.

Організація і діяльність нотаріальних органів за судовою реформою 1864 р. в Росії (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
207 1561
Скачать документ

Реферат на тему:

Організація і діяльність нотаріальних органів за судовою реформою
1864 р. в Росії

Складовим елементом процесу демократизації суспільства в Україні є
формування правової держави, у межах якої б панував закон, надійний
захист знайшли б права, свободи й законні інтереси кожної людини.

Формування в Україні ринкових відносин, виникнення інститутів приватної
власності, оренди, підприємництва, поглиблення процесів приватизації
об’єктивно зумовили проведення радикальної правової реформи. Один з
головних і важливих етапів цієї реформи – прийняття у 1993 р. Закону
України “Про нотаріат”. Відповідно до нього система органів нотаріату
зазнала докорінної зміни. Президент Української нотаріальної палати
В.Черниш зазначив, що Закон “Про нотаріат” створив правові підстави для
впровадження нових, раніше не відомих нашому законодавству інститутів,
зокрема – приватної нотаріальної діяльності. Такий закон протягом
століть існує в багатьох зарубіжних країнах [5, с.3].

Якщо брати до уваги законодавство УРСР, то приватний нотаріат – це
справді новий державний інститут. Але ще судовою реформою 1864 р. в
Росії, у складі якої перебувала більша частина українських земель [3,
с.257], в основу інституту нотаріату була покладена думка зробити
нотаріусів не службовими особами, а нібито людьми промислу, котрі за
свою діяльність не одержують плати від держави, а утримуються коштом від
власної діяльності [4, с.219].

Питання створення і діяльності нотаріальних органів за судовою реформою
1864 р. та після неї і до сьогодні не знайшло свого достатнього
висвітлення, оскільки представники історико-правової науки [2, с.248],
що займалися дослідженням судової реформи 1864р., увагу приділяли
переважно розгляду проблем функціонування адміністративно-поліційного
апарату, суду, адвокатури, прокуратури тощо. Оскільки система
нотаріальних органів в Україні потребує подальшого реформування і
вдосконалення, то окремі ідеї з приводу організації і діяльності
нотаріату у другій половині ХІХ ст. корисні і в наш час.

У процесі підготовки судової реформи на основі попередніх висновків
об’єднаних департаментів Державної Ради було визнано за необхідне
вилучити виконавчі обов’язки щодо посвідчення актів із компетенції судів
і передати ці функції спеціальним органам. На виконання цього рішення
окремій комісії при Державній канцелярії було доручено підготувати
проект положення про устрій нотаріальної частини [1, с.75-76]. Проект
такого положення був складений у 1863 р., потім він обговорювався у
відповідних відомствах і, нарешті, після повторного його розгляду у
1865 р. був перероблений і внесений у 1866 р. в Державну Раду для
остаточного обговорення. 14 квітня 1866 р. проект положення про
нотаріальну частину був затверджений царем. Зазначимо, що, складаючи цей
документ, його творці врахували позитивний досвід інших країн. Зокрема,
до уваги були взяті три з найновіших на той час і найдосконаліші
нотаріальні положення: французьке 1803 р. з подальшими доповненнями до
нього; австрійське 1855 р.; баварське 1861 р. Деякі прогресивні і
корисні ідеї цих актів були визнані недоцільними для застосування в
Російській імперії (наприклад, неможливим, особливо на початковому
етапі, було б вимагати від кандидатів на посаду нотаріуса закінчення
курсу юридичних наук і набуття ними достатніх практичних знань; творці
положення також відмовились від створення нотаріальних палат).

??E?я особливим розкладом, складеним міністерством юстиції. Наприклад,
розклад кількості нотаріусів у повітах, що входили в округ Харківської
судової палати, мав такий вигляд: у місті Харкові діяло шість
нотаріусів; у повітових містах Ізюмі та Сумах – чотири; у всіх інших
містах – по двоє нотаріусів [4, с.320].

Нотаріусами могли бути лише російські піддані, повнолітні, щодо яких не
було винесено обвинувального вироку суду чи громадського осуду. Бажаючі
зайнятися нотаріальною практикою також не мали права займати жодної
іншої посади в державній чи громадській службі. Відповідно до циркуляру
міністра юстиції від 6 червня 1887 р., позбавлялися права займатися
нотаріальною практикою євреї. У тих місцевостях, де ніхто не
зголошувався стати на нотаріальну службу, уряд призначав відповідну
особу, проте з оплатою її праці. Посада нотаріуса надавалася не інакше,
як після випробування претендента головою окружного суду, старшим
нотаріусом і прокурором щодо вміння правильно складати акти, знання форм
нотаріального діловодства і необхідних для виконання обов’язків законів.
Нотаріуси призначалися і звільнялися старшим головою судової палати за
поданням голови окружного суду. Особа, якій надавалося право займатися
нотаріальною діяльністю, повинна була скласти присягу в публічному
засіданні окружного суду.

Важливим і потрібним було положення, за яким шкода, заподіяна особі
внаслідок незаконних дій або недбалості нотаріуса, відшкодовувалась у
повному обсязі. Для забезпечення відшкодування шкоди бажаючий зайняти
посаду нотаріуса повинен був внести в окружний суд заставу досить
великого розміру (в столицях 10 000 руб.; у губернських містах – 6 000;
у повітових містах, де є окружні суди – 4 000; у звичайних повітових
містах – 2 000 руб.). Крім того, коли доходи нотаріуса досягали
визначеного урядом розміру, то третина доходу, що одержував нотаріус
понад цей розмір, поверталася на збільшення застави, поки вона не
становила: в столицях – 20 000 руб.; у губернських містах – 15 000; а у
повітових – 10 000 руб. [4, с.325].

Відповідно до роз’яснення Сенату 1887р., нотаріус, вчинячи нотаріальні
дії, зобов’язаний оцінити законність акта не лише за зовнішніми його
ознаками, але й за внутрішнім змістом угоди, переконуючись чи не
скерована вона в обхід закону. Він повинен також встановити особу
громадянина, що звернувся за вчиненням нотаріальних дій, з’ясувати її
дієздатність. Потім учасників договору допитували, чи дійсно вони з
доброї волі бажають його здійснити і чи розуміють вони його зміст і
значення. Проект акта зачитували сторонам і після сплати ними
відповідних зборів, вносили в актову книгу, де його підписували сторони,
свідки і нотаріус. Сторонам видавали виписку, що мала однакову силу з
внесеним у книгу оригіналом. Здійснений в такий спосіб акт називався
нотаріальним і вважався дійсним.

Скарги на дії нотаріуса подавалися зацікавленою особою в окружний суд.

На основі проаналізованого матеріалу щодо питання організації і
діяльності нотаріальних органів за судовою реформою 1864 р. можна
зробити висновок, що саме Судові статути 1864р. закріпили правові
підстави для впровадження нового державного інституту – нотаріату.

Література

Виленский Б.В. Подготовка судебной реформы 20 ноября 1864 года в России.
– Саратов,1963.

Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа в России. – Саратов,
1969.

Історія держави і права України // За ред. акад.Академії правових наук
України А.Й.Рогожина. – К.: ІнЮре, 1996. – Ч.І.

Судебные уставы 20 ноября 1864 года с изложением рассуждений, на коих
они основанны. – С.Пб., 1867. – Ч.ІІІ.

Черниш В. Друге народження нотаріату // Інформаційний бюлетень
Української нотаріальної палати. – 1996. – Грудень.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020