єктів, яке
обмежується лише особами, які беруть участь у процесі з метою захисту
своїх суб’єктивних прав та інтересів, охоронюваних законом. Прокурор
може представляти в суді інтереси громадянина або держави лише за
наявності підстав, зазначених у законі (ст. 45 ЦПК, ст. 361 Закону
України «Про прокуратуру»).

Закон вважає, що прокурор має право представляти в суді інтереси
громадян, які за станом здоров’я, а також з інших поважних причин не
можуть самостійно захистити свої права або реалізувати процесуальні
повноваження. Державні інтереси він представляє за наявності їх порушень
чи загрози порушень економічних, політичних та інших аспектів таких
інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або
юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою
(ст.361 Закону України «Про прокуратуру»).

По-третє, представник у справі діє в межах наданих йому повноважень,
тобто він має право: (а) вчиняти від імені особи, яку представляє, всі
процесуальні дії, крім передачі справи до третейського суду; (б)
повністю чи частково відмовитися від позовних вимог; (в) змінювати
предмет або підставу; (г) укладати мирову угоду; (д) передавати
повноваження іншій особі (передоручати); (є) оскаржувати рішення суду;
(є) подавати виконавчі листи до стягнення; (ж) одержувати присуджене
майно або гроші. Повноваження представника у справі на виконання кожної
із зазначених дій повинні бути зумовлені у виданій йому довіреності (ст.
42 ЦПК). Проте прокурор, який представляє в суді інтереси громадянина
або держави, наділений усіма процесуальними правами й несе процесуальні
обов’язки сторони, за винятком права укладати мирову угоду (ч.1 ст. 46
ЦПК).

По-четверте, представництво прокурора в цивільному процесі можливе у
будь-якій справі й на всіх стадіях, починаючи з її порушення, тобто у
випадках, визначених законом (п.2 ст.121 Конституції України, ч. 2 ст.
45 ЦПК, ст.361 Закону України «Про прокуратуру»).

Важливо підкреслити й те, що при з’ясуванні правової природи
представництва прокурором у суді необхідно також виходити з вимог статей
3 і 13 Конституції України, відповідно до яких держава забезпечує захист
прав і свобод громадянина, а також усіх суб’єктів права власності й
господарювання, соціальну спрямованість економіки. Цей захист здійснюють
усі державні органи, у тому числі й прокуратура, яка представляє в суді
інтереси не лише громадян, а й держави (п.2 ст.121 Конституції України).
Через захист інтересів держави органи прокуратури захищають права та
свободи громадянина, і навпаки, забезпечуючи права та свободи
громадянина, вони одночасно захищають державні інтереси [42, 69-75].

Таким чином представницьку функцію прокуратури слід відрізняти від
іншого представництва у справі за низкою специфічних ознак: а) складом
представників і колом суб’єктів, інтереси яких прокурори представляють,
б) обсягом їх повноважень, в) формами їх реалізації. Адже приводами
представництва прокурором інтересів громадян або держави в суді є не
лише звернення до прокуратури громадян, органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб,
повідомлення засобів масової інформації, а й безпосереднє виявлення
прокурором у перебігу перевірок дотримання законів, порушення інтересів
громадянина або держави [79, 69-75].

Аналіз п. 2 ст. 121 Конституції України, Рішення Конституційного Суду
України від 8 квітня 1999 р. в частині офіційного тлумачення зазначеного
конституційного положення, чинного процесуального законодавства та
ст.361 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави дійти висновку, що
представництво прокурором в суді інтересів громадянина або держави є
офіційним — конституційного рівня. Воно має низку специфічних рис, які
істотно відрізняють його від іншого представництва в цивільному процесі.
Отже, прокурорське представництво слід називати офіційним,
конституційним, оскільки воно ґрунтується безпосередньо на Конституції
України (п.2 ст.121).

Відмінність прокурорського представництва від інших традиційних видів
представництва в суді теоретично можна обґрунтовувати тим, що, по-перше,
представництво прокурора є офіційним (публічним), конституційного рівня,
що має значення самостійної функції прокуратури; по-друге, таке
представництво здійснює особливий орган, який не має особистого
інтересу, завжди і всюди є охоронцем закону, виступає від імені держави
на користь громадянина, держави, суспільства. Отже, представництво
прокурора у суді є самостійним інститутом цивільного процесуального
права.

При вирішенні питання про майбутнє прокурора в цивільному процесі варто
враховувати особливості сучасних правових реалій в Україні й багаторічну
прокурорську практику, що підтверджує плідність представництва
прокурором інтересів громадянина або держави в суді й засвідчує
безумовну необхідність використання правозабезпечуючого і правозахисного
потенціалів прокуратури в цивільному судочинстві. Копіювання зарубіжного
досвіду без будь-яких спроб його осмислення і пристосування до умов
України, безперечно, неприпустиме. Це, вочевидь, сьогодні одна з
прокурорських функцій, яка є новою не тільки за назвою, а й за змістом.
За останні роки діяльність прокурора в цивільному судочинстві
трансформувалася від нагляду за розглядом цивільних справ через участь
прокурора в цивільному судочинстві до представництва в суді інтересів
громадянина або держави.

1.2. Завдання представництва прокурора в цивільному процесі.

У науці цивільного процесу питання про завдання прокурора в цивільному
судочинстві вирішується по-різному. Ними називаються: (а) здійснення
законоохоронної функції; (б) необхідність захисту прав і законних
інтересів громадян; (в) потреба захисту державних чи громадських
інтересів та ін. [16, 11; 19, с. 46-48; 27; 34; 47; 96]. Але мета й
завдання прокурора в цивільному процесі й виконувані ним процесуальні
функції, його процесуально-правове становище визначені в чисельних
нормах права; тому правові норми й служать підґрунтям для вирішення
питання про завдання представництва прокурора в цивільному процесі.

Такий висновок підтверджується ст. З Закону України «Про прокуратуру»,
яка має назву «Правові основи діяльності прокуратури». У ній
встановлено, що повноваження прокурорів, організація, засади й порядок
діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, цим Законом,
іншими законодавчими актами. Органи прокуратури в установленому порядку
й у межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із
загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною
міждержавних договорів. Із цього можна зробити висновок, що правовими
підставами щодо визначення завдання представництва прокурора в
цивільному процесі насамперед будуть: Конституція України (статті
121-123), Закон «Про прокуратуру» (статті 1, 19, 20 33-40 та ін.),
статті 3, 45, 46, 119, 193, 281, 292, 324, 353, 364 та ін. ЦПК, а також
норми права інших видів галузевого законодавства.

Передусім прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ у судах,
додержуючись принципу незалежності суддів і підпорядкування їх тільки
закону, має завданням сприяти виконанню вимог закону про всебічний,
повний та об’єктивний розгляд справ і постановлення судових рішень, що
ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону України «Про прокуратуру»).

Стаття 35 Закону «Про прокуратуру» (в редакції від 26 листопада 1993 р.)
надає прокуророві право вступити у справу в будь-якій стадії процесу,
якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів
держави і суспільства, і зобов’язує його своєчасно вживати передбачених
законом заходів до усунення порушень законодавства, від кого б вони не
виходили. Отже, представництво прокурора в цивільному процесі спрямовано
на (а) захист прав і законних інтересів громадян та інтересів держави;
(б) сприяння суду у виконанні вимог закону про всебічний, повний та
об’єктивний розгляд справ і постановлення судових рішень, що ґрунтуються
на законі; (в) своєчасне вжиття заходів до усунення порушень закону, від
кого б вони не виходили, керуючись при цьому принципами законності,
незалежності суддів, рівності фізичних осіб перед законом і судом.

У контексті наказу Генерального прокурора України № 6-гн від 19 вересня
2005 р. «Про організацію роботи по представництву в суді, захисту
інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень» [11]
основними завданнями представництва слід вважати:

— захист прав і законних інтересів неповнолітніх, інвалідів, інших осіб,
які не спроможні з будь-яких причин самостійно захистити свої права або
реалізувати процесуальні повноваження, невизначеного кола осіб, права
яких одночасно порушуються, а також захист майнових та інших інтересів
держави, що порушуються чи можуть бути порушені внаслідок протиправних
діянь фізичних або юридичних осіб;

притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, які винні в
порушенні прав і законних інтересів людини, громадянина або держави;

поновлення порушених прав та законних інтересів людини, громадянина й
держави, усунення причин та умов, що сприяли їх порушенню (п. 1 Наказу).

Визначальну увагу в роботі по представництву інтересів громадян або
держави в суді прокурор повинен приділяти пріоритетним напрямкам
наглядової діяльності, визначеним наказом Генерального прокурора України
№3-гн від 19 вересня 2005 р. «Про організацію прокурорського нагляду за
додержанням і застосуванням законів щодо захисту прав і свобод громадян,
державних та суспільних інтересів», насамперед: а) реалізації права на
працю, її оплату та охорону; б) охороні здоров’я, медичній допомозі й
медичному страхуванню; в) соціальному й пенсійному забезпеченню; г)
соціальному захисту пільгових категорій громадян; д) захисту прав
споживачів; є) міграції населення та біженців; є) міжнаціональним та
міжконфесійним відносинам; ж) захисту суспільної моралі; з) захисту прав
неповнолітніх; и) правам громадян при притягненні їх до адміністративної
відповідальності; і) запобіганню наркоманії; ї) інформаційній
діяльності; к) запобіганню та протидії легалізації (відмиванню) доходів,
одержаних злочинним шляхом; л) викриттю корупційних діянь та інших
правопорушень, пов’язаних з корупцією; м) охороні власності, земельних
ресурсів і природного середовища; н) здійсненню приватизації державного
майна; о) банківській, митній та зовнішньоекономічній діяльність; п)
бюджетній діяльності, оподаткуванню й енергозбереженню. Першочергового
значення запропоновано також надавати захисту прав учасників війни,
інвалідів, осіб похилого віку та інших осіб, які потребують соціального
захисту й державної підтримки (п.п. 2, 3, 4 Наказу).

Упродовж останнього часу активність органів прокуратури України в цьому
напрямку невпинно зростає, що можна проілюструвати на прикладі таких
показників. Кількість позовів до судів загальної юрисдикції в системі
прокуратури України у 1999 р. складала 72931, у 2000 р. — 73439, у 2001
р. — 73671, у 2002 р. — 72470, у 2003 р. — 71028, у 2004 р. — 71691, у 1
півріччі 2005 р. — 45561. Сума, на яку вони були задоволені, за цей
період зросла з 35 млн. 6 тис. грн. до 54 млн. 215 тис. грн. Звичайно,
за сучасних умов, діяльність органів прокуратури по здійсненню
представництва пристосовується до нових правових реалій у зв’язку з
уточненням у законодавстві підстав і порядку такого представництва.

У п. 2 ст.121 Конституції України й у п. 2 ст. 45 ЦПК між «інтересами
громадянина» й «інтересами держави» як категоріями, що відбивають
предмет такого представництва, вжито сполучник «або». Якщо виходити з
буквального тлумачення цієї конституційної норми, то представницька
функція прокуратури має означати захист інтересів або держави, або
громадян. З методологічної точки зору таке формулювання є не зовсім
коректним, на що звертається увага в юридичній літературі [51,
144-148], але з цим слід погодитися, адже через охорону інтересів
держави органи прокуратури захищають права та свободи людини, і,
навпаки, забезпечуючи права та свободи громадянина, вони одночасно
захищають державні інтереси. Тому в представницькій діяльності прокурора
інтереси держави не можуть бути протиставлені інтересам громадян. У
кожному випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах
держави можна стверджувати, що пред’явлення такого позову має на меті
захистити і права громадян, населення держави в цілому. Як вбачається,
вказану конституційну норму необхідно розуміти так, що прокурор
наділений правом представляти крім державних інтересів, прав та свобод
багатьох громадян також інтереси конкретної фізичної особи.

Виходячи з наведених вище міркувань, вважаємо, що завдання прокурора при
реалізації ним цивільно-представницької функції слід було сформулювати
так: «Прокурор на підставі статті 121 Конституції України здійснює
представництво в суді прав, свобод і законних інтересів громадян, а
також інтересів держави й суспільства. Здійснюючи представництво,
прокурор вживає заходів щодо усунення порушень прав та охоронюваних
законом інтересів, причин порушень та умов, що їм сприяють,
відшкодування матеріальних і моральних збитків від правопорушень,
притягнення правопорушників до відповідальності на підставі закону».

Можна погодитися з думкою, що «прокуратура має представляти в суді
найважливіші інтереси громадян і держави» [22, с 112-114; 66, 26-30]. За
наявності великої кількості державних органів спеціальної компетенції,
які тією чи іншою мірою покликані захищати законність втручання
прокурора в процес вирішення спорів про право має відбуватися з
урахуванням дійсної чи передбачуваної шкоди державним або індивідуальним
інтересам.

Правозахисна роль прокуратури має виявитися передусім у випадках
порушення конституційних прав і свобод громадян [18; 26; 54]. Відповідно
до ч. 1 ст. 22 Основного Закону права і свободи людини, закріплені
Конституцією, не є вичерпними. Система конституційних прав і свобод —
найголовніша ознака України як правової держави. Вони справедливо
розглядаються як найважливіші. За сучасних умов найбільш пріоритетні
завдання прокуратури щодо їх захисту визначаються з урахуванням
поширеності й масштабів дестабілізуючого впливу на суспільство окремих
видів правопорушень. Не випадково зусилля прокуратури зараз
сконцентровані на боротьбі з випадками несвоєчасного одержання зарплати,
що є порушенням ч.б ст.43 Конституції.

Що стосується представницької функції, то в новому законі про
прокуратуру слід визначити мету представництва прокурором інтересів
держави і громадянина, характер і зміст його повноважень. Оскільки
йдеться саме про представництво в суді, то приписи закону мають бути
обов’язково узгоджені з положеннями Цивільного процесуального кодексу та
деяких інших актів процесуального законодавства. Неузгодженість у цих
питаннях, як свідчить практика, призводить до виникнення непорозумінь і
конфліктів між органами й посадовими особами органів судової та
прокурорської влади [28; 100; 101].

Слід зазначити, що прокуратура не перебирає на себе функцію судових
органів, вона сприяє реалізації й захисту прав людини в судовому
процесі. Чинить це безкоштовно, що за умов матеріальної й недостатнього
рівня правової культури частини населення має велике значення. Після
прийняття Верховною Радою України законів, спрямованих на реалізацію
судово-правової реформи в державі, прокурор отримав статус учасника
судового процесу з правами позивача або відповідача у справі.
Представляючи чи обстоюючи права та законні інтереси найбільш соціально
незахищених громадян у суді, прокуратура сприяє реальному поновленню та
реалізації цих прав. Саме у співпраці судової гілки влади та органів
прокуратури відбивається зміст і спрямованість діяльності держави на
утвердження й забезпечення прав людини [22, 56-61; 41, 100-104; 78,
58-62].

Потреба в застосуванні представництва прокурора може бути також
обумовлена необхідністю проаналізувати судові прецеденти для вирішення
конфліктних правозастосовчих ситуацій. Це сприятиме виробленню у
юридичних осіб і насамперед у громадян навичок і вміння самостійно
звертатися до суду за захистом своїх прав. Не треба відкидати й того, що
з часом перелік пріоритетних питань забезпечення законності може
змінюватись. І якщо випадки, у яких прокурор виступає як представник
інтересів держави чи громадянина в суді, будуть з вичерпною повнотою
названі в майбутньому законі про прокуратуру, то для залучення
прокуратури до боротьби з новими видами правопорушень потрібно буде
щоразу вносити зміни й доповнення до цього закону, що, звичайно,
небажано.

На нашу думку, в законі досить обмежитися такою фразою: «Представницькі
повноваження можуть реалізуватись у всіх випадках, коли у прокурора є
підстави вважати, що порушення законів посягають на конституційні права
громадян, інтереси держави й суспільства».

Така потреба випливає з необхідності використання механізму стримувань і
противаг у стосунках між прокурорською й судовою владами. Це можливо
лише за умови надання прокуророві права в офіційному, встановленому
процесуальним законодавством порядку порушувати питання про усунення
порушень законності, яких припустилися суди як у перебігу розгляду
справ, так і при винесенні рішень по них. Оскільки прокуратура в
подібних випадках апелює виключно до тих чи інших судових інстанцій,
немає підстав вбачати в цій практиці порушення основоположного для
правової держави принципу незалежності суду [68, 92-96].

При здійсненні повноважень учасника цивільного судочинства прокурор
зобов’язаний своєчасно вживати в межах своєї компетенції заходів щодо
усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, керуючись
принципами законності, незалежності суддів, рівності фізичних та
юридичних осіб перед законом і судом. У разі виявлення достатніх даних
про наявність ознак дисциплінарного проступку судді або порушення суддею
присяги прокурор може вносити подання особам, які мають право ініціювати
питання про дисциплінарну відповідальність судді [85, 11-15].

1.3. Форми представництва прокурора в цивільному процесі.

Для юрисдикційного процесу, особливо судочинства, властиве високе
організаційне забезпечення процесуальної діяльності всіх учасників
цивільного процесу, необхідне для правильного вирішення справи. Тому
процесуальна форма має місце, коли законодавством послідовно, всебічно,
в єдиному режимі регулюються весь перебіг та умови розгляду справи,
починаючи від її відкриття і закінчуючи виконавчим провадженням. Мета
процесуальної форми — забезпечити заінтересованим особам та іншим
учасникам процесу, а також юрисдикційному органу необхідні умови для
вирішення спору й реалізації своїх прав [12].

Проблема форми представництва прокурора в цивільному процесі належить до
актуальних проблем теорії цивільного процесуального права, оскільки
правова регламентація такої форми представництва безпосередньо пов’язана
з результативністю реалізації прав особистості, інших суб’єктів права і
головне — з реалізацією судової влади у правосудних формах захисту прав.

Згідно з ч. 2 ст. 45 ЦПК прокурор здійснює представництво інтересів
громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими
законами, на будь-якій стадії судочинства. Це свідчить про те, що вся
діяльність прокурора в цивільному процесі незалежно від стадії процесу
проходить у процесуальних формах, підпорядкована єдність меті — охороні
державних інтересів чи інтересів громадян. Звідси в юридичній літературі
спостерігаються різні підходи до вирішення питання про форми
представництва прокуратурою інтересів громадянина і держави в суді.
Наприклад, М. Косюта вважає, що судово-представницька функція
прокуратури України має бути закріплена в трьох основних формах:

а) звернення прокурора до суду з метою захисту порушених прав і законних
інтересів громадян і держави;

б) участь прокурора в розгляді справ у судах;

в) досудове провадження [51, 56].

