Основні етапи розвитку політичних і правових вчень у Росії

1. Державно-правові вчення періоду утворення феодальної централізованої
держави та зміцнення абсолютизму в Росії

Формування феодальної держави на території теперішньої Росії має
багатовічну історію, яка сягає часів Київської Русі. У XII ст. виникли
Владимиро-Суздальське князівство та Новгородська феодальна республіка. У
XIII ст. землі майбутньої Росії зазнали нападів шведів і німців (Невська
битва 1240 р. та Льодове побоїще 1242 p.), а також монголо-татар. З XIV
ст. почалися ліквідація феодальної роздробленості та об’єднання земель
під егідою Московського князівства.

З другої половини XV ст. Москва — визнаний центр єдиної держави. Відтоді
почали складатися державні погляди, головним аспектом яких були
претензії на місце й роль Московської держави серед інших держав, а
також піднесення, возвеличення Москви.

Характерним у цьому плані було вчення псковського ченця Філофея (XVI
ст.), відоме з часів правління московського князя Василя ІП (1479— 1533)
як концепція «Москва — третій Рим». У ній, зокрема, зазначалося, що
основа історичного процесу — божественне провидіння і віра в єдиного
Бога. Рим, який був центром християнської релігії, втратив свою роль,
його влада поширювалася тільки на християнську церкву західного обряду;
Константинополь, що був центром християнської релігії східного обряду,
загарбали турки 1453 р. Наступним центром усього православного світу
мала стати Москва, а очолити цей світ — великий московський князь.
Московській державі, за вченням Філофея, належало стати світовою
столицею і здійснювати духовний (ідеологічний) вплив на інші православні
країни.

Згодом означена концепція знаходила підтримку в творах багатьох
представників російської «політико-правової ідеології. Водночас
централізація Російської держави супроводжувалася процесами, що були
характерними для феодалізму. В середньовічному російському суспільстві
виборювали зверхність два соціальні інститути: держава і церква.

Для послаблення духовної влади в суспільстві держава намірялася
позбавити церкву економічної самостійності, права володіння населеними
землями. Проблема скасування права церковної влади на зламі XV—XVI ст.
викликала до життя дві протилежні ідейні течії, які значною мірою
вплинули на подальший розвиток політичної та правової думки в Росії.
Представники першої течії — «нестяжателі», засновником якої був монах
Ніл Сорський (у миру Микола Майков, 1433—1508), пропонували задля
відновлення авторитету церкви в суспільстві вести аскетичний спосіб
життя, відмовитися від володіння майном, заселеними землями, самостійно
вести господарство для свого утримання. Ідеї «нестяжателів» про
співвідношення світської та духовної влади з 1508 р. підтримував Вассіан
Патрикеев (?—1545), але рішуче висловлювався проти підкорення церкви
державі.

Прихильники другої ідейної течії, йосифляни, засновником якої був Иосиф
Волоцький (у миру Іван Санін, 1439 чи 1440—1515), робили спроби обстояти
право на володіння населеними землями, висловлювали думки про те, що
духовна влада вища від світської, а цар є слугою Бога і мусить коритися
церкві.

Великий князь московський Іван III (1440—1505) не був зацікавлений у
з’ясуванні відносин із церквою, оскільки переймався приєднанням земель
(Ярославль — 1463 p.; Новгород — 1478 р.; Твер — 1485 р. та ін.)»
створенням центрального державного апарату, законодавчої бази (Судебник
1497 р.) і потребував підтримки з боку церкви. Тому проблему скасування
права церкви на володіння населеними землями було знято, а церква,
завдячуючи Іванові III, почала ідеологічно забезпечувати процес
об’єднання земель і докладати зусиль для припинення міжусобних суперечок
між князями. Ідея централізації влади знову стала визначальною в
політико-правових поглядах тогочасного суспільства.

Прибічником ідеї централізованої монархії з сильною зовнішньою політикою
був ідеолог дворянства, письменник-публіцист Іван Семенович Пе-ресвєтов.
У 1549 р. він передав першому російському цареві Івану IV (Грозному,
1530—1584) свої послання «Малу чолобитну» та «Велику чолобитну», в яких
виклав власну концепцію державних реформ.

Князівське правління та боярство він уважав такими, що віджили,
застаріли і стримують розвиток єдиної сильної держави. Великі надії в
питанні державотворення він покладав на новий соціальний прошарок
суспільства — дворянство та надзаконну владу царя.

Задача єдиноуправителя, на думку І. Пересвєтова, полягала в установленні
в державі «великої правди» та «обов’язку», коли всі піддані муситимуть
докладати зусиль для покріплення держави та сприяти підвищенню
авторитету царя.

Монархічна держава мала б здійснити військову реформу, оскільки своєю
силою військо здобуває славу цареві. А оскільки підневільна людина,
кріпак не може бути хоробрим воїном, то І. Пересвєтов пропонував
звільнити холопів.

У XVII ст. тенденції капіталістичного способу виробництва, що з’явилися
в Росії, зіткнулися з кріпосними відносинами; це призвело до заколотів у
декількох містах і повстання в 1606—1607 pp. під проводом 1.1.
Болотникова, а в 1670—1671 pp. — під орудою С. Т. Разіна.

Під час цих соціальних стресів у російському політичному житті виникло
нове явище — самозванство, поширенню якого сприяла криза династичного
правління. Відтак спалахнула громадянська війна, що супроводжувалася
польсько-шведською інтервенцією.

Російське суспільство взяло участь у політичному житті: формуванні
ополчення, а також виборах його органів влади і правління, що сприяло
формуванню нових політичних поглядів на державність.

Але згодом, до середини XVII ст. династія Рома-нових закріпила своє
становище і почала обмежувати участь людей у політичному житті. Вплив
земельних соборів на формування політичної та правової свідомості
суспільства різко зменшився.

У тому ж XVII ст. досягла розквіту, а потім занепала
станово-представницька монархія — її заступила монархія абсолютна.

У перехідний період між ними з’явилася політико-правова концепція
російського дипломата Афанасія Лаврентійовича Ордіна-Нащокіна
(1605—1680). Він пропагував ідею «освіченої» монархії, яка, на його
думку, є єдиною формою правління, здатною забезпечити «загальне благо»
для всіх людей.

Призначення монарха полягає в керівництві економічними й політичними
реформами, головними аспектами яких є надання самостійності місцевим
торгово-промисловим центрам, права на самоуправління містам, сприяння
розвиткові особистої ініціативи, заохочення підприємництва, торгівлі з
урахуванням досвіду західних країн.

Зокрема, запропонований Ордіним-Нащокіним проект Новоторгового статуту
передбачав правила, що регулюють зовнішню торгівлю. Міста наділялися
«свободою» на ведення торгових операцій, а російські купці — такими ж
юридичними правами, як і іноземні.

Держава, на думку Ордіна-Нащокіна, повинна була дотувати галузі
промисловості, що розвивалися.

