Реферат

на тему:

Організаційно-правові засади дотримання прав людини в діяльності
правоохоронних органів. Основні детермінанти їх порушення

Основні організаційно-правові засади державної політики щодо прав
людини в Україно закладені Постановою Верховної Ради України “Про Засади
державної політики в Україні в галузі прав людини” від 17 червня 1999
року №757-XIV [1] і, зокрема, передбачають:

– визнання прав і основних свобод людини і громадянина такими, що дані
людині від народження і є невід’ємними;

– забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з
державою;

– забезпечення рівності всіх людей перед законом і судом;

– визнання верховенства права, за яким проголошення і реалізація прав і
основних свобод людини і громадянина засновано лише на законі;

– недопущення звуження змісту та обсягу проголошених Конституцією
України прав і основних свобод людини і громадянина;

– визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу,
згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо забороняється законом;

– визнання обмеженості свободи держави, її органів і посадових осіб
відповідно до принципу, згідно з яким дозволено лише те, що прямо
передбачається законом.

Основними напрямами державної політики в галузі прав людини визначено:

– забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з
державою;

– створення належних умов, вироблення механізмів і процедур для повної
та безперешкодної реалізації кожною особою своїх прав і законних
інтересів;

– приведення законодавства України у відповідність до універсальних
стандартів прав людини Організації Об’єднаних Націй та Ради Європи;

– реформування адміністративного та адміністративно-процесуального
законодавства з метою належного забезпечення реалізації громадянами
своїх прав та законних інтересів у сфері діяльності виконавчої влади, їх
дієвої охорони та захисту в суді у разі їх порушення;

– створення системи адміністративної юстиції з метою захисту прав і
основних свобод людини і громадянина;

– ратифікацію міжнародно-правових актів як універсального, так і
регіонального рівня, що проголошують права й основні свободи людини і
громадянина та відповідають інтересам та потребам українського народу;

– визнання у встановленому порядку юрисдикції міжнародних органів
захисту прав людини;

– недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і основних свобод
людини, проголошених Конституцією України, законами України та
підзаконними нормативними актами;

– розробку механізмів реалізації конституційного положення про право
людини і громадянина на кваліфіковану правову допомогу, в тому числі
безоплатну;

– забезпечення захисту людини і громадянина від посягань з боку іншої
людини та посягань з боку держави;

– удосконалення парламентського контролю за дотриманням конституційних
прав і свобод людини і громадянина через інститут Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини;

– утворення ефективної судової влади як гаранта прав і основних свобод
людини і громадянина відповідно до Конституції України;

– спрямування діяльності прокуратури на зміцнення демократичної,
соціально-правової держави та забезпечення верховенства права,
додержання прав і основних свобод людини і громадянина;

– удосконалення законодавства і підвищення дієвості судового захисту як
гарантії демократизму виборчої системи;

– конкретизацію змісту і меж здійснення конституційного права громадян
на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації;

– удосконалення законодавства щодо фінансування діяльності наймасовіших
за чисельністю політичних партій;

– розвиток правових основ використання та посилення правових гарантій
щодо охорони та захисту конституційного права громадян на проведення
мирних зборів, мітингів, походів, інших демонстрацій шляхом прийняття
відповідного закону;

– забезпечення кодифікації законодавства про соціальний захист шляхом
прийняття Соціального кодексу України;

– посилення реальності права людини на свободу пересування та вільний
вибір місця проживання в Україні, зокрема шляхом скасування дозвільного
порядку вибору місця проживання (інституту прописки);

– гуманізацію та ефективне запровадження законодавства про біженців та
вимушених переселенців;

– створення належного механізму реалізації права громадян на оскарження
в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

– підвищення рівня правової культури і правової свідомості людини і
громадянина, формування поваги до закону та визначення механізмів
захисту їх прав;

– сприяння розвитку системи органів несудового захисту прав і свобод
людини, надання підтримки громадським організаціям у сфері захисту прав
людини.

Передбачається також, що жодне з положень цих засад державної політики
України в галузі прав людини не може тлумачитися всупереч правам і
основним свободам людини, і вони є основою законотворчої діяльності у
сфері прав і основних свобод людини.