Окремі науковці називають такі форми представництва прокурора в
цивільному процесі:

пред’явлення і підтримання позову;

вступ у розпочатий процес у стадії судового розгляду для подання
висновку;

перевірка судових рішень і ухвал, що не набули законної сили;

перевірка судових рішень і ухвал, що набули законної сили;

участь у суді другої інстанції;

діяльність у судово-наглядних інстанціях;

участь у провадженні за нововиявленими обставинами [72; 75; 84; 89; 90;
91; 99].

Згідно положенням ч.3 ст. 361 Закону України «Про прокуратуру» формами
здійснення представництва є:

звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої
особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються
інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи
рішень органів і посадових осіб;

участь у розгляді судами справ;

внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або про їх
перегляд за ново виявленими обставинами.

У наказі Генерального прокурора України № 6-гн від 19 вересня 2005 р.
«Про організацію роботи по представництву в суді, захисту інтересів
громадян та держави при виконанні судових рішень» запропоновано
реалізувати представницькі функції шляхом:

пред’явлення в суді і підтримання позовів (заяв);

участі у розгляді судами справ та вступу прокурора в справу у будь-якій
стадії судочинства;

ініціювання перегляду незаконних судових рішень;

забезпечення реального виконання судових рішень.

Як бачимо, зазначений наказ передбачає чотири форми представництва
прокурора у суді.

Наведену класифікацію форми представництва прокурора в цивільному
процесі не можна визнати досконалою. Якщо проаналізувати визначені форми
представництва прокурора в цивільному процесі, то всіх їх у кожній
стадії процесу можна звести до двох форм — а) порушення справи і б)
вступ у порушену справу. Визначені численні форми є не що інше, як
перелік процесуальних дій, що мають характерні ознаки стадій цивільного
процесу (або є самі стадіями процесу), які викликають до життя одну з
двох процесуальних форм представництва прокурора в процесі.

Автори, по суті, розглядають процесуальні дії або стадії процесу як
форму представництва прокурора, тобто проводять аналогію між
процесуальними діями, стадіями процесу і процесуальними формами, хоча це
цілком самостійні цивільні процесуальні категорії, пов’язані між собою,
але ніяк нетотожні [63].

Отже, уся діяльність прокурора в цивільному процесі незалежно від стадій
судочинства відбувається в процесуальних формах, під якими необхідно
розуміти закріплену в законі правомочність його впливу на розвиток
цивільного судочинства. Залежно від останнього прокурор бере участь у
(а) у формі відкриття цивільної справи і (б) у формі вступу в порушену
справу [53, 89-96].

Перша процесуальна форма — це звернення прокурора до відповідного суду з
позовами, скаргами й заявами щодо захисту прав, свобод та інтересів
інших осіб або державних чи суспільних інтересів та участь у цих
справах. Розгляд цих справ передбачено в позовному, наказному й іншому
провадженні. (Наказне провадження, до речі, є новим інститутом у
цивільному процесуальному законодавстві). Зазначимо, що права звернення
до суду на захист невизначеного кола осіб чинний ЦПК не передбачає, на
відміну від ст. 5 ЦПК 1963 р. в редакції від 21 червня 2001 р. та ст.
361 вказаного вище Закону. Оскільки новий ЦПК не регулює процедури
розгляду справ за захистом невизначеного кола осіб, прокурор такі позови
повинен пред’являти на захист інтересів суспільства.

Це значить, що прокурор має право подання позову (ст. 118 ЦПК), внесення
апеляційної скарги (ст. 292), касаційної скарги (ст. 324), оскарження
судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами (ст. 353) та подання
заяви про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу за нововиявленими
обставинами (ст. 362). Це робиться також у формі звернення прокурора до
суду першої, апеляційної чи касаційної інстанцій.

Відкриття прокурором цивільної справи зумовлюється необхідністю
захистити інтереси держави або громадянина, однак ст. 45 ЦПК не
визначає, коли настають такі обставини, а надає право прокуророві
визначати їх у кожному конкретному випадку самостійно в будь-якій
справі, підвідомчій суду. Це свідчить про факультативність цієї форми
участі прокурора в цивільному процесі. Однак у ст. 33 Закону України
«Про прокуратуру» встановлено імперативне правило про те, що з метою
захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я чи з
інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його
заступник пред’являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов
про відшкодування збитків, заподіяних злочином. Зазначене є винятком із
загального положення про право прокурора на звернення до суду за своїм
розсудом [55, 270].

До аналізованої форми представництва прокурора можна віднести й
положення ч. 4 ст. 46 ЦПК, яка передбачає право прокурора, який не брав
участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для
подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у
зв’язку з винятковими або нововиявленими обставинами, ознайомлюватися з
матеріалами справи в суді.

Друга процесуальна форма — здійснення прокурором представництва
інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому ЦПК та іншими
законами на будь-якій стадії цивільного процесу, тобто коли його участь
визнається обов’язковою як за його зверненням, так і за зверненням до
суду інших осіб. Так, у ст. 281 ЦПК передбачено, що справа за заявою про
надання психіатричної допомоги в примусовому порядку чи про припинення
надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію у
примусовому порядку розглядається в присутності особи, щодо якої
вирішується зазначене питання, його представника з обов’язковою участю
прокурора та інших осіб, які подали заяву. Фактично цим передбачається
вступ прокурора в цивільний процес для дачі висновку в справі (ст. 35
Закону України «Про прокуратуру»), хоча безпосередньо статті 45 і 46
чинного ЦПК, на відміну від ст. 121 ЦПК 1963 р., такої форми
представництва прокурора в цивільному процесі не передбачають [55, 271].

Надаючи право прокуророві вступити в процес на будь-якій стадії,
законодавець, на нашу думку, мав на увазі наступну схему. За ЦПК
прокурор має право подати позов у суді першої інстанції. Незалежно від
участі у справі він наділений правом оскарження рішень суду як в
апеляційному, так і в касаційному порядку та ін. Однак вступ прокурора в
цивільний процес на будь-якій стадії зовсім не означає його право,
наприклад, вступити у справу, яка розглядається судом першої інстанції,
на стадії судових дебатів. Під стадіями цивільного процесу в сенсі ч. 2
ст. 45 ЦПК треба розуміти: розгляд справи судом першої інстанції (перша
стадія); розгляд справи апеляційним судом (друга стадія) і т.д. Звідси
випливає, що прокурор має право вступити у справу шляхом пред’явлення
позову, апеляційного чи касаційного оскарження рішення, подання заяви
(скарги) про перегляд справи за винятковими чи нововиявленими
обставинами тощо.

Не повинно викликати заперечення право прокурора на подання до суду
заяви про видачу судового наказу в інтересах заявника-стягувача
відповідно до правил, передбачених статтями 95 і 96 ЦПК. Адже,
пред’являючи таку заяву, прокурор зобов’язаний не тільки вказати на
порушення інтересів громадянина чи держави, а й послатися на конкретний
матеріальний закон, який ці інтереси охороняє, і мотивувати насамперед
причину, з якої громадянин не може сам звернутися до суду [56, 89-94].
Прокурор може звернутися до суду із заявою або вступити у справу в
порядку окремого провадження, приміром, про розкриття банком інформації,
яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб (ст. 287
ЦПК).

Отже, порушення прокурором справи в цивільному процесі викликається
необхідністю захистити права й законні інтереси громадян та державні
інтереси, але ст. 45 ЦПК не визначає, коли настають такі обставини, а
надає право прокуророві встановити їх у кожному конкретному випадку по
будь-якій справі, підвідомчій цивільному судочинству. А це, як уже
зазначалося, свідчить, що перша процесуальна форма — відкриття
прокурором процесу по справі — характеризується факультативністю.
Винятком із цього правила є ст.33 Закону України «Про прокуратуру», яка
має імперативний характер і встановлює, що з метою захисту інтересів
держави, а також громадян, які за станом здоров’я чи з інших поважних
причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає
чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування
збитків, заподіяних злочином.

Підсумовуючи вищенаведене, можемо констатувати: вступ прокурора в процес
по справі можливий з власної ініціативи, і на вимогу закону. Вступ у
процес за власною ініціативою має факультативний характер, за вимогою
закону — обов’язковий. Від характеру волевиявлення прокурора на участь у
цивільному процесі по справі — способу вступу в процес визначається вид
такої участі — факультативна участь (необов’язкова) й імперативна
(обов’язкова). Обов’язкова участь прокурора в цивільному процесі на
вимогу закону передбачена в розгляді справ щодо надання психіатричної
допомоги в примусовому порядку (ст.22 Закону України «Про психіатричну
допомогу»), про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст.33 Закону
України «Про прокуратуру») та ін. Участь прокурора в цивільному процесі
є також обов’язковою по справах, порушених ним за позовами й заявами.
Обов’язковою участь прокурора в процесі буде й тоді, коли суд (суддя)
визначає її необхідною по конкретній справі в постановленій ним про це
ухвалі. Так, якщо за матеріалами справи є підстави вважати, що спірна
угода, укладена між сторонами, суперечить інтересам держави й
суспільства, але позовну вимогу про визнання її недійсною не заявлено,
суд може на підставі ч. 2 ст.45 ЦПК визнати необхідною участь прокурора
в справі [37, 5-18]. Ухвала суду (судді) про обов’язкову участь
прокурора в справі оскарженню не підлягає, і прокурор не може
відмовитися від її виконання. Чинний Закон України «Про прокуратуру»
(ст.З61) чітко, однозначно й у повній відповідності до ст. 121
Конституції України встановлює, що прокурор самостійно визначає підстави
для представництва в суді, форму його здійснення на будь-якій стадії
судочинства, у тому числі шляхом внесення апеляційної, касаційної скарги
на судові рішення або заяви (скарги) про їх перегляд за винятковими чи
нововиявленими обставинами. Ці положення підтверджено вищезазначеним
Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. Однак у
зв’язку з відсутністю цієї вказівки безпосередньо в процесуальному
законі подекуди суди займають неправильну позицію щодо цього питання.

Так, ухвалою Верховного Суду України від 3 квітня 2003 р. задоволено
касаційне подання прокурора, ухвала судової палати в цивільних справах
Апеляційного суду АР Крим від 1 квітня 2002 р. скасована, а справа
направлена на новий апеляційний розгляд. При цьому зазначено, що
апеляційна інстанція, постановляючи ухвалу про скасування рішення
Алуштинського районною суду від 28 листопада 2001 р. і залишаючи позов
прокурора м. Алушти в інтересах неповнолітніх І.З.А. та І.Е.А. і
пенсіонерів В.Н.М., І.Р.Р. до ЗАТ «П» та ін. про скасування установчих
документів і державної реєстрації, визнання незаконним і скасування
рішень загальних зборів правління ЗАТ «Ф» без розгляду, свій висновок
неправомірно мотивувала тим, що заяву до суду від імені заінтересованої
особи подано особою, яка не має повноважень на ведіння справи. Цим
порушено положення ст. 121 Конституції України, ст. 36і Закону України
«Про прокуратуру». Крім того, висновок апеляційного суду про те, що в
неповнолітніх, на захист прав і законних інтересів яких звернувся
прокурор, є батьки, які також представляли їх інтереси в суді в даній
справі і які не позбавлені можливості самостійно пред’явити позов на
захист прав своїх дітей, не може вважатися правомірним. Представництво
чи захист дітей у суді прокурором не охоплюється колом обов’язків
батьків, які самі ж ініціювали питання про звернення прокурора з позовом
до суду від їх імені й на захист їх інтересів і підтримали в судовому
засіданні позов прокурора [15, 8].

Отже, в умовах сьогодення цивільне процесуальне законодавство стосовно
представництва прокурора можна в цілому вважати вдосконаленим. І тому
зараз відкрита можливість доступу прокурора до правосуддя на будь-якій
стадії розгляду цивільної справи. Він має право звертатися до суду з
метою захисту інтересів громадян і держави на будь-якій стадії судового
розгляду і виключно на власний розсуд. У зв’язку з цим велике теоретичне
і практичне значення має визначення правосуб’єктності прокурора в судах
першої інстанції, а також з’ясування його процесуального статусу при
перегляді й виконанні судових рішень у цивільних справах. Ці питання
розглядатимуться в наступних розділах посібника.

РОЗДІЛ ІІ. Правосуб’єктність прокурора у судах першої інстанції.

2.1. Звернення прокурора до суду першої інстанції із заявою на захист
прав, свобод та інтересів громадянина, державних або суспільних
інтересів

а) приводи й підстави.

Відповідно до положень ст. 3 ЦПК кожна особа має право в порядку,
передбаченому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх
порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У
випадках, установлених законом, до суду можуть звертатися органи й
особи, яким надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб,
державні або суспільні інтереси. Відмова від права на звернення до суду
за захистом є недійсною.

Згідно з ч. 2 ст. З ЦПК, яка відтворює конституційне положення про право
на судовий захист (ст. 55), у випадках, передбачених законом, до суду
можуть звертатися особи, які діють на захист прав, свобод та інтересів
іншої особи, державних або суспільних інтересів. Проте в цієї частині
зазначеної статті не конкретизується, які саме особи можуть звертатися
до суду на захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Ці особи
передбачає ст. 45 ЦПК.

Як уже зазначалося, в ч. 1 ст. 45 ЦПК визначається така форма участі у
цивільному процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини,
прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
фізичних і юридичних осіб, як звернення до суду із заявами про захист
прав, свобод та інтересів інших осіб, державних або суспільних інтересів
у випадках, передбачених законом.

Право на відкриття цивільної справи зазначеними суб’єктами має обмежений
характер, оскільки підстави реалізації цих правомочностей визначено
законом (ч. 2 ст. З та ч. 1 ст. 45 ЦПК). Крім того, це право названих
суб’єктів спрямовано на реалізацію права інших осіб на судовий захист
(ч. 1 ст. З ЦПК). Отже, цими суб’єктами, зокрема прокурором, цивільна
справа може бути порушена, якщо особа, в інтересах якої вирішується
справа має право на судовий захист, а також якщо прокурор дотримався
порядку звернення до суду (статті 119 — 122 ЦПК). В іншому разі суддя
зобов’язаний відмовити у прийнятті заяв, поданих цими суб’єктами.

Як бачимо, прокурор вправі звернутися до суду із заявою на захист прав
та інтересів інших осіб — громадян, держави, суспільства. Таке звернення
в сучасних умовах можливе у справах, підвідомчих цивільному судочинству
(позовного, наказного та окремого провадження) й настає, коли цього
вимагає захист прав і законних інтересів громадян, державних і
суспільних інтересів.

На сьогодні підставами представництва прокурора в цивільному судочинстві
є:

окремі закони, які належать до різних галузей права;

цивільне процесуальне законодавство (ч. 2 ст. 45 ЦПК);

ст. 361Закону України «Про прокуратуру».

Отже, право прокурора на пред’явлення позову в інтересах громадянина до
місцевих судів загальної юрисдикції регламентується статтями 3 і 45 ЦПК,
ст. 36і Закону України «Про прокуратуру». Перш за все відповідно до ч. 2
ст. 36і Закону «Про прокуратуру» підставою представництва в суді
інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи
матеріальний стан, похилий вік, або з інших поважних причин самостійно
захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні
повноваження. Безперечно, що такі поняття, як «неспроможність» або «інші
поважні причини» мають

оціночний характер. Частиною 1 ст. 11 ЦПК передбачено, що суд розглядає
цивільні справи не інакше, як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб,
поданих відповідно до цього Кодексу. Зауважимо, що коли прокурор захищає
свої власні інтереси, то він виступає не як прокурор, а як приватна
особа. Якщо органи прокуратури звертаються до суду в своїх інтересах як
юридичної особи, таке звернення здійснюється згідно з ч. 1 ст. З ЦПК
[64, 83-88].

З нашого погляду, при визначенні підстав представництва прокурором
інтересів громадянина в суді необхідно враховувати те, що чинне
законодавство України надає громадянам достатньо можливостей звертатися
до суду за захистом прав та свобод. Тому інститут представництва
прокурором інтересів громадянина в суді має діяти лише в тих випадках,
коли особа не спроможна реалізувати право на судовий захист своїх
законних інтересів, а прокурор вбачає у порушенні прав громадянина також
зазіхання на публічний інтерес.

Прокурору доцільно надати можливості звертатися до суду за захистом
прав, свобод та законних інтересів (при цьому немає значення, чи
захищені вони Конституцією України, чи іншими нормативно-правовими
актами, так само як, і не важлива «резонансність» правопорушення) того
громадянина, який не спроможний самостійно захищати свої права з
поважних причин, зокрема, у зв’язку зі станом здоров’я (інвалідність,
важка або тривала хвороба), віком (неповноліття, старість), обмеженнями
в дієздатності (недієздатність, обмежена дієздатність, установлення
опіки або піклування) тощо. При цьому немає потреби визначати в законі
вичерпний перелік осіб, які можуть претендувати на заступництво з боку
прокуратури, адже поважність причин, з яких особа об’єктивно не в змозі
самостійно захищати власні права, має встановлюватись окремо в кожному
випадку і прокурор на власний розсуд приймає рішення про необхідність
захисту в судовому порядку прав того чи іншого громадянина. Проте,
зазначимо, що у зверненні до суду першої інстанції прокурор повинен
обґрунтувати наявність підстав представництва інтересів громадянина (ч.
6 ст. 119 ЦПК).

Отже, ст. 361 Закону України «Про прокуратуру» надає прокуророві право
звертатися до суду із заявою про захист прав і законних інтересів
громадян, якщо вони за станом здоров’я чи з інших поважних причин не
можуть захистити свої права. У зв’язку з цим прокурор зобов’язаний у
кожному конкретному випадку з’ясувати, чи може громадянин самостійно
захистити свої права. Обставини, зазначені в цій статті, є оціночними.
Не випадково процесуальним законодавством не передбачено такої підстави
для відмови в прийнятті позовної заяви прокурора. Оскільки в законі
визначено умови, додержуючись яких прокурор може звернутися до суду із
заявою в інтересах громадян, вважаємо за необхідне передбачити й
наслідки недодержання ним цих умов. На думку окремих правознавців
невиконання прокурором передбачених ст. 36і Закону України «Про
прокуратуру» умов подання позову в інтересах громадян повинно тягнути
залишення позову судом без руху [76, 72-73].

