Реферат на тему:

Основні напрями державного регулювання економіки

Головною метою державного регулювання економіки є реалізація
конституційного положення про те, що держава забезпечує її соціальну
спрямованість (ст. 13).

Виходячи з цього, найважливіші завдання суб’єктів, що реалізують свої
управлінські повноваження в сфері економіки, полягають у забезпеченні
економічної стабільності, гармонійного розвитку виробництва і соціальної
сфери, зміцненні наукового потенціалу, створенні сприятливих умов для
ефективного господарювання й оптимальної реалізації як суспільних, так і
приватних інтересів.

При цьому не можна не враховувати, що в перехідний період держава
виконує ряд функцій, що не характерні для ринкових умов.

Так, вона залишається найбільшим суб’єктом ринку і регулює діяльність
інших його суб’єктів, зберігає значний обсяг розподільчих функцій,
активно впливає на розвиток самої людини, розглядаючи особистість як
головний фактор суспільного прогресу і культури в широкому розумінні
слова. Державне регулювання зачіпає інтереси, з одного боку,
підприємств, установ, організацій, з другого — безпосередньо конкретних
громадян. Держава активно пропонує їм різноманітні форми економічної
взаємодії, а також визначає міру відповідальності за порушення правових
установлень.

В основі адміністративно-правового впливу держави на економічну систему
лежать відомі методи і форми державного управління, що подані відповідно
до специфіки даної сфери. Це різноманітні сполучення прямих і непрямих
регуляторів, що дозволяють зосередити ресурси на розвитку базових
галузей, забезпечити швидку окупність засобів, мобільність виробництва,
попередження диспропорцій і стимулювання попиту на товари та послуги.
Найбільш характерними з них є:

демонополізація економіки;

утворення вільних економічних зон;

створення промислово-фінансових груп;

залучення інвестицій (інвестування економіки);

роздержавлення власності (приватизація).

Демонополізація економіки. Демонополізація — це здійснювана державою та
її органами політика, спрямована на стримування монополізму (переважання
на ринку одноосібного виробника, постачальника, продавця) й одночасно на
розвиток конкуренції, шляхом сприяння створенню та існуванню конкуруючих
підприємств, фірм, компаній тощо.

Демонополізація економіки і розвиток конкуренції в Україні
забезпечуються згідно із спеціальною програмою, яка розробляється
Кабінетом Міністрів України та затверджується Верховною Радою України
(Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції).

Мета політики демонополізації (антимонопольної політики) полягає у
підвищенні ефективності суспільного виробництва, на її основі розвитку
конкуренції як найважливішого регулятора ринкових процесів в економіці.

Захист конкурентного середовища і суб’єктів, що господарюють, від
монополізму здійснюється на основі Закону від 18 лютого 1992 р. «Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності». Цей Закон визначає правові основи обмеження
і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за
додержанням норм антимонопольного законодавства.

Він містить визначення основних понять у сфері антимонопольно! політики.
Зокрема в ньому вказується, що:

• товар — це продукт діяльності (включаючи роботи, послуги, а також
цінні папери), призначений для реалізації;

• ринок товару (товарний ринок) — сфера обороту товару однієї споживчої
вартості, в межах якої визначається монопольне становище;

• конкуренція — змагальність підприємців, коли їх самостійні дії
обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації
товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує
споживач;

• монопольне становище — домінуюче становище підприємця, яке дає йому
можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати
конкуренцію певного товару на ринку. Монопольним визнається становище
підприємця, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 відсотків;

• монопольна ціна — ціна, яка встановлюється підприємцем, що займає
монопольне становище на ринку, і призводить до обмеження конкуренції і
порушення прав споживача;

• монопольна діяльність — дії (бездіяльність) підприємця (підприємців)
за умови монопольного становища на ринку одного підприємця (групи
підприємців) у виробництві та реалізації товарів, а також дії
(бездіяльність) органів влади і управління, спрямовані на недопущення,
істотне обмеження чи усунення конкуренції;

• монопольне утворення — підприємство, об’єднання чи господарське
товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку;

• господарюючий суб’єкт (підприємець) — юридична особа незалежно від
форми власності, що займається діяльністю по виробництву, реалізації,
придбанню товарів (робіт, послуг), громадянин, який здійснює самостійну
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, група
зазначених юридичних та (або) фізичних осіб, якщо одна або декілька з
них здійснює контроль над іншими, тобто має вирішальний вплив на їх
господарську діяльність, у тому числі на прийняття управлінських рішень
на підставі: володіння їх акціями (паями, частками); володіння або права
використання ‘їх активів; прав, зафіксованих в установчих документах або
угодах (контрактах); збігу більше, як чверті складу органів управління
та (або) спостережних рад тощо.

До найбільш небезпечних порушень антимонопольного законодавства
належать:

по-перше, зловживання монопольним становищем на ринку;

по-друге, неправомірні угоди між господарюючими суб’єктами;

по-третє, дискримінація підприємців органами влади та управління;

по-четверте, недобросовісна конкуренція.

Зловживаннями монопольним становищем вважаються:

нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне
становище, або додаткових умов, що не належать до предмета договору, в
тому числі нав’язування товару, не потрібного контрагенту;

обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту
товарів з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи
встановлення монопольних цін;

часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за
відсутності альтернативних джерел постачання або збуту з метою створення
або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку)
інших підприємців; встановлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок)
на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

встановлення монопольно високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари,
що призводить до порушення прав споживачів;

встановлення монопольно низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари,
що призводить до обмеження конкуренції.

Неправомірними угодами між підприємцями визнаються угоди (погоджені
дії), спрямовані на: встановлення (підтримання) монопольних цін
(тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок; розподіл ринків за
територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи
закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх
монополізації; усунення з ринку або обмеження доступу на нього
продавців, покупців, інших підприємців.

Дискримінацією підприємців органами влади і управління визнається:

заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм
підприємництва в будь-якій сфері діяльності, а також встановлення
обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво певних
видів товарів з метою обмеження конкуренції;

примушення підприємців до вступу до асоціацій, концернів, міжгалузевих,
регіональних та інших об’єднань підприємств, а також до пріоритетного
укладання договорів, першочергової поставки товарів певному колу
споживачів;

прийняття рішень про централізований розподіл товарів, що призводить до
монопольного становища на ринку;

встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону республіки
в інший;

надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у
привілейоване становище щодо інших підприємців, що призводить до
монополізації ринку певного товару;

обмеження прав підприємців щодо придбання та реалізації товарів;
встановлення заборон чи обмежень відносно окремих підприємців або груп
підприємців.

Дискримінацією підприємців визнається також укладення між органами влади
і управління угод, створення структур державного управління або
наділення існуючих міністерств, державних комітетів, інших структур
державного управління повноваженнями для провадження перелічених вище
дій.

Недобросовісною конкуренцією визнається: неправомірне використання
фірмового найменування, знаку для товарів і послуг або будь-якого
маркірування товару, а також неправомірне копіювання форми, упаковки,
зовнішнього оформлення, імітація, копіювання, пряме відтворення товару
іншого підприємця, самовільне використання його імені; умисне поширення
неправдивих або неточних відомостей, які можуть завдати шкоди діловій
репутації або майновим інтересам іншого підприємця; отримання,
використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної
інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого
підприємця; замовлення, виготовлення, розміщення чи поширення юридичними
або фізичними особами реклами, яка не відповідає вимогам чинного
законодавства України і може завдати шкоди громадянам, установам,
організаціям або державі.

Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист
інтересів підприємців та споживачів від його порушень, у тому числі від
зловживання монопольним становищем та недобросовісної конкуренції,
здійснюються Антимонопольним комітетом України. Він діє згідно із
Законом від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України».

Відповідно до покладених на нього завдань Антимонопольний комітет
України контролює дотримання антимонопольного законодавства при
створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб’єктів, при
перетворенні органів управління в об’єднання підприємців, придбанні
часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств;
при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації
повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади,
місцевого самоврядування щодо підприємців; розглядає справи про
порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за
результатами розгляду в межах своїх повноважень; звертається до суду чи
арбітражного суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушенням
антимонопольного законодавства, надсилає правоохоронним органам
матеріали про порушення законодавства, що містять ознаки злочину; дає
рекомендації державним органам щодо проведення заходів, спрямованих на
розвиток підприємництва і конкуренції; бере участь у розробці та вносить
у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють
питання розвитку конкуренції, антимонопольно’! політики та
демонополізації економіки; бере участь в укладанні міждержавних угод,
розробці і реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює
співробітництво з держаними органами і неурядовими організаціями
іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до
компетенції Антимонопольного комітету України; узагальнює практику
застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо
його удосконалення; розробляє і організує виконання заходів, спрямованих
на запобігання порушенням антимонопольного законодавства; систематично
інформує населення України про свою діяльність; здійснює інші дії з
метою контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.

Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має
право:

• визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище
підприємців на ньому;

• давати підприємцям обов’язкові для виконання розпорядження про
припинення порушень антимонопольного законодавства та про відновлення
початкового становища, про примусовий поділ монопольних утворень,
припинення неправомірних угод між підприємцями;

• давати центральним та місцевим органам державної виконавчої влади,
виконавчим органам місцевого самоврядування обов’язкові для виконання
розпорядження про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних
актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що
суперечать антимонопольному законодавству, забороняти або дозволяти
створення монопольних утворень центральними та місцевими органами
державної виконавчої влади, органами місцевого та регіонального
самоврядування, а також господарюючими суб’єктами;

• вносити у відповідні державні органи обов’язкові для розгляду подання
щодо скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної
діяльності підприємців у разі порушення ними антимонопольного
законодавства;

• накладати штрафи у випадках, передбачених чинним законодавством;

• розробляти і затверджувати з питань, що належать до його компетенції,
нормативні акти, обов’язкові для виконання центральними та місцевими
органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
підприємцями, їх об’єднаннями, контролювати їх виконання.

Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти
державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначається
перший заступник та два заступники Голови Антимонопольного комітету
України.

Антимонопольний комітет України і його територіальні відділення
становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює
Голова Комітету.

Для розгляду окремих справ про порушення антимонопольного законодавства
утворюються постійно діючі та тимчасові адміністративні колегії, які
формуються з державних уповноважених та голів територіальних відділень
Антимонопольного комітету України в складі не менше трьох осіб. Вони
формуються за галузевим, регіональним або іншими принципами.

Організаційну, технічну, аналітичну, інформаційно-довідкову та іншу
роботу по забезпеченню діяльності Антимонопольного компоту України, його
територіального відділення, а також підготовку матеріалів для розгляду
справ про порушення антимонопольного законодавства здійснює апарат
відповідно Антимонопольного комітету України або його територіального
відділення.

З метою координації діяльності у питаннях розвитку конкуренції та
демонополізації економіки Антимонопольний комітет України взаємодіє з
центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування.

Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, органи
місцевого самоврядування зобов’язані погоджувати з Антимонопольним
комітетом України рішення щодо демонополізації економіки, розвитку
конкуренції та антимонопольного регулювання, а також одержувати згоду
Комітету у визначеному ним порядку на створення, реорганізацію (злиття,
приєднання), ліквідацію господарюючих суб’єктів та господарських
товариств, створення асоціацій, концернів, міжгалузевих, регіональних та
інших об’єднань підприємств, перетворення органів управління в зазначені
об’єднання.

Для підготовки рекомендацій з питань організації та діяльності
Антимонопольного комітету України, методології і методики здійснення
контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, розробки
пропозицій щодо його застосування та вдосконалення, а також з інших
питань Антимонопольний комітет України створює дорадчі органи, проводить
техніко-економічні та наукові дослідження, залучає експертів та
консультантів, готує кадри за спеціальними програмами.

У реалізації Державної програми демонополізації економіки та розвитку
конкуренції важливе місце належить Міжвідомчій комісії з питань
демонополізації економіки.

Ця комісія є колегіальним постійно діючим державним органом, утвореним
для координації дій міністерств, відомств, гнших органів державної
виконавчої влади та відповідних органів місцевого самоврядування,
спрямованих на реалізацію заходів щодо демонополізації економіки і
розвитку конкуренції на ринках України, виконання завдань Державної
програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

Головою Міжвідомчої комісії є за посадою віце-Прем’єр-міністр України, а
заступниками Голови Комісії — Голова Антимонопольного комітету України
та Міністр економіки України.

До складу Комісії входять за посадами керівники або заступники
керівників Міністерства економіки України, Міністерства зовнішніх
економічних зв’язків і торгівлі України, Міністерства фінансів України,
Міністерства юстиції України, Державного комітету статистики України,
Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України,
завідувач відповідного структурного підрозділу апарату Кабінету
Міністрів України, а також представник Адміністрації Президента України.
Персональний склад Комісії затверджує Президент України за поданням
Голови Комісії.

Відповідно до покладених на неї завдань Комісія:

• аналізує хід реалізації Державної програми демонополізації економіки і
розвитку конкуренції, заслуховує звіти керівників центральних органів
державної виконавчої влади про її виконання;

• здійснює експертизу та погоджує проекти найважливіших законодавчих та
інших нормативних актів з питань демонополізації економіки та розвитку
конкуренції;

• аналізує стан ринків України з метою підготовки пропозицій щодо
формування конкурентного середовища;

• дає висновки про доцільність утворення фінансово-промислових груп,
холдінгових компаній, транснаціональних об’єднань, які створюються
відповідно указами Президента України або за рішеннями Кабінету
Міністрів України, маючи на увазі вплив таких груп, компаній, об’єднань
на стан конкуренції на внутрішніх ринках України;

• приймає рішення з питань демонополізації галузей народного
господарства, ринків та окремих господарюючих суб’єктів.

Рішення Комісії, прийняті в межах її компетенції, є обов’язковими для
виконання органами державної виконавчої влади, об’єднаннями підприємств,
яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій,
що входять до її складу, а також органами місцевого самоврядування.

Важливою складовою антимонопольної політики держави є управління у сфері
природних монополій.

