ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА

1. ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

Особисті немайнові права (особисті немайнові правовідносини) досить
неоднорідні й є предметом регулювання різних галузей права. Так, право
на свободу зборів, друку, право на участь у виборах, право бути обраним
та деякі інші регулюються конституційним правом. Право на вибір прізвища
подружжям при реєстрації шлюбу, право на вибір місця проживання, роду
занять кожним із подружжя, право на виховання дітей та інші регулюються
сімейним правом.

Є особлива група особистих немайнових прав, які в переважній більшості
виникають непомітно, діють постійно, не можуть бути припиненими на
підставі угод або інших юридичних дій. Це права на честь, гідність,
ділову репутацію, на ім’я 1. Їх відносять до предмета цивільного права.

В літературі підкреслюється, що особистим немайновим відносинам, які
складають предмет цивільного права, притаманні певні спільні ознаки.
Так, особисті немайнові права:

— утворюються в духовній сфері життя суспільства і не мають майнового,
економічного змісту (хоча можуть бути пов’язані з майновими правами). У
так званих чистих особистих немайнових відносинах відсутній
безпосередній зв’язок з майновими відносинами. Це, звичайно, не означає,
що ці два види відносин взагалі не залежать одні від одних. Йдеться про
те, що ці види відносин не мають правового зв’язку;

— мають особистий характер, оскільки складаються з приводу особливої
категорії об’єктів — немайнових благ (честі, гідності, імені, особистої
недоторканності громадянина тощо), які неможливо відокремити від
конкретної особи (фізичної чи юридичної);

— мають абсолютний характер. Носій цих прав є уповноваженою особою, а
всі інші, стосовно нього і з приводу цих прав, — зобов’язаними особами .

Погоджуючись з такою характеристикою, звернемо увагу на те, що усі
права, які складають предмет цивільного права, взаємопов’язані між
собою, доповнюють одне одного. Особисті немайнові права можуть виникати
безпосередньо з майнових відносин. Наприклад, охорона честі, гідності,
ділової репутації тісно пов’язана із захистом майнових прав підприємця,
його фірми, комерційної репутації. Відомий російський вчений в галузі
цивільного права І. А. Покровський зазначав, що «прообразом и
предшественником общего права на имя явилось право торговца на фирму. С
фирмой связывалась известная репутация, которая нередко уже сама по себе
представляет высокую ценность» 2 . Як бачимо, раніше від недобросовісної
конкуренції перш за все захищалося добре ім’я саме купця, а вже потім —
громадянина. В наш час ці ідеї набирають нового життя. І було б прикро,
якби саме таке розуміння захисту особистих немайнових прав посіло
провідне місце в українському цивільному законодавстві. На наш погляд,
захист доброго імені повинен переслідувати мету захисту права суб’єкта
на добре ім’я, незалежно від того, займається він підприємництвом чи ні.

В науці цивільного права розрізняють дві групи особистих немайнових
прав:

1. Особисті немайнові права, пов’язані з майновими правами.

2. Особисті немайнові права, не пов’язані з майновими правами.

До першої групи відносяться права, що складають зміст авторського та
винахідницького права — окремих інститутів цивільного права. Вони
утворюють основу права інтелектуальної власності, мають свій предмет
регулювання, специфіку методу і змісту. В Законі України «Про власність»
цю групу прав названо правами, що регулюють відносини інтелектуальної
власності.

Друга група особистих немайнових прав не має чітко визначеного
цивільно-правового регулювання. Подібне становище можна пояснити тим, що
деякий час панівною була думка, згідно якої захист особистих немайнових
прав, не пов’язаних з майновими, покладався на кримінальне й
адміністративне право. Саме через це в ЦК УРСР 1922 р. не було статей,
які б захищали честь, гідність, ділову репутацію громадян. Вважалося, що
за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, а
також за навмисне приниження честі й гідності особи винний може бути
притягнений до кримінальної відповідальності. Притягнення ж порушника до
такої відповідальності повинно було принести моральну реабілітацію
потерпілому, і таким чином, його честь і гідність вважалися захищеними.
Проте така позиція навіть у чисто формальному плані не є досконалою. Як
бути, наприклад, у тому разі, коли наклеп розповсюджувався кимось
ненавмисно? Адже такого розповсюджувача не можна притягнути до
кримінальної відповідальності, а честь і гідність потерпшого була
приниженою. Таким чином, порушені права потерпілого лишалися
незахищеними.