Хоча мислитель і пропонував здійснити перебудову і переозброєння війська
відповідно до вимог часу, але зовнішні зносини з іншими державами
повинні були здійснюватися на принципах порозуміння й здорового глузду.
Особливу увагу в питаннях зовнішньої політики Ордін-Нащокін приділяв
слов’янським державам, пропонував укласти з ними економічні й воєнні
союзи.

Серед перших ідеологів освіченої монархії був і Симеон Полоцький (у миру
Самуїл Петровський Ситніанович, 1629—1680). Чернець, вихователь царських
дітей, людина з широким спектром знань, Симеон, в епоху укріплення
монархічної держави, вважав природною соціальну нерівність. Долю людини,
за його вченням, визначено, і кожен повинен діяти відповідно до її
приписів. Державним діячам належить піклуватися про своїх підлеглих, не
доводити їх до зубожіння, керувати ними розважливо.

Вирішуючи питання організації та функціонування держави і влади, Симеон
ототожнював їх з особою царя, прагнув піднести його авторитет,
порівнюючи з сонцем. Цар і Бог у Симеона теж майже рівні. Але він виклав
деякі рекомендації, що мали б сприяти зростанню авторитету монарха.
Серед них — поради добувати знання з книг та бесід із мудрими людьми;
ознайомлення з історією своєї та інших держав; сприяння освіченості
власного народу. Прагнучи переконати всіх у перевагах монархії, Симеон,
посилаючись на Аристотеля, відрізняв її від тиранії. Цар, зазначав він,
бажає підданим добра, піклується про них, а тиран дбає тільки про себе,
про особисті збагачення та безпеку, для нього характерна жорстокість до
підданих.

Розмірковуючи про право й закон, Симеон розрізняв ці категорії. Основою
права є «правда», і цар повинен бути її гарантом у державі, всіма
засобами стверджувати її. Та й сама монархія має функціонувати в межах
законів, яким підкоряються геть усі підлеглі, а також члени царської
сім’ї.

Судочинство, за вченням Симеона, слід здійснювати також на підставі
законів. Усі люди перед судом рівні.

Головним принципом зовнішньополітичної діяльності є мирне вирішення
питань з іншими державами, уникнення воєнних конфліктів, за винятком
оборони суверенітету від посягань.

У своїй концепції Симеон виклав принципи співпраці зі слов’янськими
народами, пропонував цареві визволити їх від «агарян гордих» (турків) та
об’єднатися в одну державу. Тим часом у Росії тривав процес зміцнення
монархії, влада дедалі більше концентрувалася в руках єдиноуправителя і
досягла апогею за правління Петра І Великого (1672—1725).

Як відомо, царем Петро І став 1682 p., а безпосередньо правив із 1689 р.

Відтоді почала складатись офіційна імперська ідеологія, закріплена в
царських указах, яка сприяла проведенню політичних, правових та
економічних реформ.

Зокрема, в Маніфесті Петра І у квітні 1700 р. зазначалося, що державне
правління має на меті створення загального блага для всіх підданих, а
гарантом цього є цар, влада якого оголошувалася надзаконною та
необмеженою. Єдиноуправитель держави нікому не звітує, а правління
здійснює відповідно до своєї волі та державної необхідності.

Процес концентрації влади, відмирання атрибутів державності — таких, як
боярська дума, боярська аристократія, створення органів державного
управління: сенату, структур вищого державного контролю й політичного
розшуку; церковні реформи; територіальний поділ Росії та інші
реформаційні заходи істотно вплинули на подальший розвиток
політико-правової ідеології.

Головними проблемами, що розглядалися в державно-правових концепціях
того часу, були затвердження абсолютизму, авторитету самодержавства.
Серед авторів таких концепцій був український і російський письменник,
церковний діяч, керівник «Ученої дружини» Феофан Прокопович (1681—
1736). Свою державно-правову теорію він виклав у декількох творах, серед
яких «Слово про владу й честь царську», «Слова й промови повчальні,
похвальні й поздоровні», «Правда волі монаршої у визначенні спадкоємця
держави своєї».

За теорією Ф. Прокоповича, до виникнення держави люди знаходилися в
природному стані — «чорному безправному морі», де кожен був як звір,
здатний вбити іншого майже без підстав. Але, керуючись розумом та
божественним провидінням, люди вирішили вийти з цього стану. Об’єднавши
сім’ї, вони створили «громадянський союз» і дали згоду на встановлення
влади. Шсля цього з майбутнім монархом було укладено угоду, згідно з
якою люди відмовилися від своєї свободи і підкорилися йому з метою
загальної користі.

Оскільки особа монарха обирається завдяки божественному провидінню,
угода про утворення держави не може бути розірвана.

Влада, що встановлюється в державі, стримує пристрасті людей, регулює
їхні спільне життя й відносини, убезпечує цілість особи й майна.

Викладаючи думки про перевагу абсолютизму, Ф. Прокопович аналізував
декілька форм правління, відомі на той час історії: демократію
(народовладдя), аристократію, монархію, а також змішані форми правління.

Демократія, на думку мислителя, є недосконалою, бо веде до неспокою та
повстань, до того ж вона можлива лише в невеликих за територією
державах.

Не сприяє стабільності в державі й аристократія, оскільки люди, що
знаходяться при владі, сперечаються за зверхність, а турбота про державу
залишається на другому плані. Це призводить до руйнування держави.

Що ж до монархії, то Ф. Прокопович розрізняв обмежену та необмежену.
Перша з них не гарантує стабільності в державі, оскільки правитель може
бути позбавлений влади за невиконання обов’язків чи з інших підстав.
Зразком правління є тільки необмежена монархія. Лише вона в спромозі
забезпечити цілісність держави, а також благо для підданих. Монарх, за
вченням Ф. Прокоповича, має над-законну владу, яка поширюється не тільки
на політичну сферу, а й на особисте життя підданих.

Стверджуючи абсолютизм, мислитель у трактаті «Правда волі монаршої у
визначенні спадкоємця держави своєї» передбачив для монарха можливість
передавати престол у спадщину. Згодом цей трактат увійшов у «Повне
зібрання законів Російської імперії».

Крім того, Ф. Прокопович вирішував проблему співвідношення в суспільстві
двох соціальних інститутів — держави й церкви, зазначаючи, що головною є
світська влада.

Ще одним апологетом абсолютизму був політичний діяч, історик Василь
Микитович Татищев (1686—1750).

Він запропонував своєрідну політико-правову концепцію, в якій
досліджував походження й сутність держави і права та деякі аспекти
соціальних відносин. За Татищевим, воля людей від природи є незалежною,
але через те, що вони користувалися нею нерозважливо, виникла
необхідність накласти на них «вуздечку неволі». Є вуздечка «природна»,
вуздечка «з власної волі» та вуздечка «примусова».

Природна вуздечка — це підкорення дітей своїм батькам. Людина,
з’явившись на світ, підпадає під владу старшого в сім’ї; так само
природно вона підпадає і під владу монарха в державі.