Природна монополія — це офіційно визнана монополія на виробництво і
продаж товарів та послуг. Визнання природної монополії може
зумовлюватися двома обставинами. По-перше, природним правом на
монопольне становище. Так, природна монополія виникає у сфері дії
авторського права, оскільки автор є монополістом за законом. По-друге,
економічною доцільністю для держави і населення. Наприклад, державі
вигідно мати єдині трубопровідні мережі.

Критерії економічної вигідності викладені у Державній програмі
демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Зокрема, в ній
підкреслюється, що природна монополія має задовольняти попит на товари
та послуги з нижчими затратами на одиницю продукції, ніж два або більше
господарюючих суб’єкти.

Відповідно до Указу Президента України від 19 серпня 1997 р. «Про заходи
щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій» основні
умови суб’єктів управління природними монополіями повинні спрямовуватися
на:

• вдосконалення системи державного регулювання, включаючи регулювання
цін та тарифів, у сфері природних монополій,

• формування його нормативних та організаційних засад, у тому числі на
регіональному рівні;

• розмежування компетенції та налагодження взаємодії між органами, які
відповідно до законодавства здійснюють управління майном, розробку та
реалізацію державної політики у відповідних галузях, та органами, на які
покладаються функції регулювання діяльності суб’єктів природних
монополій;

• формування конкурентних відносин на суміжних ринках, створення
ефективних механізмів запобігання дискримінації господарюючих суб’єктів,
що діють на цих ринках, з боку суб’єктів природних монополій;

• виділення із суб’єктів природних монополій непрофільних виробництв та
підприємств, діяльність яких не відноситься до основної;

• організацію належного контролю за фінансовою діяльністю суб’єктів
природних монополій, ведення окремих балансів та окремої бухгалтерської
звітності щодо діяльності, яка здійснюється на ринках, що перебувають у
стані природних монополій;

• поступове припинення практики перехресного субсидування різних груп
споживачів або одних видів послуг за рахунок інших;

• поглиблення правового регулювання взаємовідносин між учасниками ринків
у сфері природних монополій та вдосконалення нормативної бази у цій
сфері, забезпечення формування цін (тарифів) і правил їх визначення,
введення єдиних правил на недискримінаційній основі;

• визначення особливостей реформування відносин власності та
приватизації у сфері природних монополій, в тому числі галузевих;

• підвищення ефективності управління належними державі майном, акціями
(частками, паями) підприємств, господарських товариств, що є суб’єктами
природних монополій, відповідальності представників, які здійснюють
управління об’єктами державної власності, за дотримання s вимог щодо
більш ефективної діяльності суб’єктів природних монополій, забезпечення
їх доступності для споживачів, інвесторів і акціонерів;

• запровадження громадського контролю за діяльністю суб’єктів природних
монополій, зокрема, шляхом створення при них рад споживачів або
включення до складу спостережних рад відповідних акціонерних товариств,
рад підприємств, представників органів місцевого самоврядування,
об’єднань громадян, у тому числі природоохоронних організацій,
організацій споживачів тощо.

Спеціальні (вільні) економічні зони. Спеціальна (вільна) економічна зона
являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють
спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок
застосування і дії законодавства України.

На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються
пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної
діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є:

• залучення іноземних інвестицій та сприяння їм;

• активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької
діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, а також поставок
на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;

• залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів
господарювання, розвитку інфраструктури ринку;

• поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення
соціально-економічного розвитку України.

Основними нормативними документами, що регламентують створення і
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон в Україні є Закон
від 13 жовтня 1992 p. «Про загальні засади створення і функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон», та затверджена Постановою
Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 p. «Концепція створення
спеціальних (вільних) економічних зон в Україні».

Вони визнають спеціальні (вільні) економічні зони (БЕЗ) як один з
інструментів досягнення відкритості економіки України зовнішньому
світові і стимулювання міжнародного економічного співробітництва на
основі залучення іноземних інвестицій.

Згідно з Законом «Про загальні засади створення і функціонування
спеціальних (вільних) економічних зон» і залежно від господарської
спрямованості та економіко-правових умов діяльності в Україні можуть
створюватися:

• зовнішньоторговельні зони;

• комплексні виробничі зони;

• науково-технічні зони;

• туристсько-рекреаційні зони;

• банківсько-страхові (офшорні) зони;

• зони прикордонної торгівлі.

Крім вищезазначених, можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також
комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі
риси та елементи зон різних типів.

Зовнішньоторговельні зони — частина території держави, де товари
іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без
сплати мита і митних зборів або з її відстроченням. Створюються ці зони
з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за
рахунок надання митних пільг, послуг щодо зберігання і перевалки
вантажів, надання в оренду складів, приміщень для виставкової
діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів
тощо. Форми їх організації — це вільні порти (порто-франко), вільні
митні зони (зони франко), митні склади.

Комплексні виробничі зони — частина території держави, на якій
запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий,
митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання
підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства,
розширення зовнішньоекономічних зв’язків, запозичення нових технологій,
забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних
виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво,
орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні
операції, та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток
імпортозамінних виробництв.

Науково-технічні зони — ВЕЗ, спеціальний правовий режим яких
орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення
нової якості економіки через стимулювання фундаментальних і прикладних
досліджень, з подальшим впровадженням результатів наукових розробок у
виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних
центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку,
високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків
(технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також
локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів.

Туристсько-рекреаційні зони — вільні економічні зони, які створюються в
регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та
історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і
збереження, а також активізації підприємницької діяльності (в тому числі
із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного
бізнесу.

Банківсько-страхові (офшорні) зони — це зони, в яких запроваджується
особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій
в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус
надається банківським та страховим установам, які були створені за
участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку
діяльність, що здійснюється за межами України.

Зони прикордонної торгівлі — частина території держави на кордонах із
сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і
торгівлі.

За ознаками відкритості та місцерозташування розрізняють інтеграційні
ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною
економікою країни) та анклавні (орієнтовані на зв’язки із зовнішнім
ринком), зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та
внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).

Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України
за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або
місцевих Рад та місцевої державної адміністрації.

У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою
Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення
може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної
місцевої Ради та місцевої державної адміністрації, на території якої
передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.

У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної
зони належить місцевим Радам та місцевим державним адміністраціям, вони
подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення
спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний строк з дня
її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради
України.

Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні
містити:

а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з
клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі
створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або
письмову згоду відповідних місцевих Рад та місцевих державних
адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна
(вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної)
економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету
Міністрів України);

б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву
спеціальної (вільної) економічної зони;

в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту
її території;

г) техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і
функціонування спеціальної (вільної) економічної зони;

д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної)
економічної зони.

Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон незалежно від
їх типу є:

а) місцеві Ради та місцеві державні адміністрації в межах своїх
повноважень;

б) орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної)
економічної зони, що створюється за участю суб’єктів економічної
діяльності України та іноземних суб’єктів такої діяльності.

Функції цього органу може бути покладено на одного із суб’єктів
економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.

Функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та органів їх
господарського розвитку й управління регламентується відповідними
положеннями та статутами.

Промислово-фінансові групи (ПФГ). Під промислово-фінансовою групою слід
розуміти об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства,
сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи,
інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті
отримання прибутку. ПФГ не має статусу юридичної особи.

