Реферат на тему:

Огляд законодавства про банкрутство в Україні

Характеризуючи діюче законодавство України про банкрутство, не можна не
звернутися до першого варіанту інституту неспроможності, а саме: до
Закону України «Про банкрутство», що був прийнятий 14 травня 1992 року й
набув чинності з 1 червня 1992 року.

Чому ми не повинні забувати про цей законодавчий акт? Тому, що
зазначений Закон збагатив нас певним досвідом, допоміг сформувати уяву
щодо правового інституту банкрутства. До того ж, цей Закон діє й донині,
й ще багато справ розглядаються судами згідно з його нормами.

Нагадаю, що Закон України «Про банкрутство» був досить стислий, містив
лише двадцять дві статті та складався з трьох розділів. Норми Закону не
мали такого розгорнутого й деталізованого характеру, як норми Закону
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом». У старому Законі поєднувалися норми матеріального та
процесуального права, але кількість цих норм та їх зміст були досить
скромними аби повністю покрити собою таке явище, як процес банкрутства.
Й хоча в Законі було посилання на норми Арбітражного процесуального
кодексу, навіть у поєднанні ці два законодавчі акти не могли
задовольнити потреби як учасників процесу, так і судів. Оскільки
Арбітражний процесуальний кодекс, прийнятий у 1991 році, був
розрахований виключно на позовне провадження, природно, що його норми не
були придатними для провадження у справах про банкрутство. У зв’язку з
цим, виняткове значення в ті роки набула судова практика. І майже всі
прогалини, що існували в законодавстві, були заповнені роз’ясненнями
Вищого арбітражного суду України від 15 квітня 1993 року «Про деякі
питання практики застосування Закону України «Про банкрутство». Ці
роз’яснення діяли до листопада 1997 року, коли була прийнята їх нова,
більш повна редакція. Фактично саме роз’яснення Вищого арбітражного суду
і регулювало деякі процедури банкрутства.

Із досвіду, набутого за минулі роки, стало зрозумілим, що Закон 1992
року розрахований , в основному, на ліквідаційну процедуру. Не дивлячись
на те, що у ньому передбачалася можливість проведення санації боржника,
в деяких регіонах надзвичайно рідко можна було зустріти справу, по якій
суд затверджував умови санації.

Мабуть, для цього існували об’єктивні причини. По-перше, в Законі не
були чітко описані можливі варіанти санації, а роз’яснення Вищого
арбітражного суду зводилися до інвестування боржника: санатор мав
прийняти на себе борги і в обмін за це отримати частку (долю) в
статутному капіталі боржника. В той же час сам порядок отримання частки
(долі) в статутному капіталі не був прописаний у законодавстві, тому ті
з небагатьох сміливців, які прагнули все ж таки взяти участь у санації
підприємства, зіткалися з чималими труднощами при оформленні переходу
акцій у власність санатора. Таким чином, інтерес до санації втрачався.
Коли санатор, сплачуючи борги, не міг натомість отримати те, що йому
належало, — ні про який інтерес, безумовно, не могло бути й мови. До
того ж, і інвесторів у нас було небагато. В умовах загальної кризи
неплатежів платоспроможних суб’єктів підприємництва було досить мало.

Але був й інший досвід. Не завжди судді дотримувалися судової практики,
що склалася, а намагалися дещо розвинути можливі умови санації. Відомо,
що застосовувалися й такі методи як одержання цілісного майнового
комплексу в дострокове користування замість сплачення боргів боржника.
Але, на жаль, такі процеси також не були успішними, тому що без
використання внутрішніх резервів, без перегляду системи виробництва, без
фінансової, адміністративної реструктуризації проведення успішної
санації неможливе. Якщо не змінюються економічні умови, залишаються ті ж
самі можливості, боржник неминуче доходить того ж кризового стану, в
якому він знаходився до санації.

Приблизно 80% справ про банкрутство порушувалося з ініціативи податкових
інспекцій. Може здатися, що метою таких звернень було поповнення
бюджету. Та практика стверджує інше. Ці процеси дозволяли податковим
органам позбутися несправних платників податків та списати борги і тим
самим покращити показники своєї звітності. Звичайно, стягнення боргів
теж було б гарним показником, але процедури банкрутства були достатньо
складними й обтяжливими для кредитора, тому навіть податкові органи не
прагнули цього. Відомі випадки, коли суди не затверджували надані
податковими органами ліквідаційні баланси, оскільки не були вичерпані
всі можливі способи стягнення боргів.

