Реферат на тему:

Особливості правового статусу соціальних страхових фондів

В умовах реформування законодавства про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування змінюється правовий статус суб’єктів соціального
страхування. Одним із таких суб’єктів є соціальні страхові фонди.
Дослідженню правового статусу соціальних страхових фондів у галузевій
науковій літературі приділяється недостатня увага. Правові засади
діяльності деяких соціальних страхових фондів розкрито у праці
О. Зайчука, окремі аспекти діяльності Пенсійного фонду досліджували
О. Гуменюк, Г. Белінська. У працях О. Орловського, В. Юровської
висвітлено історію становлення окремих видів соціального страхування.
Однак цілісне дослідження правового статусу соціальних страхових фондів
у галузевій літературі не проводилось. Спроба визначення та
обґрунтування особливостей правового статусу соціальних страхових фондів
стала завданням цієї статті.

Національне законодавство України (ані у сфері соціального забезпечення,
ані іншого галузевого спрямування) не використовує терміна “соціальні
фонди”. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування (надалі – Основи) [1] до суб’єктів
загальнообов’язкового державного соціального страхування відносять
цільові страхові фонди. Вони є страховими тому, що виплати, які
надаються фондами, фінансується за рахунок страхових внесків
застрахованих осіб і роботодавців-страхувальників. Для позначення цих
суб’єктів права соціального забезпечення В.Я. Бурак, С.М. Синчук
використовують термін соціальні фонди, “оскільки саме так відображено їх
цільове призначення: ефективна реалізація соціальних завдань, а саме
фінансування соціальних виплат (пенсій, допомог тощо), соціальних послуг
та соціальних пільг” [2, c. 36]. Ми поділяємо цю позицію, і враховуючи
страховий принцип діяльності фондів, будемо вживати для їх позначення
термін “соціальні страхові фонди”.

Сьгодні функціонують такі соціальні страхові фонди: Пенсійний фонд
України, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на
виробництві та професійних захворювань України, Фонд
загальнообов’язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття і Фонд соціального страхування з тимчасової втрати
працездатності.

Відповідно до ч. 3 ст. 14 Основ страхові фонди є некомерційними
самоврядними організаціями. Узгоджуючи це положення із ч. 1 ст. 80 ЦК
України [3], яка передбачає, що організація, створена і зареєстрована у
встановленому законом порядку, є юридичною особою, робимо висновок, що
соціальні страхові фонди за правовим статусом є юридичними особами.

На підтвердження нашого висновку наведемо положення законів України, які
регулюють окремі види загальнообов’язкового державного соціального
страхування. Насамперед, положення, які передбачають, що відповідний
фонд соціального страхування є юридичною особою і набуває цього статусу
від дня реєстрації статуту фонду, який затверджується його правлінням, у
спеціально уповноваженому органі виконавчої влади. Щоправда, жоден із
цих законів не врегульовує питання організаційно-правової форми, у якій
повинні створюватися соціальні страхові фонди як юридичні особи.
Думаємо, для з’ясування цього питання потрібно використати положення
Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 2 ст. 81 ЦК України юридичні особи, залежно від порядку
їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного та публічного
права. Юридична особа приватного права створюється на підставі
установчих документів, до яких Кодекс відносить статут, засновницький
договір і установчий акт. Юридична особа публічного права створюється
розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу
влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Аналіз практики створення в Україні соціальних страхових фондів, з
одного боку, дає нам підставу стверджувати, що за правовим статусом вони
належать до юридичних осіб публічного права. Адже соціальні страхові
фонди створені на підставі законів про окремі види загальнообов’язкового
державного соціального страхування, тобто, за термінологією Цивільного
кодексу України, на підставі розпорядчого акту такого органу державної
влади, як Верховна Рада України.

З іншого боку, соціальні страхові фонди діють на підставі статутів, які
затверджуються їхніми правліннями, та набувають статусу юридичної особи
від дня реєстрації цього статуту в спеціально уповноваженому органі
виконавчої влади. Враховуючи той факт, що статут є одним із установчих
документів, на підставі яких можуть створюватися юридичні особи
приватного права, можна стверджувати, що соціальні страхові фонди мають
ознаки юридичних осіб приватного права.

Цей висновок можна було б вважати обґрунтованим, якби не положення
абз. 2 ч. 3 ст. 81 ЦК України, яке передбачає, що порядок утворення та
правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються
Конституцією України та законом. Як уже зазначалося, соціальні страхові
фонди створені на підставі законів про окремі види загальнообов’язкового
державного соціального страхування, які визначають правовий статус цих
суб’єктів права соціального забезпечення. Отже, соціальним страховим
фондам притаманні ознаки як юридичних осіб публічного права, так і
юридичних осіб приватного права. З огляду на це, ми приходимо до
висновку, що соціальний страховий фонд – це особлива
організаційно-правова форма юридичних осіб, наділена ознаками як
юридичних осіб приватного, так і юридичних осіб публічного.