На жаль, як свідчить вивчення стану справ і проведений аналіз цих
питань, в державі законні права, свободи та інтереси громадян і,
зокрема, правоохоронними органами, нерідко грубо порушуються.

Стан дотримання законності в забезпеченні прав і свобод людини в роботі
правоохоронних органів певною мірою не відповідає Конституції України,
рівень організованої злочинності в державі загрожує національній безпеці
України. Криміногенна ситуація в країні за рівнем, змістом та
негативними наслідками є складною, напруженою та нестабільною. Щороку в
Україні зростає рівень організованої злочинності та кількість вчинених
злочинів проти життя, здоров’я, власності громадян. Організовані
злочинні угруповання не виявляються на стадії їх створення і діють на
території держави протягом двох – шести років.

За даними ЛІГА Бізнесінформ Української мережі ділової інформації
www.liga.net від 21.06.2004 року, протягом 5 місяців поточного року
органами внутрішніх справ, прокуратури та податкової міліції
зареєстровано 237,1 тис. злочинів (на 9,8 % більше аналогічного періоду
минулого року), понад 50 % з яких є тяжкими та особливо тяжкими.

Найбільший ріст кількості тяжких злочинів, у порівнянні з минулим роком,
відмічається в Одеській (на 33,0 %), Тернопільській (на 25,6 %) та
Львівській (на 24,8 %) областях.

У загальній кількості зазначених злочинів 61,5 % відносяться до злочинів
проти власності.

Скоєно 1,685 тисяч навмисних вбивств і замахів на вбивство, 380
зґвалтувань і замахів на зґвалтування. Кількість грабежів збільшилась в
1,5 рази і складає 16,3 тис. випадків, розбоїв – на 11,7 % (2,4 тис.).

Зареєстровано 85,7 тисяч крадіжок особистого майна громадян, третина
яких – з квартир.

Кількість потерпілих від злочинів за 5 місяців поточного року становить
143,1 тис. осіб, що на 18,1 % більше аналогічного періоду минулого року.
3874 особи загинули в результаті злочинів.

Правоохоронними органами встановлено 363 організовані групи, які вчинили
2740 злочинів, 81,2 % з яких становлять тяжкі та особливо тяжкі.

Найбільш поширені прояви організованої злочинності в Донецькій,
Дніпропетровській і Луганській областях, де виявлено, відповідно, 40, 35
і 26 організованих злочинних угруповань, що вчинили, відповідно, 346,
230 і 137 злочинів.

Переважна більшість зазначених злочинів була спрямована проти особистих
прав і свобод громадян.

Серед основних детермінант порушень прав і свобод громадян
правоохоронними органами за результатами дослідження можна назвати такі.

1. Звернення громадян до правоохоронних органів та інших місцевих
органів державної влади із проханнями про сприяння реалізації
закріплених Конституцією і чинним законодавством прав та інтересів
належним чином не розглядаються, ефективні заходи до усунення порушень
закону не вживаються, порушені права роками залишаються не поновленими.

2. Не проводяться належним чином перевірки звернень громадян, в яких
оскаржуються рішення та дії працівників правоохоронних органів.
Невідкладне вжиття заходів щодо припинення неправомірних дій зазначених
працівників та скасування незаконних рішень в більшості випадків
відсутнє.

3. Ефективність боротьби зі злочинністю з метою захисту права людини на
життя, свободу та фізичну недоторканність залишається вкрай низькою.

4. Протягом тривалого часу мають місце залишення без належного
реагування органів прокуратури скарг на насильство, перевищення
службових повноважень та інші протиправні дії працівників міліції.

5. Байдуже ставлення до нагальних проблем населення стало повсякденною
нормою поведінки багатьох посадових осіб правоохоронних органів.

6. Мають місце порушення прав громадян під час розслідування
кримінальних справ та тримання під вартою. Допускаються непоодинокі
випадки застосування тортур під час затримання і дізнання, порушення
посадовими особами правоохоронних органів вимог
кримінально-процесуального законодавства стосовно строків попереднього
слідства, тримання осіб під вартою. Наявні численні випадки звільнення
з-під варти у зв’язку із закриттям кримінальних справ, із зміною
запобіжного заходу, при винесенні виправдувальних вироків, скасування
судами санкцій прокурорів на арешт. Значним є відсоток не задоволених
судами скарг потерпілих і підсудних на дії слідчих органів.

