Реферат на тему:

Окремі питання кодифікації норм міжнародного цивільного процесу в
сучасних іноземних державах

Дослідження питань кодифікації норм міжнародного цивільного процесу у
сучасних державах набуває дедалі більшої актуальності. Адже саме
сьогодні, в час формування нового законодавства України, як ніколи
необхідні знання правотворчого досвіду іноземних держав. Його вивчення
допоможе Україні обрати правильний шлях у формуванні законодавства з
міжнародного цивільного процесу, а також зручно і доцільно кодифікувати
норми цієї правової сфери.

Деякими питаннями кодифікації норм міжнародного цивільного процесу свого
часу займалися як вітчизняні, так і зарубіжні вчені. Зокрема,
привертають увагу праці В. Кисіля, Л. Лунца, Н. Маришевої, Н. Шебанової
[1-4]. Проте вони не містять єдиного описового дослідження питань
кодифікації норм міжнародного цивільного процесу сучасних держав. Мета
пропонованої статті – узагальнити кодифікаційний досвід сучасних держав
(у тому числі й новоутворених) з зазначених питань, проаналізувавши їх
законодавство.

Аналіз законодавчих актів держав СНД свідчить про те, що норми
цивільного процесуального законодавства, які застосовують до вирішення
спорів з «іноземним елементом», містяться переважно у галузевих
нормативно-правових актах, правонаступниками яких ці держави себе
визнали. Наприклад, у Російській Федерації чинними є Основи цивільного
судочинства Союзу РСР та союзних республік від 31 травня 1991 р. та
Цивільний процесуальний кодекс РРФСР 1965 р. в редакції Федерального
закону від 25 липня 2002 р. Останній розділ Цивільного процесуального
кодексу РРФСР регулює цивільні процесуальні права іноземних громадян,
осіб без громадянства, іноземних підприємств й організацій (ст.433,
434); визначення підсудності судам РРФСР цивільних справ по спорах за
участю іноземних громадяни, осіб без громадянства, іноземних підприємств
та організацій, а також по спорах, в яких хоч би одна зі сторін проживає
за кордоном (ст.4341); порядок заявлення позовів до іноземних держав і
юрисдикцію стосовно акредитованих дипломатичних представників іноземних
держав (ст.435); виконання доручень іноземних судів; порядок звернення з
дорученнями до іноземних судів (ст.436); виконання рішень іноземних
судів та арбітражів (ст.437), порядок застосування міжнародних договорів
з цивільного процесу на території Російської Федерації (ст.438). Чинними
у Російській Федерації є Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про визнання
і виконання в СРСР рішень іноземних судів і арбітражів» та постанова
вказаного органу «Про заходи по виконанню міжнародних договорів СРСР про
правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах»,
прийняті 21 червня 1988 р.

Поступово приймаються нові нормативно-правові акти. Сьогодні Конституція
Російської Федерації має норми про гарантії цією державою своїм
громадянам захисту і заступництва за її межами; про права та обов’язки
іноземних громадян і осіб без громадянства у Російській Федерації.

Прийняті Основи законодавства Російської Федерації про нотаріат 1993 р.,
де перелічено нотаріальні дії, які можуть вчиняти консульські установи
цієї держави. У цьому акті вирішено також питання про прийняття
нотаріусом документів, складених за кордоном; забезпечення доказів для
ведення справ у органах інших держав. Норми з міжнародного цивільного
процесуального права є і в Законі Російської Федерації «Про міжнародний
комерційний арбітраж» від 7 липня 1993 р.: про діяльність арбітражу;
визначення складу третейського суду, його компетенції; порядок
провадження, визнання та виконання арбітражних рішень. У липні 2002 р.
був прийнятий новий Арбітражний процесуальний кодекс Російської
Федерації. Глави 31, 32 та 33 цього Кодексу регламентують провадження в
справах за участю іноземних осіб та провадження в справах про визнання і
виконання рішень іноземних судів та іноземних арбітражних рішень, що є
новим порівняно з законодавством колишнього СРСР, а також України
сьогодні. Усього в Росії діє близько 50 нормативно-правових актів тільки
з питань арбітражного (третейського) розгляду. Переважно усі вони були
прийняті, починаючи з 1993 р. Загалом законодавство цієї держави має
риси правонаступності стосовно законодавства колишнього СРСР. Водночас
створюється власне законодавство [5, с.88]. Така ситуація є характерною
майже для усіх інших держав – республік колишнього СРСР.

