Реферат на тему:

Окремі способи забезпечення виконання зобов’язань

У проекті ЦК України способи забезпечення виконання зобов’язань
поділяються на дві великі групи:

1) зобов’язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток,
порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об’єднують заставу і утримання.

Неустойка. Неустойка завжди вважалася одним з найбільш поширених і
популярних способів забезпечення виконання зобов’язання. Відповідно до
ст. 179 чинного ЦК України (це поняття в цілому зберігається і в ст. 572
проекту ЦК) неустойкою визнається певна грошова сума, визначена законом
або договором, яку боржник зобов’язаний сплатити кредиторові у разі
невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема у випадку
прострочення виконання зобов’язання.

В проекті ЦК України додатково визнається, що неустойкою може бути не
тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. Це питання викликало
жваві дискусії серед правознавців ще за часів кодифікації
дореволюційного російського цивільного права. Як згадувалося в
літературі, в матеріалах редакційної комісії, яка готувала проект
Цивільного уложення, у зв’язку із формою неустойки (грошової або
майнової) відзначалося, що хоч в основних нормах про предмет завдатку,
відступного неустойки йдеться тільки про грошову оцінку, це робиться у
зв’язку з потребами викладення, тобто юридико-технічними аспектами, а
також і тому, що здебільшого їх дійсно виплачують у грошах. Однак і
завдаток, і відступне, і неустойка можуть полягати у будь-якого роду
речах і діях, причому відносини, що виникають в цьому випадку нічим по
суті не відрізняються від відносин грошового характеру, а тому на них
поширюються відповідні правила.

Стаття 572 проекту ЦК України (і це є також новим положенням щодо
чинного ЦК) передбачає, що неустойка стягується незалежно від наявності
у кредитора збитків, спричинених невиконанням зобов’язання боржником.

В умовах планово-розподільчої економіки неустойка визнавалася
безперечною «царицею» серед способів забезпечення виконання
зобов’язання. Це можна пояснити передусім тим, що сума, на яку міг
претендувати кредитор, у разі невиконання зобов’язання боржником, була
визначена заздалегідь. Стягнення неустойки не пов’язувалося з
необхідністю доводити розмір заподіяних збитків, а також причинний
зв’язок між збитками, які могли виникнути у кредитора, і порушенням
зобов’язання з боку боржника. Крім того, стягнення неустойки не
перешкоджало можливому відшкодуванню збитків, якщо кредитор доводив
наявність цих збитків, їх розмір і причинний зв’язок з правопорушенням.
До того ж неустойка була засобом оперативного впливу на недбайливого
боржника, оскільки давала можливість відразу після порушення
зобов’язання швидко стягнути передбачену законом або договором грошову
суму, яку боржник мав би сплатити незалежно від того, були якісь інші
негативні наслідки в майновій сфері кредитора, чи ні.

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на:

1) законну, тобто встановлену в нормативному порядку — в законі або
іншому правовому акті;

2) договірну, яка встановлюється безпосередньо в нормах договору
(угоди), укладеного між сторонами.

Слід зауважити, цю в умовах соціалістичної економіки законодавець
активно використовував можливість встановлювати в законодавчих та інших
підзаконних нормативних актах численну кількість неустойок. У літературі
зазначається, цю в 70—80-х роках у чинних нормативних актах, які
регулювали господарську діяльність, налічувалося понад три тисячі
санкцій за порушення відповідних зобов’язань у сфері господарської
діяльності.

Стаття 204 ЦК України встановлює класифікацію неустойок залежно від
можливого стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки
поділяються на чотири види:

1) залікова;

2) штрафна;

3) виключна;

4) альтернативна.

Заліковою називається неустойка, що передбачає можливість стягнення як
неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою
неустойки.

Штрафною, або кумулятивною, визнається неустойка, яка підлягає сплаті
понад розмір збитків, які заподіяні невиконанням або неналежним
виконанням зобов’язання.

Виключна неустойка обмежує відповідальність за невиконання або неналежне
виконання зобов’язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає
можливість стягнення збитків.

