Реферат на тему:

Основи взаємодії правоохоронних органів України та іноземних держав

Український кримінально-процесуальний закон передбачає можливість
взаємодії судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання з відповідними
установами іноземних держав.

Актуальність статті обумовлена необхідністю зносин правоохоронних
органів різних держав, яка викликана існуючим міжнародним
співробітництвом держав у боротьбі зі злочинністю.

Дослідженню даного питання в свій час приділяли увагу такі вчені, як
А.І. Бастрикін, А.Г. Волеводз, В.М. Волженкіна, Т.С. Гаврик, Н.І.
Маришева, В.В. Милинчук та інші.

Метою статті є виявлення обумовленостей існування в українському
кримінально-процесуальному законі спеціальної правової норми,
присвяченої регулюванню порядку зносин посадових осіб українських
правоохоронних органів із відповідними органами іноземних держав.

До завдань дослідження віднесено аналіз норм кримінально-процесуального
та міжна-родного права в частині, яка регулює основи взаємодії
правоохоронних органів України з правоохоронними органами іноземних
держав.

Статут ООН як одну з цілей організації називає здійснення міжнародного
спів-робітництва при вирішенні міжнародних проблем економічного,
соціального і гуманітарного характеру (п. 3 ст. 1). У резолюції
Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 1968 р. міститься рекомендація
розробляти відповідну політику „для боротьби з дитячою злочинністю і
злочинністю в умовах швидких соціальних перетворень” [3]. Україна
активно бере участь у вирішенні цих проблем, здійснюючи співробітництво
з іншими державами. Таке співро-бітництво неминуче припускає разові чи
систематичні контакти між спеціальними органами держав, що ведуть
боротьбу зі злочинністю і, отже, спеціальне правове, як міжнародне так і
внутрішньодержавне, регулювання порядку здійснення таких контактів.
Зносини українсь-ких правоохоронних органів з аналогічними органами
іноземних держав пов’язані і з потребою вирішувати питання, що виникають
у процесі надання й одержання правової допомоги по договорах, укладених
Україною з іноземними країнами.

Нарешті, такі зносини можуть виникати і з метою забезпечення інтересів
української держави, прав і законних інтересів її громадян.

За способом здійснення контактів судово-слідчих органів України з
аналогічними органа-ми іноземних держав, останні можуть бути поділені на
дві групи:

1) держави, із правоохоронними органами яких судово-слідчі органи
України можуть взаємодіяти тільки по дипломатичних і консульських
каналах;

2) держави, з якими зносини такого роду можуть здійснюватися шляхом
прямого звернен-ня центральних судово-прокурорських органів України до
відповідних органів іноземних держав.

Порядок зносин судів, прокурорів, слідчих і органів дізнання з
відповідними установами іноземних держав, а також порядок виконання
взаємних доручень визначаються законодав-ством України і міжнародними
договорами [4, с. 52–54].

Основними процесуальними видами взаємодії в кримінальному судочинстві є:

– міжнародна правова допомога у кримінальних справах (у вузькому
розумінні), тобто виконання (або надання допомоги в проведенні)
процесуальних дій на території іноземної держави: проведення слідчих
дій, вручення документів, передача предметів, надання документів і
виконання інших процесуальних заходів (наприклад, надання допомоги в
конфіскації майна);

– представництво і захист інтересів власних громадян на території
іноземної держави;

– видача (екстрадиція) осіб, підозрюваних (звинувачених) у скоєнні
злочинів;

– передача засуджених осіб;

– передача кримінального переслідування (кримінальної справи);

– виконання рішень у кримінальних справах (як правило, в частині, що
стосується цивіль-ного позову).