Друга вуздечка — з власної волі — обумовлена необхідністю людини знайти
собі захист, забезпечити своє існування з допомогою інших людей, тому
вона на певних умовах укладає договір і йде їм прислужувати. Цей договір
не можна розірвати, оскільки друга сторона, що взяла участь у ньому на
законних підставах, може примусити порушника його виконувати.

Цей договір є добровільною основою соціальної нерівності, з нього
випливає неволя холопа або слуги, а також право всякого пана судити
своїх холопів, рабів і селян.

Використовуючи тезу про вуздечку з власної волі, В. М. Татищев
обґрунтовував законність кріпосного права і зазначав, що вільність селян
із наявною монархічною формою правління не узгоджується, а змінювати
звичай неволі небезпечно.

Примусова вуздечка — це коли людину позбавляють свободи з застосуванням
сили. Така вуздечка, на думку мислителя, є протизаконною.

У праці «Історія Російська» В. М. Татищев розмірковував також про форми
правління, поділяючи їх на правильні, неправильні та змішані.

Демократія й політія (змішана форма правління) можливі в невеликих
державах або в містах-держа-вах, як це було у Стародавній Греції. В
більших державах, які мають на кордонах моря, гори та інші природні
перешкоди, що захищають їх від ворогів, а також там, де народ освічений,
може бути аристократична форма правління. У державах, які мають велику
територію, відкриті кордони, неосвічений народ, що підкоряється з
остраху, можлива, на думку В. М. Татищева, лише монархія. З цього він
робив висновок, що найбільш вдалою формою правління для Росії є
монархія.

Важливе місце в системі політичних і правових інститутів монархії
історик приділяв судовій системі. Здійснення судочинства він розглядав
як «головну посаду» великих властей. Суд, зазначав В. М. Татищев,
зберігає спокій у державі, тримаючи підданих у постійному страху перед
владою. Якщо суд не виконуватиме своїх функцій, то в державі можливі
заколоти та прояви невдоволення.

Абсолютна монархія була суспільно-політичним ідеалом ще одного мислителя
Росії того часу, прибічника реформ Петра І Івана Тихоновича Посошко-ва
(1652—1726). Політичні й правові погляди він виклав у праці «Книжка про
бідність і багатство», яку 1724 р. надіслав імператорові.

У ній він зазначав, що лише централізована влада спроможна забезпечити в
державі мир і загальне благо. Решту форм правління він уважав
недосконалими, піддавав критиці обмежені монархії, в яких монарх не може
повністю реалізувати свої можливості. Влада монарха, за вченням І. Т.
Посошкова, подібна до влади Бога, необмежена й надзаконна.

У своєму проекті державних перетворень, спрямованих на зміцнення
абсолютизму, мислитель пропонував цареві чітко визначити права та
обов’язки кожного стану суспільства. Всі дворяни повинні перебувати на
військовій або державній службі, що буде підставою для володіння
кріпосними селянами.

Торгівлею (в тому числі й зовнішньою), а також промисловістю мали
опікуватися купці. Дворянам і духовенству ці види діяльності за проектом
І. Т. Посошкова заборонялися.

Крім того, автор проекту пропонував урегулювати законом повинність
кріпосних селян, визначити межі їх експлуатації, надавати їм час для
задоволення життєвих потреб, оскільки вони постійно належать монархові,
а поміщикам — тимчасово. Гарантією реалізації цих нововведень повинен
був стати суд, до якого селяни могли б звертатися в разі невиконання
поміщиками вимог законів. Причому за таке звернення до суду й
повідомлення про факти порушення законів селянам передбачалося видавати
грошову винагороду.

У проекті державних реформ І. Т. Посошков пропонував удосконалити
систему органів державного управління й судочинства. Він уважав за
необхідне створити в державі контрольний орган, який здійснював би
контроль за виконанням указів монарха та законів. До органів державного
управління належало призначити освічених і компетентних дворян. Такий же
порядок слід було встановити і для призначення суддів; для попередження
зловживань у судовій системі І. Т. Посошков пропонував суворі покарання
аж до смертної кари.

Важливим кроком до вдосконалення держави та органів її управління
повинно було стати прийняття «судової книги», яку мали б розробити по
2—3 представники від кожної губернії. Нове законодавство, на думку І. Т.
Посошкова, сприяло б установленню правди, яка є багатством народу.

2. Політико-правова ідеологія в Росії у другій половиш XVIII — першій
половині XIX ст.

У другій половині ХУІП ст. соціально-політичне та економічне життя Росії
зазнало значних змін, обумовлених руйнуванням феодальних підвалин
державності та розвитком капіталістичних відносин. Невідповідність життя
суспільним відносинам, що виникали, призвела до невдоволення й повстань.
Як відомо, в 1773—1775 pp. сталося повстання під проводом О. Пугачева, а
в 1796—1797 pp. — декілька виступів селян.

Означені обставини відчутно вплинули на зміст і подальше формування
поглядів на державу, її політичні інститути, а також право.

На відміну від попередніх однобічних концепцій, у яких пропагувалися
ідеї абсолютної монархії, відтоді в Росії почав формуватися плюралізм
політико-правової ідеології.

Державно-правові погляди другої половини XVIII ст„ можна поділити на три
основні течії: офіційну ідеологію; консервативно-аристократичну
ідеологію; політико-правову ідеологію Просвітництва.

Офіційну, тобто державну політико-правову ідеологію, було закріплено у
практичній діяльності імператриці Катерини II (1729—1796).

Вона здійснювала заходи щодо укріплення абсолютизму та розширення меж
імперії за рахунок насильницького приєднання до Росії Північного
Причорномор’я та Криму, Північного Кавказу, західноукраїнських,
білоруських та литовських земель. Щоби зняти соціальну напруженість у
суспільстві, Катерина II взяла на озброєння деякі ідеї
західноєвропейського Просвітництва і робила спроби пристосувати їх для
збереження абсолютизму.

З цією метою 1767 р. наказом цариці було створено «Комісію про створення
проекту нового Уложен-ня», до якої входили виборні депутати від дворян,
міст, урядових установ, козаків та деяких категорій вільних селян.

Наказ Катерини II був, власне, концепцією освіченої монархії, себе вона
називала прибічницею природного права, а метою держави визначала
загальне благо, що створюється завдяки мудрому правителеві.

Причиною виникнення другого напрямку політичної думки —
консервативно-аристократичої ідеології стало свавілля імператриці,
зростання ролі дворянського бюрократизму, а також побоювання старого
родового дворянства за його майно та привілеї.

Найбільш послідовним представником цієї течії був князь, російський
історик, публіцист, почесний член Петербурзької Академії наук Михайло
Михайлович Щербатов (1733—1790).

У незакінченій праці «Подорож до землі Офір-ської» він постає перед нами
як захисник тогочасних феодальних відносин. Держава у його баченні є
чіткою становою організацією суспільства, головне місце в якій відведено
дворянству. Правом володіння населеними землями користуються тільки
дворяни. Верховна влада сконцентрована в руках монарха, під наглядом
якого функціонує верховна рада, що складається з дворян і правителів.