Альтернативна неустойка передбачає можливість стягнення або неустойки,
або збитків; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до
того, як буде допущено порушення зобов’язання і встановлено розмір
збитків. Отже, кредитор відповідно має визначитися з тим, чи буде
стягуватися неустойка, чи будуть стягуватися збитки ще до того, як
боржником було допущено порушення виконання зобов’язання.

Що стосується розміру неустойки, то відповідно до ст. 573 проекту ЦК
України розмір неустойки, визначений законодавством, може бути
збільшений угодою сторін, сторони мають право і зменшити розмір
неустойки, але тільки в тих випадках, які допускаються законом. У цій же
статті передбачається, що відсотки на неустойку не нараховуються.

Завдаток. Завдаток належить до тих способів забезпечення виконання
зобов’язань, які найбільш активно застосовуються у відносинах з участю
громадян. Це безпосередньо випливає із змісту ст. 178 ЦК України.

Відповідно до ст. 195 ЦК України завдатком визнається грошова сума, що
її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором
платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на
забезпечення його виконання.

Таким чином, завдаток можна віднести до зобов’язальна правових способів
забезпечення виконання зобов’язання.

Завдаток виконує кілька функцій. По-перше, оскільки завдаток видасться в
рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу.
По-друге, сам факт передачі завдатка від однієї до іншої договірної
сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється
передачею завдатку. Зрештою, по-третє, завдаток виступає як спосіб
забезпечення виконання зобов’язання.

Забезпечувальний механізм завдатку є дуже простим. Саме це і зумовлює
його привабливість для відносин з участю громадян. Якщо за невиконання
договору відповідальною є сторона, яка передала завдаток, він
залишається у другої сторони. Якщо за невиконання договору
відповідальною є сторона, яка одержала завдаток, вона повинна сплатити
іншій стороні подвійну суму завдатку.

Саме за допомогою завдатку найчастіше забезпечувалися зобов’язання при
укладенні договорів житлового та майнового найму, договору про передачу
майна в безоплатне користування тощо.

Оскільки завдаток виконує також платіжну функцію, слід відрізняти цей
спосіб забезпечення виконання зобов’язання від простого авансу як
попереднього платежу, який останнім часом широко застосовують у
розрахункових відносинах. Аванс, як і завдаток, виконує поряд із
платіжною функцією функцію підтвердження укладення договору. Однак, на
відміну від завдатку, аванс ніколи не несе на собі забезпечувального
навантаження. Тобто, якщо сторона, що одержала аванс не виконала своїх
зобов’язань за договором, інша сторона має право вимагати лише
повернення авансу, а не сплати його подвійної суми. Аналогічно, якщо у
разі невиконання зобов’язання відповідальною буде сторона, яка передала
аванс, вона незалежно від невиконання цього зобов’язання має право
вимагати повернення авансу.

Таким чином, можемо зробити висновок, що аванс не виконує
забезпечувальну функцію і тому не є способом забезпечення виконання
зобов’язання, він обмежується виключно платіжною і засвідчувальною
функціями.

Частина 3 ст. 195 ЦК У країни, крім реалізації механізму завдатку,
передбачає можливість стягнення збитків у разі невиконання договору,
забезпеченого завдатком. Отже за цією статтею, сторона, відповідальна за
невиконання договору, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки,
але з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.

На практиці у зв’язку із застосуванням завдатку виникало чимало питань,
пов’язаних із необхідністю розмежувати цей спосіб забезпечення виконання
зобов’язання і аванс. Це зумовлювалося насамперед тим, що чинний ЦК
України не встановив обов’язкової письмової форми угоди про завдаток.
Однак при використанні усної форми, у сторін виникає цілком зрозуміла
проблема кваліфікації переданої суми грошей: як завдатку чи як авансу.
Ці природні труднощі вирішувалися таким чином. Якщо зацікавлена сторона
не доведе, що передана сума грошей була завдатком, тоді до цих відносин
застосовувалися правила про аванс. Тобто практика виходила з того, що
передана в рахунок майбутніх платежів грошова сума презюмується як
аванс, поки не буде доведено, що ця сума передавалася з метою
забезпечити в майбутньому виконання зобов’язання.

