Особливості розвитку вчень про державу і право середньовічного
суспільства

1. Виникнення християнських державно-правових ідей

Від середини І тис. н. е. теоретичні концепції про державу і право
набули нового забарвлення; з’явилися нові підходи до з’ясування проблем
сутності держави і права, їхньої ролі в суспільстві, своєрідно
вирішувалися проблеми співвідношення людини й держави, свободи і
справедливості. Цьому значною мірою сприяли економічні відносини. В той
час набув розвитку феодальний устрій, який привів до суттєвих змін у
відносинах власності, сприяв подальшому поділові суспільства на стани,
викликав до життя нові державно-правові інститути, здатні реалізувати
функції держави, що значно розширилися. Постала проблема приведення
чинного законодавства у відповідність до нових соціально-економічних
відносин.

Окрім цього, важливим чинником, що вплинув на зміст політико-правових
поглядів середньовічного суспільства, стала поява християнства (друга
половина І ст.) і надання йому з 325 р. статусу державної релігії
Римської імперії.

Християнство стрімко поширювалося серед народів і вже до падіння
Римської імперії 476 р. мало сильний вплив на суспільно-політичну думку.
Відтоді система християнських поглядів застосовувалася для з’ясування
проблем всесвітнього та земного порядку, справедливості й права.

Ранні християнські ідеї пронизані месіанськими поглядами. Згідно з ними,
краще впорядкування на землі можливе в майбутньому після другого
пришестя Ісуса Христа. Зло, насилля та беззаконня буде виключено з
життя, а наявний суспільний устрій заступить «царство Боже», себто
ідеальна держава, де пануватимуть мир, порядок і справедливість.

Ранні християнські пам’ятки, зокрема Апокаліпсис Іоанна Богослова,
засуджували земні порядки, несправедливість і політичну владу, в них
викладено думки про новий суспільний устрій.

Але перегодом почали пропагуватися ідеї про божественне походження влади
та беззаперечне їй підкорення. У Новому Заповіті зазначено: «Нехай кожна
людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади
існуючі встановлені від Бога».

В основі права християнство того періоду вбачало правду, справедливість,
які йдуть від Бога. Правда відкривається людині у вигляді досконалого
закону, закону свободи. Воля людини обмежується Божим Законом і має
служити йому.

Але не досить знати закон, необхідно виконувати всі його приписи. «Бо не
слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані
будуть». Причому підкорення законові повинно базуватися на його
усвідомленні, а не на страхові покарання.

Однією з перших системних християнських державно-правових концепцій було
вчення гішюнського єпископа Аврелія Августина (354—430).

Він проголошував, що всі соціальні й державні інститути, а також правові
норми є наслідком гріховності людей. Бог наділив людину незалежною
волею, і якщо вона користується нею не за приписами Святого Письма, а
відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби
спонукає людину до скоєння гріха. З цього Августин зробив висновок, що
можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише окремі, обрані
люди. Всі інші повинні страждати.

Гріховність земного життя, державно-правових порядків проявляється в
пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення.

Тим часом сталий порядок Августин називав «природним», оскільки він є
наслідком гріха і покарання Божого. Далі він зазначив, що цей порядок є
тимчасовим і має існувати до другого пришестя Ісуса Христа, завдяки чому
утвердиться «Царство Небесне». Але доки це відбудеться, люди повинні
коритися природному порядкові, усвідомити необхідність сумлінного
виконання своїх обов’язків.

Ба більше — навіть раби можуть зробити своє служіння вільним, виконуючи
покладені на них обов’язки не під страхом покарання, а щиро,
усвідомлено, чекаючи настання на землі Божого порядку і встановлення
справедливості.

Загалом Августин у своєму вченні робив спробу: по-перше, обстояти ідею
про те, що пізнати сутність держави й права, свободи і справедливості,
закону й порядку можна тільки з допомогою Святого Письма; по-друге,
наголосити, що держава з її законами не відповідає та не сприяє істинній
справедливості, їй відповідають тільки приписи Закону Божого.

