Реферат на тему:

Особливості судочинства за скаргами на неправомірні рішення, дії та
бездіяльність державних органів, юридичних і службових осіб

Судовий розгляд і вирішення цієї категорії справ є важливим цивільним
процесуальним засобом захисту прав громадян, сприяє підвищенню
відповідальності державних органів, юридичних і посадових осіб за
належне виконання обов’язків, посиленню боротьби з бюрократизмом та
тяганиною при розгляді законних вимог громадян.

Редакція гл. 31-А ЦПК, що діє з 12 березня 1996р., значно розширила коло
суб’єктів і предмет судового оскарження, внесла зміни в порядок розгляду
скарг. Оскільки, згідно із ст.2484, скарга може бути подана громадянином
до суду безпосередньо або після оскарження до органу, посадової особи
вищого рівня щодо того органу, посадової особи, яка постановила рішення,
вчинила дію або допустила бездіяльність, норми прийнятих раніше актів
законодавства, що передбачали обов’язкове попереднє оскарження до
вищестоящого органу чи посадової особи, із зазначеної дати втратили
чинність.

Закріплення правила подальшого судового контролю в українському
законодавстві мало свій сенс. За союзним Законом від 2 листопада 1989
року “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного
управління і службових осіб, що ущемляють права громадян” звернутися до
суду зі скаргою можна було тільки в тому випадку,коли були випробувані
всі адміністративні засоби для виправлення передбачуваних порушень. На
реалізацію цього положення Закону і було скероване все українське
законодавство.

Принципи наступного судового контролю, який успішно діє в ряді країн
Східної Європи, без сумніву, має позитивні сторони: підвищується
відповідальність державних установ за дії нижчестоящих інстанцій, суд
позбавляється необґрунтованих скарг та ін. Однак досвід України
засвідчив, що у суди щоразу менше надходило скарг на дії органів
управління і посадових осіб. Отже, такий порядок оскарження ускладнював
реалізацію права громадян на судовий захист. Тому надзвичайно важливим
було введення принципу безпосереднього судового контролю в умовах
посттоталітарного суспільства.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується
право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів
державної влади, посадових і службових осіб, тобто ще більше розширено
коло правовідносин, які можуть бути предметом оскарження до суду в
порядку, передбаченому гл.31-А ЦПК. Межі чинності цих положень
Конституції щодо правовідносин, не врегульованих гл.31-А ЦПК (в новій
редакції від 12 березня 1996 р.), не встановлено. Тому коли йдеться про
оскарження до суду, відповідно до ст.55 Конституції, зазначених рішень
дій або бездіяльності (що раніше не підлягала такому оскарженню), треба
брати до уваги, що, згідно із ст.3 ЦПК, провадження в цивільних справах
у судах України ведуть за цивільно-процесуальними законами, які діють на
час розгляду справи вчинення окремих процесуальних дій або виконання
рішення суду (незалежно від часу виникнення спірних правовідносин). Інша
річ, що такі справи у судовому порядку можуть розглядатися тоді, коли
скарги не були розглянуті й вирішені до прийняття нової Конституції (до
28 червня 1996 р.) у чинному на той час позасудовому порядку. За цих
обставин строки на звернення зі скаргою обчислюються з дня набуття
чинності Конституцією України.

Судовому оскарженню за ст.2482 ЦПК підлягають колегіальні і одноособові
рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або
службових осіб, у результаті чого були порушені права та свободи
громадянина, створені перешкоди для реалізації своїх прав та свобод,
незаконно покладено на громадянина якогось обов’язку або притягнення
його до відповідальності.