Враховуючи незахищеність особистих немайнових прав громадян та юридичних
осіб в цивільному праві, укладачі ЦК України 1963 p. включили до нього
кілька статей, які повинні були виправити таке становище. Було
наголошено, що особисті немайнові відносини можуть регулюватися ЦК
України (ст. 1). Ст. 7 ЦК України передбачала захист честі і гідності
громадян або організацій, а ст. 511 мала на меті захистити інтереси
громадянина, зображеного в творі образотворчого мистецтва 1. В 1993 р.
ЦК України був доповнений ст. 440, яка передбачає можливість
відшкодування моральної (немайно-вої) шкоди. Як бачимо, деякі зрушення,
спрямовані на поліпшення цивільно-правового захисту особистих
не-майнових, не пов’язаних із майновими, прав відбулися, проте їх
виявилося явно недостатньо.

Через це законодавець вимушений був надолужувати прогаяне шляхом
прийняття нових законів, або доповнювати діючі статтями про захист
особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб. Так, до Кодексу
законів про працю України Законом України від 15 грудня 1993 p. була
внесена стаття І7З6 про відшкодування власником або уповноваженим ним
органом моральної шкоди.

18 лютого 1992 p. був прийнятий Закон України «Про обмеження монополізму
та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності»2 (введений в дію 15 березня 1993 р.). В цьому законі слід
звернути увагу на ст. 7 в тій її частині, де йдеться про ознаки
недобросовісної конкуренції шляхом порушення особистих немайнових прав
учасників підприємницької

діяльності

Варто також назвати «Основи законодавства України про охорону
здоров’я»3. Так, ст. 6 Основ закріплює право громадян на охорону
здоров’я. Ст. 9 дає перелік випадків обмеження особистих немайнових прав
громадян, пов’язаних із станом їх здоров’я. В ст. 78 встановлені
обов’язки медичних і фармацевтичних працівників по дотриманню особистих
немайнових прав громадян. Зокрема, медичні працівники зобов’язані
дотримуватися вимог професійної етики і деонтології1, зберігати
лікарську таємницю. Ст. 80 передбачає встановлення цивільно-правової
відповідальності за порушення законодавства про охорону здоров’я.

Необхідно підкреслити, що найважливіші особисті немайнові права
врегульовані Конституцією України.

Особливо потрібно звернути увагу на ст. ст. 27—33. В цих статтях
закріплюються права людини на життя, на повагу до її гідності, на
свободу та особисту недоторканність, на недоторканність житла, таємницю
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на
свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

Закріплення в Конституції особистих немайнових прав має велике значення
для розвитку законності в Україні, але сказати, що закріплення цих прав
в Основному Законі вирішує всі проблеми їх захисту, не можна.
Підтвердженням цієї думки є проект ЦК України, в якому особистим
немайновим правам фізичних осіб присвячується окрема книга (друга), яка
складається з трьох глав (19, 20, 21), у яких вміщено 46 статей. У главі
19 йдеться про загальні положення щодо особистих немайнових прав
фізичних осіб. У главі 20 закріплюються природні права фізичних осіб, а
в главі, 21 вирішуються права, що забезпечують соціальне буття фізичних
осіб.

Нагальна потреба регулювання особистих немайнових прав ЦК України
передусім пояснюється тим, що законами України деяким органам та їх
посадовим особам надана можливість втручатися у сферу дії особистих
немайнових прав громадян та юридичних осіб. Так, Законом про
оперативно-розшукову діяльність (ст. 8) надано право підрозділам, що
проводять таку діяльність, знімати інформацію з каналів зв’язку,
застосовувати інші технічні засоби одержання інформації, контролювати
телеграфно-поштові відправлення, здійснювати візуальне спостереження в
громадських місцях із застосуванням фото-, кіно і відеозйомок, оптичних
та інших технічних засобів. Але не секрет, що при застосуванні всіх цих
форм втручання не виключена можливість правопорушень.