Взаємодія держав у кримінальних справах може будуватися лише на діючих в
міжнарод-ному праві і національних правових системах розпорядженнях.
Нині сформувалася така система чинних в Україні нормативно-правових
актів, які регламентують питання, пов’язані із взаємодією держав у
галузі кримінальної юстиції: універсальні багатосторонні міжнародні
договори з питань прав людини (які встановлюють міжнародні стандарти
прав людини при здійсненні кримінального судочинства), зокрема Конвенція
про захист прав людини та основних свобод; спеціальні багатосторонні
міжнародні договори з питань боротьби з окремими видами правопорушень і
злочинів, у яких питанням взаємодії держав із надання допомоги в
розслідуванні вказаних злочинів присвячені окремі частини договору
(напри-клад, ст.ст. 4–9 Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом
наркотичних засобів і психотропних речовин від 19.12.88; ст.ст. 6–8,
11–12 Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти
безпеки цивільної авіації, від 23.09.71 та інші договори); універсальні
багатосторонні міжнародні договори з питань правової допомоги, серед
яких можна назвати Конвенцію про правову допомогу і правові відносини в
цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладену державами-членами
СНД у Мінську 22.01.93 (Мінська конвенція) (крім України, учасницями
цієї конвенції є Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Молдова,
Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Грузія, Киргизстан і Російсь-ка
Федерація); спеціальні багатосторонні міжнародні договори з питань
кримінального судочинства (що регламентують окремі види взаємодії держав
з питань кримінального судочинства) – Конвенція про видачу
правопорушників (1957 р.) і додаткові протоколи до неї; Конвенція про
взаємну допомогу в кримінальних справах (1959 р.); Конвенція про
передачу провадження у кримінальних справах (1972 р.); Конвенція ООН про
відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, одержаних злочинним
шляхом (1990 р.) тощо; двосто-ронні договори України про правову
допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних
справах; двосторонні договори колишнього СРСР про правову допомогу і
правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, у яких
згідно із законом від 12.09.91 р. „Про правонаступництво України” (ст.
7), Віденською конвенцією про право-наступництво держав щодо договорів
від 23.08.1978 р., згідно з нотами України, направле-ними посольствам
іноземних держав, Україна є правонаступницею і в ній застосовуються
положення міжнародних угод СРСР; консульські конвенції та угоди, що
регламентують окремі питання взаємодії держав у галузі кримінального
судочинства, наприклад ст.ст. 15–17 Консульської конвенції між Україною
і Республікою Болгарія від 24.07.1996 р., які передбачають можливість
ведення процесуальних дій за кордоном консульськими працівни-ками за
дорученням слідчих і судових органів України;

відомчі міжнародні договори (наприклад, 24 березня 1992 р. в Алма-Аті
була підписана угода про взаємодію міністрів внутрішніх справ незалежних
держав у сфері боротьби зі злочинністю; у м. Чолпон-Аті Республіки
Киргизстан 3 серпня 1992 р. було підписано угоду „Про взаємодію
міністерств внутрішніх справ у сфері обміну інформацією”.
Генпро-куратура України також має свою базу міжвідомчих договорів з
відповідними органами іноземних держав); закони України, що містять
положення, які регламентують порядок надання правової допомоги у
кримінальних справах (цим питанням присвячено розділ 4 Закону „Про
судову експертизу” від 25.02.1994 р.); підзаконні нормативно-правові
акти, в тому числі накази Генпрокурора України: „Про організацію роботи
органів прокуратури України в галузі міжнародної співпраці і правової
допомоги” від 20.10.2002 р. № 8; „Про введення в дію Інструкції про
порядок підготовки, передачі і виконання органами прокурату-ри України
звернень про правову допомогу в кримінальних справах” від 20.10.2002 р.
№ 8/1; „Про забезпечення виконання органами прокуратури України Угоди
між Генеральною прокуратурою України і Міністерством юстиції Республіки
Польща про виконання статті 3 Договору між Україною і Республікою Польща
про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних
справах від 24 травня 1993 року” № 7 від 16.11.1998 р.; „Про
затвердження Інструкції про порядок зносин органів прокуратури України з
компетентними установами іноземних держав” від 29.12.1998 р., а також
загальні нормативно-правові акти відомств України, наприклад, Інструкція
про порядок використання правоохоронними органами можливостей
Національного центрального бюро Інтерполу в Україні в запобіганні,
розкритті та розслідуванні злочинів від 9.01.1997 р. [5, с. 21–24].

Підставою для взаємодії з іноземними судовими і правоохоронними органами
є міжнародне слідче або судове доручення, тобто засноване на
міжнародно-правових нормах прохання слідчого, прокурора, суду або судді
України до компетентного органу юстиції іноземної держави чи міжнародної
організації про проведення окремих процесуальних дій, вручення
документів, порушення або прийняття кримінального переслідування, видачу
або передачу осіб і предметів, отримання інформації. Прохання це
виконується згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством
обох держав.

У міжнародних договорах доручення мають різні найменування: прохання
(ст. 14 Конвенції про взаємну допомогу в кримінальних справах, 1959 р.);
запит (ст. 12 Конвенції про видачу правопорушників, 1957 р.); вимога
(ст. 58 „Видача” Мінської конвенції, 1993 р.); клопотання (розд. 1
Конвенції про передачу кримінального переслідування, 1972 р.); доручення
(ст.ст. 7, 73 Мінської конвенції, 1993 р.).