За формою устрою держава повинна бути поділеною на губернії, які
обирають по п’ять депутатів для участі в роботі уряду, що являє собою
продовження виконавчої влади монарха.

У своєму проекті держави М. Щербатов передбачив також законодавчий орган
— законодавчу комісію, що складається з 20 дворян. Але функції в неї
обмежені, оскільки рішення про схвалення законів виносить безпосередньо
монарх. У цілому державно-правова концепція М. Щербатова хоч і піддавала
критиці окремі прояви політики самодержавства, але водночас пропагувала
ідеї збереження феодально-кріпосницьких відносин, заперечуючи все нове.

З другої половини 60-х pp. XVIII ст. у Росії почала складатись ідеологія
Просвітництва, яка значно вплинула на формування й подальший розвиток
політико-правових концепцій. Виразниками ідей Просвітництва були
представники передового дворянства та демократично орієнтованої
інтелігенції.

Найпомітнішою постаттю з-поміж них був професор права Московського
університету Семен Юхимович Десницький (1740—1789) — автор новітньої
теорії держави і права, який пропонував здійснити реформи державного
правління і правової системи.

Походження держави він розглядав у взаємозв’язку з розвитком сім’ї та
власності.

У становленні такого суспільного явища, як держава, С. Ю. Десницький
вирізняв чотири стадії.

Перша стадія — це первісний стан, у якому сім’я відсутня, а основними
промислами були лови звірів та збирання плодів. На цій стадії поняття
власності відсутнє.

На другій стадії люди почали впорядковувати свій промисел, перейшли до
скотарства. Рівночасно, на думку вченого, відбувалися зміни у відносинах
жінки й чоловіка: почала складатися сім’я, в якій один чоловік мав
декількох жінок. У людей виникли перші уявлення про колективну
власність, в основі якої — спільне володіння стадом худоби.

Скотарство заступила прогресивніша стадія — хліборобство. Роль жінки
значно зросла, виникла моногамна сім’я, а на основі володіння предметами
побуту, знаряддями праці, зібраним урожаєм формувалось уявлення про
приватну власність. Продуктом розвитку сім’ї стали родини, які визначали
межі своїх володінь та огороджували їх від інших сімейств і ворожих
зазіхань.

Остання стадія розвитку суспільства — комерційна. На цій стадії завдяки
об’єднанню сімей виникла держава (причому, на думку С. Ю. Десниць-кого,
феодальна), остаточно сформувалося поняття приватної власності,
відносини між людьми (і членами сім’ї) почали регулюватися законом.

Розглядаючи державу і право у взаємозв’язку з суспільними відносинами і
явищами, С. Ю. Десниць-кий пропонував реформувати державу, її політичні
інститути й правову систему. Думки стосовно цього він виклав у своїй
праці «Подання про заснування законодавчої, судової та каральної влади
Російської імперії» в 1768 р.

Він уважав, що закон має отримати зверхність у суспільстві та обмежити
владу монарха.

Проект С. Ю. Десницького передбачав обмеження компетенції монарха і в
правотворчому процесі. Законодавчу владу йому належало розділити з
сенатом — однопалатним представницьким органом, до якого обиралися б
представники всіх станів і прошарків суспільства.

Початковими стадіями законотворчого процесу були розроблення та
ухвалення сенатом законів, а останньою — затвердження їх монархом.
Єдиноуп-равитель держави отримував право вето на закони, що їх ухвалював
сенат.

Пропонувалися зміни в організації судової влади і здійсненні правосуддя.
Суддів мав призначати імператор довічно і зміщувати з посади тільки за
порушення законів. Підвищувалися вимоги до кваліфікаційного рівня
суддів. Ними могли бути лише особи, які мали відповідну освіту, певний
стаж роботи адвокатом і позитивно склали фаховий іспит. Проектом
передбачався розгляд справ у судах за участю присяжних засідателів.
Компетенція судів не обмежувалася розглядом лише кримінальних справ.
Вони повинні були здійснювати судовий контроль за діяльністю
адміністрації. Виконання законів і судових рішень покладалося на воєвод,
що призначалися б на посаду монархом, їм належало працювати під
контролем судових органів.

Рівночасно у своєму проекті державних перетворень С. Ю. Десницький
пропонував організацію місцевого самоврядування з широкими
повноваженнями.

Значний внесок у розвиток державно-правової теорії в другій половині
XVIII ст. зробив Олександр Миколайович Радищев (1749—1802).

Як і Жан-Жак Руссо, О. М. Радищев був прибічником договірної теорії
походження держави, що утворюється внаслідок мовчазної згоди громадян.

В основі виникнення держави — приватна власність. Мета держави, за
вченням О. М. Радищева, — благо громадян, охорона їхніх прав і
власності.

У своїй державно-правовій концепції мислитель викладав думки щодо
законодавчого обмеження монархії, піддавав критиці абсолютизм як такий,
що базується на свавіллі й порушує природні права людини.

О. М. Радищев не поділяв і модної на той час ідеї освіченої монархії,
вбачаючи в ній маскування царства свавілля і насильства над особою.

Він уважав, що в суспільстві необхідно створити умови для реалізації
людьми своїх природних прав. Якщо ж у державі не створено таких умов, то
люди можуть змінити форму державного устрою та правління.

Викладаючи з цього приводу думки у праці «Про законодавство», О. М.
Радищев наблизився до ідеї народного суверенітету, дав визначення
народу. Він зазначав, що народ — це зібрання, об’єднання громадян. Вищою
та єдиною владою є соборна влада народу. Тому монархії мислитель
протиставляв народне правління. В селянській «общині» Росії він убачав
елементи демократії, робив спроби відшукати в цій формі самоуправління
елементи республіканського устрою; мріючи про щасливе майбутнє свого
народу, не погоджувався з думками вчених Заходу, що республіка можлива
лише в невеликих за територією державах.

Найбільш прогресивною формою держави для Росії, на думку О. М. Радищева,
була б федерація з широкою участю народу в управлінні державними
справами через віче.

О. М. Радищев був палким прибічником природного права. Він уважав, що
його принципи слід покласти в основу позитивного законодавства, надати
їм державних гарантій та забезпечення.

Зі вступом Росії в XIX ст. елементи нових суспільних відносин, що
формувалися, зайшли в суперечність із феодальними підвалинами
державності й права.

Державний устрій Росії було піддано критиці, запропоновано низку
державних і правових реформ, що являли собою пошук досконаліших форм
держави та правової системи. Авторами цих концепцій були представники
інтелігенції, демократично орієнтовані письменники й студенти.

gd3/4yI

доводив, що наявна система правління не відповідала станові «суспільного
духу», а кріпосне право порушувало природні права людини. Тому він
пропонував обмежити законодавчу монархію та створити умови для участі
різних станів суспільства в управлінні державою і, зокрема, в органах
законодавчої влади о

У своєму проекті М, М. Сперанський зробив несміливу спробу втілити
відому концепцію поділу влади, але з дозволу імператора.