Глава 31-А ЦПК вперше загострює увагу на нерівнозначності понять “дія”,
“рішення” і “бездіяльність”. Не можуть бути предметом судового
оскарження думки, висловлення, припущення, які не спричиняють юридично
значущих наслідків. Поняття “дія” та “бездіяльність” докладно розроблені
наукою кримінального права, оскільки саме тут вони мають чи не найбільше
значення. Отож дія – це активна форма поведінки, зовнішній прояв
волевиявлення суб’єкта, що породжує, змінює або припиняє правовідносини,
впливаючи таким чином на права і обов’язки суб’єктів цих правовідносин.
Щодо кола суб’єктів, чиї дії можуть бути оскаржені, то вони у будь-якому
випадку оформляються належними актами, тому що волевиявлення відповідних
державних органів, юридичних чи службових осіб, якісно оформлені у
відповідній процесуальній формі, не мають юридичної сили. Інколи в
спеціальній літературі вказується, що адміністративний спір, підвідомчий
суду, може виникнути лише у зв’язку з дією адміністрації, знайшла своє
відображення в об’єктивному правовому акті (постанові, рішенні тощо).
Однак конституційні права та свободи громадян можуть порушуватися і
діями суб’єктів публічно-управлінської діяльності, не оформленими
відповідними процесуальними актами. Наведемо приклад.

Громадянин Ж. звернувся зі скаргою на дії начальника паспортного
відділення Шевченківського РВ ЛМУ УМВСУ у Львівській області про відмову
йому у прописці в будинку, який належить йому на праві власності на
основі свідоцтва про право на спадщину за заповітом та реєстраційного
посвідчення. Підставою відмови було посилання на те, що цей будинок
знаходиться в зоні забудови і за рішенням Львівського міськвиконкому від
20.11.1986 р. №421, підлягає зносу.

У цьому випадку саме діями посадової особи порушено законні права та
охоронювані законом інтереси власника. Тому дії начальника паспортного
відділення були визнані незаконними і скаргу задоволено [4].

Подібні за своєю правовою природою були й дії Шевченківського райвідділу
соціального захисту населення по справі гр.М. Скаржник звернувся до суду
з вимогою визнати дії Шевченківського райвідділу соціального захисту
населення щодо відмови видати йому посвідчення учасника війни
неправомірними.

Обґрунтовуючи скаргу, він посилається на те, що згідно з Законом України
від 22 грудня 1995 р. “Про статус ветеранів війни, гарантії їх
соціального захисту” у новій редакції ст.9 учасником війни вважаються
особи, які після 1945 р. були переселені на територію України з
території інших країн. А.В.Масляний народився 30 травня 1939 р. в
с. Карликів Саноцького р-ну Республіки Польща і 26 травня 1946 р. на
підставі угоди між Урядом УРСР та Польським Комітетом національного
визволення від 9 вересня 1944р. був переселений на територію УРСР, що
стверджувалось листом Міністерства Праці України.

Скарга Шевченківським районним судом м. Львова була задоволена, дії
відділу соціального захисту населення Шевченківського району про відмову
громадянинові М. у видачі посвідчення учасника війни були визнані
неправомірними [5].

Наука адміністративного права у розумінні документа, в якому закріплено
волевиявлення управлінського органу, застосовує поняття “акт управління”
(управлінський акт) [3, c.70]. У тексті цивільного процесуального закону
користуються терміном “рішення”, який застосовують у різних значеннях.
Зокрема, “Єдина державна система діловодства СРСР” [див. 3. c.78]
визначає рішення як головний акт управління, що ухвалюється колегіальним
органом з важливих питань і здебільшого має нормативний характер. Лише
деякі юридичні довідники надають цьому поняттю такого змісту, в якому
законодавець його вжив у главі 31-А ЦПК України. Отож рішення – це акт
державного органу або службової особи, ухвалений в межах їх компетенції
для досягнення визначеної мети і який тягне за собою ті чи інші юридичні
наслідки. Як слушно визначив Л.Грось, рішення – це різновид дій [2,
c.42].

8 °

??e?тже, порівняно з минулим законодавством предмет оскарження
розширився (адже в попередніх редакціях допускалося оскарження лише
самих дій), хоча у правовій літературі зазначалась також можливість
оскарження і бездіяльності [1, c.406] .