У проекті ЦК України це питання вирішено досить чітко й однозначно.
Відповідно до ст. 571 угода щодо встановлення способу забезпечення
виконання зобов’язання має бути укладена в письмовій формі незалежно від
форми основного зобов’язання. Недодержання письмової форми спричинює
недійсність угоди щодо встановлення способів забезпечення виконання.

Порука. Порука належить до традиційних способів забезпечення виконання
зобов’язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і
юридичних осіб. Однак в умовах планово-адміністративної економіки
юридичні особи з метою забезпечити виконання прийнятих зобов’язань
звичайно застосовували гарантію як специфічний спосіб забезпечення.

Відповідно до ст. 191 ЦК України за договором поруки поручитель
зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею
свого зобов’язання в повному обсязі або в певній частині. Як і будь-яким
іншим способом забезпечення, порукою може бути забезпечена лише дійсна
вимога. Таким чином, порука має акцесорний (додатковий) характер:
визнання недійсним основного зобов’язання, яке забезпечується укладенням
поруки, незалежно від тих підстав, за якими основне зобов’язання
визнається недійсним, тягне за собою беззаперечну недійсність і поруки.

На відміну від завдатка, порука і в чинному ЦК України завжди вимагає
під страхом недійсності простої письмової форми.

Договір поруки, як вже зазначалося, має дві цивілістичні традиції, які
своїм корінням сягають у римську давнину. Цей інститут дістав свій
розвиток і у західних цивільних кодифікаціях, і в ангпосаксонській
судовій практиці. Він був достатньо розроблений і в російському
дореволюційному законодавстві1.

¬

?

1/4-4e? $L%f%~%?%1/4%ae&&(z)?,oooooooeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

gi?j ln?oXqUtx–zoooooooooooooooooooooooooooo

носинах один з одним застосовували поруку вкрай рідко. У відносинах між
організаціями можливе було прийняття поруки вищестоящим органом за борги
нижчестоящого органу. Так, вищестоящі ланки кооперативної системи могли
ручатися за зобов’язаннями нижчестоящих ланок кооперації. У певному
обсязі договори поруки укладали соціалістичні організації при вчиненні
зовнішньоторговельних угод1.

Ринкові умови господарювання певною мірою «реанімували» поруку як спосіб
забезпечення виконання зобов’язань. Сфера її застосування практично не
має обмежень. Однак найбільш широко її, як і раніше, застосовують для
забезпечення грошових зобов’язань.

Як видно із визначення, закріпленого у ст. 191 ЦК У країни,
забезпечувальний механізм поруки полягає в залученні додаткового
боржника, який поряд з основним відповідає перед кредитором за виконання
зобов’язання.

Стаття 192 ЦК України передбачає, що в разі невиконання зобов’язання
боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні
боржники, якщо інше не передбачено договором поруки.

Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на
боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов’язки для цих
боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер
відповідальності — часткову або субсидіарну.

Поручитель відповідає в тому самому обсязі, як і боржник. Тобто він
відповідає за основний борг, сплату відсотків, а також за заподіяні
збитки та неустойку, якщо інші умови не передбачені договором поруки.

Чинне законодавство передбачає, що за боржника можуть одночасно
поручитися кілька осіб — поручителів. У цьому разі відповідно до ч. З
ст. 192 ЦК України такі поручителі між собою є солідарними боржниками
перед кредитором.

Якщо у зв’язку з невиконанням основного зобов’язання боржником кредитор
звертається до поручителя, який виконає зобов’язання, поручитель за
таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов’язанню. Це означає
передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов’язанні зберігає право
вимоги до боржника. Таким чином, у цілому зобов’язання не припиняється,
в ньому лише змінюється кредитор, який має право безпосередньо
звертатися до боржника.

Якщо кілька поручителів виконали зобов’язання перед кредитором, то кожен
з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим
поручителем суми (ч. 2 СТ.193ЦК).