У законодавстві потрібно також визначити і приводи представництва
прокурора. Передбачення у ст.361 Закону «Про прокуратуру» приводів для
представництва в суді інтересів громадянина дозволяє певним чином
стабілізувати прокурорську й судову практику. Приводом представництва
прокуратурою інтересів громадян у суді можуть бути:

а) звернення громадян, юридичних, посадових осіб;

б) повідомлення в засобах масової інформації;

в) виявлення безпосередньо прокурором порушень інтересів, що
охороняються законом;

г) випадки, коли таке представництво визнає за необхідне суд. Щодо цього
висловлювались найрізноманітніші погляди. Так, у деяких проектах нової
редакції Закону України «Про прокуратуру» робились спроби обмежити коло
громадян, інтереси яких має право захищати прокурор; називалися лише
інваліди, недієздатні, безвісти відсутні, що об’єктивно призвело б до
вихолощення правозахисної ролі прокуратури, зниження її авторитету в
суспільстві. Водночас нами

обстоювалась можливість використання представницьких повноважень у всіх
випадках, коли порушення законів посягають на конституційні, тобто на
найважливіші людські права [26; 41, 100-104]. Судячи з усього,
законодавцем обрано середній варіант.

Отже, такими приводами можуть бути (а) звернення до прокурора громадян і
компетентних державних органів і посадових осіб; (б) повідомлення в
засобах масової інформації, в) особисте виявлення прокурором порушень
закону в перебігу прокурорських перевірок, зокрема, коли порушення
посягають на законні інтереси невизначеного кола осіб, тобто власна
ініціатива прокурора. Наприклад, у січневих номерах 2005 р. низки
періодичних видань Львівщини були опубліковані статті про зловживання
посадовими особами Брюховецької міської ради при виділенні для
будівництва комерційними структурами земель у санітарно-курортній зоні.
При перевірці, яку провела Львівська міжрайонна природоохоронна
прокуратура, вказані факти підтвердились, у зв’язку з чим прокурором
було заявлено позови про визнання недійсними рішень указаної міської
ради, які були розглянуті судом і задоволені.

Наявність приводів для реалізації представницької функції прокурора й
закріплення цих підстав у законі зумовлено соціальною значущістю тих
прав, у захисті яких у контакті із судом бере участь прокуратура. При
цьому не варто штучно обмежувати перелік цих приводів і тим самим
звужувати правозахисний потенціал прокуратури. Як відзначив М. Мичко,
немає жодних підстав з недовір’ям і тим більше з підозрою ставитися до
того, що представники теорії прокурорського нагляду в більшості своїй
пропонують поширювально тлумачити приводи й підстави для прокурорського
представництва в суді. Продиктовано це аж ніяк не міркуваннями відомчого
характеру, а бажанням максимально краще використати правозахисний
потенціал прокуратури в інтересах громадян і держави [68, 210].

У наказі Генерального прокурора України № 3-гн від 19 вересня 2005 р.
«Про організацію прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням
законів щодо захисту прав і свобод громадян, державних та публічних
інтересів» прокурорів усіх рівнів зобов’язано у випадках, якщо через
внесення документів прокурорського реагування не вдалося позасудовим
шляхом поновити порушені конституційні права та свободи людини,
відшкодувати завдану державі шкоду, звертатися з позовною заявою до суду
(п.13.1 Наказу).

Як бачимо, на відміну від прокурора, який самостійно визначає підстави
для представництва в судах і форму його здійснення, органи державної
влади, органи місцевого самоврядування та інші особи уповноважені
порушувати цивільні справи про захист прав, свобод та інтересів інших
осіб, державних або суспільних інтересів тільки у випадках, передбачених
законом, які зазначені в багатьох нормах матеріального і процесуального
права.

Якщо існують органи державного контролю й управління, які за законом
мають право (зобов’язані) пред’являти відповідні позовні заяви до суду
на захист інтересів інших осіб, саме вони, а не прокурор перш за все
повинні порушувати цивільний процес.

У перспективі, гадаємо, права й охоронювані інтереси окремих громадян,
яким з тих чи інших причин важко самостійно звернутися до суду, мають
захищатись або їх представниками (законними чи договірними), або ж
відповідними органами державного управління, які вправі встановити над
недієздатною чи неповнолітньою особою опіку (піклування) і, виходячи з
цього, мати повноваження щодо захисту порушених прав чи інтересів цієї
особи. Прокурор, як вбачається, повинен представляти в суді інтереси
держави або суспільства, а також груповий (масовий) інтерес необмеженого
кола осіб.

Прокурор зобов’язаний скористатися своїм правом на звернення до суду із
заявою про захист інтересів громадянина або держави у випадках, коли
органи виконавчої влади, передусім державного контролю, органи місцевого
самоврядування, на які відповідними законодавчими актами покладено
обов’язок захищати права й інтереси громадянина, державні чи громадські
інтереси, не вживають для цього передбачених законом заходів. Якщо ж
зазначені органи не роблять цього, виходячи зі свого відомчого підходу,
або їх посадові особи не виконують своїх службових обов’язків щодо
захисту вказаних інтересів (п. 5 ст. 121 Конституції України), прокурор
звертається із заявою до суду, оскільки ці інтереси залишаються
незахищеними [49].

Підсумовуючи викладене, можемо вирізнити найактуальніші категорії
позовів прокурора саме в інтересах громадянина. Це позови:

— на захист трудових прав (про стягнення заборгованості по заробітній
платі, середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при
звільненні, компенсації у зв’язку із затримкою виплати заробітної плати,
заборгованості по грошовій компенсації продовольчих пайків,
заборгованості з регресних сум по виплатах у відшкодування шкоди,
заподіяної ушкодженням здоров’я на виробництві);

про захист соціальних прав (про стягнення заборгованості по
компенсаціях, передбачених Законом України «Про статус і соціальний
захист громадян, які постраждали в результаті Чорнобильської
катастрофи», сум заборгованості з щомісячних виплат по догляду за
дитиною, одночасної допомоги при народженні дитини);

на захист житлових та майнових прав неповнолітніх (про закріплення житла
за неповнолітніми, про визнання незаконними його приватизації, угод по
відчуженню, укладених з порушеннями прав та інтересів неповнолітніх);

— про захист прав громадян у зв’язку з реформуванням агропромислового
комплексу (про спонукання до включення у список осіб, які мають права на
отримання земельної частки — паю, до видачі земельних або майнових
сертифікатів, до включення в список осіб, які мають право на земельний
або майновий пай, про визнання земельних, майнових сертифікатів або
договорів оренди землі недійсними, про розірвання договорів оренди
земельних ділянок, про стягнення сум заборгованості по орендній платі);

— на захист прав та інтересів неповнолітніх (про позбавлення
батьківських прав, відібрання дітей, скасування усиновлення чи визнання
його недійсним, стягнення з підприємств сум, утриманих з боржників у
виді аліментів, але не перерахованих (виплачених) її одержувачеві,
визнання батьків безвісно відсутніми з метою захисту майнових та інших
прав неповнолітніх, а також подальшого визначення долі дитини).

Можливість широкого застосування судової форми захисту прав громадян та
інтересів держави, яка ініціюється прокурором, ґрунтується насамперед на
положеннях статей 55 і 124 Основного Закону України, Рішення
Конституційного Суду України щодо тлумачення норм ч. 1 та ч. 2 ст. 55
Конституції України та постанови Пленуму Верховного Суду України «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1
листопада 1996 р., № 9. Відповідно до ст. 124 Основного Закону України
юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Іншими словами, в силу положень цивільного законодавства
предметом судового розгляду й вирішення можуть бути будь-які
правовідносини, включаючи ті, підстави виникнення, зміни та припинення
яких як передбачені правовими нормами, так і не передбачені ними, але за
загальнодозвільним принципом регулювання приватноправових відносин
породжують правові наслідки.

б) порядок реалізації

Правовим засобом діяльності суду першої інстанції по розв’язанню спору
про право і тим самим по захисту порушеного суб’єктивного права чи
законного інтересу, в якому міститься інформація про правовий спір,
виступає позов [35; 37; 74; 82]. Оскільки переважна кількість вимог
заінтересованих осіб випливає зі спорів про суб’єктивне право чи
охоронюваний законом інтерес, що виникають із цивільних, житлових,
земельних, сімейних, трудових, а також інших правовідносин, основною
процедурою розгляду цивільних справ є позовне провадження, яке
відкривається виключно на підставі поданої до суду позовної заяви. І
хоча право на пред’явлення позову є складовою частиною вищезгаданого
права кожної заінтересованої особи на звернення до суду за захистом, щоб
право на подання позовної заяви могло бути реалізовано в конкретній
справі, необхідно додержуватися встановленого законом процесуального
порядку її пред’явлення.

Додержання належної форми позовної заяви — одна з найважливіших умов
здійснення права на пред’явлення позову. Вона подається обов’язково в
письмовому виді й повинна містити реквізити, зазначені в ст. 119 ЦПК:

найменування суду, до якого подається заява;

— ім’я (найменування) позивача й відповідача, а також ім’я представника
позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце
проживання або

місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв’язку, якщо такий
відомо;

зміст позовних вимог;

ціну позову щодо вимог майнового характеру;

— виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

— зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність
підстав для звільнення від доказування;

перелік документів, що додаються до заяви;

— підпис позивача або його представника із зазначенням дати подання
заяви.

Передусім Конституція і ЦПК України надають прокуророві право на свій
розсуд подати позов на захист інтересів громадянина або держави. Однак
такий позов він може подати тільки у випадках, установлених як
процесуальним, так і матеріальним (спеціальним) законом. Указане
свідчить, що це правило має бланкетний характер. Для цього в кожному
конкретному випадку, як слушно зазначає Д. Луспеник, потрібно звертатися
до «відкритого бланка» конкретного нормативного акта, де можуть
міститися ці правоположення [55, 264-265].

Реалізація прокурором права на подання позову до суду першої інстанції
залежить також від наявності інших передумов, установлених законом.
Зокрема, до таких передумов належать:

а) цивільна юрисдикція суду;

б) відсутність судового рішення або ухвали суду про закриття
провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або
укладення мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про
той же предмет і з тих же підстав, що набрали законної сили;

в) відсутність у провадженні цього чи іншого суду справи щодо спору
між тими самими сторонами, про той же предмет і з тих же підстав;

г) відсутність рішення третейського суду, прийнятого в межах його
компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той же предмет і
з тих же підстав за вийнятком випадків, коли суд відмовив у видачі
виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або
скасував рішення останнього і розгляд справи в тому самому третейському
суді виявився неможливим.

Крім того, прокурор зобов’язаний дотримуватися правил підсудності
(статті 107-117 ЦПК).

Позивачем за позовом прокурора, який відповідно до ст. 45 ЦПК звернувся
до суду в інтересах інших осіб, держави або суспільних інтересів, у всіх
випадках є та особа — фізична чи юридична, на захист прав і законних
інтересів якої він пред’явив позов. У позовній заяві має бути вказана
саме ця особа. Суд зобов’язаний повідомити її про відкриття цивільного
процесу і можливість взяти в ньому участь як позивач, тобто прокурор не
вправі взяти на себе роль позивача чи третьої особи із самостійними
позовними вимогами [69, 14].

Водночас прокурор користується не тільки процесуальними правами сторони,
а й несе її процесуальні обов’язки в процесі. Це значить, що він, до
подання позову мусить з’ясувати деякі матеріально-правові і процесуальні
питання; тобто визначити: (а) осіб, які будуть виступати як позивач і
відповідач у справі, а також заінтересованих в результаті вирішення
справи інших осіб; (б) юрисдикцію і підсудність справи; (в) коло доказів
на підтвердження позову; (г) форму та зміст позовної заяви (ст. 119
ЦПК).

У позовній заяві прокурора передусім мають бути обґрунтовані причини
неможливості пред’явлення позову самою особою, в інтересах якої
подається позов (ч. 6 ст. 119 ЦПК). Це значить, що твердження в заяві
про неможливість громадянина самостійно пред’явити позов може бути
визнано обґрунтованим і достатнім для прийняття такої заяви до
провадження суду за умови, що звернення прокурора підтверджено
відповідними документами, доданими до заяви (медичним висновком про стан
здоров’я заінтересованої особи, копією рішення суду про визнання особи
недієздатною та ін.).

До позовної заяви прокурор має додати її копії й копії всіх документів,
що додаються до заяви відповідно до числа відповідачів і третіх осіб (ч.
1 ст. 120 ЦПК). Правила цієї статті не поширюються на позовні заяви у
трудових спорах і справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, незаконними
рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства,
прокуратури або суду (ч. 2 ст. 120 ЦПК).

Якщо позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119
і 120 ЦПК, суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави залишення
заяви без руху, про що повідомляє прокурора й надає йому строк для
усунення недоліків (ч. 1 ст. 121 ЦПК). Якщо прокурор відповідно до
ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, зазначені у статтях 119
і 120 ЦПК, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання
до суду. В іншому випадку вона вважається неподаною і повертається
прокуророві (ч. 2 ст. 121 ЦПК).

ЦПК у ч. 5 ст. 121 містить загальну вказівку на те, що повернення
позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з позовом до суду,
якщо перестануть існувати обставини, що послужили підставою для
повернення заяви, тоді як відмова судді у відкритті провадження у
справі, навпаки, є перешкодою для звернення до суду з таким же самим
позовом (ч. 6 ст. 122 ЦПК).

У суді першої інстанції подана прокурором заява реєструється,
оформляється і передається судді в порядку черговості (ч. 1 ст. 118
ЦПК). При цьому прокурор має право об’єднати в одній позовній заяві
кілька вимог, пов’язаних між собою (ч. 2 ст. 118 ЦПК). Із прийняттям
позовної заяви від прокурора відкривається цивільний процес по справі.

2.2. Вступ прокурора у цивільний процес з метою підтримання позову й
подання висновків у справі.

Представницька діяльність прокурорів не обмежується поданням позовів чи
заяв. Значна роль у ній належить їх безпосередній участі у розгляді
справи як за позовами (заявами), так і в інших випадках, передбачених
законом, або коли цього потребує захист прав громадянина, державних або
суспільних інтересів. Саме завдяки цьому в ч. 1 ст. 45 ЦПК передбачено
участь прокурора в розгляді цивільних справ. Використовуючи
повноваження, надані йому як особі, яка бере участь у цивільному
судочинстві, прокурор виконує завдання, визначені статтями 4 і 34 Закону
України «Про прокуратуру». Стаття 34 цього Закону зазначає, що прокурор,
який бере участь у розгляді справ у судах, додержуючись принципу
незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, зобов’язаний сприяти
виконанню вимог останнього.

Отже, з питанням щодо пред’явлення позову пов’язано і проблему
визначення процесуального становища прокурора під час розгляду справи в
суді першої інстанції. Особливу актуальність це питання має в контексті
статей 10 і 11 ЦПК, основною концепцією яких є побудова процесу на
засадах диспозитивності і змагальності. Спробуймо визначити й
охарактеризувати процесуальні особливості вступу прокурора в цивільний
процес та осмислити шляхи подальшого розвитку цієї форми представництва
в цивільному судочинстві.

На процесуальний стан прокурора в суді першої інстанції значний вплив
чинить організаційний принцип судочинства — здійснення правосуддя тільки
судом. Це виключає можливість наділення прокурора владними
повноваженнями при розгляді справи. Зокрема, він не вправі давати суду
будь-яких указівок, нав’язувати йому ту чи іншу поведінку. Усі його
вимоги оформлюються в такій процесуальній формі, як пояснення,
клопотання, заяви тощо. Більш цілеспрямований вплив на формування
процесуального статусу прокурора під час розгляду справи чинять
функціональні принципи судочинства — диспозитивність, змагальність,
рівноправність сторін та ін. [24, 118-122; 52; 68, 89].

Притаманний цивільному судочинству принцип диспозитивності означає, що
процесуальні відносини виникають, змінюються і припиняються головним
чином з ініціативи безпосередніх учасників спірних матеріальних
правовідносин, які мають можливість за допомогою суду розпоряджатися
своїми процесуальними правами, а також спірним матеріальним правом. Так,
позивач має право змінити предмет або підставу позову, відмовитися від
нього, збільшити або зменшити розмір позовних вимог. Відповідач вправі
визнати позов. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою [58,
109-116].

Принцип диспозитивності полягає в тому, що прокурор наділяється правами,
які надають йому можливості домагатися поновлення порушених суб’єктивних
прав та охоронюваних законом інтересів, тобто забезпечувати права
заінтересованих осіб. Однак деякі процесуальні дії, які вчинюються
прокурором, свідчать про все ж таки усічений прояв цього принципу. Так,
прокурор позбавлений права укладати мирову угоду, відмова прокурора від
заяви, поданої для захисту інтересів іншої особи, не позбавляє останню
права вимагати розгляду справи по суті.

Індивідуалізація правового статусу кожного учасника цивільного процесу,
у тому числі й прокурора, пов’язується також із принципом змагальності,
сутність якої в тому, що сторони (позивач і відповідач) протиставлені
одна одній відповідно до своїх інтересів і розгляд справи відбувається у
формі спору між ними. Здійснюючи правосуддя на засадах диспозитивності і
змагальності, суд зобов’язаний створювати умови, за яких додержувався б
необхідний баланс процесуальних прав та обов’язків сторін [93, 20-23].

ЦПК визначає прокурора насамперед самостійним суб’єктом цивільних
процесуальних правовідносин — учасником розгляду цивільних справ у суді
(статті 3 і 5) і включає його до складу осіб, які беруть участь у справі
(ст. 26).

Яке ж процесуальне становище займає прокурор при судовому розгляді
справи? Чи слід його віднести до одного з учасників процесу й розглядати
як сторону, третю особу або представника сторони чи третьої особи, чи
прокурор займає у процесі цілком самостійне становище як особливий
учасник процесу — представник держави? Відповідь на і запитання має не
тільки суто теоретичне, а й практичне значення, бо залежно від цього має
бути визначено зміст процесуальних прав та обов’язків прокурора,
характер його взаємовідносин з іншими учасниками процесу. У теорії
цивільного процесуального права цим питанням було присвячено чимало
досліджень. Зокрема, було висловлено думки про те, що прокурор у процесі
є а) стороною [12, 127]; б) процесуальним позивачем (стороною в
процесуальному або умовному сенсі) [34, 122]; в) представником сторони
[46, 72, 73]; г) представником системи прокуратури [19, 46-48];
д)представником держави й займає в процесі особливе процесуальне
становище [80, 67].