Чому ж кількість справ, порушених з ініціативи банків, підприємств,
організацій (інших кредиторів), складало лише близько 20 % від
загальної кількості справ? По-перше, процес був не дешевим для
кредиторів, багато з котрих самі знаходилися майже в такому ж стані, як
і боржник. По-друге, процедури вимагали відривати від основної роботи
працівників підприємства, які не мали достатніх знань для проведення
ліквідаційних процедур. Спеціального ж навчання спеціалістів не
проводилося.

З причини відсутності належного інтересу з боку кредиторів на наступних
етапах провадження, крім першого, розгляд справ про банкрутство
продовжувався 5 років, а той довше. Й дотепер у провадженні судів
знаходяться справи, які були порушені ще в 1995-1996 роках. Ясна річ, ці
справи здебільшого знаходяться на етапі ліквідації, а ліквідація не
рухається вперед з вищеназваних причин. Окрім того, негативно
позначається на успішності та строках проведення ліквідації та
обставина, що кредитори, які є водночас і ліквідаторами, знаходяться в
різних регіонах, тож зібратися їм для спільної роботи в ліквідаційній
комісії зовсім нелегко. Складнощі викликає й організація ліквідаційних
процедур. Відомий випадок, коли на час приїзду ліквідаційної комісії до
колективного сільськогосподарського підприємства з нього було винесено
все, аж до ліжок із дитячого садка. Така панічна реакція на ліквідаційну
комісію, мабуть, також була зумовлена обставинами тих часів.

Мали місце й об’єктивні причини, з яких розгляд справ затягувався на
багато років. Наприклад, непривабливість активів боржника. Навіть у
випадку, коли ліквідаційна комісія працювала достатньо активно і в
установленому порядку виставляла на продаж активи боржника, вони не
знаходили попиту.

Логічного завершення доходили, як правило, справи відсутніх боржників.
Процес їх закриття був достатньо простим. Але шлях до цієї «простоти»
теж був непростим, аж поки кредитори, в основному — податкова інспекція,
не навчилися правильно застосовувати Закон.

Підприємства, що були визнані банкрутами, але мали достатні активи (в
основному, це великі промислові підприємства), потрапляли у таке
становище, коли вимушені були переступати діюче законодавство. Адже
припинити діяльність такого підприємства було важко, оскільки, крім
виробничого процесу, на таких підприємствах лежала відповідальність за
утримання, так званої, соціальної сфери. Ці підприємства освітлювали
міста, опалювали квартири, утримували державні гуртожитки,
забезпечували телефонний зв’язок тощо. Тому припинення їх діяльності
значило би припинення життєдіяльності цілих районів. Це розуміли і
державні органи, і кредитори. Саме тому справи про банкрутство подібних
боржників фактично заводились у безвихідь. Тобто боржник працював собі
далі (бувало й за згодою ліквідаційної комісії), в нього з’являлися
додаткові кредитори, які вже не могли «вписатися» у діючий процес. І
тоді всі учасники процесу вже разом зверталися до суду, аби дати
боржнику змогу продовжувати працювати та сплатити борги. Однак,
законодавство на той момент не дозволяло цього робити. У разі
відсутності інвестора вимагалося зводити процес до ліквідації або
визнавати підприємство вільним від боргів. Заробляти під контролем
кредиторів фактично заборонялося. За таких умов порушення, що допускали
боржник разом із ліквідаторами, на мій погляд, почасти були наслідком
об’єктивних причин.

В Законі України «Про банкрутство» не були окреслені строки різних
процедур, що дозволяло затягування процесів не тільки учасниками, але й
судами.

Наприклад, суд міг «забути» про наявність справи, не призначити
засідання про визнання боржника банкрутом тощо, що в свою чергу
призводило до появи всіляких безвихідних ситуацій.

Якщо суд не визнавав боржника банкрутом, а той продовжував працювати, в
нього з’являлися нові кредитори, і тоді такий процес не можливо було
ані закрити, ані продовжити.