Таке об’єднання створюється за рішенням Уряду України на певний термін з
метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей
виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи
програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої
продукції.

Забороняється створення ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування,
побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання,
транспортних послуг.

Основним нормативним документом, що регламентує діяльність ПФГ є Закон
Україні від 21 листопада 1995 p. «Про промислово-фінансові групи в
Україні».

У складі промислово-фінансових груп виділяються два типи підприємств: а)
головне підприємство і б) підприємство — учасник ПФГ.

Головне підприємство ПФГ — підприємство, створене відповідно до
законодавства України, яке виробляє кінцеву продукцію ПФГ, здійснює її
збут, сплачує податки в Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в
Україні та за її межами. Головне підприємство ПФГ втрачає право на
будь-які пільги з питань оподаткування, яке воно мало або може мати
згідно з чинним законодавством України. У складі ПФГ може бути тільки
одне головне підприємство. Тільки воно має право діяти від імені ПФГ.
Керівник головного підприємства є президентом ПФГ.

Головним підприємством ПФГ не можуть бути торговельне підприємство,
транспортне підприємство, підприємство в сфері громадського харчування,
побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банк,
фінансово-кредитна установа.

Кінцева продукція ПФГ — продукція, включаючи науково-технічну
документацію та інші об’єкти права інтелектуальної власності, з метою
виробництва якої створюється ПФГ.

Учасник ПФГ — підприємство, банк або інша наукова чи проектна установа,
організація, створена згідно з законодавством України, або іноземна
юридична особа, що входить до складу ПФГ, виробляє проміжну продукцію
ПФГ або надає банківські та інші послуги учасникам і головному
підприємству ПФГ і має на меті отримання прибутку.

Головне підприємство та учасники ПФГ укладають Генеральну угоду про
спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ.

Генеральна угода про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої
продукції включає: назву ПФГ; перелік затверджених у встановленому
законодавством порядку державних програм, з метою реалізації яких
створюється ПФГ; визначення головного підприємства ПФГ; кандидатуру
президента ПФГ, його права та обов’язки, порядок звільнення з посади;
перелік учасників ПФГ; перелік кінцевої продукції ПФГ; термін дії угоди;
інші умови, передбачені законодавством, та ті, які визнають необхідними
ініціатори створення ПФГ.

Угода набирає чинності з дня прийняття Кабінетом Міністрів України
постанови про створення (реєстрацію) ПФГ.

Як головне підприємство, так і учасники ПФГ, зберігають статус юридичної
особи, а також незалежність у здійсненні виробничої, господарської і
фінансової діяльності відповідно до законодавства про
промислово-фінансові групи та укладеної Генеральної угоди про спільну
діяльність.

Вони створюються та діють з дотриманням вимог чинного законодавства
України, в тому числі і законодавства про обмеження монополізму та
недобросовісну конкуренцію.

Підприємство, установа, організація можуть бути головним підприємством
чи учасником тільки однієї ПФГ. У складі ПФГ може бути тільки один банк.

Рішення про створення (реєстрацію) об’єднання та надання йому статусу
ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України з метою реалізації державних
програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної
перебудови економіки України, затверджених законами або постановами
Верховної Ради України, та оформляється постановою.

Створення ПФГ здійснюється відповідно до Закону «Про
промислово-фінансові групи в Україні» і Положення про створення
(реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп.

Ініціатори створення ПФГ — підприємства, банки, наукові і проектні
установи, інші установи та організації всіх форм власності на
добровільних засадах проводять загальні збори, на яких: приймають
протокольне рішення про намір створення ПФГ; приймають Генеральну угоду
про спільну діяльність у виробництві кінцевої продукції ПФГ; розробляють
та затверджують техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ;
розробляють проекти двосторонніх угод про поставки проміжної продукції
ПФГ (або надання відповідних послуг); визначають уповноважену особу
ініціаторів створення ПФГ.

Уповноважена особа подає Генеральну угоду та техніко-економічне
обґрунтування створення ПФГ відповідному галузевому міністерству чи
відомству, Мінекономіки, Фонду державного майна та Антимонопольному
комітету, які у двомісячний термін повинні скласти висновки стосовно
поданих документів.

Вона також забезпечує перерахування до державного бюджету державного
мита за прийняття проекту створення ПФГ до розгляду Кабінетом Міністрів
України.

Після цього уповноважена особа подає на ім’я Прем’єр-міністра України
такі документи: доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів
України проект створення ПФГ; Генеральну угоду про спільну діяльність у
виробництві кінцевої продукції, підписану всіма ініціаторами створення
ПФГ; техніко-економічний проект обґрунтування створення ПФГ; висновки
відповідного галузевого міністерства чи відомства, Мінекономіки, Фонду
державного майна та Антимонопольного комітету про доцільність створення
ПФГ, стосовно техніко-економічного обґрунтування та Генеральної угоди;
документ про перерахування до державного бюджету державного мита.

Зазначенні матеріали, після їх отримання, надсилаються Міжвідомчій
комісії з питань формування ПФГ, яка у двомісячний термін розглядає їх і
готує відповідні пропозиції Кабінетові Міністрів України. Щодо створення
транснаціональної ПФГ Міжвідомча комісія готує пропозиції Кабінетові
Міністрів України у чотиримісячний термін.

У разі прийняття позитивного рішення Міжвідомча комісія, або за її
дорученням відповідне галузеве міністерство чи відомство розробляє
проект постанови Кабінету Міністрів України про створення ПФГ та
затвердження Генеральної угоди про спільну діяльність. У разі відмови у
створенні ПФГ Міжвідомча комісія готує проект протокольного рішення
Кабінету Міністрів України з цього питання. Проекти документів разом з
обґрунтуванням прийнятих рішень подаються до Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України в місячний термін приймає рішення про
створення ПФГ або відмову в її створенні.

Щодо створення транснаціональної ПФГ рішення приймається у двомісячний
термін.

Реєстрація ПФГ проводиться Мінекономіки на підставі постанови Кабінету
Міністрів України про створення ПФГ та затвердженої Генеральної угоди
про спільну діяльність у двотижневий термін. Після реєстрації ПФГ
видається свідоцтво встановленого зразка.

Рішення про створення (реєстрацію) транснаціональної ПФГ приймається
Кабінетом Міністрів України лише за умови попереднього укладення
міждержавного договору, що підлягає ратифікації Верховною Радою України.

Чинне законодавство забороняє вживання словосполучення
«промислово-фінансова трупа (ПФГ)» у назвах суб’єктів підприємницької
діяльності, що реєструються не за нормами Закону «Про
промислово-фінансові групи в Україні».

З метою вирішення питань щодо формування промислово-фінансових груп при
Кабінеті Міністрів України функціонує постійно діючий орган — Міжвідомча
комісія з питань формування промислово-фінансових груп.