Перегодом зміст учень про державу і право зазнав деяких змін. Цьому
сприяло те, що в суспільному житті на противагу державі з’явився й посів
чільне місце ще один соціальний інститут — церква з її жорсткою
централізацією. Між ними почалася боротьба за вплив на суспільство,
з’ясування питання: яка влада є головною — світська чи духовна?

Упродовж багатьох століть служителі церкви знову обстоюють відому з
давніших часів ідею про те, що влада дається Богом, а могутності
правителів сприяє церква, авторитет якої встановлено Богом.

2. Вчення про державу, право й закон Фоми Аквінського

Провідну роль у впровадженні в життя офіційної релігійної ідеології
відіграв засновник теологічної школи томізму італієць Фома Аквінський
(1225 чи 1226—1274).

Він піддав ретельному аналізові вчення Аристотеля і використав його в
розробленні християнської державно-правової концепції. Основою його
поглядів на державу став твір Аристотеля «Політика». Фома Аквінський
поділяв думку Аристотеля про те, що людина є політичною істотою.
Головним у природі людини є прагнення жити з іншими людьми для
забезпечення своїх потреб. Наслідком цього прагнення і є держава. Вона
має важливе значення в житті суспільства, оскільки її метою є «загальне
благо».

Стосовно влади в державі Фома Аквінський, як і його попередники,
стверджував, що вона від Бога, і радив беззастережно їй коритися.

Роль володаря в державі теолог порівнював із роллю Бога у світі. Він
зазначав, що Бог, перше ніж керувати всесвітом, установлює відповідний
порядок. Так і монарх насамперед установлює порядок в рамках держави, а
потім здійснює правління. Монархія, на думку теолога, є найдосконалішою
формою правління. За низкою ознак вона є усталенішою та надійнішою, ніж
інші форми, а також здатною гарантувати щасливе життя.

Однією з таких ознак є те, що монархія за будовою схожа на всесвіт, що
його створив Бог і править ним, як і монарх у своїх володіннях. Друга
ознака і перевага монархії полягає в тому, що вона, як і людський
організм, управляється одним центром — розумом, а тому виключає
суперечки між учасниками правління, що точаться за аристократії,
олігархії та демократії.

Водночас Фома Аквінський поділяв монархію на абсолютну і політичну.
Останню теолог уважав прогресивнішою, оскільки влада в ній
регламентується законом.

У своєму політико-правовому вченні теолог намагався обгрунтувати тезу
про зверхність у суспільстві духовної влади над світською.

Аналізуючи світську владу, він дійшов висновку, що вона складається з
трьох аспектів: сутності влади; форми влади (походження) і використання
влади.

Сутність влади, або її першооснову, мислитель розглядав як установлений
Богом порядок відносин панування й підкорення, в яких воля правителів
приводить до руху підданих.

На відміну від сутності влади, її походження не завжди збігається з
приписами Закону Божого, оскільки заволодіти владою люди можуть завдяки
омані чи застосуванню сили.

І, нарешті, третій аспект — використання світської влади. Тут Фома
Аквінський зазначив, що в житті має місце зловживання владою,
несправедливе її використання, що теж порушує заповіти Бога.

З огляду на невідповідність світської влади настановам Бога на стадіях
її походження й використання теолог зробив висновок, що вона не може
претендувати на зверхність у суспільстві.

Єдиною, що відповідає заповітам Бога, є церковна влада. Тільки завдяки
її намаганням у суспільстві може бути встановлена справедливість.

Свою правову концепцію Фома Аквінський будував з опертям на категорію
справедливості.

Право, «за його вченням, — це дія справедливості у божественному порядку
людського спілкування. Справедливість полягає в наданні кожному свого,
що йому належить. Як і Аристотель, Фома Аквінський розрізняв два види
справедливості: розподільну і порівняльну. Розподільна справедливість —
це надання благ згідно з заслугами, а порівняльна — це дії на порівняння
чого-небудь. Відповідно до цього існують і види права.

Якщо порівняння відбувається за внутрішньою природою речей, то це дія
природного права; коли порівнюються дії (відновлюється справедливість)
за людською волею — це позитивне (людське) право. Причому воля людини
може робити правом тільки те, що відповідає природному праву.