Хоч у цілому регулювання відносин поруки в проекті ЦК України зберегло
свої традиційні риси, проте деякі положення дістали детальнішу
регламентацію.

Так, ст. 578 проекту ЦК України регулює права та обов’язки поручителя у
разі пред’явлення до нього вимоги.

По-перше, поручитель у цьому випадку зобов’язаний до задоволення вимоги
кредитора попередити про це боржника, а якщо проти поручителя вчинено
позов, — залучити боржника до участі у справі. Інакше боржник має право
висунути проти зворотної вимоги поручителя заперечення, які він мав
проти кредитора.

По-друге, поручитель має право висунути проти вимоги кредитора
заперечення, які міг би надати боржник, якщо інше не випливає з договору
поруки. Поручитель зберігає права на ці заперечення навіть у тому разі,
якщо від них відмовився або визнав свій борг.

Отже, поручитель у разі пред’явлення до нього вимоги з боку кредитора,
хоч і пов’язаний певними процесуальними обов’язками з боржником
(попередити про заявлення вимог з боку кредитора, залучити до участі у
справі в разі вчинення позову), зберігає своє автономне становище
насамперед у зв’язку з оцінкою заперечень, які має проти кредитора
основний боржник.

Якщо ж боржник виконав забезпечене порукою зобов’язання, то відповідно
до ст. 580 проекту ЦК України він повинен негайно повідомити про це
поручителя. Інакше поручитель, який у свою чергу виконав зобов’язання,
має право стягнути з кредитора безпідставно одержане або висунути
регресну вимогу боржникові. В останньому випадку боржник має право
стягнути з кредитора безпідставно одержане.

Правила, які містяться у статтях 578 і 580 проекту ЦК України спрямовані
на чіткіше впорядкування відносин між основним боржником, кредитором та
поручителем. Вони мають зняти ті спірні питання, які не розв’язані в
чинному законодавстві, а відтак — створюють ускладнення у
судово-арбітражній практиці.

Законодавець встановив спеціальні підстави припинення поруки. Крім того,
що порука припиняється у зв’язку з акцесорним характером припинення
основного зобов’язання, вона також припиняється, якщо кредитор протягом
трьох місяців з дня настання строку зобов’язання не пред’явить позов до
поручителя. У тих випадках, коли строк виконання зобов’язання не
зазначений або визначений моментом вимоги, то за відсутності іншої угоди
відповідальність поручителя припиняється після закінчення одного року з
дня укладення договору поруки.

За таких умов припинення договору поруки, безумовно, не виключає
можливості безпосереднього звернення кредитора до основного боржника.
Але з припинення поруки кредитор втрачає додаткові гаранти щодо
забезпеченості зобов’язань. Оскільки на відносини поруки важливий вплив
має фігура боржника (його платоспроможність, сумлінність, інші якості),
переведення боргу, тобто заміна боржника іншою особою, також припиняє
поруку, якщо поручитель не виявив згоди відповідати за нового боржника
(ст. 201 ЦК).

У ЦК України питання про характер послуг поручителя залишено поза
увагою. Як правило, у відносинах між громадянами послуги поручителями
надавалися безоплатно.

У ст. 581 проекту ЦК України прямо передбачається, що поручитель має
право на винагороду за послуги, які він надав боржникові, якщо це
передбачено договором.

Гарантія. У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб
забезпечення виконання зобов’язання фактично не має свого власного
обличчя, а є лише специфічним «сурогатом» поруки, яка була адаптована до
умов планової централізованої економіки.

І хоч формально, виходячи із статей 178 і 196 ЦК У країни, гарантія
зберігає статус самостійного способу забезпечення виконання
зобов’язання, фактично правовий режим застосування забезпечувальних
механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють
поруку (статті 191 І194ЦК).

Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлювалася лише у
відносинах між соціалістичними організаціями. Отже, для застосування
гарантії характерним був спеціальний суб’єктивний склад учасників.

Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відносинах
гарантії. На відміну від поручителя, гарант виступає не солідарним, а
субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за
умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання
зобов’язання у зв’язку з відсутністю у нього майна.