У багатьох державах «сім’ї континентального права» цивільні процесуальні
норми, які застосовують до спорів з «іноземним елементом», містяться в
спеціальних законах з міжнародного приватного права. Найновіші
кодифікації міжнародного приватного права майже завжди мають значну
кількість процесуальних норм. Розділи, які об’єднують ці норми, є,
наприклад. у законах з міжнародного приватного права Швейцарії,
Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Туреччини. У деяких державах хоч і
прийняті такі закони, проте цивільні процесуальні норми містяться у
галузевих актах, як, наприклад, у Республіці Польща. Найдетальніший із
них – Закон з міжнародного приватного права та процесу Щвейцарії 1987 р.
Він регулює, зокрема, визначення компетенції суду, визнання та виконання
рішень судів та інших органів іноземних держав. Окрему главу складають
норми про міжнародну арбітражну підсудність. Загалом у цьому Законі
процесуальні правила є майже у кожному з його 13 розділів.

В Указі (Декреті-законі) Президії Угорської Народної Республіки №13 «Про
міжнародне приватне право» 1979 р. є норми з питань компетенції
угорського суду по розгляду позовів, які виникають із правовідносин з
«іноземним елементом». Зазначено категорію справ, провадження по яких
проводить виключно угорський суд, а також позови, не підсудні йому
(гл.IX). Передбачено правила провадження в судах Угорщини, порядок
зносин з іноземними судами чи іншими установами з метою надання правової
допомоги чи виконання доручень і надання інформації про угорське право
для забезпечення його дії за кордоном (гл.X). У цьому акті передбачено
норми про визнання та виконання рішень, винесених іноземними судами; про
взаємність щодо визнання та виконання рішень (гл.XI).

Закон з міжнародного приватного права та процесу Чехословаччини 1963 р.
(правонаступниками Закону стали Чехія й Словаччина) має детальні правила
про юрисдикцію, встановлення змісту іноземного закону (§53), та ін. [6,
с.93-104]. Сьогодні норми цього Закону в Чехії доповнив Закон «Про
арбітражний розгляд і виконання арбітражних рішень» 1994 р., а в
Словаччині – Закон «Про арбітражний розгляд» 1996 р. Виокремлення норм
про арбітраж у самостійний акт пояснюється особливостями провадження в
арбітражі та значною кількістю норм, необхідних для регулювання питань,
з цим пов’язаних. Свідченням цього є структура зазначених Законів.

Закон колишньої СФРЮ «Про вирішення колізій між законом і нормами
іноземного права у певних правовідносинах» 1982 р., що з деякими змінами
чинний у Хорватії, Словенії, Сербії та Чорногорії, регулює компетенцію
судів й інших органів держави у справах з «іноземним елементом»,
процесуальну дієздатність іноземців, врахування судом факту провадження
в іноземному суді по тій же справі, забезпечення сплати іноземцями
судових витрат (гл.3); питання визнання та виконання іноземних судових і
арбітражних рішень (гл.4) [7].

Частина друга Закону з міжнародного приватного права та процесу
Туреччини 1982 р. також має цивільні процесуальні норми (ст.27–45).
Закон з міжнародного приватного права ФРН 1986 р. є одним з прикладів
уніфікації процесуальних норм, оскільки його проект готувався у зв’язку
з трьома іншими проектами законів, прийняття яких зумовлювалося участю
ФРН у різних договорах, зокрема, у двох Гаазьких конвенціях (про
визнання та виконання рішень про аліменти і про право, застосовуване до
аліментних зобов’язань від 2 жовтня 1973 р.). Враховувався також Договір
ЄЕС про право, застосовуване до договірних зобов’язань 1980 р. Зазначені
проекти законів і Конвенції стали складовою Закону з міжнародного
приватного права ФРН.

???4 р. (з наступними змінами та доповненнями). Кодифікація норм у ЦК
була використана й у НДР. Водночас існують інші акти, які регулюють
питання арбітражного (третейського) розгляду. Наприклад, розгляд
цивільних справ третейським судом у Болгарії регулює «Закон про
міжнародний комерційний арбітраж» 1988 р.; у Німеччині – Арбітражний
закон 1998 р.; у Іспанії – Закон «Арбітраж» від 5 грудня 1988 р. [8,
с.191].