Перш за все прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за його ж
заявами про захист прав і законних інтересів громадян і/або держави у
випадках, передбачених законом. Крім цього, як свідчить прокурорська
практика, участь прокурора є обов’язковою при захисті таких
найважливіших інтересів громадянина, (а) як усиновлення дітей, (б)
позбавлення батьківських прав, (в) майнових і житлових прав
неповнолітніх та інтересів держави, (г) відшкодування збитків за рахунок
державного бюджету, (д) звільнення з-під арешту майна, яке стягується в
доход держави.

Генеральний прокурор України зобов’язує прокурорів, які повинні брати
участь у цивільному процесі, а) ретельно готуватися до судових засідань,
брати активну участь у збиранні й дослідженні доказів, з’ясуванні
обставин справи; б) дотримуватися судової етики; в) свої міркування щодо
спору, вирішуваного судом, висловлювати відповідно до закону й
матеріалів справи; г) виходити з вимог закону про те, що у справах,
порушених за позовами чи заявою прокурора, обов’язок доказування
покладається на прокурора, який користується рівними з іншими учасниками
процесу (особами, які беруть участь у справі) правами (наказ № 6-гн від
19 вересня 2005 р.).

При підготовці до судового розгляду прокурор, як правило, складає план
участі в процесі для з’ясування в судовому засіданні обставин, юридичних
фактів, які згідно із законом встановлюють, змінюють чи припиняють
цивільні правовідносини, щоб у кінцевому рахунку підтримати законний і
обґрунтований позов. Процесуальні дії прокурора в судовому засіданні
повинні бути спрямовані на забезпечення повного, всебічного й
об’єктивного з’ясування обставин, фактів, що мають значення. До участі в
судовому розгляді прокуророві необхідно ще раз уточнити законодавство,
що регулює ці спірні правовідносини, інші нормативні акти [99].

Слід зазначити, що новий ЦПК уперше чітко визначає строки руху справи:
а) відкриття провадження у справі протягом 10-ти днів із дня надходження
заяви до суду (ч. З ст. 122); б) попереднє судове засідання протягом
одного місяця з дня відкриття провадження у справі (ст. 129); в) судове
засідання не пізніше ніж через 15 днів після закінчення проведення
підготовчих дій (ч. 2 ст. 156); г) увесь строк розгляду справи (ст.
157).

Отже, щоб розпочати розгляд справи за позовом прокурора суддя має
постановити три ухвали: а) про відкриття провадження у справі; б) про
проведення попереднього судового засідання; в) про призначення справи до
розгляду. Між цими ухвалами існують певні проміжки часу. Можлива ще й
четверта ухвала — про подовження строку розгляду справи. Однак у
будь-якому випадку розгляд цивільної справи має передбачати послідовні
дії судді, які забезпечують її поступовий рух, оскільки саме з цього і
складається реалізація права доступу до суду на стадії прийняття позову
[57].

Прокурор бере участь насамперед у попередньому судовому засіданні (ст.
130 ЦПК), де суд за його заявою поряд з іншими питаннями може вжити
заходів для забезпечення поданого позову (ст. 151 ЦПК). Це необхідно у
випадках, коли відповідач вчиняє або може вчинити дії, які ускладнюють
чи унеможливлюють виконання судового рішення [38].

Суддя на стадії до судового розгляду згідно з ч. 1 ст. 143 ЦПК
самостійно вирішує питання про проведення експертизи з урахуванням думки
осіб, які беруть участь у справі. Крім того, ЦПК надає право особам, які
беруть участь у справі, подати суду запитання, які потрібують відповіді
експерта. Кількість і зміст питань, за якими має бути проведена
експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати відхилення
запитань осіб, які беруть участь у справі.

Отже, за вказаним і правовими нормами прокурор особисто ініціює
запитання, на які необхідна відповідь, і має право просити суд провести
експертизу у відповідній судово-експертній установі (перелік
регіональних зон обслуговування науково-дослідницькими інститутами
судових експертиз Міністерства юстиції України наведено в додатку до
Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних
досліджень від 30 грудня 2004 р., № 144/5), доручити її конкретному
експерту, заявляти відвід останньому, давати йому пояснення,
ознайомитися з висновками експерта, просити суд призначити повторну,
додаткову, комісійну або комплексну експертизу [45].

Після закінчення підготовки справи за позовом прокурора до судового
розгляду суддя постановляє ухвалу, в якій зазначає, які підготовчі дії
ним проведені, і встановлює дату розгляду справи.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 176 ЦПК прокурор, як особа, яка
звернулася до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дає
пояснення першим.

У процесі розгляду позову прокурор зобов’язаний виявляти повагу до суду,
виконувати процесуальні норми, що регламентують указаний вище порядок
судового розгляду справ, беззаперечно підкорятися розпорядженням
головуючого (ст. 162 ЦПК). Втручання прокурора в будь-якій формі в
діяльність суду при здійсненні ним правосуддя неприпустимо. Підтримуючи
в суді поданий позов, прокурор діє в межах повноважень, визначених
процесуальним законом.

Стаття 46 ЦПК передбачає процесуальні права органів та осіб, яким
законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших. Якщо
зазначені у ст. 45 ЦПК органи та інші особи порушують справу в суді в
інтересах інших осіб, державних або суспільних інтересах, вони
користуються процесуальними правами й несуть процесуальні обов’язки
особи, в інтересах якої діють, за винятком права закінчувати справу
мировою угодою (ч. 1 ст. 46 ЦПК). Отже, процесуальний закон відносить
указаних осіб, у тому числі й прокурора, до осіб, які беруть участь у
справі (п. З ст. 26 ЦПК), із чого випливає, що прокурор під час розгляду
справи по суті користується процесуальними правами й несе процесуальні
обов’язки, передбачені статтями 27 і 31 ЦПК, за винятком права укладати
мирову угоду.

Права в цьому процесі прокурора: (а) знайомитися з матеріалами справи,
(б) робити з них витяги, (в) знімати копії з документів, долучених до
справи, (г) одержувати копії рішень, ухвал, (д) брати участь у судових
засіданнях, (є) подавати докази, (є) брати участь у дослідженні доказів,
(ж) ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також
свідкам, експертам, спеціалістам, (з) заявляти клопотання й відводи, (и)
давати усні й письмові пояснення суду, (і) подавати свої доводи,
міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, й
заперечення проти клопотань, доводів та міркувань інших осіб, (ї)
знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії й
подавати письмові зауваження з приводу можливої його неправильності чи
неповноти, (к) прослуховувати запис-фіксування судового засідання
технічними засобами, робити з нього копії, л) подавати письмові
зауваження з приводу його можливої неправильності чи неповноти, м)
оскаржувати рішення й ухвали суду, н) користуватися іншими
процесуальними правами, встановленими законом (статті 27, 219 — 221
ЦПК). Крім зазначених прав та обов’язків, прокурор, як суб’єкт
цивільного процесу, вправі протягом усього часу ; розгляду справи
змінювати підставу або предмет позову, збільшувати або зменшувати розмір
позовних вимог,, відмовлятися від позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК).

Саме завдяки цьому система доказування як діяльності прокурора в
цивільному процесі повинна розглядатися як сукупність, що складається з
двох груп елементів. Перша є підготовчою стадією доказування, друга —
його здійсненням. На першому етапі формується предмет доказування й
визначаються його межі, здійснюється пошук і систематизація доказування.
На другому відбувається збирання доказів у формі подання, участь їх у
дослідженні й оцінці.

Першою формою встановлення прокурором доказів є (а) звернення громадян,
юридичних осіб та бесіда з ними і (б) виявлення безпосередньо ним
порушень закону при виданні актів органами виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування, а також у разі порушення засад конституційного
ладу, суспільного життя, права власності, економічної, екологічної,
інформаційної безпеки держави тощо. Другою формою виявлення доказів
необхідно вважати (а) витребування від юридичних і фізичних осіб
необхідних матеріалів, документів, рішень, розпоряджень, інструкції,
наказів, протоколів, статистичних даних, актів ревізій, перевірок,
висновків спеціалістів тощо, (б) виклик до прокуратури посадових осіб та
громадян для надання відповідних пояснень, (в) вимоги щодо припинення
протиправних дій, (г) призначення ревізії, експертизи, перевірки,
залучення для цього фахівців тощо.

Для виявлення доказів прокурор має право звернутися до суду з
клопотанням про їх витребування, залучення до справи вже відомих доказів
або про надання допомоги у їх виявленні. Коли точне місцезнаходження
доказів невідоме, він може обмежитися описом їх можливого
місцезнаходження або вказівкою джерела. Незнання точного змісту, форми
та інших характеристик доказів не повинно бути перешкодою для порушення
питання про їх витребування, коли такий спосіб отримання доказів є єдино
можливим або найбільш ефективним [23, 76-79].

Потрібно також звернути увагу на недостатнє законодавче врегулювання
відносин прокурора з джерелами інформації, тим паче, що їх кількість має
тенденцію до збільшення. З’являються нові види інформації та способи її
зберігання й передачі — машинописний, із використанням
відеомагнітофонів, комп’ютерів, через мережу Інтернет тощо.
Науково-технічний прогрес неминуче породжує перед цивільним судочинством
нові питання, які слід вирішувати [53].

Прокурор, на відміну від інших осіб, які звертаються до суду із заявами
про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і беруть участь у
справі, завжди виступає позивачем у процесуальному значенні, а носієм
матеріальних прав є та особа, в інтересах якої ним порушено справу, яка
й може розпорядитися належними їй матеріальними правами: укласти з
відповідачем мирову угоду або заявити до нього, наприклад, зустрічну
позовну заяву. Прокурор же відповідачем за зустрічним позовом бути не
може, він також, повторимося, не вправі укладати мирову угоду (ч. 1 ст.
46 ЦПК).

Прокурор, який відповідно до ч. 1 ст. 45 і ст. 118 ЦПК звернувся до суду
першої інстанції в інтересах інших осіб, не зв’язаний своєю позицією,
яка була викладена у позовній заяві, і позицією позивача, в інтересах
якого пред’явлено позов. Ось чому, дійшовши в перебігу розгляду справи
висновку про безпідставність заявлених вимог, він має право відмовитися
від позову повністю або частково.

У той же час така його відмова або зміна заявлених ним вимог не
позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано
прокурором заяву, права вимагати від суду розгляду справи для вирішення
вимоги у первинному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК).

Невід’ємним складником судового розгляду є судові дебати, у яких
прокурор виступає першим (ч. 6 ст. 193 ЦПК). У своїй промові він
посилається лише на обставини й докази, досліджені в судовому засіданні.
Суд не вправі обмежувати тривалість виступу прокурора певним часом.
Головуючий може зупинити його лише якщо він виходить за межі справи, що
розглядається судом, або повторюється. Із дозволу суду прокурор може
обмінюватися репліками. Право останньої репліки завжди належить
відповідачеві та його представникові.

Виходячи з ч. 2 ст. 45 ЦПК, прокурор вправі вступати в розгляд цивільних
справ, розпочатих з ініціативи інших осіб. У випадках, передбачених
законом, участь прокурора в розгляді судами цих справ є обов’язковою.
Так, справа за заявою про надання або припинення психіатричної допомоги
у примусовому порядку розглядається за його обов’язковою участю (ч. 2
ст. 281 ЦПК, ст. 22 Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про
психіатричну допомогу»).

Прокурор, який бере участь у справі, що розпочалася з ініціативи інших
осіб, користується процесуальними правами, несе процесуальні обов’язки,
передбачені ст. 27 ЦПК. Проте він не може змінити підставу або предмет
позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від
позову, оскільки не пред’являв його в інтересах конкретної особи —
позивача, третьої особи, яка заявляє самостійну вимогу щодо предмету
спору.

При розгляді цивільної справи, порушеної іншими особами, прокурор
виступає й у дебатах як особа, яка бере участь у справі. У судових
дебатах він виступає разом з особою, чиї інтереси представляє в суді.

Проблемним питанням здійснення прокурорської функції представництва в
цивільному судочинстві є порядок процесуального оформлення вступу
прокурора у справу, порушену не за його позовом. На відміну від
господарського судочинства, де згідно зі ст. 29 ГПК про свою участь у
вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в
судовому засіданні також і усно, цивільне процесуальне законодавство
вказане питання чітко не врегульовує.

Тому при необхідності вступу прокурора в уже порушену справу на захист
прав і свобод громадян, інтересів держави чи суспільства виникає
практичне запитання: яким процесуальним документом оформити вступ
прокурора у справу? На безумовну потребу такого процесуального
оформлення вказує та ж норма ст. 119 ЦПК: за нею особа, яка діє на
захист прав, свобод та інтересів іншої особи, повинна у відповідному
документі зазначити підстави такого захисту.

Законодавче оформлення цього питання має практичне значення, оскільки
від того, що за документ буде подано прокурором до суду — заяву,
клопотання чи повідомлення про вступ у справу, судом вирішуватиметься
питання про його розгляд. За певних обставин судом заява чи клопотання
прокурора можуть бути не задоволені, що зашкодить захисту прав і свобод
громадян, інтересів держави або суспільства, а також реалізації
прокурором конституційної функції представництва.

Ось чому порядок здійснення прокурором представництва інтересів громадян
і держави в суді у справах, порушених за позовами інших осіб, має чітко
визначатися цивільним процесуальним законом.

РОЗДІЛ ІІІ. Процесуальний статус прокурора при перегляді й виконанні
судових рішень у цивільних справах.

3.1. Участь прокурора у провадженні цивільних справ апеляційною
інстанцією.

Зазначимо такі загальні положення чинного законодавства щодо
розглядуваного питання. Пункт 8 ч. З ст. 129 Конституції України
визначає одну з основних засад судочинства — забезпечення апеляційного
та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених
законом. Вона характеризується як елемент права на судовий захист.

Стаття 12 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України»
передбачає право оскарження судового рішення в апеляційному порядку
учасниками судового процесу та іншими особами у випадках, передбачених
процесуальним законом [6]. Стаття 13 ЦПК містить положення, згідно з
яким право на апеляційне й касаційне оскарження судових рішень у
випадках та порядку, встановлених цим Кодексом, мають особи, які беруть
участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд
вирішив питання про їхні права й обов’язки.

Згідно з ч. 1 ст. 292 ЦПК сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив
питання про їх права й обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному
порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Окремо від
рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду
першої інстанції (ч. 2 ст. 292, ст. 293 ЦПК).

Відповідно до гл. 4 розд. 1 ЦПК учасників цивільного процесу розподілено
на дві групи: а) особи, які беруть участь у справі; б) інші учасники
цивільного процесу. До першої групи законодавець у справах позовного,
наказного та окремого провадження (крім сторін, заявників третіх осіб,
їх представників), також відніс органи й осіб, яким законом надано право
захищати права, свободи й інтереси інших осіб. До зазначеної категорії
учасників цивільного процесу належить і прокурор (ст. 45 ЦПК). Оскільки
прокурора, як учасника цивільного процесу, законодавчо віднесено до
осіб, які беруть участь у справі, йому за вимогами статей З, 13, 45, 46
і 292 ЦПК належить право апеляційного оскарження судових рішень у
цивільних справах.

Як бачимо, право апеляційного оскарження законодавець надав крім
матеріально заінтересованим особам, також прокуророві, який подає
апеляційну скаргу на неправосудне, з його погляду, рішення. Якщо ст. 290
ЦПК 1963 р. передбачала право прокурора на подачу апеляційного подання
на рішення або ухвалу суду тільки за умови участі його у справі, то за
новим ЦПК таке право прокуророві надається й тоді, коли він участі у
справі не брав (ч. 4 ст. 46 ЦПК). Отже, ЦПК 2004 р. розширив право
прокурора на апеляційне оскарження судових рішень.

За положенням ч. 1 ст. 292 ЦПК прокурор вправі оскаржити в апеляційному
порядку рішення суду, тобто порушити функціональну діяльність
апеляційної інстанції по перевірці рішень суду першої інстанції.
Парадоксально, що ст. 292 ЦПК 2004 р., на відміну від ст. 290 ЦПК 1963
р., чомусь обмежила це право лише сторонами й іншими особами, які мають
інтерес у перегляді судового рішення, не вирізняючи при цьому спеціально
фігуру прокурора.

Проте, будучи суб’єктом апеляційного провадження, він може виступати
ініціатором перегляду судових рішень у цивільних справах в апеляційному
порядку, тобто: (а) подавати апеляційні скарги до суду апеляційної
інстанції незалежно від участі у справі і (б) брати участь у розгляді
справи апеляційним судом, вважаючи ухвалене судом першої інстанції
рішення або постановлену ухвалу незаконними чи необґрунтованими.

За даними судової статистики у 2006р. в Україні збільшилася кількість
цивільних справ і матеріалів за апеляційними скаргами й поданнями
прокурорів на рішення й ухвали місцевих судів, що перебували у
провадженні апеляційних судів, — 115,4 тис. справ, що на 36,8% більше
показника попереднього року. З різних підстав повернено 16,4 тис. справ
і матеріалів (14,2%), які перебували в провадженні. Закінчено
провадження по 92,7 тис. справ за апеляціями, що складає 80,4% (76%) від
тих справ і матеріалів, що перебували у провадженні. Скарги, подання
задоволено по 39,8 тис. справ, або 42,9% (52,4%) від тих, провадження по
яких закінчено. Залишилися нерозглянутими 6,2 тис. справ, або 5,4% (6%)
від справ і матеріалів, які перебували в провадженні апеляційних судів.
На розгляді апеляційних судів у той же час перебувало 89,3 тис.
цивільних справ за апеляційними скаргами, поданнями тільки на рішення
(без ухвал, постанов) місцевих судів. Провадження закінчено по 72,1 тис.
справ, або 80,7% (75,8%) від тих, що перебували у провадженні.
Апеляційні скарги, подання задоволено по 27,2 тис. справ, або 37,7%
(50,2%) від тих, провадження по яких закінчено [13].