Відповідно до ст. 14 Основ соціальні страхові фонди є органами, які
здійснюють керівництво та управління окремими видами
загальнообов’язкового державного соціального страхування, провадять збір
та акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів,
забезпечують фінансування виплат за загальнообов’язковим державним
соціальним страхуванням та виконують інші функції згідно з затвердженими
статутами. Аналізуючи положення Основ та законів про окремі види
соціального страхування, можна виділити особливості соціальних страхових
фондів, які відрізняють їх від інших юридичних осіб. Особливостями
правового статусу соціальних страхових фондів як юридичних осіб є
цільовий характер діяльності цих суб’єктів, їх позабюджетність,
некомерційність та самоврядність.

Цільовий характер соціальних страхових фондів означає, що їхні кошти
заборонено використовувати на цілі, не передбачені законом. Про це прямо
зазначено у ч. 3 ст. 58, ч. 2 ст. 73 Закону України “Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [4], ч. 4 ст. 46
Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування
від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності” [5], ч. 4 ст. 9, ч. 2 ст. 19 Закону
України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у
зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими
народженням та похованням” [6]. Більше того, цільове використання коштів
є законодавчо закріпленим принципом усіх видів соціального страхування в
Україні.

Цільове використання коштів соціальних страхових фондів означає, що
кошти фондів можна використовувати лише для надання матеріального
забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам, які є учасниками
відповідних фондів. Наприклад, цільовим спрямування Пенсійного фонду є
здійснення таких пенсійних виплат, як пенсія за віком, пенсія по
інвалідності та пенсія у зв’язку з втратою годувальника, а також надання
допомоги на поховання пенсіонера.

Наступною особливістю правового статусу є позабюджетний характер
соціальних страхових фондів. Підставою для віднесення цих фондів до
позабюджетних є те, що їхні кошти не включені до складу Державного
бюджету України. Кошти фондів зараховуються на єдиний централізований
рахунок в установах банків. Вони не підлягають вилученню для покриття
дефіциту Державного бюджету України.

??A? їх діяльності. Некомерційність цих фондів полягає в тому, що вони
не спрямовані на отримання прибутку. Засобом забезпечення некомерційного
характеру діяльності фондів є заборона провадити будь-яку діяльність,
крім передбаченої законом про відповідний вид соціального страхування та
статутом фонду. Така заборона передбачена для соціальних страхових
фондів ч. 4 ст. 14 Основ, ч. 3 ст. 58 Закону України “Про
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, ч. 4 ст. 8 Закону
України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на
випадок безробіття”, ч. 4 ст. 9 Закону України “Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”.
Більше того, відповідно до Закону України “Про недержавне пенсійне
забезпечення” навіть недержавні пенсійні фонди мають статус
неприбуткових організацій [7].

З цього приводу О.П. Кашковський зазначає, якщо, вибираючи один із видів
діяльності, організація позбавляється права займається іншими (всіма чи
декількома) видами діяльності, то такий вид діяльності є для цієї
організації винятковими, тобто його провадження несумісне з іншими
видами діяльності. В такому випадку відбувається обмеження
правоздатності такої організації [8, c. 38].

У науці цивільного права правоздатність традиційно поділяють на загальну
та спеціальну. Наявність загальної правоздатності дає змогу особі мати
будь-які цивільні права та обов’язки. Такою правоздатністю наділені
фізичні особи. Спеціальна правоздатність означає можливість мати такі
права та обов’язки, які відповідають встановленим цілям її діяльності
[9, c. 132]. Такою правоздатністю наділялися юридичні особи відповідно
до ст. 26 ЦК УРСР 1963 року [10].

Натомість Цивільний кодекс України встановлює, що юридична особа здатна
мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і
фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише
людині, тобто юридичні особи за Цивільним кодексом України володіють
загальною правоздатністю.

На відміну від традиційного підходу до класифікації правоздатності,
О.П. Кашковський виділяє такі види правоздатності юридичних осіб:
необмежену, загальну, спеціальну та виключну [8, c. 36-38]. Визначення
необмеженої правоздатності, сформульоване російським вченим, збігається
з положенням ЦК України. Загальна правоздатність передбачає, що юридичні
особи можуть мати цивільні права і нести цивільні обов’язки, необхідні
для виконання будь-яких видів діяльності, не заборонених законом.
Правоздатність юридичних осіб є спеціальною в тих випадках, коли вона
обмежується певними цілями, для досягнення яких ці особи створені.
Юридичні особи наділені виключною правоздатністю у випадку, якщо вони
обирають виключний вид діяльності, через що їх позбавляють права
займатися іншими видами діяльності.