Монарх уособлює «єдину державну владу»; він, на думку мислителя,
об’єднує всі три гілки влади і є верховним законодавцем, виконавцем і
гарантом правосуддя.

Законодавчу владу мала репрезентувати Державна дума, сформована
триступінчатими виборами в такий спосіб: з-поміж державних селян і
володарів нерухомості мали обиратися представники до волосної думи, які
зі свого складу обирали б представників до окружних дум, а останньою
обиралися б депутати Державної думи.

Виконавчу владу в державі належало здійснювати галузевим міністерствам
під контролем думи. Для цього М. М. Сперанський пропонував звіти
міністрів на засіданнях думи.

Систему судової влади повинен був уособлювати сенат, склад якого за
поданням губернських дум затверджувався б імператором. Загальне
об’єднання всіх гілок влади мала здійснювати Державна рада, функціями
якої було б затвердження рішень згаданих інститутів держави. Члени ради
мали призначатися імператором і підпорядковувалися безпосередньо йому.

Проект М. М. Сперанського допускав елементи місцевого самоврядування,
базою якого мали стати п’ять областей Росії (Сибір, Кавказ, Оренбурзький
та Новоросійський краї, Дон), а також губернії.

При кожному губернському уряді пропонувалося створити раду, до якої
входили б представники станів суспільства, які володіють нерухомістю.

До компетенції рад, на думку мислителя, варто було б віднести
розроблення пропозицій губернаторові про потреби губернії, затвердження
місцевого бюджету і контроль за його витратами.

Враховуючи веління часу, М. М. Сперанський у своєму проекті передбачав
розширення прав громадян. Він розрізняв загальні й політичні права. До
перших він відносив свободу власності, призначення покарання тільки
судом, законодавче затвердження податків. Політичними правами в його
проекті наділялися тільки власники нерухомості. Політичні права полягали
в участі в органах законодавчої, виконавчої та судової влади.

Згодом у Росії сформувався радикальний напрямок державно-правової
ідеології, авторами якої були так звані декабристи.

Політико-правові погляди членів Північного (з центром у
Санкт-Петербурзі) й Південного (в Чернігівському полку) товариств
значною мірою вплинули на формування нової правової свідомості
тогочасного суспільства.

Всі соціально-політичні проблеми членами цієї таємної організації
розглядалися крізь призму права. Суспільні та державні перетворення
вважалися можливими тільки в разі зміни правової системи. У проектах
конституційних перетворень закладалася ідея верховенства права, рівності
всіх перед законом, пропонувалося запровадити гласне судочинство й суд
присяжних, свободу совісті, слова й друку; створити умови для свободи
господарської діяльності.

Декабристи були прибічниками ідеї природного права. Зокрема, в
теоретико-правовій концепції П. Пестеля зазначалося, що всі люди від
природи мають рівні права і відповідно до цього всі позитивні закони, що
ухвалюються, мусять відповідати природним законам. Свободу й законність
декабристи ототожнювали. Вони вважали, що там, де немає однакових для
всіх законів, там немає політичної рівності, а також і свободи. Але
стосовно до майбутнього державного устрою погляди декабристів різнилися.
Частина їх схилялася до республіканської ідеї, решта вважала найкращою
формою правління конституційну монархію.

Ідеологом республіканізму був Павло Іванович Пестель (1793—1826), а
ідеологом обмеженої монархії — Микита Михайлович Муравйов (1796—1843).

Свою державно-правову концепцію П. І. Пестель виклав у праці «Руська
правда», а детальний проект республіканського майбутнього держави — у
праці «Конституція. Державний заповіт».

Тогочасну монархічну форму державності Росії мислитель уважав
неефективною, себто такою, що стримує суспільний прогрес, сковує
особистість, обмежує свободу народу. Отже, монархію слід знищити
силовими методами, а заступити її має диктатура тимчасового верховного
правління, яка забезпечить упродовж перехідного періоду суворий порядок
у державі та здійснить виважені політичні, соціальні та економічні
зміни, серед яких — скасування станового поділу суспільства і кріпосного
права, земельна реформа.

З метою зрівняння економічних можливостей громадян тимчасове верховне
правління мало відібрати половину землі у поміщиків і сформувати
земельний фонд для задоволення потреб усіх бажаючих.

Поступово диктатурі належало створити умови для переходу до республіки.

У проекті конституції П. І. Пестель зазначав, що державна влада має
формуватися за принципом чіткого розмежування компетенцій між вищими її
органами. Законодавчу владу, на його думку, здійснюватиме Народне віче,
обране громадянами Росії, які досягли двадцятирічного віку, на п’ять
років.

Народне віче, за цим проектом, наділялося правом ухвалювати закони, крім
конституційних. Останні мали прийматися опитуванням усіх громадян Росії.
Виконавча влада належала Державній думі. Передбачалося, що п’ятьох її
членів обиратиме Народне віче за поданням губерній. Думі
підпорядковувалися всі міністерства та їхні керівники.

Для здійснення контролю за виконанням законів у державі проектом П. І.
Пестеля передбачався Верховний собор, до якого Народне віче за поданням
губерній довічно обирало б 120 членів.

За проектом П. І. Пестеля, Верховний собор повинен безпосередньо
контролювати законність дій Народного віче й Державної думи,
затверджувати й оголошувати чинними закони, що схвалювалися. Загальний
нагляд за законністю в діяльності міністерств, інших виконавчих
центральних і губернських органів мали здійснювати генерал-прокурори,
призначувані на посади Верховним собором.

До того ж П. І. Пестель пропонував вирішити долю неросійських народів,
які входили до складу імперії.

Це питання він розглядав не прямо, а крізь призму правового визначення
безпечних кордонів Росії. Він уважав, що російському народові природно
підвладні численні народи, які завжди прагнуть до незалежності в
політичному житті. Це — природне право кожної народності. Але не менш
законним і природним є «право благозручності», яке спирається на право
безпеки. Це є не що інше, як прагнення великої держави закріпити свої
кордони. Порівняно зі згаданими природними правами окремих народностей
це право первинне, головне. Воно передбачає утримання в підлеглості
Росії малих народів, які виконували б роль природних кордонів,
підвищували б її міцність. Скористатися своїм природним правом на
політичну незалежність може, на його думку, тільки той «маленький
народ», який у змозі зберегти свій суверенітет. Таким П. І. Пестель
уважав тільки польський народ, а інші, серед яких і український, повинні
складати один народ, себто російський.

Для реалізації цієї ідеї автор пропонував законодавче закріпити
державною (панівною) мовою російську, скасувати всі назви народів і
племен, які мешкали на той час у Росії, ввести однакові закони і форму
правління на всій території держави.

Важливим аспектом втілення означеної ідеї в життя П. І. Пестель уважав
неприпустимість федеративного устрою держави і пропонував поділити
територію майбутньої держави на десять областей, кожна з яких мала
об’єднувати п’ять губерній, і три повіти. Якихось
територіально-національних утворень він не передбачав.