На відміну від дії, бездіяльність характеризується “відсутністю реакції
на зовнішні подразники”. Це пояснюється тим, що викликаний зовнішнім
подразником обов’язок учинити дію, який виступає як спонукаюча сила,
виявляється недостатньо сильним для вчинення лише очікуваної дії
(передбаченої, приписаної дії). Зокрема, визначивши поняття
бездіяльність, Р.А.Хананов зазначає, що вона може відігравати роль
юридичного факту у відносинах, які регулюються правом, у тому числі у
правовідносинах відповідальності [8, c.125]. Йдеться про зволікання,
часто свідоме, з вирішенням певного питання, віднесеного до компетенції
службової особи чи органу державного управління. Так рішенням
Яворівського районного суду від 22.07.1996 р. було задоволено скаргу
громадянина Р. на бездіяльність начальника Яворівського МРЕО ДАІУМВСУ у
Львівській області та зобов’язано його поставити придбану заявником
автомашину на облік і видати реєстраційні документи.

Рішення суду правомірне, але недоліком його є те, що суд, зазнаючи, що
заявник є добросовісним набувачем, не послався на п.8 Правил державної
реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, самохідних машин,
сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і
моделей причепів, напівпричепів та мотоколясок, які затверджені
постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.1993 р. №9873.

Розглядаючи скаргу гр. Ф. на бездіяльність Самбірської міської Ради
народних депутатів, Самбірський суд установив, що рішенням
міськвиконкому від 18.07.1996 р. скарга задоволена у досудовому порядку,
оскільки дозволено заявнику будувати магазин, тому було відмовлено у
задоволенні скарги рішенням від 08.10.1996 р.

Значної уваги варта проблема “суб’єктів оскарження”. Нова редакція цієї
глави відносить до таких суб’єктів державний орган, юридичну і службову
особи, а в ч.3 ст.2481 ЦПК України пояснює, що до них належать: органи
державної виконавчої влади та їхні службові особи; керівники установ,
організацій, підприємств і їх об’єднань незалежно від форми власності;
керівні органи та керівники об’єднань громадян, а також службові особи,
які виконують організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські
обов’язки або виконують такі обов’язки за спеціальними повноваженнями.

Застосовуючи в законодавстві поняття “суб’єкт оскарження”, законодавець,
видається, вкрай невдало узагальнив суб’єктів, рішення, дії,
бездіяльність яких можуть бути оскаржені до суду, об’єднавши їх,
очевидно, для скорочення, в одному понятті. У філософії суб’єктом
позначається людина, яка вивчає, пізнає світ. У логіці – це певна особа,
предмет, явище, які породжують певну дію або які є носіями якоїсь
ознаки, властивості. У теорії права суб’єкт – це особа і учасник
відповідальності. Тому державний орган, юридична чи службова особа у
нашому випадку ніяк не можуть називатися суб’єктами оскарження.

Суб’єктами оскарження у прямому розумінні цього слова є громадяни, чиї
права чи законні інтереси, на їхню думку, порушено і які звертаються до
суду із скаргою. Одержувані ними рішення, дії чи бездіяльність є
об’єктом оскарження. А державні органи, юридичні і службові особи можуть
бути в цьому випадку суб’єктами саме прийняття, учинення дії чи
допущення бездіяльності.

Найбільш вдалим, можливо, був би такий узагальнюючий термін, як суб’єкти
публічно-управлінської діяльності, оскільки всі ці названі органи та
особи виконують певні управлінські функції, можуть давати вказівки,
обов’язкові для конкретних осіб (індивідуальні акти) або невизначеного
кола осіб (нормативно-правові акти). Але слід мати на увазі не будь-яку
управлінську діяльність, а лише ту, яка здійснюється в інтересах держави
і суспільства й регулюються публічно-правовими нормами. Адже поняття
“управління” вміщує широкий зміст, його застосовують різні науки,
зокрема економічні, правові, а для нас важливе лише таке управління, яке
здійснюється в адміністративно-правових відносинах “влади і
підпорядкування”.