Джерелом права є закон. Фома Аквінський стверджував, що існує злагоджена
система, підпорядкована вічному законові. Вічний закон — це універсальні
норми, загальні принципи божественного розуму, якими скеровується
всесвіт, а всі інші закони випливають із нього. Передусім це природний
закон, що являє собою відображення вічного закону в розумі людини. Цим
законом керується людина у своїх прагненнях до продовження роду,
самозбереження, пошуку істини.

Далі в системі законів теолога знаходиться позитивний (або людський)
закон, що конкретизує природний закон і за допомогою сили і страху
змушує людей досягти доброчесності й відмовитися від зла. Заслуговує на
особливу увагу теза мислителя про те, що на відміну від природного
закону, який поширюється на всіх людей, норми позитивного закону в
різних країнах можуть суттєво різнитися. Але серед цих норм є багато й
таких, що збігаються за змістом. Ці норми Фома Аквінський називав
«правом народів», за допомогою якого повинні врегульовуватися міжнародні
відносини.

Рівночасно християнський мислитель зазначав, що люди, через їхню
розумову недосконалість, не можуть усвідомити сутності правди, а
позитивний закон, прийнятий ними, теж не завжди може відновити порушену
справедливість. У цих випадках правда може бути відновлена завдяки
Законові Божому (Святому Письму), який є критерієм істинної
справедливості.

Тут же теолог зробив спробу розмежувати соціальну роль і призначення
божественного і позитивного законів, підкресливши непересічне значення
першого з них.

Якщо позитивний закон регулює лише відносини людей у суспільстві, тобто
зовнішній бік життя, то божественний закон визначає кінцеву мету
людського буття, скеровує душевний рух і прагнення людей.

Система державно-правових ідей Фоми Аквінського набула значного
розголосу і завдяки церкві стала основою течії томізму і неотомізму в
пізніші часи.

Заради об’єктивності необхідно зазначити, що в цього видатного теолога
було багато опонентів, яких офіційна церква називала єретиками.

Останні вважали, що церква спотворила істинне вчення християнства,
порушила його демократичні засади, сприяла соціальній нерівності у
суспільстві; а втім, вони разом із церквою заперечували також державу з
її політичними інститутами, пропонували новий устрій суспільства на
засадах ранньохристиянських цінностей.

3. Становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній Київській
Русі

Становлення державно-правової думки в ранньофеодальній Київській Русі
теж відбувалося під впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала
державною. Про це свідчать перші літературні пам’ятки того часу.

Одним із ранніх літературних творів, де розглядалися означені проблеми,
було «Слово про закон і благодать» першого київського митрополита
Іларіо-на, що його він проголосив 1049 р. з нагоди завершення
будівництва фортифікаційних споруд.

За часів Ярослава Мудрого Іларіон виконував роль головного ідеолога
нововведень. Серед своїх сучасників, зокрема служителів нової віри, він
вирізнявся здатністю глибоко проникнути в сутність змін, що відбувалися
в суспільстві, і дав їм оригінальне пояснення, що й дійшло до нас у його
«Слові…».

Суспільний прогрес, на думку мислителя, відбувається завдяки зміні
принципів релігії. Він протиставляв два етапи історії людства: епоху
Старого Заповіту, основану на законі, коли відносини між людьми
будувалися на принципах безмежного підкорення і рабства, та епоху Нового
Заповіту, де панують свобода, істина та благодать. Ці етапи послідовно
заступають один одного в процесі історичного розвитку людства. Благодать
— це прогрес людства. З цього приводу Іларіон писав: «Спершу закон,
потім благодать, спершу тінь, потім істина».

Співвідношення Старого й Нового Заповітів, закону та благодаті він
використовував для тлумачення соціальної проблеми, пов’язаної передусім
із питанням про місце окремих народів у світовій історії. На думку
митрополита, закон розділяє народи, звеличує одних і принижує інших. За
законом, існує тільки один богообраний народ — іудеї. Новий Заповіт,
благодать, вводить усіх людей у вічність, де всі вони рівні перед Богом.
Мислитель пропонує розглядати слов’янські народи в контексті світової
історії, як рівні у спільності християнських народів.