На цю Комісію покладається:

• аналіз соціально-економічної ситуації у промисловості, підготовка
пропозицій про збереження єдиних виробничо-технологічних комплексів,
продукція яких є конкурентоспроможною на зовнішньому ринку;

• розгляд проектів законодавчих та інших нормативних актів з питань
створення та функціонування промислово-фінансових груп;

• розробка пропозицій щодо державної підтримки промислово-фінансових
груп, створюваних у сферах, які визначають науковий, виробничий,
оборонний та експортний потенціал країни;

• підготовка разом з провідними науково-виробничими комплексами —
головними розробниками сучасних видів техніки пропозицій про склад
об’єктів, на базі яких можливо й доцільно створювати промислове—
фінансові групи;

• розгляд питань про доцільність створення промислово-фінансових груп та
підготовка відповідних пропозицій Кабінетові Міністрів України;

• розробка рекомендацій щодо формування ефективної структури
промислово-фінансових груп;

• розробка методичних рекомендацій щодо підготовки установчих документів
для промислово-фінансових груп;

• формування міжгалузевих робочих груп із розробка техніко-економічних
обґрунтувань та установчих документів щодо створення окремих
транснаціональних виробничо-технологічних комплексів і
промислово-фінансових груп;

• вивчення й аналіз зарубіжного досвіду створення і функціонування
промислово-фінансових груп, інших промислових структур з метою його
використання у вітчизняній практиці;

• аналіз діяльності промислово-фінансових груп для врахування його
результатів у подальшій роботі.

Інвестування економіки. Під інвестиціями розуміють довготермінові
вкладення у підприємства, підприємницькі проекти, економічні програми
тощо, як у власній країні, так і за кордоном.

Розрізняють інвестиції внутрішні та зовнішні. В першому випадку кошти
вкладаються українськими інвесторами, в тому числі й безпосередньо
державою з державних фінансових джерел; у другому — кошти вкладаються
зарубіжними інвесторами (державами, банками, компаніями, підприємцями,
приватними особами).

Залежно від обсягу коштів, які інвестуються, виділяють інвестиції
контролюючі і неконтролюючі. Контролюючі — це прямі інвестиції, що
забезпечують володіння більш як 50% голосуючих акцій іншої компанії;
неконтролюючі — забезпечують володіння менш як 50% голосуючих акцій
іншої компанії.

Основним нормативним документом, який регламентує діяльність іноземних
інвесторів на території України, є Закон України від 19 березня 1996 р.
«Про режим іноземного інвестування», що визначає особливості режиму
іноземного інвестування, виходячи з цілей, принципів і положень
законодавства України.

Згідно з ним іноземні інвестиції у економіку України можуть
здійснюватися у вигляді: іноземної валюти, що визнається конвертованою
Національним банком України; валюти України — при реінвестиціях в об’єкт
первинного інвестування чи в будь-які інші об’єкти інвестування
відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток
(доходи); будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним
майнових прав; акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також
корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді
юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або
законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті; грошових
вимог та права на вимоги виконання договірних зобов’язань, які
гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій
валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора
або міжнародними торговельними звичаями; будь-яких прав інтелектуальної
власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з
законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними
звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи
легалізовані на території України авторські права, права на винаходи,
корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау
тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на
користування надрами та використання природних ресурсів, наданих
відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій
валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або
міжнародними торговельними звичаями; інших цінностей відповідно до
чинного законодавства України.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах: часткової
участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними
і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств; створення
підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших
відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у
власність діючих підприємств повністю; придбання, не заборонене законами
України, нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири,
приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об’єкти власності,
шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді
акцій, облігацій та інших цінних паперів; придбання самостійно або за
участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування
землею та використання природних ресурсів на території України;
придбання інших майнових прав; в інших формах, які не заборонені
законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі
договорів із суб’єктами господарської діяльності України.

Для іноземних інвесторів на території України встановлюється
національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, за
винятками, передбаченими законодавством України та міжнародними
договорами України. Для окремих суб’єктів підприємницької діяльності,
які здійснюють інвестиційні проекти із залученням іноземних інвестицій,
що реалізуються відповідно до державних програм розвитку пріоритетних
галузей економіки, і територій, може встановлюватися пільговий режим
інвестиційної та іншої господарської діяльності.

Законами України можуть визначатися території, на яких діяльність
іноземних інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями
обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення
національної безпеки.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні
органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком
випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій,
епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на
підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів
України.

Іноземні інвестиції підлягають реєстрації згідно із Положенням про
порядок державної реєстрації іноземних інвестицій. Незареєстровані
іноземні інвестиції не дають права на одержання пільг та гарантій,
передбачених законодавством України.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється протягом трьох
робочих днів після їх фактичного внесення, органами державної
реєстрації. До таких органів належать: Рада Міністрів Автономної
Республіки Крим;

обласні. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Для реєстрації інвестор або уповноважена ним в установленому порядку
особа (заявник) подає до відповідного органу такі документи:
інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвестиції у трьох
примірниках, заповнене за встановленою формою і з відміткою державної
податкової інспекції за місцем здійснення інвестиції про її фактичне
внесення; документи, що підтверджують форму здійснення іноземної
інвестиції (установчі документи, договори (контракти) про виробничу
кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної
діяльності, концесійні договори тощо); документи, що підтверджують
вартість іноземної інвестиції; документ, що свідчить про внесення
заявником плати за реєстрацію.

Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння
інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції
реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується
підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної
реєстрації.

Перший примірник інформаційного повідомлення повертається заявникові як
підтвердження факту державної реєстрації іноземної інвестиції, другий —
надсилається поштовим відправленням Мінфіну в день здійснення реєстрації
іноземної інвестиції, третій — залишається в органі, що здійснив її
реєстрацію.

Відмова в державній реєстрації іноземних інвестицій можлива лише у разі,
коли здійснення цієї інвестиції суперечить законодавству України, або
подані документи не відповідають вимогам Положення. Не допускається
відмова з мотивів недоцільності здійснення іноземної інвестиції.

Відмова у державній реєстрації повинна бути оформлена письмово із
зазначенням мотивів і може бути оскаржена у судовому порядку.

Реалізацію економічної політики щодо розвитку національного виробничого
та експортного потенціалу шляхом впровадження інвестиційно-клірингових
відносин і залучення на цій основі зовнішніх валютних ресурсів та
приватного капіталу з метою фінансування обігових коштів і капітальних
вкладень українських товаровиробників, забезпечує Державний
інвестиційно-кліринговий комітет при Міністерстві промислової політики
України. Він центральним органом виконавчої влади.