Іншими були державно-правові погляди М. М. Му-равйова. Попри його
схильність до конституційної монархії, розроблена ним концепція вмістила
чимало демократичних засад і аспектів управління, що їх згодом було
впроваджено у президентських державах.

Окрім пропозицій відмовитися від форми держави, що віджила свій вік,
скасування кріпосного права, звільнення особи від пут феодального права
М. М. Муравйов пропонував визначити права суб’єктів федерації,
запровадити демократичну виборчу систему, здійснити реформу правової
системи, зокрема судової системи й судочинства.

У визначенні сутності влади він значно випередив багатьох мислителів
тогочасної Росії, визначивши, що єдиним джерелом влади в державі є
народ, який є вільним од природи і володіє виключним правом
установлювати основні правові засади функціонування суспільства.

Основним аспектом реалізації природного права людини на свободу,
упередження деспотії є побудова влади в державі за принципом її поділу
на законодавчу, виконавчу й судову. Основну гілку влади — законодавчу
мислитель передбачав утілити в двопалатному Народному вічі, причому
закони вважалися б чинними після ухвалення їх обома палатами і
затвердження імператором.

Виконавчу гілку влади, за проектом М. М. Муравйова, мав очолювати
імператор, який, приступаючи до виконання обов’язків, присягав би перед
законодавчим органом. Виконавчу гілку влади на федеральному рівні
належало продовжити міністерствам, причому галузевих міністрів •
імператор міг призначати сам, а керівників силових відомств і прокурора
— за погодженням із законодавчим органом влади.

У суб’єктах федерації, в тому числі в Україні, та областях виконавчу
владу мали репрезентувати двопалатні Урядові збори, функціями яких було
б прийняття законодавчих і підзаконних актів у межах конституції та
федерального законодавства.

Значних змін мала зазнати судова влада. Пропонувалося запровадити суд
присяжних засідателів, а основними принципами судочинства повинні були
стати верховенство закону, рівність усіх перед судом, захист особистих,
майнових і деяких політичних прав людей. У проекті зазначалося, що
притягнення до юридичної відповідальності могло відбутися тільки у
випадку порушення чинних норм права і на підставі закону, причому закон
не повинен мати зворотної сили.

Цікавими були думки М. М. Муравйова щодо затримання громадян на стадії
попереднього слідства. Якщо звинувачення особі не пред’являлося впродовж
24 годин від моменту затримання, то вона підлягала звільненню.

3. Концепції держави і права в Росії у другій половині XIX — на початку
XX ст.

У другій половині XIX ст. на розвиток політико-правових концепцій у
Росії значно вплинула ідеологія народництва, що виникло наприкінці 60 —
на початку 70-х pp. серед різночинної інтелігенції. Згодом народництво
розділилося на течії, найбільш впливовою серед яких виявився анархізм.
Сутність теоретичної концепції анархізму полягала в запереченні держави,
державної влади, приватної власності, права й зовнішнього примусу.
Держава, за цим ученням, є насиллям над людиною, а влада — джерелом
нерівності, несправедливості в суспільстві.

Ідеологом російського анархізму був Михайло Олександрович Бакунін
(1814—1876). Він брав участь у Дрезденському повстанні 1848—1849 pp.,
був членом 1-го Інтернаціоналу, з якого 1872 р. його виключили за
критику насильницької концепції держави К. Маркса і Ф. Енгельса.

У працях «Державність і анархія», «Федералізм, соціалізм і
антитеологізм» він зазначав, що жодна форма держави та правління не має
права на існування. Держава з її надбудовою — політичними й правовими
інститутами обмежує, пригнічує людину, накидає їй свою волю, тому єдиним
способом для порятунку суспільства від неволі є зруйнування держави.
Знищити її, на думку М. О. Бакуніна, в спромозі всесвітній бунт, який
має спалахнути в Росії, Італії, Іспанії та країнах Латинської Америки,
де більшість населення — селяни, котрі й повинні стати рушійною силою.

За концепцією анархізму, державу та її владні структури має заступити
громада, утворена на засадах добровільності, федералізму й
самоуправління.

Перегодом ідеї анархізму поширилися в Україні, але жодна з його течій не
мала українського характеру, залишаючись явищем, імпортованим із Росії.

Перші гуртки анархістів з’явилися наприкінці XIX ст. в Одесі, потім у
Харкові; більшість їхніх членів було страчено.

Жовтневий переворот 1917 р. в Російській імперії стимулював відродження
анархістської державно-правової ідеології в Україні. Селянський
анархістсько-партизанський рух очолив Нестор Іванович Махно (1889—1934).
Цей рух було ліквідовано більшовицькою владою.

XIX ст. характеризувалося більш інтенсивним розвитком учень про державу
і право в Росії. Дослідження сутності держави і права набули
професійного характеру; вчені Росії продовжували розробляти відомі
концепції, започатковуючи нові підходи в з’ясуванні філософської
сутності права.

Зокрема, викладач природного права Санкт-Петер-бурзького університету
Олександр Петрович Куни-цин (1783—1840), поділяючи погляди І. Канта,
розглядав право як частину моральної філософії. Він зазначав, що
«…моральна філософія є наука, що викладає закони, які є приписами для
волі розуму…». Вона поділяється на дві частини. У першій викладаються
закони внутрішньої свободи, яка зветься моральним вченням, а в другій —
«…закони права, яке тому й зветься правовченням, або просто правом».

Правовчення мислитель пропонував назвати природним, оскільки воно
розглядає закони, що випливають із природи людського розуму, і
відрізняти від нього позитивні закони, основою яких є свавілля
законодавця.

Природне право поділяється на два види: «право чисте» і «право
прикладне». Перше визначає права, що природно належать людині, а також
права, що їх люди можуть набувати й поєднувати з правами, які випливають
із природних прав.

Призначення «прикладного права» полягає в пристосуванні «чистого права»
до відносин людей.

Розрізняючи моральне вчення і природне право, О. П. Куницин уважав, що
предметом морального вчення є внутрішня свобода людини, а предметом
природного права — зовнішня.

Позитивне право слід приймати стосовно до приписів природного права, а
пізнання сутності останнього має сприяти досконалості, справедливості
позитивного законодавства.

Від кінця XIX — початку XX ст. розвиток державно-правових концепцій у
Росії продовжили В. С. Со-ловйов, Б. М. Чичерін і П. І. Новгородцев.

Правова крнцепція Володимира Сергійовича Соловйова (1853—1900) тісно
зв’язана з його вченням про моральність. У мислителя можна вирізнити два
відмінні розуміння сутності права. Перше розуміння зводиться ним до
розгляду права як негативного розмежування свободи людей у суспільстві,
а друге — до визначення права як мінімуму моральності.

За концепцією В. С. Соловйова, право, під формальним кутом зору, — це
свобода, обумовлена рівністю. Вона є основою людського існування, а
рівність визначає її форму. Об’єднуючись, свобода і рівність складають
суспільство як «правомірний порядок».