У згаданому творі ми знаходимо прагнення Іла-ріона та його сучасників до
зміцнення зовнішнього суверенітету Київської Русі, яке випливає з
бажання звільнитися від впливу візантійської церкви. Безперечно, тоді
цей аспект мав визначальне значення, оскільки, ставши незалежною в
релігійному аспекті, Київська Русь зміцнювала свою державність у цілому.

Викладаючи думку про державність, Іларіон зводив історію Русі до історії
великих самодержців. Прославляв тих князів, які дбали про єдність і
міцність держави.

Тут він особливо підкреслив роль князя Володимира, вважаючи його заслугу
рівною заслузі імператора Константина, який оголосив християнство
державною релігією Римської імперії. «Ти уподібнення великого
Константина, — писав він, — рівнорозум-ний, рівнохристолюбивийо.. Він у
еллінів і римлян цесарство Богу підкорив, ти ж… по всій землі своїй
поставив і утвердив віру».

Іларіон пропонував визнати Володимира святим, що сприяло б підвищенню
авторитету і незалежності держави. Водночас, в умовах сформованої
держави, було б вирішено ще одну проблему — ставлення людини до наявних
у державі влад: світської (князівської) та церковної. Спробу вирішити цю
проблему зроблено в «Ізборнику Святослава» 1073 р. і особливо в
«Ізборнику Святослава» 107І p., де співвідношенню влади, церкви і людини
приділено більше уваги.

Підкорення Богу тут уважалося апріорним, безумовним, людині тільки
залишалося перенести це переконання на князя і коритися йому.

Зважаючи на недостатньо сильні традиції християнства, автор
«Ізборника…» ототожнював церковну владу з князівською і підкреслював
необхідність безумовного підкорення їй, тобто державна й церковна влада
в цьому творі розглядалась як єдина. Хоча загалом у згаданому творі
значно більше уваги приділено церкві та її служителям, в уяві автора
«Ізборника…» держава, влада і церква стоять вище від людини та її
інтересів.

I

I

o oe †

?

gdth)e

чатку XII ст., привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Він
обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею «одного володаря»,
закликав до єднання Русі.

Ці ідеї він виклав у «Кирила-ченця притчі про людську душу, і про тіло,
і про порушення Божої заповіді, і про Страшний С,уд, і про муки»,
«Повісті про сліпого й кульгавого», а також в інших творах.

Основою поєднання цих гілок влади могло, на думку автора, стати Святе
Письмо, яке робить людину смиренною, добродійною, благородною.

Поліпшити суспільне життя, економічні й соціальні відносини можна лише
за допомогою християнської релігії, за допомогою Святого Письма, яке
належить читати «з розміркуванням». Відхилення від християнської віри,
порушення її вимог призводить до соціального зла, яке може бути покаране
відповідно до Божих законів. Він засуджував війни між князями, ворожнечу
між служителями церкви, зазіхання на владу, бо вона від Бога. Кирило
Туровський — прибічник сильної влади. Але той, у кого влада, вважав він,
повинен бути розумним, робити людям добро, піклуватися про духовний і
матеріальний стан громадян. Служителі церкви мають сприяти встановленню
соціальної злагоди в суспільстві, загальної справедливості, гармонії між
світською та церковною владою.

Проблеми зміцнення державності, централізації влади в той час вели перед
у політичній думці. Актуальність їх обумовлювалась і тим, що між
слов’янськими народами, які входили до складу Київської Русі, мала місце
суперечка про верховенство того чи іншого народу. Можливо, через це і
виникла легенда, буцімто північні слов’яни запросили до себе княжити
варязького князя Рюрика, який нібито був батьком київського, князя
Ігоря… Ця версія мала дві мети. По-перше, ідея про іноземця, який
встановив порядок у давньоруських землях, повинна була припинити
суперечку між слов’янськими народами за верховенство. По-друге, вона
мала покріплювати авторитет київських князів і центру держави — Києва.

