Реферат на тему:

Особливості купівлі-продажу в зовнішньоекономічному обігу

У розвитку сучасного суспільства, світової цивілізації важлива роль
належить міжнародним відносинам, однією із складових яких є
зовнішньоекономічні зв’язки та їх організаційно-правова основа —
міжнародна торгівля. Зовнішньоекономічні зв’язки (міжнародна торгівля)
опосередковуються різними зовнішньоекономічними угодами, серед яких
центральне місце посідає договір купівлі-продажу. В усіх країнах світу
сутність договору купівлі-продажу одна: він спрямований на забезпечення
товарообігу в суспільстві шляхом сплатного відчуження майна одними
особами у власність інших осіб. Водночас зовнішньоекономічний
(міжнародний) договір купівлі-продажу має багато особливостей,
зумовлених, зокрема, участю у товарообігу іноземних суб’єктів
комерційної та іншої діяльності, необхідністю захисту економічних і
політичних інтересів держави, міжнародними звичаями та договорами. ЦІ
особливості визначені в законодавстві України. Основні принципи, умови
та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі
торгівлі, встановлені Законом України «Про зовнішньоекономічну
діяльність», іншими численними актами законодавства України та
міжнародними актами.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»
зовнішньоекономічний договір (контракт) — це матеріально оформлена угода
двох або більше суб’єктів господарської діяльності та їх іноземних
контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх
взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності. В
міжнародній практиці контрагенти, як правило, називають угоди
купівлі-продажу контрактами в розумінні, ідентичному договорові
купівлі-продажу чи іншому відповідному договорові.

Учасниками (продавцями і покупцями) зовнішньоекономічного договору
(контракту) купівлі-продажу можуть бути суб’єкти, перелічені у ст. З
Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а саме:

• фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без
громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно із
законами України і постійно проживають на її території;

• юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне
місцеперебування на території України, в тому числі юридичні особи,
майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів
господарської діяльності;

• об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є
юридичними особами згідно із законами України, але мають постійне
місцеперебування на території України і яким цивільно-правовими законами
України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

• структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які
не є юридичними особами згідно із законами України, філії, відділення
тощо, але мають постійне місцеперебування на території України;

• спільні підприємства з участю суб’єктів господарської діяльності
України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані
як такі в Україні і які мають постійне місцеперебування на її території;

• інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Таким чином, сторонами в зовнішньоекономічному договорі купівлі-продажу
можуть бути лише ті особи, які мають спеціальну правоздатність щодо
укладення такого договору відповідно до законів України та/або закону
країни, де його укладено. Фізичні особи для укладення
зовнішньоекономічних угод повинні мати достатню цивільну дієздатність, а
якщо ці угоди є підприємницькою діяльністю, то вони повинні також набути
статусу підприємця.

Договір купівлі-продажу в зовнішньоекономічній діяльності необхідно
укладати, додержуючись загальних і спеціальних вимог чинного
законодавства міжнародних договорів України. Його учасники мають право
використовувати усталені міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних
органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі
законами України.

В умовах лібералізації зовнішньоекономічної діяльності зберігається
необхідність державного регулювання окремих її сфер. Так, Указом
Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних
договорів (контрактів) в Україні» від 7 листопада 1994 р. (із змінами,
внесеними Указами Президента України від 17 листопада 1994 р. та від 13
січня 1995-р.) визначено перелік окремих видів зовнішньоекономічних
договорів (контрактів), які підлягають обліку, а також цим же Указом
затверджено Положення про порядок реєстрації окремих видів
зовнішньоекономічних договорів.

Відповідно до зазначеного Указу спеціальному облікові (реєстрації)
підлягають зовнішньоекономічні договори (контракти), які укладені
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності
та предметом яких є:

товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством
України та міжнародними договорами України;

товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України
передбачено добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;

товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові
процедури;

товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується,
контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав
або нормативних актів економічних угруповань, митних союзів;»

товари походженням з України, експорт яких здійснюється у рамках
бартерних (товарообмінних) операцій чи операцій із зустрічною торгівлею.

Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України
від 5 жовтня 1995 р. затверджено Положення про форму
зовнішньоекономічних договорів (контрактів), в якому сформульовано
вимоги, яким має відповідати зовнішньоекономічний контракт. Насамперед
він повинен бути належно оформлений і підписаний. У Положенні
зазначається, що в зовнішньоекономічному договорі (контракті) мають бути
визначені:

його сторони та їх реквізити;

предмет договору;

кількість та якість договору;

базисні умови поставки товарів відповідно до Міжнародних правил
інтерпретації комерційних термінів у редакції 1990 р.;

ціна та загальна вартість контракту, а у бартерному контракті — загальна
вартість товарів, що експортуються, та загальна вартість товарів, що
імпортуються за цим контрактом, виражені в іноземній валюті, крім того,
зазначаються у доларах США;

Урядовий кур’єр. — 1995. — 2 листопада.

умови платежів;

умови здачі (приймання) товарів;

форс-мажорні обставини;

санкції та рекламації;

арбітраж;

юридичні адреси, поштові та платіжні реквізити сторін.

Безперечно, сторони мають право передбачати й інші різні додаткові
умови. При цьому права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди
визначаються правом місця її укладення, якщо сторони не погодили інше,
що і відображається в умовах договору (контракту).

Особливий інтерес становить питання про форму зовнішньоекономічних угод,
у тому числі і купівлі-продажу, а також наслідків її недодержання,
оскільки нині воно поки що не має однозначного вирішення. Так,
відповідно до ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»
зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається у письмовій формі
(якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України),
який від імені фізичної особи підписується цією особою, а від імені
інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності — двома особами:
відповідною посадовою особою та особою, уповноваженою довіреністю.
Встановивши порушення цього правила, суди нерідко визнають недійсними
зовнішньоекономічні договори, укладені з порушенням форми і порядку їх
підписання.

„oooooooooooooooooooooooooooo

зазначено, що форма зовнішньоторговельних угод, які укладаються
радянськими організаціями, і порядок підписання їх, незалежно від місця
укладення цих угод, визначаються законодавством Союзу РСР. Наведена
норма не може поширюватися на відносини сторін таких угод у зв’язку з
тим, що:

1) дія даної норми розрахована на регулювання відносин колишнім союзним
законодавством в умовах державної монополії на зовнішню торгівлю, а
зараз діє принцип свободи суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;

2) сторони, які укладають зовнішньоекономічні угоди, вже не є
радянськими організаціями, на які має поширюватися законодавство
колишнього СРСР про зовнішньоекономічну діяльність; ,

3) визнання угод недійсними на підставі статей 45 і 568 ЦК України було
можливим лише у разі порушення форми та порядку підписання їх,
встановлених законодавством СРСР, яке сьогодні взагалі не може
застосовуватися до даних правовідносин. Нині ці норми не діють,
оскільки, відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про
порядок-тимчасової дії на території України окремих актів законодавства
Союзу РСР» від 12 вересня 1991 р., союзне законодавство застосовується,
якщо відповідні відносини не врегульовані законодавством України і не
суперечать йому. А втім, як відомо, зовнішньоекономічні відносини вже
врегульовано Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та
іншими законодавчими актами України, перелік яких подано у Положенні про
форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженому
МЗЄЗторгом України від 5 листопада 1995 р. У цьому переліку закони СРСР
не зазначаються. За таких умов має діяти правило ч. 1 ст. 45 ЦК України,
згідно з яким недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за
собою недійсність угоди лише в тому разі, якщо такий наслідок прямо
вказаний у законі. Проте у Законі України «Про зовнішньоекономічну
діяльність» та інших спеціальних законодавчих актах України такі правові
наслідки відносно випадків укладення угод за підписом однієї особи прямо
не передбачено.

Правда, у ч. 5 ст. 6 згаданого закону є норма, згідно з якою
зовнішньоекономічний договір може бути визнаний недійсним у судовому
порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України чи міжнародним
договорам України. Але ця норма не стосується безпосередньо відступів
від форми і порядку підписання зовнішньоекономічних договорів, а
відповідно до цивільного законодавства недодержання цих вимог тягне за
собою недійсність угод лише у випадках, прямо передбачених законом.

Дещо двозначною уявляється і та частина ст. 6, відповідно до якої
зовнішньоекономічний договір від імені юридичної особи мають підписувати
дві особи: «особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до
установчих документів, І особа, уповноважена довіреністю, виданою за
підписом керівника суб’єкта підприємницької діяльності одноособове, якщо
установчі документи не передбачають інше». Саме остання фраза може дати
підстави для неоднозначних висновків, зокрема про те, що установчі
документи можуть встановлювати й Інший порядок підписання
зовнішньоекономічних договорів, у тому числі й одноособовий.