Водночас необхідно зазначити, що під рівністю мислитель розумів лише
формальну рівність усіх перед законом, «розподіл інтересів» або
справедливість. Але формальний підхід до розуміння права, що його
використовував В. С. Соловйов, виключав можливість пошуку творчої ролі
права і не дозволяв зробити висновків про його позитивний зміст.

Згодом В. С. Соловйов, як і багато його попередників, з’ясування
сутності права почав із запитання про його ідейні підвалини. Він уважав,
що підвалини цього суспільного феномена знаходяться у сфері моральності.
Порівнюючи моральність із правом, мислитель зазначав, що право є
визначеним мінімумом моральності. Крім того, важливою якістю права є
вимога його зовнішньої реалізації, реалізації визначеного мінімуму
добра, зовнішнім утіленням якого є прямий або непрямий примус.

Виходячи з цього, В. С. Соловйов у творі «Виправдання добра» визначає
право як «…примусову вимогу реалізації визначеного мінімуму добра або
порядку, що не припускає проявів зла».

Принцип права, за вченням філософа, — це справедливість. Вимога
особистої свободи є умовою, без якої неможливі людська гідність і
високий моральний розвиток. Але людина, на думку мислителя, може
розвивати свою свободу тільки в суспільстві. Тому особиста свобода не
повинна вступати в протиріччя з умовами життя суспільства. Позаяк
існування суспільства залежить не від досконалості окремих людей, а від
безпеки всіх, то цю безпеку захищатимуть не моральні імперативи, а
юридичні закони, які мають характер примусу, сили для тих, хто вчиняє
протиправні дії.

Далі у «Виправданні добра» В. С. Соловйов писав, що там, де стикаються
особистий інтерес і загальне благо, там і зароджується право у його
філософському розумінні. Вчений мав на увазі право в його ідеї або
природне право. Останнє, якщо розглядати його в контексті реалізації,
стає позитивним правом. Відтак В. С. Соловйов дійшов висновку, що право
є історично рухомим визначенням необхідної рівності двох протилежних
інтересів — особистої природи й загального блага.

Конкретизуючи свою концепцію, філософ зазначав, що право не втручається
у вільний вибір людей між добром і злом, воно не втручається у сферу
мотивів, воно тільки не дозволяє людям практично вчиняти злі дії.

Отже, філософським синтезуючим підґрунтям права є рівність, що
передбачає поєднання індивідуальної свободи й загального права — безпеки
й добробуту. З порушенням одного з цих компонентів порушується природна
рівновага, що призводить до тієї чи іншої крайності — анархії чи
деспотизму.

Зазначена рівновага формально може розглядатися як поєднання рівності й
свободи, оптимальне розмежування свободи, а в матеріальному аспекті — як
поєднання особистих і суспільних інтересів задля реалізації найвищих
вимог моральності.

Дещо інший підхід у з’ясуванні сутності права застосовував російський
юрист, почесний член Петербурзької Академії наук Борис Миколайович
Чичерін (1828—1904). Дослідження цього суспільного феномена вчений
починав із з’ясування категорії «особистість». Цю обставину він
обумовлював тим, що особистість є найпростішим елементом суспільства як
цілого, його «атомом»; не розібравшись у його сутності, не можна
зрозуміти цілого.

Людина є істотою духовною; володіючи розумом і волею, вона виступає
суб’єктом. Реальна сутність суб’єкта полягає в акті самосвідомості, що
надається кожному його власним «я».

Погляди на суб’єкт, зазначав Чичерін, знаходять своє застосування в
такому важливому, що лежить в основі права й моральності, питанні, як
питання про свободу волі.

З цього приводу він розмірковував, що юридичні закони всіх країн
спрямовані на людину як на вільну істоту, котра повинна їх виконувати,
але, користуючись незалежною волею, може їх і не виконувати. На визнанні
свободи волі грунтуються поняття «вина» й «відповідальність». Без
поняття «свобода волі» повністю втрачають сенс такі поняття, як
«моральність» і «право», руйнується вся система духовного світу людини.
Ідея свободи здатна здійснити будь-яку дію, якщо вона не просто ілюзія,
а дещо реальне. Усвідомлення свободи та можливість діяти відповідно до
цього усвідомлення, за вченням філософа, є факт, що не підлягає сумніву;
отже, свобода волі є реальною належністю суб’єкта.

З’ясування суттєвих підвалин права поставило мислителя перед
необхідністю проаналізувати поняття «свобода волі». Він зазначав, що,
перебуваючи в зовнішньому світі, воля повинна залишатися незалежною,
визначатися власними внутрішніми спонуканнями. У цьому полягає вищий
принцип свободи. Вищим щаблем незалежної волі є узгодження її внутрішніх
аспектів із зовнішніми, перенесення її внутрішнього змісту в зовнішній
світ, підкорення зовнішніх аспектів внутрішньому змістові.

Визначаючи внутрішній зміст незалежної волі, Б. М. Чичерін писав, що
заперечення волею всього поодинокого та умовного, котре виходить за
всяку дану межу, приводить до поняття безумовного, що складає притаманну
розумові ідею Абсолютного, яке не набувається ніяким досвідом, а
притаманне розумові од природи і є його власним змістом. Мислитель
зазначав, що від цієї ідеї отримує своє право на існування сама ідея
свободи. Щоби діяти в зовнішньому світі, необхідно від Абсолютного
перейти до відносного, визначитись у цьому зовнішньому світі. Тут
знаходиться момент відокремлення від Абсолютного і тут же знаходиться
основа зла, яка полягає в порушенні зовнішнього закону. Цей перехід
здійснюється в акті свободно! волі людини. Разом із розвитком свободи
людина починає розуміти різницю між добром і злом. Вона розуміє, що є
добро, але через обмеженість своєї природи підкоряється зовнішньому
впливові та скоює зло.

Вибір між добром і злом людини полягає в тому, що вона підкоряє свої
зовнішні прояви розумному законові, здійснює вимоги розуму в зовнішньому
світі. Свобода, скерована на здійснення абсолютного закону в діяльності
людини, за вченням Б. М. Чиче-ріна, є моральною свободою. Вона поєднує в
собі два протиріччя, грунтуючись і на усвідомленні Абсолютного, і на
свавіллі. Людина криє в собі ці протиріччя, свобода добра поєднана в ній
зі свободою зла.

Кожна людина мріє розширити межі своєї свободи; оскільки так діють
багато людей, їхні устремління схрещуються, стикаються, що потребує
узгодження. Виникає потреба визначити, що належить кожному, і
запровадити загальні правила для вирішення суперек.

Якщо духовна природа людини прагне свободи, то суспільні засади
полягають в обмеженні цієї свободи, що знаходить своє втілення в законі.

Б. М. Чичерін зазначав, що на відміну від фізичного світу, де закон має
необхідну, безперечну силу, в людському світі закон не є імперативом.
Оскільки людина — вільна істота, вона може коритися або не коритися
законові. Вимоги закону до людини як до вільної істоти можуть мати
характер примусу або не мати його. Перше стосується зовнішніх вчинків та
дій людини, що складають сферу його зовнішньої свободи, друге випливає з
внутрішньої свободи. З першого, зазначав Б. М. Чичерін, виникає право;
друге є основою моралі.