Цю версію було викладено в «Повісті временних літ» Нестора-літописця,
датою появи якої вважається 1113 р. Основа цієї пам’ятки давньоруської
літератури — ідея про богообраність слов’янського народу, включення
слов’янства в контекст християнської історії. Тут викладено думки про
необхідність єдиної держави з централізованою політичною владою, яка
можлива на основі добровільної домовленості народу з князями.

Найбільш раціональним державним устроєм автор «Повісті…» вважав
порядок, що його встановив Ярослав Мудрий.

У творі Нестора-літописця також мала місце спроба вирішити
співвідношення двох гілок влади — світської та церковної, що
сформувались у державі. Він уважав, що єдність держави має бути
гарантована верховенством церковної влади.

У той час оригінальні політичні концепції пропонував великий князь
київський Володимир Мономах.

Під назвою «Повчання» відомий його лист до князя Олега Святославича, де
підкреслювалася життєва необхідність єдності Русі, засуджувалися
князівські міжусобиці. Автор «Повчання» зробив спробу знайти раціональне
співвідношення особистості й держави, в якому інтереси держави визначено
як головні, але тут же підкреслено необхідність піклуватися про бідних і
слабких, поважати старших і менших. Гарантом усіх соціальних благ у
такій державі, на його думку, мав бути ідеальний князь, який один
реалізуватиме владні функції, приділяючи при цьому значну увагу усуненню
протиріч між багатими та бідними.

Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було закріплено в першій
пам’ятці права — «Руській правді», де викладено норми, що регулювали
ранньофеодальні відносини, зміцнювали князівську владу, вирішували
питання власності, встановлювали відповідальність за злочин.

Слід звернути увагу й на те, що в «Руській правді» було значною мірою
звужено сферу застосування прямої помсти потерпілого і дедалі більшу
роль відігравало відповідне судове рішення; ставилося питання про
скасування смертної кари; замість покарання у вигляді якоїсь фізичної
дії встановлювалися кримінальні штрафи тощо. Особливо слід наголосити,
що остання редакція «Руської правди» деякими положеннями «…веде нас
низкою ознак в оборот громадянського побуту».

Політична і правова думка слов’янських народів дуже чутливо реагувала на
зміни в соціальній та інших сферах. Про це красномовно свідчить те, що
ці зміни знаходили відображення в пам’ятках літератури. Так, феодальна
роздробленість, яка почалася на землях Київської Русі й загрожувала
розпадом держави, була основною проблемою «Слова о полку Ігоревім». У
цьому творі, з огляду на згадану політичну ситуацію в руських землях,
обстоювалася думка про необхідність концентрації влади в руках сильного
князя і збереження цілісної першої слов’янської держави. Ідея одновладдя
пронизує ввесь твір. Для утвердження цієї ідеї автор застосував нову
термінологію, зокрема назвавши київського князя «господином» і
підкресливши цим його верховенство над князями в підлеглих землях.

Ідея одновладдя в державі знайшла відображення ще в одній пам’ятці
Київської Русі — «Молінні Даниїла Заточника», яке, на думку вчених,
з’явилось у XII—XIII ст. Звертаючись до переяславського князя, автор
розглянув умови, за яких можна укріпити державу, засудив феодальні
війни. В «Молінні» викладено поради князеві, як урівноважити владу,
зробити її стабільною. Для цього необхідно спиратися на підданих, які
мають середній достаток, а в радники брати за ознаками не знатності, а
освіченості й розуму.

Викладаючи цю думку, автор писав, що не море топить кораблі, а вітри; не
вогонь розпікає залізо, а роздмухування міхами; ось так і князь не сам у
халепу потрапляє, а радники вводять.

Воднораз у «Молінні» порушено проблеми соціальної нерівності й
несправедливості в суспільстві.

Автор радив князеві виступити гарантом справедливості у своїх
володіннях, що також сприятиме зміцненню влади.

Як видно з викладеного, в пам’ятках літератури Київської Русі знайшли
відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя
тогочасного суспільства: покріплення державності, збереження єдності
першої слов’янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету,
вирішення проблеми співвідношення .світської та церковної гілок влади.

4. Державно-правові концепції італійських мислителів і юристів
середньовіччя

На початку II тис., а надто у XII—XIII ст., в Західній Європі з’явилася
значна кількість ремесел, стрімко зростала кількість міського населення,
формувалися нові суспільні верстви, чиїми заняттями були виготовлення
товарів широкого попиту, торгівля, лихварство.