У латиноамериканських державах норми міжнародного цивільного процесу є в
конституціях, законах про правовий статус іноземців, цивільних
процесуальних кодексах, інших актах. Часто це уніфіковані норми,
оскільки вони грунтуються на положеннях міжнародного договору – Кодексу
міжнародного приватного права від 25 листопада 1928 р. (інакше – Кодексу
Бустаманте). Проекти кодексів з міжнародного приватного права, які
розроблялися з 60-х–70-х років у латиноамериканських державах, також
мали цивільні процесуальні норми. Робота над проектами кодексів
зумовлювалася необхідністю усунути прогалини в законодавстві, яке
покликане регулювати відносини з «іноземним елементом», запровадити
норми-тлумачення, упорядкувати законодавство, встановити ієрархію джерел
міжнародного приватного права.

Результатом кодифікаційних робіт став Бразильський кодекс з застосування
юридичних норм 1964 р., який, зокрема, має норми про визнання та
виконання іноземних судових рішень. Проект закону, що містив норми
міжнародного приватного права, було розроблено у Венесуелі 1963 р. й
частково модифіковано 1965 р., проте його норми вирішували тільки деякі
проблеми міжнародного процесуального права. Тому в 1998 р. у Венесуелі
був прийнятий новий Закон «Про міжнародне приватне право», який в
останніх главах вичерпно врегулював питання міжнародного цивільного
процесу. У 1974 р. Міністерство юстиції Аргентини схвалило проект
кодексу, який складався із національного Закону з міжнародного
приватного права й Закону з міжнародного процесуального цивільного та
торгового права. Відповідно до Закону з міжнародного процесуального
цивільного та торгового права передбачено створення й функціонування у
системі федеральної юстиції спеціальних судів для розгляду справ за
участю «іноземного елемента». Закон регулює питання визнання та
виконання судових рішень. Отже, держави Латинської Америки, як і деякі
європейські, здійснюють намір перемістити цивільні процесуальні норми,
що застосовуються при вирішенні спорів з «іноземним елементом», які
традиційно були у цивільних процесуальних кодексах та інших актах, до
спеціальних законів з міжнародного приватного права.

Відомо, що у державах «сім’ї загального права» основним джерелом права є
прецедент. Але для регулювання процесуальних питань, які виникають при
вирішенні спорів з «іноземним елементом», приймаються нормативно-правові
акти. Процесуальне законодавство Великобританії, США та інших держав
офіційно не кодифіковане, проте по-своєму систематизоване. Наприклад, у
Великобританії останні три десятиріччя відзначаються прийняттям чималої
кількості нормативних актів у сфері регулювання зазначених питань. Це
зумовлено її участю у кількох Гаазьких конвенціях, вступом у «Спільний
ринок», необхідністю імплементації у внутрішнє законодавство багатьох
актів, прийнятих ЄС. Таким чином, нормативно-правові акти Великобританії
значною мірою уніфіковані. Це Закони про визнання судових рішень про
розлучення та роздільне проживання подружжя 1971 р., про виконання
рішень по аліментах 1972 р., про арбітраж 1975 р. та про докази при
здійсненні судочинства в інших юрисдикціях 1975 р. Норми Акта про
імунітет держави 1978 р. уніфіковані відповідно до Європейської
конвенції про імунітет держави 1972 р.