Право мислитель пропонував розглядати в об’єктивному й суб’єктивному
сенсі. Суб’єктивне право — це спонукання, «законна свобода» робити
що-небудь. Об’єктивне право — сам закон, що визначає свободу. Звідси
право, за вченням філософа, — це «зовнішня свобода людини», що
визначається загальним законом».

Важливим кроком у з’ясуванні сутності права як рівноваги індивідуальної
свободи та загального блага була державно-правова концепція професора
Московського університету Павла Івановича Новгородце-ва (1866—1924).
Мислитель зазначав, що право досягло свого найвищого рівня на зламі
XVIII — XIX ст., у період Великої французької революції та подій у
Європі, причиною яких вона стала.

Проводячи історичну аналогію, П. І. Новгородцев звернувся до подій у
Стародавній Греції, кризи давньогрецької демократії IV ст. до н. е. Він
зазначав, що жителі Афін небезпідставно пишалися тим, що в їхній
державі-полісі було створено такі устрій і правопорядок, які значною
мірою забезпечували свободу громадян. Але з часом афінська демократія
зазнала поразки внаслідок того, що дух індивідуального інтересу та
індивідуальної свободи переміг загальний інтерес.

Тільки з огляду на це, на думку П. І. Новгородце-ва, у Платона та
Аристотеля з’явилися сумніви стосовно демократії та думки про пошуки
досконалішого державного устрою. У своїх вченнях вони дійшли висновку
про недостатність свободи й рівності для встановлення гармонійних
суспільних відносин та необхідність пошуку глибших єднальних чинників
суспільного життя, в основі яких — підкорення особистих інтересів
загальним моральним ідеалам.

Так само на межі XIX — XX ст. вичерпалася віра в загальну силу правових
засад, у їхню здатність затвердити на землі царство розуму.

П. І. Новгородцев зазначав, що право як таке не може здійснити позитивні
зміни у суспільстві. Правова держава не є вінцем історії чи останнім
ідеалом морального життя. Право є підлеглою частиною, що входить до
ширшого складу моральних сил.

Царство свободи, зауважував мислитель, — це царство безмежного
індивідуалізму, «царство сильних», у якому за бездіяльності держави
кожен хапає, що може. Згідно з вимогами нового лібералізму держава не
повинна залишатися нейтральною; «вільна держава не є стан, у якому
сильні роблять, що хочуть, у міру своєї сили, це — стан справедливості,
у якому суспільство стримує свободу деяких для того, щоби зберегти
свободу всіх».

Філософ гадав, що від суто зовнішнього розуміння свободи і рівності
необхідно здійснити перехід до розуміння більш глибокого — до ідеї
цілісної організації людської особистості в кожній людській істоті.

Право неможливе без рівності й свободи. Але між цими поняттями існує
протиріччя. Безмежний розвиток свободи міг би привести, зазначав П. І.
Новгородцев, до загальної рівності; безумовне здійснення рівності мало б
своїм наслідком повне придушення свободи. Встановлення рівності між цими
двома аспектами, на думку мислителя, є важливим компонентом права.

Право виконує в суспільстві важливу функцію, воно готує інституціональні
структури для різноманітних форм людських відносин. Воно прагне стати
таким порядком, якого будуть дотримуватися не зі страху покарання, а з
розуміння його необхідності й слушності. Зміст природного права може
змінюватися, але завжди залишається незмінним його принцип — припис у
формі регулятивної ідеї або категоричного імперативу.

Здійснюючи свою соціальну й політичну діяльність, люди можуть
віддалятися від приписів природного права, порушувати їх, але інститути,
утворені ними, не можуть ні змінити, ні скасувати цих приписів.
Різноманітність життєвих ситуацій породжує плюралізм правових і
державних форм, але в них є щось стале, вічне. З огляду на це природне
право є здійсненням належної, абсолютної правди в досвіді суспільного
життя. Воно повинно вбирати в себе максимальний розумний за даних умов
порядок, що відповідає сутності людини.

Узагальнюючи основні ідеї державно-правових концепцій того часу в Росії,
необхідно зазначити, що сутність природного права мислителі вбачали в
устремлінні до більш адекватного узгодження засад свободи й
солідарності, до затвердження такого суспільного устрою, за якого
індивідуальна особа не заходитиме в суперечність із необхідною для
соціуму солідарністю, а суспільна впорядкованість не здійснюватиметься
за рахунок обмеження індивідуальної свободи.

У цілому ж російська філософія права на зламі XIX — XX ст. сприйняла та
засвоїла досвід мислителів Заходу, але не зупинилася на висновках
німецької класичної філософії, а поставила проблему суттєвих підвалин
права, зв’язавши їх із суттєвим виміром людини. Погоджуючись із
висновками своїх попередників про те, що для з’ясування підвалин права
необхідно визначити його ідею, вони обґрунтовували останню як рівновагу
між свободою людини і суспільним благом або солідарністю, яка необхідна
для гармонійного, впорядкованого існування соціуму.

ЛІТЕРАТУРА

Десницкий С. Е. Слово о прямом и ближнем способе к научению о
юриспруденции. — М., 1768.

Злотницкий В. Т, Сокращение естественного права, выбранное из разных
авторов для пользы Российского общества. — М., 1764.

История политических и правовых учений: XVII— XVIII вв. / Под ред. В. С.
Нерсесянца. — М., 1989.

Куницин А. П. Право естественное. — М., 1818.

Нерсесянц В. С. История политических и правовых учений. — М., 1983.

Нерсесянц В. С. Соотношение исторического и логического в процессе
познания и развития права // Закономерности возникновения и развития
политико-юридических идей и институтов. — М., 1986.

Новгородцев П. И. Кризис современного правосознания. — М., 1909.

пивгородцев П. И. Нравственный идеализм в философии

права. — Спб., 1902. Новгородцев П. И. Об общественном идеале. — М.,
1911.

Семенов В. Г., Шаповал В. Н., Шульженко Ф. Ф. К вопросу о философских
основаниях права. — К., 1995.

Соловьев В. С. Оправдание добра // Сочинения: В 2 т. — М., 1988. — Т. 1.

Татищев В. Н. Разговор двух приятелей о пользе наук и училищ. — М.,
1987.

Чичерин Б. Н. Философия права. — М., 1900. Ященко А. С. Философия права
В. Соловьева. — М., 1912.

Видання Спб., 1761

Там само

Соловьев В. С. Собрание сочинений: В 10 т. — Спб., 1900. — Т. 2. — С.
142-144

Соловьев В. С. Оправдание добра // Сочинения: В 2 т. — М., 1988, — Т.
1. — С. 450

Чичерин Б. Н. Философия права. — М., 1900. — С. 57

Там само. — С. 57. Там само

Новгородцев П. И. Кризис современного правосознания. — М., 1909. — С.
350

Похожие записи