Комітет відповідно до покладених на нього завдань:

1) формує разом з відповідними органами виконавчої влади напрями
розвитку інвестиційно-клірингових відносин з метою залучення в економіку
України зовнішніх валютних ресурсів і приватних капіталів для
фінансування обігових коштів і капітальних вкладень українських
товаровиробників;

2) розглядає пропозиції органів виконавчої влади і суб’єктів
підприємницької діяльності щодо розвитку співробітництва на основі
інвестиційно-клірингових відносин і визначає проекти для фінансування
обігових коштів і капітальних вкладень, організує підготовку
техніко-економічних обґрунтувань з цих питань і приймає рішення про
доцільність їх реалізації;

3) організує залучення валютно-інвестиційних ресурсів і приватних
капіталів, у тому числі на міжнародних ринках позикового капіталу, з
метою фінансування обігових коштів і капітальних вкладень, проводить
переговори і в межах своєї компетенції укладає відповідні договори;

4) виконує міжвідомчі функції щодо координації роботи та взаємодії з
органами виконавчої влади, а також із суб’єктами підприємницької
діяльності у справі реалізації державної політики з
інвестиційно-клірингових відносин;

5) організує розробку та реалізацію міжнародних проектів регіонального
співробітництва за рахунок поєднання фінансово-матеріальних ресурсів
окремих регіонів України та залучених зовнішніх валютних коштів і
приватних капіталів. Разом з МЗС і МЗЕЗторгом налагоджує співробітництво
на такій основі між окремими регіонами України та з іноземними
державами;

6) забезпечує оперативне управління боргами і акціями
підприємств-експортерів, які передаються Комітету для реалізації
проектів фінансування;

7) бере участь у реалізації державних експортно-імпортних програм, що
потребують передекспортного фінансування обігових коштів і капітальних
вкладень;

8) здійснює функції з управління майном підприємств, установ та
організацій, що належать до сфери його управління, а також управління
державним майном (частками, паями, акціями) суб’єктів підприємницької
діяльності на час одержання ними фінансових ресурсів у межах
інвестиційно-клірингової діяльності;

9) готує разом з МЗС або за погодженням з ним пропозиції Кабінетові
Міністрів України щодо складу українських делегацій та відповідних
директив на переговорах з міжнародними фінансовими та іншими
організаціями іноземних держав та їх угруповань з питань, пов’язаних з
інвестиційне — кліринговими відносинами;

10) готує пропозиції та обґрунтування доцільності залучення
валютно-інвестиційних ресурсів і приватних капіталів з метою
фінансування обігових коштів та капітальних вкладень суб’єктів
підприємницької діяльності;

11) організує, координує і контролює пошук об’єктів фінансування на
території України, їх обстеження, проведення маркетингових досліджень, а
в разі потреби — незалежних експертиз;

12) організує, координує і контролює опрацювання інвестиційних проектів,
які планується фінансувати в межах розвитку інвестиційно-клірингових
відносин, припиняє дію зазначених проектів, якщо вони не відповідають
вимогам законодавства;

13) організує, координує і контролює товарне наповнення
експортно-імпортних контрактів у межах валютно-клірингових відносин,
сприяє їх укладенню та виконанню;

14) бере участь в організації та проведенні некомерційних конкурсів і
міжнародних торгів (тендерів) з метою вибору та реалізації інвестиційних
проектів, а також у забезпеченні поставок машин, устаткування,
матеріалів тощо в межах інвестиційно-клірингової діяльності;

15) здійснює контроль за дотриманням законодавства під час проведення
зовнішньоекономічних і фінансово-кредитних операцій з питань, що
належать до його компетенції;

16) здійснює оперативний обмін інформацією з учасниками
інвестиційно-клірингових відносин стосовно потреб суб’єктів
підприємницької діяльності в обігових коштах і капітальних вкладеннях,
сприяє створенню інфраструктури для їх ефективного використання,
відповідної інформаційно-аналітичної бази, проводить семінари і
конференції, в тому числі міжнародні;

17) надає консультації українським та іноземним учасникам з питань
інвестиційно-клірингового співробітництва, що належать до його
компетенції;

18) узагальнює досвід і практику реалізації інвестиційно-клірингових
проектів, розробляє і подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо
удосконалення законодавства з питань економіки та зовнішньоекономічної
діяльності;

19) взаємодіє з органами виконавчої влади, а також з підприємствами,
установами і організаціями України та іноземних держав, які беруть
участь у реалізації проектів на умовах міждержавних
інвестиційно-клірингових відносин;

Комітет має право:

у межах своєї компетенції проводити переговори і укладати міжнародні
договори міжвідомчого характеру про розвиток інвестиційно-клірингових
відносин з відповідними іноземними установами і організаціями;

виконувати повноваження, делеговані йому іншими центральними органами
виконавчої влади з питань інвестиційно-клірингової діяльності; укладати
договори (контракти) з юридичними особами та здійснювати інші дії,
пов’язані з практичною реалізацією інвестиційно-клірингових угод;

за згодою юридичних осіб, що фінансуються в межах
інвестиційно-клірингового співробітництва, утворювати централізовані
фонди за рахунок відрахувань від прибутку, що залишається у їх
розпорядженні, з яких здійснювати витрати на утримання Комітету в межах
кошторису витрат, погодженого з Мінфіном, а також на інші організаційні
цілі у порядку, встановленому за погодженням з Мінекономіки і Мінфіном;

створювати за погодженням з відповідними органами виконавчої влади
комісії, експертні, робочі та консультативні групи, брати участь у
роботі урядових комісій, залучати, в тому числі на контрактній основі,
вітчизняних та іноземних експертів, фахівців, учених для консультацій з
питань, пов’язаних з діяльністю Комітету;

залучати в установленому порядку спеціалістів органів виконавчої влади,
суб’єктів підприємницької діяльності для розгляду питань, що належать до
його компетенції;

одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади та
органів місцевого самоврядування, а також суб’єктів підприємницької
діяльності інформаційні відомості та документи, необхідні для виконання
покладених на нього завдань.

Приватизація. Під приватизацією державного майна слід розуміти
відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що
належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних
осіб, які можуть бути покупцями відповідно до Закону України «Про
приватизацію державного майна», з метою підвищення соціально-економічної
ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову
економіки України.

Приватизація здійснюється на основі принципів: законності; державного
регулювання та контролю; надання громадянам України пріоритетного права
на придбання державного майна; надання пільг для придбання державного
майна членам трудових колективів підприємств, що приватизуються;
забезпечення соціальної захищеності та рівності прав участі громадян
України у процесі приватизації; платності відчуження державного майна;
пріоритетного права трудових колективів на придбання майна своїх
підприємств; створення сприятливих умов для залучення інвестицій;
безоплатної передачі частки державного майна кожному громадянинові
України за приватизаційні папери; додержання антимонопольного
законодавства; повного, своєчасного та достовірного інформування
громадян про порядок приватизації та відомості про об’єкти приватизації;
врахування особливостей приватизації об’єктів агропромислового
комплексу, гірничодобувної промисловості, незавершеного будівництва,
невеликих державних підприємств, підприємств із змішаною формою
власності та об’єктів науково-технічної сфери; застосування переважно
конкурентних способів у разі: приватизації невеликих державних
підприємств, законсервованих об’єктів та об’єктів незавершеного
будівництва, підприємств торгівлі, громадського харчування, побутового
обслуговування населення, готельного господарства, туристичного
комплексу; продажу акцій відкритих акціонерних товариств, створених на
базі середніх та великих підприємств.

Щорічно Верховною Радою України, шляхом прийняття окремого закону,
затверджується Державна програма приватизації, яка розробляється Фондом
державного майна України. Державна програма приватизації визначає цілі,
пріоритети та умови приватизації, і складається із завдання на перший
бюджетний рік та прогнозу на два наступних роки. Вона містить:

• завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності,
та державного майна, що належить Автономній Республіці Крим;

• відповідні способи приватизації для різних груп об’єктів;

• квоти обов’язкового застосування приватизаційних паперів для
приватизації різних груп об’єктів;

• завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення
проведення приватизації;

• заходи щодо залучення в процесі приватизації інвесторів;

• особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних
інвесторів та інших покупців;

• розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їх
відшкодування та джерела фінансування;

• прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їх
використання.