На підставі вищезазначеного, а також враховуючи те, що вже немає
радянських організацій і не діє законодавство СРСР, слід зробити
висновок, що наявність у зовнішньоторговельній угоді лише одного підпису
від імені юридичної особи України не є підставою для визнання її
недійсною. Дана позиція іноді підтримується і арбітражною практикою.
Так, президія Вищого арбітражного суду України у справі № 38/6 за
позовом австрійської фірми «Дипл-Інж. Стефан Ландау» до СП «Кебот-Київ»
залишила у силі договір на реалізацію лікарських препаратів, підписаний
зі сторони СП однією особою — президентом, не знайшовши підстав для
визнання його недійсним через порушення форм з тих же міркувань, які
були зазначені вище. Подібний підхід міститься також у постановах
Арбітражної наглядової колегії ВАС України від 11 січня 1997 р. у справі
М8 8/131 за позовом фірми «Армор» до ВАТ «Лубнифарм».

Розглядаючи спір у справі АС № 62 Міжнародний комерційний арбітражний
суд при Торгово-промисловій палаті України не визнав недійсним контракт
від 17 вересня 1992 р. між АТ «Індустріалекспорт» (м. Бухарест, Румунія)
і компанією «Укрнафтохім» (м. Київ, Україна) про поставки товарів на
бартерній основі, незважаючи на те, що з української сторони контракт
був підписаний одноособове.

Така арбітражна практика заслуговує на підтримку, оскільки нерідко
представники суб’єктів підприємництва (юридичних осіб) навмисно
підписують одноособове зовнішньоекономічні угоди, розраховуючи на
необов’язковість їх виконання. Причому, як свідчить арбітражна практика,
з вимогами про визнання таких угод недійсними звертається та сторона
контракту, яка одноособове підписала угоду. До речі у проекті ЦК України
взагалі немає правил щодо наслідків недодержання форми та порядку
підписання таких угод

У ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»
сформульовано кілька принципових положень щодо застосовуваного до угод
права, а саме:

• форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її
укладення;

• форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна,
розташованого на території України, встановлюється законами України;

• права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів)
визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору
(контракту) або в результаті подальшого погодження;

• за відсутності погодження між сторонами щодо права, яке має
застосовуватися до договору купівлі-продажу, застосовується право
країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце
діяльності сторона, яка є продавцем.

Бурхливий розвиток міжнародного товарообігу зумовив необхідність
створення відповідних універсальних правил міжнародної купівлі-продажу.
Так, Міжнародна торговельна палата у 1953 р. розробила Міжнародні
правила інтерпретації комерційних термінів (правила ІНКОТЕРМС), які
застосовують нині у редакції 1990 р. З метою однакового тлумачення
комерційних термінів суб’єктами підприємництва України та учасниками
відносин, що виникають у зв’язку з такими договорами, Указом Президента
України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних
термінів» від 4 жовтня 1994 р. було встановлено, що ці Правила
застосовуватимуться при укладенні суб’єктами підприємницької діяльності
України усіх форм власності договорів, утому числі зовнішньоекономічних,
предметом яких є товари (роботи, послуги).

Велике практичне значення для ефективного розвитку міжнародного
товарообігу та встановлення для нього уніфікованих правил має Віденська
конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.,
яка вступила в силу з 1 січня 1988 р. Конвенція містить 101 статтю, що
регулюють відносини, пов’язані з укладенням договорів міжнародної
купівлі-продажу, їх виконанням та відповідальністю за невиконання чи
неналежне виконання договірних зобов’язань.

При ратифікації Конвенції 3 січня 1990 р. Україна заявила, що будь-яке
положення статей 11 і 29 чи частини II Конвенції, яка допускає щоб
договір купівлі-продажу чи його зміна або припинення угодою сторін або
оферта, акцепт або будь-яке висловлення наміру здійснювалися не у
письмовій формі, не застосовується, якщо хоч би одна із сторін має своє
комерційне підприємство в їх відповідних державах.

Знання перелічених та інших міжнародних правил купівлі-продажу дасть
можливість підприємцям набути знання та досвіду цивілізованого ведення
комерційної діяльності у сучасних динамічних і складних ринкових
відносинах.

Похожие записи