У проекті ЦК України, як і в інших сучасних цивільних кодифікаціях країн
СНД, гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язання надано
новий зміст.

Гарантією визнається письмове зобов’язання банку, іншої кредитної
установи, страхової організації тощо (гаранта), яке видається на
прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов’язується
сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов
гарантійного зобов’язання грошову суму після подання бенефіціаром
письмової вимоги про її сплату.

У такому вигляді гарантія має багато спільного із тими засадами, які
закріплені в рекомендаціях Міжнародної торговельної палати (ІСС).
Уніфіковані правила для гарантій на вимогу (1992 р.), затверджені ІСС,
активно використовуються практично у всіх країнах з розвинутою ринковою
економікою.

Гарантія, на відміну від поруки, є самостійним і незалежним від
основного зобов’язання зобов’язанням.

Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не передбачено
інше.

Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути
передане іншій особі, якщо в гарантії не передбачено інше.

Таким чином, гарантію в контексті проекту ЦК України слід розглядати як
одностороннє зобов’язання, відповідно до якого гарант зобов’язаний
сплатити бенефіціарові—кредитору за забезпеченим гарантією зобов’язанням
відповідну грошову суму. Право бенефіціара може бути реалізоване шляхом
подання позовної вимоги, що має відповідати умовам, передбаченим у самій
гарантії.

Одержавши вимогу бенефіціара, гарант повинен без зволікань повідомити
про це принципала і передати копії вимоги з усіма документами, що
стосуються вимоги.

Гарант повинен розглянути вимогу бенефіціара з доданими до неї
документами в зазначений у гарантії строк, а в разі відсутності його — у
розумний строк і виявити розумну дбайливість, щоб установити, чи
відповідає ця вимога та додані до неї документи умовам гарантії.

Відмовитися від задоволення вимог бенефіціара гарант має право у разі,
якщо вимога чи додані до неї документи не відповідають умовам гарантії
або якщо вони подані гарантові після закінчення визначеного в гарантії
строку.

У такому випадку гарант повинен негайно повідомити бенефіціара про
відмову задовольнити його вимогу.

Якщо гарантові до задоволення вимоги бенефіціара стало відомо, що
основне зобов’язання, забезпечене гарантією, повністю чи у відповідній
частині вже виконано або припинилося з інщих підстав, або є недійсним,
він повинен повідомити про це бенефіціара і принципала.

Однак одержана гарантом після такого повідомлення повторна вимога
бенефіціара підлягає задоволенню гарантом.

Що стосується обсягу відповідальності гаранта, то передбачене гарантією
зобов’язання обмежується сплатою суми, на яку видано гарантію.

У разі виплати бенефіціарові відповідної суми, зазначеної у гарантії,
гарант має право зажадати від принципала в порядку регресу відшкодування
сум, сплачених за гарантією, якщо інше не передбачено угодою гаранта з
принципалом.

Гарант не має права вимагати від принципала відшкодування сум, сплачених
бенефіціарові не відповідно до умов гарантії або за порушення
зобов’язання гаранта перед бенефіціаром, якщо угодою гаранта з
принципалом не передбачено інше.

Підставами для припинення гарантії визнаються:

1) сплата бенефіціарові суми, на яку видано гарантію;

2) закінчення визначеного в гарант строку, на який її видано;

3) відмова бенефіціара від своїх прав за гарантією і повернення її
гарантові;

4) відмова бенефіціара від своїх прав за гарантією за допомогою
письмової заяви про звільнення гаранта від його зобов’язань.

Такими є основні положення проекту ЦК України про гарантію як
самостійний спосіб забезпечення зобов’язання.

В літературі зазначається, що оновлена гарантія може розглядатися як
один з надійніших способів, які гарантують права кредиторові. Саме це
може зробити гарантію чи не найбільш привабливим для кредиторів способів
забезпечення виконання зобов’язань і стати підставою для широкого
застосування її в майбутньому, в тому числі в комерційному обороті.

Похожие записи