У суспільстві ставало дедалі більше багатих людей, які володіли
нерухомістю, іншими матеріальними цінностями та були зацікавлені у
стабільній владі, яка гарантувала б їхню безпеку і створювала можливості
для нових видів трудової діяльності. Представники цих верств населення
виступали за впровадження нового законодавства, здатного регулювати нові
суспільні відносини та забезпечити охорону власності від феодального
свавілля. Відтак виявилася природною поява нових державно-правових
концепцій, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-іншому
визначали роль і призначення держави з її інститутами.

Одна з таких концепцій — вчення італійського мислителя Марсилія
Падуанського (між 1275 і 1280—1343), викладене у творі «Захисник миру»
(1324—1326 pp.). Автор заперечував феодальну роздробленість тогочасної
держави, а церкву вважав винною у багатьох вадах суспільства, пропонував
підкорити її світській владі та обмежити сферу впливу, звузивши її до
вирішення проблем духовного життя людей.

Мислитель уважав, що держава з’являється внаслідок поступового
ускладнення форм людської спільності: від сім’ї до роду, від роду до
племені, від племені до міста, і остання стадія — суспільний договір про
утворення держави.

Держава є виразником політичної влади, а її джерелом — народ. Навіть
більше, від народу йде не лише світська, а й духовна влада. Він є носієм
суверенітету і верховним законодавцем.

Але Марсилій Падуанський, як ідеолог багатих верств населення, до
категорії «народ» відносив не всіх людей, а лише «кращих» представників.

Такими він уважав військових, державних службовців і священнослужителів,
оскільки їхня діяльність спрямована на загальне благо, а не тільки на
задоволення своїх особистих інтересів, як у ремісників, рільників,
торговців.

Політичний мислитель розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні
відносини. Виокремлював, зосібна, релігійні, моральні та правові норми.
Останні відрізняються від означених вище формальною визначеністю й
конкретними санкціями за їх невиконання. Це норми вищої категорії,
надбання людства. З допомогою законів здійснюється реалізація державної
влади.

Марсилій Падуанський у своєму вченні передбачав і механізм законотворчої
діяльності за участю представників народу, що їх спеціально для цього
обирають.

Важливою була думка мислителя про верховенство закону в державі. Йому
повинні підкорятися всі громадяни, а також законодавці й правителі.
Піддаючи аналізові форми державного устрою, найбільш вдалою, здатною
убезпечити людей та їхні інтереси мислитель уважав монархію.

Державних службовців, на думку мислителя, належить обирати на їхні
посади. Ба більше — він уважав досконалішою державу, де монарх теж
обирається!

Роздумуючи про законодавчий процес і виконання законів, Марсилій
Падуанський фактично підійшов до проблеми поділу цих двох гілок влади в
державі. Причому зазначав, що обранці народу, які ухвалюють закони,
тобто законодавча влада, мають визначати компетенцію виконавчої влади.
Вона повинна функціонувати тільки в межах закону і реалізувати волю
законодавця.

Визначні положення вчення Марсилія Падуансь-кого про природне походження
держави, народ як джерело суверенної влади, верховенство закону і
розподіл повноважень різних інститутів держави мали велике значення для
формування і розвитку буржуазних державно-правових концепцій.

Значний внесок у розвиток цих концепцій зробили середньовічні юристи. У
ті часи професійне розуміння права багато в чому спиралося на положення
римського права. Незважаючи на падіння Римської імперії, римське право
було досить поширеним у багатьох народів Європи. Одним із напрямків
дослідницької роботи різних юридичних шкіл X—XI ст. стало порівняння
чинного в конкретній країні права з римським правом, виявлення прогалин
у правовому полі та пропозиції щодо їх ліквідації впровадженням норм
римського права.

Відтоді норми римського права зробились універсальними, розуміння
сутності права знову звелося до ідеї справедливості та пов’язаних із нею
природно-правових уявлень.