Зрозуміло, без чіткого цивільно-правового регулювання відносин, що
можуть виникнути в сфері дії особистих немайнових прав, гарантії захисту
цих прав немає. Дозволяючи тим чи іншим органам втручатись в особисті
немайнові відносини, в законі повинен бути не тільки дозвіл на таке
втручання, а й дана відповідь на запитання, хто і в якому розмірі
повинен буде відшкодувати заподіяну таким втручанням шкоду. При цьому
потрібно створити таку систему засобів по захисту порушених прав, яка б
діяла швидко, ефективно і справедливо, потребувала щонайменше затрат
душевних сил і коштів потерпілого.

2. ВИДИ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ

Як зазначалося, різні особисті немайнові відносини мають неоднакове
призначення. Це потребує різноманітних засобів їх регулювання. У зв’язку
з цим особисті немайнові права пропонується об’єднати у три правових
інститути: права на немайнові блага, втілені у самій особі; права на
особисту недоторканність, свободу, охорону життя і здоров’я; права на
недоторканність особистого життя 1. Погоджуючись із таким розподілом
особистих немайнових прав, вважаємо за необхідне виділити ще один їх
правовий інститут — права на захист від протиправного втручання в сферу
особистого життя.

Інститут права на немайнові блага, втілеві у самій особі. До цього
інституту відносяться права: на ім’я (найменування); на знак для товарів
та послуг (знак обслуговування); на честь, гідність та ділову репутащю;
на власне зображення.

Право на ім ‘я. Це право потрібно розуміти не тільки так, що кожна
фізична та юридична особи мають право якимось чином називатися. Таке
розуміння занадто вузьке і не відображає змісту цього права. Право на
ім’я забезпечує індивідуалізацію суб’єкта цивільного права, надає йому
право вимагати, щоб його називали цим іменем. Ніхто не може
користуватися цим іменем, або привласнювати його. Хоча в Цивільному
кодексі немає статті, яка б регулювала відносини, що виникають ‘при
наданні чи зміні імені (ці питання регулює сімейне або адміністративне
право, але окремі статті (9, 10, 11, 23 та ін.) ЦК України виходять з
того, що кожний суб’єкт цивільних правовідносин має своє ім’я.

Право на товарний знак (знак обслуговування) розглянуто в главі «Право
.інтелектуальної власності України».

Право на честь, гідність та ділову репутацію. Честь і гідність — це
важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі громадянина
або юридичної особи. Честь -це певна соціальна оцінка громадянина або
юридичної особи, яка визначається вчинками, виробничою діяльністю та
поглядами конкретної особи в контексті норм суспільного життя. Гідність
— це самооцінка особою своїх ділових, моральних та інших соціальних
якостей. Існують певні об’єктивні критерії при визначенні честі і
гідності, які підлягають оцінці на предмет и порушення чи не порушення.

Ділова репутація — суспільна категорія, дуже близька до честі і
гідності. Вперше термін «ділова репутація» був введений в Основах
цивільного законодавства» колишнього Радянського Союзу в 1991 p.
Введення цього терміна було пов’язане із введенням норм щодо запобігання
недобросовісної конкуренції та реклами в підприємництві. Як і честь та
гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці
фактичних ділових якостей виробників (фізичних або юридичних осіб).

Право на власне зображення. Закон передбачає, що цим правом наділена
фізична особа. Тільки громадянин може прийняти рішення про зображення
своєї особи, опублікування, відтворення і розповсюдження твору, в якому
він зображений. Ніхто, крім нього, не вправі вирішувати цих питань. Ст.
300 проекту ЦК України закріплює це право на законодавчому рівні. Після
смерті зображуваного, право вирішувати питання про розповсюдження його
зображення надано його дружині та дітям.