Все це в комплексі створювало таку ситуацію, коли підходи до банкрутства
треба було негайно міняти. Фактично, ті недоліки, які ми намагалися в
якийсь спосіб усувати, вплинули на концепцію зміни законодавства.
Необхідно було: змінити мету закону; встановити строки для проведення
різних судових процедур; узвичаїти таке поняття як » поточний кредитор»
та забезпечити його положення в процесі; негайно змінити підхід до
процедури санації — не зводити її до обов’язкового інвестування, а,
перш за все, вичерпати усі внутрішні резерви для відновлення
платоспроможності боржника.

Терміново вимагав свого затвердження інститут прощення боргів, тому що
всі учасники процесу були до цього готові. Необхідно було надати
можливості сторонам у ході процесу про банкрутство укладати мирову
угоду.

Для більш професійного здійснення процедур та скорочення строків їх
виконання, необхідно було створити новий інститут арбітражних керуючих –
спеціалістів, кваліфікація яких відповідала би встановленим вимогам і
дозволяла би виконувати обов’язки, покладені на них законом та судом.

Необхідно також було покласти край можливості, якою користувалися
кредитори, добиватися індивідуального примусового задоволення їхніх
вимог, а для боржника — покінчити із можливістю на свій розсуд
(припускаючись зловживань) розраховуватися з окремими кредиторами, в той
час, коли наявних коштів було недостатньо для проведення розрахунків з
усіма кредиторами. Таким чином, з одного боку, треба було забезпечити
конкурсне задоволення вимог кредиторів, а з іншого боку, — дозволити
боржникові поновити свою платоспроможність. Для цього був необхідний
мораторій.

На часі було також й визначення особливостей банкрутства деяких
підприємств. Сім років роботи показали нам, що загальні процедури не
можна застосовувати до деяких категорій підприємств, зокрема до особливо
небезпечних, до пов’язаних із містобудівництвом тощо.

Потребувало розширення коло суб’єктів банкрутства, адже суб’єктів
господарювання значно більше, ніж суб’єктів підприємництва. І зовсім
несправедливим було виведення з-під впливу Закону «Про банкрутство»
таких суб’єктів як громадські організації, різноманітні фонди і т. ін.

Назрівала необхідність визначити і позицію держави у процесі про
банкрутство.

Враховуючи всі болючі місця з цієї проблеми, 30 липня 1999 року й був
прийнятий Верховною Радою Закон України «Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Більшість
статей цього Закону введено в дію з 1 січня 2000 року.

Що нового містить Закон?

Перш за все, змінилася мета Закону. Якщо у старому Законі мета
визначалась як задоволення вимог кредиторів за рахунок майна боржника,
то тут ми бачимо дещо іншу ціль — відновлення платоспроможності
боржника.

Змінилося поняття банкрутства. Якщо у відповідному Законі 1992 року
банкрутство визначалось як нездатність боржника через відсутність
активів у ліквідній формі розрахуватися з кредиторами або з бюджетом, то
в Законі 1999 року поняття банкрутства зведено до неможливості
відновлення платоспроможності боржника.

Так чи інакше, але враховані всі моменти, про які йшлося раніше.
Встановлено й детально розроблено строки, змінено підхід до санації
боржника, ліквідаційна процедура стала можливою у випадку неможливості
відновлення платоспроможності.

До того ж з’явився абсолютно новий інститут зовнішнього керування. Були
визначені задачі та функції арбітражних керуючих, їхні права й
обов’язки, відповідальність.

У Законі чітко зафіксовано його перевага перед законодавством про
приватизацію. Нагадаю, що з 1998 року на підставі законів та Указу
Президента України щодо програм приватизації на черговий рік справи про
банкрутство акціонерних товариств, які знаходяться в процесі
приватизації, фактично не порушувалися. В Законі України «Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
закріплено право суду на зупинення приватизації у зв’язку з порушенням
справи про банкрутство державного підприємства, щодо якого прийнято
рішення про приватизацію.

В новому Законі чіткіше визначені такі принципи як конфлікт інтересів,
пріоритет спільного інтересу перед особистим, заміна неефективного
власника ефективним, задоволення грошових вимог кредитора тільки через
процедуру банкрутства та ще багато інших. Безумовно, цей закон є кроком,
а можливо й двома кроками, вперед, хоча — немає межі для вдосконалення.

Сьогодні, працюючи із Законом 1999 року, ми бачимо, що навіть при
значному обсязі Закону, залишається ще багато прогалин і протиріч.

