Реферат на тему:

Основні елементи цивільно-правових відносин

Кожне просте (а тим більше складне) цивільно-правове відношення є
Інтегральним правовим явищем. Воно має принаймні три основних елементи
(частини):

— суб’єктів

— об’єкт (чи об’єкти);

— зміст (суть) .

Суб’єктами цивільного Правовідношення виступають його учасники. Ними
можуть бути громадяни (фізичні особи), організації (юридичні особи) І в
передбачених законом випадках держава (скарбниця).

У деяких цивільних правовідносинах суб’єкти мають спеціальну назву.
Наприклад, в зобов’язальному право-відношенні наділеного правами
суб’єкта називають кредитором, а Іншого, що має обов’язки
(зобов’язаного), — боржником. В цивільному правовідношенні боржник і
кредитор протистоять один одному і не можуть співіснувати один без
одного.

В літературі відсутня єдина точка зору щодо визначення поняття об’єкта
цивільно-правових відносин. Одні автори вважають, що об’єктом є те, у
зв’язку з чим виникає правовідношення, другі — що таким об’єктом є те,
на що спрямоване правовіднощення, треті — що об’єктом правовідношення є
те, на що воно (правовідношення) впливає. Не вдаючись у суть спору,
необхідно підкреслити, що, незважаючи на розбіжність позицій, всі автори
приходять до єдиного висновку — об’єктом цивільних правовідносин е
конкретне благо, здатне задовольняти певні потреби людей, заради якого
вони й вступають у правовідносини На нашу думку, трактування об’єктів
цивільних правовідносин як благ дає змогу зрозуміти їх суть і те місце,
яке вони займають у правовідношеннях.

До об’єктів цивільних правовідносин можна віднести:

1) майно (речі та послуги);

2) результат інтелектуальної діяльності;

3) особисті немайнові права.

Зміст цивільного правовідношення, як уже зазначалось, складають цивільні
права і обов’язки суб єктів правовідношення. При цьому один із суб’єктів
має правомочності на здійснення певних дій для задоволення свого
інтересу, а другий несе відповідні цим правомочностям обов’язки)1

Право, що належить конкретній особі, називається суб’єктивним цивільним
правом (певно, точніше було б сказати суб’єктним цивільним правом), а
відповідний цьому праву обов’язок другої особи — суб’єктивним (точніше:
суб’єктним) цивільним обов’язком.

Зміст суб’єктивного цивільного права полягає в тому, що закон
уповноважує суб єкта права’

1) здійснювати певні дії (наприклад, володіти річчю, користуватись та
розпоряджатись нею);

2) вимагати відповідної поведінки від зобов’язаних осіб (наприклад,
передати річ, виконати роботу, сплатити гроші іт.д.);

3) звергатись у необхідних випадках до суду з вимогою розглянути питання
про застосування примусової сили державного апарату до зобов’язаних
осіб.

Отже, суб’єктивне цивільне право — це засноване на цивільно-правових
нормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого
інтересу від зобов’язаної особи. Зміст цивільно-правового обов’язку
полягає в тому, що закон (договір) зобов’язує особу до певної поведінки
(здійснити певні дії чи утриматись від певних дій) для задоволення
інтересів уповноваженої особи. Суб’єктивний цивільний обоє ‘язок — це
заснована на законі міра відповідної (щодо задоволення інтересів певної
особи) поведінки зобов’язаної особи.

Суб’єктивне цивільне право (обов’язок) необхідно відрізняти від
об’єктивного права (цивільного та й будь-якого іншого). Об’єктивне право
(право в об’єктивному розумінні) — це сукупність правових норм, а
суб’єктивне цивільне право (обов’язок) — це право (обов’язок), яке
належить конкретному суб’єктові цивільних правовідносин.

Необхідно звернути увагу на те, що такий поділ цивільного права ділком
визначений лише щодо майнових правовідносин та відносин, що виникають у
сфері інтелектуальної діяльності. Що ж до особистих немайнових прав, то
при їх поділі на об’єктивні й суб’єктивні слід враховувати, що власне
особа і є носієм цих прав, що ці права невід’ємні від особи.

Між об’єктивним і суб’єктивним правом існує тісний зв’язок: суб’єктивне
право випливає з об’єктивного, засноване на ньому. Необхідно враховувати
й те, що об’єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує
певні відносини носіїв суб’єктивних прав і обов’язків не лише один до
одного, а й до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава
визначає в об’єктивному праві (в нормах права) зміст суб’єктивних прав
та обов’язків, встановлює мету здійснення суб’єктивних прав і надає
можливість захистити порушені права.

Похожие записи