Інститут права на особисту недоторканність і свободу, охорону життя і
здоров’я. Кожний громадянин має право розпоряджатися собою, тобто має
право на особисту недоторканність. Стосовно себе його поведінка мусить
бути підпорядкована лише тим законодавчим актам, що обмежують це його
право. Такі обмеження, як правило, встановлені з метою зберегти
непорушеними права інших осіб або захистити ці права від порушення. Так,
ст. 15 ЦК України передбачає обмеження в дієздатності осіб, які
зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, але тільки в
тому разі, якщо буде доведено, що таке зловживання ставить в тяжке
матеріальне становище сім’ю цих осіб 1. Право громадянина на особисту
недоторканність можна розуміти й так, що за будь-яких обставин, крім
випадків і в порядку, передбачених законом, ніхто не може бути
затриманий, позбавлений волі тощо. Хоч прямо Цивільний кодекс не
передбачає такого права, але це випливає із змісту ст. 12 ЦК України.

Право громадянина на особисту свободу. Це право базується на можливості
вибору місця проживання, вільного переїзду з одного населеного пункту до
іншого, побудувати оселю на своїй землі, придбати квартиру у власність
або укласти договір найму жилого приміщення. Чим більше закон дає для
цього можливостей, тим більше гарантій дотримання цього права. У зв’язку
з цим слід спеціально згадати про таке правове явище, як прописка. На
наш погляд, прописка не повинна обмежувати особисту свободу громадян,
насамперед прав на вибір місця проживання, роду занять (ст. 10). Якщо ж
прописка вважається однією з підстав отримання житла або роботи, то вона
порушує особисті немайнові права громадян.

Право громадян на охорону життя і здоров’я’. Це право встановлено в
Конституції України та в Основах законодавства України про охорону
здоров’я. Зміст цього права включає:

життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;

безпечне для життя навколишнє середовище;

безпечні і здорові умови праці;

кваліфіковану медико-санітарну допомогу, вибір лікаря і закладу охорони
здоров’я;

можливість відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди та ін.

Інститут права на недоторканність особистого життя громадянина. Цей
інститут включає право громадян на недоторканність житла та право на
особисту документацію.

Право громадянина на недоторканність житла. Це право передбачає, що
громадянин сам вирішує, кого йому запрошувати в гості, з ким
спілкуватись, яким чином проводити час дозвілля у своїй оселі. Ніхто не
може обмежувати його в цих правах, за винятком випадків передбачених
законом.

Право громадянина на особисту документацію. Під особистою документацією
розуміють листи, щоденники, нотатки, помітки та інші документи. Слід
також мати на увазі, що документи особистої документації можуть
виступати об’єктами авторських прав. Але авторське право може бути
встановлене тільки на ті об’єкти, автором яких був їх власник. До
особистих документів слід віднести різні посвідчення, грамоти, газетні
вирізки, квитанції та ін.

Цікавим прикладом особистої документації був архів одного з персонажів
книги Ільфа й Петрова «Дванадцять стільців» гр. Коробейникова, який
зібрав у своїй кімнаті «систематизовану» картотеку розподілу меблевих
гарнітурів.

Інститут права захисту від протиправного втручання в сферу приватного
життя. Які особливості цього інституту?

По-перше, потенційним правопорушником може бути посадова особа або
орган, наділені правом на втручання в сферу приватного життя громадян і
юридичних осіб (органи внутрішніх справ, служби безпеки, національної
гвардії, охорони здоров’я та інші).

По-друге, передбачуване правопорушення може мати місце лише з моменту
виникнення права на захист, а право на захист повинно виникати з початку
такого порушення. Якщо внаслідок такого правопорушення буде заподіяна
шкода потерпілому, то її відшкодування повинне відбуватися за правилами
зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди на загальних
підставах.

По-третє, засоби захисту повинні бути передбачені в законі (наприклад, в
разі затримання особи їй повинна бути надана можливість викликати
адвоката, повідомиш про це близьких або інших осіб; при нанесенні їй
тілесних ушкоджень — можливість викликати названого нею лікаря тощо). З
негаторним позовом можна звертатись тільки до суду, а засоби захисту
прав цього інституту можуть бути й іншими.

По-четверте, відносини, що виникають на підставі цього інституту,
повинні мати не абсолютний, а відносний характер. Захищати можна тільки
від конкретного правопорушника.

Можна було б виділити й інші особливості інституту правозахисту від
протиправного втручання у сферу приватного життя, але оскільки цей
інститут перебуває в стані становлення, вважаємо можливим обмежитися вже
зазначеним.

Похожие записи