Міжнародна правова допомога у кримінальних справах (у вузькому значенні)
– це передбачена національним кримінально-процесуальним законодавством,
міжнародними нормативно-правовими актами (договорами, конвенціями,
пактами, протоколами, регламен-тами, угодами та ін.), підписаними
Україною, або учасницею яких є Україна, або права й обов’язки щодо яких
перейшли до України в порядку правонаступництва, процесуальна форма
провадження на території іноземної держави процесуальних дій щодо
встановлення певного статусу за суб’єктами кримінального судочинства;
щодо збирання, перевірки доказів; щодо позову й арешту майна; надання
інформації про іноземне й міжнародне право та практику його
застосування; забезпечення захисту і представництва інтересів іноземців,
іноземних держав і юридичних осіб, міжнародних організацій у
кримінальному судочинстві.

Предметом міжнародної правової допомоги, як правило, є діяльність із
провадження процесуальних дій на території іноземної держави. У зв’язку
з цим виділяються такі групи дій, які охоплюються поняттям „міжнародна
правова допомога” (щодо кримінально-процесуального законодавства
України):

– процесуальні дії, передбачені Кримінально-процесуальним кодексом:
слідчі дії; інші процесуальні дії, спрямовані на збирання доказів; пошук
майна, внесків і цінностей; накладення арешту на майно, внески і
цінності; вилучення орендованого майна; захист і представництво
інтересів іноземних держав, іноземців і міжнародних організацій;

– процесуальні дії, передбачені міжнародними угодами: вручення
документів; виклик свідків, потерпілих, експертів, цивільних позивачів,
цивільних відповідачів для участі в іноземному кримінальному
судочинстві; доправлення осіб, які перебувають під вартою, для допиту як
свідків або потерпілих; пошук і передача предметів (речових доказів,
засобів, одержаних злочинним шляхом); встановлення адреси та інших даних
(місця роботи, доходів) осіб, до яких пред’явлені майнові вимоги);
надання відомостей про засуджених; надання інформації про право
іноземної держави; створення можливості самостійного провадження
процесуальних дій іноземними установами на території держави, що надає
правову допомогу [6, с. 253].

Розрізняють такі способи вручення документів:

1) через дипломатичні й консульські установи – власним громадянам згідно
з національ-ним кримінально-процесуальним правом;

2) через відповідні правоохоронні й судові органи іноземної держави
згідно з її законодав-ством, що регулює порядок вручення документів, за
умови, що документи складені мовою виконуючої держави або мають
завірений переклад (або перекладені на одну з мов Ради Європи – згідно з
Конвенцією про взаємну допомогу в кримінальних справах, 1959 р.).

Розписка про вручення (підтвердження), яку дає особа, що одержала
документ, відправ-ляється державі, яка надіслала запит. У ній
вказується:

– місце і час вручення;

– реквізити (дані) особи, яка одержала документ;

– підпис особи, якій вручено документ;

– підпис і дані особи, яка вручала документ;

– відбиток печатки органу виконання.

У процесі розслідування кримінальних справ можливі ситуації, коли
предмети, що мають важливе значення для встановлення істини у справі,
виявляються за межами держави, в якій провадиться кримінальна справа.
Міжнародними договорами встановлені процедури витребування таких
предметів з інших держав.

Сторони зобов’язуються на прохання передавати одна одній:

– предмети, які були використані при скоєнні злочину, що спричиняє
видачу особи згідно з міжнародною угодою, зокрема знаряддя злочину;

– предмети, які були придбані в результаті злочину чи одержані як
винагорода за нього, або предмети, які злочинець одержав замість
предметів, так придбаних;

– предмети, які можуть мати значення доказів у кримінальній справі (такі
предмети передаються й у тому випадку, коли видача злочинця не може бути
здійснена у зв’язку з його смертю, втечею або через інші обставини).

Якщо стороні, яка надіслала запит, предмети потрібні як докази у
кримінальній справі, їхня передача може бути відстрочена до закінчення
провадження у справі щодо особи, яка може бути видана з часом.

Вилучені в процесі розслідування кримінальної справи предмети потрібно
ретельно оглянути з дотриманням процесуального закону, відповідним чином
упакувати. Ухвалення рішення про їхнє визнання речовими доказами й
залучення до матеріалів кримінальної справи обов’язкове. По можливості
ці предмети необхідно сфотографувати, бажано в різних ракурсах, щоб були
помітні їхні індивідуальні ознаки. Треба враховувати можливість
псуван-ня або пошкодження предметів під час перевезення, яке зобов’язує
слідчого вжити заходів обережності.