Наведена класифікація ґрунтується на положеннях цивільного законодавства
Російської Федерації. ЦК РФ закріплює загальне правило, відповідно до
якого юридичні особи в Росії володіють спеціальною правоздатністю.
Комерційні організації, за винятком унітарних підприємств та інших видів
організацій, передбачених законом, наділяються загальною правоздатністю.
ЦК України, за загальним правилом, наділяє всіх юридичних осіб, без
будь-яких винятків, необмеженою (відповідно до класифікації
О.П. Кашковського) правоздатністю. Однак це не означає, що розглянена
класифікація не може бути корисною для дослідження правоздатності
юридичних осіб за законодавством України.

Наділення юридичних осіб загальною правоздатністю не унеможливлює її
обмеження. ЦК України передбачає, що цивільна правоздатність юридичної
особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Однак у деяких випадках
такі обмеження встановлюються також і законодавством. До таких випадків
відносять положення законодавства про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування щодо заборони соціальним страховим фондам
провадити будь-яку діяльність, крім передбаченої законом про відповідний
вид соціального страхування та статутом фонду. Така заборона означає, що
законодавство закріплює для цих фондів виключний вид діяльності. На цій
підставі можна зробити висновок, що соціальні страхові фонди наділені
виключною правоздатністю.

Однак, на нашу думку, правильніше визначати правоздатність соціальних
страхових фондів як спеціальну, оскільки заборона займатися будь-якою
іншою діяльністю, крім передбаченої законом і статутом фонду, пов’язана,
насамперед, з їх цільовим характером. Це означає, що види діяльності,
які дозволено здійснювати фонду, визначаються відповідно до цілей його
існування. Оскільки можливість провадити певну діяльність пов’язана із
цілями діяльності фондів, то соціальні страхові фонди наділені
спеціальною правоздатністю, тобто вони можуть мати права і обов’язки,
які відповідають цілям їхньої діяльності.

Правоздатність соціальних страхових фондів виникає від дня реєстрації
статуту фонду у спеціально уповноваженому органі виконавчої влади.
Підставою для такого висновку є положення відповідних законів про те, що
страхові фонди набувають статусу юридичної особи від дня реєстрації
їхнього статуту.

Ще однією особливістю соціальних страхових фондів є їх самоврядність.
Проявом самоврядності, на нашу думку, є управління фондами на основі
паритетності представниками держави, застрахованих осіб і роботодавців.
Інакше кажучи, самоврядність означає, що самі суб’єкти системи
страхування – застраховані особи, роботодавці як страхувальники та
держава як один із роботодавців і гарант реалізації застрахованими
особами їхніх прав – управляють цією системою через своїх представників,
котрі входять до складу правління – вищого органу управління фондом.
Правління соціального страхового фонду затверджує його статут, бюджет та
документи, що регламентують внутрішню діяльність фонду. У цьому також
проявляється самоврядність цих суб’єктів права соціального забезпечення.

Отже, сукупність проаналізованих ознак визначає особливості правового
статусу соціальних страхових фондів порівняно з іншими юридичними
особами. Соціальні страхові фонди – це юридичні особи, які мають ознаки
як юридичних осіб приватного, так і публічного права. Особливостями
правового статусу соціальних страхових фондів як юридичних осіб є
цільовий характер їхньої діяльності, некомерційність, самоврядність та
позабюджетність.

Література

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР // Відомості Верховної Ради
України. – 1998. – № 23. – С. 121.

С.М. Синчук, В.Я. Бурак. Право соціального забезпечення України: Навч.
посіб / За ред. С.М. Синчук. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2003. – 306 c.

Цивільний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Атіка, 2003. – 416 с.

Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”
від 9 липня 2003 р. № 1058-ІV // Відомості Верховної Ради України. –
2003. – № 49. – С. 376.

Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування
від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які
спричинили втрату працездатності” від 23 вересня 1999 р. № 1105-ХІV //
Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 46. – ст. 403.

Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у
зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими
народженням та похованням” від 18 січня 2001 р. № 2240-ІІІ // Відомості
Верховної Ради України. – 2001. – № 14. – ст. 71.

Закон України “Про недержавне пенсійне забезпечення” від 9 липня 2003 р.
№ 1057-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 47. –
ст. 372.

О.П. Кашковский. Правоспособность организаций в сфере выбора видов
деятельности // Юрист. – 2001. – № 10.

Гражданское право. Учеб. / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. –
Т. 1. – М.: “Проспект”, 2001. – С. 132.

Кодекси України. У 3 кн. 2-е вид. / Відп. ред. В.Ф. Бойко. – К.: Юрінком
Інтер, 1998.

Похожие записи