Участь прокурора в апеляційному провадженні викликається необхідністю
повторного розгляду цивільних справ, вирішених судом першої інстанції, з
метою перевірки законності й обґрунтованості постановлених по них рішень
та ухвал і захисту прав, свобод сторін, інших осіб, які беруть участь у
справі, та публічних інтересів.

Дійсно, у демократичній правовій системі є неприпустимим існування
нагляду прокуратури над судом, а тому за прокурором не може
закріплюватися право на перегляд усіх без винятку цивільних справ.
Прокурор, на нашу думку, має право на апеляцію лише в тих справах, у
провадженні яких брав участь він або інші державні органи, а також коли
рішення суду першої інстанції зачіпляє інтереси держави чи громадянина,
які неспроможні самі їх захистити. Ось чому, так би мовити,
«процесуальне місце» останніх в апеляційній інстанції за наявністю
приводів і підстав має право зайняти працівник прокуратури.

Перед судами, безумовно, постає низка проблем: якими критеріями
керуватися при прийнятті апеляційних скарг від прокурора, який не брав
участі в розгляді справи; чи можна суду на даній стадії давати оцінку
судовому рішенню з позиції того, чи стосується воно наявності порушення
прав та інтересів громадянина або державних чи суспільних інтересів та
ін. Конституція (ст. 55) гарантує кожному громадянину України право на
звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Звідси випливає, що
до суду із заявою про це може звернутися будь-який громадянин, який
вважає, що його права порушені, тобто це його суб’єктивне право. Тому
суду й не надано права приймати рішення порушені чи ні права особи, яка
звертається до суду, в момент прийняття від неї заяви. Інакше суд тільки
б тим і займався, що відмовляв у прийнятті заяв і скарг, вважаючи, що з
правами цих громадян усе в порядку [21, 71-75].

Резюмуючи викладене, можемо зробити такі висновки. Щодо положень ч. 4
ст. 46 ЦПК, то ставити питання про апеляційне оскарження вправі лише
прокурор або його заступник (керівники прокуратури). Помічники (старші
помічники) прокурора, прокурори відділів (управлінь), інші прокурорські
працівники, які не є керівниками відповідної прокуратури, мають право
лише знайомитися з матеріалами справи в суді з метою встановлення
підстави підготовки проекту апеляційної скарги. Виникає запитання:
подача апеляції — це право чи обов’язок прокурора? ЦПК розглядає подачу
апеляції як право (ч. 1 ст. 292 ЦПК). Аналогічну позицію закріплює й
Закон України «Про прокуратуру» (ст. 37). Але Генеральний прокурор
України в галузевому наказі №6-гн від 19 вересня 2005 р. «Про
організацію роботи по представництву в суді, захисту інтересів громадян
та держави при виконанні судових рішень» приписує прокурорам усіх рівнів
забезпечувати своєчасне реагування на незаконні рішення суду в цивільних
справах та якісну підготовку апеляційних скарг (п. 8).

Реалізація прокурором права на апеляційне оскарження також обумовлена
окресленими ст. 294 ЦПК строками. Строк подання заяви про приєднання до
апеляційного оскарження нині дещо розширено. Якщо за ЦПК 1963 р. (ст.
297) заяву можна було подавати в межах строку на апеляційне оскарження,
то за ЦПК 2004 р. заява про приєднання може бути подана до початку
розгляду справи в апеляційному суді.

Новелою ЦПК 2004 р. є те, що пред’явленню апеляційної скарги передує
подання заяви про апеляційне оскарження рішення або ухвали суду першої
інстанції. Заяву може бути подано протягом 5-10-ти днів із дня
проголошення рішення або ухвали суду першої інстанції.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 20 днів, а на
ухвалу суду — 10-ти після подання заяви про апеляційне оскарження (ч. ч.
1, 2 ст. 294 ЦПК). Апеляційна скарга може бути подана прокурором і без
попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо ця скарга
подається у строк, установлений для подання заяви про апеляційне
оскарження (ч. 4 ст. 295 ЦПК).

Важливе значення має зміст апеляції прокурора, тобто сутність його
звернення до вищого суду про повторний розгляд справи, тому що саме в
ньому визначаються межі розгляду справи апеляційною інстанцією. З нашого
погляду, центральною частиною апеляції є: 1) посилання прокурора на
наявність порушених, не поновлених чи недостатньо захищених нижчим судом
прав, свобод та законних інтересів громадян або держави, а також/чи
підстав вважати, що рішення місцевого суду не може набрати законної
сили, оскільки постановлено некомпетентним судом та/чи з порушенням
процедури провадження в справі; 2) визначення, у якому обсязі
оскаржується рішення суду першої інстанції (повністю чи частково); 3)
суть зверненої до апеляційного суду вимоги прокурора.

За загальним правилом прокурор має право доповнити, змінити, відкликати
або відмовитися від апеляційної скарги повністю або частково. Доповнення
чи зміна її можливі впродовж строку, передбаченого на апеляційне
оскарження. Відкликання апеляційної скарги можливе до початку розгляду
справи в апеляційному суді. При її відкликанні суддя, який готував
справу до розгляду в апеляційному суді, постановляє ухвалу про
повернення скарги (частини 1-3 ст. 300 ЦПК).

Важливою теоретичною і практичною проблемою є відсутність у вищестоящих
прокурорів права вносити зміни й доповнення до апеляції, поданої
прокурором-апелянтом. Як зазначено в ч. 1 ст. 300 ЦПК, право доповнити,
змінити чи відкликати апеляцію має особа, яка її подала, тобто це право
має лише прокурор, який брав участь у розгляді цивільної справи судом
першої інстанції, або прокурор (його заступник), який не брав участі у
справі, але подав апеляційну скаргу в порядку ч. 4 ст. 46 ЦПК. Разом із
тим ст. 40 Закону України «Про прокуратуру» надає право змінити чи
доповнити апеляцію крім прокурора, який вніс апеляційне подання, ще й
прокуророві вищого рівня. Іншими словами, існують практичні труднощі
щодо цього й в інших, у тому числі вищестоящих, прокурорів (наприклад, у
випадку хвороби прокурора, який брав участь у судовому розгляді справи
чи незгоди з його позицією вищестоящого прокурора).

Участь у суді апеляційної інстанції за загальним правилом забезпечує
прокурор (старший прокурор) відділу (управління), представництва
відповідної прокуратури області, АР Крим, м. Києва й Севастополя. На
практичному рівні цих прокурорів іменують «зональними».

Прокурор має право заявляти клопотання про виклик у судове засідання
свідків, про призначення експертизи, про залучення до участі у справі
спеціалістів і витребування інших доказів, подавати додатково докази,
давати пояснення, висловлювати свої міркування з окремих питань і по
суті справи, виступати у судових дебатах [44, 55-63].

Він вправі протягом усього часу розгляду справи відмовитися від
апеляційної скарги повністю або частково. Відмова можлива впродовж
усього часу розгляду справи в апеляційному суді. Одночасно з прийняттям
відмови від апеляційної скарги суд вирішує питання про закриття у
зв’язку з цим апеляційного провадження. У разі закриття останнього
прокурор, відмову якого було прийнято судом, позбавляється права на
повторне подання апеляційної скарги з тих же підстав (ч. 4 ст. 300 ЦПК).

Виникає запитання: чи обмежений прокурор, який бере участь у судовому
засіданні апеляційної інстанції, при вчиненні зазначених дій позицією
того прокурора, який брав участь у суді першої інстанції? ЦПК на це
запитання ствердної відповіді не дає, проте доцільність такого обмеження
викликає серйозні сумніви: адже вищестоящий прокурор, підтримуючи скаргу
в суді апеляційної інстанції, перетворюється на статиста, тоді як в силу
покладених на нього функцій і завдань він повинен займати активну
позицію в дослідженні доказів у справі.

Ось чому, вважаємо, у новому Законі України «Про прокуратуру» та чинному
ЦПК необхідно врахувати зазначені пропозиції, що дасть можливість як
прокуророві — ініціатору перегляду справи в апеляційному порядку, так і
прокуророві — учаснику апеляційного провадження ефективно виконувати
свої завдання в процесі розгляду апеляційної скарги в суді апеляційної
інстанції, що істотно зміцнить роль прокурора як представника публічної
влади, призначеного для захисту прав громадян і держави.

Прокурор, якого не задовольняє рішення або ухвала апеляційного суду,
може оскаржити їх у касаційному порядку, ініціювати розгляд справи у
зв’язку з винятковими обставинами, перегляд рішення або ухвали суду, які
набрали законної сили за нововиявленими обставинами (про це йтиметься у
наступних підрозділах посібника).

3.2. Участь прокурора у провадженні цивільних справ касаційною
інстанцією.

Однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення касаційного
оскарження рішення суду (п. 8 ч. З ст. 129 Конституції України).
Можливість перевірки законності судових рішень не лише в апеляційному, а
й у касаційному порядку є додатковою гарантією захисту суб’єктивних прав
та інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються
законом. Завдання суду касаційної інстанції не обмежується лише
перевіркою законності судових рішень і виправленням судових помилок.
Особливе значення має пов’язана з розглядом конкретних справ діяльність
суду касаційної інстанції зі спрямування судової практики, забезпечення
суворого й неухильного додержання судами норм матеріального і
процесуального права, однакового і правильного застосування
законодавства. Як зазначають П. Шевчук і В. Кривенко, ця стадія
цивільного процесу є екстраординарною (виключною), на якій
забезпечується додаткова перевірка судових актів [94, 29].

Виходячи з положень ч. 4 ст. 46 і ст. 324 ЦПК, прокурор незалежно від
того, чи брав він участь у справі, має право подавати касаційні скарги
відповідно на рішення або ухвали суду першої й апеляційної інстанції з
підстав їх незаконності. Але це право прокурора є і його обов’язком.
Генеральний прокурор України у наказі № 6-гн від 19 вересня 2005 р.
зобов’язує не залишати без реагування необґрунтовані рішення чи ухвали
суду по справах, розглянутих з участю прокурора, своєчасно подавати на
них мотивовані касаційні скарги, зазначаючи при цьому, який закон судом
порушено і яка пропозиція щодо скасування або зміни рішення вноситься
(п. 8).

Право прокурора на подання касаційної скарги, який представляє інтереси
громадянина або держави в суді касаційної інстанції, врегульовано також
положеннями статей 361 і 37 Закону України «Про прокуратуру». При цьому
в чинному законодавстві не передбачається обов’язкової участі прокурора
саме в цій справі, рішення в якій оскаржується в касаційному порядку.

Участь прокурора в провадженні цивільних справ у касаційній інстанції,
спрямована на захист прав громадян і державних інтересів, сприяє
виконанню вимог закону про всебічний, повний та об’єктивний розгляд
справ і постановлення судових рішень, що ґрунтуються на законі [44,
55-63].

Касація (лат. — скасування, знищення) — спосіб оскарження судових
рішень, що набрали чинності, на підставі неправильного застосування
судом норм матеріального права чи порушення ним норм права
процесуального [92, 9-24].

На відміну від апеляційного провадження у касаційному відбувається лише
перегляд справи з питань матеріального та процесуального права (тобто
фактичні обставини справи не досліджуються). У такий спосіб рішення
переглядається виключно у правовому аспекті, а підставами касаційного
оскарження відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК може бути тільки неправильне
застосування судом норм матеріального права чи порушення норм права
процесуального. До того ж у касаційному порядку можуть бути оскаржені
лише рішення й ухвали, постановлені судом першої інстанції, які вже
розглядалися в апеляційній інстанції, або ж рішення й ухвали апеляційних
судів. З огляду на те, що ухвали й рішення, постановлені судами
апеляційної інстанції, набирають чинності негайно після оголошення,
предметом касаційного розгляду можуть бути тільки ті з них, що вже
набрали законної сили (нагадаємо, що в апеляційному порядку, навпаки,
можна оскаржити лише рішення, які ще не набули чинності).

Отже, у касаційному порядку можуть бути переглянуті рішення (ухвали)
суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку. За ст.
324 ЩІК об’єктами касаційного оскарження можуть бути рішення й ухвали
суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також
рішення й ухвали апеляційного суду. Крім того, ухвали суду першої
інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також
постановлені за результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду
можуть бути оскаржені у касаційному порядку, якщо вони перешкоджають
подальшому провадженню у справі.

За новим ЦПК ухвали суду першої інстанції, розглянуті в апеляційному
суді та прийняті і результатами їх перегляду ухвали апеляційного суду,
допускаються до касаційного оскарження не у всіх випадках, а лише коли
це не дає можливості продовжувати провадження у справі. І це логічно,
адже інші рішення (ухвали), які не перешкоджають подальшому провадженню
у справі, можуть бути розглянуті в межах касаційного оскарження рішень
суду першої інстанції, розглянутих апеляційною інстанцією, та рішень
апеляційного суду [40].

Наприклад, у провадженні Верховного Суду України в 2006 р. за
касаційними скаргами й поданнями прокурорів перебувало 40,5 тис. справ,
що на 68,5% більше 2005р.; із них 27,9 тис. справ надійшло на розгляд
саме в зазначеному році. На розгляд Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в 2006 р. було передано 2,1 тис. справ, із них у
314 справах, на які внесено касаційні скарги (подання), виконання рішень
зупинено. Відмовлено у переданні справ на розгляд зазначеної Судової
палати за 7,9 тис. касаційними скаргами (поданнями). Залишилися не
розглянутими 28,6 тис. цивільних справ, або 70,6% (52,7%) від тих, що
перебували у провадженні касаційної інстанції. Загалом на розгляді
всього складу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
перебувало 3,3 тис. цивільних справ, що на 3,7% більше, ніж у 2005 р.
Розглянуто 1,9 тис. справ, або 57,8% (60,9%) від усіх тих, що перебували
на розгляді, у тому числі із задоволенням касаційних скарг (подань) -1,2
тис, або 60,7% (74,3%) від розглянутих у касаційному порядку. Усього в
касаційному порядку змінено і скасовано 1,2 тис. рішень і ухвал судів у
цивільних справах, у тому числі: 656 рішень і 141 ухвалу місцевих судів;
28 рішень і 31 ухвалу апеляційних судів; 267 рішень і 44 ухвали,
прийнятих в апеляційному порядку. Найбільше в касаційному порядку
скасовано судових рішень, постановлених судами: м. Києва — 143, Одеської
області — 123 та Автономної Республіки Крим — 82. На новий судовий
розгляд направлено 884 справи, або 76,2% від усіх скасованих у
касаційному порядку рішень, ухвал у цивільних справах, із них — у суді
першої інстанції — 700 справ. У 30 справах провадження закрито, в
касаційному порядку поставлено 124 нових рішення [13].

У цивільному процесі, який в умовах сьогодення ґрунтується на засадах
змагальності й диспозитивності, набуває особливого значення форма та
зміст касаційної скарги, оскільки саме в межах зазначеного
процесуального документа суд касаційної інстанції перевірятиме
правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального або процесуального права (ст. 338 ЦПК). Передусім
касаційна скарга виконується прокурором у письмовій формі й має містити
обов’язкові реквізити, передбачені ст. 326 ЦПК, бути підписаною доданими
копіями й письмовими матеріалами згідно до числа осіб, які брали участь
у справі, поданої до суду касаційної інстанції.

У ЦПК 2004 р. збільшено строк на касаційне оскарження до 2-х місяців із
дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (ст.
325), тобто з моменту їх проголошення. ЦПК передбачає також подання
касаційної скарги безпосередньо до касаційної інстанції, а не через суд
першої інстанції, як це було раніше.

ЦПК також вказує, що касаційною інстанцією в цивільних справах є суд,
визначений Законом «Про судоустрій України» як суд касаційної інстанції
в цих справах (ст. 323 ЦПК). Цим же Законом названа система судів
загальної юрисдикції: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд
України, Касаційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд
України. Проте Рішенням Конституційного Суду від 11 грудня 2003 р., №
20-рп/2003 у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів
щодо конституційності п. 3 ч.2 ст. 18, статей 32 — 37, пп. 5 п. З роз.
VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про судоустрій України»
зазначені норми, які визнані неконституційними й утратили чинність із
дня ухвалення Рішення. Конституційний Суд виходив з того, що системний
аналіз положень частин 2, 3 і 4 ст. 125 і п. 8 ч. З ст. 129 Конституції
засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується
зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в
апеляційній і касаційній інстанціях). За змістом цих положень
апеляційною інстанцією названі апеляційні суди, а касаційне провадження
може здійснюватися в касаційних судах, визначених у ст. 125 Конституції.
Таким чином, Конституційний Суд дійшов висновку, що утворення в системі
судів загальної юрисдикції Касаційного суду суперечить статтям 125 і 129
Конституції. Отже, можна зробити висновок, що єдиною касаційною
інстанцією в цивільному судочинстві на сьогодні залишається Верховний
Суд України, тобто його Судова палата у цивільних справах [95].

Виходячи з диспозитивних засад цивільного судочинства, прокурор, який
подав касаційну скаргу до Верховного Суду України, вправі: 1) доповнити
чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження; 2) відкликати її
до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції; 3) відмовитися
від неї до закінчення касаційного провадження (ст. 330 ЦПК). Доповнити,
змінити касаційну скаргу має право також прокурор вищого рівня (ст. 40
Закону України «Про прокуратуру»).

Протягом 10-денного строку (ст. 327 ЦПК) з дня надходження скарги
суддя-доповідач вирішує питання про прийняття касаційної скарги до
розгляду касаційним судом. За наявності клопотання особи, яка подала
скаргу, суд У разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання
рішення (ухвали). Після цього, якщо постановлено ухвалу про прийняття
касаційної скарги, суд касаційної інстанції в 10-денний строк витребовує
справу, надсилає копії касаційної скарги й доданих до неї матеріалів
особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, протягом якого
можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу (ст. 328 ЦПК).

ЦПК не містить положень, які обмежували б строк, упродовж якого можуть
бути подані заперечення на касаційну скаргу, тобто це прерогатива суду.
У частині права на приєднання до касаційної скарги осіб, які беруть
участь у справі й виступають на стороні особи, яка подала касаційну
скаргу, зміни стосуються обмеження строку на цю дію лише протягом 10
днів із дня одержання копії касаційної скарги (ч. 2 ст. 329 ЦПК), тоді
як ЦПК 1963 р. передбачав право на це впродовж усього строку на
касаційне оскарження. Особа, яка приєдналася до касаційної скарги,
повинна також зазначити про своє бажання взяти участь у її розгляді
судом касаційної інстанції. Зазначена норма фактично надає повноваження
суду касаційної інстанції не викликати цю особу до участі в розгляді
справи [40].