Законодавством визначаються об’єкти приватизації, зокрема до них
належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших
підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в
разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна
єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури
якого вони виділяються; об’єкти незавершеного будівництва та
законсервовані об’єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні
господарських товариств та інших об’єднань.

Але приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне
значення. Є чотири групи таких об’єктів:

1. Об’єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій,
забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність, та
об’єкти права власності Українського народу, майно, що становить
матеріальну основу суверенітету України.

2. Об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження
та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей.

3. Об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист
громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення,
використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або
небезпечних виробництв.

4. Об’єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому.

До об’єктів першої групи належить:

• майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування,
майно Збройних Сил України (крім майна, щодо якого законодавством
встановлено особливості приватизації). Національної гвардії України,
Служби безпеки України, Прикордонних військ України, правоохоронних і
митних органів;

• надра, корисні копалини загальнодержавного значення, водні ресурси та
інші природні ресурси, які є об’єктами права власності Українського
народу;

• майнові комплекси підприємств з лісовідновлення, лісорозведення та
охорони лісу, лісництва, їх підрозділи;

• золотий і валютний фонди та запаси, державні матеріальні резерви;

• емісійна система, майнові комплекси підприємств і установ, що
забезпечують випуск та зберігання грошових знаків і цінних паперів;

• радіотелевізійні передавальні центри та об’єкти, що становлять
загальнодержавну систему зв’язку, а також об’єкти, що забезпечують
зв’язком органи законодавчої та виконавчої влади;

• державні радіоканали та телевізійні канали;

• засоби урядового, фельд’єгерського та спеціального зв’язку;

• інші об’єкти права державної власності, які забезпечують виконання
державою своїх функцій. До об’єктів другої групи належать:

• об’єкти Національного космічного агентства України при Кабінеті
Міністрів України;

• архіви;

• майнові комплекси установ Національної академії наук України з
основних напрямів досліджень;

• об’єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси,
заповідники, парки тощо загальнонаціонального значення;

• об’єкти освіти, фізичної культури, спорту і науки, що фінансуються з
державного бюджету. До об’єктів третьої групи належать:

• майнові комплекси підприємств по виготовленню та ремонту всіх видів
зброї, яка є на озброєнні Збройних Сил України, Національної гвардії
України, Служби безпеки України, майнові комплекси підприємств, що
виробляють вибухові, сильнодіючі речовини;

• майнові комплекси підприємств по випуску наркотичних,
бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та
отруйних засобів (крім аптек);

• майнові комплекси підприємств, що забезпечують діяльність у сфері
обігу зброї, вибухових та радіоактивних речовин;

• протирадіаційні споруди;

• полігони, будови, споруди та устаткування для захоронення твердих
промислових та побутових відходів, скотомогильники.

До об’єктів четвертої групи належать:

• структурні підрозділи майнових комплексів, що забезпечують постійне
розміщення і зберігання державних резервів і мобілізаційних запасів;

• пенітенціарні заклади;

• майнові комплекси підприємств геологічної, картографічної,
гідрометеорологічної служб, служби контролю за станом навколишнього
природного середовища;

• об’єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації
продукції;

• майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості;

• автомобільні дороги, крім тих, що належать підприємствам до першого
розгалуження їх за межами території цих підприємств;

• майнові комплекси підприємств, які здійснюють виробництво основної
залізничної техніки (електровози, тепловози, дизель-поїзди, вагони);

• майнові комплекси підприємств залізничного транспорту з їх
інфраструктурою;

• метрополітен, міський електротранспорт;

• майно, що забезпечує цілісність об’єднаної енергетичної системи
України та диспетчерське (оперативно-технологічне) управління,
магістральні та міждержавні електричні мережі;

• атомні електростанції, гідроелектростанції з греблями, що забезпечують
водопостачання споживачам та проведення гідромеліоративних робіт,
теплоелектроцентралі;

• магістральні нафто — і газопроводи та магістральний трубопровідний
транспорт, що обслуговують потреби держави в цілому, підземні нафто — та
газосховища;

• транспортні засоби спеціального призначення, що забезпечують виконання
робіт, пов’язаних з об’єктами інженерної інфраструктури та благоустрою
міст, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов’язані з
постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і
очищенням стічних вод;

• майнові комплекси структурних підрозділів хлібоприймальних і
хлібозаготівельних підприємств, що забезпечують розміщення і зберігання
мобілізаційних запасів;

• майнові комплекси підприємств соляної промисловості;

• акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у
портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та
системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та
споруди зв’язку, енерговодопостачання та водовідведення, автомобільні
дороги та залізничні колії (до першого розгалуження за межами території
порту), навчальний та гідрографічний флот, майнові комплекси
судноплавних інспекцій;

• водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення,
міжгосподарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди;

• майнові комплекси підприємств, що виготовляють спирт, вина і
лікеро-горілчані вироби;

• крематорії, кладовища.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють:

а) Фонд державного майна України; б) його регіональні відділення та
представництва у районах і містах; в)органи приватизації в Автономній
Республіці Крим.

Вони становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні.

Фонд державного майна України підпорядкований, підзвітний і
підконтрольний Верховній Раді України. Голова Фонду державного майна
України призначається на посаду і звільняється з посади Президентом
України за згодою Верховної Ради України.

Державні органи приватизації у межах своєї компетенції здійснюють такі
основні повноваження: змінюють у процесі приватизації організаційну
форму підприємств, що перебувають у державній власності; здійснюють
повноваження власника державного майна у процесі приватизації;
виступають орендодавцем майна, що перебуває у державній власності,
згідно з законодавством; продають майно, що перебуває у державній
власності, в процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих
підприємств, об’єктів незавершеного будівництва та колишнє військове
майно, що набуло статусу цивільного, а також акції (частки, паї), що
належать державі у майні господарських товариств; створюють комісії з
приватизації; затверджують плани приватизації майна, що перебуває у
державній власності, плани розміщення акцій акціонерних товариств у
процесі приватизації; розробляють проекти державних програм приватизації
і подають їх на затвердження Верховній Раді України; укладають угоди
щодо проведення підготовки об’єктів до приватизації та їх продажу;
укладають угоди щодо проведення експертної оцінки вартості об’єктів
приватизації; здійснюють ліцензування комісійної, представницької та
комерційної діяльності з приватизаційними паперами; виступають з боку
держави засновником підприємств із змішаною формою власності; беруть
участь у розробці міжнародних договорів України з питань державної
власності та її використання; здійснюють захист майнових прав державних
підприємств, організацій, установ, а також акцій (часток, паїв), що
належать державі, на території України та за її кордоном; контролюють
виконання умов договорів купівлі-продажу державного майна.