Відповідно до гл.31-А ЦПК, у передбаченому нею порядку оскаржуються
одноосібні і колегіальні дії органів державного управління та службових
осіб, в результаті яких громадянина незаконно позбавлено змоги повністю
або частково здійснювати право, надане йому законом чи іншим нормативним
актом, або на нього незаконно покладено якийсь обов’язок, тому слід
вважати, що не підлягають розгляду скарги на відмову органу державного
управління або службової особи вчинити дії, які не входять до їх
компетенції, на повідомлення на їхню позицію щодо рішень і дій,
вирішення скарг на дії, які є компетенцією інших органів чи осіб, скарги
на дії осіб, які не виконують організаційно-розпорядчих або
адміністративно-господарських функцій.

Наприклад, Печерський районний суд відмовив у прийнятті скарги про
визнання незаконним Указу колишнього митрополита Київського і всієї
України про розпуск парафіяльних зборів релігійної громади
Свято-Покровського Храму Київської єпархії, посилаючись на те, що згідно
із ст.5 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”
церква (релігійні організації) відокремлена від держави і держава не
втручається у діяльність релігійних організацій, що здійснюється в межах
закону.

Цей же суд відмовив у прийнятті скарги п. Котика на дії Міністерства
закордонних справ, яке, на думку заявника, не надало йому належної
допомоги у правильному вирішенні справи у судах Російської Федерації.
Суд послався на те, що міністерство не вчинило дій, які б позбавляли
заявника повністю або частково здійснювати право на вирішення справи в
суді і оскарження судових рішень, і що дії міністерства не мали
характеру юридично значущих – таких, що порушують права заявника [7].

Безперечним є те, що ефективність цивільного судочинства безпосередньо
залежить не тільки від правильного застосування судами норм як
матеріального, так і процесуального права, але й від відповідності
законодавства демократичним принципам, в яких відображені
політико-правові ідеї, погляди народу на право як соціальну цінність.
Відомо, що в чинному цивільному процесуальному законодавстві є
прогалини, певні суперечності, які ускладнюють застосування права і
захист цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Аналіз судової
практики свідчить про наявність помилок, яких припускаються суди при
розгляді справ, що торкаються ряду адміністративно-правових відносин, та
про низку невирішених спірних питань, які потребують теоретичного
усвідомлення і обґрунтування. Сьогодні є необхідність створити
скоординовану систему гарантій майнових і особистих прав громадян, брак
або суперечливість яких призводить до зменшення можливості їх правового
захисту. Однієї з найважливіших умов їх створення є розширення
діяльності суду стосовно захисту прав та охоронюваних законом інтересів
громадян України, оскільки судовий захист є найбільш гарантованим,
базується на правовому становищі суду та його функцій і створює надійні
переваги в забезпеченні законності.

Література

Гражданское процессуальное законодательство. Комментарий. – М: Юрид.
л-ра, 1991.

Грось Л. О противоречиях в гражданском процессуальном законодательстве
// Российская юстиция. – 1994. – №1.

Коваль Л. Адміністративне право України. – К.: Основи, 1994.

Рішення Шевченківського районного суду від 14 березня 1997 р.

Рішення Шевченківського районного суду від 23 квітня 1997 р.

Рішення Яворівського районного суду. Справа №2 – 495/96.

Узагальнення практики розгляду судами справ за скаргами на неправомірні
дії органів державного управління і службових осіб, які ущемляють права
громадян за 1993р. // Цивільна колегія Верховного Суду України. – 1993.

Хананов Р.А. Прававая природа бездействия и казуальности // Советское
государство и право. – 1978. – №4.

Похожие записи