Зазначимо й наступні положення. Після отримання справи суддя-доповідач
протягом 10-ти днів готує доповідь, у якій викладає обставини, необхідні
для ухвалення рішення суду касаційної інстанції, з’ясовує питання про
склад осіб, які беруть участь у справі (ст. 331 ЦПК). Після цього
провадиться попередній розгляд справи (ст. 332 ЦПК), який повинен
відбутися упродовж 5-ти днів після складання доповіді
суддею-доповідачем.

У попередньому судовому засіданні суддя-доповідач доповідає колегії у
складі 3-х суддів про проведення підготовчої дії й обставини, необхідні
для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції (ч. 2 ст. 332
ЦПК). Останній відхиляє касаційну скаргу й залишає рішення без змін,
якщо немає підстав для скасування судового рішення (ч. З ст. 332 ЦПК).
Суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав,
які тягнуть за собою обов’язкове скасування судового рішення (ч. 4 ст.
332 ЦПК). Він призначає справу до судового розгляду, якщо не існує
підстав, установлених частинами 2, З ст. 332 (ч. 5 ст. 332 ЦПК). Справа
призначається до судового розгляду, якщо хоча б один із суддів дійшов
такого висновку. Про це постановляється ухвала, яка підписується всім
складом суду.

На жаль, зі ст. 332 ЦПК не зрозуміло, що законодавець мав на увазі, коли
в ч. 5 зазначив, що справа призначається до судового розгляду за
відсутності підстав, установлених частинами 2, 3 ст. 332, тобто
обставин, необхідних для ухвалення судового рішення судом касаційної
інстанції.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 333 ЦПК (у редакції Закону від 8 вересня
2005 р., № 2875-ІУ) у касаційному порядку справа розглядається колегією
у складі 5-ти суддів без повідомлення осіб, які беруть участь у справі.
У разі необхідності особи, які брали участь у справі, можуть бути
викликані для надання пояснень у справі.

У касаційному порядку може бути перевірено лише правильність
застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального
чи процесуального права. Касаційна інстанція не наділена правом
установлювати або/та вважати доведеними обставини, що не були зазначені
в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або
недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над
іншими тощо (ч.1 ст. 335 ЦПК).

Суд у касаційній інстанції перевіряє законність судових рішень лише в
межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (ч. 2 ст. 335
ЦПК). У свою чергу, суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо
під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм
матеріального права або порушення норм права процесуального, які є
обов’язковою підставою для скасування рішення (ч. З ст. 335 ЦПК).

Прокурор під час розгляду справи в касаційному порядку може наводити
тільки ті доводи, які стосуються підстав касаційного розгляду справи,
тобто правильності застосування судом першої інстанції або апеляційним
судом норм матеріального чи процесуального права. Він повинен зазначити
норми, які були порушені чи неправильно застосовані судом, і вказати, в
чому саме вони полягали.

З нашого погляду, для підтримання касаційної скарги прокурор обов’язково
має брати участь у судовому засіданні касаційної інстанції, про день і
час якого повинен бути повідомленим завчасно. У наказі Генерального
прокурора України № б-гн від 19 вересня 2005 р. участь прокурорських
працівників у суді касаційної інстанції запропоновано забезпечувати
галузевому управлінню представництва Генеральної прокуратури України (п.
8.3).

У разі скасування судового рішення й направлення справи на новий розгляд
касаційний суд має зазначити, які порушення права було допущено судом
першої або апеляційної інстанції (ст. 345 ЦПК).

Рішення суду касаційної інстанції або його вступна й резолютивна частини
проголошуються прилюдно зразу ж після закінчення судового розгляду.
Головуючий роз’яснює його зміст. У разі проголошення в судовому
засіданні тільки вступної й резолютивної частин судового рішення суд
повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися
з повним рішенням суду (статті 347 і 218 ЦПК).

Якщо касаційну скаргу на судове рішення було подано в межах строку на
касаційне оскарження, але вона надійшла до суду касаційної інстанції
після закінчення касаційного розгляду або якщо строки на подання
касаційної скарги у зв’язку з пропущенням їх з поважних причин було
поновлено або продовжено й особа, яка подала касаційну скаргу, не була
присутня під час розгляду справи, суд касаційної інстанції розглядає
таку справу за правилами, встановленими гл. 2 роз. V ЦПК. Залежно від
обґрунтованості такої скарги суд постановляє ухвалу або рішення на
загальних підставах. При цьому може бути скасовано ухвалу або рішення
суду касаційної інстанції (ч. 2 ст. 348 ЦПК).

3.3. Участь прокурора у провадженні цивільних справ у зв’язку з
винятковими й нововиявленими обставинами

а) виняткові обставини. Порівняно з ЦПК 1963 р. у Кодексі 2004 р.
(статті 353 — 360 гл. З розд. V) норми щодо перегляду судових рішень у
зв’язку з винятковими обставинами виділені в окрему главу. Перегляд
судових рішень з цих підстав — один з видів провадження у цивільному
процесі, окрема його стадія. Такий перегляд є особливим і має певні
відмінності порівняно з іншими видами, зокрема, з переглядом судових
рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами [20, 42-45; 30; 31;
32;33].

Поряд з підставами перегляду за нововиявленими обставинами ЦПК
передбачає перегляд судових актів у зв’язку з винятковими обставинами.
Тим самим введено по суті нову форму перегляду судових актів, що набрали
законної сили [261]. Підставами такого перегляду є виявлення після
касаційного розгляду справи неоднозначного застосування судами загальної
юрисдикції одного й того ж положення закону або його застосування
всупереч нормам Конституції України, а також якщо у зв’язку з цими
рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною,
встановила факт порушення останньою міжнародних зобов’язань.

На практичному рівні справ виняткового провадження небагато. Наприклад,
за даними судової статистики у 2006 р. за винятковими обставинами в
Україні розглянуто 255 заяв, із яких 11 задоволено, за 150 заявами в
задоволенні відмовлено. Повернено 93 справи для виконання вимог статей
321 і 322 ЦПК та одну заяву — у зв’язку з відмовою від касаційної
скарги. Залишилися нерозглянутими 96 заяв [13].

Стаття 353 ЦПК встановлює, що сторони та інші особи, які беруть участь у
справі, а також особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішував
питання про їх права й обов’язки, мають право оскаржити до Верховного
Суду України судові рішення в цивільних справах у зв’язку з винятковими
обставинами після їх перегляду в касаційному порядку. Такі рішення
переглядаються, якщо вони оскаржені прокурором з мотивів:

неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одного й
того самого положення закону;

визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої
визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов’язання останньої
(ст. 354 ЦПК).

Як бачимо, у ЦПК передбачено лише дві підстави перегляду справи у
зв’язку з винятковими обставинами. Зокрема, перша підстава є метою
забезпечення єдності розуміння й застосування норм матеріального права;
щодо другої підстави перегляду, то вона можлива в разі встановлення
факту порушення Україною міжнародних зобов’язань [65].

Загальновідомо, що закордонний юрисдикційний орган — це міжнародний
судовий чи арбітражний орган, згода на здійснення юрисдикції яким щодо
України надана відповідно до укладеного належним чином міжнародного
договору або в інший спосіб згідно із законами України, а також судовий,
арбітражний орган іноземної держави.

Скарга у зв’язку з винятковими обставинами подається прокурором протягом
місяця з дня виявлення останніх (ч. 1 ст. 355 ЦПК). Указаний
процесуальний строк є значно скороченим порівняно із зазначеною нормою
ст. 3473 ЦПК 1963 р., згідно з якою встановлювався 3-місячний строк із
дня відкриття виняткових обставин. Таким чином, законодавством
встановлено чітке визначення строку подання скарги у зв’язку з
винятковими обставинами: місячний строк обчислюється з того дня, коли
прокурору стало відомо про виняткові обставини.

Слід звернути увагу на розбіжності у статтях 46 і 355 чинного ЦПК щодо
форми звернення прокурора до Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України про оскарження судового рішення у зв’язку з
винятковими обставинами. У ч. 4 ст. 46 ЦПК передбачено, що прокурор
вправі знайомитися з матеріалами справи в суді з метою вирішення питання
про наявність підстав для подання заяви про перегляд рішення у зв’язку з
винятковими обставинами, а ст. 355 цього Кодексу наголошує саме на
поданні скарги. Отже, вважаємо, що ст. 46 ЦПК необхідно привести у
відповідність до положень ст. 355, передбачивши, що прокурор вправі
знайомитися з матеріалами справи в суді саме з метою подання скарги про
перегляд рішення у зв’язку з винятковими обставинами.

Частинами 2 та 3 ст. 355 ЦПК передбачається, що скарга у зв’язку з
винятковими обставинами подається разом з оскаржуваним судовим рішенням
за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні, яка за
формою та змістом повинна відповідати вимогам ст. 326 ЦПК, установленим
до касаційної скарги. Скарга у зв’язку з винятковими обставинами
подається в письмовій формі із зазначенням:

найменування суду, до якого вона подається;

ім’я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або
місцезнаходження;

ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце
проживання або місцезнаходження;

рішення (ухвала), що оскаржується;

в чому полягає неправильність застосування судом норм матеріального
права чи порушення норм процесуального права;

клопотання особи, яка подає скаргу;

7) перелік письмових матеріалів, що неї додаються.

Скарга у зв’язку з винятковими обставинами підписується прокурором. До
неї додаються її копії, а також матеріали відповідно до числа осіб, які
беруть участь у справі. Таким чином, ч. З ст. 355 ЦПК встановлює
необхідні для скарги реквізити осіб, які беруть участь у справі. Ці
реквізити є однорідними щодо всіх подібних процесуальних документів. Суд
залишає скаргу без руху в разі її оформлення без дотримання встановлених
вимог, про що суддею-доповідачем у 10-денний строк з моменту її
отримання виноситься відповідна ухвала (ч. 4 ст. 355 ЦПК).

Статтею 356 ЦПК встановлюється порядок допуску скарги до провадження у
зв’язку з винятковими обставинами. Але він застосовується лише до
скарги, поданої з підстав оскарження мотивів неоднакового застосування
судом (судами) касаційної інстанції одного й того самого положення
закону. Питання допуску скарги до провадження й витребування справи
вирішується протягом 15 днів із дня її надходження колегіально у складі
7-ми суддів Верховного Суду України. При цьому таке питання вирішується
без участі осіб, які беруть участь у справі.

Порівняно з ЦПК 1963 р. у ст. 356 ЦПК 2004 р. встановлена аналогічна
процедура допуску, яка існує в касаційному провадженні Верховного Суду
України нині. Скарга вважається допущеною до провадження для подальшого
розгляду, якщо хоча б три судді дійшли висновку про таку необхідність.
При цьому суд обов’язково виносить ухвалу про допуск скарги до
провадження у зв’язку з винятковими обставинами й витребування справи
або про відмову в цьому.

У разі допуску скарги й витребування справи ухвала надсилається до
відповідного суду, тобто того, у якому розглядалася справа. Копії ухвали
разом зі скаргою надсилаються особам, які беруть участь у справі. Якщо в
допуску скарги до провадження відмовлено, копія такої ухвали
надсилається лише особі, яка подала скаргу. При допущенні скарги до
провадження і витребування справи суд може ухвалою зупинити виконання
судових рішень. Ця норма поширюється також на скарги щодо визнання
судового рішення міжнародною судовою установою таким, що порушує
міжнародні зобов’язання України (ч. 2 ст. 354 ЦПК). Ухвали суду щодо
допуску або відмови у ньому оскарженню не підлягають.

У ч. 2 ст. 357 ЦПК зазначено, що розгляд справи в порядку провадження у
зв’язку з винятковими обставинами здійснюється колегією суддів Судової
палати в цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менше
двох третин її чисельності. Але якщо після касаційного розгляду справи
виявлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції одного й
того самого положення закону, норма вказаного пункту щодо кількісного
складу Суду вже не діє. На відміну від аналогічної норми ЦПК 1963 р.,
якою визначено порядок перегляду рішень та ухвал за скаргами в разі
неоднозначного застосування одного й того ж положення закону, але судами
загальної юрисдикції, в такому випадку справа розглядається колегією
суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду
України за наявності не менше двох третин чисельності кожної палати.

Норми ст. 358 ЦПК встановлюють повноваження Верховного Суду при розгляді
справи у зв’язку з винятковими обставинами, до яких належить:

постановити ухвалу про відхилення скарги прокурора й залишення рішення,
ухвали без змін;

постановити ухвалу про повне або часткове скасування судового рішення й
направити справу на новий розгляд відповідно в суд першої, апеляційної
або касаційної інстанції, де справа слухається за правилами,
встановленими ЦПК;

постановити ухвалу про скасування судового рішення й залишити в силі
судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або
касаційної інстанції;

4)постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження
у справі або залишити заяву без розгляду;

5) скасувати судові рішення й ухвалити нове рішення по суті справи або
змінити рішення, не передаючи на новий розгляд.

У випадках, коли судом апеляційної чи касаційної інстанції не були
усунені порушення закону, допущені судом першої інстанції, або порушення
закону були одночасно допущені судом першої, апеляційної й касаційної
інстанцій, Верховний Суд скасовує всі ухвали й рішення у справі.

Верховний Суд України скасовує або змінює ухвалені у справі у зв’язку з
винятковими обставинами судові рішення лише з підстав неоднакового
застосування судом (судами) касаційної інстанції одного й того самого
положення закону й визнання судового рішення міжнародною судовою
установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує
міжнародні зобов’язання України (ст. 359 ЦПК).

Результатом провадження у зв’язку з винятковими обставинами є рішення
або ухвала Верховного Суду, які відповідно до ст. 360 ЦПК набирають
законної сили з моменту їх проголошення й не підлягають оскарженню.

б) нововиявлені обставини. Самостійним видом перевірки законності й
обґрунтованості судових рішень, який забезпечує їх правильність із
фактичної та правової сторони, є перегляд судових актів у зв’язку з
нововиявленими обставинами, предметом якого можуть бути рішення й
ухвали, що набрали чинності, судів будь-якої інстанції — і першої, і
апеляційної, і касаційної. Зазначений спосіб

перегляду спрямовано на дослідження в судовому розгляді нововиявлених
обставин, які не були його предметом з незалежних від суду чи від осіб,
які брали участь у справі, причин для встановлення їх можливого впливу
на результати розгляду справи і скасування відповідних судових рішень
[30; 31; 32].

На відміну від провадження у зв’язку з винятковими обставинами, вид
провадження, що аналізується, застосовується на практиці значно ширше. У
2006 р. в Україні у зв’язку з нововиявленими обставинами на розгляді в
судах перебувало 4,1 тис. заяв, з яких 3,5 тис. розглянуто з винесенням
ухвали (постанови). Задоволено 1,8 тис. заяв, у тому числі скасовано 1,6
тис. рішень і 192 ухвали судів, за 1,4 тис. заявами у задоволенні
відмовлено, залишилися нерозглянутими 610 заяв [13].

Відновлення справ у зв’язку з нововиявленими обставинами вважається
виключним за своєю суттю порядком перегляду судових рішень. Виключність
у цьому порядку виявляється щодо і суб’єктів звернення, і підстав, і
порядку провадження. Заяви про перегляд рішень та ухвал у зв’язку з
нововиявленими обставинами можуть бути подані сторонами, іншими особами,
які беруть участь у справі, у тому числі прокурором незалежно від його
участі в попередніх стадіях цивільного процесу.

Таким чином, рішення або ухвалу суду, якими закінчено розгляд справи, і
які набрали законної сили, а також судовий наказ (новела ЦПК) можуть
бути переглянуті за заявою прокурора у зв’язку з нововиявленими
обставинами незалежно, повторимося, від того, чи брав він участь у
справі (ч. 4 ст. 46 ЦПК).

Правове становище прокурора у провадженні цивільних справ у зв’язку з
нововиявленими обставинами визначається нормами ЦПК, якими встановлено
порядок провадження в судах першої чи апеляційної інстанцій, а також
статтями 361 — 366 цього Кодексу. Підставами для перегляду рішення,
ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є:

істотні для справи обставини, що не були або не могли бути відомі особі,
яка звертається із заявою, на час розгляду справи;

установлені вироком суду, що набрав чинності, завідомо неправдиві
показання свідка, завідомо неправдивий висновок експерта, завідомо
неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що
призвели до ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення;

скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення
чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду;

установлена Конституційним Судом України неконституційність закону,
іншого правового акта чи їх окремих положень, застосованих судом при
вирішенні справи, якщо рішення суду не виконано (ст. 361 ЦПК).

Для визнання певної обставини нововиявленою необхідно, щоб відповідний
юридичний факт, який має істотне значення для вирішення справи, вже
існував на момент її розгляду. У випадку ж, якщо певні обставини виникли
чи змінилися вже після винесення відповідним судом рішення, вони не
можуть бути визнані нововиявленими — такі обставини є новими й можуть
бути підставою не для перегляду рішення чи ухвали суду у зв’язку з
нововиявленими обставинами, а для пред’явлення нового позову.
Нововиявленими можуть бути лише ті обставини, що не були або не могли
бути відомими під час розгляду справи як стороні, яка заявила про це
згодом, так і всім іншим особам, які беруть участь у справі, а також
суду, бо інакше підстав для перегляду рішення за нововиявленими
обставинами не існує.

Отже, виявлені обставини мають бути не просто новими, а повинні мати
таке значення, що якби вони були подані суду, який розглядав справу по
суті, то він, вірогідно, виніс би інше рішення. Інакшими словами,
очевидність помилковості прийнятого рішення має бути достатньо високою.
Ці обставини повинні бути достовірно встановленими і суттєвими для
справи, тобто це той випадок, коли сумніви мають тлумачитися на користь
залишення прийнятого рішення суду в силі, а не навпаки, оскільки цього
вимагає необхідність підтримання стабільності судових рішень [20,
42-45].