Чинним законодавством встановлено особливий порядок приватизації
державного майна. Він передбачає: опублікування списку об’єктів, які
підлягають приватизації, у виданнях державних органів приватизації,
місцевій пресі; прийняття рішення про приватизацію об’єкта на підставі
поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та
створення комісії з приватизації; опублікування інформації про прийняття
рішення про приватизацію об’єкта; проведення аудиторської перевірки
фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком
об’єктів малої приватизації); затвердження плану приватизації або плану
розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі
приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію.

Приватизація державного майна здійснюється шляхом:

• продажу частини державного майна кожному громадянину України за
приватизаційні папери;

• продажу об’єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, у тому числі
з виключним застосуванням приватизаційних паперів;

• продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських
товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими
способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;

• продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного
підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій
відкритого акціонерного товариства.

Ініціатива щодо приватизації може виходити як від державних органів
приватизації, а також від покупців. Покупці цілісних майнових комплексів
та інвестори, які бажають придбати контрольний пакет акцій, зобов’язані
разом із заявою подати бізнес-план або техніко-економічне обгрунтування
післяприватизаційного розвитку об’єкта, що включає план зайнятості
працівників підприємства, пропозицію інвестора з зазначенням
максимального розміру інвестиції, строків та порядку її внесення, а
покупці — фізичні особи подають також декларацію про доходи.

Заяви про приватизацію подаються до державних органів приватизації за
місцезнаходженням об’єкта, що приватизується, у письмовій формі та в
порядку, що встановлюється Фондом державного майна України.

Державні органи приватизації протягом місяця розглядають заяви та
приймають рішення щодо приватизації об’єкта і в п’ятиденний строк
письмово повідомляють про це заявника, адміністрацію та трудовий
колектив підприємства, що приватизується, а також відповідний орган
виконавчої влади, уповноважений управляти цим майном.

У разі відмови в приватизації відповідний орган приватизації повідомляє
заявників про причину відмови.

У кожному конкретному випадку, з метою розробки плану приватизації і
забезпечення тим самим її ефективного проведення і дотримання усіх
передбачених вимог і процедур, державним органом приватизації
утворюється комісія з приватизації об’єкта.

До її складу за принципом однакового представництва входять представники
господарського товариства, створеного членами трудового колективу
підприємства, що приватизується, в тому числі й від представницького
органу трудового колективу — профспілкового комітету або іншого
уповноваженого ним органу, інші особи (або їх представники), які подали
заяву на приватизацію, представники місцевих рад, фінансових органів,
державного органу приватизації. Антимонопольного комітету України або
його територіальних відділень, органу, уповноваженого до прийняття
рішення про приватизацію управляти відповідним державним майном.
Відповідні органи та особи зобов’язані в п’ятиденний строк з моменту
одержання повідомлення про прийняття рішення щодо створення комісії
делегувати до її складу своїх представників. Якщо в зазначений строк
вони не делегували своїх представників до складу комісії, державний
орган приватизації має право затвердити склад комісії без представників
цих органів. За рішенням комісії до її роботи можуть залучатися
експерти, консультанти та інші спеціалісти, які користуються на її
засіданнях правом дорадчого голосу. Для забезпечення гласності та
прозорості приватизації у роботі комісії з приватизації об’єкта можуть
брати участь народні депутати України.

Основними завданнями комісії є: контроль за проведенням інвентаризації
майна об’єкта приватизації; розробка проекту плану приватизації об’єкта
та подання його на затвердження органу приватизації; оцінка вартості і
визначення початкової ціни об’єкта приватизації, розміру статутного
фонду господарського товариства та розробка акта оцінки; визначення
форми платежів відповідно до квот застосування приватизаційних паперів
та компенсаційних сертифікатів; розробка, при необхідності, рекомендацій
щодо реорганізації об’єктів; формування списків громадян, які мають
право на придбання акцій на пільгових умовах; заповнення форм
статистичної звітності.

Для виконання поставлених завдань комісія має право:

зобов’язати адміністрацію підприємства, що приватизується, здійснити у
встановлені терміни інвентаризацію державного майна; давати
розпорядження, обов’язкові для адміністрації об’єкта приватизації, що
пов’язані з розробкою проекту плану приватизації; залучати до роботи
експертів, консультантів, радників, спеціалізовані аудиторські фірми,
консалтингові організації та фірми з правом дорадчого голосу на
засіданнях комісії.

Результатом роботи комісії є проект плану приватизації. Якщо трудовий
колектив підприємства, майно якого приватизується, або інші покупці не
погоджуються з проектом плану приватизації, розробленим комісією, вони
можуть підготувати його альтернативний варіант.

Проект плану, розроблений комісією, та альтернативний проект плану
трудового колективу чи інших покупців подаються на розгляд регіональних
відділень Фонду державного майна України або його представництв у
районах та містах, які протягом десяти днів зобов’язані розглянути
подані проекти, затвердити план приватизації і довести його до
заінтересованих осіб.

Після видання наказу про затвердження плану приватизації діяльність
комісії припиняється.

Закон застосовується до відносин, в яких беруть участь підприємці і не
поширюється на відносини, що випливають з прав на об’єкти
інтелектуальної власності (за винятком випадків, ним передбачених); у
випадках, якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна,
встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить цей Закон,
застосовуються правила міжнародного договору.

У країнах світу встановлена різна межа, за якою визначається домінуюче
(монопольне) становище. В Німеччині це 1/3 частка ринку для одного
підприємства, 1/2 – для двох, 2/3 – для трьох підприємств; у Японії –
більше 1/2 для одного підприємства і більше 3/4 для двох підприємств; у
Росії, як і в Україні, ця межа дорівнює 0,35 частки; найнижча «планка»
встановлена у Великобританії та Франції – 1/4 частки.

Законодавчими актами України можуть бути встановлені винятки із цих
положень з метою забезпечення національної безпеки, оборони, суспільних
інтересів.

Кінцева продукція ПФГ – продукція, включаючи науково-технічну
документацію та інші об’єкти права інтелектуальної власності, з метою
виробництва якої створюється ПФГ.

Проміжна продукція ПФГ – продукція, включаючи науково-технічну
документацію та інші об’єкти інтелектуальної власності, яка виробляється
учасником ПФГ, використовується для виробництва кінцевої продукції ПФГ і
реалізується виключно іншому учаснику або головному підприємству ПФГ.
При реалізації такої продукції за межами ПФГ ця продукція проміжною не
вважається.

Фізична особа (особи), яка має у встановленому порядку оформлене
доручення ініціаторів представляти в Кабінеті Міністрів України проект
створення ПФГ.

Кабінет Міністрів України приймає до розгляду проекти створення ПФГ за
умови розрахункового обсягу реалізації кінцевої продукції еквівалентній
сумі в сто мільйонів доларів США за рік, починаючи з другого року після
створення ПФГ. Цей термін може бути продовжено окремою установою у разі
створення ПФГ для виробництва новоосвоюваних видів кінцевої продукції та
з довгостроковим циклом виробництва.

Клірінг (від англійського clearing – очищати) – безготівкові розрахунки
взаємозаліків, виходячи з умов баланса платежів.

Діяльність комісії регулюється Положенням, яке затверджується Фондом
державного майна України.

Похожие записи