Надзвичайно складним є цивільне процесуальне законодавство США, оскільки
федеральне право та право штатів є досить різноманітними. Джерелами
міжнародного цивільного процесуального права цієї держави, як і тих, чиї
юридичні системи засновані на принципах «загального» права, є закони,
підзаконні акти, прецеденти. У Конституції США 1787 р. вказано, що
Конституція і закони США, видані на її підставі, а також договори, які
укладаються від імені федерації, вважаються вищим правом держави. Суди
кожного штату повинні враховувати ці акти, навіть якщо їх законодавством
встановлено інші положення (розд. 2 ст.VI). Питання міжнародного
цивільного процесу, зокрема норми про визначення процесуальної
дієздатності фізичних і юридичних осіб, врегульовані у Федеральних
правилах цивільного процесу для районних судів США 1938 р. та
нормативно-правових актах штатів. Як федеральне законодавство, так і
законодавство штатів визначає підвідомчість та підсудність справ, у тому
числі за участю іноземних держав, їх громадян чи підданих, якщо позов
заявляють у США. Звід законів, який періодично видається у цій державі з
1926 р., регулює й актуальне для неї питання так званої «конкуруючої
юрисдикції», тобто допустимості розгляду деяких видів позовів судами
штатів чи федерації за вибором позивача (розд.28 §1441–1444). Загалом
цивільне процесуальне законодавство США через федеративний устрій
більше, ніж законодавство інших держав, потребує уніфікації. Нею
займається Американський інститут права з 1923 р. та Національна
конференція уповноважених зі створення єдиних законів. Наприклад,
Американський інститут права з 1923 р. сприяє кодифікації нормативних
актів. Хоч ці збірники формально не мають юридичної сили, проте вони є
авторитетним джерелом для суддів, які здійснюють правосуддя.

Національна конференція уповноважених зі створення єдиних законів, що
діє при Конгресі США з 1892 р., залучає до роботи з уніфікації
законодавства представників різних штатів. Ця конференція розробляє акти
та рекомендує штатам розглянути їх та затвердити. Завдяки цій інституції
набули поширення: єдині правила про докази, про рішення за позовами про
визнання, про суддівську обізнаність у сфері іноземного права, про
колізійні питання в цивільному процесі та ін. Міжнародні комерційні
спори регулює Закон про арбітраж США, яким керуються комерційні
арбітражі цієї держави. Головна арбітражна установа США – Американська
арбітражна асоціація у своїй діяльності використовує Регламент
комерційного арбітражу доповнений «Додатковими процедурами міжінародного
комерційного арбітражу» [9, с.72].

Прецеденти у цивільному судочинстві мають менше значення, ніж
законодавство, проте недооцінювати їх не можна. За загальним правилом,
рішення, прийняті судами одного штату, не можуть бути прецедентами у
інших. Водночас прецеденти враховуються у інших штатах, коли мова йде
про застосування законів стосовно підсудності цивільних справ.

Цивільні процесуальні закони США, зокрема перший ЦПК штату Нью-Йорк
1848 р.. вплинули на формування законодавства Англії, Індії, Шрі-Ланки,
інших держав, що використовували «загальне» право.

Цивільне процесуальне законодавство держав Африки формувалося під
впливом правових джерел їх метрополій. Оскільки у цих державах приймають
Закони (кодекси) з певних питань (наприклад, про правове регулювання
іноземних інвестицій), у них передбачають, зокрема, норми про
арбітражний (третейський) розгляд.

Отже, з проаналізованого сучасного законодавства іноземних держав з
міжнародного цивільного процесу можна зробити висновок, що кожна держава
переважно обирає той спосіб кодифікації, який є характерним для держав
тієї правової сім’ї, до якої вона належить. Разом з тим безпосередній
вплив на кодифікаційні процеси у сучасних державах має правотворчий
досвід інших держав, а також участь тієї чи іншої держави у міжнародних
договорах, які містять норми міжнародного цивільного процесу.

Література

Кисиль В.И. Правовая реформа в СССР и некоторые аспекты международного
частного права // Советское государство и право. – 1990. – №1. –
С.98-104.

Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: питання кодифікації. – К.:
Україна, 2000. – 430 с.

Лунц Л.А., Марышева Н.И. Курс международного частного права:
Международный гражданский процесс. – М.: Юрид. лит., 1976. – 263 с.

Шебанова Н.А. Проблемы кодификации законодательства по международному
частному праву в странах Латинской Америки // Проблемы современного
международного частного права: Сб. обзоров / Отв. ред. М.М.
Богуславский. – М.: Юрид.лит., 1988. – С.118-129.

Комаров О. Міжнародний комерційний арбітраж в Російській Федерації //
Право України. – 1998. – №5. – С.87-93.

Бюллетень чехословацкого права. – 1985. –31-2. – С.92-107.

Cлужебни лист. – 1982. №43. – Ст.525.

Шишкін В. Про третейський суд Іспанії // Збірник рішень та арбітражної
практики Вищого арбітражного суду України. – 1997. – №1. – С.191-193.

Пучинский В.К. Гражданский процесс США. – М.: Наука, 1979. – 93 с.

Похожие записи