Через низьку якість попереднього слідства, здійснення неналежного
прокурорського нагляду значна кількість кримінальних справ судами
повертається на додаткове розслідування.

Звертаючи увагу на діяльність судової системи з цих питань, хоча вона не
відноситься до правоохоронних органів і являє собою незалежну судову
владу, слід відзначити, що суди України, у свою чергу, в цілому
забезпечують відновлення порушених прав і свобод людини. Разом з тим, і
у цій діяльності є певні недоліки та упущення.

Не завжди судами виконуються вимоги закону про всебічне, повне й
об’єктивне дослідження обставин справи, ще допускаються помилки в оцінці
доказів і застосуванні норм закону. Інколи за наявності підстав для
ухвалення виправдувального вироку справи направляються на додаткове
розслідування.

7. Не викорінені необгрунтовані засудження громадян і безпідставні
виправдання осіб, які вчинили злочини.

8. Не завжди забезпечується право громадян на оскарження в суді рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування,
посадових і службових осіб. Трапляються випадки необгрунтованої відмови
громадянам у задоволенні позовів про захист трудових, майнових, житлових
та інших прав.

9. Поширюються випадки тиску на суди з метою перешкоджання всебічному,
повному й об’єктивному розгляду конкретних справ або домагань
незаконного судового рішення, проявів неповаги до суду у зв’язку зі
здійсненням правосуддя. Органи державної влади і посадові особи, які
відповідно до Конституції України зобов’язані забезпечити незалежність
суду, не завжди адекватно реагують на такі факти. Суди та органи
суддівського самоврядування не дають належної відсічі спробам втручання
в розгляд справ.

10. Заслуговує на увагу також довготривалість розгляду у судах справ
щодо організованих злочинних угруповань. Так, протягом 2003 року
слідчими підрозділами правоохоронних органів до суду направлено 665
кримінальних справ цієї категорії. Судами розглянуто 396 справ (60 %), а
з кількості направлених протягом минулого року – лише четверта частина.
Це, в першу чергу, є грубим порушенням прав громадян і, зокрема,
потерпілих, свідків і т. ін., які тривалий час не отримують
відшкодування збитків, спричинених злочинними діями підсудних.

11. Низька ефективність Феміди призвела також до того, що населення
втрачає довіру до судів, про що свідчить велика кількість звернень наших
громадян до Європейського суду з прав людини щодо питань порушення
правоохоронними органами їх законних прав, свобод й інтересів.

На сьогодні Україна – на четвертому місці по кількості звернень до
Європейського суду по правах людини після Туреччини, Росії та Польщі.
Протягом останніх п’яти років до Європейського суду звернулося 7 тисяч
громадян нашої держави.

Лібералізм судів при призначенні покарань і винесення неправосудних
рішень не справляє необхідного впливу на порушників закону. При
винесенні таких рішень судді не завжди беруть до уваги, що за кожним
злочином стоїть скривджена людина, права якої були грубо порушені
внаслідок вчинення злочину.

12. Потребує підвищення ефективність розслідування органами прокуратури
повідомлень про факти застосування працівниками правоохоронних органів
тортур, жорстокого та такого, що принижує людську гідність, ставлення.

13. Вкрай повільно викорінюється практика оцінки роботи правоохоронних
органів за валом показників. Як і раніше, правоохоронні органи у гонитві
за нарощуванням результатів роботи шляхом викриття дріб’язкових
правопорушень направляють до суду справи за малозначними злочинами. У
той же час не вживається належних заходів щодо виявлення злочинів
стосовно порушень законних прав і свобод громадян, відшкодування
заподіяної матеріальної шкоди.

Утвердилася практика тяганини з розслідуванням і подальшого закриття
кримінальних справ за викритими фактами заподіяння державі значних
збитків.

14. Керівництво правоохоронних органів не забезпечує в повній мірі
належну протидію організованій злочинності та проявам корупції, не
завжди критично оцінює реальний стан на цій важливій ділянці службової
діяльності, нерідко формально підходить до виявлення та попередження
корупційних діянь, створює видимість активної діяльності. Провадження
майже у половині адміністративних справ про корупцію щороку закривається
судами через відсутність складу правопорушення або його малозначність.
Цим самим завдається суттєва шкода конституційним правам громадян,
інтересам держави, дискредитується діяльність правоохоронних органів.