Слідчий всю передачу оформляє мотивованою постановою, відображає
детально обставини виявлення даних предметів, їхнє значення для
встановлення істини у справі, кому вони належать. Предмети, вилучені з
обігу, передачі іноземній державі не підлягають (наркотики, радіоактивні
речовини, психотропні засоби та ін.). Доля їх вирішується у
встановленому національним законодавством порядку [7, с. 140].

Видачею є оснований на міжнародних договорах і загальновизнаних
принципах міжна-родного права акт процесуальної взаємодії держав, який
полягає в переданні звинуваченого або засудженого державою, на території
якої він перебуває, державі, яка вимагає його передання, на її території
видавана особа скоїла злочин або є її громадянином, чи державі,
потерпілій від злочину, для притягнення обвинувачуваного (засудженого)
до кримінальної відповідальності або для виконання вироку.

Виділяють такі види видачі:

– повна;

– тимчасова (до 3 місяців – ст. 64 Мінської конвенції);

– відстрочена (умовна) (ст. 19 Конвенції про видачу правопорушників);

– повторна (ст. 68 Мінської конвенції).

Суб’єктами видачі, тобто особами, які можуть бути видані, є:
підозрюваний, обвинува-чений, підсудний або відповідні їм за
процесуальним статусом законодавства іноземної держави інші особи, щодо
яких ведеться кримінальна справа.

Існують такі підстави й мотиви видачі:

– нормативно-правові підстави: наявність міжнародного договору;
наявність відповідних положень національного законодавства про видачу;
наявність кримінальної юрисдикції держави, яка подала запит;

– екстрадиційність злочину, що може визначатися за такими критеріями:
шляхом переліку складів злочинів у міжнародних договорах про видачу; за
критерієм суворості кримінально-правових санкцій (п. 2 ст. 56 Мінської
конвенції; п. 1 ст. 2 Конвенції про видачу правопоруш-ників – видача
допускається за злочини, за які передбачено як вид покарання позбавлення
волі терміном не менше ніж 1 рік [1]); подвійна осудність (подвійна
кримінальність), діяння, що спричиняє видачу, повинно бути кримінальним
як за законодавством запитуваної, так і за законодавством самої держави.

Процесуальним приводом для видачі є вимога про видачу (доручення) і
підтверджуючі документи.

Цілі ресоціалізації засуджених осіб і зменшення витрат, пов’язаних із
притягненням особи до кримінальної відповідальності, вимагають, щоб
іноземцям, позбавленим волі у зв’язку зі скоєнням злочину, була надана
можливість відбувати призначене покарання в їхньому суспільстві, і ця
мета може бути найкраще досягнена шляхом передання в країни їхнього
громадянства. Законом від 22.09.1995 р. Україна приєдналася до Конвенції
про передання засуджених осіб, прийняту в Страсбурзі 21.03.1983 р.

Основними суб’єктами передання засудженої особи є:

– держава винесення вироку, тобто держава, в якій був ухвалений вирок
особі, яка може бути або вже була передана;

– держава виконання вироку – держава, в яку засуджена особа може бути
або вже була передана для відбування покарання;

– засуджена особа, яка може бути або вже була передана.

Відповідно до п. 2 ст. 2 цієї конвенції „особа, засуджена на території
однієї Сторони, може бути передана на територію іншої Сторони згідно з
положеннями цієї Конвенції для відбування призначеного їй покарання. З
цією метою засуджена особа може висловити державі винесення вироку або
державі виконання вироку своє побажання бути переданою відповідно до
цієї Конвенції” [2].

Таким чином, необхідність зносин правоохоронних органів різних держав
викликана існуючим міжнародним співробітництвом держав у боротьбі зі
злочинністю.

Взаємодія держав у кримінальних справах може будуватися лише на діючих у
міжнарод-ному праві і національних правових системах розпорядженнях.

Підставою для взаємодії з іноземними судовими і правоохоронними органами
є міжна-родне слідче або судове доручення, а процесуальним приводом для
видачі є вимога про видачу (доручення) і підтверджуючі документи.

Література:

1. Конвенція про видачу правопорушників 1957 року.

2. Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року.

3. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 1968 року.

4. Бастрыкин А.И. Взаимодействие советского уголовно-процессуального и
международ-ного права. – Л., 1986. – С. 52–54.

5. Виноградова О.І. Міжнародне співробітництво України в сфері боротьби
зі злочинніс-тю (кримінально-процесуальний аспект). – Х., 2000. – С.
21–24.

6. Галенская Л.М. Правовые проблемы сотрудничества государств по борьбе
с преступ-ностью. – Л., 1978. – С. 253.

7. Острога О.К. Расследование уголовных дел с участием иностранных
граждан. – М., 1990. – С. 140.

Похожие записи