Строк подання заяв про перегляд рішень у зв’язку з ново-виявленими
обставинами становить 3 місяці з дня встановлення обставин, які є
підставою для перегляду рішення. Залежно від типу підстав цей строк
згідно зі ст. 362 ЦПК обчислюється (а) з дня виявлення обставин, що
мають суттєве значення для справи; (б) з дня, коли вирок у кримінальній
справі набирає законної сили; (в) з дня набрання чинності вироком,
рішенням чи ухвалою суду або ж винесення іншим органом постанови,
протилежної за своїм змістом тому вироку, ухвалі чи постанові, на яких
було обґрунтовано рішення або ухвалу, що переглядається у зв’язку з ново
виявленими обставинами; (г) з дня ухвалення Конституційним Судом України
рішення про визнання закону, що був застосований судом при вирішенні
справи, неконституційним.

Отже, заява про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу у зв’язку з
нововиявленими обставинами може бути подана прокурором протягом 3-х
місяців з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду (ч. 1
ст. 362 ЦПК). Пропущений строк може бути поновлено за умови, якщо суд
визнає причини його пропущення поважними (ч. 1 ст. 73 ЦПК). При цьому
прохання про поновлення пропущеного строку подається одночасно з заявою
про перегляд рішення чи ухвали. У випадку, якщо суд не знайде підстав
для поновлення вказаного строку, заява відповідно до ч. 2 ст. 72 ЦПК
залишається без розгляду.

Рішення, ухвала суду чи судовий наказ переглядаються у зв’язку з
нововиявленими обставинами тим судом, який їх постановив. Отже, заява
прокурора розглядається судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу
або видав судовий наказ (ч. 1 ст. 363 ЦПК).

Заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами
розглядаються за правилами, які регулюють розгляд справи в судовому
засіданні, з урахуванням особливостей щодо даного питання. Прокурор,
який подав заяву, виступає в процесі як заявник, першим дає пояснення й
виступає у дебатах, а за рештою осіб, які беруть участь у справі,
зберігається його попереднє процесуальне становище [44, 55-63].

За результатами розгляду заяви суд або постановляє ухвалу про
задоволення заяви і скасування рішення у зв’язку з нововиявленими
обставинами, або ж відмовляє в її задоволенні, якщо заява є
необґрунтованою (ч. 1 ст. 365 ЦПК). У разі скасування рішення чи ухвали
внаслідок перегляду за нововиявленими обставинами справа розглядається
судом за правилами, встановленими ЦПК для певної судової інстанції.
Проте в чинному законодавстві, на жаль, не врегульовано питання про
тривалість часу між переглядом судового рішення у зв’язку з
нововиявленими обставинами й розглядом справи по суті.

3.4. Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судового рішення,
ухваленого за позовом (заявою) прокурора.

Із прийняттям ЦПК 2004 р. зазнали значного переосмисленню процедури, що
стосуються виконання рішень у цивільних справах. Насамперед VI розділ
цього Кодексу регламентує порядок виконання судових рішень у цивільних
справах і рішень інших органів (посадових осіб), а саме: (а)
процесуальні питання, пов’язані з негайним виконанням судових рішень,
(б) порядок звернення судових рішень до виконання, (в) порядок видачі
дубліката виконавчого документа, (г) порядок поновлення пропущеного
строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання, (д) мирова
угода в процесі виконання рішення суду, (є) інші процесуальні питання,
пов’язані з виконанням рішень судів. Розділ є новелою, тобто таким, що
не містився в ЦПК 1963 р. Його завдання — приведення цивільного
процесуального законодавства України у відповідність до Закону України
«Про виконавче провадження» [5].

Виконання судових рішень є самостійною стадією цивільного процесуального
права. Оскільки завданнями цивільного судочинства є справедливий,
неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою
захисту порушених, невизнаних або заперечуваних прав, свобод чи
інтересів фізичних осіб, інтересів юридичних осіб, інтересів держави, то
в разі невиконання судового рішення не буде ні досягнено кінцевого
результату, ні здійснено захисту порушеного права, тобто залишаться
невиконаними завдання цивільного судочинства [87; 88, 56-60].

Як свідчить практика, низький рівень реального виконання судових рішень
за позовами прокурорів зумовлено в низці випадків невжиттям позивачами,
в інтересах яких звернувся до суду прокурор із позовом, своєчасних
заходів щодо звернення судового рішення до виконання, тобто позивачі не
звертаються до суду із заявами про видачу виконавчих листів, не
направляють виконавчі документи для виконання до органів державної
виконавчої служби. Певним чином це зумовлено змінами в законодавстві,
відповідно до якого раніше суди самі звертали свої рішення до виконання.
Тепер же не всі позивачі обізнані в цьому і сприйняли зміни чинного
законодавства [14]. Проаналізуємо окремі його положення.

Згідно зі ст. 367 ЦПК суд допускає:

негайне виконання рішень у справах про стягнення аліментів — у межах
суми платежу за один місяць;

присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за
один місяць;

відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або
смертю фізичної особи, — у межах суми стягнення за один місяць;

поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу
роботу працівника;

відібрання дитини й повернення її тому, з ким вона проживала;

розкриття банком інформації щодо юридичних і фізичних осіб, яка містить
банківську таємницю.

Як бачимо, законодавець спирався на ст. 25 Закону України «Про виконавче
провадження», але разом тим надав вичерпний, оновлений перелік обставин,
відповідно до яких допускається негайне виконання рішення суду.

Окрім цього суд при ухваленні рішення може:

допустити негайне його виконання в разі стягнення всієї суми боргу при
присудженні платежів щодо стягнення аліментів — у межах суми платежу за
один місяць;

присудити працівникові виплату заробітної плати, але не більше ніж за
один місяць;

відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або
смертю фізичної особи, — у межах суми стягнення за один місяць.

Отже, місцевий суд, що розглянув справу за позовом прокурора вирішує
питання, пов’язані з направленням на виконання рішення суду (ч. 1 ст.
368 ЦПК). Відповідно до рішення, що набрало законної сили, за заявою
стягувача судом видається виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого
рішення належить передати майно, що перебуває в декількох місцях або
якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох
відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати декілька
виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати
за кожним виконавчим листом. Новелою є те, що виконавчі документи про
стягнення судового збору надсилаються судом до місцевих органів
державної податкової служби.

Якщо судом було вжито заходів щодо забезпечення позову за заявою осіб,
на користь яких ухвалено судове рішення, він разом з виконавчим листом
видає копію документів, які підтверджують виконання ухвали суду про
забезпечення позову.

Виконавчий документ, який подається до виконання, повинен відповідати
вимогам ст. 19 Закону України «Про виконавче провадження». У ньому
повинні бути зазначені:

назва документа, дата видачі й найменування органу, посадової особи, які
видали документ;

дата і номер рішення, за яким його видано;

найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по
батькові для фізичних осіб) стягувача й боржника, їх місцезнаходження
(для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб),
ідентифікаційний код суб’єкта господарської діяльності стягувача й
боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний
ідентифікаційний номер стягувача й боржника за його наявності (для
фізичних осіб — платників податків), а також інші відомості, якщо вони
відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які
ідентифікують стягувача й боржника чи можуть сприяти примусовому
виконанню: дата й місце народження боржника, його місце роботи (для
фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо;

резолютивна частина рішення;

дата набрання чинності рішенням;

строк подання виконавчого документа до виконання.

Виконавчий документ має бути підписаний уповноваженою посадовою особою і
скріплений печаткою. Законом можуть бути встановлені також інші
додаткові вимоги до виконавчих документів.

При втраті виконавчого документа суд, що видав даний виконавчий
документ, може видати дублікат за заявою стягувача чи державного
виконавця. Заява про видачу дубліката розглядається в судовому засіданні
з викликом сторін та заінтересованих осіб, неявка яких не є перешкодою
для вирішення цього питання. За видачу дубліката виконавчого документа
стягувачеві справляється плата в розмірі, встановленому Кабінетом
Міністрів (ст. 370 ЦПК).

При пропущенні стягувачем строку подання виконавчого документа до
виконання цей строк може бути поновлено судом за заявою стягувача. Заява
про поновлення пропущеного строку подається до суду, який видав
виконавчий лист, або до суду за місцем виконання і розглядається в
судовому засіданні з повідомленням сторін, які беруть участь у справі.
їхня неявка не є перешкодою

для вирішення цього питання. Суд повинен розглянути таку заяву в
10-денний строк (ст. 371 ЦПК).

У процесі виконання виконавчого документа між сторонами може бути
укладено мирову угоду. Стягувач також може відмовитися від примусового
виконання в процесі виконання рішення. Відмова подається до державного
виконавця в письмовій формі, після чого останній у триденний строк
передає її до суду за місцем виконання рішення для затвердження. Суд має
право перевірити й не визнати мирової угоди або не прийняти відмови
стягувача від примусового виконання рішення суду, якщо це суперечить
закону або порушує права чи свободи інших осіб. За результатами розгляду
мирової угоди або відмови від примусового виконання суд постановляє
ухвалу згідно з положеннями цього Кодексу (ст. 372 ЦПК).

Відповідно до положень ст.373 ЦПК за наявності обставин, що затрудняють
виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність
присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного
виконавця або сторони суд, який видав виконавчий документ, у 10-денний
строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну
чи встановлення способу й порядку виконання рішення в судовому засіданні
з викликом сторін; у виняткових випадках суд може відстрочити або
розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання
рішення. Дана норма Кодексу наведена у відповідність до ст. 33 Закону
України «Про виконавче провадження».

Згідно зі ст.374 ЦПК питання про тимчасове влаштування дитини до
дитячого або лікувального закладу вирішується судом за поданням
державного виконавця. Суд у 10-денний строк розглядає це питання в
судовому засіданні з викликом сторін з обов’язковою участю представників
органів опіки й піклування. Неявка сторін не є перешкодою для вирішення
питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального
закладу. Зазначена норма є новелою, оскільки Закон України «Про
виконавче провадження» її не містить.

Розшук боржника чи дитини оголошується або за місцем виконання рішення,
або за останнім відомим місцем проживання (перебування) дитини чи
боржника або місцезнаходженням майна останнього, або за місцем
проживання (перебування) стягувача. Суд вправі витребувати від
державного виконавця всі необхідні документи для вирішення питання про
оголошення розшуку. Розглядається судом подання державного виконавця
протягом 10-ти днів (ст. 375 ЦПК).

Питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи, у
якої є майно боржника чи майно й кошти, що йому належать від інших осіб,
або у якої знаходиться дитина, щодо якої є виконавчий документ про її
відібрання, при виконанні судових рішень і рішень інших судових органів
(посадових осіб), а також питання про проникнення до житла чи іншого
володіння боржника при виконанні рішень інших органів (посадових осіб)
вирішуються судом за поданням державного виконавця, погодженим з
начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає
зазначене подання за участю державного виконавця, але без виклику чи
повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб (ст. 376 ЦПК).
Законодавець, ввівши цю новелу до ЦПК, полегшив процес виконання
державним виконавцем виконавчого документа.

Питання про звернення стягнення на належні боржнику від інших осіб
грошові кошти, що містяться на рахунках цих осіб в установах банків та
інших фінансових установах, при виконанні судових рішень і рішень інших
органів (посадових осіб), а також питання про звернення стягнення на
грошові кошти боржника, що містяться на його рахунках в установах банків
та інших фінансових установах, при виконанні рішень інших органів
(посадових осіб) вирішуються судом за поданням державного виконавця,
погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд без
виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб негайно
розглядає подання державного виконавця за його участю (ст. 377 ЦПК).
Дана норма, яку приведено у відповідність до ст.53 Закону України «Про
виконавче провадження», є дещо відокремленою і стосується порядку
стягнення лише грошових коштів.

Суд замінює сторону виконавчого провадження у разі її вибуття за
поданням державного виконавця або за заявою сторони. У 10-денний строк
ним розглядається це питання в судовому засіданні з повідомленням сторін
і заінтересованих осіб. Неявка сторін та інших осіб не є перешкодою для
вирішення питання про заміну сторони виконавчого провадження (ст. 378
ЦПК). Ця норма також є новелою, оскільки дозволить державному
виконавцеві звернутися до суду в разі вибуття з поважних причин сторони
виконавчого провадження.

За поданням державного виконавця також вирішується питання про
визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з
іншими особами. Суд у 10-денний строк розглядає це питання в судовому
засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб. Неявка сторін
та інших осіб не є перешкодою для вирішення питання про визначення
частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами
(ст. 379 ЦПК). Ця норма теж є новелою, оскільки її запровадження
дозволить державному виконавцеві звернутися до суду в разі виокремлення
частки майна боржника в майні, яким той володіє спільно з іншими
особами.

Питання про поворот виконання вирішує суд апеляційної чи касаційної
інстанції, якщо, скасувавши рішення, він закриває провадження у справі,
залишає позов без розгляду, відмовляється в позові повністю або
задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Якщо рішення після його
виконання скасовано і справу повернено на новий розгляд, а при
останньому в позові відмовлено чи позовні вимоги задоволено в меншому
розмірі або провадження у справі закрито чи заяву залишено без розгляду,
суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов’язати позивача повернути
відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням. У
разі неможливості повернути майно в рішенні або ухвалі суду
передбачається відшкодування вартості цього майна в розмірі грошових
коштів, одержаних від його реалізації (ст. 380 ЦПК).

При застосуванні даної норми законодавець урегулював питання, що
виникають при повороті виконання рішення суду. Ця норма служить захистом
для сторони виконавчого провадження у випадку стягнення з неї суми боргу
за рішенням суду першої інстанції. Ця норма використовується вперше,
тобто є такою, що не застосовувалася в ЦПК 1963 р. та Законі України
«Про виконавче провадження».

Якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом при
новому розгляді справи або судом апеляційної чи касаційної інстанції,
заява відповідача про повернення стягненого з нього за скасованим
рішенням майна розглядається судом, у якому перебуває справа.
Заінтересована сторона подає заяву про поворот виконання в межах,
визначених законом щодо позовної давності. Судовий збір за таке подання
не сплачується. Суд повинен розглянути заяву про поворот виконання в
судовому засіданні з повідомленням сторін і постановити ухвалу (ст. 381
ЦПК).

У випадку скасування у зв’язку з нововиявленими обставинами рішень у
справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням
здоров’я або смертю фізичної особи, поворот виконання допускається, якщо
скасоване рішення ґрунтувалося на повідомлених позивачем неправдивих
відомостях або поданих ним підроблених документах. У справах про
стягнення аліментів, заробітної плати чи інших виплат, що випливають із
трудових правовідносин, поворот виконання не допускається незалежно від
того, у якому порядку ухвалено рішення, за винятком випадків, коли
рішення ґрунтувалося на підроблених документах або на завідомо
неправдивих відомостях позивача (ст. 382 ЦПК). Дана норма регламентує
особливості повороту виконання окремих категорій справ.

З огляду на викладене можна констатувати, що цивільно-процесуальними
нормами форми участі та правовий статус прокурора у виконавчому
провадженні не визначено. Більше того, у 2003 р. скасовано нагляд
прокурора за законністю виконавчого провадження. Проте деякі роз’яснення
з цього приводу дає постанова Пленуму Верховного Суду України від 26
грудня 2003 р., № 4 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії
або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби
та звернень учасників виконавчого провадження». Відповідно до її абз. З
п. 1 прокурор набуває статусу учасника виконавчого провадження за умови,
що в передбачених у ст. 36і Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про
прокуратуру» випадках він здійснював представництво інтересів громадян
або держави в суді й зазначене провадження було відкрито на підставі
виконавчого документа за його заявою (п. 2 ст. 18 Закону України «Про
виконавче провадження»).

Отже, виходячи зі змісту п. 1 зазначеної постанови за яким прокурор
набуває статусу учасника виконавчого провадження за умови, що в
передбачених ст. 361 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про
прокуратуру» випадках він здійснював представництво інтересів
громадянина або держави в суді й зазначене провадження було відкрито на
підставі виконавчого документа за його заявою, прокурор вправі бути й
учасником виконавчого провадження за його позовами у порядку
представництва, а значить, ним може бути подана скарга на дії чи
бездіяльність державного виконавця (про це буде сказано далі) або вжито
інших заходів впливу на останнього з метою забезпечення реального
виконання судового рішення, ухваленого за позовом (заявою) прокурора в
інтересах громадянина, держави чи суспільства.

Незважаючи на те, що прокурора, який звертається до суду в інтересах
громадянина, державних чи суспільних інтересах, не зазначено в числі
осіб — учасників виконавчого провадження ні в розділах 6 і 7 ЦПК, ні в
ст. 10 Закону України від 21 квітня 1991 р. «Про виконавче провадження»,
йому не можна відмовити в праві на здійснення вказаних вище
процесуальних дій щодо виконання тих судових рішень, прийнятих судом при
розгляді цивільних справ, у яких він брав участь шляхом пред’явлення
позовної заяви, подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви (скарги)
про перегляд рішення у зв’язку з винятковими або нововиявленими
обставинами, оскільки його повноваження в цьому випадку аналогічні тим,
якими володіє стягувач.

Таким чином, прокурор при виконанні судового рішення в цивільних
справах, ухваленого за його позовом (заявою) за названих обставин, є
учасником виконавчого провадження і повинен ініціювати виконання такого
рішення, застосовуючи при цьому повноваження, передбачені ст. 11і Закону
України «Про виконавче провадження». Зокрема, він вправі ознайомитися з
матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати
копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у
ньому, давати усні й письмові пояснення в процесі виконавчих дій,
висловлювати свої доводи, міркування з усіх питань, що виникають у
перебігу виконавчого провадження, у тому числі при проведенні
експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів і міркувань інших його
учасників, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом,
оскаржувати дії (чи бездіяльність) державного виконавця з питань
виконавчого провадження та користуватися іншими правами.

За ст. 383 ЦПК учасники провадження виконавчих дій та особи, які до них
залучаються, мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають,
що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої особи
державної виконавчої служби під час виконання судового рішення,
ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

У разі порушення законних прав та інтересів особи скаргу може бути
подано до суду безпосередньо або після оскарження рішення, дії або
бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС до
начальника відповідного відділу. Вона повинна подаватися до суду, який
видав виконавчий документ. Про подання скарги суд повідомляє відповідний
відділ ДВС не пізніше наступного дня після прийняття її судом (ст. 384
ЦПК). Законодавець надав можливість подати скаргу в таких випадках:

у 10-денний строк із дня, коли особа дізналася або повинна була
дізнатися про порушення її прав чи свобод;

у 3-денний строк із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися
про порушення її прав чи свобод, якщо оскарження постанови про
відкладення провадження виконавчих дій. При пропущенні з поважних причин
строку для подання скарги він може бути поновлений судом (ст. 385 ЦПК).