В Україні склалася також загрозлива ситуація із забезпеченням основних
прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої
інформації, необхідної для прийняття усвідомлених рішень. Значного
поширення набув тиск на журналістів під час виконання ними своїх
професійних обов’язків, у тому числі і з боку правоохоронних органів.
Засоби масової інформації втрачають належну їм у демократичному
суспільстві функцію посередника між владою та суспільством.

До проблем реального забезпечення конституційних прав і свобод людини
увагу державних органів, громадськості по-справжньому не прикуто. В
країні не створені дієві громадські інституції, які б реально впливали
на функціонування і прозорість діяльності правоохоронних органів.

15. Вкрай незадовільно в правоохоронних органах проводиться і потребує
суттєвого поліпшення кадрова політика. Не вживаються рішучі та дієві
заходи щодо усунення від влади осіб, діяльність яких спричинила
порушення прав людини.

16. Потребує підвищення також рівень гарантованості таємниці листування,
телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Слід відзначити також, що чинне законодавство [2] не містить всього
набору норм права, які встановлюють заборони, тобто вказівки про
недопустимість певної поведінки, що порушує права людини, неповно визнає
завдання і компетенцію відповідних органів з охорони прав людини, їх
профілактики, не надає повноти форм і видів юридичній відповідальності,
не встановлює повний процесуальний порядок застосування запобіжних
заходів, а головне – не системно і не достатньо регламентує діяльність
правоохоронних органів із застосування існуючих юридичних норм, дія яких
спрямована на запобігання можливим порушенням прав людини, корупції,
бюрократизму, хабарництву, корисливості в управлінських відносинах.

З урахуванням викладеного, за наслідками наукового дослідження було
встановлено, що існуючий державний механізм регулювання суспільних
відносин у сфері захисту прав людини певною мірою має консервативний
характер і на сьогодні не зовсім відповідає сучасним умовам розвитку
України у всіх сферах її життя. Система правоохоронних органів має
розгалужену і складну організаційно-функціональну структуру, що
ускладнює організацію та здійснення процесу управління.

Пропонується у найкоротший термін усунути наявні прогалини, що існують у
національному законодавстві у сферах виправно-трудового законодавства,
питаннях законодавства, пов’язаного з незаконним обігом наркотичних
речовин, сімейного законодавства, ефективності оскарження дій
працівників правоохоронних органів і судів, законодавства про
адміністративні правопорушення, оскарження дій слідчих працівників під
час проведення досудового слідства, надання безоплатної адвокатської
допомоги у цивільних справах, законодавства про банкрутство та введення
в дію Закону України “Про введення мораторію на примусову реалізацію
майна”, кримінально-процесуального і цивільно-процесуального
законодавства в частині прав на свободу і особисту недоторканність
громадян.

 

Список використаних джерел

1. Постанова Верховної Ради України “Про засади державної політики в
Україні в галузі прав людини” від 17 червня 1999 p. № 757-XIV // Офіц.
вісник України. – 1999. – № 25. – Ст. 1147.

2. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю від 30 червня 1993 р. № 3341-XII // Відомості
Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – Ст. 358; Закон України “Про
демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і
правоохоронними органами держави” від 19 червня 2003 р. № 975-IV //
Офіц. вісник України. – 2003. -№ 29. – Ст. 1440; Указ Президента України
“Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами
конституційного права на звернення” від 13 серпня 2002 р. № 700/2002 //
Офіц. вісник України. – 2002. – № 33. – Ст. 1528; Указ Президента
України “ Про додаткові заходи щодо дальшої демократизації суспільства
та посилення цивільного контролю за діяльністю правоохоронних та
розвідувальних органів України” від 18 лютого 2004 р. № 206/2004 //
Офіц. вісник України. – 2004. – № 8. – Ст. 478.

О.Ф. Дудар. Організаційно-правові засади дотримання прав людини в
діяльності правоохоронних органів. Основні детермінанти їх порушення.
“Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)”
9’2004.

Похожие записи