Подібні дослідницькі підходи, коли справедливість вважалася критерієм
усякого права, використовувалися павійською, равеннською та римською
школами права, які започаткували теорію природного права нового часу. На
початку XII ст. юрист Інерій (між 1055—60 — до 1130) заснував школу
глосаторів, основним напрямком діяльності якої стало тлумачення Дигест
Юстиніана.

Результати творчої діяльності представників цієї течії, видані окремим
збірником у середині XIII ст., використовувалися судами як джерело
чинних правових норм.

Діяльність глосаторів сприяла викоріненню суб’єктивізму в розгляді
конкретних судових справ, утверджувала в суспільній свідомості та
юридичній практиці пріоритет правових норм і законів держави. У
згаданому збірнику зазначалося, що, розглядаючи конкретні порушення
встановлених державою норм, судді мусили відновлювати справедливість
згідно з приписами законів, а не моральних норм суспільства.

У XIII—XIV ст. середньовічна юридична думка Італії знову повернулася до
ідеї природного права і вчень римських юристів, приділяючи основну увагу
їх коментуванню та роз’ясненню.

Природне право в уявленні нової юридичної течії — постглосаторів було
правом вищої категорії, вимогам якого повинні були відповідати норми
права, прийняті державою. Ідеолог цієї течії Луллій Раймунд (1234—1315)
навіть радив юристам перевіряти на відповідність природному праву писані
закони та, якщо останні йому не відповідали, не користуватися ними для
відновлення справедливості, а керуватися принципом розумної
необхідності. Деякі прибічники цієї правової ідеології вважали природне
право більш важливим у суспільному житті, ніж владу правителя.

В історії вчень про державу і право з XVI ст. відома гуманістична школа
права, представники якої приділяли значну увагу дослідженню джерел
римського права і погодженню його з нормами чинного національного права,
що регулювало якісно нові суспільні відносини. Прибічники цієї школи
заперечували феодальну роздробленість, генерували ідею централізованої
держави з єдиним кодифікованим законодавством; пропонували нормативно
передбачити загальну свободу, скасувати кріпосництво, забезпечити
зверхність закону в суспільстві.

Політико-правові ідеї середньовічних юристів, зокрема представників
гуманістичної школи права, багато в чому стали базою для становлення
теорій буржуазного права.

ЛІТЕРАТУРА

Богош Ю. Фома Аквинский. — М., 1975.

Бондарь С. В. Философско-мировоззренческое содержание «Изборников
1073—1076 годов». — К., 1990.

Горский В. С. Образ истории в «Слове о законе и благодати» Иллариона //
Человек и история в средневековой философской мысли русского,
украинского и белорусского народов: Сб. науч. трудов. — К., 1987. — С.
39—50.

Горський В. С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі. —
К., 1993.

Данило Заточеник. Слово Данила Заточеника, що написав він князю своєму
Ярославу Володимировичу // Історія філософії України: Хрестоматія. — К.,
1993. — С. 30—37.

Іларіон Київський. Слово про закон і благодать // Історія філософії
України: Хрестоматія. — К., 1993. — С. 27.

История политических и правовых учений / Под ред. В. С. Нерсесянца. —
М., 1995.

История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение / Под
ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1983.

Клевченя А. С. Социально-политические идеи в творчестве Кирилла
Туровского // Отечественная общественная мысль эпохи средневековья: Сб.
науч. трудов. — К., 1988. — С. 185—194.

Мильков В. В. «Слово о законе и благодати» Иллариона и теория «казней
Божьих» // Человек и история в средневековой философской мысли русского,
украинского и белорусского народов: Сб. науч. трудов. — К., 1987. — С.
50—57.

Нерсесянц В. С. Право и закон. — М., 1983.

Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф, К вопросу о философских
основаниях права. — К., 1995. — С. 13—19.

Шульженко Ф. П. Держава і право у суспільно-політичній думці України:
основні етапи розвитку. — К., 1995. — С. 5—12.

Новий Заповіт. До римлян. — Гл. 13. — Ст. 1

Там само. — Гл. 2. — Ст. 13

Пресняков А. Е. Княжье право в Древней Руси: Лекции по русской истории.
— М., 1993. — С. 447

Похожие записи