Скарга на дії державного виконавця чи іншої посадової особи відділу ДВС
розглядається судом у 10-денний строк на судовому засіданні за участю
заявника й державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення,
дія чи бездіяльність якої оскаржуються. За відсутності сторін скарга
може бути розглянута без них. Якщо суд установить, що особа, рішення,
дія чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді,
він залучає до участі у справі посадову особу, до компетенції якої
належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод
заявника (ст. 386 ЦПК).

У ст. 387 ЦПК вказано, що за результатами скарги суд постановляє ухвалу.
У випадку встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані
рішення, дії чи бездіяльність неправомірними й зобов’язує державного
виконавця або іншу посадову особу ДВС задовольнити вимогу заявника й
усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи
свободи. Якщо оскаржувані рішення, дія чи бездіяльність були прийняті
або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного
виконавця або іншої посадової особи ДВС і права чи свободи заявника не
було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Про виконання ухвали відповідний орган ДВС повідомляє суд і заявника не
пізніше місячного строку з дня одержання ухвали суду (ст. 389 ЦПК).

Можемо підсумувати, що одним з важливих складників забезпечення
законності виконавчого провадження й захисту прав його учасників
виступає діяльність прокурора, спрямована на виконання повноважень,
покладених на нього Конституцією України й чинним законодавством при
виконанні судових рішень. Прокурор бере участь у виконавчому
провадженні, виконуючи функцію представництва інтересів громадянина або
держави в суді у випадках, визначених законом.

ВИСНОВКИ

Вважаємо, що завдання, поставлені в даній дипломній роботі виконані.
Підсумовуюче розглянуте, робимо такі узагальнюючі висновки.

1. Звертає на себе увага, що в науковому фонді незалежної України немає
ні монографій, ні підручників, ні навчально-методичних чи практичних
посібників, спеціально присвячених теоретичним, а головне — практичним
проблемам

представництва прокурором інтересів громадянина або держави в цивільному
судочинстві. Нині ж представницька функція прокуратури перебуває в
стадії становлення, а тому винятково важливим є визначення найголовніших
напрямів її розвитку. Ця прогалина повною мірою заповнюється матеріалами
цього посібника.

2. Розвиток представництва прокурора у цивільному судочинстві відбиває
історію становлення національного цивільного процесу й участі в ньому
прокурора – від нагляду за законністю цивільного судочинства через
участь у розгляді судом справ до представництва в суді інтересів
громадянина або державних чи суспільних інтересів.

Конституцією України передбачається новий підхід до визначення
процесуального становища прокурора в цивільному процесі в умовах
сьогодення. Звертаючись до суду із заявою про захист прав і свобод
громадян, державних і суспільних інтересів, прокуратур реалізовує
конституційну функцію представництва, яка розглядається як один з
дійових засобів утвердження верховенства права, зміцнення законності та
правопорядку. Прокурор — особливий суб’єкт цивільного процесу, і його
участь у цивільному судочинстві зумовлена необхідністю виконання функції
представництва інтересів громадянина або держави у випадках,
передбачених законом (п. 2 ст. 121 Конституції України, ч. 2 ст. 45 ЦПК,
ч. 2 ст. 5 Закону України «Про прокуратуру»). Іншими словами, функція
представництва інтересів у суді є для органів прокуратури
конституційною.

Таким чином, участь прокурора у цивільному процесі є необхідною для
захисту прав та свобод громадян, інтересів держави, дотримання
законності в суспільстві, злагодженого функціонування державного
механізму в умовах властивого демократії поділу влади. Утім, унаслідок
недосконалості законодавства існує багато проблем, пов’язаних з цим
інститутом, які потребують невідкладного вирішення, тому що від
успішного виконання прокуратурою функції представництва інтересів
громадянина або держави в суді залежить процес побудови правової
держави, невід’ємним (якщо не основним) атрибутом якої є утвердження
законності.

3. Визначаючи правову природу представництва прокурора в цивільному
судочинстві, необхідно виходити з сутності прокуратури як органу, який
здійснює функцію охорони закону, державно-правових відносин. Вступаючи у
процес, прокурор стає його учасником і підпорядковується тим правилам,
які регулюють процесуальну діяльність усіх суб’єктів цивільного
процесуального права. Але цей факт є внутрішнім стосовно того, що
прокурор перш за все — представник держави, який виконує правозахисну
функцію.

Відповідно до Конституції України (статті 121 — 123) прокуратура є
організаційно самостійним державно-правовим інститутом влади, який не
належить до жодної з її гілок (ст.6). Представляючи в суді інтереси
громадянина або держави, прокурор реалізує винятково конституційні
положення, закріплені у статтях 3 і 13 Основного Закону, відповідно до
яких держава зобов’язана забезпечувати захист прав і свобод громадян, а
також усіх суб’єктів права власності й господарювання.

4. Однак не можна ототожнювати статус прокурора зі статусом представника
сторони. Відносини між представником і довірителем засновані на договорі
доручення або трудовому договорі. Представник для виконання своїх
обов’язків наділяється відповідними повноваженнями й не може виходити за
межі цих повноважень, якщо не одержить на це спеціального дозволу.
Зовсім інше місце посідає прокурор. Завдання прокурора при розгляді
цивільних справ — дотримання при вирішенні спорів прав і законних
інтересів громадян, держави, винесення судом законних та обґрунтованих
рішень, правильне застосування судом норм матеріального і процесуального
права. Він бере участь у розгляді справ судами як представник держави й
виступає гарантом законності при здійсненні судочинства. Виконуючи свої
функції, прокурор керується відповідним процесуальним та іншим
законодавством.

Усі види представництва в суді, закріплені цивільно-процесуальним
законодавством, передбачають в обов’язковому порядку правові відносини
між представником та особою, яку він представляє. Прокурор же діє від
імені державного органу — прокуратури, на яку законодавством покладені
представницькі обов’язки. Для підтвердження своїх повноважень у
цивільному судочинстві йому не потрібно надавати суду ніяких документів
(довіреностей), оскільки він виконує обов’язки, надані йому законом.
Його діяльність може бути віднесена до представництва, яке є самостійним
інститутом цивільного процесуального права, тому що саме Основний Закон
є правовою підставою його участі в цивільному процесі. У зв’язку з цим
вважаємо за необхідне доповнити ст. 38 гл. 4 розд. 1 ЦПК частиною 5
такого змісту: «У випадках, передбачених законом, інтереси громадянина
або держави чи суспільства може представляти прокурор».

Юридичний інтерес прокурора до цивільного процесу завжди має державний
характер. Проте інтерес органів виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, фізичних і юридичних осіб, зазначених поряд з прокурором
у ст. 45 ЦПК, зовсім інший: він має право переважно посадовий характер.
Юридичний інтерес до процесу найчастіше визначається місцем цих органів
у системі органів держави, вони беруть участь у справі в силу покладеної
на них службової компетенції. Поєднання в одній статті участі в процесі
прокурора й інших органів та осіб ускладнює застосування норм ЦПК в
судовій і прокурорській практиці, що вимагає визначення його
процесуального становища в окремій статті ЦПК. Виходячи з цього,
потрібно, на нашу думку, ч.З ст.2б гл. 4 розд. 1 ЦПК викласти в
наступній редакції: «У справах може також брати участь прокурор…
(далі по тексту)».

Конституція й ЦПК не конкретизують, коли прокурор може представляти в
суді інтереси громадянина або держави, а норма п. 2 ст. 121 Основного
Закону й ч. 2 ст. 45 ЦПК є відсильною, тобто зазначені випадки повинні
передбачатись у відповідних законодавчих актах. Конституційний Суд
України у своєму Рішенні від 8 квітня 1999 р.,№ З-рп/99 не дав
офіційного тлумачення п. 2 ст. 121 Конституції України, зокрема, слів «у
випадках, визначених законом». Однак це конче необхідно: адже і в Законі
України «Про прокуратуру» має бути чітка відповідь на це питання. Як
вбачається, передбачити у відповідних законодавчих актах усі випадки,
коли прокурор може представляти в суді інтереси громадянина або держави,
практично неможливо, бо як громадянин, так і держава беруть участь у
численних правовідносинах, що регламентуються різними нормативними
актами. Конституційне положення щодо випадків, визначених законом (п. 2
ст. 121), варто розглядати як підстави представництва прокурором у суді
інтересів громадянина або держави, які мають бути закріплені у ЦПК.

7. Зміст понять «інтереси громадянина» та «інтереси держави» у ЦПК не
розкриваються. Стаття 36і Закону України «Про прокуратуру» визначає
підстави представництва інтересів громадянина: неспроможність
громадянина через фізичний чи матеріальний стан або з інших причин
самостійно захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати
процесуальні повноваження. Але критерії цієї неспроможності закон не
визначає, як видиться, поняття «фізичний та матеріальний стан», «інші
поважні причини» є оціночними, а тому їх прокурор має визначати
(оцінювати) самостійно в кожному конкретному випадку залежно від
конкретних обставин.

Інтереси держави, представництво яких у суді здійснюється прокурором,
можуть полягати в захисті загальнодержавних політичних, економічних,
соціальних та інших програм, спрямованих на захист суверенітету,
територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її
державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону
землі як національного багатства, захист прав усіх об’єктів
господарювання тощо. Отже, поняття «інтереси держави» — категорія також
оціночна і суб’єктом її оцінки є виключно прокурор. Ніякий інший орган,
у тому числі й суд, не має права обмежувати прокурора у здійсненні його
функції представництва.

8. Прокурор не може бути стороною у справі, тому він повинен у позовній
заяві зазначити ту особу, інтереси, якої представлятиме. Проте ст. 119
ЦПК такої вимоги до позовної заяви не висуває. Цю прогалину у
процесуальному законодавстві необхідно заповнити, що фактично
передбачено й Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р.
№ З-рп/99, у якому, зокрема, зазначено, що прокурор обґрунтовує у своїй
позовній заяві, у чому полягає порушення інтересів держави або в чому є
загроза порушенням цих інтересів, а як позивача повинен вказати
конкретний орган державної влади або орган місцевого самоврядування,
уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних
відносинах. Це рішення Конституційного Суду стосується офіційного
тлумачення положення ст. 2 ЦПК України, яке, на наш погляд, поширюється
й на ст. 119 ЦПК, оскільки прокурор представляє в цивільному судочинстві
інтереси не тільки громадянина, але й держави (суспільства).

9. Одним із пріоритетних напрямів розвитку представництва прокурора в
цивільному судочинстві вбачається пряме надання йому права ініціювати в
суді процес при порушенні прав і законних інтересів необмеженого кола

осіб чи масового інтересу (наприклад, при порушенні екологічного
законодавства, масовому порушенні прав споживачів тощо). Оскільки такі
поняття, як «невизначене коло осіб», «громадський інтерес», «групові
позови» цивільне процесуальне законодавство України не розкриває,
застосування їх прокурором і судом на практиці досить проблематичне.
Розтлумачити їх і сформулювати можна буде з огляду на матеріали
прокурорської та судової практики із закріпленням відповідних процедур у
ЦПК.

10. З питанням про підстави участі прокурора в цивільній справі
пов’язані і проблеми визначення його процесуального статусу в суді під
час її розгляду. На процесуальне становище прокурора значний вплив має
організаційний принцип судочинства — здійснення правосуддя тільки судом.
Це виключає можливість наділення прокурора владними повноваженнями в
цивільному процесі. Він не може давати суду які-небудь вказівки,
визначати будь-кого поведінку. Найбільш цілеспрямований вплив на
формування правового статусу прокурора в суді мають функціональні
принципи судочинства: диспозитивність, змагальність і рівноправність
сторін. Отже, підтримуючи в суді заявлені позовні вимоги, прокурор є
рівноправною стороною процесу. Проте він не перестає бути представником
органу, який здійснює нагляд за дотриманням Конституції і виконанням
чинних законів України.

11. Немає необхідності, з нашого погляду, передбачати в ЦПК обов’язкову
участь прокурора у процесі, розпочатому з ініціативи інших осіб, а також
у випадках, визначених законом, оскільки в кожному конкретному випадку
він самостійно вирішує, чи є для цього підстави (ч. 5 ст. 36і Закону
України «Про прокуратуру»). Ось чому прокурор може вступити в уже
розпочатий процес з ініціативи інших осіб, проте він має представляти в
суді інтереси громадянина або держави, тобто інтереси позивача або
третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо спору.

Щоб вступити в процес, розпочатий з ініціативи інших осіб, прокурор має
повідомити суд заявою і взяти участь у справі. Разом із тим закон не
визначає порядку вступу прокурора у процес з власної ініціативи у
випадках, якщо він не подав позовів в інтересах громадян чи держави. У
зв’язку з цим ч. 6 ст. 130 розд. III необхідно, думаємо, доповнити
пунктом 10 такого змісту: «Суд в обов’язковому порядку повідомляє
прокурора про розгляд справ за заявами, спір в яких зачіпає права й
інтереси неповнолітніх, інвалідів І групи, недієздатних або частково
недієздатних, безвісно відсутніх, за заявами про відшкодування збитків
за рахунок Державного бюджету, про поновлення на роботі осіб, незаконно
звільнених з підприємств (установ чи організацій) державної форми
власності, про виселення без надання іншого житла».

12. Не витримує критики норма ч. З ст. 46 ЦПК, яка в імперативному
порядку зазначає: якщо дієздатна особа, в інтересах якої порушено
справу, не підтримує заявлені вимоги, суд залишає заяву без розгляду.
Прокурор у процесі судочинства, представляючи інтереси громадянина від
імені держави, повинен мати право наполягати на розгляді справи по суті
з метою захисту громадянина від необдуманої відмови від позову, тим
паче, коли така відмова викликана злочинними діяннями сторонніх осіб чи
учасників процесу щодо нього чи близьких родичів.

13. У чинному ЦПК необхідно відновити інститут відводу (самовідводу)
прокурора, який не бере участі у справі, якщо він: особисто, прямо чи
побічно заінтересований в результатах справи; є родичем сторін чи інших
осіб, які беруть участь у справі; перебуває в особистих стосунках з
особами, викликаючих сумнів у його об’єктивності й неупередженості
(статті 20-22 ЦПК).

Бажано передбачити в ЦПК участь прокурора в окремому проваджені, для
чого ч. 1 ст. 240 гл. 2 необхідно викласти в наступній редакції:
«Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або визнання
фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника,
прокурора… (далі по тексту)».

Частину 1 ст. 244 гл. З розд. IV доповнити абзацом «Участь прокурора,
представників органів опіки й піклування при розгляді справ є
обов’язковою».

Частину 1 ст. 249 гл. 4 розд. IV доповнити абзацом: «Участь прокурора
при розгляді справи є обов’язковою».

Частину 1 ст. 254 гл. 5 розд. IV викласти в наступній редакції: «Суд
розглядає справу про усиновлення за обов’язковою участю заявника,
прокурора… (далі по тексту)».

15. З метою правильного і однакового застосування чинного процесуального
законодавства, усунення розбіжностей у судовій і прокурорській практиці
необхідно чітко визначити обсяг і межі повноважень прокурора при
здійсненні ним функції представництва безпосередньо на стадіях перегляду
судових рішень.

Законодавець чітко не зазначив у ЦПК право прокурора вносити апеляційні
(касаційні) скарги, заяви на рішення у справах, у яких він не брав
участі. Але, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 45 ЦПК, що він може здійснити
представництво на будь-якій стадії цивільного процесу, та ч. 4 ст. 45,
що прокурор, який не брав участь у справі, з метою вирішення питання про
наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви
про перегляд рішення у зв’язку з винятковими або нововиявленими
обставинами має право ознайомитися з матеріалам справи в суді, можемо
зробити висновок, що прокуророві належить право оскарження судових
рішень в порядку статей 292 і 324 ЦПК у справах, участі в яких він не
брав.

16. У зв’язку з наданням прокуророві права вимагати перегляду судових
рішень незалежно від участі у справі виникає запитання: у всіх
цивільно-правових спорах прокурору належить таке право чи лише у
випадку, коли ухваленим судовим рішенням порушуються права громадян та
інтереси держави, охоронювані законом? Вбачається, що правильним є
друге. При реалізації права на апеляційне, касаційне оскарження судового
рішення або на перегляд його за нововиявленими або винятковими
обставинами прокурор повинен пояснити, у чому по даній справі полягає
порушення прав громадян чи інтересів держави. За відсутності такого
обґрунтування суд має відмовити у прийняті скарги або заяви. У розвиток
цього положення необхідно, вважаємо, доповнити ч. 4 ст. 46 гл. 4 розд. 1
після слова «суді» наступним реченням «…робити виписки з неї,
отримувати копії документів, що знаходяться у справі». Це правова
гарантія непорушності установлених Конституцією прав та свобод громадян,
встановлення істини по справі, ухвалення законного й обґрунтованого
рішення.

17. Необхідно у зв’язку з цим доповнити: а) ст. 292 гл. 1 розд. V
частиною 3: «Прокурор оскаржує в апеляційному порядку рішення й ухвали
суду першої інстанції повністю або частково шляхом подання апеляційної

скарги в порядку і строки, встановлені цим Кодексом»;

б) ст. 324 гл. 2 розділу V частиною 3: «Прокурор оскаржує в касаційному
порядку рішення й ухвали суду першої інстанції шляхом подання касаційної
скарги в порядку та строки, встановлені цим Кодексом».

18. У межах реалізації представницької функції прокурор повинен
застосовувати відповідні процесуальні заходи реагування, щоб забезпечити
законність у діяльності органів державної виконавчої служби щодо
виконання

судових рішень, ухвалених за позовами (заявою) прокурора. Цим
пояснюються необхідність у ст. 10 Закону України «Про виконавче
провадження» передбачити в числі осіб — учасників виконавчого
провадження також і прокурора, якщо він представляє інтереси громадянина
або держави в цивільному судочинстві. Він повинен мати право на
здійснення процесуальних дій по виконанню судових рішень відповідно до
розділів VI і VII ЦПК.

PAGE

PAGE 2

PAGE

Похожие записи