Немає належного сприйняття цього Закону з боку широкої громадськості.
Це, ясна річ, теж викликає проблеми, хоча й дещо іншого характеру.

На сьогодні вже і новий Закон потребує вдосконалювання, а
вдосконалювання, в свою чергу, вимагає більш системного підходу.

Отже, Закон встановив багату кількість процесуальних строків. Проте,
деякі з них виявилися зайвими. Наприклад, згідно із Законом суд
зобов’язаний у ході підготовчого засідання призначати дати наступних
засідань на півроку вперед. Але у практиці виникають випадки, коли
призначення конкретних дат стає на перешкоді процесу. Іноді створюються
умови, сприятливі для скорішого розглядання справи, а призначені вже
засідання цьому перешкоджають. Тоді втрачається сенс, який закладався
законодавцем при встановленні строків виконання кожної процедури, а
саме: оперативність. Скажімо, якщо заяв від інших кредиторів не
надійшло, а боржник не виявляє ніякої зацікавленості у відновленні своєї
платоспроможності, то вирішити питання щодо «долі» такого суб’єкта можна
значно раніше, не чекаючи призначеного для цього дня. Однак, у той
момент, коли ці дати призначаються, всі обставини справи ще не відомі
суду.

Докази та відомості, які необхідно надати суду для порушення справи,
перелічені в Законі теж надто докладно, що скоріше виявляється
шкідливим, аніж корисним. По-перше, цей перелік викладений таким чином,
що він стає вичерпним. Але сьогодні платіжні вимоги кредиторів вже не
обчислюються в банках, та й рахунків у суб’єктів підприємницької
діяльності може бути безліч. Думається, що в Законі має бути вказівка на
необхідність надання доказів, які б підтверджували наявність підстав для
порушення справи про банкрутство. Якими будуть ці докази? Очевидно, у
кожному випадку різні.

Залишає бажати кращого й спосіб сповіщення кредиторів щодо порушення
справи про банкрутство боржника. Ми маємо прагнути до вживання таких
заходів, які б дозволили поінформувати про порушення справи максимальну
кількість суб’єктів. Можливо, цей обов’язок слід покласти на
арбітражного керуючого з метою сповіщення у письмовій формі хоча би
відомих кредиторів. У майбутньому можуть бути використані комп’ютерна
мережа та телебачення. Нині необхідність розміщення об’яви в офіційних
друкованих органах Верховної Ради та Кабінету Міністрів України
очевидна.

Проблемним є питання стосовно наслідків закінчення деяких строків,
зокрема місячного строку, встановленого для подання кредиторами заяв про
майнові вимоги до боржника. Існують різні думки, проте, аби уникнути
різночитань з цього питання, слід визначити це безпосередньо в Законі.
Наша позиція з цього приводу така: даний строк не є присічним, тож, як
більшість подібних строків, він підлягає відновленню при наявності
поважних причин його пропуску. Разом із тим, кредитор, який звернувся до
суду із запізненням і якому відновлено строк, не повинен мати права на
здійснення тих своїх прав, які вже неможливо реалізувати (участь у
голосуванні, що вже відбулося тощо). Такий кредитор зобов’язаний
підкоритися тому, що вже відбулося в ході процесу без нього. Він може
претендувати лише на задоволення своїх майнових вимог на тих самих
умовах, що й інші кредитори.

У разі ж, коли суд вже припинив провадження у справі, тоді, безумовно,
розглядати несвоєчасно надані заяви немає підстав. Не можуть такі вимоги
розглядатися й у процедурі позовного провадження, інакше буде зведена до
мінімуму зацікавленість кредиторів в участі у конкурсному провадженні,
де іноді доводиться і прощати борги, і переносити строки їх задоволення.

Не зовсім зрозумілі положення розділу «Мирова угода». Відсутній опис
наслідків розірвання мирової угоди. За таких умов розірвання мирової
угоди може поставити кредитора у вельми невигідне становище, оскільки
підстав для поновлення провадження у справі про банкрутство немає, а
можливість задовольнити вимоги в якомусь іншому процесі, м’яко кажучи,
сумнівна.

Безумовно, і судді, й арбітражні керуючі, і представники органів влади
та управління могли би порушити ще багато питань і проблем, які стали
очевидними за останні роки дії Закону, але є також усі підстави
сподіватися на розв’язання всіх цих питань і вирішення багатьох проблем
найближчим часом.

Похожие записи